Электронная библиотека Пупсика

Если Вы не можете
найти нужную Вам книгу,
пишите - постараюсь помочь
Книги Журналы superpups21@mail.ru
Партнёрская программа
Ы
Главная

Дзвінка Матіяш


Реквієм для листопаду



I.

Пам'яті мами.

   

«Минуло два місяці від смерті мами. Дарина повертається додому, несучи в руках пакет із морквяним соком. Мама не любила морквяного соку, їй подобався березовий. Справжній — щойно вигонений із дерева, що пахне березневим талим снігом. Дарина уявляє, як вона йде до лісу, в неї промокли ноги, холоші джинсів забрьохані, в руках трилітровий слоїк, куди вона наточить соку. Сік нагадуватиме воду, тільки буде ледь-ледь жовтавий і дуже солодкий. Вони питимуть його вдвох із мамою. І мама сміятиметься дзвінким дитячим сміхом. Вона забуває про те, що вона доросла жінка з наївними очима, і перетворюється на безтурботну дівчин-ку-підлітка, і трохи соромиться своєї дитячої безтурботності й дитячих рухів. І ходить так дивно й трохи смішно-незграбно, як дів-чинка-підліток, що ніяк не призвичаїться до цього дивного світу й не знає, як у ньому треба ходити.

«Тільки щоб тепер нікому не розповідати про себе й удавати, ніби нічого не сталося». Дарина повторює ці слова подумки декілька разів. Так ніби це допоможе. І суворо наказує собі нікому нічого не розповідати. Бо все, що ставалося тепер, зовсім не схоже на те, що було раніше. Принаймні зараз їй думається саме так. Дарина — по тому, як зі спорожнілого будинку роз'їхалися родичі й друзі, котрі відбули тут той час, який мали відбути, — могла днями сидіти нерухомо, дивлячись у вікно або не дивлячись нікуди. Забуваючи про час. Забуваючи про те, що навколо. Утративши бажання розмовляти й думати. Утративши бажання взагалі бути. їй здавалося, наче всі люди позникали, все позникало, і тепер вона сама серед важкої порожності.

Залишалася пам'ять. Іноді Дарина тінню блукала по кімнатах, наштовхуючися на речі. Ті, які належали мамі, а тепер не належали нікому. Дарина обмацувала їх поглядом, намагаючися пригадати, що вони означали для мами. Ваза із засохлими квітами. Картина на стіні. Різьблена скринька. Камінчик із сіро-блакитними прожилками. Напевно ж, вони щось означали, але тепер Дарина не знала, що саме. Ці речі були самотні та покинуті. Вони ображено мовчали й відверталися від Дарини. Речі не впізнавали її. їм було з нею нецікаво. Дарина думала про те, що речі також сумують. Вони, мабуть, плачуть. Але вночі — коли ніхто не бачить. Тепер у маминій кімнаті така густа тиша — її можна різати ножем, кришити пальцями й виносити з кімнати із собою. Тиша бувала схожа на пухкий абрикосовий пиріг. Дарина відламувала шматочки тиші й виходила з ними надвір. Підкидала їх у повітря, і вони крихітними голубами, завбільшки з п'ятикопійкову монету, злітали вгору. Дарині було радісно й сумно дивитися на них. Іноді вона забувала про тишу, якої понапихала собі в кишені, і та перетворювалась на каштани, круглі та блискучі, або на яблучка завбільшки з виноградину. Дарина з'їдала яблучка, а каштани складала в себе на підвіконні. Іноді, коли каштанам ставало тісно, вони зникали, по декілька чи по одному. Дарина ніколи не викидала їх сама. Мабуть, вони знову перетворювалися на тишу.

Дарині здавалося, що тепер мовчанка стала її улюбленим заняттям, справжнім хобі. Мовчанки бувають різними. Одна річ — мовчати під якусь дуже сумну та свою мелодію, інша — мовчати, видобуваючи звуки із розстроєного піаніно чи зі старої тріснутої сопілки. Роблячи це ні для чого, просто, щоби вони звучали, тоді тиха імла, що навколо, трохи розсіюється. А ще інша — коли раптом надходить обідня пора. Дарина сама на кухні, а на столі парують макарони. Дарина посипає їх тертим сиром, потім бере обрізану коробку з-під морквяного соку, напхану пакетиками з найрізноманітнішими запахущими приправами. Вона зосереджено вивчає коробку, наче не наважуючись вийняти пакетик. Потім виймає пакетик із провансальськими травами, розглядає малюнок і уважно читає напис на протилежному боці. Шавлія, м'ята, розмарин, естрагон, базилік й інші назви. Дарина обережно розкриває упаковку і принюхується. Із численних запахів, що злилися в один, вирізняється м'ятний — гострий і холодний, як ніж. Дарина заплющує очі й згадує листя м'яти. Воно таке ж холодне та шорстке на дотик. Це оркестр запахів, — думає Дарина, — і м'яту в ньому найбільше чути. Вона посипає макарони трав'яним порошком і обережно кладе розірвану пачку назад у коробку.

Запахи спокушають Дарину, бентежать і дивують. Часом вона уявляє себе карликом Носом. Він стоїть у них в кухні біля плити на ослінчику й зосереджено розмішує якесь вариво у великому казані. Йому лоскочуть ніздрі сотні відтінків запахів: солодкаво-приторні, цитринно-тоскні, гіркувато-духмяні. Карлик шукає потрібні йому запахи та вкидає їх до казана, помішуючи вариво дерев'яною ложкою. Час від часу принюхується — зосереджено, насторожено. У нього довгий ніс, на голові стирчать жмутики волосся, він убраний у картаті штани й темно-зелену сорочку, а на шиї в нього зав'язана жовта, уже трохи вицвіла, хустка. Вона й себе тепер починає уявляти карликом Носом і веселішає.

Ще Дарина уявляє себе просто дівчиною-яка-сидить-на-під-віконні-підібгавши-коліна-боком-до-шибки-і-палить-цигарку. На ній чорні (або сірі) потерті джинси, невизначеного кольору ніби чоловіча сорочка та вовняні шкарпетки. Дівчина тримає цигарку між середнім і підмізинним пальцем лівої руки, ліниво поглядаючи у вікно. Вікно на шостому або сьомому поверсі (може бути й вище). Унизу швидкісна траса, по якій мчать машини. Навколо неї цигарковий дим із солодкуватим запахом. Унизу пролітають машини. І майже немає часу. Дарина струшує попіл на підвіконня, але він не залишає слідів.

Дарина мало що знає про це все, що навколо — яке воно насправді. Іноді їй здається, що інші знають не набагато більше. Люди здаються їй загадковими. Те, які вони насправді, можна дізнатися, заглянувши всередину. Дарина не знає, що у них усередині. А того, що ззовні, вона не може розгадати. Дарина намагається шукати відповідь на загадку про людину. Це ще тоді, коли їй здається, що є сенс цим займатися.

Вона виходить на вулицю як серйозний дослідник. Вона уважно вивчає перехожих, намагаючися визначити, чим вони живуть, чого прагнуть, про що думають. Вона порівнює себе з ними, вивчаючи краєчком ока своє відображення у вітринах. Зосереджено дивиться на світ блискучими каштановими очима, усміхається химерною усмішкою, волосся падає їй на очі, вона забуває дивитися під ноги, не помічає сходинок, калюж і забуває про те, що дорогу треба переходити на зелене світло.

Дарина мріє гуляти нічним містом. Містом, якому багато століть, у якому багато старих будинків, вузеньких вуличок і провулків, лунких бруківок і химерних ліхтарів. Містом, якого немає удень, яке тільки в темряві буває таким, яким є насправді. І немає

значення, як по ньому йти, куди дивитися. Дарина задирає голову,. небо затікає їй за комір, її сліди приклеюються до землі, і завтра голуби видзьобають їх.

Вечорами Дарина думала про те, як це, коли тебе немає. Вона розглядає свої овальні нігті, долоні, посічені численними лініями, фіалково-сині вени — бо у неї постійно мерзнуть руки — і не може зрозуміти, що буде, коли її не буде. І чи щось буде. І чого . не буде. І як це — помирати. Чи людина відчуває, як життя виходить із неї? Як важчає тіло, не хоче слухатися, бо вже їй не належить. Душа виходить із тіла і йде вузенькою кладкою, яка віддаляє її від того, що тут і зараз. Даринина мама ступає на кладку і повільно йде по ній. її крок легкий, хода граційна, наче у танцівниці. Тіло легке, наче невагоме. Худенькі руки прозоро-білі, вільно опущені. І тільки коли білий янгол із того боку подасть жінці-танцівниці руку, її прозора долоня простягнеться йому назустріч. Мертве тіло відпочиває.

Заснути — це померти й бачити сновидця. Тобто навпаки — померти — це заснути. Дарина завжди легко поринає у сни. Смерть — це зовсім не страшно. Може, смерть — це сон у долонях у Бога, тоді Дарині стає спокійно за тих, хто помер. І за маму.

Бог дарує нам сни про осінь про сніг про морозиво люди гово-* рять у снах віршами часом прозою люди говорять у снах так як говорять насправді люди вирішують в снах більші та менші справи.

У снах для Дарини починається інше життя. Реальність, зовсім не схожа на денну. Сьогодні уночі Дарині наснилося, що у неї є свій сад. Вона садить духмяне зілля, присіла та вкладає у рівчачки довгасті, округлі насінини. «Щоб зілля проізростало». Вранішнє сонце припікає спину, Дарина наспівує незнайому пісеньку — слова

та мелодія самі прикочуються та приклеюються до губ: Oregano, marjoram, chives they grew to Jill the empty spaces in her heart...in my heart...1 Дарина мружиться від сонця і прокидається. А наступної ночі їй сниться, що вона їде в подорож до Італії, і маленький літак злітає з поля, порослого розквітлими конваліями. А ще наступної ночі сниться мамина голова, відрізана від тулуба, набагато більша за звичайну людську голову, з чудернацькою висохлою шкірою воскового кольору, яка нагадує на дотик цигарковий папір. Дарина кладе голову на подушку на канапі й сідає поруч. Вона не знає, що робити, відчуває збентеження, а також відповідальність за голову, що залишилася без тіла. Завжди щось залишається, часом залишаються тільки голови, і що з ними робити, невідомо.

Пригадує: тіло, що втрачає пружність, соки, тіло, що виснажується і спотворюється. Тіло стає вузлуватим і повільно вмирає, як дерево. Тіло перестає бути красивим, воно перестає врешті-решт нагадувати саме себе. Тіло позбувається своєї тілесності, вивільняється від неї та зникає. Це оболонка, це наче шкірка, яку змія скидає з себе. Це вже не тіло.

Дарина прокидається в холодному поту й думає, що це вже справжній сюрреалізм. Згадує свою давню пристрасну любов до Далі та сміється. Вона могла би йому віддарувати цей сон, як сюжет до ще однієї картини, хоча це надто інтимно — дарувати такі сни, такі відчуття, навіть просто ділитися ними — це вже вершина інтимності. Вона залишить його собі, цей сон, пригадуватиме, навіть коли ставатиме моторошно.

Люди переходять життя, обростаючи подіями, враженнями, бажаннями, образами, спогадами та речами. Дарина уважно придивляється до речей, які її оточують.

занадто складно так жити занадто рано померти залишаються спогади квіти книжки закладки конверти залишаються тіні на сті-' нах залишатися очі не бачать люди у сірому місті за вранішнім сонцем на вранішнє сонце крячуть крячуть і плачуть

Дарина спостерігає за воронами, що граються в снігу. Ворони виявляються милими веселими птахами. І виглядають на білому тлі дуже красиво. Батько-ворон купає мале вороненя, заштовхуючи його глибше в снігову ямку. Вороненя сидить у сніговій ванні й задоволено стріпує крилами. Мама-ворона розчулено спостерігає за своїм дитинчам. Така ідилія. Дарині подобається ця вороняча родина.

Дарина не пише щоденника, принаймні вона не хоче це так називати. Вона записує слова — рештки денних вражень, переживань, побачене та почуте осідає у ній всередині, його так складно висловити. Але іноді його можна видобути на поверхню. Дарина часом заримовує слова, бо їй здається, що так ними деколи можна більше сказати. Слова не завжди хочуть римуватися, вони штовхаються, б'ються, кепкують одне з одного й кидаються в різні боки. Дарина залишається без слів, але не полишає надії, що таки знайде потрібні фрази. Може, це й помилка. Дарина помиляється дуже часто. Потрапляє у безглузді ситуації, із яких не може знайти виходу. Помиляється в людях, ставлячись до них надто довірливо та наївно, помиляється в речах, бо не може знайти в них того, чого шукає. Помиляється в книжках, бо серед них ще не знайшла тієї, яку б сама хотіла написати. Humanum errare est. Homo errarens — це людина така, яка вона є завжди. Помилки часто породжуються незнанням, недосконалістю людського знання про себе, про людей, про світ. Люди помиляються у виборі фаху, друзів, світогляду, одягу та звичок. Помиляються в любові та життєвих стратегіях. Є помилки, яких не можна виправити. Але тільки не треба їх боятися і від них тікати — інакше буде зовсім погано. Клінічна фобія. Незворотність у людському житті додає йому гіркуватого присмаку. Смерть завершує ланцюг помилок.

Дарині подобаються дитячі віршики, смішні й банальні. Вона складає такі віршики для себе. Сьогодні їй хочеться написати вірш про зайця. Про зайця, що був добрим її приятелем. Зайці здаються їй добрими й також смішними. Вона ніколи не бачила живих зайців на волі, тільки у звіринці та ще в маминому селі під лісом — щось бігло у траві — і їй сказали, що то заєць.

мене проводжало зайчатко геть під дощем намокло чого тобі хочеться зайчику капусти хліба моркви йди додому моє вухате бо вже незабаром мій потяг на пероні махає лапою зайчатко таке самотнє

Дарина уявляє собі зайця з мокрою шерстю і замерзлими лапками. Дарину дуже рідко проводжають на вокзал. І ще рідше зустрічають. Вона любить сама приходити на вокзали і сама з них іти. Іноді вона скучає, починає скучати за намоклим зайцем, якого сама придумала. Вірш не вийшов дуже смішним. Змоклий заєць здається їй беззахисним і сумним. А дощовий вокзал — холодним.

Дарина куштує слова, смокче їх, наче м'ятні цукерки. Заєць гостинець від зайця гостина гості пригостити. Мама приходила з роботи, і Дарина бігла відкривати її портфель, щоб подивитися, чи є там гостинець від зайця, і знаходила його між зошитами та підручниками: пиріжок із капустою чи з сиром, чи з м'ясом, куплений у шкільній їдальні. Це трохи гумове тісто й підгоріла капуста здавалися Дарині найсмачнішою їжею.

Дарина повертається додому, несучи в руках пакет із морквяним соком. У руках вона могла нести щось інше. А могла не нести зовсім нічого й повертатися зовсім не додому. Дарині здавалося, що після того, як не стало мами, у неї не стало й дому. Принаймні вона неохоче туди повертається. Так воно буває, що зовсім немає значення, куди йти, бо ніщо тебе не приймає. Чи ніде не буде добре. Може, це те саме. Тому можна кататися, поки не відчуєш цілковитого отупіння, у метро, вибираючи різні стратегії, як їхати: чи від кінцевої до кінцевої, зібгавшись у куточку, чи виходити на кожній зупинці й чекати іншого поїзда в тому ж напрямку або повертатися на попередню зупинку та знову їхати на зупинку вперед і знову повертатися (це вимагає активності, це складна стратегія), чи доїхати до першої станції пересадок і сісти на іншу лінію та звідти їхати до кінцевої, чи ще якось. Потім нарешті треба з цим покінчити, бо з усім треба покінчувати, і йти нарешті до виходу, рухаючися поволі, зупиняючись кожні півметра. Люди лаються їй у спину, але вона зовсім цього не чує. їй здається, що вона щось забула, може, у вагоні, кажуть же вони, щоб пасажири не забували у вагонах своїх речей, але це також не має аніякісінького значення. Це завжди так, коли чогось або когось не стає. Потім до цього можна звикнути, але спочатку дуже страшно, що треба до цього звикати й що з часом таки звикнеться. 1 тоді усе ніби заспокоїться всередині, і тоді з'являться інші події та інші люди. А поки що їх ніби немає. Такий порожній і такий великий світ. Вона сідає за кухонний стіл і ставить на нього пакет із морквяним соком. Потім переписує вірш про зайця — мене проводжало зайчатко геть під дощем намокло я привезу тобі зайчику солодкого соку з моркви. Відкладає папір, схиляє над столом голову й плаче.

Час, відведений людині, начебто стає її власністю. Власністю непевною та ефемерною. Хоча люди говорять про те, що розпоряджаються своїм часом, із такою впевненістю, ніби це справді так. Кажуть: у мене немає часу, коли не хочуть чогось робити й присвячувати цьому час. Люди вділяють комусь час — час, відданий іншій людині може виявитися найкращим подарунком. Дарувати свій час — це дарувати себе самого, це найінтимніший подарунок.

Хоча переважно люди не знають, що робити з часом і куди його дівати. Час стікає, час розливається, час втрачається. Дарина також не знає, що робити зі своїм часом. І не знає, що в ньому діється. Не знає, що з її часом — він то мчить, то ледве повзе, його то забагато, то замало. Дарина намагається відшукати рівновагу, але майже постійно її втрачає. Час нагадує їй канат, по якому вона незграбно просувається, наче канатоходець-початківець. Канато-ходцеві досить успішно добратися до кінця натягнутого каната. Більше нічого йому не треба, він ясно бачить перед собою мету. Дарина не знає, куди вона мусить прийти, і нічого не може сказати про мету. Все це колись закінчиться, але Дарина не знає, чи справді їй туди аж так кортить. Себто до кінця її власного каната.

Розуміння. Свобода. Смерть. Це слова, над якими Дарині конче треба подумати. Це те, що її останнім часом найбільше бентежить. Так, ніби їй треба біля них побути, біля цих слів. Щось зрозуміти, і тоді можна бути вільною. Взагалі, бути вільною — це дуже добре. Це все здається їй настільки інтимним, що вона майже боїться говорити про такі речі з кимось. Як розуміти смерть. Бути вільним у смерті. Хоча свобода можлива й раніше.

Вона іноді соромиться відкривати (оголювати) свої думки, майже так само, як соромиться відкривати (оголювати) тіло. їй бракує відкритості, і вона панічно її боїться. Прагне розуміння, але їй хочеться, щоб це було чисте безпосереднє розуміння — без слів, пояснень і розповідей про себе. Дарині хочеться, аби люди розуміли її," не ставлячи зайвих питань. Розуміння без попереднього знання про об'єкт (чи суб'єкт) неможливе. Люди розпитують одні одних про рід занять, життєві події, світогляд, думки з приводу різних речей і так формують думку одні про одних. Часом вважають, що добре знають людину. А що означає фраза «я добре тебе знаю»? Що таке «знати»? Досконале знання про кожного посідає лише Бог. Він же здатен на безпосереднє розуміння — без словесних бар'єрів. Дарина вимагає від людей того, чого вони не можуть їй дати, шукає того, чого не може знайти, і щиро з цього дивується. їй хочеться всього й одразу, чистої досконалості у стосунках — так, щоб назавше.

Вона також думає, що розуміння — це любов. Чи може, навпаки, але це не завжди має значення.

Історія людської любові має (може) виглядати так. Він і вона познайомилися на автобусній зупинці. Він і вона познайомилися на парі з економіки (з математичного аналізу, з історії філософії, з молекулярної біології). Він і вона познайомилися на дискотеці. Він і вона познайомилися в метро. На пошті. У черзі до каси в супермаркеті. У поїзді. Ще десь, бо є так багато місць, де можна познайомитися. Він і вона слухали однакову музику, читали однакові книжки, ходили в кіно дивитись улюблені фільми. Жували в Мак-дональдсі гумові гамбургери, дивувалися зі смаку розчинної кави в пластикових скляночках. Вивчали одне одного напам'ять, придумували текст про іншого (іншу), і їм здавалося, що вони знають одне одного достатньо для того, щоби писати спільний текст. Коли все стане спільним і час також. Вони люблять одне одного — і пишуть текст про свої тіла, зафіксовуючи його кожним дотиком до шкіри іншого. Вони вивчають одне одного, щоб готувати разом сніданки, народжувати разом дітей і підтримувати одне одного, коли часу в кожного з них стане катастрофічно мало. Потім вони повільно йтимуть по вулиці, тримаючися за руки, обережно переставляючи ноги, бо їхні старі тіла тепер такі крихкі, і хтось скаже: «яка зворушлива пара. Які гарні ці старенькі». Потім залишиться тільки закрити очі тому, чий канат життя закінчиться раніше. Такою буває людська любов, і вона прекрасна, навіть якщо не наважується цього сказати про себе вголос. Справжня любов — це свобода. Не треба бачити й бути поруч, аби любити.

Смерть — це завершення любові, люди так думають, хоча це й неправда. Коли хтось близький вмирає, ті, що залишаються, дивляться на життя зовсім інакше. Людина не може страждати від власної смерті, вона страждає від смертей інших — тих, хто дуже близький їй. Ми так і живемо, просуваючись із дня удень, і несемо із собою все більше й більше пам'ятей про різні смерті, які нас зачепили більше чи менше. Свого часу я майже заздрила дорослим людям, які ніколи не були на похороні. Я пам'ятаю більше похоронів, ніж весіль. Більше смертей, ніж народжень. Принаймні мені чомусь випадало бути свідком саме смертей. Не можу зрозуміти, чому мені довелося саме це бачити. Двоє підлітків ідуть по вулиці, узявшись за руки, він і вона. «Чи помер у тебе хтось?» «Ні. А в тебе?» «Теж ні». Вони ще зовсім далеко від того світу, у якому буває смерть, і вони знають, що таке ніби є, але майже в це не вірять. Таке буває не з ними. А в них є тільки їхні руки, їхні очі, й початок любові, й довге сьогодні, яке ніколи не закінчиться і в якому немає смерті.

Дарина губиться у світі. Вона, як сліпе кошеня, не може зорієнтуватися у великих містах. Вона блукає містом, не запам'ятовуючи маршрутів, назв вулиць і номерів автобусів. Вона ніколи не знає, куди саме потрапить, якщо зверне у провулок А або в провулок В. Вона постійно втрачає орієнтири, і кожна її подорож власним містом стає першою подорожжю у світі. Дарина вбирає у себе вигляд будинків, дорожніх знаків, яскравих реклам, людський гамір та гул машин — і не запам'ятовує конкретних деталей. Іноді вона нікуди не поспішає, йде дуже повільно, вивчаючи все, що навколо неї; їй хочеться пальцями доторкатися кожної речі, щоб запам'ятати її розміщення, бо вона не певна, що їй вдруге вдасться сюди потрапити. Пам'ятати, що відчуває нога, коли ступає на бруківку. Як мружаться очі від яскравого сонця. Як осідає на щоках дорожній пил.

Дарина не тільки губиться серед речей, вона губить речі: рукавички, кулькові ручки, олівці, гребінці, проїзні квитки, документи й записники. Вона ніколи не знає, що в неї є і чого немає, ніколи не рахує грошей у гаманці, і дослідження його вмісту майже завжди виявляється для неї великою несподіванкою. Іноді приємною, іноді недуже. Витрушує звідти монети, використані автобусні квитки, візитки, чеки, фотографії, календарики, іконки, таблетки — серед цього хаосу речей їй затишно. Виїжджає з інших міст і залишає за собою безліч речей — вони житимуть своїм життям уже без неї, вона ніколи їх більше не побачить і не знатиме, що з ними сталося. Може, їх хтось знайшов, і вони стали комусь у пригоді, може, ніхто їх так і не помітив, і вони тепер дуже самотні.

МАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМАМА

Дарина пише слово «мама», літери беруться за руки і танцюють. Вони стають колом, кладуть одна одній руки на плечі. Вона багато разів пише це слово, щоб пам'ятати, як воно виглядає, бо тепер майже ніколи його не вимовляє. Язик забуває звучання цих літер, а от пальці знатимуть його завжди.

Дарині потрібна фотографія. Фотографуватися вона не дуже любить. Бажання гарно виглядати не завжди можна втілити в життя. На фотографіях просто так Дарина майже завжди виходить гарно. На фотографіях для документів у неї напружено-перелякане обличчя, нажахані очі втуплені в об'єктив. Позування перед фотокамерою перетворюється на тортури. Дарині здається, що вона гарно виглядає, замислившись. Але замисленого одухотвореного обличчя об'єктив не помічає. Замисленість перетворюється на тупу й відсутню міну, очі, задивлені в небо, дивно закочені під лоба. «Невже я так виглядаю насправді?» — жахається Дарина, намагаючися побачити на фото одухотворену особу, якою їй хотілось би бути.

Дарина миє голову і навіть намагається зробити більш-менш пристойну зачіску. Укласти волосся — це теж велика майстерність, і цього Дарині майже не дано. Але сьогодні їй це вдається. Дарина пильно й суворо дивиться в дзеркало. Результат її майже влаштовує. Правда, позбутися блідості обличчя складніше. Тим паче, Дарина принципово не користується косметичними засобами, які могли б допомогти в цьому. Губи можна було би також зробити яскравішими, якби Дарина не загубила губної помади. Нової вона не купує, бо ше не втратила надії віднайти стару. Тому вона фарбує губи безколірною гігієнічною помадою і перед виходом кидає на себе останній погляд в люстро. «Вигляд трупа», — констатує скрушно, але діватися нікуди.

Дарина чвалає у фотоательє, яке порадив знайомий, — там, мовляв, дуже якісно. І фотографії зберігаються на комп'ютері, отож будь-коли можна прийти й замовити ще. Цифрове фото — це великий крок уперед. Сучасна техніка дає змогу людині стати іншою принаймні на фото. Фотограф не замикається в лабораторії, а чаклує над комп'ютером, роблячи поправки до зображення: Він стає майже Деміургом, творячи людину за образом і подобою її власних уявлень про себе. Фотографія може дуже відрізнятись від того, як насправжки виглядає її власник.

Сивий пан у сірому светрі всаджує Дарину на стільчик. Він змушує її посміхатися «красивою та відкритою усмішкою». Через декілька хвилин на екрані комп'ютера з'являються декілька Дарин — усміхнених і замислених. Фотограф пропонує вибрати правильний варіант. Дарині більше подобається усміхнений образ себе, отож вона вибирає те фото, на якому усмішка здається їй достатньо «красивою та відкритою». Пан у сірому светрі задоволений Дарининим вибором. «Це іще без поправок, так щодалі буде краще». «Які ще поправки?» — дивується Дарина. Він сміється і посвячує Дарину в чудеса комп'ютерного формування образу людини. Але найперше він мусить завершити потрібні «поправки» і на її фотографії: додає шкірі густішого персикового відтінку, витирає незліченні веснянки, чіткіше окреслює лінію уст, робить темнішим волосся. Потім, хитро й загадково усміхаючись, дає Дарині порівняти варіант «до» та «після». Дарині нічого не залишається, як збентежено промимрити, що різниця таки є. З фотографії «до» на неї дивиться замучене дівча з хворобливо-блідою шкірою, запа-лими щоками та сумною усмішкою. Фото подано крупним планом, тому всі цяточки, плямки, на які перетворились веснянки, виглядають просто відразливо. Ну, принаймні малопривабливо. На фотографії «після» до Дарини усміхається майже фотомодель, шкіра якої дихає свіжістю, ця дівчина виглядає не засмоктано-виснаженою, а тендітною і трохи ніби прозорою. А її сумовита усмішка видається загадковою та доброю. Фотограф-деміург задоволено спостерігає за реакцією Дарини. Йому явно подобається новий образ, який він щойно створив. «Ну, вас я, на щастя, не мусив омолоджувати. Бо старших жіночок доводиться». «Що, справді?» — видушує з себе Дарина. «О-о-о, — протягує фотограф. — А ось погляньте». І показує їй два знімки. З лівого боку — зморщена пані років шістдесяти, а то й старша. Праворуч її вже не впізнати — все начебто те саме, але цій особі можна дати років на п'ятнадцять менше. «Ви, може, й чоловіків омолоджуєте?» — іронічно питає Дарина. «О, у чоловіків забаганок ще більше. їм ще важче догодити». І приносить Дарині цілу пачку фотографій. «Оцей ось пан хотів схуднути, то чому б ні». З лівого боку на Дарину дивиться добродушний товстун. Аз правого — цей же чоловік, тільки щоки його вже не такі круглі, а подвійне підборіддя взагалі зникло. «Як лисий хоче, щоб у нього було волосся, то й волосся можна зробити,» — веде далі фотограф-деміург і показує Дарині ще один знімок. Сорокарічний дядечко зліва аж ніяк не може похвалитися надміром волосся. Та й жалюгідні кущики в нього на черепі складно назвати волоссям. А на фото праворуч у нього пишна каштанова чуприна, чимось схожа на волосся у ляльок — чи то своєю штучною пишнотою, чи то дивним, ненатуральним блиском. «Якщо хтось тяжко поранений, а треба фото, то й цьому можна зарадити,» — фотограф показує Дарині ще один знімок. Обличчя молодого хлопця все у синцях, а біля лівої брови шрам. На фотографії з поправками його обличчя чисте, без жодного ґанджу. Дарина ніяк не може оговтатись і тільки спантеличено водить очима туди й сюди. «Отож-бо, — лукаво підморгує їй фотограф. — Як треба будуть ще фотографії — приходьте».

Дарина зачиняє за собою двері ательє, хапає ротом морозне повітря. І починає повертатися до тями. Вона також виявилася спокушеною і віддала перевагу тому, що видається, а не тому, що є насправді. Люди уявляють себе кращими, ніж вони є. Цифрова фотографія дає їм підправити себе, ці маленькі, часом майже непомітні зміни насправді міняють дуже багато. Люди хочуть бути красивими — відповідно до того, що їм здається красивим. Вони готові обманювати й обманюватися. І вірять тому, що бачать на підправлених фотографіях. Люди бояться бути такими, якими є насправді? Чи вони просто не подобаються собі такими, якими є завжди? Чи хочуть позбутися тих відбитків, якими позначає їхні обличчя буденність, сіра дійсність: втомою, смутком, роздратуванням, злістю, виснаженістю?

Обман приховує сірість, яка є насправді. Сірість, яка переслідує людей. Сірість, яка стає кольором їхніх облич. Сірість, яка щоранку вітає їх у дзеркалі. Може, обман комп'ютерної фотографії — це не так уже й погано.

Обличчя Дарини на фотографії сліпучо-красиве. Можливо, це ідея її обличчя, захована десь усередині — воно могло би бути таким, якби Дарина не сумувала, не сердилась, не нервувала. Фото-граф-деміург показав її ідеальний образ. Дарині здається, що тепер вона сумуватиме за ідеєю себе — такої, якою вона може бути, але не буває.

Бувають дні, коли нічого не виходить, нічого не складається, усе виглядає дуже безглуздо, але нікуди від цього дітися, і такі дні треба якось долати. їх треба витримати. Дарина засмучено бреде по малолюдній вулиці. На засніженому тротуарі нечисленні перехожі проклали вузьку доріжку. Дарина грузне, буксує в снігу. Спідниця на Дарину завелика, вона плутається навколо ніг і, як завжди, заважає іти. Раптом Дарина спотикається й мало не падає. Але, на щастя, їй удається зберегти рівновагу. І вона з жахом відчуває, що десь біля литок ноги наче зв'язані. Жах сковує, паралізує. Дарина закричала б, якби була сама на вулиці. Але їй соромно навіть зупинитися. Бо ж не сталося нічого, вартого крику. А нахилитись і лізти рукою під довгу спідницю, аби зрозуміти, що ж відбувається, здається, непристойно. Принаймні не зараз, коли назустріч їй іде поважна тітонька. А продавець (чи хто він там може бути) магазину взуття чистить сніг перед входом. Дарина з неприємним відчуттям — смокче у шлунку — іде далі так, ніби все гаразд. Щось, схоже на мотузку, опинилося вже вище колін. Потім знову сповзло до литок. Дарина нарешті не витримує, навіть не сходить із тротуару, схиляється і запускає руку під спідницю. Намацує рукою мотузку. Це шпагат, яким обв'язують коробки для взуття. Дарина вивільняється з цієї пастки, яка несподівано обплутала їй ноги, і не може зрозуміти, як вона могла потрапити в неї. «Треба дивитись під ноги,» — згадує батькові слова. Дарина майже ніколи не дивилась і не дивиться під ноги. Вона ходить по вулицях, спотикаючись, не помічає східців, калюж, вибоїн на дорогах. Шкутильгає, підстрибує, мало не падає, розмахує руками, щоб зберегти рівновагу, і нагадує сама собі чудернацького незграбного птаха, що тріпає крилами. Колись давно, ще в самому дитинстві, Дарина мало не впала в каналізаційний люк, кришка якого була напівзсунута. Але Дарина цього не помітила, бо, як завжди, не дивилася під ноги. Не помітила ні люка, ні кришки, на яку й ступила. На щастя, Дарині вдалося не провалитися в каналізаційні глибини. Про це вона також дізналася уже тоді, коли люк був позаду. Порівняно з цим падінням (якого, правда, не було, але яке могло б мати дуже прикрі наслідки, хоча стало б для Дарини дуже цінним життєвим досвідом) загрузнути по пояс у сніговому заметі видавалося зовсім дрібницею. Дарина необережно вирушала в подорож по снігових горах, уявляючи себе першовідкривачем Північного полюса, і зазнавала поразки, тонучи в снігу. Іноді їй вдавалось вибратися без сторонньої допомоги, іноді Дарину витягував батько. І на цьому її мандрівка закінчувалась. Батько перевіряв, чи в дочки не мокрі ноги. Ноги завжди були мокрі, у чоботи понабивалося снігу. Рукавиці також мокрі й брудні. Батько забирав її додому, і Дарина повільно пленталась поміж сніговими заметами, дивлячись під ноги й дивуючись, що сніг так гарно іскриться яскравими синюватими блискітками.

Майже так, як сьогодні. Дарина іноді впізнає кольори, запахи та відчуття з призабутого дитинства й радіє. Пригадує дитячі мандрівки в країну снігу. Тепер вони виглядають зовсім інакше. Снігові гори понижчали й Дарина вже не тоне у заметах. І сніги тепер їй тільки по коліна.

Дарина обережно розгортає цукерку і вдихає солодкий вишневий запах. Двома пальцями кладе її до рота, перевертається на живіт і бовтає в повітрі ногами. Смокче карамельку й бгає в руках папірчик. Він шелестить, і ця ледве чутна музика ось зараз Дарині такождо вподоби. Бовтає ногами й краєчком ока коситься на Мар-кіяна. Він лежить поруч неї на канапі, застеленій картатим м'яким коцом, і з доброзичливою, трохи втомленою усмішкою спостерігає за тим, як Дарина смокче цукерку і гойдає у повітрі ногами. Усмішка в Маркіяна завжди трохи втомлена й зніяковіла. Саме це в ньому найбільше подобається Дарині. Маркіян часто нагадує Дарині гнома. «Гном Маркіян, — декілька разів повільно повторює вона подумки. — Гарний добрий гном Маркіян».

Маркіян найбільше схожий на гнома, коли одягає до витертих синіх джинсів темно-зелену кенгурушку з каптуром. Каптура він не одягає, але Дарина уявляє собі Маркіяна з каптуром на голові й сміється. Потім Маркіян чіпляє на ліве плече старезного сірого рюкзака із безліччю кишень, кишеньок, замочків, застібок. Дивно, що він завжди носить наплічника тільки на лівому плечі. Він обережно нахиляється до Дарини, кладе їй руки на плечі й цілує спочатку в чоло, потім — у зовнішні кутики обох очей, а потім — у лівий куточок уст. І цілує її завжди тільки у лівий кутик уст. Борода в Маркіяна колюча й приємно лоскоче-поколює Дарині шкіру. Маркіян відхиляється й уважно-ніяково дивиться на Дарину. «Я вже мушу йти,» — каже він, як завжди, сором'язливо-збентежено. — Бувай, дівчинко-сонечко?» Маркіян завжди називає Дарину сонечком і має на увазі не сонячне світило, а комашку, яку росіяни називають «божья коровка», поляки — «biedronka», а англійською вона зветься «golden knop», або «ladybird», що також означає «кохана, люба». Він обов'язково вимовляє цю фразу з питальною інтонацією. «Дівчинко-сонечко, жінко-сонечко, жінко із крильцями з краплинками темної роси», — шепоче Маркіян, коли перебирає пальцями Даринине темне волосся, розсипане на білому простирадлі. Але це ще не зараз. Це потім. Або раніше.

«Буватиму,» — каже Дарина. І знає, що вона буватиме-буде — і ось тепер, коли двері за Маркіяном зачиняться. І пізніше. Бо його не буде в її часі ще декілька наступних годин. І її не буде в його часі. Не буде на тих вулицях, якими він ітиме до своєї майстерні, не буде в тому повітрі, яке він вдихатиме. Але вони обоє знають, що інший є, і переживають буття іншого під час його відсутності, віддаленості ще гостріше, ще певніше, ніж коли бачать одне одного. Бувають одне для одного. Навіть якщо й тільки уявлюва-ними. Хоча чим уявлюване буття відрізняється від реального? Дарина не може відповісти на це питання, хоча знає, що відповідь напевно є.

Маркіян-гном виходить. Дарина підходить до вікна, відслоняє фіранку й дивиться, як Маркіян, трохи згорбившися, переходить вулицю. Потім відвертається і уявляє, як вона летітиме над будинками, розпростерши брунатно-червоні крильця сонечка з чорними краплинками.

Можна ходити містом, зовсім не пам'ятаючи (не знаючи?) назв вулиць, майданів. Можна орієнтуватись у місті, складаючи його, як мозаїку, збираючи велетенську головоломку з нескінченних квадратиків. Дізнаючись, що ось тут є пам'ятник — між цим сквериком і цим рогом, що тут у жовто-цитриновому будинку відкрили нову кав'ярню, і її назва нагадує гарне жіноче ім'я, і звідти завжди пахне свіжими булочками, але є так багато гарних жіночих імен, що важко вибрати одне, тому кав'ярню можна щодня називати іншим, перебираючи імена під настрій, під думки, під колір неба, під почуту вчора мелодію, під читані вірші, під почутий в автобусі жарт.

Так можна орієнтуватися, не орієнтуючись, і все буде надзвичайно просто. Я ковтаю повітря ще і ще, глибше й глибше, і мало не задихаюся ним — колючим і прохолодним, воно пахне весною густо й дурманно. Від такого повітря і від такого неба божеволіють. Іноді назовсім. Жінка годує голубів на безлюдній площі. Жінка з русою косою до середини стегна продає книжки на вулиці. Вона сидить на ослінчику, і кінчик її коси доторкається бруківки. Коса — це пензлик, яким можна малювати. Жінка з букетом пролісків переходить дорогу. Жінка на трамвайній зупинці оглядається і махає рукою. У її погляді — любов і чекання.

Це була тільки її вигадка, але так могло би бути й насправді. Сон, який снився дуже часто, з самого дитинства. Сон, з якого так не хотілося прокидатись, але завжди доводилось.

Дарина виходить із дому. Вона обережно розправляє крила — спочатку ліве, потім праве. Цяточки на лівому крилі, здається, трішечки темніші, ніж на правому, але для стороннього ока це зовсім непомітно. Особливо, якщо добре вимити крила й натерти їх спеціальною щіточкою, вмоченою в рідкий крем, аби блищали й пахли. У Дарини є багато кремів для крил, різноманітні слоїчки займають цілу поличку. Це ароматизовані креми, і Дарина завжди ретельно підбирає запахи. Сьогодні вона вибирає нагідковий крем, його густий запах нагадує їй осінь, спеку та великий сад, у якому вона минулого року збирала нагідки. Пучки стають липкими та жовтуватими. Від густого запаху паморочиться голова.

Дарина глибоко вдихає повітря, напружується і відривається від землі. Вона летить невисоко, трохи вище електродротів, щоб не заважати тролейбусам. її крапчасті крила переливаються на сонці й міняться різними кольорами — від ясно-червоного до темно-брунатного. Дарина летить повільно, роздивляється машини та перехожих зверху. Вона летить неквапно, бо їй сьогодні нікуди поспішати. У неї розпростерті руки — якщо дивитися на неї знизу, вона схожа на хрест, що поволі рухається паралельно до землі. Усім сниться, що вони літають, і всі за цим тужать.

Жовтогарячий годинник стікає по лакованій поверхні столу гарячим воском і скапує на підлогу. Він загадково усміхається і від своєї теплої усмішки тане ще швидше. Годинна стрілка, незадово-лено брязнувши, пацає на долівку. Хвилинна стрілка сидить на краєчку стола, гойдає тоненькими ніжками в капчиках із китичками й бурмоче: «Так тобі й треба». Маркіян нічим не може допомогти годинникові, тільки скрушно хитає головою, коли бачить, як останні жовтогарячі краплі скочуються зі столу. В майстерні завжди пахне кавою, а тепер сюди домішався ше й гарячий запах воску. Востаннє, коли Дарина приходила сюди, вона принесла із собою запах меду й гіркого полину. Тепер вона знов, задихавшись, забігає в майстерню, кидає торбинку, зриває шалика та кожушок, розшитий листям, — щороку Дарина срібною ниткою вишиває на кожушкові інші візерунки. На початку цієї зими Дарина довго міркувала, зосереджено розглядаючи кожушок, а коток зі срібною ниткою самотньо лежав на тумбочці біля її ліжка. Нарешті вона зважилась і навишивала різного листя: кленового, калинового (схожого на кленове, тільки меншого), каштанового; «Ти все вишиваєш на літеру «К»», — каже Маркіян. Дарина сміється, заперечливо хитає головою і вишиває на лівому рукаві знизу дубовий листок із малесеньким жолудем. Коли Дарина одягає кожушка, листя задоволено шарудить, передчуваючи нові пригоди. Листя розповідає Дарині казки, співає їй пісеньок, загадує загадки — одним словом, бавиться з нею. І їм добре разом.

У житті Дарини є дуже багато речей, приємних і неприємних. Дарина визначає для себе їх ось так:

приємно чайною ложечкою їсти ківі приємно лежати під ковдрою та читати добру густу прозу вона наче мед солодка й пекуча приємно їсти солоні горішки

приємно коли сіль із солоних горішків пощипує губи — так наче від поцілунків. Губи потім ще довго попікують, Дарина злизує сіль і сміється до свого відображення в дзеркалі

приємно вчитись грати на дримбі губи після цього також починають щеміти й зовсім не треба цілуватись приємно цілуватись перед тим як вчитися фати на дримбі та на інших музичних інструментах приємно цілуватись перш ніж почати щось робити узагалі приємно прокидатися рано-вранці коли ще тільки починає сіріти а тіло розімліле від сну приємно їздити в поїздах і засинати під стукіт коліс приємно роздивлятись картини в товстих альбомах і думати про улюблених малярів наприклад про босха а також про інших приємно нюхати старовинні книжки приємно отримувати електронні листи а також звичайні приємно ходити по калюжах приємно нюхати м'яту

приємно що є багато цікавих запахів звуків і людей приємно обережно гладити колючки кактусів приємно відчувати невагомість у ліфтах літаках і коли розгойдаєшся на гойдалці тоді забиває дух і здається що тебе зараз не стане але це зовсім не страшно а навіть приємно

неприємно приходити в дім у якому тебе не чекаютьяеприємно іти босоніж по гарячому піску неприємно запізнюватись на автобус неприємно коли мокрі ноги

неприємно коли жирне волосся неприємно коли на морозі замерзають губи і стає важко говорити неприємно коли губляться речі неприємно коли нежить і немає носовичка неприємно коли забуваються сни гарні думки і враження

неприємно коли людина яка тебе знає відвертається щоб не привітатися

неприємно коли тебе ніхто не любить неприємно коли ти нікого не любиш

неприємно коли ніхто нікого не любить

Люди переважно пишуть про те, про що їм подобається писати. Часом вони пишуть про те, що думають. І часом виходить так, що це одне й те саме. І здається, дуже багато хто, якщо не майже всі, пишуть про одне й те саме. І це, мабуть, нормально. Не страшно, що воно так повторюється, переповзає із тексту в текст, куди не кинеш оком — скрізь суцільна впізнаваність. Розкриваєш книжку, читаєш абзац і раптом бачиш, що ти це все вже давно знаєш. Але це не повинно лякати. І завжди можна скласти собі (не) дуже довгий список того, що подобається / не подобається, і мати від цього мінімальне задоволення. Час від часу продовжувати цей список — зробити собі такий глосарій, у який скидати час від часу різний мотлох і не тільки: трохи про себе, трохи про інших, трохи про світ, як він виглядає і що в ньому є. Пододавати туди різних рубрик, чи статей, чи як там це назвати. Це буде щось на зразок отих барокових компендіумів, які містили все: різні там бестіарії, гербарії, списки розмаїтих речей. Оточувати себе ними — і тут може бути що завгодно — улюблені кольори, вина, сири, іграшки, книжки, запахи, фотографії,

листи, рослини, автори й авторки, компакт-диски, інструменти, голоси, люди — так кожен придумує для себе маленький світ і те, що хочеться, аби в ньому було, і там буде затишно. Час від часу буде затишно — навіть якщо й оточити себе улюбленими речами, така собі огорожа, за якою добре.

Дарина притискається до Маркіяна та розповідає, від чого їй буває страшно.

страшно що ліфт обірветься і впаде донизу

страшно народжувати

страшно осліпнути

страшно коли сниться що стрибаєш із даху

страшно перебігати дорогу перед машинами

страшно не мати впевненості в собі

страшно не впізнавати голосів друзів по телефону

страшно не встигати робити потрібні речі

страшно взагалі всього боятися навіть коли не знаєш чого саме

страшно що колись його (її) не буде що близькі люди відійдуть

страшно що буває так страшно і нікуди сховатись від страху страшно що двері зачиняються і тебе не побачать страшно стукати у двері а там не відчиняють страшно що з цього боку біля дверей нікого немає тоді біля дверей раптом доводиться кашляти викашлювати свою любов випльовувати згустки любові як сухотник тому що не відчиняють двері й тому що страшно

а потім все це можна позгадувати всі свої страхи повипорпувати з різних закапелків із пакета зі старими колготами із течок напханих усілякими паперами дитячими малюнками першими любовними записками може так можна їх позбутись а може не треба їх позбуватися ми завжди такі смішні та беззахисні адже дні стікають і стікають а ця беззахисність залишається й нікуди не дівається

Дарина згадує свої страхи із самого дитинства — виявляється, їх дуже багато, значно більше, ніж треба, аби почуватися комфортно в цьому найкращому зі світів. Страшно було засинати самій у темній кімнаті. Страшно, що батьки розсердяться, знову побачивши Даринині розбиті й обдерті коліна. Страшно, що вони побачать зошити, знову перемащені маслом, бо пакет із канапками в портфелі чомусь розпадається, щойно вона виходить із дому, і масло опиняється на зошитах, і треба все повиймати, щоб повизбирувати з дна портфеля кружальця сухої ковбаси та шматки тонко нарізаного голландського сиру. І вона весь час забуває це зробити, хоча по дорозі додому тільки про це й думає, але потім ці думки десь діваються, тому рештки канапки у неї з портфеля пізно ввечері визбирує мама й гримає на неї. А ще страшно було гойдатись на високій гойдалці. Страшно було приходити до школи з незробленими уроками, з невивченими напам'ять віршами. Потім, коли вона ставала доросліша, страхи також ставали інші, страшніші — і їй страшно було казати те, що думає насправді, робити те, що вважає за потрібне, але чого робити було не слід. Страшно було залишатись такою, якою їй хотілось залишатись. Страшно відкриватися назовні — тому вона часом жила черепашкою — голову втягнути у плечі, обличчя — непробивний панцир. Дарина складає страхи в коробку й міцно перев'язує її стрічкою, а потім ховає у найдальший куток. Зараз вони її зовсім не лякають.

Вона вмочає палець у вазочку з полуничним варенням і проводить по губах — спочатку по нижній, а потім по верхній. Губи блищать, червоняться, усміхаються самі до себе. Потім цілують одна одну і злизують варення. Губам солодко й смішно. Губи тихо розмовляють між собою. Часом вони зовсім не хочуть слухатись Дарини і починають говорити те, чого вона аж ніяк не просить їх казати. По дорозі з аптеки додому Дарина зустрічає сусіда — літнього пана з клинцюватою борідкою. Вона чемно вітається з ним — бо її навчили завжди чемно вітатися зі старшими, навіть якщо зовсім не хочеться. «Добрий, добрий день, Дарусю. Ви гарно виглядаєте сьогодні. Із лекцій повертаєтесь?» Даринині губи вже готові відповісти: «Так», і нехай стариган і далі вважає її за вічну студентку (у певному сенсі, воно так і є), але її губи розтягуються у втомлену усмішку й кажуть: «Та які там лекції. Сьогодні цілий день провела у фотомайстерні. Один мій знайомий фотохудожник хоче зробити виставку під назвою «Жінки і речі». Ось він мене також запросив для декількох композицій. Жінка серед тих речей, що її оточують. Жінка серед тих речей, які вона бачить. Жінка серед тих речей, які вона любить. Я думаю, це має бути цікаво. От наприклад, Жінка і папір, це одна така серія буде». «Який папір?» — перепитує сусід. «Різний папір. На якому пишуть. Туалетний. Фотопапір і фотографії. Подарунковий — такий розцяцькований, яскравий, у нього можна загорнути подарунок. Нотний папір. Списаний папір і чистий папір. Білий і кольоровий. Паперові пакети. Серветки — бо вони також паперові. Носові хустинки — одноразові. Документи. Ділові папери. Книжки. От, наприклад, ви можете собі уявити жінку в сукні, пошитій зі сторінок із різних книжок. Це дуже оригінально виглядає. Біла вузька сукня із чорними візерунками літер. Із японських чи арабських книжок така сукня взагалі виглядала би суперово, але й наша кирилиця також може зійти. Вірші сюди пасуватимуть. Уявляєте, як цікаво у такій сукні ходити — зовсім особливі відчуття. Тіло твоє серед літер, тіло твоє саме стає великою книгою. Або в транспорті їздити — а то люди біля тебе нудяться, а так почитають щось. Якщо робити сукню зі свіжих газет — то це ще краще, люди прочитають новини. А уявляєте, потрапити в такій сукні під дощ? Вона розмокає, розповзається — якщо із газет, шматки її відпадають... На дощ треба цупкіший папір — крейдяний. Але він занадто твердий, і для ніжної жіночої шкіри...» Дарина зупиняється, щоб перевести подих і раптом бачить, що сусід зник. «Що ж це я йому нарозповідала? Яка виставка? Які Жінки і речі? Бідолаха, мабуть, буде мене тепер обходити десятою дорогою». І думає про те, що часом жінки бояться і тоді їхні обличчя стають білі, як папір.

Коричнева сукенка з невисоким комірчиком-стоєчкою, під нею темний гольф. Волосся заплетене у дві кіски з червоними кісниками. На худі ноги натягнуті червоні гольфи та коричневі черевики. Гострі коліна стають ознаками дитинства, незахищеності й вразливості, яку хочеться оберігати. Дарина роздивляється цю дитячу фотографію і посміхається, бо це дивне поєднання червоного й коричневого зворушує її.

Вона малює малюнки на землі паличкою, іноді складаним ножем — і навколо неї з'являються будинки, люди, кумедні звірята й квіти. Всі вони великі й трохи неоковирні, бо на землі важче малювати, ніж на папері. Зриває шовкову траву й вчиться на ній свистіти. Робить собі лук і стріли та вчиться стріляти в ціль. Перетворює дерев'яну палицю на коня і мчить на ньому в чарівну країну. Викопує в землі ямки та складає в них свої скарби: навесні — вишневі пелюстки, а восени — жовтогарячі ягоди горобини чи калини. Складає смішні пісеньки про котів і собак, спостерігає через щілини в паркані за перехожими на вулиці — їй здається, що вона живе в такому химерному, але такому затишному світі, й тільки зрідка виглядає звідти, аби подивитися, що роблять інші. їй таки вистачає цього світу, і вона навіть не підозрює, що колись його може стати замало і що колись вона перестане малювати на землі, гратися різнокольоровими ґудзиками у війну, перестане гарцювати на дерев'яній палиці, а замість цього прийде щось інше.

Розуміння того, що вона — це вона, а не хтось інший, і що саме з тим тілом їй постійно доведеться бути, прийшло до Дарини, коли їй було три роки. Вона гралася в батьковій кімнаті біля великої книжкової шафи. Книжки були учнями великої відомої школи, і кожен клас вчився на окремій полиці. Дарина присіла, щоб дістати книжку з найнижчої полиці, і заніміла від дивної туги й щему, які пройняли усе її тіло — від кожної волосини на голові до нігтиків на пальцях ніг. У цю мить Дарина побачила себе ніби збоку: маленька дівчинка в короткій картатій спідничці, із розбитим правим коліном, світло витікає з її круглих очей, які наповнюються навколишнім світом. У цю ж мить Дарина зрозуміла, хто вона — усвідомила таємницю відмінностей між статями, і те, що їй випало народитися жінкою, стало для неї дивним тужним відкриттям. Тоді ж Дарина зрозуміла, що люди смертні. Вона простягає руку по книжку—й дивиться на неї зовсім іншими очима. Очима жінки-дівчин-ки-дитини-живої істоти, яка багато чого знає про життя. Це була її перша ініціація, інші ініціації будуть згодом. Потім це відчуття забулося — так само, як і багато інших відчуттів дитинства.

Цей понеділковий ранок почався зовсім погано. Будильник дзвенів довго й тривожно, але Дарина ніяк не могла прокинутись. Маркіян тяжко зітхав уві сні, а Дарині снилося, що вони збирають разом гриби у лісі в неї на батьківщині, починається гроза, грім гримить так, що їм не чути слів одне одного. Дарині стає мокро й холодно, і вона нарешті прокидається. Пробирається навшпиньки до ванни — щоб не збудити Маркіяна. Знову не впізнає свого нажаханого обличчя в дзеркалі. Чистить зуби твердою щіткою і знову ранить собі ясна. Спльовує разом із зубною пастою кров і сумно думає: «коли я нарешті зможу купити м'яку зубну щітку». Коли Дарина виходить із дому, надворі вже сіро, але ще дуже холодно. Дарина втягує голову в плечі й перебігає дорогу.

При самому хіднику лежить збитий машиною смугастий кіт, його напіввідкрите блискуче око сумно дивиться на Дарину. Вона сахається і думає, що тепер уже напевно весь день сумуватиме, згадуючи про мертве котяче око.

Мама сідає на краєчок ліжка й поправляє Дарині картату ковдру. Усміхається, і Дарина знає, що зараз буде казка або колискова, — залежно від маминого настрою. Мама починає тихенько наспівувати, і Дарина здогадується, що мамі удень було тужно і тому вона співатиме. Мамин альт звучить м'яко та лагідно: «Пішла киця по водицю та й упала у криницю пішов котик рятувать за вушечко витягать ой будь кицю весела поїдемо до села та й ізловим мишку...» Мамин голос заколисує, заспокоює, присипляє. Мамині пальці легесенько торкаються Дарининого волосся, посмикують її за вухо. Дарина уявляє сіру кицьку, яка перехиляється через цямриння криниці, задивляється на себе, розпушує чубчика обома передніми лапками та, втративши опору, хлюпається у воду. Кіт зітхає думає що це все через кокетство і скільки можна думати лише про зовнішність краще б дивилась на зоряне небо і тягне кицьку за вушко. Кицька попискує, але не дуже голосно, опинившись знову на землі, полегшено зітхає, обіймає кота лівою лапкою, правою розпушує чубчик. Потім починає тремтіти від холоду — вода в криниці дуже холодна, можна підхопити запалення легенів — і котове серце не витримує. Кіт міцно обіймає кицьку, обіцяє їй смачний обід — мишу під томатним соусом, а на десерт збиті вершки, а зараз — у ліжко і вигріватися, пити гарячий чай із малиною.

Бувають люди, які ніколи не плачуть. Бувають люди, які відмовилися від сліз і забороняють собі плакати. Буває, що люди плачуть лише усередині сльозами, яких не видно, і ці сльози дуже болючі.

Сльози не витікають, вони залишаються там, усередині. Люди ходять по вулицях і носять у собі озера сліз, і ніхто про це навіть не підозрює. Так плачуть і жінки, і чоловіки. Дарина дозволяє собі плакати по-різному. Часом, коли її ніхто не бачить. Часом їй так хочеться плакати, що уже байдуже, дивиться хтось на це чи ні. Свобода плачу — це також одна з тих свобод, від яких вона ніколи не відмовиться. Можна плакати в метро, притиснувшись до темної шибки. Можна плакати в темному переповненому залі кінотеатру — беззвучно і не схлипувати, дозволяти, щоб сльози котилися по щоках, і навіть їх не витирати. Бо тут цей плач буде дуже самотнім. Сльози — це дуже інтимно, все що обеззброює людину — це так інтимно. Вона плаче, коли сумує, плаче, коли боїться, плаче, коли вже не витримує. Коли в ній проростало дерево, вона також плакала, чуючи, як у ній переплітається його коріння, а гілки намагаються вибратися назовні й розривають їй шкіру.

Мама миє Дарині голову й розповідає, як було у сиву давнину: тоді дівчата мили голову любистком — щоб їх любили, і завжди були люблені. «Ти теж мені помий голову любистком, — просить Дарина, — і не зможеш мене не любити, бо мені треба, щоб ти мене завжди любила». «Дитино моя, я завжди тебе любитиму,» — відповідає мама. Запах любистку відтоді нагадує Дарині мамин голос і першу любов, яка їй випала в житті. Потім їй випадали інші любові, дуже багато любовей, але жодна з них не пахла любистком.

II

Ця Маркіянова картина завжди дивувала й манила Дарину. За столом сидить жінка. її обличчя не видно, бо воно заслонене хвилями волосся, що спадають на груди. Волосся дивного кольору — суміш прозорого меду, воску, золота й ще чогось, що Дарина бачить, але не знає, як назвати. Здається, що саме це волосся і є джерелом світла на картині. Світло в ньому, і від такого світла, якщо на нього довго дивитися, починають боліти очі, ізних течуть сльози. І волосся тече так само, як сльози, безконечно, затікає кудись за спину й ніде не закінчується. Спочатку Дарині здавалося, що долоні жінки лежать на столі, тільки дуже дивно — так піаніст заносить і затримує руки над клавіатурою, перш ніж видобути з інструмента перший звук. А потім, придивившися, вона помітила, що вони не доторкаються до поверхні столу й справді висять у повітрі. Дарині здавалося, що ця жінка щось побачила навпроти себе, підняла кисті рук над столом і так тоді й застигла, вдивляючись у те, що вона бачить. Це також дивно, адже очей жінки не видно за волоссям, як не видно жодної риси обличчя. Але ясно, що вона кудись пильно дивиться і бачить те, що мусить бачити, і волосся, що затуляє її лице, зовсім не заважає їй бачити. Часом Дарина дуже довго стояла біля цього полотна, намагаючися щось зрозуміти, і відходила з почуттям щемної туги.

«Розкажи мені про цю картину,» — попросила Дарина того вечора, коли вони з Маркіяном сиділи на канапі й попивали зелений чай, і ніяка робота й думки їх не брались. «Про цю жінку?» — перепитує Маркіян. Дарина киває. Потім він розповідає, вона слухає, а пізніше ще декілька разів сама собі переповідає цю історію:

«Волосся у неї такого кольору, як грецьке шардоне. Адже ж саме таке вино ми найчастіше пили в маленькому барі з дивною назвою «Карамболь», бо вона чомусь здавалась мені дивною. Вино гойдається у мене в келиху, як хвилі її волосся. А пізніше я дивлюся на ці хвилі вже крізь порожній келих — і мені знову здається, що він повний. Мені подобається роздивлятися її профіль — тоді, коли вона зовсім не звертає на мене уваги й, здається, навіть не пам'ятає, що я тут також є. Вона дивиться на контрабасиста — як він пританцьовує біля свого контрабаса й наче приростає до нього. У неї часом сіпається правий кутик уст, часом вона прикушує губу — у правому кутику, а може, часом і в лівому, але цього я не бачу, бо мені видно тільки правий бік її обличчя. Я опускаю очі та роздивляюся смужку шкіри між її короткою майкою та поясом джинсів — якихось три-чотири сантиметри. Шкіра в неї такого самого кольору, як і волосся. Зараз мені здається, шо вона такого кольору була завжди, навіть узимку. «Як він знає свій інструмент,» — раптом каже вона пошепки. Я майже не чую цих слів, бо вона видихає їх дуже тихо, але вони так гаряче звучать — як її дихання, а його я завжди відчуваю. «Я б хотіла щось так знати. Або когось». Я дивлюся на контрабасиста — він майже притулився щокою до контрабаса, потім раптом різко випростується, обличчя в нього спотворене болем, чи навпаки, насолодою. Мені здається, що він зараз помре від своєї музики. Я переводжу погляд на неї і бачу, що ця гримаса болю відбивається, ніби у дзеркалі, на її обличчі. Рот у неї напіввідкритий, очі приплющені, здається, вона хотіла схопитися за стіл — може, від цього болю або хотіла закричати, але потім забула про це — і руки в неї так і застигли над столом. Потім вона сказала: «Хтось із них когось мучить. Хоча люди часто, дуже часто мучать одні одних».

Пізніше, коли ми йдемо додому — точніше, до її дому, бо в мене не було дому в тому місті, вона наспівує одну з мелодій, яку почула сьогодні від контрабасиста. її волосся сяє у світлі ліхтарів, і мені хочеться розчинитись у цьому світлі. А ще хочеться, щоби цього світла завжди було багато.

Ми з нею дуже часто блукали нічним містом, я думав про те, що груди в неї маленькі, а хода швидка й легка, вона справді завжди ходила швидко й дуже легко, мені здавалося, що вона майже не торкається ногами землі. Часом я питав її, чому вона так швидко ходить, і вона відповідала, що хоче скрізь встигати. Інколи ми заходили у внутрішні дворики старих кам'яниць із дерев'яними мокрими від осінніх дошів сходами, обвитими дикою виноградною лозою, голодні птиці ще не видзьобали всього винограду, ягоди його були зовсім крихітні й нагадували дрібне темно-синє намисто. Вона відщипувала ягоди й казала, що їй дуже смакує підмерзлий дикий виноград. Ми говорили про всяку всячину, пили терпкі й міцні настоянки з маленьких пляшок, які вміщалися у мене в кишені, щоб зігрітися; часом до нас прилітали горобці подзьобати винограду, часом з'являлися голуби, і вона кришила їм хліб, наспівуючи дивні мелодії, бо у неї завжди був хліб у наплічнику, її любили птахи й бездомні собаки, а вона також їх любила та намагалась віддячувати їм за їхню любов. Хлібом або чимось іншим. Мені здавалося, що вона й сама живе, як птах, який буває там, де йому подобається, і нічим не турбується.

Через місяць її збила машина — водій порушив правила, бо вона завжди переходила дорогу дуже обачно й воліла ходити підземними переходами, мабуть, знаючи, що їй доведеться померти саме так, і хотіла відтягнути цей момент або, може, їй не подобалась саме така смерть, і вона воліла, щоб це було інакше й, напевно, хотіла, щоби це сталося пізніше. Тільки підземних переходів майже не було в її районі. її протягнуло декілька метрів по асфальту. Руки в неї були розкидані, як крила, вона була схожа на скаліченого птаха. Вона померла в лікарні рано вранці чи пізно вночі, бо люди завжди помирають у ті години, коли ніч добігає кінця і ось-ось має початись ранок. Я всю ніч просидів під дверима операційної в одній і тій самій позі, здається, не поворухнувшись. Хоча ні, ворушились у мене тільки губи. Я пробував молитися, але не знав жодної молитви й, здається, раніше ніколи не молився. Але тепер я знав напевно, що мушу молитися і не знав як, і які слова треба казати, тому тільки повторював: «Боже, зроби так, щоб вона не померла». І не знав, скільки разів треба це повторити, щоб напевно допомогло. Тому що може статися так, що раптом, вирішиш, що досить і перестанеш це повторювати, а виявиться, що цього замало і треба було би сказати ще раз ті слова, і вони вже напевно допоможуть. Хоча тоді я відчував, що скільки б не повторювати ці слова, все одно буде замало. І вони кололи мені пересохлі губи, і випадали з рота, глухо вдаряючись об підлогу. І коли лікар вийшов із операційної, спотикаючись об розкидані слова моєї молитви, я не зміг підвестись йому назустріч, бо все тіло в мене затерпло. Обличчя лікаря було пом'яте й сіре, як асфальт. Я нічого не розумів з того, що він каже, і чому він безперестанку протирає окуляри хустинкою, теж не розумів. На чолі в нього були краплі сірого поту. Коли він поплескав мене по плечу й жалісно усміхнувся, я зрозумів, що так воно сталося і що так тепер буде й надалі. У мене тремтіли руки, але я конче мусив відгорнути простирадло, щоб подивитися востаннє на її волосся. Бо це, здається, те, що лишилося від неї найсправжнішим. Адже її волосся кольору грецького шардоне не може померти, воно назавжди залишиться таким самим живим і тектиме так само далеко й безконечно, як ріка терпкого й пахучого вина, це в інших буває мертве волосся. Я вирішив, що мушу відрізати хоча б одне пасмо, бо інакше мені не залишиться від неї геть нічого. У мене ніколи не було її фотографій. Здається, вона зовсім не любила фотографуватися, а намалювати її я не встиг. Точніше, поки що не знав, як. Тоді не знав як — поки ми були разом. Хоча я страшенно хотів малювати для неї картини. Я відрізав це пасмо складаним ножем, добре, що ніж був гострий. Воно гойдалось у мене в руках і лоскотало пальці, я спочатку не знав, що з ним робити. Потім вийняв останню цигарку з пачки, запхав його туди й поклав у внутрішню кишеню куртки. Бо не міг же я просто покласти його у кишеню — воно би розсипалося. А тоді прийшли санітари її забрати. Здається, вони щось запитували, але я не знав, що відповідати, і розкришив пальцями цигарку, і вона осипалася на підлогу чимось жовтим, і мені здалося, що мене зараз знудить. Коли я вийшов надвір, довкола було сизо, на калюжах розпливалися кольорові бензинові плями, і я зрозумів, що, мабуть, саме тепер починається справжня осінь, але не міг збагнути, навіщо люди вмирають. Ноги несли мене вперед, і я собі все повторював, що хотів би малювати картини для неї, тільки це так і не вийшло. Тільки навесні одного погідного вечора я знову наважився зайти в той самий бар «Карамболь». Контрабасист, як завше, помирав біля свого контрабаса. Може, це був той самий, я ніяк не міг згадати його обличчя. Я дивувався, що так багато п'ю і не п'янію. Коли прийшов додому, був зовсім тверезий і голова у мене була зовсім ясна, тільки в очах було наче скло. Воно хрускотіло, коли я кліпав повіками, і очі боліли. Я намалював цю картину за ніч, і коли вранці нарешті відклав пензлі, заплакав і відчував, що скло витікає у мене з очей зі сльозами і вони перестають боліти. І все думав про те, що не знаю, як намалювати її обличчя, я занадто мало про нього знав, а може, й непотрібно було його малювати. Я дуже часто намагався його уявити, її уявити: виноградна лоза вплетена їй у волосся, голуби крилами затуляють чоло, з кутиків губ у неї розцвітають мальви, вона нахиляється, і волосся, як мед, скрапує на дорогу, у ньому заплутуються зірки та трави, одне око в неї плаче, а друге сміється».

Дарині часто хочеться спитати про це пасмо волосся, вона би хотіла подивитися на нього, але знає, що, мабуть, цього робити не слід. Зрештою, вона бачить його на картині.

Кран не закручується до кінця, і вода тоненькою цівочкою стікає у білу раковину. Вона стискає руку в кулак, кров виступає між пальцями із зовнішнього боку долоні. Підносить руку до раковини, тоді відкручує кран і підставляє руку під воду. Вода перемішується з кров'ю і стає блідо-рожевою. Потім обдивляється уважно руку — рука білосніжно-чиста, тільки під нігтями черво-. нясті обідки. Руки треба добре вимити милом. Запах мила проникає у шкіру й залишається під нігтями. Потім руки пахнуть горіхами — біля нігтів. Кран знову не закручується, краплі води рівномірно вдаряються об біле дно раковини. Як дощ. Жінки також стають червоним дощем. Це часом смішно, а часом боляче, а часом просто, як дощ у спекотний день, після якого дихати можна глибше та легше.

Тендітна жінка з ніжними руками наливає в горня молоко з поліетиленового пакета. Рука в неї здригається, і молоко розливається по столі. Вона бере рушничка, щоб його повитирати, і не наважується, бо раптом їй здається, що це біле озеро, і вона згадує про молочні ріки, які десь течуть, і береги, що пахнуть молоком і медом, і бачить, як у неї зі столу ллється тоненька цівочка молочної ріки й молочні краплі падають на підлогу. Це молочний дощ. І вона думає про те, що невдовзі їй доведеться самій переходити молочну ріку босоніж, бо перед такими ріками роззуваються і нічого не переносять із собою, і завжди переходять поодинці, бредучи по коліна в молоці, чи по пояс, або навіть по шию — залежно від того, кому яка ріка випаде. І вона думає, що іще треба буде помити ноги — перш ніж переходити. Не можна заходити у молочні ріки із брудними ногами.

«З очей у мене цвіте ромен,» — Дарина застеляє ліжко і тихенько наспівує собі цей рядок. Багато разів, поки в роті не стає терпко, голос не почне хрипнути, а руки втомляться безконечно розправляти й розгладжувати складки покривала. І знає, що насправді воно так і буде колись. Коли саме — невідомо, ще не зараз, але згодом. Щось ростиме над нею, дерево чи трава. І з нею може статися так само — з очниць проростатимуть квіти. Принаймні вона хотіла би, щоби це були квіти.

У роті з'являються ранки, які не заживають. І тоді жувати стає боляче й неприємно. Починаєш думати, що, може, це ознаки інших хвороб — затяжних і осінніх. Кімната в мене пахне тепер осінню, дощами й недугами. Ще можу їсти свіжий хліб, від нього мені не боляче. Так і мусило би статися, бо все це починається так несподівано. Від цього, правда, дуже незатишно — від цих маленьких ранок, від тріщин, що появляються в роті; моє тіло тріскається, як пересохла земля, воно пересихає і стає ніби нетутешнім. Тіло моє говорить до мене своїми тріщинами. Воно втомилося, бо я його не жалію, я ще себе виснажую, бо мені треба багато зробити, багато запам'ятати. Я думаю, що треба щось від себе залишити. І малюю свої долоні на великому аркуші паперу, бо якщо треба від себе щось залишати, то чому б не залишити саме долоні, свої руки, бо я багато роблю руками, бо в мене руки постійно працюють. І я малюю свої почервонілі долоні, порізані тріщинами ліній та каналами вен — вони глибоко під шкірою, але я все одно їх бачу. І пишу в кутку, що це мої долоні, і той, хто мав би щодо цього сумніви, завжди зможе це прочитати. Хоча я могла би написати «Це не мої долоні», — і то також була би правда. Тільки не знаю, чи хтось би про це написав — як про ту магрітову люльку. Хоча про руки завжди можна писати, руки дуже багато значать самі по собі. Але хотіти, щоб хтось написав про мої руки — то вже надто зухвале бажання. Я чіпляю аркуш перед собою на стіну і роздивляюся карту своїх рук, і не знаю, чи багато можу звідти дізнатися про себе — такого, чого би я ще не знала. «Смерть радісна,» — я хапаю ротом відлуння цих слів, а потім прикріплюю їх до своїх червоних долонь, намальованих для того, щоби про все пам'ятати. І про це також.

Жінка зі шкірою, що скидається на риб'ячу луску, пробирається до входу в метро. її тіло, звинне й блискуче, вигинаючись, вклинюється між перехожими, протікає між ними. Вона майже біжить, коли простору навколо неї стає більше, гучно ковтає густе повітря, захлинається ним, притискає до грудей торбинку й закашлюється. Жінка-риба кашляє і на ескалаторі. Це тому, що тут немає води, і вона починає задихатися, — думає Дарина й ховає в кишеню срібну лусочку, що відпала з ліктя жінки-риби. Сьогодні увечері вона покаже її Маркіянові, коли розповідатиме чергову історію.

По вулиці йде дівчинка-підліток із висолопленим язиком. Це могло б виглядати смішно або ж безглуздо. Але, здається, виглядає так, як має бути. Так, ніби по вулицях постійно ходять дівчатка з висолопленими язиками. Вигинають язики, ворушать ними, намагаються дістати кінчика носа. Або смакують язиком повітря. Перехожі не озираються їй услід і не крутять поблажливо пальцем біля скроні. Язик дівчинки витанцьовує тільки йому одному відомий танець. Я куштую світ, я куштую світ, я куштую світ. Я смакую світ, я смакую світ, я смакую світ. По-справжньому пізнати те, що нам не належить. Бути такими, якими нам хочеться.

Не могти повичищати бруд з-під нігтів. Тому що він не вичищається. Нігті ламаються, розшаровуються, як листкове тісто, і з ними так само Дарині не вдається нічого зробити: надати їм форми, обпиляти, відполірувати, щось іще, аби вони виглядали гарно. Вона думає, що якби хотіли скласти про неї думку, подивившись на її нігті, то ця думка була би погана. Але, може, так на краще, думає Дарина. Навіщо мені спілкуватися з людьми, які судитимуть про мене за моїми нігтями? І думатимуть про мене погано, коли дивитимуться на мої нігті.

Людська хвиля заносить Дарину у вагон метро. Затиснута між незнайомими людськими тілами, вона заплющує очі — щоб уникнути небажаних прискіпливих чи байдужих поглядів. Чужа між чужими, чужі очі, чужі плечі, чужі руки. Люди в метро найбільше бояться чужих очей — більше, ніж чужих рук. Ховають очі від очей, намагаються зберегти власний простір, відсторонитися від інших. Це дуже добре — берегти власний простір у метро руками, ногами, очима... Стискатися так, аби займати якомога менше місця. У метро поважати свободу іншого — означає не дивитися йому у вічі. Тому треба вдавати, що в тебе зовсім немає очей. Дивитися понад людськими головами, зачіпаючись поглядом за яскраві реклами над дверима та вікнами. Але Дарина просто заплющує очі — і її більше тут немає.

Дарина любить запах тунелів метро — вони їй пахнуть землею. Ще вона любить, коли поїзд нарешті виїжджає з тунелю і вона дивиться на широку ріку: вода блискуча й схожа на вим'яту фольгу з-під шоколаду. Вона любить довгі ескалатори — на них можна встигнути всмак начитатися, націлуватися, надуматися, настоятися.

У вагон заходить сліпий літній чоловік і починає співати. В руках у нього поліетиленовий яскравий пакет, куди люди кидають монети. Голос у чоловіка ще сильний, але вже трохи надщерблений часом. Дарина знає його дуже добре, декілька років тому вони з дружиною співали тільки в підземних переходах, дружина була також сліпа, співаючи, вони трималися за руки. У них були гарні м'які голоси. Дарина любила їх слухати, невдовзі вона вивчила, де саме вони з'являються, і приїжджала інколи їх послухати, блукаючи підземними півтемними переходами, знаючи, що вони часто співають біля смітників. Тепер він співає сам — мабуть, його дружина померла або вона дуже хвора й уже не може з ним співати. Тому він почав співати в метро, переходячи з вагона у вагон на кожній зупинці, бо так менше відчувається самотність і не так сумно співати, коли не відчуваєш поруч звичного голосу. Дарині шкода його, вона бачить, що він тепер зовсім сивий, шкіра в нього стала коричнева, як волоський горіх, і вона також вкидає у пакет, що може вкинути. Нечастий брязкіт монет стає знаком симпатії.

Саме так воно й буває, що люди співають і грають на різних інструментах у вагонах метро, а також у переходах. І так воно буває не лише в цьому місті. Тут Дарина майже всіх впізнає в обличчя. Вона знає, які пісні вони найбільше люблять співати, і які мелодії у них найкраще виходять. Вона носить із собою почуті мелодії, позапихавши їх у кишені. Цілий день вона ходить по місту, прислухаючись до музики, що живе разом із нею. Часом вона заходить у магазини, де продають музичні інструменти, й довго ходить між рядами скрипок, саксофонів, кларнетів, труб, флейт, гітар, барабанів, придивляючися до мовчазних тіл цих інструментів, і уявляє, як вони звучатимуть у вправних руках і що розповідатимуть. Виходить із магазину лише тоді, коли вже перестає чути їхню мовчанку.

Будильник дзеленчить, починаючи з сьомої ранку, спочатку кожні п'ятнадцять хвилин, потім кожні десять хвилин, потім кожні п'ять. Дарина нічого не може з ним зробити. Вимикає його, але будильник не слухається Дарини й за п'ять хвилин дзеленчить знову. Дарина не знає, чи довго він так грається і коли заспокоюється, бо ж о дев'ятій вибігає з дому. А коли повертається увечері, одразу підходить до будильника. Але він стоїть на столі сумирно й безневинно дивиться на Дарину — так, ніби це не він бешкетував сьогодні зранку. Дарина знає, що завтра зранку повториться те саме, але чому — не може зрозуміти. Можливо, будильник хоче померти й тому намагається роздратувати її, щоб вона у гніві кинула його на підлогу, і тоді він замовкне назовсім. Або вийняла його серце — маленьку батарейку, куплену на станції метро. Але Дарина не може допитатись у будильника, чого він хоче, бо коли вона питає його про це, він уперто мовчить і дивиться на неї, ніби хоче, щоб вона сама прочитала відповідь на його поцяткованому цифрами обличчі. Тому Дарина тільки махає рукою і йде вечеряти.

У неї випадає волосся, випадає дуже багато. Щоранку, прокидаючись, вона дивиться на себе в дзеркало, аби побачити, скільки ще його залишилося. І проводить пальцями по доріжках шкіри на голові. Вона боїться розчісуватися, бо на гребінці залишаються цілі пасма, вона проводить гребінцем від чола до потилиці й відчуває, як гострі зубчики гребінця дряпають шкіру. Волосся осипається, як листя з осіннього дерева. Воно лежить навколо неї на підлозі, і їй не вистачає сил, щоби нахилитись і визбирати його. Вона знімає з гребінця пасмо тоненьких волосинок, які своєю м'якістю нагадують качиний пух і нюхає його, але воно нічим не пахне. Вона знає, що одного дня волосся не залишиться зовсім. Або залишаться ріденькі кущики, тоді його треба буде виголити бритвою, як голять солдатів-новобранців або жінок-в'язнів. Вона уявляє свою голомозу голову, і їй стає дивно, що й так може бути. Шкіра на голомозій голові м'яка, й видається молодшою за шкіру обличчя. Ця шкіра й справді молодша. Вона сідає на підлогу серед розсипаного волосся, обнімає руками коліна, бо так їй менше страшно від того, що це станеться неминуче, і розповідає собі казку — як робила це, щоб скоротити собі дорогу, коли "їхала в автобусі, аби заснути, коли сон її не брався. Колись жила собі дівчинка, у якої було розкішне волосся, коли вранці вона розчісувала його, стоячи біля вікна, сонце посміхалось і світило яскравіше. Коли вона мила волосся, вітер сам його висушував, і їй не треба було користуватися феном. Якось дівчинка зустріла хитру чарівницю,. яка вирішила виманити її волосся та сказала, що вміє здійснювати всі бажання, тільки за кожне бажання проситиме по одній волосині. Дівчинка подумала, що це зовсім небагато, бо хіба в неї може бути багато бажань, їй треба зовсім мало, і не шкода десяти волосин, бо хіба може в неї бути більше, ніж десять бажань. Але бажань все одно виявилося більше, ніж десять, і навіть більше, ніж двадцять, і зовсім не треба було їй просити, щоб її всі любили, бо за день любові кожної людини чарівниця вимагала по волосині. Але дівчинка вирішила, що цих любовей їй треба не так багато. Тільки щоб її завжди любили тато з мамою, і маленький братчик, і вчителька у школі, і прибиральниця з гострим носом, та сусід через дорогу, який дивиться на неї поверх окулярів і виймає з кишень різні маленькі дрібнички й дарує їй — останнього разу олівця, що пише двома кольорами, чорним і червоним; і червонощока бабуся, що торгує булочками з цинамоном, курагою та родзинками, біля якої завжди так солодко пахне, та ще хлопчик, що живе на сьомому поверсі й часом катає її на велосипеді, та ще песик, який сидить на балконі першого поверху й завжди радісно дзявкає, коли вона проходить повз той балкон, та ще інші люди. Так багато їй треба було любовей, що за них довелося заплатити всім волоссям. І коли в дівчинки не залишилося жодної волосини, хитра чарівниця пішла собі геть. Бо коли просиш, щоби щось було завжди, це означає, що треба все віддати. І сонце зажурилось, бо на чиє волосся воно тепер дивитиметься, щоб яскравіше світити. Вітер засмутився, бо чиє волосся він тепер розвіюватиме. А дівчинка плакала, бо не знала, чи хтось захоче любити її лисою. І чи залишиться щось із тих любовей, за які вона вирішила так дорого заплатити. Вона це також знає, бо ніколи не відомо, що буде з любов'ю. Коли випаде все волосся, хтось помре. Пальцями позбирати волосяний пух, підлога холодна, як вода в колодязі, мені ще не так глибоко років, щоби думати про те, що колись мене може не бути, тільки волосся мені про це нагадує, коли осипається, як листя на зиму. І того дня вона встане, і піде хисткими кроками до дзеркала, і дивитиметься на себе очима, повними сліз, а потім припаде руками до такої молодої шкіри, і вже більше не зможе плакати, і накриватиме свій біль пальцями.

Світ схожий на величезний мурашник. Безліч людей в один той самий момент у найвіддаленіших точках земної кулі займаються різними речами. Не підозрюють про існування одні одних і ніколи не зустрінуться. Дарина намагається уявити, що діється зараз, ось цієї миті — о 8.30, 13.42, о 23.29 із близькими їй людьми та з людьми, про яких вона нічого не знає, окрім того, що вони є. Десь у місті Маркіян біжить через дорогу, аби встигнути до червоного світла. Люди снідають, спльовують воду з рештками зубної пасти в раковину, розплющують очі, розповідають одні одним важливі речі. Народжуються, народжують, вмирають, кохаються, кудись поспішають, просто нічого не роблять. Чоловіки пестять жінок, і жіночі тіла розквітають під їхніми губами. Жінки цілують чоловіків, і чоловічі тіла напружуються й наливаються соками. Жінки й чоловіки зачинають дочок і синів і засинають, дивно усміхаючись одне до одного, переплітаючись тілами, перемішуючи літери своїх імен, міняючись запахами тіл. Є люди, які потребують її та кличуть у думках, а вона не чує цих голосів. Хтось її згадує, і вона про це нічого не знає. А те, що знає, — до смішного обмежене. Нам випадає так мало і так багато саме тому, що мало.

Телефон мовчить. Нічого не відбувається. Листоноша не приносить ні листів, ні газет. Невідомо, що діється у світі, і невідомо, чи він узагалі є, отой світ. Те, що за вікном, — того небагато видно, але там також нічого не відбувається. І там нічого немає, крім застиглого простору. Дерева дивляться одне на одне — про що вони думають? Асфальт ворушить потрісканими губами — що він говорить? Десь літаки літають із однієї півкулі в іншу, і люди дивляться донизу на океан і на небо й не бачать, де синява води переходить у синяву небес. Десь є війна — вона є напевно, і це страшно. Тільки вона поза мною. Все поза мною. Така тиша, що ніхто нічого не помітить, — навіть якщо щось і відбудеться. Коли задзвонить телефон, двоє шаленців не битимуться за те, кому першому зняти , трубку й отримати свій шанс на спасіння. Шансів мало, можливості спасіння обмежені — як чинити добро, не вміючи? Не знаючи кому? Або ще гірше: як чинити добро, коли невідомо, що це? Все залишається туманним і невизначеним, зорі на небі нічого не показують, віщі сни не сняться, а якщо сняться, то віщують не те, що треба, юродиві не ходять по вулицях голими й босими, тому що їх одразу забирають у божевільню, щоб вони не каламутили громадського спокою, що й так висить на одній волосинці. На одній тоненькій волосинці. І вони не доходять до тих місць, де люди могли би їх побачити. І вона також не ходить по вулицях босоніж — часом тому, що боїться поранити ноги, часом тому, що боїться різного вуличного бруду — він поприклеюється до ніг і доведеться носити його з собою. А часом їй просто страшно, тому що тоді це вже буде значити, що їй треба йти, до чого вона має йти. Так, ніби буде зроблено головний вибір, таку важливу річ — як різні речі, які робляться вперше, а за ними починається нова частина життя. Але поки що вона чекає. Поки що доводиться залишатися з тим, що є. Серед старих і нових книжок — нові нічим не кращі за старі, і так само того, що вони у собі містять, не вистачає. Кожен шукає свого місця під сонцем (коли заходить сонце, теж добре, бо по заході сонця починаються млосні любовні ночі, нічні кіносеанси у напівпорожніх залах, і живий джаз, під який загострюються відчуття, нюх і зір, повертається прапам'ять, і можна обходитися без мови, і можна почати танцювати і стати самою мовою, і танці тоді танцюються безконечно, безсоромно й божевільно — і це добре, бо у нас нічого немає, окрім наших тіл, тільки ще любов круглою жовтогарячою помаранчею гойдається під стелями; тільки ці ночі, коли ми все про себе знаємо, закінчуються. Тоді, підібгавши хвости, повертаємося до тимчасових місць нашого перебування, переховування, перечікування, переживання та пережовування життя — як у кого вийде і хто на що спроможний — можливо, це тільки на коротко, бо ще можна навчитись інакше. Або ще випаде якась добра ніч. І всім на якусь мить часом стає добре в міських мурашниках: ментам із їхньою непробивністю та несентиментальністю, контролерам, що контролюють наявність проїзних документів у пасажирів автобусів, трамваїв і тролейбусів, приватним охоронцям, які охороняють найприватніше, що є у їхніх господарів, лікарям, що запивають заспокійливими ліками невдалі операції, не виходячи з операційної, учителям, що вчаться забувати й не задумуватись; повіям, що ховають попід віями спогади про першу й останню любов; поетові, що з трагічної нерозділе-ної любові до мистецтва зібрався перерізати собі жили, але вчасно передумав, тепер він напише вірш «сльоза на лезі» і ввійде в історію, повернувшися спиною до тазика з теплою водою та леза «Gillette» з нержавійки.

Один із феноменів, яких Дарина зовсім не розуміє, це феномен святості. Цікаво, що люди відчувають, коли стають святими? І чи знають вони, що святі? Мабуть, що ні. Ще цікавіші від історій просто святих хіба що історії жінок-блудниць, що стали святими. Дивне перетворення. Тут теж є щось для Дарини незрозуміле, пов'язане з жіночим тілом, його гріховністю та святістю. Зрештою, як із будь-яким тілом. Хоча з гріховністю людського тіла стає у певний момент нічого не ясно. Принаймні для Дарини багато що залишається темним і закритим. Те, що людське тіло гріховне — навіть якось нечесно. Можливо, все залежить тільки від ставлення. Якщо бачиш тіло гріховним, значить, так воно і є. І навпаки. Ще її дивують Марія Магдалина та Марія Єгипетська — дивні історії двох жінок, що так багато полюбили. Також грішниці, а потім святі. Дивне ставлення до тіла, дивне розуміння того, що відбувається з ним, — і все так переплутано.

Хворіти часом цікаво, а часом прикро. Дарина лежить у ліжку, натягнувши ковдру майже до самих вух. У неї болить голова, біль тисне на очі, і їй здається, що кімната хитається перед нею туди-сюди, сюди-туди. Речі пританцьовують, міняють форми, дивно вигинаються, підлога поскрипує — кожна дощечка по-своєму. У Дарини в голові кружляють уривки фраз, звуків, і вона не може зрозуміти, звідки це все береться: з віршів, із почутих, підслуханих розмов, зі спогадів — музика очерет далі піщані сліди смак старих сигарет запах сліпої води. Чужі слова тиснуть на чоло, свідомість плавиться, як твердий сир на гарячих канапках. Дарина морщиться: «в очах у мене пісок в очах у мене сльоза якби хтось до мене прийшов і щось мені розказав...» Думки виходять римованими, і Дарині від цього приємно та смішно. Тільки очі справді сльозять-ся і тяжко дивитися. З кухні випливає Маркіян, на ньому картатий старезний фартух із великими кишенями. Він іде похитуючись чи пританцьовуючи. Дарина не впізнає його ходи й дивується. Маркіян ставить перед нею мисочку з чорними маслинами. Маслини нагадують про літо, про Грецію, вагітність і біле вино. Вагітні жінки несуть перед собою кулі животів. Вагітність — це містерія жіночого тіла. Щось дивне, бо в тобі починає жити хтось новий, і ти його ще не знаєш. Вагітні жінки відчувають відповідальність за те, що відбувається з ними. Усередині росте інше тіло, і вони захищають його, накриваючи руками барабани своїх круглих животів. Хтось живий стукає в ці барабани зсередини.

І жіночі тіла все ростуть і з кожним днем змінюються. У жінок важчають і наливаються груди, животи стають великими глобусами. Дарині подобається думати про Клімта, бо він малював вагітних жінок і, здається, йому справді подобались вагітні жінки та їхні животи, тобто він знав, що це гарно. Красива вагітна жінка у чорній вечірній сукні проходить між столиками у кав'ярні, обережно прикриваючи живота руками. Дарина проводить її поглядом і дивується, що та така вродлива. Вона думає про те, що жінки, зрештою, завжди інакше ставляться до своїх тіл, ніж чоловіки. Відчувають обважнілість грудей і знають, що вони можуть боліти — раз на місяць можуть боліти груди. Залежати від передменструального синдрому. Боятися цього та соромитися — на перших порах. А потім перестати і боятися, і соромитися.

Маркіян обережно сідає на краєчок ліжка й гладить Дарину по голові великою шкарубкою долонею. Він знову дивно та зніяковіло усміхається. В кутиках очей у нього збирається втома. Його долоні пахнуть холодом і маслинами. Маркіян розповідає про те, що встиг зробити за день, але Дарина його майже не чує і думає про те, що в Маркіяновій бороді могли би жити бджоли. Багато бджіл — цілий рій. Але не тільки. У нього в бороді часом заплутуються бджоли, а часом метелики. Він намотує на пальці золоті нитки втоми. На плечах у нього відпочивають сонечка з темними крапельками роси на червоних крилах. Губи у нього пошерхлі, й слова обривають лусочки шкіри. Він обмітає своїми пензликами павутиння, яке неквапні павуки снують на наших вікнах. Він змітає зі скатертини обрізки моїх нігтів, бо я про них забуваю. Він готує для нас обох канапки з гарячим сиром і морквяний салат із горіхами. Він сідає біля мене на ліжко й обіймає мене за плечі. Мені здається, що моя хвороба фіалкового кольору. Я затуляюся від неї рукавом, я майже не дихаю.

Мріяти про те, щоб літати, — майже так само, як мріяти ходити по воді. Мріяти про невагомість. Дарина обережно ступає по снігу — так, щоби не проламувати його й не провалюватися. Декілька метрів їй удається пройти, не залишаючи слідів. Від легкості тіла перехоплює подих і паморочиться голова. Вона на тверді — і понад твердю. її тіло нічого не важить, і земля його не притягує, земля відмовляється його тримати, земля його відпускає. Мабуть, коли апостол Петро зрозумів, що йде по воді, він помер би від щастя, якби майже одразу не перестав вірити, що те, що з ним діється, — правда. Вона також помирає — цього разу ненадовго.

Могти щось робити одне для одного. Не конче багато. Тоді, коли інші цього потребують. Бути щедрими й одразу про це забувати. Ризикувати всім і знати, що можна все втратити раз і назавжди. Іти в ніч, тому що так треба, бути мандрівником без пристановища. Дарувати спокій одне одному. Дарувати свободу тим, кого любиш.

Вона приїжджає із самого ранку й пробирається до свого будинку ще сплячою вулицею. Заходить у кухню та думає, що робити далі. Скриплять двері й на порозі появляється мама. І здається, що обличчя в неї стало таке, як білий, трохи вим'ятий від зморщок папір. І вона думає, що у мами стало ще менше тіла, що шкіра у неї стала така тонка й вим'ята, до неї навіть страшно доторкатись, бо можна її розірвати і життя почне витікати через розірвану шкіру. Вона приплющує очі, коли мама її цілує, вони починають говорити, і мамин голос шелестить, як осіння трава, і пахне чорнобривцями, мокрими після дощу, і вона думає, що цього надто багато, і розшнуровує наплічник, і виймає гостинці: коричневі медові тістечка-серця, добру каву та м'якого кота-подушку для мами, і мама дивується, і питає, звідки ж вона знала, що треба привезти кота, а їй здається, що вони й так все завжди знають одна про одну. І коли вони зустрічаються очима, вона раптом розуміє, що це уже зовсім швидко, і що так має бути, і що нічого вдіяти вже не можна. І вона знає, що мама знає, про що вона щойно дізналась, і що тепер вона про це думає, і не може від себе відігнати цю думку.

і вони тримаються одна за одну очима й вона хоче закричати але крик застигає у неї на скривлених губах і нічого не виходить і мамині очі такі як вода тільки вони не витікають слізьми я хочу також плакати й не можу

І потім увечері вона розповідає про Майданек, про експерименти над дітьми, про величезну урну з людським попелом і про контейнери обгорілого взуття та газові камери, у які заводили після душу. І не про це треба говорити, просто вона про це все каже, щоб мамі було менше страшно, й це безглуздо, бо хіба може бути менше страшно від чужої смерті?

завжди страшно мені також колись буде дуже страшно тоді коли я теж буду близько від цього я не можу розрадити не знаю що казати тільки може треба закричати що не треба йти не треба

Ті дні минули так недобре; так замало було мене для неї. Не знаю, чи це можна простити собі. Не можна. Перед від'їздом вона шукає серед різних фотографій мамине фото, тому що вже тепер треба взяти його із собою. Мама лежить на ліжку, їй боляче, і сонце світить прямо на її білу, як папір, шкіру, але вона не яснішає. Вона каже: «Мамо, я беру з собою твою фотографію,» — і не може дивитися на її обличчя, на якому сонце не залишає слідів.

моя дитино до побачення моя дитино мамо я беру з собою твою фотографію ти знаєш навіщо моя дитино я завжди буду з тобою мамо це не повинно бути так швидко моя дитино нас мало одне для одного мало одне для одного більше не буду тебе бачити ще тільки голос почути декілька разів бережи себе моя дитино потім не буде навіть голосу

Він кладе руки їй на груди. Накриває долонями груди. Тепло по шкірі і тепло по шкірі і тепло по шкірі. Шкірі тепло шкірі щемно ще і ще щемно. Дарина співає свою пісню пісень і майже задихається від слів, які вириваються з неї разом зі стогоном і шаленою печаллю, бо й пісня пісень доспівується.

Коли дереву набридло рости в ній, воно вирішило рости в них у кімнаті. Коли воно проростало крізь пори її шкіри, вивільняючи листя, гілки, стовбур і коріння, Дарині вперше здалося, що вона помирає від болю. Дерево роздивилося кімнату, трохи пожило під вікном, відчиняючи щоранку кватирку та вихиляючися надвір. Потім йому перестало там подобатись. Тепер воно росте в узголів'ї їхнього ліжка. Кожна гілка від іншого дерева. Тут є гілки дуба та клена, калини й каштана, кипариса й тополі, яблуні та лимон-ника. Іноді одні гілки зникають, а на їхньому місці появляються інші. Дарина спирається на стовбур і згадує смак вишневого клею та вже напевно знає, що завтра зранку дерево її збудить, лоскочучи щоку вишневою гілкою, на якій проступатимуть крапельки клею. Дарина любить розмовляти з деревом. Воно шелестить листям, коли йому смішно, і скрипить, коли Даринині розповіді його засмучують. Часом воно йде на цілий день збирати людські історії, і ввечері розповідає (їх Дарині. Дарина не певна, шо дерево залишиться жити в них у кімнаті назавжди. Мабуть, одного дня воно піде кудись, і вона знає, що тоді почне за ним сумувати.

Люди не риби. Дарині часом дуже сумно від цього. Риби уміють мовчати. Люди бояться мовчанки, густої та спокійної, вони панікують і починають краяти її словами, дуже зайвими. Так багато зайвого й непотрібного мовиться. Всюди такі великі смітники зі слів. Якщо люди беруться мовчати, то мовчать надто голосно, у Дарини німіє шкіра від такої ображеної та недоброї мовчанки. Люди не знають, про що мовчати разом, і тому розбивають тишу, яка їм заважає. Дарина дуже цього боїться, вона не знає, чому вони не вміють бути в тиші, й починає думати про риб, щоби заспокоїтись. Думає про холодну воду та блискучу риб'ячу луску. Думає про те, як дивитися під водою і як розповідати про те, що бачиш, самими лише очима.

Коли надворі було дуже холодно, Дарина з Маркіяном ховалися в метро. Якщо у них не було грошей, щоб забігти у якусь дешеву кав'ярню та зігріватися чаєм із пластиковоТскляночки. Або залишалося рівно стільки, що могло вистачити лише на упаковку крабових паличок. Дарина з Маркіяном купують у кіоску палички та спускаються в підземний перехід. Вони притуляються до обігрівача, струмінь гарячого повітря обдає Маркіянові замерзлу бороду і на ній з'являються крапельки води, схожі на скляний бісер. Дарина продірявлює пластиковий пакетик ключем — крабові палички зовсім замерзли й перетворилися на крабові льодяники. Дарина намагається розігріти льодяну паличку в долонях, та нічого не виходить. Намагається відкусити шматок — і відчуває в роті смак снігу, що пахне морем. «Будемо гріти їх парою,» — каже Маркіян, і вони підносять палички до обігрівача, розминаючи їх пальцями. Перехожі здивовано поглядають у їхній бік, Маркіяно-ві борода тепер цвіте густою росою, крабові палички починають розмерзатися, і тала вода, що пахне морем, нехай і несправжнім, стікає їм по пальцях. «Я ніколи не їв таких смачних крабових паличок», — каже Маркіян, і Дарина вигадує, що вони тепер час від часу їстимуть крабові палички в метро — щоразу на іншій станції, і біля них буде пахнути морем.

У них удома поселилися мурашки. Одного вечора Дарина побачила товстого мураха на кухні — він поспішав у бік плити. За декілька днів у тому ж самому напрямку промандрувало близько десятка мурашок. Ще за тиждень Дарина побачила мурашку, що намагалася подолати відстань між протилежними краями клавіатури, намагаючись балансувати між клавішами. Ще одне мурашеня примостилося біля самого монітора. «Звідки вони до нас приходять?» — запитала Дарина у Маркіяна. — «Може, вони прокладають ходи у стінах і сходяться з усього міста». «Тепер наш дім стає мурашником, і це вже не просто так. Тільки не кажи, що ми ошпарюватимемо їх окропом», — раптом випалює Дарина, здригнувшися від якоїсь внутрішньої неприємної думки. «Не будемо», — відповідає Маркіян і смикає її за мочку лівого вуха. Це означає, що те, що він каже, — чиста правда. Наступного дня Дарина змінює заставку на робочому столі свого комп'ютера — великий мурах несе травинку, у десятки разів більшу за нього.

«Часом я думаю, що знаю так багато, що можу померти тепер — і мене вистачить іще надовго. Я б хотіла, щоб мене вистачило іще надовго. Коли я помру, то спочатку сяду на хмарі й бовтатиму ногами. І кидатиму в тебе кульки із солодкої вати. Тільки щоб ти не казав, що знову йде такий недоречний весняний сніг». «Не буду, — обіцяє Маркіян. — А що буде потім?» «А потім я піду далі дивитися на те, чого мені раніше не було видно. У мене не дуже добрий зір, ти ж знаєш».

Дарина панічно боїться сліпоти. Вона намагається уявити, як це: постійно жити в суцільній темряві, і здригається від жаху. Вона намагається уявити це й міцно заплющує очі. Темрява й більше нічого. Тепер треба добратися з кімнати до кухні. Кроки стають обережні й невпевнені, Дарина відчуває, як нога ступає із м'якого килимка на паркет, і визначає, що двері вже близько. Простягає руки вперед і наштовхується на стіну. Отже, треба звернути трохи праворуч. Дарина виходить у коридор і так само повільно йде до кухні. Знаходить двері, але одразу ж спотикається об ослінчик. Не уявляє, як можна орієнтуватись у світі без кольорів, без видимих предметів. І як можна прокинутись і знати, що вже ранок, якщо його не видно. Пізнавати світлише навпомацки. Тепер повернутися назад. Дарина так само йде поволі, витягнувши вперед руки. Тепер вона розуміє, чому в сліпих такі зосереджені обличчя. Вони слухають, що відбувається біля них. Слухають свої^роки. Пальці працюють замість очей, пальці відчувають, що навколо. Коридор, одвірок, холодна ручка дверей, дерев'яна підлога, починається килимок. Комп'ютер увімкнений, він гуде, і Дарина йде на його звук, намацує стілець, сідає та кладе руки на клавіатуру. Вона знає напам'ять, як розміщені літери й могла би писати тексти, яких потім не змогла би прочитати сама. Світ, у якому є звуки, запахи. Світ, який починає існувати після дотику. Дарина не знає, як у світі сліпих можна описувати людей. Адже в ньому немає зовнішності. Немає красивих жінок і красивих чоловіків. Людина у цьому світі не має обличчя, а тільки голос. Бути тілом, якого не можна побачити. Не знати, як виглядають інші люди. Не знати, що таке «виглядати». Знати тільки з голосу — чи цього може вистачити? І нічого не знати про красу. А може, сліпі мають відчувати людей краще, бо їм доводиться одразу зазирати всередину, не зупиняючись поглядом на тому, що ззовні. Доторкатися голосом. Хоча, може, і це не зовсім так. Щоби знати, як живеться у світі сліпих, треба принаймні осліпнути — для початку. І ось саме цього вона вже напевно не хоче. Уявляє: сліпі коханці вперше роздягаються одне перед одним, зовсім не соромлячись, бо захищені від своїх поглядів взаємною сліпотою. Але ж їм доводиться, мабуть, чимось бентежити одне одного? Дотиками, які супроводжуватимуться словами? Цього вона теж не може уявити. Наступного дня вона зустріла на вулиці сліпу дівчину — та була без окулярів, які часто носять сліпі, і промацувала собі дорогу паличкою. У неї були глибокі й незмигні, дуже сині очі. Дарина думає: «Бог наливає сліпим в очі неба, і вони вже не можуть нічого бачити, окрім небес. Вони бачать вічне небо, а воно чорне. Ця дівчина мого віку».

«Мені добре, коли відчуваю, що живу для тебе, — каже Дарина, — бо деколи я не можу придумати, для кого чи для чого мені б іще варто було жити. Іноді втомлююся жити для себе. Біля тебе я забуваю, що старію. Біля тебе забуваю, що можу забувати. Біля тебе я почуваю себе легкою та прозорою».

Раз на тиждень вони ходили дивитися на червоний поїзд — хлопчик із матір'ю. Хлопчик міцно тримав матір за руку та все допитувався, коли вже приїде поїзд. Мати дивилась на годинник і казала, скільки ще хвилин залишилось. «Хвилина — це довго?» — допитувався хлопчик. Він затинався, тому в нього виходило «до-до-довго». «Ні, не дуже. Але за хвилину теж можна багато чого побачити». Поїзд гуркотів над насипом — так швидко, що обличчя пасажирів, які визирали з вікон, не можна було розгледіти. Хлопчик радісно сміявся і махав рукою поїздові, машиністові, кожному з шести червоних вагонів, пасажирам і, здається, йому зовсім не важило, чи хтось помахає у відповідь. Потім він дивився услід поїздові — довго й тужно. Мати гладила його по голові й казала, що за тиждень тут знову проїжджатиме червоний поїзд, і вони підуть на нього дивитися. Це була одна з історій, яку Дарині розповіло дерево.

Не могти освоїти простору, в якому живеш. Дарина пам'ятає, що це освоєння завжди давалося їй дуже важко. їй потрібен позначений простір, у якому вона легко орієнтуватиметься, — таблички з назвами вулиць і номерами будинків, вказівники, карти міста — через кожен квартал, автобусні зупинки, тунелі метро — тут вона почувається впевненіше. Тоді можна не боятися, що раптом загубишся. Вона би ніколи не змогла жити в лісі, бо як можна знайти шлях серед дерев і стежок, які всі здаються їй однаковими. Вона не вміє читати тексту лісу, ці знаки для неї мертві й нічого не промовляють. Хоча, може, колись вона цього навчиться, тільки спочатку треба піти звідси — звідти, де вона fenep. А це дуже складно, бо не завжди можна піти. Дарина згадує, як уперше в житті загубилась, і посміхається до цієї згадки. Тоді вони з мамою були в гостях у бабуні, стояло гаряче липневе літо, вони пішли дивитися на поле. Дарина ніколи не бачила поля, воно було їй схоже на різнокольоровий ліс, більше жовтий, на узбіччі якого ростуть маки та волошки. їй захотілося спробувати зайти в жито, опинитись у гущавині цього лісу — і вона так і зробила, і не пам'ятає, скільки йшла, ловлячи ніздрями польові запахи, і потім, коли вже треба було повертатися, вона не знала, куди, бо скрізь були однакові хащі й однакові запахи. Потім її кликала мама, і вона пішла на мамин голос, заплющивши очі й затуливши носа, аби ні на що не відволікатися, а тільки чути голос. І так бувало завжди — у чужому незбагненному просторі їй треба було почути знайомий голос, щоб могти відгукнутися на нього. З часом знайомі голоси відходять, але тоді залишається більше часу на мовчанку та пригадування.

На грудях часом ростуть тоненькі волосинки, біля нігтів мертва й суха шкіра задирається. Шкіра на п'ятах також пересихає і тріскається. Вона виходить із душу, накинувши на голе тіло стару джинсову сорочку, вишиту геометричними фігурами. Вона не любить витиратися, їй подобається висихати, відчувати, як вода стікає по шкірі, здригатися від холоду, дивитись, як волосинки на руках підіймаються. Вода збирається в ямці над ключицею, вихлюпується і стікає по грудях. Можна заплющити очі й уявити себе на безлюдному пляжі під гарячим сонцем. Вона сидить на березі, зануривши ноги у воду, пальцями лівої руки малює на піску риб — так, як їх малювали перші християни, риби повернуті головою праворуч. Пальцями правої руки вона стискає білу мушлю з бурштиновими прожилками. Коли прийде Маркіян, вони будуватимуть вежі з піску, оточуватимуть їх муром і ровом, у який носитимуть воду в жменях. Вона втомлено розкинеться на піску, затуливши очі долонею, через яку буде видно смужки синього неба — його досить багато, щоби сп'яніти, і досить багато, аби не збожеволіти. Маркіян викладає візерунки з мушель на її тілі — дві мушлі на грудях, разок намиста з мушель півколом трохи нижче ключиць. Черепашка там, де пупок, багато черепашок на животі, рядок мушель униз по стегні аж до колінних чашечок, а ноги від коліна до ступні він засипає піском. Вона думає про те, що в цій країні жінкам не можна засмагати, не можна бути на сонці — через ризик ракових захворювань. Коли Дарина думає про жінок, хворих на рак грудей, у неї самої починають боліти груди — тупим упертим болем. Вона обхоплює їх руками, щоб утамувати біль і думає про тисячі (чи, може, їх ще більше?) жінок, які просто кладуть руки на шрами. Дарина повільно застібає джинсову сорочку на всі ґудзики (окрім тих, яких немає). Згадує портрет Гала — той, на якому в неї оголена ліва грудь. Думає, що робив би Далі, якби Ґала захворіла і їй довелось би відрізати груди. Цікаво, чи зміг би він малювати її такою? Може, це змінило би його життя вдруге. Уявляє: Гала без грудей із двома шрамами на їхньому місці; Ґала в прозорій сорочці, через яку просвічуються два коричневі шрами — такі, як два роти із суворо стисненими губами; Гала зі схрещеними на грудях руками (так, щоб приховати шрами); Гала без сорочки, торкається пальцями лівого шраму. Ще один сюжет: Гала сидить перед дзеркалом, відвернувши голову, аби не бачити шрамів. Далі стоїть ззаду, поклавши руки їй на плечі. Або поклавши руки на її шрами. Шрами — мовчазні роти, шрами — роти, що кричать, шрами розповідають про себе. Шрами болять на зміну погоди. Жінки з відрізаними грудьми дуже переживають, чи їхні чоловіки любитимуть їх, як раніше. Чи не стануть вони тепер менше жінками? Чи захочеться чоловікам цілувати їхні шрами? Чи не гидко їм тепер буде? І що у них тепер буде виходити в ліжку. І чи буде взагалі щось виходити, якщо хочеться відчути руки на грудях, а грудей немає? У жінок болять груди, яких немає. їм сняться сни, у яких з ними нічого не ставалося, не було ніяких операцій, і сняться їхні тіла з рожевими пуп'янками грудей. Зранку вони прокидаються і найперше хапаються за груди — їхні пальці натрапляють на пласку поверхню, порізану двома шрамами. Вони беззвучно плачуть, дивлячись у стелю, уткнувшись обличчям у подушку. Кривляться від болю і намагаються зрозуміти, як із цим жити далі.

Не потрапити в пастку до слів. Коли слова заважають, доводиться від них відмовлятись або знаходити інші. Говорити між собою майже на мигах, допомагаючи собі руками й ногами, тулубом і головою. Іноді так можна краще порозумітися, коли слів нам починає бракувати. Повзаємо одне за одним, щоб краще одне одного чути. Припадаємо порохом у своїх кріслах, приклеївшись поглядами до екранів комп'ютерів, потім ходимо зі скляними очима — ними так важко щось побачити, тому я мацаю навколо себе, щоб нарешті знайти тебе, щоб нарешті доторкнутись до тебе й знати, що ти є насправді. Я про тебе дізнаюся пальцями, тому що не вірю своїм очам, а язик мені не допомагає, тому що я не знаю твоєї мови, моя дівчинко з Японії. Ми з тобою разом вивчили лише одну українську фразу «я знаю про це», коли я розповідаю тобі про свій день, змішуючи англійські, французькі, українські слова, і ті, які придумую тут-таки, бо мені замало тих, які я знаю. Ти киваєш головою і все повторюєш: «Я знаю про це,» — і я починаю думати, що ти наймудріша жінка на світі, бо ти про все знаєш, все знаєш про мене. Я був першим українцем, якого ти побачила, а ти була першою японкою, яку я поцілував. І все дивувався, що в тебе така біла шкіра, а губи такі м'які, а очі, як терен, але я не міг тобі пояснити, що таке терен, і казав тобі англійською, що очі в тебе, як чорні блискучі ягоди. І ти знову казала: «Я знаю про це,» — щоб мене підбадьорити. Ти вчила мене їсти паличками, і я майже не опирався, хоча в мене нічого не виходило. А ще ми робили — тільки для нас двох — чайні церемонії, ми купили собі японського чайника-черепаху й кухлики-черепахи із заглибинка-ми у панцирах, куди треба було наливати чай. Я дуже любив цього чайника-черепаху. Він став нашим другом, уважно слухав наші розмови й дивився на нас мудрими черепашачими очима, в яких був спокій, справжній спокій. Черепахи дуже спокійні, вони дуже багато знають, але переважно цього не показують, люди не розуміють черепах, бо їм здається, що черепахи нічого не відчувають. Але це неправда. Я дуже любив дивитися, як неквапно виливається чай із носика чайника-черепахи. Він умів не поспішати, цей чайник. І ми з тобою також уміли не поспішати, поволі сьорбаючи чай, розмовляючи, і наша любов була також неквапна, бо ми були певні, що нам на все вистачить часу. І коли я простягав до тебе руки, твої губи повільно розтягувались в усмішку, і ти казала: «Я знаю про це», — і я також знав, що ти про це знаєш. І, здається, нам нічого ніколи не бракувало — ні розуміння, ні тепла, ні радо-стей більших і менших, і хотілося би, щоб так було й надалі, і щоб це ніколи не закінчувалось, і щоб так було завжди, хоча я зовсім не знаю, що таке «завжди», моя дівчинко із Японії. Хоча воно все одно мало закінчитись, і ми знали про це, і тому зумисне не поспішали, розтягували час — так, щоб його надовше вистачило. Ми жили трохи як божевільні, і нам це дуже подобалось. Ми, здається, перестали будь-що робити, будь-кого бачити, стали зовсім асоціальними, акомунікативними, ще там якимись, себто зовсім не такими, якими були раніше, але нам це подобалось. Я казав тобі, що ти обов'язково мусиш сфотографуватися голою, тому що немає нічого прекраснішого за оголене жіноче юне тіло. І, здається, тобі дуже хотілося цього, так само, як мені, але ти все не могла наважитись — тебе лякало, що потім можна буде дивитись на ці фотографії і хтось ще їх побачить. Бо ти не хотіла, щоб хтось іще, крім тебе й мене (бо я також причетний до того, що відбувається з твоїм тілом, бо мені здавалося, що це я насправді себе бачу, коли дивлюся на тебе), це бачив. Хоча якось ти таки зважилась і дозволила мені тебе сфотографувати — з душу виходить гола жінка, вода стікає по її тілу струмочками, мокре чорне волосся також стікає струмками аж до пояса, і жінка потягується, підіймає руки догори, а потім складає долоні човником, трохи відхиляється назад і тягнеться кудись дуже високо, до того, чого не видно, але воно напевно є. І все її тіло витягується, напружується, вона стоїть на самих кінчиках пальців, здається, що вона зараз відірветься від підлоги, злетить угору, як стріла, як струна, вибухне, розірветься. Я встиг це сфотографувати, бо раптом ти вигнулась назад, закинула руки за спину і стала на мостик. Краплі води стікали на підлогу, і мені чомусь забракло відваги сфотографувати тебе ще раз. Я зробив тільки одну фотографію, чорну-білу, бо ці фотографії найглибші. Мені ще уявлялось дуже багато твоїх фотографій і якою ти могла би на них бути, але я не хотів тебе про них просити, бо вже й одного сюжету було для мене надто багато. Це ще одна історія , яку підслухало дерево.

  1. Даринині записи. Епізод І. Про час.

«Я нахиляюся і зав'язую шнурки на черевиках. Наостанку заглядаю в дзеркало в міру критичним поглядом. Коли щось забуваєш і мусиш повернутися додому, тоді начебто треба подивитися в дзеркало перед тим, як вийти, і все буде добре. Що буде добре, я таки не знаю, але менше з тим. Хоча перш ніж вийти з дому, я кручуся довго й нудно туди та сюди, і не тому, що справді не можу зібратися вчасно, а якраз щоби збавити час, бо коли його надто багато, тоді жити стає зовсім паскудно. Переважно в домі, де я живу, — хаос. Навіть немає сенсу щось упорядковувати, бо порядок зникає буквально за півгодини — на очах звідкись з'являються аркуші паперу, бібліотечні замовлення, використані й невикористані автобусні квитки, дискети, олівці й ручки, монети та різне незрозуміле залізяччя, і ще подиву гідна кількість усіляких речей, від яких очам стає боляче, бо вони спотикаються об весь цей мотлох. Боляче одним словом. На столі в мене лежать старі чотки — тепер вони майже не використовуються, себто я їх не використовую. Хоча можливість скористатися ними часом надихає, а часом вселяє надію. Contra spem spero. Часом я просто беру їх до рук і дивлюся на них, а це вже достатньо багато. Часом, коли виходжу з дому, закидаю їх у торбину, й тоді ходити по місту мені спокійніше. Чотки коричневі (переважно у всіх моїх знайомих чорні, а ше мої зроблені дуже неохайно — всі намистинки майже однакової величини і пальцям доводиться напружуватись, щоб відрізнити намистинки між десятками — вони мають бути більшими, а на моїх — майже однакові. І тому можна пропустити цю більшу намистинку, для якої призначаються інші слова молитви). Не можу згадати, де я їх узяла — себто я знаю напевно, що я їх десь купила, але де саме, згадати не можу. І це мене найбільше дивує — не можу згадати місця, де продавалися так неохайно зроблені чотки. А мені, виходить, тоді на них справді залежало, якщо я їх поспішила купити, не шукаючи кращих. Ще у мене на столі стоять півники — майже такого кольору, які колись росли у мене в дворі. Тільки пахнуть вони зовсім інакше — бо ті, що росли у мене, пахли дуже солодко — медом і ще чимось. Найцікавіше те, що саме цього запаху я не можу знайти, але пам'ятаю його дуже добре. А ті півники, які тепер ростуть у мене вдома, пахнуть зовсім інакше. Ті, що мені потрібні, це, здається, якийсь із підвидів німецьких ірисів. Але їх дуже багато, цих підвидів, і я навіть не знаю, де їх треба шукати, і чи вдасться мені коли-небудь їх знайти. Це справді прустівський синдром. Чи, може, ще щось тут домішане, але все одно цей запах мені потрібен, хоча я просто не знаю, навіщо. Потім лежить складаний ніж — він не мій, але я ним час від часу користуюся. Безперечно, я його віддам господареві, але поки що мені подобається дивитися на нього й час від часу користуватись. Ніж майже завжди у мене був при собі — ще з раннього, передшкільного, дитинства — я носила його в кишені сукні, бо на той час не пам'ятаю, щоб дівчаток одягали у штани, тоді це не було заведено. І виглядало дуже смішно, коли я виймала з кишені сукні маленького складаного ножика з металевою срібною ручкою, а ній були олені. Ніж був дуже гарний, складаний, він уміщався в мене на долоні, коли його скласти. Ним можна було копати ямки та креслити лінії по землі, обтісувати й загострювати палички, і взагалі різати все, що потрапить під руку. Потім я десь загубила цього ножа й дуже довго за ним сумувала.

На столі у мене альбом божевільного Босха, я його дуже люблю, тому що він був такий божевільно гарний маляр. Від його картин хочеться помирати, постійно, коли я дивлюся на них, я помираю. У поля є очі, земля дивиться широко розкритими очима, дерева прислухаються до нас своїми гілками, стовбурами, корою, ми помираємо, і вони на нас дивляться. Є люди, у яких такі пильні очі, що під їхніми поглядами можна стати полем, деревом, лісом, небом, травою та бездомним собакою. А ще біля мене лежить листівка з Пієтою Мікеланджело. Мені дивно, що ця молода жінка (Марія була вже далеко не молодою, коли Христові було 33 роки) тримає на руках тіло дорослого чоловіка так, як тримають немовля. Бо Пієта нагадує образ Мадонни з немовлям. Тільки замість немовляти — мертве тіло дорослого чоловіка. Хоча тіло Христове зовсім не видається мертвим — він просто спить, бо губи в нього трохи розтулені. А на обличчі немає ні страждання, ні мертвої заціпенілості. Просто сон. І Марія також не страждає. Вона просто дивиться на Христа зі спокійною любов'ю. І навіть якщо ця любов печальна — все одно спокою у ній більше. Від цього спокою мені стає часом так само спокійно, а часом моторошно. Наскільки це все далеко від мене, від нас. Такий спокій, на який я нездатна. Від часу, у якому я є, це так далеко — і що мені робити з цим часом?»

Болить волосся. Болить шкіра на голові. Болить шкіра на обличчі, стягнута, і здається, що ось-ось вона почне з тріском розриватись. Болять очі, бо в очах пісок. Важко ними дивитися. Дарина нахиляється над столом, і пісок тоненькими цівочками починає висипатися з очей. Стає спокійніше, бо менш боляче. Але це здається, ненадовго. Потім знову піску насиплеться в очі. Дарина не знає, звідки він береться, постійно в неї в очах, заважає їй дивитися. На вулицях вона мружиться, контури предметів розмиваються, розпливаються і врешті-решт речі зникають. Дарина знає, що все це через пісок в очах, але від нього тепер нікуди не дінешся, бо він не завжди висипається. Так і доводиться ходити по вулицях. Інколи пісок висипається і стає часом. Майстри-го-динникарі насипають його в пісочні годинники, бо цим піском, що насипався з людських очей, добре міряти час, що стікає у вічність.

Інша історія про інших людей, яку розповідає дерево.

Вони любили ходити гуляти до супермаркету — двоє чоловіків у старих черевиках і витертих вельветових штанях, з пожовтілими пальцями від дешевих цигарок і трохи надщербленими голосами, як старий білий кухоль, пошкрябаними після гоління щоками та почервонілими втомленими очима — просто збавити час, повештатись, роздивитися, що там є. Це дуже гарне місце, тут час, якщо його забагато, спливає легко й непомітно, можна загубитися серед людей або серед високих полиць із усілякими яскравими розцяцькованими товарами, на які треба звертати увагу й перестати пам'ятати себе. Якщо час лякає, бо нічого з собою робити, або просто набридає те, що себе нікуди дівати, тоді можна піти до супермаркету й зависнути там дуже надовго. Вони намагалися побувати скрізь, переходячи з відділу до відділу, з поверху на поверх, не пропустити жодного ряду, перемацати речі, яких ніколи не купуватимуть, вони залишали на них відбитки пальців, принюхувалися, шморгали носами, кліпали очима, кашляли, мацали кишені, чи є там ще пачка з цигарками, і чи запальничка не випала крізь дірку, куштували чіпси з беконом та шоколадні молочні батончики, їли свіжі булочки із цинамоном, і зовсім не боялись, що їх десь знімає невидима камера. Вони любили приходити у той відділ, де продають свіжу рибу, і там стояли довго біля великих басейнів, у якому помирає риба. Вони просто довго дивляться на дохлих коропів із погаслими очима — як ті гойдаються на каламутній поверхні води. Зовсім не треба бути дохлим коропом, щоб так гойдатися. Вони виглядають так гарно, ці коропи, вони такі невагомі, на це можна довго дивитися, і тоді часом попускає, якщо до того фіг зна що коїлось і було маркотно на душі, й усе нависало, і щипали щоки після гоління, і ставало сухо в роті, і гула голова, наче знавіснілі оси. Потім вони любили розповідати знайомим, що ходять дивитися на дохлу рибу. Знайомі дивувались, кривились — як це неестетично — обурювалися, посміхались поблажливо — мовляв, що візьмеш із психопатів, їм уже й так ніщо не допоможе, краще нехай справді мирно стовбичать біля баків із каламутною водою і зирять на дохлих риб. Жінки із солом'яним волоссям посміхалися так, наче щось розуміють, хоча насправді нічого не розуміли. І двоє чоловіків хитро підсміюються, мружать очі, запалюють останню цигарку, і їх зовсім не цікавить, що там думають ті знайомі й ті біляві жінки із губами, які хочеться цілувати, вони все одно дуже мало що тямлять, і це насправді вони всі при-дурки, тому що сміються з того, що хтось ходить дивитися на дохлу рибу в супермаркеті. І вони йдуть собі неквапом їсти деруни зі сметаною в дешеву їдальню неподалік від метро, де в переході можна купити дерев'яні гребінці, льняні шкарпетки, капці зі свинячої шкіри, та ще багато всілякої всячини. У їдальні пахне помитою підлогою, рибними котлетами й томатним соком. Вони замовляють собі, як завжди, дві порції дерунів, і чорнява дівчина з надщербленим переднім зубом, схожим на півмісяць, усміхається до них, як усміхаються до давніх знайомих, яких завжди приємно бачити. І один із них каже, що треба взяти ще чогось гарячого ріденького, бо мама завжди казала, що не можна харчуватися тільки сухою їжею, бо це недобре для шлунка й узагалі для всього недобре. Другий киває головою, це дійсно недобре, і треба взяти щось ріденьке, та ще й якщо мама казала. І вони замовляють дві миски борщу до своїх дерунів і дуже тішаться тим, що день видався гарний. Вони їдять мовчки, заглибившись у спогади, яких уже назбиралося дуже багато, тільки один каже, що дуже рідка сметана тепер у цій країні, як вода, а другий докидає, що у цій країні все тепер, як вода. І вони мовчать собі далі.

Нарешті треба визначитись, що робити із собою, хоча в певний момент можна раптом зрозуміти, чи відчути, чи воно інакше прийде — таке знання того, що воно все саме по собі визначене, й тому можна із собою нічого не робити, бо воно й так потихеньку робиться — повсякчас, безугаву. Сточується, надломлюється, допасовується, треться одне об одне, перетирається, народжується, додається, віднімається, пришпилюється, здирається — хоча, що б воно там не було, але все одно дивно стає збагнути зненацька, що зношується тіло й що можна все це відчувати. І трохи злякано (чи, може, спантеличено) раптом розумієш, що починаєш думати про ті речі, про які ніколи не думалось, що можна думати так просто й всюди — за сніданком, у автобусі, будь-де. Просто з тілом щось дивне коїться — воно начебто перестає слухатися, живе своїм дивно незрозумілим життям і відокремлюється від тебе начебто, хоча ти носиш його постійно, бо воно таки ще. Є. Твоїм тілом. І однієї прохолодної осінньої ночі, коли надворі пахне уже мертвим листям, раптом відчуваєш, що більше не можеш спати на лівому боці, бо він увесь терпне й тяжчає від непосильного для нього тягаря. І ти раптом розумієш, що твоєму серцеві заважає твоє тіло, яким ти на нього тиснеш. І звідкись ти знаєш, що коли воно надто вже заважатиме й це дуже набридне твоєму серцеві, воно зупиниться, бо йому більше не захочеться калатати в цьому тілі, і кожному може урватися терпець, навіть найтерплячішим. Воно хоче піти собі — туди, куди йому вже давно хотілося піти. Просто на це треба було чекати — щоб просто піти, перестати, зупинитись. І це таке дивне, і так дуже невчасно воно приходить, але всі ці відчуття все одно нарощуються, гіпертрофуються, аж врешті-решт перетворяться на справжню манію, обсесію, чи як там ще називають усілякі від-чогось-залежності. Бо відчуваєш кайф саме , від того, що можна подумати про це, подумати такими думками — що от щось діється з тілом і так про це химерно й солодкувато думається. Йдеш, а в голові у тебе нічого іншого — тільки ось ця от шиза — і тому, коли вона проводить його на поїзд і йде по перону, і раптом чує, що за її спиною кажуть щось про світло в тунелі, — вона реагує миттєво, блискавично, щось її прошиває від голови до п'ят, наче спалах, і вона обертається, і бачить жменьку підлітків, які сперечаються, і тоді вона знає, що ось це ось саме воно, і вони зі мною, а я з ними. Тому що вони про те саме говорять, вони також знають те, що я знаю. «Життя — це типу хвороба, що закінчується смертю». (Ну ясно, це вони фільм подивились.) Ще тільки вклинюються у неї різні там інші хвороби, пристрасті, відриви, відірваності, залежності, заклинення, запої, депресії, таланти, манії — найнебезпечніша з них манія величі, гріхи — найтяжчий із яких гординя. І тому добре, що все врешті-решт закінчується — навіть смертю, бо чимось же воно мусить закінчитися врешті-решт. Для життя — це дуже непоганий фінал, це навіть прикольно, що от сьогодні ти є, а завтра тебе немає. Просто дуже цікаво, як це. Чи схоже воно на те, як спиш, чи схоже на щось зовсім інше. І ось коли ти нарешті дізнаєшся, то ні з ким навіть про це порозмовляти, бо всі навколо займаються чимось іншим, тим, що тебе немає. Вони це бачать, кажуть, що тебе немає, готуються з тобою прощатися, посилають телеграми в якісь глухі села «похорон завтра 11.30», скидають такий же текст есемесками на мобільники. Твоя смерть стає важливою подією. Всі на неї звертають увагу. Твоє зношене тіло в центрі уваги — його миють, одягають, складають руки на грудях і перев'язують ноги — а то вони розскакуються в різні боки, і, може, щелепу також підв'яжуть. Сумують за тобою, плачуть, читають біля тебе псалми, говорять про упокій. Це дуже добре слово «упокій» — заспокоєння. Мертві здобувають спокій, і це, може, один із найцінніших здобутків. З тілом твоїм уже нічого не коїться, тільки ще вони — ті, чия смертельна хвороба ще триває, намагаються щось із ним зробити. Завжди було дуже шкода, що не можна ніяк поговорити з мертвими та про все дізнатися, і здавалося, що це нечесно — що вони так уперто мовчать. Але якщо добре подумати, то все воно навіть логічно й виправдано. Бо й не мовчать вони насправді, просто живі їх не чують. Не чують, що вони говорять. Хоча, може, про що їм говорити з тими, хто ще ходить тут, вони ж усе одно не знають, як це — бути нарешті без тіла, і що зупиняється серце, і ви разом із ним ідете потихеньку далі, і що з останнім видихом видихається багато чого іншого. Про смерть вже нічого не знаю, о smierci juz nic nie wiem, переді мною тисячі смертей, але тільки одна з них моя. Подивитися на себе збоку нарешті — іншим поглядом нарешті побачити, як виглядає власне — тепер уже не власне — тіло збоку. Дивнувато виглядає. Губи посинілі й кінчики пальців теж. Ось саме це найприкріше зачіпає. Могло би воно виглядати інакше. Може стати шкода свого власного тіла, але це вже востаннє. Шкода, що воно синіє, хоча це закономірно, бо йому дуже холодно. Хоча бувають мертві тіла, які виглядають дуже красиво, тільки це не одразу, ще має минути зо дванадцять годин, тіло захолодає остаточно, зморшки розгладжуються, обличчя молодшає, губи трохи посміхаються, спокій розливається по обличчі — це, може, сліди чогось іншого, небесної радості, побаченої в останні півсекунди, чи ще чогось — кожен може називати це по-своєму, я часом думаю, що це тоді, коли ти подаєш руку янголові й починаєш із ним розмовляти потихеньку й трохи несміливо, бо це ж не так просто — одразу почати розмовляти з ангелом, якщо досі ніколи не розмовляли. І ця радість проявляється на обличчі дуже повільно, як фотоплівка, біля якої треба довго помарудитись. Але ти вже осторонь від цього всього, бо тільки ті півсекунди важили, а тепер тобі легко й інакше. І можна на-• віть порадіти, що нарешті тебе немає, а все, що буде тут чи там далі, воно вже буде без тебе, і вони нехай самі дають собі раду зі своїми тілами. Переображення тіл — це щось інше, це не звідси, це також чиста музика, себто містика, цікаво, як мертві мене бачать, як вони одне одного бачать. Переображення — це уже не те тіло, це не матерія, що також тішить.

Нікуди не можна подітися від правил. Бо щоби бути тут, треба мати це на увазі. Виявляється, що доводиться пам'ятати багато правил, які потрібно виконувати, принаймні так воно виглядає. Треба від самого початку виконувати ці правила, і тоді все має бути добре. Можна для годиться трохи побунтувати, можна бунтувати перманентно, але, попри це, користуватися всіма благами та прислухатися до правил. Це може виглядати по-різному, але найпоширеніший, здається, такий варіант: здобути освіту, створити родину, народити дітей і також дати їм змогу отримати освіту й створити родину, жити порядно та спокійно, нікому не роблячи ні зла, ні добра, виконувати громадянські обов'язки, виконувати подружні обов'язки, виконувати інші обов'язки, ощадно витрачати гроші, не викидаючи їх на вітер та на зайві речі, ходити в дешеву перукарню жінкам — раз на два місяці, чоловікам — раз на півтора місяці, купувати одяг на дешевому базарі, приміряти його на очах у десятків перехожих, але тут настільки багато таких вимушених стриптизерів, що ніхто й не зверне уваги, улюбленою стравою називати салат «олів'є» і оселедець під шубою, коли захочеться просвітлення, пити кагор, заїдаючи його дешевим костромським сиром, не знаючи, де Кострома, свят не любити, але святкувати, до релігії ставитись із належною відстороненою пошаною, церкву відвідувати в міру регулярно, священиків боятися і не любити, співчувати молодим монахиням, бо їх життя боляче вдарило, нічого не знати про міжнародну політику, мало орієнтуватись у політиці внутрішній, не бувати в непотрібних місцях, не робити нерозважних вчинків, коли не треба й коли треба, не думати дуже багато про що, себто намагатись не думати зовсім, дивитись перед сном розважальні телепередачі, уже поклавши голову на подушку, мріяти про романтичне кохання, подорожі в заморські країни, уявляти, що було б, якби життя склалось інакше — життя все одно не складається так, як треба — виходить цілковите фіаско — з якого боку не подивись, все залишається незмінним, тому нарешті нічого більше не можна з цим усім зробити, і тоді тільки треба вчасно померти, востаннє зітхнувши, згадавши улюблений запах, улюблені іграшки ще з дитинства — у мене був жовтогарячий колобок і єнот, схожий на живого, і з таким товстенним смугастим хвостом. Так і не вийшло побачити справжнього єнота й жити так, як живуть польові лілії. А ще в дитинстві й справді бувало спокійно та затишно.

Згадати азовське море можна йти довго довго навіть за кілометр від берега води буде по коліна і будуть маленькі піщані острівці люди серед моря просто відпочивають підкладаючи хвилі під голову з морського дна визбирувати пальцями ніг черепашки коричневі мушлі жовтий пісок жовтий пісок очам спокійно тілові затишно просвічується вода м'яка і пружна і зовсім не солона думки витікають не солона вода потім уже навіть не залишається тіла

Харчуватися тільки солоним сиром, садовиною та мінеральною водою. Ходити тільки у сандалях на босу ногу. Носити полотняний одяг і розпущене волосся. Ходити в неділю до напівтемної монастирської церкви та слухати, як співають монахині. Застигати у церковних дверях і про все забувати. Ставити свічки: одну за маму, другу за рідних, друзів і всіх знайомих, а третю — за тих, хто потребує — у цій та в інших країнах. Більше мовчати, ніж говорити. Просити прощення у людей і птахів, у дерев і каміння. Грати на флейті посеред площі, на яку прилітають не тільки голуби, а й горобці. Годувати з рук бездомних собак і радіти, що вони виляють хвостами, отож їм приємно тебе бачити, радіти, що вони підходять до тебе й кладуть голову тобі на коліна або дивляться в очі сумними вологими очима. Ходити по вулицях і все дивуватися: «Боже, чому я мушу жити в цій країні, у якій ніхто не знає, що таке свобода? Боже, чому я мушу жити в цій країні, де люди похмурі й мало сміються? Боже, чому я не хочу жити в іншій країні, бо ноги мені прив'язано до цієї землі, схожої на великий цвинтар?»

Оточити себе огорожею спогадів і жити між них, майже не звертаючи уваги на іншу реальність, ту, що значно реальніша, та, що тече за вікном сьогодні. Вдивлятися у старі й нові фотографії, прислухатися до їхніх розповідей. На фотографії ситуація, про контекст якої може бути нічого не відомо. Але навіть не знаючи справжньої історії фотографії, можна придумати для неї контекст — нехай він навіть не матиме нічого спільного з тим, що було насправді. Дарина любить роздивлятися сімейні альбоми, які їй показують друзі. Вона вдивляється у кожен знімок, намагаючися побачити те, чого на ньому не видно, але що було напевно — до того, як фотограф зафіксував конкретну мить конкретного дня. Фрагментарну історію чийогось життя можна скласти (чи відтворити) із фотографій. Дарина возить із собою по всіх усюдах маленький фотоальбом, розкриває його й читає історії своєї родини, своїх друзів, які дарують їй на згадку свої знімки. Іванна присилає свої фотознімки з Мід-Вест Америки, звідти, де прерії, маїсові поля, руда земля та руде сонце. Придивившися до фотографії, на якій Іванна притискає до себе рудого пса, Дарина розуміє, що вона щаслива. Дарина кладе цю фотографію собі в альбом. Зберігати фотографії людей, яких любиш. Зберігати фотографії людей, яких хотілось би полюбити. Потім ще раз читає і дописує власну історію. Часом вона додає або забирає фотографії. Боїться дивитися на деякі фотографії та закриває їх іншими. Потім приходить час, і вона їх виймає.

«Коли у мене виросте коса до п'ят, я буду королівною», — каже Дарина мамі. Королівна може здійснювати всі свої бажання, досить їй тільки подумати — і воно збувається. Дарина хоче, щоб у неї був вороний кінь із пишною гривою, — вона розчісуватиме щоранку свою косу, а потім кінську гриву, вплітаючи в неї різнокольорові стрічки у неділю й свята. Годуватиме коня цукром і вівсяними коржиками. Кінь їй потрібен для того, щоб їздити на ньому в магазин по хліб, у ліс на озеро — дивитись на латаття та шукати галявини, на яких ростуть суниці й фіалки. Коли Дарина підросте, вона їздитиме на коневі до школи. Поки Дарина сидітиме на уроках, кінь пастиметься на шкільному подвір'ї та радісно іржатиме, коли Дарина вибіжить до нього на великій перерві й почастує його солодким печивом. Коли в мами був день народження, Дарина подарувала їй корону зі срібної фольги — це був справжній королівський подарунок.

ІІІ

Він приходить досить часто, хоча ніколи не відомо наперед, коли це станеться. Часом він з'являється через день, хоча видається, що між кожним його приходом пролягли десятиліття, часом — раз на тиждень, а часом його немає місяцями, і вона починає думати, що, може, з ним щось сталося або що він пішов уже звідси, бо все одно колись обов'язково піде. Але коли він з'являється після такого довгого непоявляння, їй здається, що вона бачила його тільки позавчора. Приходить, тихо відчиняючи двері — вона майже ніколи не замикає дверей, відчиняє їх так тихо, що вона майже ніколи не чує, як він появляється. Часом попереджає її, просто телефонуючи до неї, але, коли вона піднімає слухавку, нічого не говорить, а одразу її кладе. І тоді вона ще декілька митей слухає короткі гудки й знає, що він невдовзі прийде. Тож вона виходить на кухню і там його чекає, варячи каву; виймає з пакета вівсяне печиво, бо він його дуже любить, і кладе на мисочку. Це дуже добре, коли люди щось дуже люблять, бо можна приготувати це для них і знати, що вони зрадіють. Часом, коли вона заходить на кухню, він уже там, і вона ніколи не може сказати, скільки часу він уже там сидить — може, чекав на неї годину, може, пів, може, більше, а може, менше, може, щойно увійшов, але їй у такі хвилини все одно здається, що він тут є завжди й ніколи не виходив, і від цього багато залежить для неї — щоб отак просто заходити в кухню і його там бачити. Одного ранку вона вийшла на кухню заспана, ще, мабуть, не було й сьомої, він годував кота, побачивши її, сказав: «Ти багато забуваєш». Вона не встигла нічого сказати, бо він знов сказав: «Не думай, що тобі треба все одразу. Тобі треба трохи менше. Тільки подумай про свої очі». Вона хотіла спитати, що саме їй треба, і що таке «все одразу», і чому треба думати про очі, але він одразу пішов до виходу. Одного разу він прийшов тоді, коли вона дуже застудилася. Сказав, що зготує їй щось помічне та відправив у ліжко, а сам заварив якоїсь трави, те питво пахло липою, чебрецем, безсмертником і ще чимось. Він тоді сам приніс їй кухля в кімнату, і це, здається, вперше, бо ніколи раніше він не заходив так глибоко в її помешкання, залишався на кухні й, здається, навіть не думав, що в цьому помешканні є ще якісь місця, куди варто заходити. Вона сьорбала гарячий настій, схопившись обіруч за кухоль, бо руки в неї були ослабли й вона боялася, що не зможе того кухля втримати. Він роздивлявся книжки, часом виймав якусь, гортав декілька секунд, а потім ставив на місце, їй здавалося, що він бере ті книжки, які колись для нього були дуже цінними, знаходить там найважливіші для себе фрази, пригадує їх — і цього йому буде досить дуже надовго. Може, він уже прочитав усе це, і тепер книжки йому непотрібні, але цього вона не може знати напевно. Хоча нічого ні про кого не можна знати напевно. Вона допиває траву, і тепло розливається по її тілу; вона усміхається напівблаженною посмішкою, він бачить це й каже їй: «Спи, у сні ти видужаєш», — забирає в неї кухоль і зникає. І справді, наступного дня вона вже одужала. Потім його довго не було, і одного ранку вона прокинулася з якимось дуже прикрим відчуттям і не могла зрозуміти, що їй так муляє, бо ніби нічого не ставалося, аж тут зрозуміла, що вона просто не пам'ятає кольору його очей. Вона вийшла на кухню і побачила, що він миє руки, схилившися над раковиною. Він старанно тер їх милом, змивав водою і знову натирав милом. Нарешті вимкнув воду й сказав: «У мене сьогодні дуже брудні руки». Поки вона варила каву, він ще декілька разів мив руки й після кожного разу казав: «Це мені так заважає — коли брудні руки. А часом я ніяк не можу їх вимити». Ще якось, коли вона зайшла на кухню, він сидів на підлозі навпроти вікна, обійнявши руками коліна, і дивився вперед дуже пильно. Коли вона зварила каву, він жестом показав їй, щоб вона сіла поруч нього. І так вони посьорбували каву, жували вівсяні коржики й дивилися у вікно. Він тоді сказав: «Бог вибрав дуже гарний колір для неба, такий дуже добрий колір.-Я люблю осіннє небо й осінню воду, коли вона зацвітає. Люблю пізню осінь, і осінню мряку, й імлу, та примерзлу ще зовсім зелену траву. Міські люди дуже небагато з цього помічають». Вона хотіла щось заперечити, але він сказав тільки: «Ти дуже неспокійна й мучиш своє серце». Він доторкнувся до її пальців, і вона відчула, як сльози підступають їй до очей і печуть. І вона думала про те, що останній тиждень надворі стоїть такий густий туман. Але жодна сльоза не вийшла назовні. Саме того дня їй так не хотілося, щоб він ішов, тому що вона боялася, що коли він піде, вона вже не зможе так сісти на підлогу й так дивитися. І того дня він справді був довго, і вже сам зварив кави, і покликав її. Не хотів іти з кухні, все дивився на небо. Якось сказав їй, що, мабуть, невдовзі піде звідси. «Ати повернешся?» — спитала вона, тому що їй було треба, щоб він повернувся. «Я не знаю, цього я ще не знаю». Вона скрушно сказала, що вони ще дуже багато про що не поговорили, та що невідомо, чи колись поговорять. Він відповів: «Деякі розмови чекають на своє продовження багато років, і, може, саме так думки встигають вистоятись, подуматись добре, часом треба, щоб це тривало так довго». Насправді їхні розмови ніколи не були довгими, він скупо витрачав слова, вони перекидались короткими, уривчастими фразами. Але все одно відповідав на питання раніше, ніж вона встигала їх поставити. Він завжди знав, що їй треба почути. Або як йому треба з нею бути. І це виявлялося для неї найважливішим. Сама присутність. Те, що можна так бути, що цього досить. Врешті вона наважилась попросити у нього, щоб він писав їй електронні листи. «Я ж не пишу листів». Вона похопилась, бо справді зовсім забула, що він не пише листів, але їй так хотілося мати знаки того, що він є, і вона попросила, щоб він просто присилав їй порожні повідомлення, такий собі лист, у якому нічого не буде написано.

«Це багато,» — посміхається він, і вона вже знає, що він погодився і що вона дійсно отримуватиме від нього такі порожні листи. І коли приходять порожні електронні листи, вона радіє і дивиться на час, коли він їх відправив, і знає — з точністю до секунди — що у ті миті вони були ближчими. Вона зберігає ці листи всі до одного, і якби їй сказали, що там нічого немає, вона би здивувалася, бо там є все те, що їй потрібно. І часом їй смішно із себе, що вона так боїться загубити його слід у світі, і мусить мати свідчення того, що він є. І ці листи вона саме тому й зберігає, і так радіє, коли вони приходять, і так їх чекає, і починає хвилюватися, коли листа немає понад місяць. І сама пише йому листи, багато листів, часті листи, у яких описує все, що відбувається з нею і в ній, згадує свої дні до дрібниць, щоб не пропустити нічого важливого, описує те, що думає, те, що бачить, читає і що думає з того приводу. їй здається, що її життя тече одним потоком, і виливається в ці листи, і цей потік має бути відісланий у електронному вигляді одному адресатові, який наймудріше відповідає на її листи, тому що не відповідає на них словами — так як можна було би відповідати. Вона не сумнівається в тому, що він їх читає. Хоча для того, щоби написати все, вистачило б одного речення. Але можна й більше, можна багато речень.

Уривки з її листів.

«Я знову нещодавно була у Львові, — пише вона, — і заходила у вірменську церкву. Я прийшла туди на літургію, я зовсім не розуміла мови, але мене це не лякало. Я саме так і хотіла — прийти кудись, де я буду німою і глухою. Чутиму, але не розумітиму, могтиму тільки стенати плечима, коли мене щось спитають. Я знала, що я тут чужа, але мені було від цього добре. Правда, священик знав російську мову, але російською мовою він казав тільки «присаживай-тесь». Тому я завжди сідала останньою. Мені вистачало того співу, який я чула навколо себе, і якоїсь миті навіть зраділа, що не розумію слів, бо слова тут уже нічого не важать, і я знову перестала відчувати себе. Задовольняйтеся крихтами, але я отримала більше, ніж крихти. Потім я залишилась, коли відправа вже закінчилась і всі розійшлися, щоби знов подивитися на цю Тайну Вечерю, на якій немає Юди. У мене боліло серце, валідолу не було, я намагалась згадати, як почувалась, коли побачила цю Тайну Вечерю вперше, — здається, так само, як і тепер — хочеться кричати, бо це так, ніби прозріваєш, ніби зір повертається, а все, що до того, бачилось, як через плівку, густу й каламутну. Тоді там ще не було на чому сісти, і мені хотілося опасти під стіною і трохи побути розчиненою. Виходити не хотілося, і я знову думала, що пробула тут замало, хоча досить мені, мабуть, уже ніколи не буде. І я знову думала про те, щоб могти сюди повернутися. Уявляєш, я іще не дійшла до виходу, а вже думала про те, щоб повернутися. І одразу почала цього чекати. І так буває з листами до тебе — я не встигаю дописати одного листа, як уже чекаю, коли зможу почати наступного».

В іншому листі вона пише: «Сьогодні я прала постіль, а потім мусила все повикручувати. І знову відчула, що в мене немає на це сили. Є речі, з якими я зовсім не можу собі дати ради. І я знову згадала, що завжди сварилася через це з мамою, бо ніколи не могла викрутити постелі — ці напинала, простирадла, як я їх ненавиділа, тому що вони завдавали болю моїм рукам. Але мама мене змушувала це робити — мабуть, для того, щоб я зуміла подолати цей біль. Перестати його боятися. Але я тоді дуже боялася фізичного болю».

Ще вона пише: «Мені здається, що найбільше можна принизити людську гідність у безкоштовному громадському туалеті. Я мусила зайти до туалету, що біля нашого базарчика, там, як завжди, була черга, там завжди черга, бо туди ходять випорожнюватись товсті тітки-продавщиці, вони голосно матюкаються, одна тітка каже, що на хрін їй треба тут стояти, вона виходить, і я чую, як за дверима дзюркотить вода, навколо смердить, і потім, коли нарешті приходить моя черга й доводиться залазити у смердючу кабінку, повну людських нечистот, болота, я почуваюся так, наче мене товчуть лицем у цю гидоту, аби відчути, що я нічим не краща за цей бруд. Тільки я не хочу цього відчувати. І мене починає нудити, тому що все це так гидко. І я доповзаю до кабінки, і там на щастя двері зачиняються, бо є кабінки, в яких двері не зачиняються, і до тебе постійно заглядають — що ти там, мовляв, робиш? А там нічого особливого не можна робити — ноги зігнуті й думаєш, щоб тільки пошвид-ше та щоб нікуди не звалитися. А потім виходиш, ще треба помити руки, з умивальника тече смертельно холодна вода й пече руки. Я дуже не люблю, коли мене принижують».

«Мені сумно за те, що я не зробила багатьох речей для мами. Сумно за такі недоказаності, недоговореності, за скупість на ласку, на жести любові й розуміння, я завжди1 буду за цим жаліти. Мені шкода, що я на прощання не обняла її так міцно, щоб у мене заболіли руки, бо це було би востаннє. Тоді мене забракло — на цей один жест болісної любові, і мені його завжди не вистачатиме. Хоча насправді на багато жестів і вчинків мене забракло».

«Знаєш, у своєму житті я вчинила три крадіжки, принаймні я пам'ятаю тільки три. Вперше я вкрала булочку в магазині, коли мені було років вісім — тоді мені хотілося дізнатися, чи можу вкрасти, бо я тоді вже знала, що це недобре. Себто чи зможу дозволити собі зробити те, чого я не маю собі дозволяти. Виявилося, що зможу. Єдиним виправданням був голод, бо я справді була голодна й мені хотілося булочки. І я тоді неправильно порахувала ці булочки, вдала, що помилилась, і взяла собі на одну більше, і з'їла цю булочку по дорозі додому, зовсім не відчуваючи смаку. Між першою та другою крадіжкою минуло багато років. Вдруге я вкрала непотрібну книжку і навіть не знаю, навіщо, бо книжка справді була мені непотрібна. Не було жодного сенсу в тому, щоб красти книжку, якої не читатиму, і я її таки не читала. Утретє я вкрала книжку свого улюбленого поета, тому що мені бракувало його віршів і здавалося, що мушу їх вкрасти, щоб могти читати їх завжди. І щоб було звідки їх читати. У цих віршах багато любові, і я також викрала трохи цієї любові».

«Пам'ятаєш, я тобі розповідала про дерево, яке росло в мені. Здається, воно жило в мені із самого дитинства, й тільки нещодавно вирішило вибратися назовні. Через праве підребер'я. Бо із самого дитинства я мучилась від болю в правому підребер'ї. Правда, я відчуваю його й досі. Є такі речі, що ніколи не відходять. Бо я не думаю, що це ще одне дерево росте в мені».

«Я іще не вмію все відпускати від себе, не вмію заспокоюватись, бо є спогади, які заважають. Я би хотіла вміти зовсім нічого не мати, не присвоювати собі. Бути такою прозорою, щоб крізь мене можна було бачити. Якщо це станеться, я перестану писати тобі листи. Тому що тоді вже нічого не зможу написати. Або, можливо, також присилатиму їх порожніми. Хочу, щоб мені всього було досить. Іноді мені здається, що я хочу настільки багато, що ніколи не отримаю й сотої частини. Але, може, я вже маю все...»

«Останні декілька днів я думала про Франциска. Я часто про нього думаю. Думаю про те, що він був низького зросту й не дуже вродливий. Із тих, на кого мало звертають увагу, одразу не помічають і не запам'ятовують. Я думала про те, як воно все в нього почалося, точніше, як воно вийшло на яв — тоді, коли він вирішив нарешті піти, все залишив, від усього відмовився і вийшов голий на площу. Він учинив погано — всі так думали: його батько, сусіди, знайомі й просто добропорядні мешканці. Його батько втратив сина, залишився без спадкоємця, якому можна буде передати все добро, мабуть, тієї ночі в нього боліло серце. А син усім знехтував, повівся невдячно, зрештою, його вважали за ідіота.

За голого ідіота. Думаю, що це буває часто — когось вважають за ідіота, а потім виявляється, що все це зовсім не так. Тому, може, й треба, щоб часом тебе назвали ідіотом, — в обличчя. І щоб, коли це виявиться правдою, не стало страшно. Можна погано зарекомендувати себе. Показати себе з найгіршого боку, мовчати, коли питають, або відповідати невпопад, говорити щось смішне, що купи не тримається, червоніти від цього, тому що тоді також всі думають: «ну й вар'ят чи вар'ятка». Але ти розумієш, що не про те йдеться. Це таке собі випалювання себе. Чужими словами, посмішками. Те, що зробив Франциск, це також була погана самопрезентація. Кажуть, що це все з ним почалося через любов до поезії. Потім трансформувалося в щось інше. Він хотів стати трубадуром. І таки став — Божим трубадуром. А все починалося з поезії».

«Сьогодні мені захотілося щось купити собі. Я довго вешталась базаром, заходила у різні крамнички, нарешті знайшла дезодорант із запахом карибського лимонника. Це завжди так, коли я бачу назву рослини, про яку мало знаю, вона мене притягує, і тоді нічого не залишається, як придбати собі ту річ. Щоб почати дізнаватись про щось, я мушу зробити його своїм».

«Францисканство — це не тільки любов до рослин, як це часом видається його сентиментальним прихильникам. Це те, що найбільш на поверхні, завершення, а не початок. Якби довелося починати з того, з чого починав Франциск, і так продовжити, мало хто би витримав».

«Було би смішно, якби всіх гарних біологів називали францисканцями».

«Кожна подія варта опису, кожна подія в житті кожної людини. Навколо нас одні тексти, одні тексти, ми замало читаємо, хоча навколо нас забагато книжок». «її смерть пахне мені лавандою. Смерть обирає собі, з якими запахами до нас приходити, окрім свого власного. Може, вона сама по собі нічим і не пахне». «Моє життя — це книга, яка була написана раніше, ще до мого на-' родження, тобто завжди лежала у великій Божій бібліотеці, адже Бог має бібліотеку, в якій є книги життя кожного. Вона безмежна, ця бібліотека, але якби хтось у неї потрапив, він би одразу прийшов до своєї книги. Знаєш, це така унікальна книга, бо там записано все, що діється з нами: всі події, всі зустрічі, всі люди, з якими нам доводилось знатися, всі розмови, які відбувалися, всі книги, які нам довелося читати, всі думки, які ми думали, всі наші слова, записані й незаписані, вимовлені та невимовлені. Це така довжелезна книга, яка читається все життя. Ми ціле життя тим і займаємось, що читаємо свою книгу. День — це ніби сторінка, треба читати її уважно. Немає нічого, окрім знаків, але ніколи не відомо, як саме треба їх тлумачити. Я боюся остаточних тлумачень, але коли уже щось вимовляєш, то з'являється відтінок остаточності. Боюся багато чого казати, бо страшно, що скажеться щось раз назавжди й не можна буде нічого змінити. Тому найкраще було би уникати цього, це прекрасно, але все неможливе прекрасне. І воно і є в моїй книзі — цей дивний страх перед словами, тому там бувають такі бліді сторінки. Наші книги перетинаються, адже у твоїй книзі з'являюся я, а в моїй книзі з'являєшся ти. Часом деякі сторінки зовсім однакові — слово в слово. Ще я з'являюся в книгах різних людей. Дехто з них мене любить. Дехто з них не почуває до мене нічого, окрім ненависті — сухої та колючої, як прибережна галька. Для декого мене не існує, і тому ті сторінки, де я ніби є, але мене нема, шелестять по-іншому, коли перегортаються. Для декого я, ніби біль у горлі, — ковтаєш і тільки тоді пригадуєш, або відчуваєш прикро. Всі мої листи до тебе є принаймні у двох копіях. Всі вони вже записані. Я їх просто мушу пригадувати, я навіть не думала, що їх так багато. Для того, щоб прочитати книгу іншого, треба жити його життям.

Тому за життя можна прочитати лише одну-єдину книгу — свою, і безліч фрагментів з інших книг. Єдина книга проживається. Це те, що кожен може вмістити, не більше. Книги самогубців закінчуються розірваною сторінкою — так, ніби її засильно шарпнули, перегортаючи. Вони йдуть так по-різному звідси, тому що для них цього забагато, того всього, що є тут. Часом вони просто не витримують і хочуть бути по-іншому».

«У Божому Інтернеті є незліченна кількість веб-сторінок, а наші прохання миттєво потрапляють у Його скриньку. Він завжди вчасно читає листи. Він читає їх в окулярах, тому що коли отримувати так багато листів, то обов'язково треба читати їх в окулярах, інакше очам буде тяжко».

«Я думаю, що якби я втратила зір, то не бачити кольорів було би для мене справді трагічно, я могла би когось попросити читати собі, хтось міг би писати замість мене. Не бачити людських кольорів — це було би надто нестерпно. Тому я можу просто радіти, що цього зі мною не сталося. Знаєш, кожна людина має свій колір, правда у декого цих кольорів багато, дехто візерунчастий, дехто якийсь пастельний, дехто міниться кольорами веселки, дехто такий, як роса на сонці, ти для мене був сизого кольору, такого, як буває переддощове небо».

«Я пам'ятаю, що коли йшла босоніж по розпеченому від сонця піску на березі Дніпра, у мене спочатку була тільки одна думка: цікаво, скільки я зможу так витримати. А потім вона зникла, і на її місці з'явилась інша: тільки б не закричати. А потім ще інша: якщо я тепер впаду долілиць і поповзу вперед, це буде найкраще, що зі мною станеться, тільки би доповзти до трави. Я тоді так чекала трави, як ніколи в житті».

«У смерті є велика інтимність, померти — це дуже приватна справа, спочатку всі цього бояться і тому потребують бачити біля себе живі обличчя, щоб не було так страшно, але потім, коли надходить цей момент, випроваджують усіх. Великі святі насилали сон на тих, хто чував при них. Тут треба побути самому. Не можна позбавляти людину цієї приватності. Смерть у газовій камері — колективна смерть у муках — це ще страшніше. Люди сходились на страти — як я це ненавиджу. Людей карають не стільки смертю, як страхом смерті, завдавати комусь смерті — абсурдно, смерть із рук правосуддя — я також це ненавиджу. «Агонія» — грецькою означає «боротьба», а також «тривога». Ми тривожимося перед смертю і боремося, але, може, і не з нею, і не з життям, а з чимось іншим. Близькість цих двох слів — «агон» та «агонія» — така дивна, бо те й інше означає боротьбу, змагання. Обидва мають корінь «аго», що значить «вести». Ми називаємо «агонією» передсмертну боротьбу, хоча йдеться тільки про те, щоб нарешті бути переведеним. Нас відведуть туди, куди треба».

«Перестати бути посудиною для чужих думок. Не наливати у себе всякої непотрібної всячини. Бути глечиком, у якому тільки чиста джерельна вода». «Сьогодні я мусила розміняти собі 50 баксів. Бо, знаєш, час від часу мені треба різні речі, і тому доводиться мати гроші. Біля обмінного пункту пахло свіжим хлібом, і я думала, що є тільки декілька речей, про які я постійно думаю, а решта все мене не цікавить. Але гроші я все одно розмінюю. Навпроти на автобусній зупинці стояла ціла хмара людей, і я спочатку подумала, що, може, це якась галіма демонстрація — тих, кому хріново живеться. Тому що переважно людям тут живеться хріново. З різних причин, але хріново. Але виявилось, що то ніяка не демонстрація, а люди всього-на-всього чекають автобуса. І цей автобус ніяк не приїжджає, і вони переминаються з ноги на ногу, і вперто чекають. Тоді я подумала, що це, мабуть, ще гірше. Бо це таке витратне чекання».

«Сьогодні мені було дуже холодно, в будинку ще не ввімкнули опалення, у мене замерзли руки, пучки були такі тверді й холодні.

Я знову не могла зрозуміти, що я тут роблю — взагалі, що я тут роблю, так якщо по-справжньому. Якби мене про це спитали, я би вже не могла відповісти, якби мене спитали, чи я відкусила собі язика, я би, мабуть, тільки кивнула. Це ще було би схоже на виправдання — не мати язика, отож не говорити. І потім я згадала, що зовсім давно, мені було тоді не більше семи років, я пішла по хліб і, коли заходила до крамниці, звідти виходив якийсь чувак і в нього з рук випала пляшка горілки, бо він був уже п'яний і не міг її втримати в руках. І шматок скла поранив мені ногу. На мені тоді була коротка спідничка й бордові колготи, і тому на них зовсім не видно було крові. Чувак щез, матюкаючись, він взагалі мене не помітив, та й нащо я йому була треба. І мені стало страшно, тому що всі кудись зникли, і в мене на нозі рана, з якої тече кров, і ці бордові колготи, і крові не видно. Мені тоді дуже хотілося порятунку, я йшла й плакала, це було смішно, тому що ніхто не звертав уваги на те, що я плачу. Хоча, якби хтось з'явився і спитав, що сталося, я би не змогла нічого відповісти. І коли прийшла додому, вперто мовчала й нікому нічого не розповіла. Мені дивно, що я саме сьогодні про це згадала. Може, це від холоду. І тому, що мені тоді не хотілося говорити — так як зараз».

«Є люди, з якими мені хочеться розмовляти, а є люди, з якими хочеться мовчати. І одних, і других мені часом дуже бракує».

«Знаєш, якось мені приснилось, що є така собі свята Онуфрія, і є щоденники, з нею пов'язані, і я би мусила їх прочитати. Цей сон був дивного жовтого кольору. Я тоді зранку дивувалась і все відчувала навколо цю теплу жовтизну. А потім вирішила пошукати, чи є така свята, і зрозуміло, що нічого не знайшла, ні в яких книжках. І потім воно мені забулось — вийшло з пам'яті. І знаєш, нещодавно я про це згадала, і вирішила пошукати в інтернеті — і пошуко-вик видав мені багатьох святих Онуфріїв — чоловіків. І одне посилання на єдину серед них жінку. То була сестра Онуфрія, яка на другий день після того, як прийняла постриг, прокинулась із відчуттям, що Бога немає і що вона втратила віру. Вона жила так багато років, скільки, я не пам'ятаю, бо не про це йдеться, відчуваючи свою покинутість. До нас повертаються спиною, і ми самотні. Нас відпускають, а для нас це іще зарано або непосильно. До нас повертаються спиною, коли нам так бракне чийогось лиця. Коли я це читала, мені здавалося, що я божеволію, бо я просто знала, нащо це було потрібно. Щоб від нас так відвертались або відходили. Щоб так зненацька позбутись того, чого найбільше прагнеш, і потім весь час прагнути того, чого тебе позбавлено. Це дуже боляче, але інакше все одно не буде».

«Сецесійне небо — ти можеш собі його уявити?»

«Малюю в себе над ліжком на стелі усміхнуте сонце. Тепер щоранку, щойно розплющую очі, воно до мене усміхається. А я усміхаюся до нього».

«У мене сьогодні знову дуже боліли очі, так, що було важко дивитися. Вони болять і сльозяться. Я міцно їх заплющую, але сльози все одно знаходять стежки, якими їм витекти. Маркіян приносить із крамниці пакет шоколадних пряників, таких, як коричневі серця, бо більше нічого мені не хочеться. Я думаю тільки про те, що хотіла би навчитись знати значно більше, ніж знаю тепер. І розуміти людей, і ставати їм у пригоді».

«Я почала боятися розчісуватися пластмасовими гребінцями. Розчісуюся тільки дерев'яними. Купую собі в переходах, де продається всяка всячина, кілька букових, чи ясенових, чи ялівцевих гребінців, розпихаю їх по кишенях, щоб коли загублю якогось, мати ще про запас. Можу довіряти тільки дереву».

«Не можна квапити події, бо коли на них приходить час, вони відбуваються легко й непомітно, так що тільки досить заплющити очі, а коли їх розплющуєш — уже все відбулося. Так само листи пишуться легко, коли їм час писатися. Відбуваються розмови, які мають відбутися. І всього можна дочекатися, а поки чекаєш, стає-ться безліч інших подій — не менш важливих, ніж та, на яку чекаєш».

«Я перестала пам'ятати, скільки мені років, перестала пам'ятати про те, що маю вік, бо це нічого не важить і не вирішує. Те, що зі мною відбувається, не можна міряти роками, чи днями, чи годинами, бо вони тут нічого не важать. Ти також не маєш віку».

«Мені дивно, що я майже нічого не знаю про тебе, про те, чим займаєшся, про твою родину. Не можу уявити, щоб ти міг чимось займатись і щоб у тебе була родина, себто якась історія. Не можу уявити тебе хлопчиком, взагалі не можу тебе уявити кимось іншим, ніж ти є тепер. Мені здається, що ти прийшов нізвідки, і що єдине, чим ти можеш займатись — це приходити та йти. Я знаю, що ти знаєшся на травах, умієш дивитися, адже Бог налляв тобі в очі незвичайної гостроти й пильності, любиш вівсяні коржики, і не пишеш листів, і відповідаєш на питання перш, ніж встигну їх тобі поставити, і такої твоєї біографії мені вистачає».

«Є люди, яким можна розповісти все, навіть якщо бачиш їх уперше. Я тішуся, коли мені вдається зустріти таких людей. їх можна впізнати одразу, бо у них спокійні обличчя, виважені рухи та ясні очі. Вони добре вміють дивитися».

«Автобіографія як жанр завжди лякала мене найбільше. Пам'ятаю, у школі нас змушували писати автобіографії. І вже після слів: «Я така-то народилася...» ставало млосно й далі писати було страшно, бо все воно одразу переставало бути справжнім. Бо моя біографія почалася інакше, і ніколи невідомо, які саме події треба туди вписувати. Всі чи тільки вартісні. А вартісних подій багато. Може, всі вони й вартісні. Найкращі біографії на надгробках, на яких між роком народження і роком смерті — хвиляста лінія — як знак усіх подій, що сталися. Якби я мусила писати автобіографію — якби мене змусили її писати, я би почала з того, що не пам'ятаю того дня, коли народилася, але кажуть, що він був теплий. Не пам'ятаю дня, коли почала себе пам'ятати, цілком певна, що за ці декілька перших років мого життя, яких не пам'ятаю, я дуже багато чого навчилась, не пам'ятаю, як мені це вдалося. Пам'ятаю день першої менструації, я про неї нікому нічого не сказала, навіть мамі, тому що мені здавалося, що це настільки інтимно, що я не можу про це говорити взагалі нікому. Бо хіба говорять про найінтимніші речі — навіть найближчим? Тепер я думаю, що треба вміти говорити і про найінтимніші речі, але цього вміння мені бракує й досі, так само, як і тоді. Вперше в житті закохалася у книжки — надовго, вдруге у шість років — себто дуже пізно — у чорноокого вірменського хлопчика, тому вважаю себе позбавленою національних упереджень із раннього дитинства. Потім закохувалася ще багато разів у різних людей, але не знаю, чи навчилася любити».

«Я перестала писати своє ім'я з великої літери. Тепер, пишучи листи, я пишу в кінці своє ім'я тільки з маленької. Мені дивно, що раніше я могла робити інакше, тепер власне ім'я для мене важить дуже мало. Колись я думала, що у моїх батьків немає імен, це були просто мама й тато. їхні імена кудись позникали. Колись моє ім'я також зникне, його й зараз майже немає. Я знала людей, яких ніколи не могла назвати на ім'я, досі не можу собі цього пояснити. Знаю, що я їх цим скривдила. Всі мають імена, всі звірі, птахи й комахи, всі трави й камені, всі хмари та піщинки, тому люди хочуть, щоби їхні імена пам'ятались. Але я майже могла би забути своє ім'я і нікому його не називати».

«У моїх думках і в тому, що я пишу, дуже багато осені, дуже багато осінніх кольорів, мені здається, що по-справжньому щось писати можна тільки восени. Найдивніші події приходять разом із осінню. Найтерпкіші й найгустіші запахи — осінні».

«Дуже багато людей, яких я любила, померли в листопаді. Це були жінки й чоловіки, глибокі й світлі. Не знаю жодної поганої людини, яка би померла в листопаді. Може, листопад — це місяць, коли гарні люди йдуть звідси. Може, Бог по-особливому любить листопад. Іноді я думаю, що реквієми починають писатись у листопаді».

«У тому, що я пишу тобі, дуже багато недоречностей і банальностей. Але я хочу, щоб воно таке й було — недоречне та банальне. Бо нічого іншого зі мною не відбувається — все так просто, недоречно й банально. Навколо мене ті речі, які ти знаєш, і той маленький скляний ангел зі скляними крильцями, що грає на флейті. Я повісила його на батареї, там йому тепло й затишно, і він може грати безконечно».

«Я обіцяю багатьом людям, що пам'ятатиму про них. Намагаюся цього дотримуватись, тому часом мене тільки й вистачає на цю пам'ять. І я забуваю все інше — забуваю працювати, забуваю всі свої справи, забуваю листи до тебе, написані й ненаписані. Бо хочу пам'ятати їхні погляди й жести, їхні очі й руки, їхні кроки й рухи, їхнє вбрання та взуття, як вони сміються і які вони, коли сумні, як вони тривожаться та як вони думають. Часом боюся, що моє серце не витримає цієї пам'яті».

«Скучаю за твоїм голосом, м'яким, як молода трава; коли по ній іти босоніж, можна відчути цю м'якість, і ноги тоді з неї так дивуються. Я й тепер ходжу босоніж по вранішній траві, яка зранку вже вкрита інеєм, і згадую, як ти говориш».

«Пишучи листи до тебе, я зовсім позбулася почерку, я його вже не маю, і вигляд слів уже не залежить від кольору пасти, втоми моєї руки, натиску моїх пальців. Я уже цього не можу вибирати. Єдине, що можу вибрати, — це шрифт, і величину літер, і швидкість, із якою набираю. Але це нічим не відрізняє вигляду моїх листів від листів інших людей і тому вибираю слова, за якими ти безпомилково впізнаватимеш мене».

«На килимку в себе на порозі щоранку знаходжу мертве горіхове листя. Не знаю, звідки воно береться, бо ніколи не бачу його, коли повертаюся додому. Воно надто велике, щоби я могла принести його на черевиках і не помітити. Мию щовечора свої черевики й знаходжу на них тоненькі волосинки трави та шматочки рудої глини. Не знаю тому, звідки береться це листя. Вчора зранку було два листки, і я викинула їх назад надвір. А сьогодні — вже три. І я вирішила, що нехай собі там лежать, якщо їм там подобається, і взяла собі одного листка до кімнати — нехай буде при мені, поки я працюю, мені буде веселіше. Я навіть його не помила, бо негоже мити гостей без їхньої на те волі, а мені здавалось, шо листок не хоче, щоб я поливала його каламутною водою з крана. Він такого глибокого зеленого кольору — такого глибокого, що не одразу видно, що він зелений, і тому доводиться піднести його до очей, щоб роздивитися. А піднісши до очей, одразу відчуваю горіховий запах. Отож тепер у мене житиме ще й цей пошерхлий листок. Осіннє листя завжди пошерхле. А в мене шерхнуть губи на зиму».

«У будинку, де я живу, є великий плямистий пес. Не знаю, чий він, здається, тих людей, які живуть на поверх вище. Не знаю, як його звати, тому називаю його просто Псом. Не знаю, якої він породи, думаю, що, може, треба про це дізнатися, але нашим взаєминам це не перешкоджає. Спочатку Пес люто гавкав, коли бачив мене або чув. Мені не хотілося, щоби він на мене так сердився (хоча, може, він і мав на це право, бо ж це він господар на цій землі, а не я), і я вирішила, що треба з ним потоваришувати й треба йому щось принести, зробити йому подарунок, бо всім приємно, коли їм щось дарують. Я принесла Псові хліба, він спочатку гавкав і шарпався на ланцюзі, тому доводилося йому кидати хліб з віддалі.

За кілька днів він звик, і тепер, коли бачить мене, виляє хвостом і вже не гавкає. Сьогодні я підійшла до нього близько, так що могла його погладити, тільки ще не наважувалась. Пес так само ще не наважується їсти у мене з рук. Але в його очах я вже бачу, що він також думає про те, що між нами могла би початися дружба. Мені цікаво, скільки ще днів знадобиться, щоби він захотів їсти в мене з рук і щоб я наважилася його погладити».

«У мене ще залишилися парфуми від мами: така тоненька пля-щинка. Вони пахнуть густо, важко й трохи нестерпно. Це запах, що, здається, ніколи не вивітрюється. Одяг зберігає його тижнями, цей аромат не слабшає і перебиває пахощі всіх решти парфумів. Тільки я ніде не можу знайти цих парфумів, бо зараз їх немає, немає цього запаху початку дев'яностих. Я використовую їх дуже ощадно, дуже рідко, боюся, що коли вони закінчаться, я залишуся без цього запаху й почну тужити за ним».

«Сьогодні пес з'їв свій хліб і почав лизати мені руки. Хоча я ще не наважилась його погладити. Але все одно відчувала таку дивну довірливість у цій ситуації. Дуже важко завойовувати дружбу й робити в ній кроки далі».

«Мені нічого не соромно писати тобі, нічого не соромно, я знаю, що ти все зрозумієш. Я, здається, можу написати тобі про все, що відчуваю. Можу писати тобі про те, чого не знаю. Я би хотіла говорити з тобою багато про що, але це неможливо, тому мушу це описувати. Думаю, що часом мої листи не схожі на нормальні листи, але я, зрештою, і не хочу писати тобі нормальних листів».

«Часом мені думається, що треба тобі писати про все, нічого не пропускаючи, аби нічого не загубилося, і я знаю, що це майже неможливо, але потім думаю, що ти й так усе знаєш».

«Тільки щоб не обдурювати тебе своїми листами й не писати того, чого немає насправді».

Думати про чиюсь смерть, а потім почати про це писати. Не про смерть навіть, а про те, як про це можна думати. Не знаю, що про це думають мертві. Нічого про них не знаю, окрім того, що вони ідуть і більше не повертаються такими, якими ми їх знали. Не знаю, чи вони хочуть, щоб ми про них пам'ятали, бо ми не вміємо пам'ятати насправді. Може, це вони мають про нас пам'ятати. їхня пам'ять сильніша, бо вона вічна. їхній зір гостріший, бо вони бачать крізь стіни. Ми прийдемо до них і тоді навчимося бачити. Тут ми бачимо погано, нам не допомагають окуляри і контактні лінзи. Нам нічого не видно і при денному світлі. Часом я виймаю свої очі й посилаю їх поперед себе, щоб вони роздивилися, що діється навколо, а потім розповіли мені. Але часом очі повертаються і просто мовчать, і я знаю, що питати даремно. Інколи вони щось розповідають, але я не знаю, чи можна вірити своїм очам. Коли люди ходять по вулицях із вийнятими очима, вони нічого не бачать. Часом, коли я не хочу виймати очей, я вдаю, що не бачу — жебраків біля магазинів та їхніх простягнутих висушених рук, старих жінок із посірілими лицями, бомжа, що риється у смітнику, знуджених таксистів на стоянці, повій, що надто рано виходять на роботу. Я ховаюся, багато від чого ховаюся і багато чого не помічаю. Як добре, що я зустріла тебе саме сьогодні. Як добре, що мені вдалося тебе побачити, бо ж я відправила свої очі вперед. Спочатку я почула твою скрипку, то було дуже схоже на ті мелодії, які я завжди любила собі співати сама. Як ти граєш, ти дуже добре граєш, ти граєш — і це дуже добре, тому що хтось мусить так грати, щоб інші нарешті почули, як воно буває, я божеволію від такої музики, я взагалі завжди божеволію від музики. Ти так щедро розсипаєш її по асфальті. Серед цих сірих стін так багато такої світлої музики. Я тоді просто приростаю до місця і знаю, що вже не зможу звідси піти просто так. Музика дарує свободу, музика звільняє так легко й непомітно. Я відчуваю що мої очі одразу повертаються до мене, я навіть починаю краще бути й більше бачити. Саме тому, що це така безмежна й така шалено п'янка свобода. Поезія дарує таку свободу й музика дарує таку свободу та, може, щось інше, тільки я ще нічого про це не знаю. Ангели на небесах безупину співають «осанна», прикриваючи лиця крилами, бо і їм забагато своїх голосів. Якщо в раю можна буде співати разом із ними, це буде найкраща з усіх можливих вічностей, мені подобається така вічність, бо ще раніше мені було навіть страшно про це думати, тепер я це розумію, коли ціпенію на цій вулиці між усіма голосами, вирізняючи один голос. Коли я співатиму разом із ангелами, ти також прийдеш туди зі своєю скрипкою. Там всі нарешті вмітимуть співати й грати на різних інструментах: на цимбалах і бандурах, на тимпанах і барабанах, на флейтах, сопілках і денцівках, на скрипках і лютнях, на дримбах і трембітах. Знатимуть усі можливі мелодії. Туди можна буде прийти зі своїм улюбленим інструментом. І бути самим лише голосом. Це називатиметься блаженством. Я чекаю, доки цієї музики наллється у мене так багато, що я вже не зможу витримати. І не знаю, скільки часу минуло, скільки часу може так минути й чи взагалі ще є час. Потім я згадую про те, що у мене є годинник, і бачу, що вже давно почався новий день, тому мушу йти додому, ліхтарі горять так яскраво, що я бачу дуже багато. Майже все бачу, мені навіть здається, що я бачу зморшки на обличчях бомжів, які сплять на лавочках, підібгавши ноги та накрившися болоньєвими куртками. Під голови вони підмощують власні кулаки або торбинки зі своїм нехитрим маєтком. їм сняться гарні кольорові сни, і вони солодко посміхаються, а повітря над ними тепле, густе й також солодке.

Перш ніж лягти спати, Дарина намагається згадати, що з нею за сьогоднішній день сталося важливого, цікавого або вартісного.

Що запало у пам'ять, так що його звідти вже ніколи не виб'єш, і воно залишиться частиною її — надалі. Так багато відкладається у неї в голові — часом різним мотлохом, а часом кришталево-ясними й чіткими спогадами, від яких інколи робиться дурманно: смак канапки з маслом і сирими печерицями тепер просто переслідує її, затьмарюючи всі решту смаків. А ще звуки клавесина, які нагадують звучання бандури. Начебто немає жодного зв'язку між першим і другим, але для Дарини він є, і нікуди від нього не дінешся.

Не втрачати здатності дивуватися. Дивуватися, що люди приходять до тебе порозмовляти й щось довідатися. Ви ділитеся словами, легко розламуєте їх, як свіжий хліб, і дивуєтеся, що вони ламаються так легко. Приходите в чудернацькі крамниці, де можна купити все: найрізноманітніші сорти чаю, запахові свічки, глиняні й порцелянові кухлики, дерев'яні пляшки, свистки-відкривач-ки для пляшок і просто свистки, музичні компакт-диски та касети, картини талановитих і безталанних художників, футболки з написами та малюнками, дерев'яних розмальованих яскраво котів із примруженими очима, дерев'яні пляшки, дерев'яних ангелів із сурмами та ще багато всілякої всячини. І дивуватися, що тут усього так багато, що можна блукати серед цих речей безконечно. Дивуватися, що господарі крамниці такі привітні й запрошують випити з ними кави. Господар розливає її у крихітні філіжанки, і білі струни в його бороді бринять, і цей голос домішується до інших голосів.

«Розкажи мені, яка я, коли сплю», — просить Дарина Маркія-на. «Ти буваєш різною: часом ти усміхаєшся, часом ти насуплена, часом згортаєшся в клубочок і ховаєш обличчя — і тоді я не бачу твоїх думок; часом ти розкидаєш руки — як на розп'ятті, і тоді мені здається, що сни тебе розпинають цієї ночі. Часом ти співаєш без слів, тільки мугикаєш різні мелодії — тихенько, так що я майже не чую, тільки потім бачу, як срібні нитки пісень переплітаються з твоїм волоссям. Ти сивієш у своїх пісенних снах». «Мені снилося якось, що у мене буде пісенна смерть — одного ранку я прокинусь, а вона сидітиме скраєчку мого ліжка, і лущитиме горох у дзбанок, і наспівуватиме пісеньку. «Смерте, навіщо тобі цей горох», — питаю я. А вона каже: «Я просто чекала, коли ти прокинешся, не хотіла тебе будити». «Але ж ти співала?» «Я завжди співаю, коли чекаю, щоби хтось прокинувся. Ми можемо тепер співати вдвох», — каже смерть і одягає мені на палець глиняну обручку».

Наступного вечора Дарина просить Маркіяна розповісти їй історію, бо їй хочеться послухати чиюсь історію, а дерево кудись зникло. Маркіян каже, що йому хочеться намалювати японку в кімоно сріблясто-сірого кольору. «Це бажання — це одна з моїх давніх історій. Це ще було тоді, коли я вчився в університеті, може, на другому курсі й щодня ходив обідати у студентську їдальню приблизно в той самий час — близько третьої. Обід мій був простий — миска червоної рідини, яку називали борщем, і каламутна кава у пластмасовій скляночці без смаку й запаху. Добре пам'ятаю той день, коли я зустрів японку. Я йшов парком до їдальні. Накрапав дрібненький дощик — повітря було сизе й прохолодне, червнева спека вже не так дошкуляла. Дощ густішав, але мені не хотілося діставати парасолю. Раптом з бічної доріжки за декілька метрів попереду мене на центральній алеї вигулькнула дівчина. Японка, хоча я не роздивився її обличчя, бо вона швидко пішла вперед, накривши голову товстою коричневою книжкою, бо парасолі в неї не було. У дівчини було дуже довге блискуче волосся, як я собі визначив — до останнього спинного хребця, — і сам із себе посміявся, що так кажу про це місце. Воно було, як чорний шовк — лискуче та гладеньке, сліпило очі. Одразу хотілося намотати його на руку, як намотують тканину, щоб відчути її фактуру. Хотілося відчути його на руці — прохолодним і вологим від дощу. Мені стало майже боляче від цього такого раптового і трохи смішного бажання. Я одразу уявив цю дівчину в традиційному кімоно, але з нетрадиційно розпущеним волоссям, бо до кімоно пасує якась вигадлива та химерна зачіска, принаймні так мені здавалося. А одягнена вона була так, як одягаються всі європейці, і зовсім нічого особливого не було в її темно-синіх старих джинсах і світлій майці. Мені ж нестерпно захотілося побачити її обличчя — я майже не мав сумніву, що вона має бути красива. Я прискорив крок — до речі, міг би запропонувати дівчині парасолю, але не додумався до цього й узагалі забув, що вона в мене є. Ось якщо майже порівнятися з нею і йти трохи збоку, можна побачити її ліву щоку й довгу сріблясту сережку. Я обганяю дівчину, а потім обертаюся, щоби побачити її обличчя. Вона була красива, але звичайною красою — таких жінок можна зустріти дуже багато, їхні обличчя не запам'ятовуються нічим, окрім того, що вони красиві. Якби воно мене дуже вразило не красою, а чимось іншим, я б не витримав і заговорив би до неї. Але ніщо мене не вразило... Мабуть, мені хотілося, щоб на тому обличчі було щось написано, аби я відчув, що це обличчя зрадіє, коли побачить інше обличчя. Але цього я не побачив. Тому просто сповільнив ходу, а потім присів, вдаючи, що зав'язую шнурки на черевикові, щоб пропустити дівчину вперед і намилуватись на її волосся. Так я йшов за японкою майже до самої їдальні, але вона туди не зайшла, а попрямувала далі. Я її більше не бачив і нічого про неї не дізнався. Зрештою, звідки б я міг щось дізнатися? Думаю, що це було смішно й безглуздо, бо коли чогось не бачиш, ще не означає, що його немає. Я згрішив, бо недобре про неї подумав. Але цей образ залишився зі мною: печальна жінка в кімоно, з довгим волоссям, шовковим, прохолодним і мокрим від дощу». Дарина слухає Маркіяна дуже уважно і їй здається, що, можливо, він справді ніколи не намалює цієї картини. Потім вона каже: «Я дуже люблю жінок із важким довгим волоссям. Воно так красиво гойдається від швидкої ходи. Але сама не ношу довгого волосся, бо мені би тоді довелося любити себе більше, ніж це потрібно».

ІV

«Усе треба робити вчасно, але на те, щоб це встигати, ніколи не вистачає часу». Дарина записує цю фразу і не може збагнути, чи вона її десь чула, чи сама щойно придумала. Зрештою, це не має особливого значення, просто в житті хочеться часом мати власні думки, а не користуватися позиченими. Чомусь вона надто часто думає про свій час — скільки його є в неї та що з ним робити. І як воно все далі буде. Хоча, здається, це таки не була Даринина думка. Точніше, додуматися до цього було би зовсім не складно (поруч із цими словами Дарина ставить смайлик :), бо дуже багато до чого додуматися насправді не складно). Цю фразу Дарина почула на лекції в одного професора, причому найцікавіше те, що Дарина не може згадати ні назви курсу, ні прізвища самого професора, ні як він виглядає. Пам'ятає тільки чорну бороду й розкошлане чорне волосся. Окуляри, мабуть, також були, хоча щодо них Дарина не певна. Лекцію було, здається, присвячено школі анналів. Принаймні з цього починалося. І йшлося про Кожева, здається, саме про нього, і якась дуже розумна та юна дівчинка з ясними очима й відкритим поглядом — такі погляди надовго запам'ятовуються — розповідала про те, що думав Кожев про Гегеля. Про ідею смерті в Гегеля, мабуть, про це вони говорили. Професорові, здається, подобалося те, що вона казала, — він підбадьорливо кивав. А потім щось почав говорити хаотично й плутано, розмахуючи руками, про кінець історії кожного з нас, особистої очевидно. І спитав у студентки, що вона про це думає. Про кінець своєї особистої історії. І дівчинка, здається, збентежилась, і в неї тремтіли рожеві губи, і на декілька секунд запала тиша. Професор ляснув себе по чолу й вигукнув: «Що ж це я вас допитуюсь? Ви ж така молода, що ви можете думати про смерть? Вам ще надто рано про це думати!» А потім почав говорити про те, що все в житті полягає в тому, аби все зробити вчасно; тоді, коли треба — вивчитись, здобути фах, створити сім'ю, народити дітей, виростити їх, вивчити, одружити, побавити онуків — тоді кінець, який наближається, виглядає дуже закономірно. І все дуже просто, і так розвивається популяція, хоча трапляються винятки. Бо часом комусь хочеться бути інакшим. Дарина думає про монастирі, про довгобородих монахів, одягнених у чорне, та про монахинь із ясними посмішками. їй цікаво думати про тишу та спокій монастирських келій, про молодих монахів, які вітаються одне з одним поцілунком у рамена, або у ланіти, і це називається «лобзання», дивно називається, про чудотворні джерела та про сивих старців, з очей яких струменять мудрість і доброта, руки у них пахнуть воском і прісним хлібом. Вони страшенно багато знають, вони іноді знають усе, до них можна прийти й нічого не запитувати, вони зчитують текст твого життя з твого обличчя, з очей і зі зморщок у їх кутиках, із постави й тремтіння пальців, і саму твою появу на порозі келії бачать, як знак запитання. Бути тільки знаком запитання на порозі — це ще не найгірше, що стається, може, це саме те, що треба.

Улюблені книжки не перечитуються — так було тільки в дитинстві, коли до них можна було повертатися раз за разом, десятки разів. Тепер таке повертання стає все рідшим і рідшим.

Хоча жити цікавіше, ніж писати. Або якщо живеш так, що багато бачиш, то можна записувати те, що бачиш. Можна писати, щоб інші побачили, як ти живеш, хоча невідомо, чи вони це побачать. Сьогодні, готуючи сніданок, Дарина побачила мураха на пляшці з олією і довго думала про те, що вона не може вбивати мурахів — просто не може, бо ж їй здається, що це одні з найрозумніших істот. Вона знову повертається думками в дитинство й згадує, як видобувала мурашину кислоту з мурашиних осель. Брала травинку, встромлювала її у двері мурашника і за якийсь час виймала й облизувала. Травинка була кисла, і Дарині це подобалось. Тепер вона думає, що, мабуть, саме тоді вона вбила або принаймні поранила багатьох мурахів.

  1. Даринині записи. Епізод 2, сумний.

Вчора я довідалася, що одна моя знайома монахиня збожеволіла й потрапила до психіатричної лікарні. Точніше, не так: одна монахиня, яку я знала і яка запам'яталася мені саме своєю світлістю (бо не всі монахині бувають світлими), збожеволіла. Я пам'ятаю її ясні очі, біляве волосся — пасма вибиваються з-під чорної цупкої тканини серпанка, тоненький голос — вона говорить щось і усміхається. Говорити з нею було тепло. Вчора мені стало страшно, бо я тепер не можу уявити, що з нею, як їй живеться там, де вона тепер, себто у клініці. Чи, може, це просто не має для неї тепер значення. Я майже певна, що вона би мене не впізнала, і це також страшно, коли люди, які тебе знають, і яких ти знаєш, раптом перестають тебе впізнавати. Дивляться на тебе і не бачать.

Божевільні завжди викликають у нас страх. Тому що вони інші? Чи тому, що та прірва, яка нас розділяє, надто глибока? І між нами залишається зовсім мало спільного: ми дивимося в одному напрямку, але різне бачимо. Я не знаю, що вони бачать — звідки мені про це знати і що я можу про це думати? Тільки я не вмію їм співчувати, бо завжди, коли дивлюся на них, думаю, як добре, що саме такого не сталося зі мною. Тому що я не знаю, як би я могла це витримувати. Не знаю, як розмовляти з тими, у чиїх очах бачу безумство. Жодних шансів на те, щоб порозумітися. А може, вони і є, тільки я їх не бачу. І може, там не безумство у тих очах, це я просто нічого не розумію.

Пам'ятаю, майже в самому центрі маминого села була шко-ла-інтернат для неповносправних дітей, «розумово відсталих» — так, здається, це тоді називали, раз і назавжди провівши непере-ступну межу між ними та нами, бо вони повсякчас відставали від нас, тільки я дотепер не знаю, у чому саме. Вони виглядали дивними: я спостерігала за ними здалеку, не наважуючися підійти до огорожі; у них були хрипкі голоси, і вони говорили дуже швидко — це була мова, якої я не могла зрозуміти, відсутні погляди (чи це тільки вони здавались мені відсутніми?). Вони не були психічно хворими, але щось із ними було не так. Ці діти жили в незрозумілому мені світі, який манив мене, лякав і водночас відштовхував. Бо не уявляю, як би я могла до них підійти; я, мабуть, просто втекла би, якби вони мене помітили. Але чи могли вони мене помітити? Ми їх боїмося, тому що не знаємо, як їх любити. Психічно хвора жінка, яка боїться того, що у неї всередині нічого немає, там порожнеча, і тому вона не може їсти, бо куди воно все дівається, і боїться ходити в туалет, каже мені докірливо: «Чому ви всі мене так не любите?» І мені нічого відповісти, бо я не знаю, як її любити. І мені прикро, що вона знає, що я цього не знаю.

Даринині записи. Цей запис повторюється декілька разів. Вона часто його перечитує, бо їй здається, що сюди варто ще щось додати. Але перечитавши, вирішує, що їй це тільки здається.

«Я так тішуся, що у вічності нарешті можна буде нічого не робити. І нікуди не квапитись. Можна буде перестати гнатися за часом і врешті почати звертати увагу на те, чого раніше не вдавалося помічати. Час буде круглий і безконечний, себто його не буде. Можливо, у вічності будуть різні заняття, бо тяжко уявити собі, як воно там насправді, але не буде відчуття того, що нічого не встигаєш, і оцього я найбільше хочу. Скучаю за круглим часом».

І ще один запис, який вона таки вирішує додати: «Немає жодного значення, чим я займаюся. Немає жодного значення, що я роблю і чи зроблю щось важливе. Не хочу, щоб від мене чогось чекали та чогось від мене сподівалися. Єдине, що має значення — це те, що я можу бути тут. Хочу, щоб зі мною було добре декільком людям, тому що зі мною не може бути добре багатьом».

Дарина запізнюється на конференцію — рівно на сімнадцять хвилин, їй хотілось би прийти вчасно, але, як завжди, нічого не вийшло. Дарина зупиняється перед дверима й переводить подих. Обережно прочиняє двері та заглядає всередину. З-за кафедри долинає монотонний голос доповідача. Дарина прослизає в залу, її погляд обирає собі крайнє крісло в третьому ряду з кінця, вона падає в нього й полегшено зітхає. Здається, професор не помітив її запізнілої появи і взагалі нічого не помітив — він сидить у третьому ряду від початку в п'ятому кріслі. Дарина впізнає його скуйовджену чуприну кольору кави з молоком — дуже світлої кави з молоком. Дарина намагається слухати доповідача, але уривки фраз, які долинають до неї, безглузді. Доповідач закінчує доповідь, його вітають оплесками, він повертається на своє місце у залі, а його місце за кафедрою займає наступний. Через півгодини ще наступний. Дарина водить очима по залу й пересвідчується, що тут кожен займається собою. Поки що голос доповідача препарує чергове літературне явище й каже, що наша література розвивається чудово, тому що вона завжди чудово розвивалась, а наші поети завжди були відповідальні перед добою і перед собою. Йому здається, що він це також чудово сказав: «перед добою і перед собою», і повторює ці слова ще раз. У повітрі гул — це люди віддаються своїм думкам і зовсім не слухають, що там лунає з-за кафедри.. Колупаються в носах, перебирають пальцями волосся, чухають потилиці, шарудять паперами, риються в торбинках, розчісуються, чистять нігті, читають книжки, малюють різні картинки в нотатниках, пишуть листи, відправляють есеме-си, їдять цукерки, сандвічі, горішки, дивляться у стелю, у вікно. «Мене тут немає», — думає Дарина й перестає там бути. Простягає руку і кладе її на шибку. Скло м'яке, воно одягається, як рукавичка. Рука витягується на вулицю. Дарина виймає руку зі скла, і скляна рука, порожня всередині, залишається простягнутою назовні — так жінка простягає руку для поцілунку. Якийсь сивий чоловік, що проходить мимо, підіймає капелюха: доброго ранку, гіані — і шанобливо торкається губами скляної шкіри. Молодий чоловік зі сліпучою посмішкою та каштановими кучерями бере скляну долоню в обидві руки й надовго схиляється над нею. Хлопчик із великим рюкзаком на спині здивовано дивиться на скляну руку, підходить ближче й рука гладить його по голові. «Мамо, я вже біжу до школи», — каже він і справді пускається бігти. Дарина відвертається від вікна й окидає поглядом залу. «Вони мертві, отже, тут нікого немає. Нікого й не було», — думає вона й тихо виходить, щільно причинивши за собою двері.

Кінчики пальців на руках завжди холодні. «Це всього-на-всього дистонія», — думає Дарина, коли намагається зігріти руки, хукає на них, але це зовсім не допомагає. Важко зігрітись, зігрівають тільки думки. Ще можна зігрітися усміхом. Це те, що залишиться назовсім, тому що саме ці речі з'являються та залишаються назовсім. Додаються якісь ущербності — так, ніби плата за цінний життєвий досвід, чи за безцінний, неоцінений?

Коли відчиняють ворота й залишають їх незачиненими — це означає, що в домі покійник і що ворота будуть відчинені три дні, аж поки покійного не винесуть, бо тільки тоді можна буде зачинити за ним вхід у дім, бо він уже не зовсім його, і він уже ніколи не заходитиме в ці ворота. Мусить вийти через них остаточно, себто востаннє. Тепер я повертаюся додому і майже напевно знаю, що на мене чекають відчинені ворота, бо так має бути, і я знаю, що я їх побачу, і все одно мені страшно про це думати, я думаю про відчинені ворота в автобусі, на митниці, в поїзді, кілометри, що віддаляють мене від відчинених воріт, зменшуються, а потім мені залишиться тільки трохи пройти від автобусної зупинки, щоб їх побачити, і я повільно йтиму, дуже повільно, і ноги ступатимуть зовсім інакше, і асфальт дивно танцює від кожного кроку. І це страшно так іти, і знати, що побачиш відчинені ворота, я боюся їх бачити, хоча вже й так все знаю, але це зовсім інше, бо той перший момент найстрашніший, коли доведеться дивитись і не можна буде відвернути погляду, бо треба буде ще увійти в ті ворота і не могти зачинити їх за собою, і знати, що вони ще три дні будуть відчинені.

Коли задзвенів телефон — ледачо й неквапно — Дарина підняла слухавку й почула далекий життєрадісний голос Ґеника, незалежного фотографа. Геник каже, що їм конче треба зустрітися, бо у нього є «одна геніяльна знимка», яку він мусить їй подарувати. Дарина охоче згоджується, бо їй подобаються фотографії, які робить Ґеник. Вона розповідає йому, як нещодавно її понесло, і вона наплела невідомо чого сусідові про фотовиставку «Жінки і речі», про жінок і папір. «Це дуже геніяльна ідея. Ти завжди маєш геніяльні ідеї,» — каже Ґеник. — «Я би міг щось такого зробити. • Якби ти хотіла. Якийсь десяток-два знимок. Можу замотати тебе в сувій цигаркового паперу чи кльозетного». Дарина каже Ґенико-ві, що це справді добра ідея, навіть якщо Ґеник ніколи її не здійснить. Вони домовляються зустрітися наступного дня о шостій вечора біля пам'ятника Сковороді. Наступного дня Дарина з'являється там за три хвилини шоста, бо вона в принципі не вміє запізнюватись. Геник запізнюється завжди — щонайменше на 15 хвилин, а щонайбільше — на півтори години, навіть якщо його вже ніхто не чекає, він усе одно приходить на місце зустрічі, може, щоб упевнитись, що ті, хто на нього чекав, уже пішли, а може, щоб подивитись, як виглядає те місце, де тебе довго чекали й не дочекалися. Тому, примостившись на гранітному постаменті, ще хвилин двадцять Дарина може дивитися навколо, розглядати перехожих, писати вірші на асфальті й одразу ж їх витирати, чи просто думати про все що завгодно, підставляючи обличчя лагідному вересневому сонцю. Або зовсім ні про що не думати. Осінь цілує дерева, і їхні верхівки багряніють від цих поцілунків. День видався душний, в роті пересихає, Дарина потягує солону миргородську воду з півлітрової пляшки, це вода, якою їй ніколи не вдавалося втамувати спрагу, але їй подобається купувати саме цю солону воду, бо вона смакує, як сльози. Дарина сьогодні одягнула червону сорочку, на якій червоний захід сонця, чорні вечірні пальми й написи на кшталт «Port Antonio», «gem of the Caribbean», «Dunns River Fall» — тих, що на спині, Дарина не бачить, отож дозволяє собі їх ігнорувати. Це трохи дурні написи, і це безглуздо, що на сорочках можуть бути такі дурні написи. Вона уявляє собі сорочку, на якій було би написано «Київський річковий вокзал» чи «Київський метрополітен. Станція «Золоті ворота» або ще щось таке. Але цю сорочку їй подарував Ґеник, випорпавши її чи не з дна якогось секонд-хенду і так врятувавши від загибелі. Бо якби цю сорочку купив хтось інший, це означало би одразу її загибель. Тільки так і не інакше. Тому треба часом чинити такі акти рятування, навіть якщо рятуєш усього-на-всього сорочку з дурними написами. Але з божевільно гарним заходом сонця і чорними пальмами. Ґеник любить відвідувати секонд-хенди, майже так само як букіністи, антикваріати, різні підозрілі товчки та продуктові базарчики, на яких він просто вештається, фотографує бабунь із обличчями, як печені яблука. Вони продають домашній сир та сметану, усіляку садовину та сушене зілля в поліетиленових пакетиках. Ге-ник приніс Дарині цю сорочку, сказавши, що коли він видобув її на світ Божий з-межи того дрантя, то зрозумів, що це саме те, що пасуватиме Дарині — цей божевільний захід і ці пальми. Вона прийняла подарунок, і тепер уважає, що коли йде на каву з Ґени-ком, то варто одягати подаровану ним сорочку, щоб показати, як вона її цінує. Ґеник взагалі страшенно любить дарувати подарунки і, мабуть, він народився саме для цього — щоб дарувати людям різні речі. І це чудово, бо мусить же бути людина, наділена таким рідкісним даром. Дарина чекає на Ґеника в червоній сорочці з чорними пальмами й попиває з пляшки миргородську воду. Ліворуч від себе вона помічає чувака, у якого за плечима вже, мабуть, дуже багато таких теплих осеней, а попереду вже обмаль. На ногах у нього м'які домашні капці, отже, — доходить висновку Дарина, — у нього немає черевиків, але в таку пору він ще може собі дозволити ходити в капцях. Тільки не в дощ. Чувак тримає в руці розпанахану пачку з-під цигарок, а в неї насипано тютюну майже з вершечком, чувак роздивляється тютюн із непідробною ніжністю та захватом. Потім повертається до Дарини й хитромудро усміхається до неї. Потім схиляється, запускає руку в шкарпетку на правій нозі та зі смаком чухає ногу. Дарина також усміхається йому у відповідь, але ноги не чухає і думає про те, що вони з цим чуваком тепер могли би розговоритися, побалакати про його тютюн або чому сверблять ноги та що з цим робити, а вона могла би сказати, що їй подобаються його зелені шкарпетки, і що від зеленого кольору очам добре, і що зелений одяг завжди носять добрі люди. Навіть якщо зелені тільки шкарпетки — це уже немало. За півтора метра від першого чувака сидить інший, низько похиливши виголену голову. Раптом він зривається на ноги й починає ходити туди-сюди нервовими шарпкими кроками, прикладаючи шматку до того місця, де має бути праве око. Там замість нього буряково-синя пляма. Коли біль ущухає, чувак сідає на місце, але потім йому знову болить, і він нервово ходить, щоби заспокоїтись, і беззвучно лається — ворушить коричневими губами, і, може, його трохи попускає. Чувак у м'яких капцях лагідно всміхається до нього, й Дарина вирішує, що вони добре знають одне одного, вони друзі, а може, навіть брати. їй хочеться дізнатися, що з ними буде далі, аж тут (о шостій вісімнадцять) з'являється Ґеник, нахиляється та цілує її в обидві щоки, каже, що він майже не спізнився, і вони йдуть пити біле пиво. Геник починає шукати в наплічнику, де він поклав фотографію. «Це просто декілька предметів, я їх побачив на одній вітрині страшенно дорогої крамниці з лахами тут у центрі. Воно все попсово виглядає, але я зрозумів, що мушу зробити цю знимку, бо це саме воно». Нарешті він знаходить фотографію та вручає її Дарині. Це справді вітрина магазину — видно, що за склом приміщення з усіляким вбранням. А на вітрині й справді декілька речей: торбина зі справжньої телячої шкіри, світлої, з геометричним орнаментом, із безліччю пряжок; важкий черевик — в таких ходять у гори — також зі світлої шкіри, з безліччю заклепок; і глек, у якому зо два десятки троянд — кремових, тільки зверху пелюстки ледь-ледь рожеві, так ніби хтось доторкнувся до них губами і вдихнув життя, і вони порожевіли від тепла людських губ. Дарина помічає, що і торбина, і черевик також обрамлені таким дивним рожевуватим світанковим світлом. Спочатку вона думає, що це кіч, і все через ці троянди. А потім дивиться на черевик і згадує «Черевики» Ван-Ґога. І думає, що добре, коли хтось народжується при такому теплому світлі. І ці речі, які нібито не мусили б опинитися за цим склом разом, починають жити незвичайним життям. «Розумієш, — каже Ґеник, — коли я це все побачив, я ніби заціпенів. Бо мені здалося, що хтось приніс ці троянди, по-зрізав їх із грядки, і ще було холодно, вони померзли, і він тримав їх під курткою, тільки пуп'янки не міг тримати під курткою, і поки ніс, грів їх губами. Так наче живив їх увесь час. Дихав на них. Людське дихання багато чого рятує. І може, це його черевик — він ходить у ньому всюди і в гори зовсім не ходить, бо тут живе. Але ходить у чомусь такому. Бо це, знаєш, такі черевики, у яких можна ходити цілий рік, не треба нічого іншого, у них влітку не душно, а взимку не холодно, вони не промокають, у них така грубецька підошва, з них можна не вилазити, вони наче приростають до ноги, вони наче друга шкіра, і торба ця також його, він все з нею ходить, носить там усіляку всячину, вона може служити роками, не рветься. І він це все тут залишив і пішов і, може, повернеться. Все від себе залишив, розумієш? Трохи своєї шкіри й свого тепла. Воно тут все у його теплі, розумієш?» Дарина киває головою, але з губ у неї саме зривається ідіотське питання: «А чому він один черевик залишив, він що, пішов кудись в одному?» Ґеник усміхається, так ніби чекав на це питання, і каже: «Він, напевно, хотів залишити тільки три речі, якщо він трохи містик. А може, це тільки значить, що він іще повернеться, бо якби залишив обидва черевики, уже б не повернувся». Потім вони ще пили пиво, базікали про те-се. Додому Дарина поверталася з відчуттям того, що сталося щось важливе, тільки вона ще не зовсім знає, що саме.

Думати про щось досконале, досконале за формою. Є речі, які саме цим і притягують, своєю досконалістю. Дивитися

на кристалики солі й бачити, що вони красиві. Дивитися на синє небо й бачити, що це гарний колір. І так весь час — бачити навколо багато різних речей і те, що вони гарні. Можуть бути й бридкі, але все одно гарні. Смітники можуть бути гарні. Раптом почати відчувати, що навколо багато красивого і це навіть тяжко витримувати. Ця досконалість бажана, вона притягує, бо досконала, і стає тоскно від того, що це можна тільки бачити. Не можна це все увібрати в себе, аби назавжди вистачало. Тішитися своєю переповненістю. Спокійно тішитися, тихо. Так, щоб майже не видавати цього.

Між сторінками книжок, які читаються, залишаються волосинки — вони стають непомітними закладками, які можна помітити тільки тоді, коли відкриваєш книжку і бачиш там тоненьку волосинку. Ще добре, коли вона темного кольору, тоді її помітити легше. Світлі волосинки навіть не заважають читати, здається, що літери просвічуються через них. Волосинки залишаються на столі, за яким працюєш, нагадуючи про те, що бувають події, яких не можна уникнути. Можна про це не думати й навіть абстрагуватися — затулити вуха, очі, думки профільтрувати, не звертати уваги, але все одно залишаються натяки — волосинки між книжковими сторінками та на столі.

  1. Даринині записи. Епізод 3.

«Я мовчу, ти мовчиш, ми мовчимо. Великий світ мовчить навколо нас і тільки зрідка зацікавлено глипає в наш бік очима: що ми тепер робимо. І часом йому вдається спостерегти (чи підглянути) щось цікаве. Сьогодні він підглядає за нами у піцерії «Верітас». Для піцерії й справді непогана назва. Цікаво, кому й навіщо спало на думку так назвати піцерію.Тут затишно, тут все у синіх тонах — можливу, істина справді синя на колір, як небо, як морська вода, як інші сині речі. Офіціанти й офіціантки тут також синьоокі. До піци можна замовити токай. Настромлювати на виделку шматки крабового м'яса, креветок і слимаків, схожих на перламутрові ґудзики — вони смакують ватою і ще чимось незрозумілим, посьорбувати вино й думати, що все буде добре — навіть без відповіді на питання, що таке істина».

  1. Даринині записи. Епізод 4.

«Пам'ятаю ті дні, коли в київських магазинах не було нічого, окрім морської капусти. Все було заставлено огидними зеленкуватими бляшанками, яких ніхто ніколи не купував. Принаймні мені не доводилося бачити жодної людини, яка вийшла би з магазину з цією консервою. А мені страхітливо хотілось козіна-ків, шпротів в олії та морозива в шоколадній глазурі. І здається, більше не хотілося зовсім нічого». Дарина записує цей фрагмент і щиро сама собі дивується: все так змінилося.

Дарина часто говорить сама із собою — коли повертається додому або коли сама вдома й не може нічого розповісти Маркіянові. Вона йде по вулиці й вивчає тіні гілок на дорозі, що сплітаються в чорне вигадливе мереживо. Дарина обертається і йде задки. Кроки тепер виходять коротші та пружніші. Дарина широко розтуляє очі, поки вони не стають чорними колодязями — світ вливається в них то барвистим, то каламутним, то ясним потоком. Потім у Да-рини течуть сльози, і вона сміється, бо під ногами у неї весело танцює дорога.

«Мені нічого сказати, але я так хочу говорити», — каже Дарина Маркіянові. «Ти можеш говорити, нічого не говорячи, а як не вийде, розсипай слова навколо, тільки обережно, тоді роздивишся і знайдеш те, що хочеш сказати». «Які слова?» «Ті, які не потрапляють із серця на кінчик язика, — вони дуже важкі, їм нелегко відірватись від тебе, як легким словам, схожим на повітряні кульки, бо вони вилітають із рота, так що не помічаєш, як позбуваєшся їх і легшаєш». Дарина мовчить і обводить пальцями свої ступні. «Усе?» — питає Маркіян. «Так, я уже сказала».

  1. Даринині записи. Епізод 5.

«Знання нічого не вирішує. Ми часом поводимось, як ідіоти. Всі до одного. Моралізаторство згубне й шкідливе, а, крім того, від нього часом починає нудити. Сидіти у своїй норі й не рипатись. Якщо з головою не все гаразд. Мати власну думку, але не випендрюватись. Інакше надають по шиї. Не зоглядишся, хто й коли. Хоча, коли знатимеш, за що, може, буде легше. Не у сенсі фізичному. Страждання грішної плоті часом триваліші за духовні. Кому це на фіг треба? Хтось може мені відповісти?»

Увечері Маркіян сказав Дарині: «Сьогодні я познайомився з жінкою, яку любить мій улюблений поет. Я запросив її в кав'ярню, бо мені хотілося поговорити з нею. Мені здавалось, що вона незвичайна, що мусить бути щось незвичайне в жінці, яку любить такий незвичайний поет. Чи, може, це зовсім не пов'язано одне з одним. Мені хотілося поговорити з нею про його вірші, тому шо мені завжди хочеться поговорити про його вірші, а жінка, яку він любить, мусить по-особливому вміти про них говорити. Зрештою, їй так само може бути приємно говорити про вірші чоловіка, який її любить. Але я одразу твердо вирішив, що не буду в неї нічого питати, якщо захоче, сама розповість. Ми пили коньяк, і я розповів їй про себе, сказав, що малюю різні речі та людей. «Ти жінок також малюєш?» — спитала вона. Мені здавалося, що, коли я сказав, що малюю людей, це значило, що жінок я малюю також. Але я подумав, що, може, вона чогось не зрозуміла, і тому підтвердив: так, я малюю жінок також. Тоді вона спитала, яку саме частину жіночого тіла мені найбільше подобається малювати. Мені здалося, що вона п'яна, однак вирішив відповідати правдиво. І сказав, що мені найбільше подобається малювати жіноче вухо, бо вухо — це найдосконаліший орган, а жіноче вухо то й поготів, хоча це було не зовсім так. Вухо нагадує людський зародок, а значить, це ніби спогад про те, якими ми були в материнській утробі. Те, що ми їх, себто вух, не бачимо, — недобре, тому їх обов'язково треба малювати. Вона дивилась так, ніби була певна, що я скажу щось подібне і що саме це й треба було сказати, а потім розсміялась і спитала тільки, чи мені так само подобається цілувати жіночі вуха. «О, так, якнайбільше», — відповів я ґречно, хоча відчув, що зашарівся і мої власні вуха паленіють. Вона сказала, що коли-небудь попросить мене намалювати її портрет, хоча якби мені захотілось поповнити свою колекцію жіночих вух, то її вуха до моїх послуг. Я не зовсім зрозумів, що вона має на увазі, але подякував. Коньяк закінчувався, і вона ставала мовчазнішою, і менше всміхалася. Потім подивилась на годинника й сказала, що їй уже час іти. Мені стало сумно, бо ми не поговорили з нею про вірші мого улюбленого поета — того, який її любить. Я спитав, чи вона любить поезію, бо мені здавалося, що цим запитанням я її ображу. Вона засміялась і сказала, що любить і поезію, і поетів, хоча найкращі поети — мертві, і що з поетами треба говорити про футбол та про дівчат, так, як з усіма, бо поети наївно вірять, що вони такі, як усі, і що для людини дуже природно бути поетом. Вона майже цитувала улюблений вірш мого улюбленого поета, тільки що написав його зовсім інший поет і цей вірш не був моїм улюбленим. І тому мені нічого іншого не залишалось, як відповісти їй перефразованим епіграфом з того ж самого вірша, автором якого був ще інший поет: «Так, а ще вони п'ють горілку», і додати, що пиття все-таки дуже зближує, тому що тоді багато речей вирішуються простіше, і малознайомі люди почуваються так, наче вони знаються давно, майже вічно, і що саме для цього вони й п'ють — щоб дійти до цього стану, і що ми з нею надто мало пили, щоб говорити про поезію. Вона знову засміялась, сказавши, що пиття або зав'язує або ж навпаки — розв'язує язика. І я сказав тоді, що це може бути будь-яка трапеза, що коли є спільний стіл, то все одно зближення відбувається, і тоді люди починають більше й краще говорити одне з одним. І потім мені здалося, що це зовсім не те, що я мав би сказати. І мені захотілося побачити себе збоку, бо стало цікаво, на що воно все схоже і чи я схожий на ідіота. Який ні фіга не тямить ні в чому. Ні фіга».

  1. Даринині записи. Епізод 6.

Я кашляю, я так голосно і надсадно кашляю, що перехожі оглядаються на мене. Я кашляю, схопившися руками за груди й сльози бризкають у мене з очей. Я не знаю, чи можна плювати на газони — це недобре, бо краще плювати в смітник, якщо немає носовичка. Але мені також зовсім недобре. Я, здається, викашлюю з себе все, просто вивертаю себе зсередини назовні. У мене болять груди, здається, що цей біль причаївся глибоко всередині, і не хоче звідти забиратися. Тому я намагаюся його викашляти. Може, тоді мені покращає. Я мушу напитись гарячої кави. Краще було би чаю або настоянки із якоїсь трави — з пахучої липи. А потім спати й бачити солодкі сновиддя. Але я мушу пити каву, бо мені не можна тепер спати. Принаймні тут не можна спати. Цукор я розсипала, бо в мене тремтять руки над горнятком. Це противно, що вони так тремтять. Не знаю, чи це погано — розсипати цукор. Бо кажуть, що розсипати сіль — погано. Правда, я не знаю, чим це гірше. Якось я розсипала страшенно багато солі — це було тоді, коли мене вчили пити те-кілу. Треба було насипати солі на зовнішній бік долоні — над великим пальцем — там є маленька заглибника, майже непомітна. Потім цю сіль треба злизати язиком, одразу ж покласти до рота цитрину, почекати, поки сіль розчиниться у цитриновому соці, і запити це все текілою. Того разу я так і не розкуштувала смаку текіли і, здається, так і не навчилась її пити, тому що постійно розсипала сіль. Не пам'ятаю, чи тоді в мене тремтіли руки, мабуть, що так, бо вони тепер дуже часто тремтять, як листя від вітру. Пам'ятаю, що мені тричі давали склянку з текілою, і тричі я намагалась насипати сіль у заглибнику над великим пальцем, і тричі сіль розсипалась: із сільнички мені на руки, на білу скатерку, на якій її не було видно, і на підлогу. І тому я хутенько намагалася злизати сіль із руки, ковтала її — це було дуже солоно, потім зажовувала цитриною — це було дуже кисло. А потім запивала все це текілою — і це було дуже гірко. Врешті-решт, мені це набридло, і я вирішила, що більше не питиму. Мабуть, господар вирішив те саме, бо йому набридло дивитися на те, як я розсипаю сіль раз за разом. Це набридло й моєму знайомому журналістові С, який мене сюди привів, аби познайомити зі своїми друзями та навчити пити текілу. Він підбадьорливо посміхався, дивлячися на те, як я збентежено поглядаю на сіль на підлозі й бурмочу щось на зразок: «О, це дуже важко — навчитися пити текілу, бо ця сіль постійно в мене сипеться. А можна я питиму її інакше, без солі?» Але на це моє питання ніхто не відповідав, мабуть, воно було справді безглузде. Навіть журналіст С. уперто вдавав, що нічого не чує, тільки посміхався — трохи поблажливо, переконавшись у тому, що з такими серйозними напоями я не можу собі дати ради, може, краще пити щось інше, але пива ми сьогодні не п'ємо й нічого іншого теж не п'ємо. Він не спитав, чому в мене так тремтять руки — йому не було це цікаво, хоча, мабуть, він цього не помітив. А потім я почала знічев'я роздивлятися рибок в акваріумі й, здається, побачила серед них золоту рибку і зраділа. Якби вона могла здійснювати бажання, я попросила б у неї, щоб мене тут зараз не було. І не тільки тому, що я розсипала так багато чужої солі на чужу підлогу. Просто мені тут дуже незатишно. Господар розповідає про те, який саме він купує бензин, хоча його машину доведеться все одно міняти, так що бензин потім буде інший, і воно все так багато коштує. Рудий здоровега із сережкою-півмісяцем у лівому вусі розповідає про блондиночку, яку взяли секретаркою до них в офіс, і що він би не проти до неї підкотитися. Молодик, якого всі називають Петрусь, намагається залицятися до чорнявої красуні Магди та ніяк не може звернути на себе її увагу. Журналіст С. також намагається звернути на себе увагу Петруся: «Слухай, Петрусю, зателефонуй до мене, як матимеш час», — декілька разів гукає він через стіл. Але Петрусь явно не чує, займаючися важливішою справою зваблення Магди, поки що досить безуспішно. Нарешті він зіжмакує декілька серветок і кидає їх через стіл прямо у виріз її блузки. Магда червоніє, від чого стає ще красивішою, зім'яті серветки у вирізі її чорної блузки нагадують білу троянду, і питає в Петруся тоненьким голоском, нащо він так недобре жартує і чи, на його думку, це мало бути смішно. Задоволений Петрусь щось відповідає стишеним голосом, цього я не чую, зрештою, я цього й не хочу чути, бо в мене дуже тремтять руки, я не можу втримати склянку в руках, і ще встигаю опустити її на стіл. Адже я не можу дозволити собі розбити склянку, після того як порозсипала стільки солі. І тільки хочу, щоб мене тут зараз не було. Тому коли зараз я розсипаю цукор, мені одразу згадується ця розсипана сіль і стає маркотно на душі. Особливо якщо знову все воно буде так, як є, а потім, коли вночі знову снитимуться мурахи, буде ще маркотніше.

Або той павук, який узяв собі за звичку сидіти біля мого комп'ютера, не захоче нарешті піти собі плести свої сіті десь-інде. Тому що він заважає мені писати, коли тягне свою сітку над клавіатурою, тільки я не хочу вбивати цього павука, тому що взагалі не хочу нікого ніколи вбивати. Ні в який спосіб. Ні словом, ні ділом, ні свідомо, ні несвідомо, ні в думці, ні в помислі.

Потім я вислизнула крізь скляні двері на терасу. Журналіст С. приєднався до Петруся, і вони почали вдвох залицятися до чорнявої Магди. Хоча у Петруся це виходило краще. Бо журналіст С. одразу почав хвалитися Магді своєю останньою статтею про глобалізацію та перспективи Східної Европи. «Ми повинні залишатися самі собою, тому що вони нас задушать», — кричить він Магді прямо на вухо. На терасі стоять рядком горщики з різними квітами. Жодні з них не пахнуть. Я спускаюся східцями в сад. Тут теж багато усяких трав і кущів — у них добре гратись у піжмурки. Тільки треба встигнути, поки той, хто жмуриться, прокаже лічилку, і знайти найкращу хованку. Коблик, коблик, заховайся добре, бо як дід надійде, то сорочку порве... Я завжди боялася саме цих слів «сорочку порве», і серце в мене тьохкало, і мені хотілося припасти до землі, прирости до неї, і мене тоді не буде видно, бо це вже буду не я, а хтось інший. Може, це просто трава так росте, і я також стаю травою. Починаю рости як трава. Земля пахне густо й земляно, так пахне у київському метро в найглибших тунелях. Навіть коли я дуже далеко, я часто згадую цей запах. І від цього запаху глибокої землі мені хочеться тихо плакати. Грядки облямовує шовкова трава — я знаю, що на цих травинках добре свистіти — тільки треба добре натягнути травинку — вона тягнеться, як шовк, але тільки-но смикнеш сильніше, одразу рветься. Тому з нею треба бути дуже обережним. Я свищу й згадую казку про луку, засаджену шовковою травою, а на цю луку внадився дикий огир, і щоночі її столочував, а сини, яких батько посилав вартувати,. ніяк не могли його вистежити, бо огир насилав на них міцний сон. «О, нарешті я тебе знайшов,» — чую за собою голос журналіста С. «Що ти тут такого набачила?» Я набачила дуже багато гарних речей, але розповідати про них журналістові С. — справа марудна і не варта зусиль. Зрештою, він не почне зараз нюхати землю тільки тому, що я скажу йому, що знайшла запах, за яким дуже скучила, і так пахне в київському метро, і мені подобається, як пахне земля. Тому я відповідаю тільки: «Мені дуже подобається їхній сад. І ця трава така гарна. У нас її називають шовкова трава». Журналіст С, як завжди, поблажливо киває головою та посміхається, кажучи, що не знає, як у них називається ця трава, бо він узагалі мало що знає про трави. А я знаю, що він хоче затягнути мене в ліжко і майже впевнений, що йому незабаром пощастить це зробити, і що я не зможу встояти перед його чоловічими чарами та приторним запахом псевдофранцузької туалетної води. Я не знаю, чи дійсно йому це вдасться, хіба шо мені буде так погано, що нічого іншого не залишиться, хоча насправді щось інше завжди залишається, тільки часом просто не видно нічого. І зрештою, не може бути аж так погано, щоб довелося шукати розради у ліжку журналіста С. «Тобі подобається тут? Ти так раптово зникла чомусь. Ходімо, вип'ємо удвох. Там ще є текіла». Я кажу, що текіли мені більше не хочеться. І взагалі, я би воліла подивитись на сад. І ще мені душно в кімнаті. Але журналіст С. п'яний рівно наскільки, щоби зовсім не зважати на те, що я кажу. Він явно почувається іноді наче моїм опікуном, який виводить мене в люди. Бо він знає, що знайомих у мене в цьому місті майже немає, зрештою, я не певна, що я довго тут буду, тому не надто їх шукаю. Бо це одне з тих міст, у якому доводиться просто перебути якийсь час, не закріплюючись, ні до чого не приростаючи й не звикаючи. І потім можна поїхати й викинути його з пам'яті. І воно також про мене не пам'ятатиме. Міста, як і люди, часто мають коротку пам'ять. І я вже навчилась так — покидати одні міста, перебиратися в інші, ніде не приростати. Носити себе дуже по-різному. З тераси нам махає рукою Петрусь. Ми заходимо в кімнату, всі гості десь розповзлися і тут порожньо. Виявляється, що Магду таки напоїли й тепер вона спить, схилившись на бильце канапи. Блузка у неї застібнута тільки на один ґудзик, і цей ґудзик якраз між грудьми, під блузкою нічого немає, зрештою Петрусь, мабуть, уже цим скористався, а може, й ні. Принаймні очі за скельцями окулярів у нього радісно блищать. Але зараз він зовсім не звертає уваги на сплячу Магду, хоча вона тепер ще красивіша, й, очевидно, має інші плани. «Ось що в мене є», — каже він, і витягає з портфеля пляшку коньяку, хитро підморгуючи мені. Журналіст С. невдоволено супиться. Йому було би більше до душі зараз десь усамітнитися зі мною, може, навіть тут, адже Магда все одно спить мертвим сном принцеси, яку може розбудити тільки справжній принц, але Петрусь явно не збирається нас залишати. «Ну що, підставляйте чарки!» — гукає Петрусь. Він хлюпає коньяку на чверть склянки і вручає її мені. Потім наливає журналістові С. і нарешті собі. «Вип'ємо за вродливих жінок, які зникають, але повертаються», — він посміхається до мене, його очі тепер блищать добродушно. І я раптом бачу, що вони дуже втомлені. А мені симпатичні люди із втомленими очима. Журналіст С. насуплюється, йому зовсім не подобається те, що сказав Петрусь. «Мені подобається ваша блузка, — раптом каже Петрусь. — Вам дуже пасують такі гарячі кольори. Тільки виріз тут мусить бути більший. Вам треба розстібнути ще один ґудзик». Я не встигаю нічого відповісти, бо Петрусь простягає руку і розстібає ще один ґудзик. «Ось так. Тепер значно краще, знаєте, я займаюся дизайном помешкань. Але я так само міг би займатися дизайном людей, якщо можна так сказати. Так не кажуть, але ви розумієте, що я маю на увазі. Себто, щоб вони знали, які кольори їм пасують і які ґудзики треба розстібати. Ось якщо розстібнути вам ще один ґудзик, це вже буде зовсім інше. Небезпечніше, але не менш гарно». Журналіст С. давиться коньяком і закашлюється. Він люто дивиться на Петруся і кладе мені руку на коліно. Я скидаю її — зрештою, не тільки тому, що вона липка від поту й нервового збудження (може, не тільки нервового, але хто його знає), а ще й тому, що рука журналіста С. і моє коліно не дуже гарно виглядають разом, і думаю про те, що, може, Петрусь просто так — як дизайнер, бо він знає, що саме гарно — порозстібав Магді ґудзики і вклав її спати, і її молочно-біла шкіра аж світиться на тлі чорної тканини. Якби в мене був фотоапарат, я б її сфотографувала, бо не знаю, як інакше запам'ятати цю красу. «Старий, чого ти так нервуєш?» — примирливо й трохи насмішкувато каже Петрусь. У кімнату раптом заглядає Катруся. Вона, здається, вчилася разом із ними на одному курсі — з Петрусем і журналістом С, це було давно. Вона тепер працює в школі. Заробляє мало, тому бідує. Вона худенька, як очеретинка, вдень я зауважила, що обличчя в неї дуже бліде й хворобливе, під очима темні кола. Голос у неї дуже тихий і тоненький. Вона прийшла поставити на полицю книжку, принаймні так вона нам пояснює свою появу, бо їй здається, що вона тут заважає. «Катрусю, вип'єш з нами?» — питає в неї Петрусь. Катруся не встигає відмовитись, як він хлюпає в чарку коньяку і простягає їй. «Тобі треба багато пити, розігріватись, бо ти мерзнеш». Він обіймає Катрусю за худенькі плечі, і здається, що печаль, яка струменить з її сірих очей, стає ще густішою. «Нічого, ось трохи літа ще є. Відпочинеш від своїх лобуряк. Бо вони тебе, напевно, доймають». «Я їх теж доймаю», — посміхається Катруся. «Ти? Кого ти можеш дойняти?» — хмикає Петрусь.

«А малого свого ти куди діла?» «Завезла до мами, нехай трохи ягід поїсть та побігає». «І то добре», — каже Петрусь і міцніше притискає рукою її плече. Журналіст С. вирішує, що йому також треба втрутитися в розмову: «Важко виховувати малого самій? — питає він, усміхаючись. — Тепер уся відповідальність на тобі. Чи, може, ти вже не сама?» Катруся рвучко скидає Петрусеву руку з плеча та виходить з кімнати. «Ти ідіот», — спокійно каже до журналіста С. Петрусь. — Я мав би тобі дати по морді, тільки не маю зараз такого бажання». Журналіст С. каже, що він просто хотів спитати, якій ведеться. «Але ж ти спитав щось зовсім інше. Саме тому тобі треба просто дати по морді», — ще спокійніше каже Петрусь. Потім обертається до мене і розповідає про Катрусю, її бив чоловік — коли нап'ється, і після того, як він мало не задушив її одного разу рушником, вона пішла від нього. Я уявляю, як мені шию здушує рушник (чомусь уявляю його мокрим і слизьким на дотик, як змія), і мало не захлинаюсь коньяком. Очі в мене розширюються від жаху. «Ось так», — багатозначно каже Петрусь і скрушно хитає головою, а потім одним рухом перехиляє свою склянку.

Ми ще встигли на останній тролейбус, який їхав у мій бік. Журналіст С. майже всю дорогу супиться і мовчить. Врешті каже: «Я завжди йому заздрив». «Кому йому?» — не можу зрозуміти я. «Петрусеві. У нього завжди було все краще. І він завжди був кращий. І завжди розважав товариство, і всім було з ним цікаво, хоча він тільки й плів якісь нісенітниці або розповідав тупі анекдоти. І жінкам він завжди більше подобався. Але тепер він також сам». Я уважно дивлюся на журналіста С. і мені стає по-справжньому гидко. Так, немовби бачу перед собою комаху зі свого сну. Якогось потворного жука. Двері тролейбуса відчиняються, я вискакую, і, перш ніж журналіст С. встигає збагнути, що відбувається, вони знову зачиняються.

Тепер я надсадно кашляю, схопившись руками за груди, і мушу напитися чогось дуже гарячого, інакше втрачу голос і не зможу сказати ні слова, я завжди цього боюсь — залишитися без голосу — це дуже страшно, це не те, шо просто не говорити, тобто не вимовляти слів і не розмовляти з людьми. Я знаю, що люди так живуть, але я би цього не змогла витримати, як і багато чого іншого, тому що я багато чого не вмію витримувати. Я сідаю в їдальні за столик під вікном. На столику стоїть букет уже прив'ялих волошок. По лакованій поверхні повзає сіра муха й шукає собі якогось харчу. Мабуть, вона дожовує цукор, який я тут порозсипала. Все це виглядає страшенно оптимістично. І я навіть перестаю кашляти й навіть перестаю думати, про те, як там воно буде далі. За сусіднім столиком сидить чоловік, схожий на Кафчиного героя, і їсть спагетті з томатним соусом. Вони дуже довгі, тож йому доводиться час від часу намотувати їх на виделку пальцями. Томатний соус залишається на них, він їх облизує і скоса дивиться по боках — чи цього ніхто не бачить. Мабуть, йому особливо соромно тоді, коли він облизує пальці, і якби спагетті були без соусу, він би почувався цілком спокійно. Мені здається, що цей чоловік хоче втекти, тільки майже певний, що його все одно наздоженуть і тому навіть не варто намагатися думати про втечу. Треба просто їсти свої спагетті, допомагаючи собі пальцями, коли треба, а потім піти звідси, не оглядаючись, і йти по вулиці, майже притуляючися до стін будинків, так, щоб не видно було навіть тіні, тому що страшно, і вони все одно уже десь причаїлись, і зараз вийдуть з дверей під'їзду, і дихатимуть у спину. В одного з них гнилі зуби, і його подих особливо неприємний, це можна чути навіть шкірою спини. А я думаю собі, нащо ж він так боїться. Коли він кидає погляд у мій бік, я вдаю, що просто посьорбую гарячий чай, спостерігаю за мухою, милуюсь зів'ялими волошками, слухаю свій кашель, і більше ніщо на світі мене не обходить, у тому числі і його пальці, червоні від томатного соусу, та зсутулена спина, що боїться чужого дихання. Як зрештою, багато які спини.

Даринині думки — вона ніколи їх не записує, але постійно про це думає.

повернутися до того місця яке називаю домом тут минуло так багато мого часу я його витрачала на різне повертаюся щоб принести мамі дванадцять білих троянд прийти до неї з подарунком вона завжди зі мною і так може це не має жодного значення але коли я тут маю прийти до неї сама бути її гостею таке дивне гостювання принести їй квіти вона бачить їх уже тоді коли я їх тільки купую на маленькому базарчику не торгуючись із продавщицями прошу не запаковувати квіти у целофан і поки я їх донесу руки обов'язково будуть поколені я приходжу і кажу «привіт» мама відповідає дуже тихо часом я її зовсім не чую іноді я чую її голос вже аж коли повертаюсь він м'який і ніжний такий як тоді у поїзді коли я уже не поспішала до неї тому що тоді вже не мало значення поспішати чи ні голос такий як у снах такий як завжди

Нічні вокзали в убогих містах Східної Европи холодні та незатишні. Місця, де людська безпомічність ще безпомічніша. У сіру залу варшавського вокзалу після півночі починають злітатись голуби. Здається, що вони, так само, як і бомжі, збираються сюди із усього міста, щоб відпочити й пошукати собі поживи. Голуби кружляють під стелею, б'ються об неї крилами й потім осипаються на плитки підлоги сизим дощем. Кульгавий мокрий голуб приходить до столика, за яким вечеряють бомжі. Вони жують черствий хліб із сиром, запивають його пересолодженим чаєм. Бомжі бачать голуба, сміються і кажуть, що треба і йому з ними повечеряти. Вони кришать йому хліб і сир, голуб їсть, і бомжі задоволені, бо й вони можуть чимось поділитися. І думають, що все не так погано. До мене підходить беззуба бабця у старезному чоловічому джемпері й просить канапку. У мене немає канапки, і тому я даю їй монети, не маю певності, що їх вистачить на те, що потрібно. Бабця сміється беззубим ротом і починає розповідати мені, як їй ведеться. Каже, що є такий ніби притулок, куди вони приходять, там можна помитися, тільки треба вистояти довгу чергу, часом вони стоять годину, а то й довше, але помитися треба, щоб не пахло погано, а як помиєшся, то стає добре. Бо треба йти обідати чистими, їм там дають гарячу зупу, вони з сестрою моляться, щоб давали іще щось до зупи, бо зовсім голодно буває. Але добре й те, що дають зупу. Може, колись і даватимуть іще щось, бо вони так уже моляться. Тільки аби не почалася війна з Росією, бо тоді буде зовсім погано. Бабця зітхає, і зітхання у неї легке, й питає мене, чи я читала книжку про Сибір. Я не зовсім знаю, про яку саме книжку вона каже, і відповідаю, що ні. Бабця каже, що там було ще гірше й дуже холодно, куди холодніше, ніж тут. Потім питає мене, що я тут роблю, і я кажу, що чекаю поїзда. Поїзда — сміється бабця, то це добре, бо тут ходить одна така в синьому плащі, то вона з дому втекла. То я думала, що, може, ви теж, панюсю, втекли з дому. Я думаю, що з дому я не втекла, але що я надто далеко від дому, від чогось такого, що можна називати домом. Себто його зараз у мене немає. Є місця, куди я приходжу, але не мушу там залишатися, і завжди можу піти, коли хочу, бо вони мене нічим не тримають. Хоча на моїй батьківщині також зараз холодно, і на вокзалах ночують люди, які зовсім не мають дому, і вони, мабуть, також годують голубів. І так само оповідають беззубими ротами свої історії та накривають набряклі кутики очей ріденькими віями. Я чекаю сходу сонця, але воно не появляється, бо тепер світає пізно, о четвертій годині стає неймовірно холодно, надворі свистить вітер, і я пританцьовую на сумному пероні, щоб зігрітися, і нарешті з'являється мій поїзд, забирає мене із темного міста, і я ще кидаю оком на голубів, які ходять по перону. Бо ходять вони так тільки до сходу сонця.

Дерево далі ходить по вулицях, придивляючися до людей. Воно збирає їхні історії та ховає їх між листям.

Немолода жінка з тілом і рухами дівчинки повільно блукає по вулицях міста. Вона йде повільно, роззираючися навколо, зупиняючись перед цікавими вітринами. У неї наївні очі, і тому обличчя також здається дитячим, попри сітку зморщок, якими його позначив час. Вона зупиняється, щоб подивитися на жонглера з яскраво-червоними щоками й носом; він жонглює помаранчами, схожими на маленькі жовтогарячі сонця. Немолодій жінці подобається жонглер і подобаються сонця, якими він бавиться і бавить нечисленних глядачів, і вона заливається дзвінким лунким сміхом чотирнадцятилітньої дівчинки. І жонглер також усміхається, і жовтогарячі сонця починають літати в повітрі ще швидше. І це для неї він так старається, і вона посилає йому повітряний поцілунок, і думає, що він їй подобається. Потім вона простує далі, оточивши себе огорожею спогадів, і вже майже не заглядає у вітрини, бо в неї смутніють очі. Коли вона приходить додому, варить собі каву, наливає її у легеньку, майже прозору, філіжанку та, відпиваючи каву маленькими ковтками, ходить по-своєму мовчазному помешканні, придивляючись і принюхуючись до нього. На кухні в неї пахне свіжозвареною лаваццою, у кімнатах пахне книжками, а в передпокої — липовим цвітом. Це все має значення — пам'ять смаків і запахів, пам'ять дотиків, пам'ять очей і вух — все воно залишається всередині, канати, мотузки, шнурки пам'яті, які прикріплені до чогось іще важливішого. Часом вони обриваються, і тоді стає сліпо. Дуже сліпо довкола. Вона так багато про що пам'ятає, що часом їй здається, що може ділитися своєю пам'яттю, своїм уже пережитим життям, вона може відламувати свій час шматочками й роздавати перехожим на вулицях і їй його не шкода. їй тепер нічого ні для кого не шкода. Вона, як переповнений глек, їй уже не потрібно в себе нічого вміщати, але все одно в неї ще все наливається. І вона може казати всім: «Пийте з мене.» Може роздавати себе. Вона вкотре переходить коротку дорогу з кімнати до кухні, з кухні до кімнати, і зовсім не відчуває, що тримає в руці порожню філіжанку з-під кави, і не відчуває, що ходить. Вона дивується, коли дзвонить телефон, їй дивно, що тут можна почути щось іще, окрім власних кроків, думок, спогадів. І коли знімає слухавку й чує голос дочки, їй стає щемно і вона відчуває, що повертається у світ інших, і не знає, де була щойно. Дочка каже, що приїде до неї, мабуть, вже швидко, бо ще зовсім трохи залишилось роботи, у Римі так душно, так душно. Вона питає знову, чи Рим це біле місто, і, почувши ствердну відповідь, усміхається сама до себе, бо вона завжди це знала, хоча ніколи не була в Римі й, мабуть, уже не побуває; а потім розповідає, що сьогодні зранку була в тата, полляла квіти, трохи — недовго — з ним порозмовляла, потім ішла додому пішки, не хотіла їхати автобусом, це ж тільки двадцять хвилин іти й стільки всього можна побачити по дорозі й надивуватися. Дочка каже їй, що вона не повинна перевтомлюватися, і зважати на своє серце, і не пити багато кави, хоча на свіжому повітрі добре бувати, ось незабаром вона приїде, і вони всюди ходитимуть разом, гулятимуть, також ходитимуть до тата, приноси-тимуть йому квіти, тільки, мамо, я тебе прошу, я тебе дуже прошу, бережи себе. Вона кладе слухавку і ще прислухається до голосу, але коли останні його шматочки падають на підлогу й розбиваються, вона знову повертається в себе і філіжанка з-під кави застигає у неї в руці.

  1. Ще про повернення.

І як повертатися звідси, коли звідси Повертатися нікуди? І як звідси вийти, якщо звідси немає вихоДу? І тоді залишається просто ходити по піску туди й сюди, просто чекати, бо, може, потім воно станеться, і ще не буде запізно. І ноги залишають на мокрому піску різні сліди, але хвиля змиває їх усі. І коли оглянутися назад, виявиться, що слідів уже немає. Тому невідомо, звідки ти приходиш. І ти не знаєш, куди тобі йти назад, бо не бачиш слідів. Доводиться чекати, бо ще є час. Навіть якщо не залишається слідів по жоден бік. Бо ще є вітер, який обвіває обличчя і пече сіль на щоках. Викопую ямку і складаю у неї мушлі, черепашки, обшліфовані водою камінці, тонкі водорості — це все ті скарби, які я тут знаходжу. А колись ми будували фортеці з піску та викопували навколо них рови, заповнюючи їх водою, яку приносили в пригорщах, і вода по дорозі виливалася у просвіти між пальців, але трохи її ще залишалося, і нам доводилося наносити багато жмень, і наші рови ставали повними, а фортеці укріпленими і виглядали, як справжні. І ми ніколи не поверталися на ті самі місця, бо знали, що море поховало в собі наші фортеці, забравши назад і воду, й пісок. Ми будували нові фортеці, кращі, і наші береги завжди були іншими.

  1. І ще раз про різні повернення та не-повертання.

Часом Маркіян виходить із дому з таким виглядом, ніби не знає, чи ще повернеться сюди, чи ні. Він обводить їхню кімнату поглядом, немов хоче все запам'ятати, спиняється очима на Дари-ниному обличчі, але нічого не каже. Губи в нього кривляться дивно, це схоже на гримасу болю або на химерний усміх — людина може так усміхатись, коли їй надто багато випадає, і вона втомлюється, але знає, що змінити щось безсила. Маркіян не знає, куди поведе його сьогоднішня дорога, і Дарина нічого його не запитує, і він нічого не пояснює. Іноді він виходить пізно уночі, тільки каже, що мусить іти, і вона бачить, як біль збирається у нього в зморшках біля очей, і відпускає його. Часом він не повертається декілька днів або ночей, Дарина ніколи їх не рахує, бо це нічого не важить. Важить тільки те, що, може, одного дня він повернеться, і тоді Дарина уважно подивиться на нього, щоб побачити, що в ньому змінилося. Інколи Дарина також зникає на якийсь час і також не знає, чи повернеться та якою повернеться. Часом вони зникають одночасно, тільки ідуть різними дорогами. Часом повертаються майже одночасно, як втомлені пси, приповзають до своїх тимчасових пристановищ, бо їм треба зібратись із силами. Вони приносять на підошвах черевиків соснові голки, грудочки глини, рідке болото, яке буває на ринках між продуктовими рядами, туди потрапляє пір'я зеленої цибулі, капустяне листя та соняшникове насіння. Вони вивчають черевики одне одного, щоб довідатися, хто звідки приходить. У такі вечори Маркіян довго курить, забуває струшувати попіл із цигарки, і сірі клаптики опадають йому на бороду, на сорочку, але він їх не помічає. Дарина просто ходить туди й сюди, доторкається пальцями до стін, до речей, щоб упевнитись, що це все насправді. Іноді вона сідає на канапу й міцно заплющує очі, і втома виходить із неї. Іноді вона говорить із деревом, обійнявши його стовбур, і воно уважно слухає та запам'ятовує її історії.

Знову зателефонував Ґеник, цього разу він не мав ніякої знимки на подарунок Дарині й не збирався замотувати її в сувій паперу та фотографувати. Сьогодні він просто каже, що хоче зайти до неї поговорити. Голос у нього сірий, і Дарина розуміє, що йому дуже хріново і тому треба побути з кимось. Ґеник з'являється десь за п'ятнадцять хвилин. Він справді виглядає сіро й спершу нічого не хоче, не хоче говорити, не хоче їсти чи пити. Минає трохи часу, і Дарина, схилившись над своїми паперами, не може зрозуміти, кому належить голос, який каже: «Кисло в роті. І на душі терпко. І нащо вони давали йому оцет?» Дарина одразу ж згадує, що Геник ще тут, і що йому, як він прийшов, було хріново, і він не говорив, а зараз, мабуть, трохи покращало, раз він уже говорить. Вона обертається до нього, і Ґеник каже: «Слухай, чому люди одне одному не довіряють?» Дарина не може відповісти на це запитання, у неї ніби є якісь припущення, але вони надто непевні. «Просто, — далі каже Ґеник, — це мені так нестерпно. Що вони не довіряють. Отак як у тварин є сплячка, тільки вона не триває постійно, то люди завжди ніби сплять, аби бути далеко від інших. І вони бояться ділитися чимось, показувати, що в них є, і заховані, і я сам ховаюся, тому що не завжди можна не ховатися. Ось до тебе я можу прийти й сказати, що все це таке каламутне та що ми всі тут бовтає-мося, можу тобі сказати все, що я думаю, як воно є, і можу просто нічого не говорити, чекати, поки воно перейде, і ми можемо собі разом чекати. А є люди, яким мені треба сказати, і я не можу навіть потелефонувати, тому що воно буде не так, і ніби все говориться, але воно таке сире, і ми такі заховані, чому ми такі заховані. І я говорю, і сам собі не вірю, і воно капотить, як вода, те, що я кажу, тільки якась така мертва вода, і вона все псує, розумієш. Це ніби прокидаєшся і гидко в роті, якось кисло, бридко, і ти відчуваєш, що це старість така — раз ти уже відчуваєш із самого ранку наліт на зубах, оця бридота, що в тобі назбирується, вона тепер і в роті, і це така приреченість — прокидатися і щоранку відчувати цей наліт, оцю бридоту в роті, що все воно вилазить, і знати, що так воно буде щодня, і набридає так прокидатися, бо колись було інакше, прокидаєшся й пахнеш молоком і медом. І чому люди одне одному не довіряють?» Дарина не знає, що на це відповісти, бо знає, що їй самій дуже важко здобуватися на довіру, тому що живеш і носиш у собі щось таке, як кришталевий замок, внутрішній замок — його так називала ця докторка теології, або щось крихке, і тому боїшся, бо коли показати його іншим, воно може розпастися, зруйнуватися, завалитися чи просто так пошкодитися, що вже назовсім. І тоді тобі нічого не залишиться, щоб витримувати. Тому що весь сенс полягає в тому, щоб витримувати. Бо коли всередині залишається рана, навіть невеличка, то витримувати стає важко. І тому люди оберігають те, що в них є, і не підпускають до себе інших. Ґеник перериває тишу, кажучи, що він дуже хоче подорожувати по світу без паспорта. «Просто хочу, щоб не доводилось тягати за собою цю гидотну книжечку й тицяти її кожному мудакові на митниці. Ненавиджу, як вони ставлять мене під лампочку та беруться розглядати мене. І кажуть, що вони мене не впізнають. Але ж вони ніколи мене не бачили, то як вони мене можуть впізнати? Бо впізнаєш тих, кого вже бачив. А потім записують у свій галімий комп'ютер, що я виїхав за межі батьківщини, отож вони чекають мого повернення, гидкі калібани. Я хочу просто ходити там, де я хочу, бувати в тих містах, які мені подобаються, говорити на мигах, якщо не знатиму мови, і мені буде добре, і повертатися дорогами, які мені подобаються. Але хай його шляк трафить, все одно по цій довбаній країні треба подорожувати з паспортом». «Так, — каже Дарина, — це все дуже гидко. Ідентифікаційний код ще гірше». «А що це за хріновина?» — питає Ґеник. Дарина каже, що це потрібно для податкової. «О, я такого не маю», — каже Геник і знову сумно замовкає, схиливши голову. Дарина не знає, як його розрадити, тому що людей дуже важко розраджувати. Вона вмикає магнітофон, сідає біля Ґеника, і вони сидять дуже тихо, слухаючи про трьох черниць, і їм обом легшає. І потім Геник каже, що вона вкотре врятувала його від самогубства або від чергового затяжного запою, який би невідомо чим закінчився, тому що завжди можна випасти з вікна або скотитися зі сходів, або випити розчинника замість розсолу, і якщо ти п'яний, то навіть не розумітимеш, навіщо це все тобі треба, і ще й потім можна буде пошкодувати, тільки наче запізно. Але тепер ось із ним все добре, і він знов наповнений життям. Ґеник пробирається до виходу, спотикаючись об розкидані на підлозі речі, і каже, що мусить їй щось залишити, тому що рятівникам завжди треба щось залишати, це подяка за збереження життя, я користуюся життям в кредит, і мало що можу роздавати, але я маю дати тобі пам'ятку про цей вечір, каже він, і копирсається в кишенях, але нічого не знаходить, копирсається в наплічнику, але там також нічого немає. Нарешті він вирішує віддати їй коробку з-під сигар, він забирає звідти дві останні сигари й простягає коробку Дарині. На коробці написано «Ritmeester 20 livarde light». Ґеник каже, що це дуже добрі сигари, і що ця коробка їй згодиться, бо її можна використовувати як криве дзеркало. І справді, поверхня, на якій тільки-но лежали сигари, дзеркальна, і там можна побачити своє спотворене відображення. «Є лише один кут, під яким коли дивишся, зображення не спотворюється, я його знайшов, але тобі не покажу. Ти мусиш знайти його сама. Це довго шукати», — каже Ґеник і, оскільки він уже дійшов до дверей, йому не залишається нічого іншого, як зникнути за ними, залишивши Дарину зі спотвореним дзеркалом у руках і надією на те, що вона навчиться дивитись у нього так, аби бачити своє обличчя неспотвореним.

Того разу Дарина йшла по вулиці й побачила чоловіка, який біг їй назустріч босоніж, тільки по інший бік дороги. На асфальті були калюжі, і він був холодний від осені, ще можна було порізати ноги, і Дарина злякалася за того чоловіка. Але вона не встигла йому нічого сказати, бо він пробіг повз неї дуже швидко й не хотілося кричати через дорогу. І він, здавалося, нічого не бачив перед собою, і ноги в нього ледве торкалися асфальту й були білі, як молоко. Пройшовши ще трохи, вона побачила його капці з доброї свинячої шкіри, такі не всюди продають, вони дорого коштують і довго носяться, ноги у них не пріють. Це справді гарні капці, і Дарина не може зрозуміти, чи він залишив їх для когось, чи ще по них повернеться, і чому він біг на іншому боці дороги, і що тепер робити, вона також не знає, може, варто на нього зачекати. їй хочеться

на нього зачекати, щоб спитати, навіщо він так робить і що потім стається — бо якщо так бігати босоніж по міських вулицях, залишивши десь свої капці, то потім обов'язково мусить щось статися. Не може бути, щоб нічого не сталося. І він мусить знати щось таке, що і їй треба було би знати. І вона розгублено зупиняється, бо йти не хочеться, але вона не знає, скільки доведеться чекати на того чоловіка, і, може, він не повернеться. А їй так хотілося б із ним поговорити. І навіть самій розповісти йому щось своє — може, вона би розповіла, що зберігає мамині рукавиці й ніколи, мабуть, їх не одягне, і що їй страшно перекладати з місця на місце речі, які не вона поклала, і що їй страшно викидати листи, які вона отримує, бо це сліди людей, яких із нею щось пов'язує. І що в неї віднедавна перестали текти сльози з очей, коли вона плаче, тільки очі тоді дуже болять. І ще багато чого іншого. І що їй часто подобаються люди, але вона не може сказати їм, що вони їй подобаються, бо часом вона знає їх надто мало, і говорити ще ні про що, немає тих слів, якими вони можуть обмінюватися, немає мотузочків, які вони можуть кидати одне одному і так ставати ближчими. Тому залишається просто мовчати той час, який можна бути разом, це видно з очей, що ми потрібні одне одному, тільки про це ніяк сказати, і потім він нарешті мусить іти, і ми ні про що не говоримо, і не обмінюємось адресами, щоб писати листи одне одному, тому що писати нам ні про що, і прощаємось по декілька разів, і ти береш мою руку в обидві руки, бо це найбільше, що можна тут зробити, і ще декілька разів оглядаєшся, і я запам'ятовую твій чорний джемпер, старий наплічник, бо це єдине, що я можу запам'ятати. І це все тільки через страх, бо я би мала запросити тебе на каву, на пиво чи ще кудись, куди люди одне одного запрошують, коли одне одного потребують, бо інакше ми перестанемо бути цінними одне для одного, але я цього не зробила, просто не наважилась, ми увесь час не можемо наважитись на те, що треба. Тому й тепер вона боїться, що не зможе дочекатися цього чоловіка, який бігає босоніж, або злякається, що він прийде і не захоче з нею говорити. І вона сідає на тротуарі біля його капців, і почувається сторожем, і знає, що далеко не кожному є що сторожувати. І знає напевно, що мусить прочекати тут трохи, бо це чекання потрібне, потім вона звідси піде, навіть якщо й нікого не дочекається.

Загубитисягратисяпіддощем. Дарина з Маркіяном танцюють під першою теплою зливою. На Дарині полотняна напівпрозора коротка сорочка, груди розхристані. Вона стрибає по калюжах, розмахує руками й вигукує вербовая дощечка на ній сидить дівоч-ка. Дарина сідає на кладку й опускає ноги у воду — дощ крапотить по поверхні води, граючи свою мелодію. Дощику дощику перестань ми поїдем на баштан кавуни такі солодкі чорні зернята висипаються зі скибок, стиглий сік стікає по підборіддю, по руках, скрапує на поділ сорочки. Дарина вкидає сорочку прати в потік, і сік стікає між грудьми, затримується у пупку й стікає далі, де вже його не видно. Дощ змиває з її тіла сік, розмішує його з водою. Маркіян допомагає дощеві й також починає збирати сік — спочатку пальцями, потім — язиком. «Ти краще, ніж дощ», — говорить Дарина й відчуває, як у неї оновлюється та зацвітає шкіра.

Часом Геник фотографує геть усе, що бачить навколо, і тоді приносить Дарині величезні пакети свіжонадрукованих фотографій, і вони можуть годинами їх роздивлятися, і він розповідає історію кожної. Стара машинка Зінгерс, якою ніхто не користувався вже з десяток років, коток із нитками припав порохом, і Ґеник каже, що йому хотілося сфотографувати руку, яка обтрусить порохняву із котка. Пес, що несе в зубах яблуко, постмодерний хрест — дві поперечки із підйомного крана, чорне тіло Христа видно з усіх боків. Чоловіче вухо з кульчиком, жіноче вухо з дуже схожими двома кульчиками. Стара лялька, що обіперлась об смітницю та відпочиває. Сонячне небо, сфотографоване через велосипедне колесо. Півники, що проростають із пальців танцівниці. Букет квітів, які хтось забув на унітазі. Набори чорної кераміки. Свистки-півники (не квіти). Свистки-відкривачки пляшок. Остання модель мобільного телефона «Філіпс». Крихітна іконка Богородиці «Всіх скорбящих радость». Шматки різнокольорового скла. Людські руки із шрамами. Людські руки із поламаними брудними нігтями. Людські руки із набухлими фіалковими жилами. Пальці, із яких стікає молоко. Жінка, що замислилась. Жінка, якій сонце сліпить очі. Жінка, у якої одне око плаче, а друге сміється. Жінка, що грає сама із собою в шахи. Жінка, що дивиться на воду. Жінка, що розчісується. Іще багато різних жінок, чоловіків та речей.

Знову дивитися в дзеркало й не впізнавати себе. Знову намагатися зрозуміти, що ж змінилося або що не так. Очі, брови, ніс, губи — воно все не моє, я не знаю, чому я так виглядаю, я думаю про себе інакше, все має бути інакшим. Я можу багато чого розповісти про себе — тоді ви знатимете, ким я є, і це зовсім не те, що в дзеркалі, це буде так справжньо і так довершено. Дуже по-справжньому, бо треба обов'язково дізнатися про себе справжнє. Бо якщо інакше, то це недобре, так ніби відчиняєш двері в кімнату, а там нічого немає, просто ще одна глуха стіна, але знаєш, що напевно мусило щось бути, але знову тільки ця стіна й нічого. І цього нічого не треба, але замінити його більше нічим. І тоді просто обмацуєш пальцями стіну, шукаючи там тріщин, бо часом у тріщинах щось також буває, але їх немає також. Тому треба просто зачинити ці двері й ходити далі, шукаючи інших дверей, де буде те, що треба. Тільки треба вчасно це помітити, бо якщо пройти повз і не зауважити, потім уже майже не можна знайти, де це, бо дороги назад такі інакші. Я чую, як дзюрчить вода, і в мені народжуються якісь нові слова. Вихлюпуються з мене ці слова, вони стікають у мене з губ. Усе мерехтить навколо мене — це не від пива, зовсім не від того, хоча часом саме це буває головною причиною, такий шум і невпі-знання власного тіла; саме тоді можна відчути, як хитається дорога під тобою, і тоді втрачаєш упевненість, ту, яка завжди ніби є, і вже не можна нічого знати про свої кроки, ступаєш так обачно, промацуєш драглистий грунт, той, що перед тобою, все танцює, вихитується, і ти також у цьому танці поволі просуваєшся уперед, навіть якщо не знаєш, куди йдеш і навіщо тобі взагалі йти, але ти не зупиняєшся і також хитаєшся разом із дорогою, і тоді, здається, багато чого починаєш розуміти (за умови, що тобі не треба до вітру, бо надмір випитого пива мусить десь дітися, бо він чомусь завжди буває, і від цього нікуди не дінешся, і це так заважає думати), саме через те, що земля хитається й несе тебе на собі. Мої друзі, де ви, ви мене покинули, відійшли від мене, я так самотію по цій дорозі, хоча ви спочатку були зі мною, ми випили трохи пива й ми говорили спочатку про те, чого люди бояться, потім про те, чого вони шукають. Тепер за мною волочиться тільки пес, він, мабуть, також не має друзів, можливо, він їх не мав зовсім ніколи. Йому ні з ким бути, він самотньо виє на місяць, він говорить із місяцем, я не знаю, про що вони говорять. Я згадую про розп'яття з псом Ейтчісо-на — це було тоді, коли уже всі від Христа пішли, потомившися, і ніч була така холодна, він залишився сам, і спочатку йому було дуже тяжко, тому що він зовсім сам, і більше нікого немає, але потім до нього прийшов пес і ліг під хрестом, і тоді вже йому стало трохи легше. Часом так воно й буває, що коли не залишається уже зовсім нікого й нічого, тоді приходить пес. Радітимеш, коли прийде хоча б пес. Пси обступили мене, обліг мене натовп злочинців. Біля мене лише один пес, він лиже мені руки, і виляє хвостом, і, здається, любить, коли його чухають за вухом. Злочинці причаїлися поблизу, мабуть, але я їх не бачу. Може, є якийсь злочинець у мене в кишені, але зараз не час про нього думати. Поділ — погане місце для собак, вони бояться гамору й трамваїв. На Подолі я зустрічаю Собачу Матір, вона спить на лавці в парку, і біля неї сплять її шестеро псів, здається, що їх колись було більше, але тепер вони порозбігалися. Вона турбується про своїх собак, а собаки турбуються про неї. Вона живе у напіврозваленому будинку біля Байкового цвинтаря, там минають її ночі, а дні — на Подолі, зараз вона спить, пси попрокидаються, але чекатимуть, поки прокинеться Собача Мати, а тоді вже вони десь підуть шукати поживи, шукати місць, де більше осіннього сонця чи де працюють обігрівачі. Я повертаюся додому, а зі мною іде пес. Мені здається, що мушу записати свої думки, я не знаю, нащо це потрібно, але мені завжди легше, коли я їх записую. Я вмикаю комп'ютер і сідаю за стіл, біля моїх ніг лягає пес. І більше нікого тут немає. У мене в гостях пес, він сам захотів прийти до мене в гості. Сьогодні не можу писати, які у мене важкі руки, вони не потрапляють на клавіші, як вони б'ються, наздоганяючи слова, і все воно тікає від мене. Руки так болять, це така несвобода, коли так боляче рукам, я так шаленію від цього болю, тоді я знову починаю думати про те, що ми тут не назавжди, ми тільки тимчасово, так переходимо з дня у день по різних дорогах, часом вони так хитаються під нами, що ми починаємо втрачати рівновагу й падати. Тоді, коли падаю, хочу побачити небо, я тоді думаю про всіх шаленців, які любили небо, і мені добре. Я думаю про шаленців, які не зв'язують себе нічим — постійним простором, домом, однаковими думками, послідовністю й логічністю вчинків, їх може прив'язати до себе тільки дорога чи небо, вони так ходять, вивчаючи пил різних доріг, часом за ними ходять їхні вірні пси, або вони носять із собою щось, що залишається їм вірним, я ще не зовсім знаю, як це буває. Вони нікуди не повертаються, бо завжди йдуть уперед, і завжди приходять у те саме місто іншим шляхом, вони скрізь гості, але завжди залишаються господарями тих доріг, якими ходять.

Наступного разу Геник з'являється без попередження і приносить Дарині винограду. У Дарини якраз приступ чорної меланхолії. Вона сидить на підлозі серед розкиданих книжок і паперів і п 'є каву за кавою. На всю кімнату лунає сумна музика. «Я приніс тобі винограду», — каже Геник, намагаючися перекричати магнітофон. «Давай його сюди», — каже Дарина й відщипує ягоду з розкішного темно-фіалкового грона. «Він немитий», — каже Ґе-ник. «Це не страшно. У мене також немиті руки. Але не думаю, що я його забрудню». Геник намагається переконати Дарину, що так робити не треба, бо це шкідливо — їсти немитий виноград, бо можна захворіти, але нарешті йому набридає, і він також сідає на підлозі й слухає пісню про голубів. «Ти знаєш, що виноград шкодить онкохворим? Бо він прискорює ріст злоякісних пухлин, — питає в нього Дарина. І додає — Але мені завжди його дуже хочеться». «Ні, не знаю. А чого ти про це кажеш? Ти ж не онко-хвора?» — питає Ґеник, і голос у нього трохи міняється. «Я не знаю». «Що значить «не знаю»?» — кричить Геник, щоб перекричати голоси з магнітофона. «Тому що про це спочатку нічого невідомо. Це ж не одразу можна виявити. Спочатку воно росте в тобі, як отруйні ягоди, а потім виходить назовні, і ти про це дізнаєшся завжди запізно. I вже залишається тільки збирати ці ягоди. Хоча зовсім необов'язково, що це мусить статися саме зі мною, але може статися і зі мною. Краще слухай пісню — душа, коли вилітає, летить на схід сонця, і коли долітає, вся вона вже мокра від роси, але двері до раю зачинені. Знаєш, як це, коли дуже хочеш увійти, а двері зачинені, і не знаєш, коли їх відчинять і чи відчинять для тебе. І всі заходять, а ти стоїш збоку. І в тебе терпнуть мокрі ноги, бо ти дуже довго стоїш на одному місці.»

У снах з нами відбувається те, що не встигає відбутися насправді. Або те, що хотілось би, щоб сталося, але воно напевно не станеться. Дарина чекає снів, і часом вони приходять до неї, майже такими, якими вона їх чекала — свіжими та радісними. Дарина заварює в горнятку чай, кидає туди жовте кружальце цитрини й чекає, доки чаїнки осядуть на дно. Ложечкою виймає найбільші (часом витягує їх пальцями, коли ложечки нема напохваті). Це дивний японський чай, із чудернацькою назвою — вона визбирує не крихітні чаїнки, а справжні цурпалки, і складає їх біля себе на столі. Вони схожі на гіллячки дерева, яке росло в ній. Вона викладає з цих чаїнок людські обличчя: дві рисочки — це очі, перпендикулярно до них ще одна рисочка — це ніс, а під ним шматочок чайного листка — це повні жіночі губи, пелюстки жіночих губ. Чай кислий на смак і п'янкий. До чаю в Дарини є один цукерок із горіхом. Дарина смокче шоколад, гризе горіх, не говорить нічого, і тиша залишається тихою. За стіною відкручують кран, і чути, як шумить вода. Потім цей шум зникає, і знову залишається тільки тиша, ще тихіша, ніж досі. Дарина вбирає її у себе, як губка, стає обважнілою та заспокоюється — те, що докучало їй цілий день, десь зникає. Чи може статися те, чого дуже хочеш — якщо дуже хотіти? Дарина міцно заплющує очі й замовляє собі сон про маму. Тільки на цю ніч. І нехай він буде короткий. У сні, який таки приходить, мама дарує їй ще нерозквітлу гілочку жасмину.

Знову телефонує Ґеник — цього разу з мобільного й звідкись із міста, де дуже багато машин, отож із загального галасу Дарині ледве вдається вихоплювати його слова й розуміти їхній сенс. «Ти когось любиш?» — гукає Ґеник. «Так, звичайно», — також кричить Дарина. «Це добре. А кого?» «Різних людей, тебе, Маркіяна, маму, ше багатьох, собаку, який живе в моєму домі, тих, хто часом до мене приходить, тих, кого раптом побачу й одразу встигну полюбити, такі любові так просто не минають». «Я тобі принесу ше одну знимку, якути полюбиш, — гукає Ґеник, — там горіхи, розсипані по асфальті, і хлопець-підліток, у червоній футболці, який ними жонглює, їх у нього дуже багато, декілька десятків, і тому вони розсипаються та розстрибуються по асфальту, але всі вони не можуть розсипатися, розумієш?»

На вулиці знайшли чоловіка, що не знав, як його звати. Люди, виявляється, забувають, як їх звати, коли залишаються зовсім самотніми й ця самотність триває довго. Самотні перестають говорити, якщо їм не вистачає сили волі розмовляти самим із собою. Вони відходять кудись у себе, віддаляються від людського світу, і мова відходить від них, бо вони її більше не потребують. І вже нічого не знають про себе, окрім того, що відчувають себе живою плоттю. Ось ноги, руки, пальці на ногах і руках, шкіра зморшкувата й коричневувато-жовта, вона пахне чимось кислуватим. Так пахне старість. Своїх лиць вони не бачать, бо в них немає домівок і немає дзеркал. Вони не заглядають у блискучі вітрини крамниць, аби побачити своє відображення, бо воно зовсім їх не цікавить. І вони забувають, шо мають обличчя, і забувають, що саме за обличчям їх упізнають інші люди. А не за руками, не за пальцями на ногах і руках, не за чорною смужкою на нігті, не за шрамом на вказівному пальці, не за черевиками з відірваною підошвою. І так вони залишаються без облич, і їхні імена відклеюються від них, як погано приклеєні марки на конвертах. Шкода, що ми, коли ходимо по вулицях, не вітаємось із бездомними.

Між бровами з'являється зморшка, що не зникає. З кожним днем вона поглиблюється. Вона розгладжує чоло, хоча це не допомагає, відчуває зморшки в кутиках очей, навіть коли не дивиться в дзеркало. Це тепер по мені починає ставити свої знаки старість — так вона собі думає і тихо зітхає, бо відчуває страх перед старістю, так само, як його й інші відчувають. І страх перед своїм тілом —' слабким і немічним, бо потім його буде так важко впізнавати. Ще мине багато років, і вона розглядатиме фотографії зі своєї молодості й не знатиме, яка вона справжня: чи та, що була тоді, чи та, яка зараз. І стане дивно: скільки можна так мінятися, і куди можна так мінятися, і навіщо, бо у ній ще так багато всього залишилося від дівчинки, що бігала босоніж по калюжах, збирала повні пригорщі вишневого цвіту, який потім висипала собі на голову, уявляючи себе нареченою, каталася зайцем у автобусах, не думаючи про те, що це недобре, тому що це просто було смішно, каталася в метро, виходячи на кожній станції, бо їй хотілося побувати на кожній. І тепер, здається, так мало змінилося, і вона досі не знає, що таке життєва мудрість і як це — бути мудрою. І коли думає про це, тихішає.

Часом їй здається, що вона не встигне віддати те, що має віддати. Або не навчиться, і це ще гірше. Тоді вона починає тужити, як тужать люди, коли мають великий тягар під серцем, — тихо. Одягає шовкову блузку з глибоким вирізом. Шовк облягає тіло, прилипає до шкіри, стає таким, як шкіра, і Дарині здається, що вона накидає кожушок, розшитий листям на голе тіло. І що вона не має шкіри чи, може, вона вся стає така, як шкіра. Виходить на безлюдну вулицю і слухає свої кроки — каблучки стукотять об асфальт. Застібає кожушок на всі ґудзики, але все одно біла смуга шкіри залишається відкритою. Накрапає дрібний дощик, шкіра й волосся починають пахнути інакше. Цей запах нагадує подорожі, пригоди та людську самотність. І тепер вона нічого не знає. Дні змінюють ночі, ранки вагітніють вечорами, зими розроджуються веснами. І час так швидко перетікає крізь пальці, що від нього нічого не залишається. Ні порошинки. Десь починаються війни, розриваються бомби, помирають поранені чоловіки, і жінки голосять над ними, кричать мовами, яких Дарина ніколи не почує і не вивчить. Але це далеко, а біля неї тут лише тиша, німа й густа. Може, у її житті й не буде воєн, і не буде ніяких катастроф. Не розбиватимуться літаки, не тонутимуть кораблі. А як стріляють із пістолета, і як стікає кров по скроні, як ґвалтують жінок, вона бачитиме тільки у фільмах. І усвідомлення того, що такі речі відбуваються насправді, відходитиме кудись далеко — за межу страху. Бо коли думати про такі речі як про реальні, стає тоскно й хочеться вити, як виють собаки на місяць. І біля неї знову залишається тільки тиша, густа й пахуча, її можна різати ножем, як масло, і намащувати на хліб. Залишайся зі мною, тише, залишайся зі мною тихо.

І тепер уже зовсім мало залишилось дізнатися про світ. Двері будинків зачиняються та відчиняються, люди вислизають надвір, шмигають усередину. З ними щось відбувається — і тоді, коли вони поспішають кудись, і коли неспішно повертаються додому. Дарина ріже дні на кольорові шматочки й напихає ними кишені. Вони всі такі подібні й такі схожі один на одного. Двері відчиняються та зачиняються. А коли за дверима нікого немає, тоді починаєш чекати дорогих гостей.

Вона почала забувати — забувала усе швидко й майже безболісно. Зі світу почали зникати деякі речі, бо вона не могла згадати, як вони називаються. їх ставало все менше й менше, хоча згодом вона перестала це помічати, бо забувала, чого біля неї вже немає.

Почали зникати назви вулиць, а міста ставали безіменними. Потім вона перестала читати книжки, бо позабувала деякі літери, і не могла відтворити слів, а ті слова, які ще можна було прочитати, нічого їй не говорили, бо їхні значення вона забула. Потім почали стиратися спогади, і всередині неї не залишилося нічого такого, до чого вона могла би звернутися, коли їй ставало беззахисно, втомлено чи зайво. їй не хотілося їсти — бо вона не знала, навіщо це потрібно. Почуття голоду для неї нічого не означало, а те млосне відчуття в шлунку просто асоціювалося їй з чимось тужним. Тужити вона ще вміла й, здається, знала, що таке туга. Але невдовзі вже навіть не знала про те, що тужить. Одного ранку вона прокинулася і не могла зрозуміти, хто вона. Не знала свого імені, зрештою, уже й не знала, що таке ім'я і що означає його носити. Було порожньо та спокійно, надворі вже світало, і слабе світло просочувалося через важкі штори. Вона розплющила очі — дуже широко, щоб увібрати ними частинки світла. їй здавалося, що вона щось знає про світло, але не могла згадати, що саме. Підняла руку й почала її роздивлятися проти світла. Рука була біла та прозора, прожилки були такого кольору, як небо у похмурий осінній день. Двері скрипнули, приглушені голоси — за ними мама напевно ще спить тату не треба її будити вона ж не говоритиме мама не розуміє що у неї питають. Вона звелася на ліктях, потім опустила босі ноги на долівку — підлога холодна й гладенька — вона йде навшпиньки до штор, бо за ними те, що сліпить їй очі, від чого руки світяться. Відхиляє штору — підвіконня так низько, що їй треба лише трохи напружитись, щоб вилізти на нього. Відчиняє віконницю і стає на повний зріст у світловому просвіті. Усміхається, вітер розвіває їй волосся, люди унизу маленькі й круглі. Вона пам'ятає, що це люди, тільки не знає, хто вони та чим займаються, їй ще здається, що вони нібито живуть, тільки не знає, як саме це треба робити. Вона не пам'ятає, чи має щось спільне з ними.

Не знає, чи була кимось, не знає навіщо кимось бути, і не знає, що з нею тепер. Знову усміхається, і робить лівою ногою крок уперед, мацає обережно босими пальцями повітряну подушку, знаходить твердіше місце і опускає туди всю ступню. Потім ставить поруч другу ногу й обережно причиняє за собою віконницю. Повітряна подушка кругляста, наче м'яч, тепла й трохи пружинить. Вона набирає повні груди повітря, повітряний м'яч поволі пливе вперед, перепливає через вулицю і зникає за рогом. Бо тепер уже можна піти й навіть не оглядатися. Настав час не повернутись, і це не так страшно, як здавалося раніше. По тротуарах ходять люди, я тепер більше не ходитиму по тротуарах, мені вистачає самого лише повітря.

На подушці в неї залишився сонячний зайчик — у нього куций хвіст пухнастою китичкою і довгі кумедні вуха, зайчик ніби трохи змоклий і щулиться. Біля ліжка на тумбочці гребінець із оленячої кістки з орнаментом із безконечників. У гребінці дві волосинки. Золотиста ручка гаряча, коли нею писати, тепла, коли на неї дивитися та згадувати про неї. Аркуш паперу, на якому зверху декілька закарлючок і щось схоже на людське око. Книжка віршів — з лівого боку кириличні літери, з правого — латинські. Сухе стебельце якоїсь трави з густим запахом. Маленьке сонечко з якоїсь м'якої тканини. Старе втомлене дерево, із якого на подушку падає пожовкле листя.

Бувають книги, які варті того, щоб їх прочитати. Бувають також книги, які варті того, щоб їх написати. Сувої наших книг постійно розмотуються і змотуються. Може статись, що напишеться книжка, яка варта того, щоб її написати. Може цього й не статися, але вона все одно не буде безвартісною. Можна часом читати з неї по сторінці комусь, а якщо поруч нікого не буде, то тільки собі.

Насправді це не так важливо — хто почує чи прочитає те, що написалося. Адже Бог читає всі наші книги, навіть зовсім нецікаві й не оригінальні, і тоді, якщо має інші, цікавіші заняття. Він читає наші вірші й нашу прозу, Він читає дуже уважно, часом перечитує по декілька разів одне й те ж речення, часом повертається на декілька сторінок назад. Бог — найуважніший читач.

Січень — листопад 2003












"Сказки о вашем малыше"
Код для получения скидки 10% - RG7100