Электронная библиотека Пупсика

Если Вы не можете
найти нужную Вам книгу,
пишите - постараюсь помочь
Книги Журналы superpups21@mail.ru
Партнёрская программа
Главная

Дніпрова Чайка


Дівчина-чайка


Поезії в прозі та оповідання



ДІВЧИНА-ЧАЙКА

    На Чорному морі є острів суворий, німий, червоная скеля на буйнім зеленім роздоллі одна піднімається вгору червоним шпилем. Не купчаться білії хати по ній, і лист кучерявий її не вкриває, одна тільки стежка зелена збігає по ній: то течійка води весняної прорила червоную глину і вся обросла оксамитом-травою, а далі все мертво, все глухо... Та ніби не все: отамо, на самому розі, над морем, де вічно лютує сивий бурун, на самім тім розі горить по ночах якийсь вогник, удень же чайки сіренькі в'ються, кигичуть над морем. Що то за скеля, і що то за вогник, і за що так люблять чайки ту суворую скелю?
Давно колись, кажуть, на острів той дикий прибув чоловік з невідомих країв. Десь доля лихая вганяла за ним по всім світі, що він не знайшов ніде інде притулку. Маленьке дитятко та вбогії вжитки виніс з човна, заліз у печеру і став собі жити. Як жив, чим жививсь він іспершу, — про те невідомо нікому. Згодом дізналися люди, яка була щира душа у того чоловіка: щоночі вогнище велике він розкладав, щоб далеко палало-значило, щоб ті кораблі та суденця, що бігли по хвилях зелених, минали безпечно суворе каміння та банки' лихі, потаємні, коли ж розбивалося судно, він сам на маленькому човні сміливо кидавсь у море нещасних пливців рятувати. І вдячнії люди охоче давали йому великі дари — і гроші, й скарби, що возили на тих кораблях; нічого не брав чужоземець, лиш трошки харчів на прожиток, та дрова, та смолу, щоб ними вогнище живити. І скоро дізналися всі про діда чудного, прозвали його «морським буслом», дізнали й про його дитину, котру, мов русалку, хвилі морські колихали-пестили, котру й каміння німе, і ревуча буря жаліли-втішали. І виросла дивно хороша дочка у старого: біла, мов піна морська, як кушір, кучерявії коси вкривали її по коліна, а очі блакитні світились, як море у ранішній час, а зуби блищали, мов перла з-під вуст коралових. Нічого вона не боялась: ні бурі, ні грому, ні грізної хвилі, бо море було їй як рідне. І сміливо дівчина кидалась з батьком укупі, як часом траплялось когось рятувати, і тільки до кого торкнеться вона, — того не займає розлючене море.
От раз, накупавшись уволю, дівчина тихо заснула на теплім пісочку (а море тоді щось мовчало-дрімало); і спить вона й чує, — щось-то шепоче; а то між каміння забралося троє: птиця-бабич торбоноса, свинка морська та рибонька-золоті пера. Рибонька й каже:
— Винесу я з глибині перлів, коралів, ясних самоцвітів за те, що вона рятувала мене: лежала я, бідна, на банці — хвилі сердиті закинули дуже далеко, пекло мене сонце, посмажило зябра, крутивсь надо мною мартин білоперий та хижий, і з ним моя смерть наближалась. Ся ж добра дитина взяла мене в руки, всміхнулась привітно і тихо пустила у море, — й я знов ожила.
— Я її вивчу так плавать, пірнати, водити веселих танків, таких їй чудових казок розкажу, — промовила свинка морська, — за те, що вона, моя добра, годує мене, ділиться щиро зо мною харчами, не раз би вже й здохла, якби не вона.
— А я їй,— озвалась задумана птиця-бабич, — я їй скажу новину, та таку, якої ніхто ще не знає. Була я за морем далеко і чула: прибудуть сюди кораблі та галери, на тих кораблях та галерах люде чудні: завзяті, чубаті (їх звуть козаками), нікого вони не бояться і мореві навіть старому дари не дарують, як інші купці-мореплавці, лиш веслами часто січуть-зневажають. І море сердите поклало свій гнів на чубатих, і доля лиха присудила усіх потопити, побити і скарб їх віддати камінням та банкам, та всім нам, морським челядинцям. Великої тайни ніхто ще не знає, лиш їй, милосердній, повинна я все розказати за те, що вона і мене зрятувала: злочинець якийсь перебив мені стрілкою крила, і я помирала на хвилях зелених: ся ж дівчина мила впіймала мене, замовила кров і якогось там зілля приклала та все годувала-гляділа, аж поки загоїлись крила. За те розкажу їй сю тайну велику...
— Мовчи! — зашуміли, прокинувшись, хвилі, — мовчи, не твоє-бо то діло: не сміє ніхто дізнатись про волю великого моря, не сміє ніхто сперечатися з грізним!
Кинулись хвилі до скелі-каміння, сердито бурчать поміж ними. Злякана свинка і рибка пірнули на дно, а птиця-бабич ізнялась, полетіла. Та пізно прокинулись хвилі: дівчина вчула, скочила раптом і кличе: «Вернися, птице-бабичу, вернися, усе розкажи до ладу, не треба ні перлів мені, ні коралів, ані казок чарівних, ні таночків, краще мені розкажи до ладу, щоб я знала, звідки чубатих отих виглядати, як безталанних з біди визволяти».
А море лютує, а море реве: «Мовчи, не питайся, дурненька дитино! Корись, не змагайся ти з морем,— тяжко-бо море карає!»
А дівчина дума: «Байдуже! Ревіть собі, хвилі зелені, чорнійте од злості, казіться! А я не оддам на поталу людей тих відважних, я вирву із пельки у хижого моря своїх безталанних братів! Лиш батькові й слова не писну, бо він вже старенький, незмога йому вже боротись, а буде велика негода, я бачу». І день догорів, і сонце пірнуло у море. Настала великая тиша. Лиш в темряві чути, як дід бубонить та збирається варту нічну одбувати. Дочка попрощалася з батьком, лягла у печері, А тільки старий заходився з вогнищем, вона зараз в човник стрибнула, усе зготувала, назброілась — бурі чекає. Ще море спокійне, а там щось далеко гуде: то спільничка моря — хмара грозова — йде, і моргає страшними очима, і темними крилами віє на дрібнії зорі, і гаснуть ті зорі од жаху. Ось вітер, її посланець, налетів, засвистав, хоче вогнище згасити. Та дід догадався, підкинув смоли, — розгорілось вогнище ще дужче. І вітер назад, засоромившись, плинув, і стало все тихо... Знову і ближче ревнула грозовая хмара, і цілая зграя хижих вітрів закрутилась, завила, штовхнула під боки соннії хвилі. Хвилі безладно метнулись до скелі — скеля шпурнула на їх каміннями, — хижо вони проковтнули гостинці і кинулись знову до скелі. А хмара находить, і грім гуркотить, і блискавка хижо ламає, вітрила дере, купає у хвилях солоних. Та борються з морем відважні гребці, не подаються чубаті! І ось надігнало їх море, ось розгойдало страшенно і кинуло просто до скелі — і скеля завила, як хижа звірюка, побачивши ласую здобич! І око не вспіло зморгнути — вщент всі галери побиті! Дівчина страху не знає, дівчина плава, керує човном, вихоплює сміливо втопників з моря і жваво на берег безпечний виносить. Вже їх чимало на березі стало, — ще більше їх гине у морі. А дівчина втоми не знає, дівчина й слухать не хоче; що море їй грізно гукає: «Гей, одступись, не змагайся зо мною! Здобич моя — не оддам я даремне!
Геть, одступись, необачна! Доля страшна покарає тебе, — одступись-бо!»
Байдуже — дівка не слуха! Кинулась хвиля страшенна, утлого човника міцно вхопила, кинула геть аж за банку, розбила, неначе лушпайку. Дівчина плаче; плаче вона не од болю, плаче вона не од страху, не за човном вона плаче; жаль їй великий, що нічим вже їй рятувати безщасних: «Ні! Таки спробую ще раз!» Миттю одежу зірвала з себе і кинулась просто у море. Не зглянулось гнівнеє море: хижо коханку свою проглинуло. Та зглянулась праведна доля: смерті собі не знайшла жалібниця відважна: чайкою сірою з моря спурхнула і з гірким плачем полетіла над морем... А дід і не знав, що дочка поробляє, та ті козаки, що вона зрятувала, сказали йому. З горя, з розпуки, дід як розводив вогнище, так в його і кинувся просто. Згибли і дід, і дочка, та згибли не зовсім: щоночі вогник на скелі блукає, а сірі чайки без ліку розплодились на скелі, літають над морем та плачуть-кигичуть, лиш тільки зачують хижую бурю, звіщають пливців-мореходців та свідчать про давню давнину, про славну дівчину-чайку.

Банка — мілке місце.

ТОПОЛІ

Високі, стрункі, мов стрілки, здіймаються в чис-теє небо чотири тополі зелені: балакають з вітром, вітаються з сонцем, без вітру ж шепочуться поміж собою, а темної, тихої ночі співучеє море гукає до їх приязненько.
Мурований темний колодязь між ними, що миє глибоке коріння, загадано завше мовчить та блищить таємниче...
І рано і вечір татарські дівчата спішать-поспішають до пишних тополь: мають по вітрові білі серпанки, пишно по плечах розсипались коси-дрібушки, привітно дзвенить голосок, а очі блищать і іскріють, а очі говорять без мови. Чого ж се дівчата так люблять тополі? Чому, поминувши і биструю річку, і другі всі криниці, спішать, щебетухи, щовечора й ранку і довго води набирають, додому не йдуть? Спитайся — нічого не скажуть, лиш глянуть здивовано в вічі тобі і знов озирнуться привітно до тих же тополь. Чого се опівдні дітвора не там, не на сонечку теплім, не там, в холодку під горою, а тут тільки грається любо? Спитай — нерозумні не скажуть.
Чого се старий, покарлючений старістю дід цілісінький день під тополями мовчки сидить або іноді щось там белькоче та тихо кива головою? Спитайся — і мудрий всміхнеться, покаже рукою на все боже створіння, а очі померклі з ласкою тихо спиняються все ж на тополях. Немає одмови, нема од людей. А тополі шумлять та гойдаються, листочком грають, неначе все жалібно просять, щоб вислухав одповідь їх, їх мову німу зрозумів би і скрізь розказав би по світі. Ось сонце сідає: з червоного неба приймає його в обіймах широке хвилястеє море, і сонце останній свій погляд ласкаво спинило на тих гостроверхих тополях. І вітер, прощаючись з ними, ще раз на добраніч промчавсь по верхів'ях, — безладно хитнулось гілля, зашуміло сердито, а він вже понісся, пустуючи, далі. Погасла зірниця, стемніла блакить, все задрімало, лиш поночі тихо журливо лепечуть тополі та море гукає до їх — обидва жаліють, що берег крутий не пуска їх зійтись побалакати щиро.
Аж ось з-за гори випливає місяць, ясний та приємний, — усе усміхнулось, усе просіяло: і темна Алма, мов гадюка, блиснула на луці між верб, і сивий полин на горі заблищав, наче срібло. В прозорім повітрі тополі, мов тії черниці, стоять, темноризі, та тихо шепочуть. Усе насторожилось слухати дивні казки, що розкажуть сумнії тополі.
Раз перший кивнули тополі — і тиха дрімота весь мир обняла, і море, вкладаючись спати, тихесенько плеще об берег. Удруге хитнулись тополі — і все, що бувало чи нині, чи вчора, забулося, зникло усе, і місяць біленькою хмаркою вид свій блискучий прикрив.
Хитнулись утретє — й картини минулих часів нонливли пред очима. Ворушаться темні гробки, каміння устало, построїлось в город, а трави та всохлий бур'ян піднялись аж до неба, садами весь степ облягли. Алма зашуміла, луги затопила, сягає до скель і леліє» мов срібна риба лускою.
Дихнув вітерець — і ожив стародавній той город: завештались люди, верблюди ревуть, голосить руниста отара, співають дівчата, по воду йдучи, на конях скрізь хлопці гарцюють, і сонце — не місяць — на небі вже сяє, і весь божий мир святкує веселеє літо, співає і шле аж до моря Алму бистрохвильну — йому розказати про тихеє щастя своє, привітати бурхливеє море.
Дихнув вітерець ще удруге.
З-за гір піднялася і сунеться хмара. Не хмара то суне, не грім гуркотить, то ворог із військом іде — од жалю червонії гори аж стогнуть.
Сполох скрізь панує: отари розбились, скотина безладно реве, а люди ще гірше од звіра, ганяються хижо за людьми, і люди біжать од людей з плачем та прокльоном. На самім базарі палає кривавая січа, і падають люди, мов жито, під гострим серпом, і кров'ю базар червоніє, і галас страшенний лунає аж в горах.
Замовкло, все тихо, все спить — хто навіки, а хто на часину, допоки той ворог, що кров'ю упився, не стане тверезий, щоб знову губити.
В великім будинку лиш досі не сплять: старшина військова бенкетує; там гомін, там регіт, музика гримить, і ллється вино, і ллються там нищечком сльози у бранців і бранок вродливих.
А там, за стіною, слуги ворожі готують, вбирають кімнату; весь діл килими дорогі застелили, зверх їх полягли подушки все шовкові, гаптовані золотом, хутра м'які, оксамитні, єдвабні халати. Солодко-смачно поснуть там побідники п'яні після важкої роботи!
В темній хатинці замкнуто четверо гарних дівчат. Не плачуть дівчата, бо вибігли сльози усі, не говорять, бо голос од горя однявся, — мов камінь той, білі, німії сидять та мовчки здригаються, як часом хто пройде проз двері.
От менша й питає: «Чого вони нас не вбивають? Жаліють чи, може, забули? Чи, може, їм соромно стало, що й так наробили скрізь лиха?»
— Ох, сестро, маленька єси, нерозумна, хоч рівна на зріст ізо мною! — сказала їй старша сес¬тра.— Не сором тим клятим, не шкода дівчат молодих, не забули вони нас, безщасних. Не вб'ють вони всіх нас одразу; ні, кожному смерть лиш одна на віку, а нам, безталанним, судилось по двоє. Всі люди, вмираючи, просять, благають, щоб ще хоч годину пожити, а ми будем плакать, благати, щоб смерті дали нам раніше, а нам не дадуть! Жінки, дівчата, діди й парубки, що померли сьогодні, всі знають, якими на той світ прибудуть, а ми — не жінки, не дівчата...
— Сестриці, подружки, тікаймо! Я бачу щілинку в горищі, тікаймо мерщій із неволі!.. Тікаймо до вільного моря!
Схопились дівчата, засяли, заграли їх очі, і тихо і ловко, як гірськії кози, із горниці вилізли миттю на кришу. Побачив їх місяць — сховався за темную хмару, і сад укривав їх гіллям, як бігли вони через його.
І море уже недалеке назустріч їм дихає свіжо і плеще помалу, пестливо колише на хвилях малого човна.
— Сестриці, сестриці, догоня!
— Нічого, сестричко: тут близько колодязь!
— А нащо, сестрице? — питається менша... Добігли дівчата.
— Обіймемось, сестри! Прощайте, лебідки! — сказала найстарша. — Колодязю-брате, сховай нас од сорому, любий!..
Догоня вже близько, догоня добігла, шукає — нікого немає, лиш сад шепотить таємниче, а темний колодязь мовчить, не розкаже. А море чекало-чекало, розсердилось, хвилями встало, розбило і човник об камінь, а любих гостей не діждало...
Минула бурхлива година, і віки важкою ходою пройшли над тим місцем, де город стояв стародавній: стіни розсипались, всохли сади, Алма, пов¬новода колись-то, ледве дзюрчить по каміннях.
Вигибли всі до душі колишні мешканці і їх вороги; почорнілі гробки простяглись по степу, а глибокий колодязь все так же мовчав, і все так же в його глибині ключ невидимий дзюрчав.
Настала і друга година. Забутеє місто знову ожило, построїлись слободи вбогі, татарські дівчата порослую стежку уп'ять протоптали, по воду йдучи. І не втерпів глибокий колодязь: схотілось йому розказати гостям своїм любим давню билицю; і тільки колодязь німий се подумав — чотири тоненькі тополі виросли й стали круг його, шумлять і шепочуть, вітають і сонечко в небі, і море далеке, і любих гостей, гостей молодих, розказують дивну билицю, і слухає мовчки глибокий колодязь, а море то плаче, то б'ється, лютує, що берег крутий не пускає його пригорнутись до любих журливих тополь.

МОРСЬКЕ СЕРЦЕ*

Раз у морі купалося двоє братів. От старший скупався, на берег пливе, а менший все далі та далі. І хвиля морська закохалась в відважному браті: взяла, обняла його міцно і тягне до себе на дно, в чудове підводнеє царство.
А хлопець пручається, хлопець кричить, гукає на рідного брата, щоб швидше йшов рятувати.
А старший боїться плисти: «Глибина, — дума, — згину ще й я з ним укупі!»
— Ой братику милий! Ой братику любий, рятуй! — 3 сльозами ще раз вирнув хлопець, од жаху волосся рвучи.
— Нехай тебе бог порятує! — несміливо старший сказав, а сам не насмів і зирнути, як брат потопає, — гребеться до берега хутко, на камінь вилазить. Розсердилась хвиля, погналась за страхополохом, нагнала, знесла його в море, втопила.
І меншого брата сховала морськая цариця на дно, і сльози його повернулися в чистії перли, а кучері в пишні коралі, а старшого брата риби й раки ущент рознесли, лиш серця ніхто не схотів і торкнути: таке було гидке оте полохливеє серце!
І досі є в морі те серце: несміливо, крадучись, плава, слизьке та холодне, жалке, наче та кропива, ворушиться мляво та труситься, тіні од себе не має — прозоре. А море гидує тим серцем: на берег його викидає, а там воно гине без сліду.

*Медуза.

СКЕЛЯ

Давно колись, дуже давно, на кримській високій горі стояли царські палати, зелені сади кучеряві збігали з червоної кручі над річку, що в диких крутих берегах вилася і билась, неначе роздрочений змій. В степу коливалась пшениця, по лугах паслись незчисленні отари, веселий народ населяв не німі кладовиська, а села веселі. А буйнеє море вітало той берег щасливий зеленими хвилями, — сонце всміхалось привітно веселому краю. І всім їм: і горам, і степові, й людям — була господинею кримська цариця. Краса несказанна була та цариця: струнка та висока, як той кипарис, як ранок рожевий, хороша, а очі, ті чорні очі — як блискавка грізна з-під чорної хмари, блищали з-під брів оксамитних. Хороша й багата, і грізна була та цариця, та тільки не царством своїм, не красою пишає цариця — пишає, втішається мати синами, що кинув на втіху вдові молодій цар — їхній батько. Забула вдова своє горе, як глянула в вічі коханих малят, під щебет веселий на серці надія проснулась: чекає цариця, що зіронька щастя і слави знов засіяє над нею.
Раз колись ранком погожим вийшла цариця з синками в сад погуляти. Сонечко сипало золотом щиро, пахучі квітки головками кивали привітно, птаство в гіллі щебетало з усіх своїх сил; в холодках водомети перлистую пісню свою буркотали. Та щось не втішає ні сонце, ні квіти царициних любих хлоп'ят: поблідли їх ніжнії личка, померкли блискучії очі.
— Сини ж мої, ріднії діти мої! Чим ще веселить вас — кажіте? Чи вам привести жеребців дорогих! Чи пишную зброю подати? Чи хлопців, однолітків ваших, зібрати, щоб грались та вас розважали?
— Мамо-царице! Не треба нам коней — вони нам набридли! Не хочемо зброї — очам докучило розкіш блискучу її оглядати! Не треба скликати однолітків хлопців — вони потомились.
— Що? Потомились? Хіба вони сміють?! — скрикнула грізна цариця. — Ну, добре: я цих повелю перевішать, а других, ще кращих, набрать.
— Ні, матінко, ні дорогая, не треба і сього робити, не можна цим нас звеселити. Звели краще, мамо, зробить нам човна: поїдем гуляти-купатись у синєє море.
Звеліла цариця построїть галеру,— убрали її оксамитом, усю килимами заслали, парус шовковий на щоглиці має, і щогла, і прова*, і корма — все золотом сяє.
Сунеться тихо галера по річці, не вітер жене її: слуги в пишному вбранню ведуть за червоні кодоли на тяглі галеру. Не вітер, не буйний на полі схиляє важкі колоски, — то погляд цариці, блискучий і грізний, схиляє підданих перед нею. Довго здивовані гори лунали піснями; рябіли убранням круті береги, поки галера до моря дійшла. А на морі стояв вже червоний намет, щоб пекучеє кримськеє сонце тіла царят не спалило, щоб вітер морський не куйовдив царського волосся, щоб глянуть ніхто із підданих не смів на красу несказанну.
Царевичі-хлопці на морі: вже горне зелено-криштальная хвиля гнучкий і тоненький їх стан, полоще шовкове волосся, і краплі збігають, як перли, по ніжному тілу. А все не ясніють їх очі. Цариця задумана мовчки сидить: вигадує, чим би то ще звеселить своїх любих. Ось повела вона оком, і зараз музики заграли і хвилю морську заглушили, — не слухають діти музики. Ось глянула вдруге цариця, і браві дівчата пішли танцювать; ще нижче спустились головки царят.
По слову цариці замовкли музики, співці невидимі співають: прегарная пісня по хвилі пливе, колихається з нею укупі; та дурно лунає та пісня, вуха хлоп'ячі минає. Аж ось стрепенулись царята: по морю білів-манячив парусок, бистро до них наближався човник убогий, а в човні стояла і дзвінко співала дівчина; голос чудовий лунав-розлягавсь по воді, весела усмішка тремтіла на повних рожених пустах, а очі блищали і сипали іскри. Дірявий убогий був човник, а їй і байдуже: співає, весела, а іноді кине слівце або ласку слугам своїм; слуги ж ті — риби і птиці морськії, риби пливли чередою, зграями птахи летіли слідком, трави морськії звивались вінками круг човна, а човен був повен звіряток. Ніхто тії дівчини досі не бачив, ніхто зрозуміти не міг її пісні — усі дивувалися мовчки, вона ж не вважала, не кланялась гордій цариці, а сміливо просто пливла. «Хто се? Хто се?» — усі запитали пошепки поміж собою. Ніхто не промовив, ніхто не спинив. Дівчина когось до себе пальцем манить почала. Ніхто не вгавав,— тільки бідний невільник, що слухав давно, тремтючи, той голос чудовий, забув, що і руки, і ноги заковані в пута важкі, що дозорщик стоїть за плечима з бичем.
— То воля, то доля! — нестямно він скрикнув і кинувсь у море. Невільницькі пута хотіли і тут його вдержать, на дно заховати; дівчина ж тільки махнула рукою — і весь її поїзд веселий кинувсь за втопником. Риби і птиці пірнули і винесли хлопця, взяла його дівчина в човен, взяла, пригорнула, на мертвих устах поцілунок поклала, і зараз ожив він, і пута розпалися самі собою. Махнув білий парус, і зникли вони на блакитнім просторі.
Зникла чудова мрія, а люди стояли, мовчали, очі царят загорілись питанням новим.
— Хто се, хто се чудова? — питали.
— Хто се неввічлива? Хто непокірна? — грізно спитала цариця. Мовчали усі і не знали.
І знов повернула галера по ріці угору: везла вона гнівну царицю й збентежених дивом царят. Минулися дні і тижні, спливали роки, — виростають царята, — вже їх не вдержить в палатах і мати: як вітер степовий, літають на конях по цілому царству та волі якоїсь шукають, та долі якоїсь питають: з'їздили Крим вони весь, всі сади, всі мечеті, всі гори, долини сходили, питали у бідних. «Нема, — кажуть, — волі»; питали в багатих. «Нема, — кажуть, — долі». Зажурились царята і все поглядають на море, а мати помітила — зараз звеліла спалити всі човни і галери, усіх рибалок залякать, щоб не сміли пускатись на море, щоб слуху і вісті ніде не було про заморську дівчину. Раз колись буря прибила до берега човен старий; вбачили його юнацькі орлинії очі з високої башти і ночі тієї ж пропали укупі з човном.
Розлютилась, розгнівалась горда цариця, що гребують діти і нею, і родом значним, і розкішним життям. Вийшла на скелю високу і так закляла їх, що б де б не були, а вернуться знов, чи живі там, чи мертві, не матимуть щастя в чужій стороні. Пливуть часи за часами, як хвилі на морі, запекла цариця не хоче зняти закляття з дітей — жде їх, жде, щоб прийшли покорились або щоб скарати.
— Сонце ти наше, царице! Зглянься над нами і вухо своє прихили милостиво до голосу вірних рабів...— Блиснули царицині очі. Вістець у порога: каже, що парус якийсь-то на морі: ні він не тікає, ні він не підходе, а все проти берега ходе, неначе дозволу питає пристати. Так що б з ним почати?
— Носилки мені! — І носилки з'явилися: золотом куті, цяцьковані перлами. Шестеро слуг понесло на берег царицю, а ззаду потягся поїзд довженний із слуг та рабів.
Цариця на скелі. Кинула оком ізараз спізнала, чого милий човник блукає. Звеліла йому добрий знак подавати. Як бистрая чайка, до берега лине тоу човник, і вже коло берега — вже в йому бачить цариця дітей, що схилились чолом перед нею.
— А чого то були неслухняні? Якого гостинця з-за моря мені привезли?
— Волю, мамо, волю та силу — відвагу широку на морі знайшли і вільні юнацькії голови наші тобі на поклон принесли!
— Ха-ха-ха»! — злобно зареготалась цариця, — Волю, та дрантя, та голови ще на придачу дурні! Знать, воля царськи і одежа розкішна вам не до мислі! Не варті ви їх! Так гетьте з очей моїх!
— Мамо, о мамо! — благали сини...
— Гетьте з очей! Не з'являйтесь, доки царського гостинця мені не здобудете з моря!
Закипіла висока хвиля під веслами, парус, як птаха, на щоглицю звився, і скоро сиза імла сховала з очей малий човник.
Знов пливуть дні, пливуть ночі — царицин же гнів не спливає за днями, як лист за водою: така ж прехороша, така ж вона грізна сидить на престолі і мовчки чекає свавільних синів.
Два роки минули, і слуги летючую звістку оп'ять принесли, що парус на морі біліє, мов чайка, і держить до берега просто.
Цариця і слуги поїздом пишним прямують на берег. Нап'ято червоні намети, напитки, наїдки, утіхи чекають коханих гостей. На самому розі цариця і бачить вже матернім оком їх прехороші обличчя, їх вуса шовкові і очі блискучі.
— Мамо, мамо! — радісно кличуть вони.
— Діти мої! Які ж ви хороші, які молодії! Та де ж ваші пишнії шати, де ж ваші вірнії слуги? Вдягайтесь, збирайтесь, несіть подарунки заморські матері бідній, що ждала вас ночі і дні. Ідіть, покажіться народу, що жде-дожидає царів молодих. Жде вас і царство, і щастя, і слава.
— Мамо, не треба нам царства: ми і без його багаті, не скрасять нас пишнії шати, бо щастям блискучим, як золотом, вдягнені ми, і другого щастя ми не шукаєм, яке тепер маєм. Ми просим лиш щиро: прости нам свавольство і матернім серцем ти нас зрозумій, пригорни...
— Та яке ж бо то щастя? — з дивом питає цариця.
— Мамо, те щастя — кохання! Кохання дівчини тієї...
— Згадала, згадала. Так се ж оте щастя — заморськеє диво? Кохання коханки рабів. Так на його зміняли і царство, і матір, і рідну країну, негідні сини? Геть же, прощення не дам вам!
— Мамо! — з сльозами молили.— Прости, зрозумій! — Добре, простю вже,— блиснула очима цариця, — простю! Привезіть лиш мені в подарунок вашу коханку, пройдисвітку ту, що синів одбиває у неньки, нехай подивлюсь я на неї, нехай я помстюся над нею!
Не слухали маму царята: хвилі ярливі далеко їх мчали.
Всміхнулась цариця услід: тепер вже напевно мої — ач, помчали як хутко! Вернулась цариця додому. Чекає-чекає, не год, і не два, і не три, не чотири; пожовкла, померкла, посивіла вся од старості й злості.
Аж ось поспішається-скаче гонець од моря. Цариця на берег, цариця значок викидає, — не ближчає парус порваний; лютує цариця на слугів, що довго готують плота, — уже зготували, гребуться, до човна прямують, і човен до берега тихо ведуть.
Вже пристав — і потомлених двоє пливців кучерявих блідих нерухомо лежать у йому.
Нахилилась цариця.
— Давайте ж мені скоріше, хутчіше ту злодійку люту! О, де ж вона, де?
Мовчать царенята, не рвуться на берег, не просять у матері ласки, лиш жалібно дивляться в грізнії очі цариці.
— О! Де ж вона? Де?
— Немає! — тихо зітхнув старший син. — Кохання, як квітка: сьогодні цвіте, а назавтра зів'яла. Отак же і щастя зів'яло для нас.
— Діти ви бідні, діти мої! Чого ж ви потомлені? Чого блідії? Хто мордував вас — дайте помстюся!..
— Ні, мамо, ніхто тут не винний: втомилися ми, блукаючи в світі по волі без долі, зблідли та схудли, бо їжу і воду усю оддали ми на дорозі стрічним, що їхали так, як і ми, — питатися долі та волі.
— Мабуть, хтось рідний? Та й дуже? Хто то був, дітки?
— Хто був? Гяури, невольники,- мамо; з тяжкої неволі втікали.
— Годі, годі, прокляті! Тричі прокляті! Не діти мої ви, нема в вас ні царської крові, ні честі! Нема ж вам од мене ні ласки, ні слова, нема для вас матері, згиньте, прокляті!
Високо встала цариця, звела, проклинаючи, руки, ще раз прокляла їх за волю, за добреє серце, і тільки сказала — уся скам'яніла, уся обернулася в високую скелю, пишная одіж — в червоную глину, сивії коси — в бур'ян-колючки.
Забачили діти, кинулись в ноги з мольбою; хотіли слізьми розтопити запеклеє серце, а скеля сувора сипнула каміння... сини розлилися гіркими сльозами.
Із того часу стоїть собі гордая скеля над морем; дощі її миють, вітер буйний обвіває, зриває рослину з червоного тіла. А коло ніг її синєє море то плеще, то стогне — то діти все матір і досі благають, щоб зняти закляття. Старший почне говорити, — запіниться бурнеє море, бушує, реве, припадає до скелі, хапається — міцно і грізно, вимагає у неї слова прощення; а менший коли заговорить — лащиться море і плеще, блищить, мов шовкове, криштально-блакитне. Та скеля не слуха — суворо мовчить і лиш іноді кида каміння. І чекають обоє: сини, коли матір зм'ягчить своє серце, прихилиться щиро до їх, а мати — коли її діти під ноги їй викинуть утоплену долю та волю.

*Прова — ніс, передок.

ОБРАЗ ВЕЛИКОГО
.

Спало блакитне нерушенеє море під небом блакитним ясним.
Сонце його цілувало, скелі над ним золотило, незграбні яри проміж скель запинало синястим серпанком.
Велетень-море тільки край берега дихало тихо-претихо.
Враз на крайнебі з'явилася хмарка: така невеличка, мізерна, немовби клубок або жмут немитої білої вовни.
Злякано вітер пурхнув по землі й поверх моря, звістку кругом даючи про ненависний шквал. З жахом метнулось гілля, трава полохливо припала додолу, вихри закружляли, побігли шляхом.
Море ж все спить собі: тихо-сумирно зітхають широкії груди.
Вітер, побачивши дивний той спокій, ліг і собі спочивати. Вихри легкодухі геть розлетілись, не знать, де й поділись.
Сторожко трави чуби підіймають, ущухле гілля коливається сонно, одна лиш осика, пройнята страшним передчуттям, тремтить од верха до коріння. Тиша на березі, тиша й на морі. А сонце, збентежене сонце, зблякло зовсім на виду і сполохано дивиться, як на крайнебі шириться-дметься зловісная хмара, брудні крила розгорта, наміряється світ весь зажерти. Зблідла й земля з переляку: фарби принадні злиняли, суворо наїжились скелі, яри, наче змії, до моря повзуть.
Море ж і досі байдуже, спросоння тихо белькоче лиш в дрібній жорстві.
Хижая хмара росте і чорніє, ось висилає на моро кінноту бистру свою: кинулись раптом невидимі коні, склисту поверхню плямлять широкі копита.
Та й ті не збудили сплячого бігом своїм.
Пробігли. За ними летять сурмачі: завили, заскиглили, в бас загули.
Сполоханий гомін повнить дерева.
Свищуть, гудуть та голосять снасті та щогли, розпачлимо б'ються об їх паруси, лопотять, прискорюючи ходу; прова, як меч, розсікає зеленую хвилю, білі бугри позад корми киплять.
Все, що живе, поспіша заховатись, притулку шукає в безладді; і птиця, і звір, і сполохана риба. Над морем чайки лиш кигичуть, на березі ж тільки жінота рибальська з жахом та лементом дивиться в море.
Море зневажене: міниться, морщиться, грізно чорніє, хоча нерухоме і досі.
Чимдужч роздулася напасниця-хмара, розчявила хижую пащу і сонце зовсім проковтнула.
Померк, мов закурений димом, весь світ навкруги.
Не витримав велетень гнівний.
Вздовж берега смуга руда клекотить, коси та банки запінились рясно, в каміннях прокинувсь бурун голосний, плигає на скелі скажено.
Одна глибина ще глуха та спокійна.
Впала на море лютая хмара, шквалом черкнула довкола, лиш оком сягнеш.
Не стерпіло море наруги: здулося горами, як звір, заревло, побіліло і, дике, нестримне та дуже, — кинулось в бійку смертельну.
Лукава, на збитки збудивши могутнє, не вдержалась в чесному бої: як раптом налинула бог знає звідки, так раптом і зникла у безвість.
А море лютує! а море клекоче! недурно ж збудили, недурно розгнівали вільне!
Увільнене сонце знов сяє велично і шле золоті тихомирні привіти на землю й на море.
Земля усміхається, радо приймає ту ласку і вся рум'яніє в західному сяйві.
А море сердите гордує тим даром: і золото дробить-шпурляє, і чорного кольору ще не змінило, хоч видимо зморене в бої: помалу спадають перлисті греблі, сичить розтаючая піна і стеле мережки по хвилях, бурун вже не скаче на скелі, лиш б'ється об їх. Влягається смуга руда прибережна, а коси та банки уже й задрімали.
Одна глибина невгаває: важко відсапують втомлені груди, грізні прокльони ще й досі ідуть. Сонечко сіло. Туман закурився. Ніч присипляє всі рухи землі.
Його лиш приспати не може: рухливе та гнівне, когось доганя-поспішає та дихає важко.
Ось місяць вже, срібний та круглий, вирнув з-за скелі і став серед неба і килим парчевий розкинув по хвилях.
Усе невгаває розлючене море: чорними смугами мертвого зибу рве та гойдає сріблястий шляшок. Розтала вже піна, розгладились зморшки на темнім обличчю морському, а там, в глибині, все колотиться гнівне серце, хвилюють натруджені груди.
Усіх вколисала відрадниця-нічка, усе заніміло, заснуло...
Уранці, умите росою, з-за гір осміхнулося сонце, і зайчики жваві кругом застрибали по хвилях, засяяв злотистий пісок, на піску заюрили морськії' кучки, мошка над водою повисла, вискакує риба і води. Все сяє, сміється, раює...
А море і сном не втишило гніву, і досі його не забуло; склиста поверхня вгинається довгими смугами мертвого зибу та свідчить, що завше глибоке нешвидко на гнів піддається, нешвидко й забуде образу.

ДИВНИЙ ТКАЧ

Ткач він був чудовий: з прадіда ще, з діда в їх тісній долині всі кохались в ткацтві — і старі й підлітки.
Тільки ж вироб гарний, праця невсипуща все були недужі виробить такую дивную тканину, щоб покрила край свій од біди та злиднів, випрясти такую міцную мотузку, щоб зо дна неволі витягти свій народ.
І задумавсь тяжко ткачик молоденький та й пішов шукати по світах усюди доброї поради, певної науки. Ходячи по світу, клопотом прибитий, а проте ж і сяйвом віри оповитий, він надибав діда, сивого-старого, що аж мохом вкрився, у дугу зігнувся.
Не вмирав дідусь той, хоч і нудив світом, бо судила доля, що умре тоді лиш, коли край питимий він побачить вільним, дужим та щасливим.
Дід лиш оком скинув, навіть не питався, а сказав ткачеві, наче в око встрелив: «Ти шукаєш дива неабиякого! Знайдеш, сину, спосіб — неба ти досягнеш, а не знайдеш, стратиш — сам загинеш марно, ще й обдуриш інших і неслава вкриє голову юнацьку.
Вік свій плазувати та землі держатись — не твоя то доля, не талан твій, сину: хто розкрив обійми людові цілому, той на власне щастя квапитись не сміє — пам'ятай се, синку!
А тобі в полегкість, в щиру допомогу дам я дивні чари, дивнії принади: ось тобі клубочок, певний поводатар, ось тоненька гілка з раю-деревини.
За клубочком слідом по світах ти підеш, знадібок знайдеш сам для тонкої пряжі, гілочкою сам же випрядеш ту пряжу, оснуєш основу, витчеш дивний килим.
Хто на килим стане — лихо все забуде, щастя опанує, жити вічно буде.
Пряжа ж та повинна бути незвичайна: не льняна, вовняна, навіть не шовкова, а тонка-легенька, наче павутинка, а міцна-пружиста, як дроти стальові, а блискуча-біла, як сніги на горах, а незмін-на-щира, як те щире злото, коштовна над всякі перли-самоцвіти. Витчеш дивний килим, ще-бо не по всьому: килим завершити спільника ще треба.
Високо на горах на хибкому троні дивна чарівниця часу дожидає, в загадку сповита, мрією окрита, про твоє завдання зроду не чувала, лиш в мінливих мріях образ твій вбачала. Сплять закриті очі, і вуста німіють, згорнені нерушно творчі рученята, приросла до трону, що не може й встати.
Той її лиш збудить, перед ким, як сонце, життьове завдання ясно променіє, той надасть їй силу, виведе із млості, хто її, таємну, щиро покохає.
Не цілуй лиш, сину, доти чарівниці, поки не ступила на твій килим дивний, поки не зв'язала в торочки основу, поки не скінчила напис гаптувати, що надати має силу чудодійну.
Отоді вже килим візьме повну силу: хто його торкнеться — збудеться недолі, зникнуть злидні, туга, і страхи, і болі, і куди майне дивная тканина, там настане тиша, добрая година: мов душа єдина, люд там в гурт збереться, і по всій країні щастя розіллється».
Так сказав старенький та й не знать, де дівся, в серці молодому запалив огнище.
Шириться-палає серденько думками, а думки тріпочуть вільними крилами і несуть по світі майстра молодого до людей, до праці, до завдання свого.
Провідний клубочок котиться невпинно, очі молодії зорять за клубочком, руки невсипущі все перебирають, знадібку для пряжі доброго шукають.
Ні, не досить ніжні ниточки шовкові! Не такі пружисті дротики стальові, не такі, як треба, перли-самоцвіти!
— Що ж тобі ще треба? — дивувались люди.
Зажурився майстер, тяжко зажурився: мандрував він довго і кінця не бачив, а мета далеко, навіть ще й не мріє...
То надія-віра, то одчай-зневір'я в серці чергу держать, душу роздирають.
І несила стало мовчки все терпіти: вщерть душа сповнилась, закипіла співом, через край побігли голосні ридання, туга простяглася довгими нитками, шумом зашуміли скарги та зітхання. Мов разки намиста, перлів-діамантів, загискріла пісня дивними словами. І, летючи вгору, пісня щиросердна тоншала та тихла, наче павутинка...
Тихо коливалась нитка невидима...
— Стій ти, пряже дивна! — крикнув ткач зненацька, ту мінливу нитку зручно ухопивши, начепив на гілку, закрутив, пустив лиш, і пішло стрибати жваве веретенце.
І довідавсь майстер, що не шовк, не вовна, не кришталь та злото, а отся лиш пряжа піде на тканину. І пішов по світу він творити диво: тільки випрядалась нитка попередня — підіймав угору дивне веретенце, і йому назустріч із халуп, з будинків^ із тюрми, із храму, з сіл, з лісів, з-над моря плинули новії, випрядались зручно у коштовну пряжу.
А клубок котився, тихо розвивався, поки докотився до гори крутої.
А в горах високо, на хибкому троні, дивная красуня вже в тумані мріла.
Кручі та безодні, та слизьке каміння, і грозу, й морози — все подужав майстер.
Оснував основу на самотніх горах і заклав поткання всьогосвітнє.
Тчеться пишний килим, виплива з верстату, а нитки поткання знов назустріч плинуть та лягають влучно під рукою майстра.
За нитками слідом очі всього миру задивились вгору, повнії надії.
А вгорі на троні, мов лілея біла, у дрімоті панна голову схилила. Чорні, наче північ, кучері шовкові облягають личко біломармурове, спущені додолу очі не моргають, лиш чуття часами заворушить вії, у бровах шовкових скупчилися думи, а вуста рожеві мовчки розмовляють.
І не втерпів майстер:
— Загадко-царівно, пробудись, прочнися! Усміхнись привітно, стиха обізвися!
Лагідно торкнися білими руками, дай кінець роботі, заверши сей виріб! Визволь край питимий з лиха вікового! Занеси до раю хвалебника твого!
І здригнулись вії, оченьки розкрились, брови розійшлися, щічки рум'яніють, на вустах рожевих усміх розцвітає.
І упав в нестямі майстер перед нею, і не дав їй ручки білої трудити.
— Сам,— сказав,— докончу! Все зроблю за тебе! Лиш ступи на килим та й полинем в небо!
Звивсь чудовий килим, вчувши міцні чари, і поніс коханців геть з землі за хмари.
Незліченні очі, повнії надії, стежили даремне їхнього вертання...
Килим коливався, килим хвилювався, в забутті коханці вже не помічали, що тонке поткання, не завите в кінцях, знай сотає вітер, що міцна основа плутає й чіпляє зорі по дорозі.
І забули гадку, що пора почати напис чудодійний щиро гаптувати.
Глянули круг себе: ні ниток, ні голки, й жадного начиння — як рятунку дати?
— Байдуже! — сказала,— не журись, коханий! Ми з тобою, серце, й без того щасливі!..
Палко пригорнула, солодко цілує... і забув коханець, все забув на світі!..
Охнув грім сердитий, розколовши небо, блискавка огненним враз мечем махнула.
Спопеліла, зникла, розпливлася димом молодая пара і не знать, де ділась.
Розсотався килим, падає шматками, ніжним павутинням носиться по світу, грає, мов веселка, міниться, зникає.
А внизу даремне темний люд чекає, чи поверне з раю майстер молоденький! Чи знесе одразу в темнії провалля? Чи підійме вгору тих, хто дав для його коштовне поткання, пряжу з свого серця?..

ШПАКИ

Чудовий та пишний вирій!
А серце шпачине усе мимоволі тягне на північ. Обридли сі калами, стрункі кипариси, рясні апельсини, цитрини, обридло пекучеє сонце та жовті піски, піраміди шпичасті, обрид навіть Ніл доброчинний та й синє безкрає розкішнеє море...
За морем далеким, за Чорним, у вогкій прохолоді синіють ліси та гайочки, балки простяглися смужками по рівних зелених степах, рябіють картаті, смугастії ниви, і села втопають у пишних садках.
Обридли сі кактуси, мертві страшидла, сі вічнозеленії пальми!
Чорнобиль та м'ята, барвінок та рута, калина, верба над водою, вишневий садок над ставочком, солом'яні стріхи та чорна пухкая рілля — все сниться щоночі шпакові. А сонце ще дужче пече! А з рідної півночі вітер поганий зовсім перестав подихати. Не видержить серце пташине! Зібрався гурток і полинув, зачувши прикмети весни в Україні коханій.
Линуть, спішать-поспішають!
Уже недалеко, вже море позаду... степи розляглися, зеленії вруна шовкові... сніг де-не-де лиш біліє, водиця шемріє-говорить і будить оспалую землю.
Скінчилася путь.
Подорожні розбились на зграї, і кожна до рідних осель полетіла.
Посіли на гіллях, ще голих, шпаки, і веселе вітання весні молодій залунало повсюди.
Люди радіють, травиця зелена сміється до сонця, а гіва*, набравшися духу, вся враз розцвілася, ліщина її догаряє, в котиках срібних рясніє верба, бузина і собі наливає свої кострубаті бруньки.
Голосить-радіє пташача громада!
Лиш круки дзюбаті та сиві діди не радіють, віщують недобре та гудять весну-скороспілку.
— Гей-гей-ге-ге-ге-ей! — заводить шпачок, мов орач біля плуга, ірже, мов лошатко, пищить, мов малі гусенята, регоче та плеще крильцями.
Радіють і бавляться діти під весняний той спів.
А чорнії ґави та круки усе походжають поважно, на захід червоний чогось поглядають та крячуть зловрого. Налинув із півночі вітер, замовкли струмки балакучі, зчорніла зелена травиця, сховались кузки червоненькі. Насунула сивая хмара, і сніг, наче з торби, лосипав.
Всю ніч лютувала негода, всю ніч розганяла співучих весняних гостей: з кубелець, із стріх та шпачкарень загнала у шпари тісні, на горища, в хлівці, повітки. І, трусячись, мокрі, холодні, голодні, чекають шпаки спасенного ранку.
І ранок настав.
На високе чистеє небо бризнула ясно-рожева зірниця, випливло сонце за нею, випливло біле, холодне. Обіч сердитого сонця, неначе сторожа грізна, устали злотисті стовпи.
Струснув бородою мороз, пішов по землі — кувати-кріпити мости крижані.
А бідні пташки посідали на шлях і голосно щиро красу вихваляли, лиш сонця благали, щоб глянуло тепло-привітно на рідний окривджений край.
Даремне!
Мороз усе дужчав, а сонце ще вище підбилось, а ласки, проте, не дало.
Земля скам'яніла, ріка заніміла...
По гіллях обмерзлих скакали шпаки та все щебетали...
Сонце сховалось за хмару. Сніг з неї густо посипав, мочить шпачинії крила, очі ясні засипає, голі ніжки холодить, вкрив і шляхи, і двори, і нічим шпакам підживитись. Голодні-холодні стрибають вони та щебечуть.
А сніг усе пада та пада...
Качки закахикали разом глузливо.
Індик, наче німець, кругом походжає, надувся і хоче промову до жевжиків бідних почати, та круглого слова ніяк не знайде і від злості шаріє и синіє. Кругом цвірінчать горобці-сміхуни, сорока скрегоче знову побрехеньку, пава підсіла й образливо ганьбить, що рано занадто вернулись у рідну в кайданах закуту країну.
Повні надії та віри, повні кохання до рідного краю, тремтючим од холоду співом про весну шпаки сповіщають...
А сніг усе пада, все пада...

Гіва - верба, іва.

САМОЦВІТИ

Як хмара, як покрів гробовий, лежав над Вкраїною гніт стародавній.
У хмарі прочнулась і нишком росла громовина — копичилась грізная сила.
І ось — блискавиці заграли, ревнули громи, а вітри-гуррикани* роздерли той покрів мертвенний. Ще, жахом обвіяна, стогне земля, улита кривавим дощем, але вже гроза одгриміла, і танучи плинуть в безладді розірвані хмари.
І ось — в предчутті свого сонця, освячена жертвами, окроплена кров'ю, слізьми обмита, воскресла заплакана Мати.
Врочисто вітайте воскреслу Владарку!
Будуйте будинок нового життя!
Бийте, ломіть без жалю і вагання усі старовинні здобутки неволі: тюрми, кайдани, глибокі льохи, високії мури, тісні закамарки старого життя!
Ущент, до підвалин руйнуйте!
Хай гине в руїнах все темне, лихе, все трухляве, гниле та мерзотне.
Та тільки, — руйнуючи, добре подбайте та з грузу коштовні оздоби уважно збирайте.
Грубі граніти — в підвалини міцні, дерево, цеглу та мармур — у стіни, міддю та крицею добре скріпляйте будівлю, вікна виводьте високі-високі, а двері широкі, щоб сонце проймало будівлю, щоб вхід туди вільний усякому був.
Не жалуйте праці, не жалуйте коштів, несіть подарунки та добре пильнуйте, щоб часом в руїні під навалом грузу не зникли коштовні оздоби колишні.
Шукайте, пильнуйте: срібло та злото і в смітті дзвенить, самоцвіти й крізь бруд заяскріють.
Знайшовши, обвіявши порох, несіть обережно і радо в новую будівлю: будуєм-бо ми не тільки фортецю, не тільки оселю гостинну — будуємо храм віковічний, храм величі, щастя й краси.
Пильнуймо ж оздоб дорогих!
Шануймо свої самоцвіти.

*Гуррикан — ураган.

У ШКОЛІ

Школа була ще зачинена, і дзвоник не дзвонив, а дітвора, проте, купчилася коло його, роєм роїлася і гула. Знати, щось стурбувало її або дуже зацікавило: куди не глянь, звідусіль біжать, лящать дзвінкими голосами про якусь новину, інший і книжки дома забув, так порожньою торбиною й вимахує.
Мішма йде дитяча розмова.
— Одарко, Одарко-о! Біжи швидше-швид-ше! — гукала купка дівчаток до білявої дівчини, що вивернулась з-за сусідньої ліси. Дівчина була з найдальшого кутка.
— А що трапилось?
— Тетеря!! Спехторь приїхав!
— Ну?! До нас? Де ж він?
— Та ні! Ще не до нас, а он у старій школі був учора, то там таке розка-а-зують! А сьогодні й у нас буде!
— Ну то що? Хіба ми його не бачили? Чи, може, скажеш, тітрадок не понаписували? Адже Зіна Василівна назбирали цілу гору!
— От тобі й бачили! Ти вже думаєш, як того бачили, то й цей такий само! Адже ж той умер! — А це б то новий? Ох, лишечко!
— То ж то! А кумедний, дівчата кажуть, а клятий!
— Та вже клятішого навряд чи знайдеш за того, що був, та й то... аби тітрадок нагорнув чималу купу на столі, уриється та й не баче, як і завдачу один одному покаже, як хто й підкаже, а часом і списати можна щось.
— А це-е-й вже не такий...
— А що?
— Там, кажуть, біга, як несамовитий? По всьому класі, до усячини чіпляється, не посидить...
— Чи ти ба!
— Мотьку питає, з чого в неї сорочка...
— Ай, дівоньки! А вона?
— Звісно, язиката, як одрубала: «не з чого ж,— каже,— як з полотна». «А плаття?» — «А плаття в мене з байки».— «А хустка?» — «Тернова!» Вилупив очі, покліпав-покліпав: «Харашо! — каже.— А полотно?» — «З пряжі».— «А пряжа?» — «З прядива».— «А прядиво?» — «З льону».— «Харашо! А байка? — Мотька тільки плечима знизує...— А ситець, а сукно? Як сукно робиться?» Дівчата печуть раки: «Не знаємо! Не вміємо! Не бачили, бо в нашому селі не виробляють!» А він тоді як не витріщиться до Марії Миколаївни, як не почне їй виговорювать, та так і сипле, й сипле! Аж у класі сумно, аж школярам ніяково!
Тоді Зіна Василівна бачать — лихо та моргнули на Проценкового Митьку та на Кіндратенка Йвана — то ті всилу-силу приперли усі тітрадки з учительської. Тільки ото розіклали по всіх столах та стільцях, аж він скік! — і до їх!
Боже! Усі аж побіліли! Як один, повскакували, інша дівчина й зачесатись не вміла, а Сергій Дударенко застряв під партою: ручка впала — лазив доставати.
А спехторь до їх: «Здрастуйте, дєті!» Вони як один: «Здрастуйте!» Боже ж! Як розсердився! «Што ви, дєті, не знаєте, хто я? Як ви здоровкаєтеся? Хто я? Хто я? Хто я?» — тика наперебір то одного, то другого. Вони полякались, сопуть, задні переморгуються.
— Оце, мабуть, треба по-солдацьки,— шепоче Семен Клямка.
Уже ж тоді спехторь вичитував-вичитував, коренив-коренив: і «невежі, і неуки, і чурбани» — та все скоса на Зіну Василівну. І що б ви думали? Якраз на Семенове вийшло: себто до його треба здоровкатись: здравія желаєм ваше скоблагородіє. Ото, глядіть, і ви не забудьте, коли хочете лиха трохи збутись.
— Еге ж! Ну, а далі що?
— А далі! От сміховина! Заставив Петра Нестеренка читать по книзі, а там було: «На плоту стоялі баби, все колотілі бєльйо вальками». Пита, що то значить. А Петро ка': «На забор повилазилі старії женчіни, бєлую гліну викачували». «Как?! Што за чіпуха? Для чіво ж онє туди повилєзлі?»
Петро ні в сих ні в тих: «Або я, — ка', — знаю?»
Він ще дужче: «Хто,— ка',— одвєтіт, щто такоє вальками? Вальки? Вальок?»
Одна дівчина каже: «Та оце в нас глину як вимісять, то викачують в такі кругляки, наче хлібчики».— «Не так! Не знаєте!» І заходився сам розказувати: плів-плів, а сам о-отакі косяки на Зіну Василівну подає. Та ми слухали-слухали, а далі Каська Лемерівна, шпитонка, тиць руку вгору! Знаю, каже! Це, каже, по-нашому називається праник.
— Как пряник? Смійошся?
— Та ні, то так на його кажуть у нас: праник до прання, або прач.
— Ага! Прачкі! Бельйо стірают! — тоді він тільки трохи схаменувся.
Зіна Василівна стоять та тільки губи кусають, а далі кажуть: «Може, угодно посмотреть тітрадки?»
— Какія тітрадки? К чєму ето! Зачєм столько?
Зіна Василівна порозкладали ж так гарненько, купками,— оце чистописанія, оце арихметика, оце переложенія — куда тобі! Нічим не вгодиш! Кричить, кричить, а хто його зна й чого, нібито «нащо бумагу переводите, а діти не знають того, чого треба». А найкращих тітрадочок так навіть і не подивився, — аж шкода: дурно старалися! Завдав завдачу: то наші хлопці бачать, що такий кип'ячий, швиденько так вирішили, не вспів він і до краю дочитати, вже з половину руки вгору підняли. От же недогади! Репетує, що не вислухали условія, не повторили уголос, не сказали планту, не підождали його команди і — таке всяке, тю на його, навіженого! Неначе це письменна завдача, а не ізусна. Знов коренив увесь клас, знов виговорював Зіні Василівні, що вони, бідненькі, аж у плач. А він тоді дверима хрьоп! Зачинився в учительській та біга-біга...
— Хло-о-пці-і... їде! — розітнулось з-за купки дерев на горбку. Дітвора, як горобці, враз шугнула до класу. Оповідачка з сусідньої школи перескочила через перелаз і вшилася поміж кущів коло школи, щоб побачити, як то воно буде. Дзвоник зателенькав ближче, і в хмарі куряви підкотила до школи бричка, де сиділа гостроверха постать у дорожньому балахоні, наче мрець, одноманітно сіро-жовтого кольору.
В школі — нічичирк! Старий Панько на широко розчиненій брамі пильнував інспектора, і тільки той поваживсь злазити, дід підхопив його попідруки. У сінях дід так щиро узявся роздягати пана, що й сурдута було потяг разом з балахоном, за що й дістав «старого дурака», але далі не пішло, бо на дверях з'явилася учителька. Чорнява огрядна удовиця весело зирнула чорними блискучими очима, вітаючи гостя, і той іскрявий промінь насмішки різно одбивсь на обличчях діда і пана: дід спік рака, а пан, що було вже надувсь і почервонів, як індик, — одразу аж збілів і змішався перед красунею. А вона, ще раз глянувши повз пана на діда з бадьорою усмішкою, вже запрохувала у клас і разом питалася, чи не вгодно буде пройти в учительську спочити або чаю напитись. Жовтий мрець ожив, закланявся, заметушився, подибав з витягненою шиєю і жваво з-під лоба бігаючими очима за привітною хазяйкою. Але дарма було очам бігати: гарні просторі сіни з чистими білими стінами, знизу пофарбованими начорно, щоб діти це ялозили, з чистою пофарбованою ж діжкою для води, з бляшаними, блискучими, як срібло, кухлями та чистим рушником на кілочку, мотузяні матки до витирання ніг та густі-часті вішалки для одежі,— ні за що було зачепитись начальницькому окові. Учительська мала й зовсім вигідний вигляд: шафи, повні книг та приладів до вчення, м'якенька канапка, часи з веселим дзвоном, стіл, застелений білою скатертиною, з чайним посудом на йому, навіть квітки-вазони на вікнах, — усе аж блищало і здавалося тільки відповідною рамкою до тієї хазяйки, що так уміло все те опорядила.
— Распорядитесь, пожалуйста, прозвонить на сбор, — сьорбаючи чай, промимрив інспектор.
— Для чего? Школа в сборе.
Інспектор тільки брови підняв: школа, що була повнісінька, німувала. Змішавшись трохи, допив склянку й почав чогось шпортатись у свому портфелику, а далі скочив, наміряючись іти в клас.
Учителька Олена Петрівна плавким рухом запросила його в старший клас, де готувалися до випуску. Але й дітвора не дрімала: мовчки чи пошепки вони вже змовилися вітати інспектора, що й Олена Петрівна не знала. Тільки що з'явилася сухорлява начальницька постать у дверях,— клас,— як один, вже стояв і, мов солдати, вигукнув: «Здравія желаю, ваше високоблагородіє!» Олена Петрівна здивовано глянула на свою команду, але на її питаючий погляд привітними люблячими одказали їй старшенькі: мовляв, «не чіпайте». Інспектор був задоволений, наче його щось підсадило ще вище, мов накрохмалило, і він поважною ходою передибав через увесь клас, став у передньому кутку і звелів читати молитву. Діти переглянулись, учителька махнула їм звичайним рухом, і вони доладно заспівали молитву; тільки хлопці не так гукали, як завше, та дівчачі голоски з остраху виробляли ніжну трель. Ще більш надувсь пан, але милостиво кивнув головою і попрохав починати урок.
Спокійна й бадьора, Олена Петрівна почала, як і завше на свіжі голови, арифметику. Під впливом її оксамитного контральто обісмілилися й дівчата, і завдача, химерним клубком кинена дітям, уміло й дотепно розплутувалась, крейда хвацько постукувала по великій дошці, і за жвавими викладками інспектор не міг допильнувати, як діти йому викладали, бо зараз же, як прохоплювалась яка дитина нешкільним вироком, — одразу ж і справлялася, і завдача розгорталася далі. Спинити не можна було так дружно і разом працюючий клас. Аж утомився кліпати очима інспектор, звелів перемінити. Витяг із свого портфелика якусь книжку, сам прочитав нудним голосом маленьке оповідання і, завдавши теє саме написати «своїми словами», подався у другі, молодші класи. Там вже потроху гула дітвора, наче мухи в глечику, але разом жахнулася й мовчки зірвалася на ноги, коли побачила пана. Цей, що вже милостиво цідив «здрастуйте, дєті», у відповідь почув якесь «меке-кеке!» Зморщивсь інспектор, наче оцту закоштував, і з докором витріщивсь на Олену Петрівну. Але вона мовчки весело сміялася очима проти його кислого погляду і — дивна річ! — він сам зараз задріботів, виправдуючи малечу: «А правда! Зто еще рекрути! неуки!» Малеча навіть з образою переглядалася: як же, вони, второгодники, а їх прирівняли до звуковиків?! Ну, та хай йому! Завели диктовку. Сам інспектор, не довіряючи нікому, заходив по класу, проголошуючи слова з такими чудними наголосами своєї вологодської вимови, що дітвора зразу переглядалася й між собою і допитливо з Оленою Петрівною, а далі якось оторопіла і мов згубила щось, писала все «на одчай божий». Хлопець коло дошки пік-пік раки, похапцем витирав, як хтось із товаришів піднімав руку на знак помилки, проминав слово, яке вилетіло з уст інспектора, далі поспішав уписати проминуле, наскакував на нове — і швидко дошка зарябіла такими візерунками та сивими хмарками на чорному тлі, що вже далі й садити літери було ніде, бо останнє слово прийшлось уже на ніжці дошки. Інспектор все міряв та міряв клас довгими ногами і, як ото кажуть, лев підхльоскує себе хвостом, хотячи розсердитись, так він з кожним кроком наливався злістю.
— Что за безобразне! Довольно! Это у вас худший ученик!
Олена Петрівна спокійно, але без усміху дивилась.
— Нет, он неплохой ученик! — згорда одказала вона.
— Соберите тетради!
Дежурний хлопчик скочив і миттю зібрав купку зшитків. Інспектор якось хижо ухопив свою здобич і поклав коло себе.
Того ж таки хлопчика од дошки викликав читати. Зовсім зажурений ішов він на своє місце. Тільки, проходячи, глянув на Олену Петрівну, і вона непомітно для інспектора погладила його по голові і глибоко заглянула йому в вічі. І дитина спахнула виразом такої вдяки за цю ласку, що вже сміливо полізла на своє місце, вихватила книжку і вперлася очима в інспектора. Той підійшов, розкрив навмання і звелів читати. Дзвінкий альт зачитав одне з тих чаруюче ласкавих «Воспоминаний детства» Ушинського, і весь клас одразу заспокоївсь. Так що коли доводилось продовжувать, — діти на півслові радо підхоплювали і чепурно та виразно читали далі. Але пан супився: не до вподоби була йому ця стара книжка, і хоча діти радо переказували своїми словами гарно зрозумілий зміст, інспектор усе гдирав,— і «книжка, мовляв, устарелая, и рассказы слишком уж наивные, и ученики слишком позволяют себе коверкать язык».
Олена Петрівна зауважила, що це ж ще не випускні, які повинні вже все докладно вимовляти по-руськи, але важне те, щоб вони розуміли читане і хоч як висловити його зміст. Куди ж тобі!
— Что же зто? В каком государстве мьі живем? Какие задачи преследует школа? Что зто: малорусская сепарация заводится?! Да, кстати, дети: где мы живем?
— У Кучугурівці!
Інспектор морщиться. Діти догадуються, що не так.
— У Таврії!
— У губернії!
— У Росії!
— Так, в России. Кто правит Россией?
— Государь император... — задріботіли діти вивчений титул.
Перепитавши на ймення весь царський дім, інспектор учепивсь, як звали губернатора.
— Шталмейстер двора его величества, — і далі вигукнули діти, зрадівши, що зрозуміли, чого хоче пан.
— А что же зто шталмейстер?
Одразу дітвора спотикнулася і переглядалася. Маленький, але жвавий і небоязкий Данько Чиж витяг руку вгору.
— Штанмейстер... ото значить главный майстер, што одьожу на царя шієть...
Горе! Трохи не луснув пан спересердя!
Даремне Олена Петрівна вмовляла його, що це ж дітям зовсім не може бути ні зрозумілим, ні потрібним.
— Этак они у вас ничего знать не будут! Пожалуй, они ни знамени, ни герба русского не знают!
Олена Петрівна тільки плечима знизала.
— Дети, что значит знамя?
— Знамя, — то солдацкая корогов! как флаг!
— Ну да, вроде флага. А что такое герб? Герб что такое?
Але тут оніміла вся школа: такого мудрого слова ніхто не знав.
— Ну, когда никто вам до сих пор не рассказал, то я вам расскажу! — дуже притискаючи на окремих словах, почав інспектор.
— Герб — зто символ... знак... ну... фигура такая... означающая... — плутаючись, повів довге пояснення поважний педагог, але дітвора ніяк не второпала мудрих слів.
Аж упрів сердега, а діти все баранами дивляться.
Пустився на приклади.
— Ну вот, видел ли кто-нибудь монету? Рубль, полтинник, пятак?
— Видели! — зраділи діти.
— А что на нем изображено?
— Написано! Напечатано! Вирізано словами й цифрами!
— Так, так! А на обороте?
— Хтозна,— квітка якась? — озвалася дівчинка.
— Орел! Орел! — визвалися хлопці (бо вміли в орлянку грати).
— Так, орел! А что же оно такое?
— Орел — птиця, толькі тут неправдешний, бо з двома головами.— Того не биваєт. — Ну-ну — не бывает! Двуглавый орел — зто герб византийский, а из Византии он перешел к России. А всмотритесь — что у него в середке?
— Кишки! — прохопився якийсь дурник і зараз же засоромивсь. Якесь бистрооке поспішило на підмогу.
— А там верхівець, а під конякою гадина!
— Ну, вот-вот! Верховец на коне — зто святой Георгий! А под конем гадина, змей — вот зто и єсть русский герб! Повторите!
— Герб російський — орел, у серці його верхівець, кінь і гадина-змія!
— А-а, боже мой! Олухи! Дураки!
І оп'ять довге нудне проказування, що таке є герб.
Але якийсь хлопець обісмілився й підняв руку. Інспектор не дививсь. Другі вже потихеньку підказали:
— Іван Кравченко хочеть сказать!
— Ну-ну, что ты?
— Ваше... ваше... скоблагородіє! Я знаю, я імєю герб!
І він витяг посріблений значок союзу РН*.
У Олени Петрівни здригнули брови. Але хлопець вже радісно простягав значок інспекторові.
— Вот-вот-вот! Где ты взял?
— А мінє Костя Полєвода дал: у їх аж три вдома єсть!
Але інспектор не слухав далі, а задоволено провадив лекцію про герби усякі: і імперські, і губернські, і повітові, поясняв, малював на дошці.
Сонце вже обійшло школу й заглядало золотим скісним променем у другі вікна.
Дітвора аж мліла од утоми та голоду. Олена Петрівна, що безнадійно слухала тую лекцію, непомітно вийшла розпорядитись в учительську і звідти, хоч приглушений, вчувся брязкіт посуду, дзеленькання пляшок та чарок.
Насилу вгамувався інспектор: вуха мимохіть дали вістку голодному шлункові, що в учительській куди цікавіша буде розмова. Він витяг із кишені годинник, а Олена Петрівна вже була на порозі й, привітно всміхаючись, запрохувала гостя.
А й радісно ж, хоч і захлялими голосами, співали хлопці молитву, а вже на прощальне вітання інспектора ревнули хто ввіщо: і «прощайте», і «щасливо оставаться», і «час добрий».
Треба було б повчити ще, але мимохіть тягло до страви. Батюшка, учительша й спехторь сиділи за обідом. Батюшчині медові розмови, блискучі веселі очі та брови гарної удови, а ще більш чарочка та закусочка потроху вкоськали розлюченого пана.
І вже не був таким різучим його голос, коли він доводив учительші, що повинна вона дбати найбільш за те, щоб у дітях розвинути патріотичний дух.
Хитра вдовиця вже помітила, що одлигло, і їй захтілося покепкувати трохи.
І ось, коли вже збирався од'їжджати інспектор і круг брички стояли батюшка, учителі і учительки з інших шкіл, що прийшли попрощатись, а разом і дізнатись, яке враження повезе інспектор і чого їм сподіватись, — коли він вже хтів розпочати свою прощальну орацію — Олена Петрівна, смиренно спустивши очі, підвела начеб резюме усіх його заміток, що робив у школі, і попрохала, щоб допоміг їй постановити краще науку патріотичну, надіславши наглядних пособій.
— Як то? — здивувавс вже й сам.
— А так: изучать гербн по мелкой монете или по рисунку неудобно: красок там нет, а нужно бы эти гербы сделать покрупнее, из жести, что ли, и образцы флагов и знамен тоже. Не мешало бы и модели орденов, все в увеличенном виде, — о, тогда я ручаюсь за свою школу. Теперь же при всем старании, сознаюсь, не могу ничего!
— Да-да-да! Наглядное преподавание! Прекрасная мысль! Чудесно! И вы их будете вскорости иметь.
А присутні ледве здержувались од сміху.
— Да и как красиво будет выглядеть класс, украшенньй щитами, гербами, флагами.
— Да-да-да!..— лебедів зовсім розварений інспектор, усідаючись на бричку. — Даю вам слово! Прекрасная идея! Прекрасная учительница! Учитесь у нее, господа!
А «господа» ледве на ногах встояли.
Не вспіла бричка зникнути з очей, як уся кумпанія так і гогонула і довго качалася од реготу.
А по селі скрізь полетіли крилаті звістки про начальницьку ревізію та про ті педагогічні реформи з бляхи та перкалю, що мали окрасити школу та насадити в їй патріотичний дух. І, боже! — чого-чого не нагородила гуляща уява наших цокотух! От тепер наше село, що вже не має колиш¬ньої забавки з потайних мітингів, «проклинацій», газетних і словесних звісток про політичні події, жадібно пробавляється і цією новиною.
Плетуть казок, а втім — тепер так дійсність переплетена з казкою, так попередила її, що всякого сподіватись можна...

*«Русского народа» — чорносотенної організації.











"Сказки о вашем малыше"
Код для получения скидки 10% - RG7100