Электронная библиотека Пупсика

Если Вы не можете
найти нужную Вам книгу,
пишите - постараюсь помочь
Книги Журналы superpups21@mail.ru
Партнёрская программа
Главная

Дзвінка Матіяш


Роман про батьківщину



тим, кого люблю

ducle et decorum est pro patria mori

    «Ще Красна Армія пройде по нашій вулиці, ось побачите», — каже тато нервово й вимикає радіо, тому що все одно нічого не чути, бо глушать. Я думаю, що це, мабуть, буде страшно, коли Красна армія йтиме нашою вулицею, і як солдати на ній помістяться, бо наша вулиця вузенька, і навіщо їм це буде треба, й куди вони йтимуть, і що робитимуть, я не знаю, мабуть, це буде щось погане, якщо їх буде багато, то й поготів. Мені цікаво, коли саме це буде, може, нешвидко, і чи треба буде ховатися, і як пізнати, що це саме Красна Армія, а не якась інша, я не знаю. І чим Красна Армія гірша за інші армії. І чому вона Красна — красна може бути дівчина, а не армія. Я запитала про це в тата, він засміявся і сказав, що «красна» — це російською «червона». Мені дивно, що армію так назвали, я спитала, чи є Зелена армія або Синя, тато знову сміється і каже, що тепер немає, принаймні він не чув. Коли радіо глушать, тато завжди дуже нервовий, мені теж не дуже подобається, коли всередині радіоприймача щось починає вити, шипіти і слів, які дуже чітко вимовляє незнайома жінка, вже не чути, хоча я й без того знаю, що вона має сказати «говорить радіо свобода», тому що вона говорить це завжди, і, коли не глушать, її чути. Я не знаю, навіщо глушать і навіщо, щоб люди нічого не чули, здається, в цьому є якась несправедливість, і це якось пов'язано з Красною Армією і, може, навіть із її появою на нашій вулиці. Але я не хочу запитувати про це в тата, він і так дуже нервовий.
Іще я думаю, що на нашій вулиці колись обов'язково буде метро, хтось також про це казав, може, навіть тато. «Ще сюди метро дотягнуть, на нашу вулицю, ось побачите». Метро мені подобається, тому я хочу, щоб його сюди дотягнули, мені дуже подобається їздити в метро, правда, я не знаю, чи залишиться на нашій вулиці, де гуляти, якщо метро буде наземне, і чи не заважатиме мені будівництво ходити до магазину та в інших справах, які у мене часом з'являються. Іще я думаю, і ця думка мене дуже втішає, що коли на нашій вулиці буде метро, Красній Армії вже не буде кудою йти. І тоді можна буде жити спокійно.

Тато вмикає радіоприймач на всю потужність, бо йому здається, що так він більше почує. Більше чути тільки ревіння і свист глушильників. Тато нервово бігає по кухні, в одній руці в нього хліб із маслом, у другій — горня з розчинною кавою. Бабуні не подобається, що тато такий нервовий, вона каже йому: «Сядь, поїж спокійно, чого туди-сюди носишся?». Тато відмахується від Бабуні, лівим вухом він майже притулився до радіоприймача, що стоїть на холодильнику, бо більше його ніде поставити. Отак-от згорбившися, він намагається пити каву й кусати хліб із маслом. І слухати радіо свободу. Бабуні не подобається, що тато так стоїть, не подобається, що він махає на неї рукою, мовляв, нічого не чути, не заважайте. Бабуня гнівається: «Сину, ти мене зовсім не слухаєш, дати б тобі доброї лупки, тоді знав би. Кому кажу: сідай до столу». Тато знову махає рукою, Бабуня гнівається: «Ти чого на матір рукою махаєш, немає на тебе бучка доброго». Шипіння і свист у радіоприймачі лунають на всю кухню, тато ображено говорить: «Не дали послухати». «Бучка тобі, а не слухати», — це Бабуня. «Ага, бучка, — тато хапає з кутка за шафою віник, вручає його Бабуні. — Ось вам і бучок, я ще тут зараз ослона поставлю, ляжу, вам зручніше буде мене бити». Тепер уже Бабуня відмахується від тата, каже, що у нього в голові вітер гуляє, я не знаю, чи це вітер, мені здається, що в голові у нього, може, якийсь глушильник, а хто би витримав довго цей свист і шипіння, ось тому він так нервово метушиться. Іще я думаю, що Бабуні насправді з нами добре, бо ми в неї є, і на тата вона не дуже сердиться, тільки так трошки. Це добре, що Бабуня з нами живе, вона вміє розказувати казки й іще багато чого вміє. І ще вона годує мене хоптанкою: наллє молока в миску, покришить туди батона — і сама так снідає, і мене годує. А часом вона смажить грінки — я їх люблю ще більше, ніж хоптанку. Бабуня спочатку зіб'є яйце з молоком, потім вмочає туди скибки батона і кладе на сковорідку. Посипає грінки корицею, це дуже смачно, краще за вівсяне печиво та за пряники, які часом приносить тато, краще за марципани. Хоча я не знаю, що таке марципани, мені ще не доводилося їх куштувати, просто Бабуня завжди говорить, коли мені хочеться чогось смачного і я не знаю чого, мовляв, марципанів захотіла, а в мене немає марципанів, дитино, щоб тебе ними потішити, і зітхає. Тоді мені стає дуже сумно, і чомусь шкода Бабуні, і вже нічого не хочеться, навіть грінок, тоді мені здається, що це Бабуні треба, щоб її хтось потішив, а марципани її, мабуть, не втішать, я тоді нишкну, визираю у вікно, там дощ, вікна зіпріли, я малюю на склі жіночі обличчя та дерева, жінки серед дерев, це дуже гарно, тільки мої малюнки дуже швидко розтікаються, краплі біжать на підвіконня з очей, із брів, із носа, з губ і з гілок дерев. І в одну мить від малюнків нічого не залишається.

Дощ ішов цілу ніч, зранку він також сіється, надворі сіро. Бабуня в такі дні встає пізно, у неї ломить ноги й руки, ломити їх починає ще напередодні, Бабуня тоді каже: «Кості ломить, буде дощ завтра», — і тоді я вже знаю, що завтра зранку вона крутитиметься в ліжку, стогнатиме, і ми снідатимемо вдвох із татом. Тато варить мені манну кашу, сам їсть канапки з ковбасою і п'є каву, але після того, як я з'їм кашу, ділиться зі мною канапками й кавою також. Мені дуже подобається їсти копчену ковбасу й пити каву, я тоді почуваюся зовсім дорослою. Я бовтаю ногами, запитую в тата, що він сьогодні робитиме на роботі, тато каже, що йому треба доробити один важливий проект, що в ньому дуже багато формул і цифр, головне в них не загубитися, інакше там ніхто нічого не добере. Я з розумінням киваю головою, прошу тата, щоб він не загубився у формулах. Тато відповідає, що спробує, він заварює липовий чай для Бабуні, а я їй його відношу. Бабуня дивиться у стелю і не повертає голови, коли я заходжу, я торкаюсь її теплої м'якої руки: «Бабунь, ось вам липа». «Дякую, дитино», — зітхає Бабуня, і її зітхання злітає під стелю, наче хмарка, мені здається, що вся стеля в кімнаті у Бабуниних зітханнях, тому вона такого кольору, як хмари. «Поснідали? Що ви їли?» — запитує Бабуня. Я киваю головою і кажу, що ми їли манну кашу, канапки з ковбасою і каву. «Ой Боже, хіба ж можна такій малій дитині пити каву? Чим тільки цей чоловік думає?» «Ми з татом дуже любимо каву з ковбасою», — кажу я весело, адже Бабуня говорить таке щоразу, коли тато готує мені сніданок. «Добре, добре, ось як заболить у тебе серце, тоді побачимо, хто що любить», — бурмоче Бабуня. «У мене не болітиме серце від кави». Коли я повертаюся в кухню, тато щось тихенько насвистує і вже домиває посуд. «Ну, що там Бабуня?» — бадьоро запитує він. «Казала, що мені не можна пити кави, бо буде боліти серце». «Я роблю для тебе найслабшу в світі каву, від неї не може боліти серце», — заявляє тато тоном, який не терпить заперечень, і виходить із кухні. За декілька хвилин він загляне сюди вже в плащі та в капелюсі, помахає мені рукою, скаже шануватися, зробити пізніше для Бабуні чаю та бутербродів, не ходити надвір, поки дощ, бо можна застудитися.
Бабуня сидить у кріслі й плете гачком серветку. Потім вона покладе її під вазу з квітами на кухонному столі, або на поламаному телевізорі, якого тато чомусь досі не викинув, або ще десь. Мене Бабуня також навчила плести гачком, тільки я плету шнурки, мені це дуже подобається, я вже виплела дві пари жовтих шнурків до своїх коричневих черевиків, ще маю виплести чорні шнурки для татових, а далі побачимо. «Бабунь, а далеко до Царства Небесного?» Бабуня дивиться на мене поверх окулярів і запитує, навіщо це мені. «Ну, бо я хотіла би поїхати в гості до мами, вона ж у Царстві Небесному живе? Я вже за нею скучила. Царство Небесне на небі чи як?» Бабуня каже, що на небі і що туди не можна доїхати. «А як мама туди потрапила?» «Бог її до себе взяв». «Навіщо?» «Бог усіх забирає, тільки кожного у свій час, людина вмирає і йде у Царство Небесне». «Вмирає - це коли вона перестає ворушитися, і вже не говорить, і її кладуть у труну, а потім вкидають у яму, так? То як же вона звідти піде у Царство Небесне? Вона оживає у тій ямі?» «Не говори дурниць, дитино. Душа йде у небо, а тіло треба віддати землі». Я вже не хочу запитувати, що таке душа, бо все й так виглядає занадто складно. І не хочу уточнювати, чи напевно треба померти, щоб потрапити у Царство Небесне, чи, може, є якісь інші способи. Бо помирати мені ще не хочеться, і, здається, це страшно. Тому я хочу, щоб був хоча б один інший спосіб. Нехай натрошки. Я би тільки запитала в мами, яку неї справи, показала би їй жовті шнурки, які виплела для себе, сказала би, що ми з татом снідаємо канапками з ковбасою і п'ємо каву, що в мене не болітиме серце, що в Бабуні ломить кості, коли дощ, і що ми всі хотіли би частіше бачити маму, тільки у нас не виходить її відвідувати, бо добиратися до Царства Небесного дуже важко.

Якби було можна, я дуже хотіла би зустрітися з Богом і порозмовляти з ним про різні речі. У тому, що Бог є, я не сумніваюся (правда, на вулиці про це казати не можна, Бабуня мені заборонила, я не знала, що існування Бога — це така таємниця), хоча хто він, я не дуже розумію. Здається, він найголовніший у Царстві Небесному і там усім завідує. Бо люди, після того як помруть, переселяються у Царство Небесне. Тобто коли ми помремо, ми будемо жити у Бога. Здається, більше нам просто ніде буде жити. Я думаю, що познайомитись із Богом мені було би цікаво й тепер, не хочу чекати аж до смерті. Я не знаю, чи є у Бога телефон, думаю, що повинен бути. Бо телефон є навіть у нас. Я питала у тата, чи є в нього номер телефоне Бога, але він махнув рукою і сказав, що туди не додзвонишся. Думаю, що можна додзвонитися, якщо набирати номер дуже багато разів, мені би вистачило на це часу, бо ж я не ходжу на роботу. Я могла би сидіти вдома і дуже багато разів підряд набирати номер телефону і обов'язково додзвонилась би. Так я татові й сказала. Але він все одно не дав мені номера, мабуть, він його загубив і посоромився про це сказати. Це сумно, на його місці я вивчила би цей номер напам'ять. Мені цікаво, чи є у Бога велосипед і як часто він ним користується. Якщо нечасто, мені хотілось би його позичити, мені дуже хочеться мати велосипед, але тато не може мені купити його через фінансову кризу. Чи Бог знає, що таке фінансова криза і чи може зробити так, щоб у тата її не було? А може, Бог міг би подарувати мені велосипед? Чи подобається Богові пити каву з ковбасою? Чи боліло колись у Бога серце? Чи у Царстві Небесному в нас буде така сама квартира, чи, може, краща? Мені хотілося б, щоб вона була краща. Чи він переселить тоді маму до нас? Чи мама за нами сумує? Чи Бог приходить до неї в гості? Чи не здається Богові, що Бабуня плете забагато серветок? Може, це від того в неї ломить кості? Чи вміє Бог ремонтувати поламані телевізори? Чи смакує Богові тушкована капуста з м'ясом і чорносливом? Її часом у неділю готує тато, коли він у доброму гуморі, може, Бог захоче прийти до нас у гості наступної неділі? Тоді тато напевно зготує капусту. Які цукерки Бог любить, всякі чи тільки шоколадні, бо я карамельок терпіти не можу. Гостей треба до чаю частувати цукерками, так заведено. Тато купує шоколадні батончики, він каже, що це і дешево, і не карамелька. Думаю, якби не фінансова криза, він купував би їх більше і частіше. А також вафлі, мені подобаються вафлі, вони кращі за вівсяне печиво, хоча тато думає, що вівсяне печиво смачніше. Чи може Бог сказати татові, щоб він більше не годував мене вівсяною кашею, бо це дуже несмачно. Нехай краще годує консервами, мені дуже подобаються сардини в олії. Я могла би їсти їх на сніданок, обід і вечерю. Але здається, це також неможливо через татову фінансову кризу. Чи може Бог зробити так, щоб більше не глушили радіо, бо тато тоді дуже нервово бігає по кухні й Бабуня обіцяє його побити. Якщо Бабуня його поб'є, він не зможе ходити на роботу.

Сьогодні я не можу заснути, чую як за стіною постогнує Бабуня, на кухні тато намагається ловити радіо свободу. Я думаю, що, мабуть, у Бога немає велосипеда, якби був, він уже давно мені його подарував би. Хоча це негарно вимагати собі подарунків незаслужено, принаймні Бабуня завжди так говорить. Я не знаю, чим можу заслужити у Бога велосипед, мабуть, не роботою, тато он скільки ходить на роботу, а досі не заслужив ні велосипеда, ні чогось кращого, він завжди каже, що з цієї роботи йому добра ніякого, тільки волосся сивіє. Я не хочу, щоб у мене сивіло волосся, хоча якщо воно буде такого кольору, як молоко або як сніг, мені це, може, й сподобається. Можливо, Бог також хотів би отримати від мене якийсь подарунок, тільки я не дуже знаю, що йому можна подарувати, я не знаю, що в нього є, а чого немає. Ну, я можу шнурки виплести — жовті, або червоні, або зелені, інших кольорів ниток у мене тепер немає, чорні вже закінчилися, бо я виплела шнурки для татових черевиків, але я можу попросити у Бабуні, тільки мені треба знати напевно, який колір Богові подобається і якого кольору в нього черевики. Хоча черевиків у нього повинно бути багато, у цьому я навіть не сумніваюся. Тому, мабуть, підійдуть шнурки будь-якого кольору. Це тільки в нас із татом одні черевики, навіть у Бабуні їх дві пари. Ще я могла би намалювати йому малюнок. Бог міг би повісити його у себе на стіні в кімнаті й часом на нього дивитися. Я малюю гуашшю білі квіти на чорному картоні. Тато каже, що в мене добре виходить, Бабуні також подобається, вона часом стоїть у мене за спиною і дивиться, як я малюю, журно зітхає, каже: «Малюй, дитино, малюй». «Вам подобається, Бабуню? «Гарно, дитино моя», — відповідає вона ще сумніше, і я не розумію, чому вона сумує, якщо їй подобається. Або часом дивиться мої малюнки і плаче. Я там усього понамальовувала: і квіти у горщиках, такі, як у нас на балконі, і кота крилатого, щоб він міг літати з даху до нас на балкон, бо то такий кіт, що на даху живе, і нас із Бабунею і з татом. Я питаю, чого вона плаче, може, не треба було котові крил малювати? Бабуня тоді усміхається, каже, хай будуть у кота крила, гладить мене по голові, йде на кухню, і спідниця у неї шелестить, як висохла трава.

Тато дуже добре варить каву, а ось супу він зовсім не вміє добре зварити. Часто забуває його посолити, і тоді Бабуня каже, що суп знову недосолений, а тато каже, що кожен може сам собі посолити в мисці, головне, щоб було що досолювати. Мені здається, що тато дуже серйозно ставиться до варіння супу, тому в нього нічого й не виходить. Хоча іноді він постарається, і в нього все вийде, і він посолить суп якраз у міру, і додасть червоного й чорного перцю, і вкине лавровий листок. І тоді стукає в батарею — це у нас такий сигнал; замість того, щоб іти по мене в кімнату, тато стукає в кухні в батерею, декілька разів — це означає: іди швидко-швидко, бо дуже треба, ось уже негайно треба, приходь. Я заходжу, і тато каже: «Уже можна їсти суп», — обличчя в нього аж світиться, тому я знаю, що суп йому вдався. І потім ми їмо суп, я їм із маленької піалки із синіми квітами, вона мені дуже подобається, і запитую тата, чому цвітна капуста називається цвітною, тато каже, що те, що ми їмо, це насправді її цвіт, ми їмо суп із капустяних квітів, я не знаю, чи йому вірити, але врешті-решт починаю думати, що, може, це й правда.

Часом мені вдома ні з ким поговорити. Це буває тоді, коли тата немає вдома, бо він увесь день на роботі, а Бабуня лягає відпочити, або читає, або щось робить на кухні й каже, щоб я їй не заважала. Тоді я думаю, що було би добре, якби хтось був, із ким можна поговорити. Я хотіла би мати кота. Пухнастого і з товстим хвостом. Кота, що гуляє, як сам собі знає. Він міг би не завжди бувати вдома, міг би гуляти, скільки завгодно, але час від часу, коли мені сумно, приходити додому. Кіт знав би, коли мені сумно. Коти взагалі дуже розумні. Я годувала би кота молоком і рибою. Не одночасно, а часом молоком, часом рибою. Правда, риба у нас вдома буває дуже рідко, тому котові доводилося б здебільшого харчуватися молоком. Але я думаю, він би міг це зрозуміти. Я пояснила би йому, що у тата фінансова криза, тому він дуже рідко купує рибу. Із котом ми могли б розмовляти про всяку всячину, він би мені розповідав про свої пригоди, що він бачив, коли бігав дахами. Бо люди знають тільки те, що відбувається на вулицях, бо вони ходять по землі. Звісно, по землі ходити цікаво, але на дахах ще цікавіше, бо звідти більше видно. Тому я думаю, що обов'язково треба, щоб у мене був кіт, тільки не знаю, звідки його взяти.

Я беру Бабуню за руку, Бабуня здивовано дивиться на мене поверх окулярів, вона якраз плете ще одну серветку, хоча вона каже, що цього разу це не серветка, але вона каже так щоразу, а все одно плете серветки. «Ти ж бачиш, що я щось роблю». «Бачу, — кажу я, — але хочу подивитися на ваші руки». Мені дуже подобається роздивлятися Бабунині руки, Бабуня знає, що мені це подобається, тому й тепер відкладає плетиво і простягає до мене долоні. Шкіра на них поморщена і ясно-коричнева, мені дуже подобається така шкіра, у мене зовсім не така. Я питаю у Бабуні, як це так, що в неї така шкіра, і чи може в мене теж бути така сама, бо вона мені дуже подобається. Бабуня усміхається, каже, що з роками і в мене буде така шкіра. «Як це з роками?» «За багато років, коли постарієш». Я знаю, що таке старість, — це коли можна не ходити на роботу, сидіти вдома і плести гачком серветки. Тато завжди каже, що на старості він не ходитиме на роботу. Якщо на старості в мене буде коричнева поморщена шкіра, мені це подобається, я не знаю, чи мені захочеться плести серветки гачком, мабуть, ні, думаю, що я робитиму щось інше. На роботу я ще не пробувала ходити, але якщо татові там так погано, то мені, мабуть, буде так само.

Я дуже добре пам'ятаю, що в школі мені не подобалося писати твори на задані теми. На незадані теми не доводилося писати, на щастя, хоча, може, з цього ще могло би вийти щось непогане. Але переважно з того, що задано, нічого доброго не виходило, бо мені ніколи не хотілося, щоб учителька дізналась, що я насправді думаю. Тому в творі на тему «Ким я хочу стати» я вирішувала написати, що хочу стати лікарем і лікувати людей, замість того, щоб написати те, чого мені хотілося насправді, а мені хотілося бути продавцем цукерок, щоб могти їх куштувати, покуштувати всі цукерки, які є в магазині. Найбільше мені подобалися батончики і цукерки «Кара-кум», і я досі не знаю, що це значить, хоча, здається, «кара» означає «чорний». І може, я би також хотіла продавати великі торти. Один мав би бути дуже великий, я могла би в ньому поміститися. Сидіти там час від часу серед цукатів і горіхів, коли не буде покупців, і думати про те, що буде, коли я виросту. Або я могла би бути продавцем усього, залежно від того, чого би мені хотілося поїсти. Я би тоді переходила з відділу у відділ. У неділю я продавала би цукерки, бо неділя — це такий день, коли їдять цукерки, і їх можна з'їсти багато. У понеділок я би продавала хліб, їла би бублики, мені дуже подобаються бублики, їх можна одягати на руки, як браслети, мені подобається, коли 'їх посипають маком, тоді браслети ще кращі. У вівторок я продавала би ковбасу й сир, найбільше мені подобається рулет, це теж ковбаса, але вона набагато смачніша за інші, тільки в нашому магазині вона дуже рідко буває. І подобається сир із дірочками, тільки він теж буває нечасто. У середу я продавала би рибні консерви і якусь іншу рибу. Мені шкода риби, у неї дуже сумні скляні очі, вона жалібно дивиться, але нічого не може сказати, тому що вона заморожена. У четвер я продавала би молоко, кефір і ряжанку, мені дуже подобається, що пляшки накриті різнокольоровими покришечками. Із молоком — блакитною, із кефіром — червоною, а з ряжанкою — золотою. Іще люди здавали б мені порожні пляшки, я дивилась би, чи вони добре вимиті. Удома я завжди мию пляшки, Бабуня потім перевіряє, чи вони чисті. Але мити пляшки мені не дуже подобається. У п'ятницю я продавала б овочі, картоплю, буряки, моркву й капусту. У мене були б рукавиці, інакше руки завжди будуть брудні. Іще навколо овочі й дивний запах, якийсь кислий і сумний, хоча не знаю, чому. У суботу я продавала би пепсі-колу, і обов'язково випивала би сама дві пляшки. Або навіть три. У мене не було би вихідного дня, так виходить. Бо вихідний день є в усіх, у тата також. Але думаю, що я змогла би це пережити. Однак моїй вчительці зовсім необов'язково було дізнаватися про те, що я хочу працювати в магазині. Про це і про будь-що інше, що буває зі мною насправді. Тому для вчительки я писала, що хочу стати лікарем, хоча бути лікарем мені ніколи не хотілося і дотепер не хочеться.
А ще я хотіла б обійти всю землю і хотіла би знати, що буде, якщо іти прямо-прямо, не зупиняючися, то куди можна дійти. Коли я запитую про це в тата, він каже, що якщо іти прямо-прямо по нашій вулиці, можна дійти до метро. Коли тато так каже, значить, він не в гуморі.
Здається, про свою країну в школі нам також доводилось писати, мені це було смішно, адже я слухала радіо свобода разом із татом на кухні і знала, що все насправді зовсім не так, як нам розповідає вчителька в школі, тільки часом мені ставало сумно, тому що я не могла написати правди, тому що у школі все було неправдиво, не так, як удома, настільки не так, що мені здавалося, що я сплю, тому на уроках читання я щипала себе за руку, було боляче, і я знала, що це не сон, і мені робилося дуже сумно, хотілося додому, хотілося з'їсти татового супу або бабуниної хоптанки. Час від дзвінка до дзвінка тягнеться нестерпно довго, а після уроку ми йдемо у шкільну їдальню і п'ємо там безкоштовне молоко. Воно дивного синюватого кольору, мене нудить від одного його вигляду і від смаку також, вчителька стежить, щоб кожен випив повну склянку, я намагаюся це зробити, мені робиться тоскно, коли беру в руку склянку із синюватою рідиною, може, вони розбавляють молоко синькою. Бабуня завжди, коли полоще білизну, додає у воду синьку, тоді простирадла стають трохи ніби блакитні. Може, у школі також додають у молоко синьку. Але синька отруйна, Бабуня не раз мені це казала. Мабуть, я отруїлась молоком із синькою. Я заплющую очі, переді мною сині кола, я думаю, що це дуже несправедливо давати дітям молоко із синькою, я виходжу з їдальні піднімаюся сходами мені цікаво чи швидко почне діяти отрута заходжу в клас вчителька сидить за столом і жує яблуко я кажу що мені треба додому дуже терміново вчителька кашляє я забираю речі і виходжу хочу більше ніколи не ходити до школи тому що тут дітей змушують пити молоко із синькою.
Іду додому, де на мене чекають великі полив'яні горщики, у яких зацвітають червоні калачики, чорний картон, на якому я малювала білі будинки, на дахах яких ростуть маленькі дерева, мої кольорові сни, татів гарячий суп, розчинна кава з молоком і без, бляшанка з написом «indian instant cofee» з красивими великоокими жінками з браслетами на руках.

Я не пам'ятаю, що я там напридумувала багато років тому в тих шкільних творах про батьківщину, які доводилося писати, хоча сьогодні я зовсім не писала б про це або писала би приблизно так:
батьківщина — це там, де ми народжуємось, і де буваємо довго, іноді коротко, це дороги, якими ходимо, дороги, якими тікаємо і вже ніколи не повертаємося, батьківщина — це там, де нас може й не бути, там, де нас уже немає, там, де хотілося би померти.
батьківщина — там, де точно знаєш, як саме закінчується літо, і як шкода, що буває ніч із тридцять першого серпня на перше вересня, я думаю, що це остання тепла ніч, а ще мине декілька днів, і вже відчувається у повітрі, як дихає осінь, на могилах батьків в'януть квіти, а на їхніх фотографіях, на пам'ятниках, дощ залишає сльози.
вони плачуть, бо ми будемо приходити дуже рідко, а потім перестанемо приходити зовсім, хоча тоді це вже не буде потрібно, бо ми будемо набагато ближче, себто будемо нарешті разом.
І батьківщина — це коли у домі двері не замикають; я приходжу, і мені не треба шукати ключа, я переступаю поріг і заплющую очі, бо пахне так, як пахло завжди, запахи не міняються, вони не старіють так, як люди.
батьківщина — це коли у кишені є ключ від дому, куди можна приходити.
батьківщина — це коли сивий чоловік на воротях дивиться мені вслід; я не озираюся, боюсь, що можу повернутись і вже більше не захочу іти далі, я обов'язково повернуся, тільки не сьогодні, мені хочеться писати про ці місця, де ми є, і де нас немає, місця, які нам сняться, і ці сни тягнуться з ночі в ніч, наповнюючи наші дні очікуванням наступного сюжету, місця, які нам пам'ятаються, які нас наповнюють і які ми перевозимо із собою, які до нас приростають, які нам болять, які не можна відірвати від себе, бо вони відриваються тільки разом зі шкірою, ми плачемо від своєї пам'яті.
Бабуня розповідає мені, що я зовсім малою була дуже добра і ніколи ні з ким не сперечалась. Я дивуюся, бо й тепер дуже рідко сперечаюся. Із Бабунею взагалі ніколи, з татом я сперечаюся, тільки коли не хочу їсти вівсянки і тоді, коли він каже, що дітям треба лягати спати о дев'ятій вечора. Сьогодні Бабуня розповіла мені про червоне намисто, яке лежить у мене у скриньці. Коли виросту, буду його носити. До нас у гості прийшла мамина приятелька — висока жінка із білими зубами і хвилястям волоссям такого кольору, як кавове морозиво у вафельних скляночках, яке ми їли в неділю. Вона дарує мамі намисто — багато разків багато червоних намистин. Мама питає, чи хочу я поміряти намисто, я кажу, що якщо вона хоче, то я також хочу. Я ніколи не заперечую мамі, бо вона тоді сумуватиме. Жінка з білими зубами сміється, каже мамі: «Ваша дочка дуже вас любить». Мама усміхається, сонячні промені з вікна блукають її обличчям. Мені подобається, що в мене така мама.
Я кажу Бабуні, що я такого не пам'ятаю. Ні жінки, ні намиста. Бабуня сміється і каже, що це не дивно, бо діти швидко все забувають. Думаю, що не все.

Я не люблю ходити до школи. Мені там нецікаво. Я вмію читати, бо мене навчив тато, ми з ним разом читали казки, тепер увечері я читаю казки для Бабуні. Діти, які вчаться зі мною, не вміють читати. Вони б'ють одне одного, а потім бігають жалітися вчительці. Я не знаю, про що з ними говорити. Я прочитала казку про сопілкарика, але не знаю, чи їм буде цікаво про це слухати. А більше я нічого не знаю. Не знаю, про що їм можна було би розказати.
Ми граємо в коридорі різні ігри. Найбільше мені подобається гратись у годинник і годинникові стрілки. Ми тихенько рухаємося колом, хтось один стоїть у центрі, заплющує очі, простягає перед себе руку і також ходить по колу — це годинникова стрілка. Ми впівголоса проказуємо віршик про годинник, найкраще знає слова наша вчителька, коли ми вигукуємо «стрелка не спеши час который покажи» (бо ми вигукуємо це російською мовою, і я також вигукую російською, якої не знаю), наше коло зупиняється, і стрілка також зупиняється. Той, на кого вона вказує, стає посеред кола. І гра починається спочатку. Мені здається, що ніхто, окрім мене, не любив цієї гри по-справжньому. А мені подобається, що можна заплющити очі і якийсь час не розплющувати, і тоді стає спокійно, бо здається, що навколо нікого немає.
На уроці читання вчителька розгортає книжку і показує малюнок, на якому намальовано великий кетяг калини, і запитує, що це. Я кажу, що це кетяг калини. Ніхто з дітей досі не чув нічого про кетяги. Вчителька каже, що їй дуже приємно, що я знаю це слово. Я знаю багато слів, тільки не хочу казати про це вголос. У мене під вікном росте калина, яку посадив тато, тому я добре знаю, що таке кетяги і що найсмачнішою калина стає після морозів. Доти її дуже гірко їсти.
У мене є лаковані черевики із великими пряжками і на підборах. Їх приніс татові хтось зі знайомих на роботі. Я приходжу в них до школи. Діти сміються з мене. Одна дівчинка скликає всіх, щоб вони подивилися на мої черевики. Я сиджу за партою, підібгавши ноги. Вони товчуться навколо мене, дихають мені у вуха, смикають за рукави і кажуть, що хочуть подивитися на мої черевики, тому я повинна встати і вийти з-за парти.
Я кручу головою і кажу, що не встану. Вони кажуть ти дурочка встань ми тобі нічого не зробимо я починаю плакати бо хочу щоб вони пішли і більше мене не чіпали я затуляю обличчя руками я плачу хтось смикає мене за рукав ти плачеш і намагається відірвати руки мені від обличчя я притискаю долоні до щік ще сильніше кінчики пальців натискають на брови вони шепочуться вона плаче мабуть радяться чи залишити мене в спокої чи ні. Добре, що вони йдуть. Я дивлюся крізь пальці, але нікого немає. Хочу щоб ніхто мене не бачив не хочу ходити до школи. Ніколи більше не прийду до школи. Я не казатиму Бабуні, що вони сміялися із мене за черевики, бо вона сумуватиме і в неї болітиме серце. І в неї немає інших черевиків, які вона могла би мені дати. У тата також немає для мене інших черевиків. Тато також дуже засмутився б. Я підіймаюсь на четвертий поверх — останній, сідаю на залізних сходах на горище і плачу. Дзвенить дзвінок, мені набридає плакати, я з'їжджаю перилами вниз і зовсім не боюся, що можу впасти. Дивлюся на пряжки своїх лакованих черевиків і думаю, що вони дуже мені подобаються. Справді.

Я дуже чекала літа бо тоді мають початися канікули і можна буде не ходити до школи. Я кажу Бабуні що одного класу мені напевно вистачить що мені дуже нецікаво у школі я і так вмію читати й рахувати і писати також тільки у мене дуже поганий почерк і всі зошити в ляпках бо чорнило постійно виливається у мене з ручки навіть не знаю через що Бабуня каже що ж ти робитимеш дитино
Я кажу що буду працювати тому що тато працює і більшість людей працюють звичайно я можу сидіти вдома і далі й малювати квіти на картоні але я хотіла би працювати і тоді в мене вже напевно не буде часу ходити до школи
Бабуня сміється ким же ти будеш працювати
Я довго думаю над цим запитанням тому що я справді не знаю що я могла би робити і що я вмію бо здається я вмію дуже небагато Я хотіла би працювати в магазині і продавати хліб спершу я хотіла сказати що цукерки але потім вирішила що Бабуня подумає що це я тільки задля того щоб наїстись солодкого донесхочу тому краще вже хліб
Бабуня хитає головою там треба знати таблицю множення і багато й швидко рахувати
Іаблиці множення ми ще не вчили, принаймні я такого не пригадую
А коли вчать табличку множення запитую в Бабуні
У другому класі каже Бабуня і ми домовляємося що я іще рік повчуся в школі вивчу таблицю множення і тоді вже зможу працювати в магазині Може я тоді продаватиму тільки цукерки більше нічого.

* * *

Коли мені холодно, я починаю думати про свою батьківщину, себто про країну, в якій живу. Але там також не завжди тепло. Я шукаю місця, де можна зігрітися. І думаю про гарячий чай або каву, про щось, що зігріває. Руки, очі, сплетені тіла. Щоб зігрівати одне одного, ми роздягаємось і ділимося теплом своєї шкіри. Твоя шкіра пахне молоком, моя — помаранчевими шкірками. Ми дихаємо одне біля одного й уже не можемо розрізнити наших подихів. Ми стаємо дуже однакові, ми стаємо однією шкірою.
Часом мені серед ночі хочеться їсти, тоді я встаю і навшпиньки босоніж, щоб нікого не збудити, прокрадаюся на кухню і шукаю в холодильнику сир і масло, щоб зробити собі канапку. Я повертаюся з канапкою до ліжка, жую її в темряві й навіть не бачу, що я їм. І зовсім не відчуваю смаку. Сьогодні вночі мені приснилося, що моє ліжко засипане чорними, навдивовижу смачними, оливками. Оливки котилися простирадлом, зупинялися між моїми пальцями, найбільше їх було в ногах, пальцями ніг можна було їх намацувати. Я прокинулась і подумала, що тепер четверта ночі, ні, вже ранку. Подивилася на годинник, циферблат якого світиться в темряві, і справді, була четверта година. Мені подобається знати щось наперед. А наступної ночі приснилося, що в мене народився син. Я прокинулась від власного сміху, я так радісно сміялась, бо в тому сні я була дуже щаслива.
Я згортаюсь у ліжку клубочком і розповідаю собі казку. Це я у гніздечку, тут тепло і зовсім не страшно. Я думаю, що я маленьке каченя, — може, навіть не гидке. Може, з мене виросте хтось гарний.

Як я живу іноді
Я слухаю кроки людей, які ходять вулицями, і намагаюся почути ті, які мені потрібні, але їх не чую. Я перетворююся на слух. Мені здається, що я слухаю очима, грудьми, сонячним сплетінням, пальцями. Я сплітаю й розплітаю пальці. Кроки на поверх вище не ті. Кроки через стіну справа не ті. Кроки під моїм вікном і бризки сміху також не ті.
Мої пальці — годинникові стрілки, що відраховують час; вони рухаються і пєю швидкістю, з якою я хочу. Мій час сьогодні тягнеться дуже повільно, чк розтоплений голландський сир. Іноді я хочу зупинити час, тоді мої пальці міцно-міцно обіймають одні одних, але це не завжди допомагає. Люди не фотографують речей, яких не бачать. Навколо є дуже багато речей, яких нам не видно. Речі від нас ховаються, вони затуляють долонями свої обличчя і стають невидимими.
Не можу розмовляти, мені важко багато говорити. Чому люди хочуть, щоб їм багато розповідали.
Люди відчувають набагато більше, ніж говорять. Це ти так кажеш, і я з тобою погоджуюсь. Багато хто так думає, але не каже. Багато хто так не думає. Багато хто не думає про те, що відчуває. Це дуже небезпечно. Все атрофується. Якісь серцеві м'язи — ті, що відповідають за почуття. Людина без почуттів — це людина без властивостей. Щось назавжди перестало працювати.
Час спливає непомітно, я його не затримую. У деяких розмовах час перестає існувати.
Я не можу нічого втратити, бо все маю. І маю назавжди. Мої руки пахнуть кедром, сандаловим деревом, ливаном і миррою. Є запахи, які не кожен витримає. Запах смерті мало кому подобається. Не бачити не чути не розуміти не доторкатися.
Серце, як м'ячик, котиться по дорозі. Я виймаю своє серце і також пускаю його м'ячиком. Тільки щоб хтось не наступив на моє серце і не розчавив його. У грудях у мене велика рана, я затуляю її руками. Тепер усім буде видно, що в мене всередині. Виснажені легені.
Я вмиваюся з милом, щоб позмивати бруд, який налипає на обличчя, і пересушую собі шкіру. Вона стягується і починає мені заважати. Я не можу з неї нічого змити, все воно залишається. Дні налипають мені на обличчя, і воно старішає. Я не знаю, чому в мене такі сумні очі. Може, це все через стягнену шкіру.
Мені сумно, тому що я хочу бачити і не бачу. Я пришиваю небо до свого вікна і знову колю собі пальці.
Мені бракує повітря, і ще дуже багато чого мені бракує. Коли люди просять грошей, а натомість запропонувати їм хліба, вони відмовляться. А ще кажуть, що хліб найважливіший.
Зима біла, красива і холодна, я відкушую від бурульки маленькі шматки й думаю, що люблю всі пори року і зиму також.
Вони фарбують стіни в коричневий колір, пишуть слова на дахах, на стінах, на підлозі, на вікнах. Пишуть у себе на одязі, пишуть у себе на шкірі, не залишається жодного вільного місця, треба дуже багато казати. Сказати все одразу ніколи не виходить. Тому доводиться вичавлювати із себе слова порціями. Як зубну пасту. І розчищати, тоді щось буде видно.
Я видряпую слова голкою у себе на шкірі. Моя шкіра поранена. Мої руки ледве дихають. Мої пальці хапаються одні за одних, щоб не померти. Я не знаю, чи їх надовго вистачить. Ми як маленькі звірята щулимося втягуємо голову в плечі хтось засне когось погладять по голові Хочу щоб мені хтось написав доброго листа слова слова слова вони осипаються як листя все осипається як листя
Листя завжди осипається мені згадуються різні листопади Хтось плаче бо не знає спокою хтось плаче бо комусь сняться недобрі сни хтось плоче і подушка мокра
Хочу навчитися готувати айран хочу навчитись вирощувати квіти хочу навчитися робити запахи багато чого навчитися допоки ще можу чогось вчитися вечір ніч ранок день
Вечір ніч ранок день я так чекаю ранку сьогодні як спасіння завжди чекаю ранку або вечора як спасіння
Як спасіння чекаю денного світла.
Як спасіння чекаю деяких запахів. Купую воскову свічку, яка має пахнути медом, запалюю Ті, а вона не пахне.
Люди носять із собою ліхтарі, щоб краще бачити. Людям потрібне світло. Так можна менше боятись так буває краще так тепліше рукам і серцеві Наші серця, як птахи, видзьобують добрі слова, які нам кидають добрі перехожі. Серця тріпочуть крилами. Серця б'ються, як птахи у клітці. Коли мене не буде, моє серце перестане битись, як птах у клітці. Коли мене не буде, буде щось інше. Інші будуть.
Тим, хто не спить, не потрібен твій сад, бо вони не захочуть прийти туди, їм не здасться сльозою твоя сльоза, і тобі не дадуть води. І нічого не дадуть.
Я витираю сльози, дивуюся, що вони течуть і ніяк не хочуть зупинятися. Думаю про те, хто вмикає зорі й хто і'х вимикає. І хто вишив небесну ковдру. Небо — це велика ковдра, яка накриває землю на ніч, щоб їй було тепло та затишно.
Думаю про тих, хто плаче під ковдрою. Думаю про тих, хто взагалі плаче. Думаю про тих, хто плаче, тому що не довіряє. Думаю про тих, хто беззахисний. Думаю про тих, чию печаль видають тільки очі. Я знаю, як ти плачеш, тому мені здається, що знаю про тебе дуже багато. Може, навіть усе.
Звіря сумне і кучеряве. Ми всі звірята сумні й кучеряві. Скулюємось іноді й тихо виємо. Нас ніхто не чує, бо нас нікому почути. Хіба що вити вдвох — від цього може бути краще. Ми затуляємо голови лапами, бо раптом нас ударять.
Сніг був сьогодні, сніг буде ще завтра. Я впізнаю твої сліди на снігу і радію, бо вони ведуть до моїх дверей, тому я знаю, куди ти приходиш. Часом хтось знаходить мої двері і стукає в них. Я радію, що можу комусь відчинити. Дуже радію. Добре, що сніг білого кольору. Прикриваю руками сліди тих, хто мені дорогий. Припадаю руками до білого снігу. Моїм рукам холодно.
Люди повертаються до себе тільки тоді, коли себе знаходять. Є ґумові люди, які дуже добре адаптовані до цього світу. У них дуже чіпкі ґумові руки, якими вони дуже боляче б'ються. Після їхніх ударів не залишається синців. Не залишається взагалі нічого, окрім ґуми. Не хочу знатися із ґумовими людьми. Я думаю, що насправді їх боюся, тільки не хочу в цьому зізнаватися.
Ношу в кишені коричневий цукор, схожий на бурштин. Мої очі не можуть відрізнити бурштин від цукру. Руки також ні. Язик може. Люблю, коли мене згадують ті, кого я люблю, і ті, хто мене любить.
Нашим очам стає погано від снігу, і ми відвертаємося, але сніг зусібіч, і очам далі гіршає. Треба заплющити очі. Снігу більше немає. Нічого більше немає.
Якщо ти попросиш мене прийти, я прийду. Навіть якщо ніч буде холодною і дощовою.
Сьогодні мені наснилося, що до мене в гості прийшла Смерть і принесла мені повітряну солодку вату. Вона каже, що це дуже смачно. Я їй вірю, бо хіба можна не вірити смерті? Я ще не знаю, чи вона моя, але можу м неї це уточнити, все одно вона тут поруч.
Закохані жінки стають красивішими. Жінки, яких ніхто не любить, перестають бути гарними. У них псується шкіра і з'являються нові зморшки, і Іерестає блищати волосся. Немає нічого сумнішого за жінку з поганим нолоссям.
Якщо нас завалить снігом, ми не зможемо звідси вийти. Але, може, це й добре, нам не потрібно буде звідси виходити. Ми будемо сидіти за столом і пити теплий чай нам буде тепло
Зі мною буде все добре тобі не треба нікуди йти нікуди йти тобі не треба я сама дійду виходжу надвір і хочу оглянутись щоб побачити що ти стоїш на порозі і раптом думаю що може ти вже там не стоїш і боюся оглядатись і застигаю на місці і міцно втискаюся в землю тому що боюся що можу не втриматись на ногах може забракнути рівноваги і мені дуже гаряче у підошви дуже гаряче
Так ніби хтось щось зможе тобі пояснити раніше у мене було багато питань тепер мені вже нецікаво їх ставити у наші вирії літають різні бездомні птахи всі ми трохи бездомні такі трохи неприкаяні
Ти спиш тобі сняться кольорові сни і ти усміхаєшся до своїх кольорових снів
Я хочу босоніж бігати по молодому снігові мені в очі потрапляють сніжинки це лоскітно й трохи смішно У лісових печерах живуть добродушні карлики, вони виходять на землю гуляти у світлі місяця. Хоча вони виходять не тільки вночі. Часом, коли день теплий, і земля не волога, і вночі не було дощу, вони виходять зі своїх підземних хаток, мружаться від сонця, ідуть шукати якусь затишну й теплу галявину. Розсідаються кружка, хтось сідає по-турецьки, хтось виставляє ноги у крихітних червоних черевичках, бо черевички гарні, і треба, щоб їх бачили. Карлики шиють різнокольорові ковдри із клаптиків. Іще вони грають на маленьких сопілках і бубнах. У декого з карликів поганий зір, і вони носять окуляри. Далекозорий карлик не може засилити нитки в голку і просить сусіда підсобити. Я приходжу в гості до карликів, також сідаю на землю, суху й зовсім не холодну, нічого не кажу, просто дивлюся перед себе, і мені добре.
Болять місця у роті, там, де вже немає зубів і немає протезів. Це рани, які зажили, але все одно залишаються ранами.
Ой мамо як давно ти не приходиш у гості ой мамо як давно ми не ходимо в гості одна до одної
Хтось із нас плаче, а когось із нас ніхто не чує.
Я хотіла би все написати — і не зможу. Я би хотіла все розповісти — і також не зможу. Уміти читати думки — і все буде швидше. Я знаю, що відбувається у тебе під шкірою, знаю, що ти закушуєш губи і дивишся інакше. Знаю, чому так буває, і насправді добре, що так буває. Тільки не треба боятися. Руки, які ми простягаємо назустріч, витягаються, видовжуються і перестають бути нашими руками.
Як мені тебе запам'ятати, тобто як мені тебе вивчити. Я дивлюся на твої речі, я намагаюся запам'ятати їхні запахи, я беру їх у руки і силкуюся уявити, як ти до них доторкаєшся, намагаюся відчувати їх твоїми пальцями. Я дивлюся на постіль, яка ще зберігає обриси твого тіла, і думаю, що дещо про тебе я вже знаю.
Хтось із нас помре першим, цього також не треба боятися. Господи, навчи мене сміятися, порятуй мою душу. Якщо можеш порятувати мою душу, Господи, порятуй її сміхом.
Якщо можу сміятися, коли течуть сльози, значить, усе буде добре. Якщо я могтиму сміятися, коли течуть сльози, значить, усе буде добре й надалі.


* * *

Мені не шкода того, що моє і що я втрачаю, або що у мене відбирають, або що кудись зникає непомітно для мене, і я не встигаю оговтатись, і вже нічого немає. Це я намагаюся собі довести, і змусити себе в це повірити, мовляв, мені нічого не шкода. Виходить слабо, точніше, зовсім не виходить. «Після 35 треба фарбувати волосся у світлі кольори, не можна фарбувати в темне та ще й із зеленими пасмами. І нащо ги фарбуєшся так радикально?» «А мені подобається чорний. І зелений геж подобається». «А чоловік твій що казав?» «Він мене ще не бачив.
Я в нього питала, як мені пофарбувати волосся, то він казав, що чорний гарно і зелений теж нічого. Та йому байдуже, який колір, він мене будь-як любить».

Не ридай мене мати у гробі видяще. Не ридай мене мати во гробі зряще. Не ридай мене мати, бо я ридатиму з тобою. Не ридай мене мати, не проливай сліз наді мною. Коли плачуть матері, їм дуже боляче. І боляче на них дивитись, як вони плачуть.
Мати за мною не плаче. Ніхто за мною плаче. Ніхто мене не шукає. Господи, порятуй мою втомлену окаянну душу, правда, я не зовсім знаю, що таке окаянна. Ну, звідки мені це знати.

як я хочу плакати сьогодні Боже як я хочу плакати

Якби ми були іроніками, то, може, не було би воєн. Це не мої слова, а одного дуже мудрого чоловіка. Не знаю, від чого може врятувати іронія. І не знаю, чи ми би менше плакали, якби не було воєн. Від чого люди менше плачуть. Люди плачуть так по-різному. Беззахисно, голосно, жалібно, істерично, надривно, аж здається, що це не сльози, а саме життя з очей витікає. Я найбільше боюся такого плачу, бо тоді вже годі чимось зарадити. Так за життям плачуть: за своїм і за тими, кого любиш і кого вже немає.

Жовті хризантеми у вазі на підлозі. Красиво. Не можу відірвати від них очей. Хоча вони вже в'януть і доведеться їх викинути. Треба буде купити інших квітів. Може, жовтих нарцисів. Раніше я не любила жовтих квітів. Мене лякав цей колір. Тепер мені він подобається, не знаю, що змінилося.

Один чоловік, який мене любив, віддав мені свого бронзового дельфіна, що приносить щастя. Себто віддав мені трохи свого щастя. Це тепер я так думаю, бо тоді я не змогла ні оцінити цього подарунка, ні зрозуміти. Дельфіни лагідні й сильні. Дельфінові було декілька тисяч років. Він багато бачив і був дуже мудрий, але з вигляду цього не можна було сказати. Цей дельфін живе у мене й досі.

Я дивлюся на себе в дзеркало у ванній і помічаю, що в мене тіло зрілої жінки. Дорослої втомленої жінки. І мені стає дивно, і я відводжу очі, бо лячно на себе дивитися. Я себе такою ще не знала. І не знаю, звідки взялась ця втома. Не можу збагнути, через що мені страшно. Не через те ж, що тіло в мене втомлене і що це вже тіло не дівчинки. Чомусь мені перестало подобатись дивитися на себе в дзеркало. Не через те, що тіло міняється. А через те, що моє обличчя — це не я, і моє тіло — це також не я. І моє ім'я — це також не я. Можу жити без імені і не бачити себе в дзеркалі.

Сьогодні я купила собі смугасті шкарпетки. Іще одні. Швидко в мене буде ціла колекція смугастих шкарпеток. Інших шкарпеток я тепер не ношу з принципу. Ось які у мене тепер принципи. Я ще багато чого не роблю з принципу. Просто зціплюю зуби також із принципу. Смугасті рукавиці й шалики. Смугасті штани і спідниці, від яких я відвикла. Смугасте небо. Смугасті дороги. Увесь світ смугастий, чорне біле червоне жовте зелене синє жовтогаряче

А сьогодні бачила на вулицях двох людей із безумними поглядами. Перший був чоловік із газонокосилкою, одягнений у комбінезон у стилі Карлсона, він із таким відчаєм і переляком дивився перед себе, і якби не тримався за свою газонокосилку, мабуть, не міг би встояти на ногах. А друга була жінка за вікном першого поверха будинку, збудованого, очевидно, в шістдесятих. Які вони печальні, ці будинки. Вона дивилася кудись у порожнечу — крізь шибки, крізь людей, що проходили під її вікном, її погляд був водночас холодний і гарячий, і я подумала, що ця жінка вже не боїться смерті. Може, вона її навіть бачить. Я колись теж побачу свою смерть і, може, навіть усміхнуся до неї.

Здається, якби я робила щось таке, як Мати Тереза, все в моєму житті було би добре. Творити діла милосердя. Часто й регулярно. Тільки я не дуже знаю, як це, і, мабуть, у мене не дуже вийде. Красива дівчинка з білими пасмами волосся на чолі каже мені, що хоче, аби сталося чудо. Велике і справжнє чудо. І тоді в неї і в інших також усе буде добре раз і назавжди. І я тоді думаю: Боже, якщо хочеш, зроби для неї велике і справжнє чудо. І я думаю, що якби я могла для неї щось зробити, я зробила би. Тільки для цього мушу забути про себе всерйоз. Тільки не змушуйте мене тепер ні про що говорити. Не хочу ні про що говорити, не хочу ні про що думати. Іще в мене болять очі. Боже, як у мене болять очі...

як мені важко зі своєю пам'яттю хоча я й так уже майже нічого не пам'ятаю що було що є і що буде окропи мене іссопом і очищуся обмий мене і паче сніга убілюся Господи губи мої відкрий і уста мої будуть говорити тільки те що варто сказати

Сьогодні середа, і я по-справжньому сумую, тільки навряд чи хтось може мене розважити. «Утоли мої печалі», — шепочуть мої пересохлі губи, і я думаю, хто ж може це зробити. Може, це ти, Господи? Але як же ти їх утолиш? Подаси мені води живої у пластиковій пляшці чи якось інакше? Я уявляю смак цієї води, смак спасіння, вона повинна бути добра, ця вода, я думаю про цей смак тоді, коли готую сніданок, варю собі каву, доливаю в горня молока, щоби був такий дивний бежевий колір — так, як я люблю, а мені здається, що жива вода дощем стікає по наших шибках із того боку. І ми не зриваємося на ноги, не припадаємо до цих струмків, просто сидимо мовчки біля кухонного столу, і нашу тишу повільно крають звуки радіопередачі, повільно і нещадно. Велика любов померла, бо втомилася довго жити. Ах, не сипте солі на мої поранені руки, ліпше їх перебинтуйте.

Моя голубина душа голубого кольору. Не блакитного, а сизого, бо голубині крила сизого кольору. Бо голубий колір — це колір голубів.
Голуби носять його на крилах. Моя душа така, як голубині крила. Сльози сизого кольору. Усе всередині в мене сизе, усе всередині в мене стає сльозами. Розіллятися сизим дощем. Як би я хотіла, щоби хтось подав мені руку порятунку. І міг мене втримати, міг мене тримати трохи далі від краю, раз і назавше. Бо мені так незатишно на цьому краєві. Я увесь час за півкроку, тільки не заступайте за білу лінію, громадяни пасажири, тільки не висовуйтеся з вікон, і не притуляйтеся до дверей, і будьте обережні, коли заходите у свої поїзди, які з різновеликими перешкодами колись та доберуться до кінцевої зупинки.

Із рук у мене виростають чорні квіти. Опадають на білу землю. Я боюся доторкатись до твого обличчя, щоб не залишити на ньому чорних слідів.
Насправді не так це має бути. Повинно бути інакше: виноградна лоза виростає із моїх ребер, чорна, попалена сонцем, без листя і плодів. Зверху ніби мертва, а всередині жива. Обвий мене живою лозою, напій мене терпким вином, подаруй мені спочинок у твоїх виноградниках, зроби мене своїм глеком, благий виноградарю.

Якщо Ти хочеш, Боже, щоб я молилась до Тебе, то це дуже даремно, бо якраз це у мене і не вийде. Бо мені тяжко розмовляти не тільки з Тобою. З усіма мені тяжко розмовляти. Хочеш, я даруватиму Тобі все, що пишу? Бо кому мені ще це подарувати? Ах, Господи, не відкидай цього подарунка, бо що я тоді робитиму — із собою та зі своїми безладно й недолуго записаними думками?
А коли Ти захочеш читати те, що я написала, Господи? Чи, може, Ти вже читаєш зараз із-за мого плеча? Цікаво було би знати, що Ти про це думаєш. І що Ти взагалі думаєш про мене? Про моє тут перебування? Так, між іншим, мені хотілось би про це дізнатися. Зрештою, мене хвилює ще й те, що мені робити зі своїм невпорядкованим життям. Я нічого не можу поліпшити і пришвидшити, і взагалі чомусь усе в мене валиться. Господи, я би також хотіла дізнатися, чого Ти від мене хочеш? Навчи мене, Господи, чого мені хотіти. Ти ж розмовляв із ноями, авраамами, яковами, сарами, магдалинами, маріями, мартами й іншими. Може, Ти скажеш мені щось важливе, і тоді я перестану блукати в потемках, може, ми могли би просто поговорити як друзі, так щоб без усіляких там страхів, удаваної покори, смирення та всього такого іншого, про що я дуже мало знаю, а якось дуже просто і щиро. Знаєш, я би запитала у Тебе тільки одне: невже Ти справді хочеш карати тих, хто Тебе не любить, хто про Тебе не пам'ятає, хто у Тебе не вірить? Тому що я не знаю, як Тебе любити. Бо я Тебе погано знаю, а дуже важко любити тих, кого погано знаєш. І всіх не можна любити, Господи. Я не можу любити всіх людей, яких знаю. Хоча за когось одного я могла би віддати життя. Тільки моє життя, Господи, і так Тобі належить. А ще я хотіла би дізнатися, невже обов'язково молитися словами. Можна ж молитися до Тебе всім тілом, порами шкіри, солоним літнім потом, почервонілими жилками очей, зморшками на лобі, тремтінням рук, тахікардією, кашлем післяцигарковим, своєю втомою і радістю, своїм сміхом, чим завгодно, адже Ти читаєш тексти сердець, то яка Тобі різниця? Знаєш, я подумала собі щойно: Ти ж можеш уважати, що це моя молитва до Тебе. Можемо навіть домовитися, що я молюся до Тебе, коли пишу. Тобто коли пишу, тоді молюся. Тоді я робитиму це часто, намагатимуся робити часто. Невже Ти можеш подумати, що коли я не розмовляю з Тобою, то про Тебе не пам'ятаю?

Якби я хотіла щось у Тебе попросити, то тільки не боятися того, що буде зі мною завтра, післязавтра, за місяць, за рік. І щоби не було зі мною аж так погано, якщо Ти вже хочеш мене тут тримати без тих, хто так мені потрібен. Адже ті, кого люблю, тепер ходять Твоїми садами, Господи. Світловолосий чоловік із глибокими очима малює для Тебе картини. Хотіла би, щоб у мене виходило все це витримувати: жити від печалі до печалі, від радості до радості, від болю до болю. І щоб, коли я прийду у Твої сади, мене там зустріли ті, кого я люблю, ті, за ким сумую безмежно. Правда ж, Ти візьмеш мене у свої сади, Господи, і дозволиш, щоби той, за ким болить моє серце, вийшов мені назустріч, за браму? І дозволь йому приходити у мої сни тепер, щоб мені менше скучати. Можу я цього попросити? Чи це занадто багато? Чи це також зайве і непотрібне, Господи? Хіба я не можу скучати за тим, кого люблю? Утішай наші болі, Господи, бо Ти можеш це зробити, витирай сльози матерів, які плачуть за синами, яких Ти забираєш до себе, бо наша любов буває густа й глибока, і ми тужимо від розлук за тими, кого втрачаємо. Бо наша любов болить над сонячним сплетінням. Тримай нас у своїх долонях, Господи, тримай нас міцно, щоб нам не впасти. І ще я проситиму Тебе, щоб мені не доводилось увесь час стояти спиною до Твого світла. До Твого світла не стояти спиною, бо цього я вже напевно не витримаю.

* * *

А тепер я би тільки хотіла від Тебе розради, тільки розради. Руки у мене засмаглі й тонкі, пальці тремтять і пахнуть бальзамом зірочка, бо я вірю, що він лікує застуду і постійно ним користуюся. Пальці в мене схудли, і персні, які я ношу не знімаючи, можуть із них поскочуватися. Ах, як це все тяжко й невирішально, як це безглуздо. Офеліє дівчинко це ти даремно так гірко ридаєш, все одно твоя біда нікого не цікавить тобі залишиться тільки глибока вода там де стіл під білим обрусом сім хлібів покладено для литій стражденна моя Офеліє німфо з косою русою пригадай мене в своїй молитві

Ах, Господи, я раню себе щодня повільно й меланхолійно, мабуть, я інших також раню, тільки це не тому, що я цього хочу, а тому, що так тепер у мене виходить. Тому мені дуже потрібна Твоя порада і Твоя міцна десниця на чолі у мене. Ах, Господи, Твої пальці не пахнуть ні бальзамом зірочка, ні жодними іншими ліками, ні аптекою. Я навіть не знаю, чим вони пахнуть. Мабуть, правильно було би сказати, що вони пахнуть Тобою. А про Твій запах нічого не можна сказати напевно, тобто його не можна і іписати нашими словами, ми знаємо замало слів. Ти пахнеш усім або нічим не пахнеш. Цікаво, які запахи Тобі подобаються, Господи? І що Тобі взагалі подобається по-справжньому? Може, Ти любиш слухати вечорами музику, якщо на небі бувають вечори? Може, Тобі також подобається джаз у виконанні ангелів? Чи, може, Ти прихильник етно? А навіть якщо Тобі подобається рок, я зовсім не здивуюся. Може, Тобі подобаються кімнатні квіти, і Ти сам вирощуєш калачики в горщиках? А може, Ти більше любиш квіти на грядках і садиш гладіолуси, а коли вони відцвітають, викопуєш їхні цибулинки? Чи вони ніколи не відцвітають, Твої гладіолуси? Може, у Тебе є колекція шедеврів світової лірики? Може, щось інше? Якщо Тобі подобається наша любов, то це дивно, бо ми не вміємо Тебе любити. Бо Ти не всім відкриваєш таємниці своєї любові. Не знаю, чи ми Тобі подобаємося. Але якщо Ти нас створив і передбачив, якими ми будемо, то, мабуть, ми Тобі подобаємось і такими, якими у нас виходить бути. Вільними від Тебе, себто самотніми і без любові. Ах, Господи, дуже дорого нам доводиться платити за свободу.

* * *

Боже Ти посадив мене у створену Тобою землю і не поливаєш. Не поливаєш і думаєш, що я зможу витримувати спеку, не кажу вже про морози, а вони неодмінно прийдуть раніше чи пізніше. Я ж не кактус, щоб уміти жити без води і щоб сонце не завдавало мені ніякої шкоди, я ж не одне з численних морозостійких дерев, які все витримують, які навіть не відчувають, як холод доторкається до їхньої кори і вона грубішає. Я відчуваю все, мабуть, значно більше, ніж мені треба відчувати, сонце випалює мою шкіру, моє листя осипається від морозу й снігу, який приносять Твої зими, не можу без Твоєї опіки, без Твоєї води, без Твого тепла, а Ти залишаєш мене наодинці із незрозумілими мені природними явищами, з якими я не знаю, як упоратись. Найгірше, коли земля навколо мене замерзне, бо тоді я вже напевно не зможу вийти, не зможу виборсатися, не зможу повитягувати своє коріння, а воно дуже глибоко у замерзлій землі, вона міцно його обіймає і не випустить, я не зможу піти, а я дуже хочу втекти звідси, Господи, і чому Ти мене не відпустиш, ну, а якщо Ти вже цього так не хочеш із незрозумілих мені причин, тоді не треба залишати мене напризволяще, візьми мене за руку, Господи, бо мені дуже важко самій по льоду ходити.

Згадай мене Господи коли прийдеш у царстві Твоїм коли будеш у царстві у себе Господи не забувай про мене я не знаю що зможу Тобі відповісти коли ти будеш мене запитувати Твої питання важкі Ти так багато поставив перед нами що витримують тільки поодинокі що Ти скажеш слабким адже вони не можуть зійти із широких доріг Ти казав що широкими дорогами ходять беззаконні але вони хотіли не порушувати Твоїх законів просто у них не вийшло нічого може Ти також посадиш їх за Твій стіл скажи Господи хто розділить разом із Тобою таємну вечерю кому Ти митимеш йоги і хто схилить голову Тобі на груди хліб і сіль за Твоїм столом солодкі більше нічого не треба Твоя любов ранить Господи ми прийдемо до Тебе тією дорогою якою зможемо ноги у нас натерті волосся у нас посивіло зір притупився але ми впізнаємо Тебе навіть якщо будемо незрячі ми прийдемо як друзі Твої бо ми почули Твій голос і запам'ятали його Ми приходимо до Тебе лагідні ми простили своїм ворогам і полюбили їх ми забули образи і рани наші завдані любов'ю вже зарубцьовані наші серця м'які та гарячі ми приходимо голодні й спрагнені ми давно не мали і ріски в роті але Ти почастуєш нас своєю вечерою ми приходимо убогі в кишенях у нас порожньо бо ми не збирали собі скарбів на землі губи у нас пересохли бо ми не хотіли іншої води окрім живої нас гнали і переслідували ми багато втрачали ті кого ми любили від нас відверталися а ми відверталися від тих кого не змогли полюбити на наших серцях залишалися рубці наші друзі зачиняли перед нами двері коли надворі був дощ сніг і мороз і нам не було де голови прихилити ми боялися що загубимось і що поруч із нами не залишиться нікого хто міг би розрадити у хворобах у стражданнях у помилках у прикрощах
Ми прийшли до Тебе щоб схилити голови Тобі на груди
Знаючи що Ти нас чекаєш і що за Твоїм столом знайдеться місце і що Ти відчиниш перед нами двері як гостинний господар У царстві Твоєму пом'яни нас Господи

* * *

Сон спокійний і легкий мені опустився на вії... заснути і не більш і знати що скінчиться цей сон хоч би яким він був. Сон рятує, бо можна ні про що не думати. Ні про хліб насущний і способи його роздобування. Ні про воду живу, й мертву, й пекучу. Ні про друзів і ворогів. Ні про людей, які нас покидають і яких ми покидаємо. Ну, й нічого поганого не можна вчинити, ніякої скверни поширити. Тому іноді я шкодую, що не можна весь час спати, уникаючи спокус, бажань і помислів марних. А часом прокидаюсь і зненацька ні з того ні сього починаю думати про мурашники моєї батьківщини. Мурашники висотних будинків, мурашники вагонів метро та ескалаторів, мурашники супермаркетів, базарів, стадіонів, танцмайданчиків, шкіл, дитсадків, більших і менших підприємств. Усе це дуже й дуже заплутано, бо всі ці мурашники існують за своїми часом зовсім химерними законами. Усі принаймні метушаться, дехто має мету, дехто навіть до неї приходить. Мурахи дуже сильні и витривалі, хоча їх легко роздушити зверху, якщо наступити на них черевиком і так потримати ногу. Люди моєї батьківщини, напевно, багато могли би розповісти про це останнє, щодо перших двох якостей, я не дуже певна, що вони їм притаманні. Хоча хто його знає. Я телефоную Ґеникові, щоб довідатися, що він про це думає. Про батьківщину, ясна річ, бо ж ніщо інше мене тепер всерйоз не обходить. Ґеник каже, що батьківщина в глибокій дупі, і я розумію, що ось мені й матеріал для подальших роздумів. Пожива для зголоднілого й виснаженого мозку. Поезія у прозаїчні будні. Моя печальна й багатостраждальна батьківщина дуже-дуже далеко зайшла. Так, що може звідти не вийти. Нам усім тоді доведеться поспішити за нею (тим, хто хоче її наздогнати, ясна річ). Ну, а хто не хоче, всі залишаються на місцях і не рухаються... зрештою, це також буде тема якихось роздумів. Хоча чого це вона багатостраждальна, моя батьківщина. Насправді вона відморожена. Моя відморожена батьківщина плаче гіркими слізьми. Мені самій хочеться заплакати, так мені шкода чогось стає усіх відморозків, які неприкаяно тиняються по світі зі своїми невирішеними проблемами, змерзлими пальцями на руках і ногах, непраними шкарпетками, протертими черевиками, порожніми кишенями, нерозчесаними головами та великими серцями, очі у них сльозяться від вітру й сонця, пальці у них тремтять від алкоголю й нервового виснаження, голоси у них хрипкі й вицвілі. Дехто з них сідає на східцях підземного переходу, щоб з'їсти свій хліб насущний, дехто вже не має сили зацікавитися навіть насущним хлібом. Я серед них також вештаюся, час від часу мені буває навіть добре. Якісь відморожені частини розморожуються, і стає тепло й радісно. Але потім вони знову заморожуються, і тоді вже мало що помагає. А часом я просто думаю про те, що дощ надворі, і що під осінні дощі добре читаються книжки, і що, може, було би добре ліпити глечики, шити сандалі чи плести пояси — себто те, чого я не вмію, і що буде день, коли і я зникну із поверхні землі, зникну назовсім, і я не знаю, що буде потім, не сумніваюся тільки в тому, що світ, який залишиться без мене, — красивий. Ґеник сказав мені, що хотів би бути архітектором і будувати мости через річки, щоб люди могли переходити з берега на берег одні одним назустріч. Правда, потім він додав, що хотів би будувати крематорії — це теж наче мости у вічність. Отак він пафосно промовляє, хоча потім обов'язково додає, що вічність його не цікавить. Часом я йому вірю, а часом ні. Бо коли він туди нарешті потрапить і побачить усе це, як воно є, на власні очі, він уже не зможе так думати і говорити.

А я? А чим я цікавлюся? Чим наповнюю своє існування? Чим годую своє тіло і живлю свою безсмертну душу? Тіло моє немічне, душа моя виснажена. А це певна ознака того, що ні тілові моєму, ні душі не пасує те, що я їм пропоную. Отой джанк-фуд, який я їм уперто підсовую. Погано все це й невтішно. О Боже Боже мій Ти покинув мене знову так невчасно чому Ти постійно нас покидаєш хоча ні Ти завжди поруч бо Ти всюдисущий це ми грішники Тебе не помічаємо бо ми взагалі всього не помічаємо я занадто мало з Тобою розмовляю Боже і взагалі це я не звертаю на Тебе уваги а не Ти на мене ах Господи мені все так важко зрозуміти мабуть Ти мудро придумав цей світ тільки я постійно гублюся в ньому і мої речі губляться. Губляться мої гребінці та рушники, зубні пасти й щітки, авторучки й інші потрібні мені предмети, які ще хоч трохи полегшують моє тут перебування. Здається, мені зовсім не допомагають ангели, яких Ти призначив мені допомагати, я не знаю, чим вони при мені займаються, може, вони знають, чого саме мене позбавляти, надто багато вони в мене відбирають, мені здається, що це вкрай нечесно, але їм видніше, їм завжди видніше. Ах Господи невже я знову купила квиток не на той поїзд що мені треба і він пропаде бо в мене часто таке буває і я знову поїду в не зовсім потрібному мені напрямку автобусом душним і смердючим із розпанаханими кріслами як мертві плюшеві ведмеді і з вікнами що ніколи не відчиняються і пасажири задихаються як риби на березі хапаючи ротами безбарвне повітря пропахле бензином чоловічим та жіночим потом дешевими дезодорантами ґумовими підошвами сандалів кедів кросівок смаженими котлетами з цибулею вершковим морозивом підкислими від спеки полуницями Знову я кудись не туди поїду, і в кишені в мене буде невикористаний квиток на поїзд, на який мені знову не вдалося сісти. Як нерозумно я розпоряджаюся своїми грішми своїми речами своїм часом своїм життям усім що в мене є хоча насправді в мене нічого немає. А те, що в мене є, воно також належить Тобі. Господи мені цікаво за що Ти відбираєш від нас свої дари хоча якщо Ти даєш їх ні за що то певно можеш відбирати ні за що принаймні такою мені видається Твоя божественна логіка хоча що мені може видаватися хіба я щось тямлю у божественній логіці але просто мені іноді стає страшно що ось бувають талановиті поети і Ти раптом відбираєш у них їхній дар і вони перестають писати вірші і перестають говорити про світ такою дивною мовою від якої перехоплює подих небо наді мною хитається зірки тремтять і здається зараз почнуть осипатись як краплі з дерев після дощу чомусь вони перестають розмовляти з каменями деревами хмарами річками та іншими водоймами або може вони й говорять тільки ті їх не чують часом ти забираєш у співаків голос у малярів певність руки у гончарів їхню глину і вправність пальців в інших забираєш зір забираєш слух забираєш сили забираєш упевненість багато чого забираєш може це тому що коли в нас уже зовсім нічого не залишиться ш думатимемо тільки про Тебе якщо зможемо тоді думати тільки я не знаю чи в усіх так вийде підняти зір до неба і просто дивитися на Тебе не знаю чому Ти нас цим так випробовуєш урешті-решт Ти в нас забираєш життя яке Ти нам дав тоді коли вважаєш за потрібне тільки ми не завжди готові Тобі його віддати не завжди готові відпустити своїх друзів своїх братів до Тебе коли Ти простягаєш по них руки. Часом ми самі хочемо позбутися цього Твого дару, віддати нарешті Тобі це життя, бо у нас нічого з ним не виходить, тільки кажуть, що Ти не приймаєш таких життів, кинутих Тобі під ноги, а може, приймаєш насправді? кажи іноді зрозуміліше чого Ти від нас хочеш і не забирай у нас усього бо часом нам так потрібні наші пам'ятки фотографії листівки записники олівці засушені листочки іграшки наші собаки у нас так недовго жив кавказький вівчарка джура якого отруїли за те що він був дуже розумний наші улюблені книжки фільми люди до яких ми так звикаємо може найцінніший наш дар це ми самі і коли Ти позбавляєш нас цього дару ми перестаємо бути нас уже немає залишаються тільки кості обтягнені шкірою залишається глина адже ми глина так Господи прах під Твоїми ногами прах під ногами у себе і коли ми вже розсипаємося наші безсмертні душі плачуть чому так часто плачуть наші безсмертні душі Господи?

раз два дерева три чотири вийшли звірі п'ять шість пада лист сім вісім птахи в лісі дев'ять десять одинадцять дванадцять я колись у дитинстві як не могла заснути уночі хотіла дорахувати до мільйона і ніколи у мене не виходило і я засинала щонайпізніше на десятій тисячі і щоночі починала спочатку хоча насправді треба було продовжувати дуже багато в мене було таких безсонних ночей

я руками тримаюся за поруччя сходів я обережно спускаюся бо мені все здається що я впаду і не зможу підвестися сама так було одного разу декілька разів ах Господи чому Ти мене не підтримуєш так важко ходити Твоїми сходами Твоїми дорогами іноді я просто хочу щоб мене нарешті вимкнули або може краще перегоріти як лампочка просто так непомітно для інших і нічого не буде на моєму місці хоча лампочки залишаються у них всередині просто рветься нитка інколи мені здається що я насправді жодного місця не займаю тому нічого по мені не може залишитись але це буде так як Ти захочеш справді так тільки воно й може бути бо від мене особисто мало що залежить майже нічого це все Ти вирішуєш
із пальців у мене знову виростають квіти тільки тепер вони не чорні а різнокольорові часом мені хочеться щоб це були півники і тоді я думаю про поета який написав вірш про лебедя як я за ним скучаю за лебедем якого мені також хотілося б побачити на якомусь озері на якійсь річці на якомусь небі я хотіла би думати тільки про те що красиве такою довершеною красою тільки тепер я вже не зможу ні бачити тебе ні пам'ятати тебе ні думати про тебе ні згадувати тебе нічого не зможу зробити для тебе не зможу приходити до тебе не зможу йти від тебе

фіранка на вікні як сукня у нареченої квіти з покрученими стеблами маки іриси та польові лілії які не турбуються чи вони комусь подобаються а живуть як і повинні жити польові лілії живуть світлими від поганого харчування шкіра на руках зсихається і стягується шкіра на обличчі стягується і пече може вона пече від чогось іншого нігті нагадують потрісканий асфальт тобі не вистачає вітамінів тобі не вистачає певності тобі ще дуже багато чого не вистачає жити повільним і дуже спокійним життям в очі тобі наливається світло сонячні криниці в очах у тебе дівчинко заплющ очі і не розплющуй їх дуже довго сонячні зайчики граються на твоїх щоках сонячні зайчики визбирують твої сльози

годинникарі роблять годинники лялькарі роблять ляльок квітникарі працюють у своїх квітниках садівники доглядають свої сади таксисти приростають руками до керма я не знаю до чого я хочу щоб приросли мої руки навчи мене чогось моя земле лагідна

Хочу мати дочку, сьогодні я зрозуміла це і зраділа. Дівчинку, яка виростатиме у мене під серцем, як квітка. Дівчинку, яку поїтиму молоком свого тіла. Дівчинку, що буде частиною моєї шкіри. Дівчинку, в якій упізнаватиму себе. Дівчинку, з якою ходитиму вулицями і розповідатиму їй різні історії. Бо я знаю багато цікавих історій.

А тепер у мене немає нічого ні для кого. У мене навіть себе немає для себе самої. Мої дні розсипаються непомітно, я ніби не звідси, я ніби з іншого часу, тому я вчуся чекати і вчуся терплячості, я стаю кухлем, який чекає, поки в нього наллють молока чаю кави води квасу пива дешевого вина, я стаю авторучкою, яка чекає, коли її візьмуть до рук і почнуть писати нею листа записку вірш роман або малювати на аркуші паперу квіти кораблики будинки жіночі обличчя у стилі модільяні лабіринти хрести літаки що летять до своїх аеродромів, я стаю корабликом, який чекає, поки вщухне буря у калюжі, бо тут щойно проїхав автомобіль, і його власник чи власниця пустить його у плавання, я стаю дзеркалом, яке чекає, поки в нього загляне молода і втомлена жінка юна дівчинка з великими очима, повними подиву, я стаю фарбою, яка чекає, поки у неї вмочить пензля сумний художник, який малюватиме сонце на склі на стінах на підлозі, я стаю дверима, які чекають, коли їх відчинять і зайдуть у кімнату з високою стелею, я стаю деревом, яке чекає свого цвіту, яке чекає своїх плодів, яке чекає, коли з нього осиплеться жовте листя, я стаю світлом, яке чекає тих, кому воно має світити
здається все навколо плавиться я також плавлюсь як твердий сир тільки я не такого жовтого кольору від спеки у мене починається тобто загострюється атрофія мозку мислення почуттів відчуттів голосу на лобі виступають краплі поту і над верхньою губою це ще більш неприємно ніж на лобі але немає сенсу витирати цей піт бо все одно через хвилину максимум він виступає знову одноразових серветок не вистачить у мене в кишені є старий картатий носовичок але я не хочу ним користуватися тому що він у мене останній хоча у кишені він у мене вже лежить декілька місяців це точно мені його шкода тому що мені багато чого і багато кого шкода носовичків і людей я не хочу ні про що думати надворі 35 градусів вище нуля може навіть 38 а там де зовсім погано може бути й сорок це дуже важко щодня по скільки градусів куди вони дивляться там у небесній канцелярії хоча здається в інших країнах ще гірше у Франції в Італії в Іспанії у Німеччині там де пересихає ельба а також на всьому африканському континенті і в америці північній та південній добре що я не там а тут хоча тут мені також погано від спеки небо дуже високе і яскраве на нього важко дивитись очі сльозяться і я починаю думати що обов'язково треба піти і купити лампочку бо у коридорі перегоріла лампочка і якщо її не купити то там не буде світла і не буде нічого видно нікому і мені також і якщо я її не куплю то ніхто її не купить і коли прийдуть мої друзі доведеться зустрічати їх у темряві і вони мене не зрозуміють їм це може не сподобатися може вони образяться і підуть геть тому обов'язково треба купити лампочку треба зробити над собою зусилля треба зібрати волю в кулак у правий а якщо не допоможе то і в лівий і встати і обов'язково піти по лампочку не забути взяти гроші поки що вони у мене є на лампочку мені вистачить треба купити лампочку і хліба насущного тому що його також немає додому треба хліба й світла може ще чогось треба але цього я не можу згадати я тільки думаю як добре що мені не треба цигарок наприклад алкогольних напоїв від цього всього я дуже спокійно можу відмовитися тобто мені навіть відмовлятися не треба бо мені це все взагалі ніколи не треба воно мені ні до чого мені треба тільки лампочка та й то навіть не мені а в коридор щоб мої друзі бачили тому що мої друзі для мене дуже важливі і хліб тому що він усім потрібен я куплю батон і насмажу моїм друзям грінок із тертим сиром тільки спочатку треба щоб у коридорі було видно я вкручую лампочку і тепер у коридорі світло я заплющую очі і потім знову їх розплющую світло навколо мене залишається

я хочу тобі сказати я вже давно хочу тобі сказати тільки не так голосно треба говорити ми одне одного все одно почуємо пахне розплавлений асфальт і тремтять пелюстки білих і червоних гладіолусів я не знаю чому ти вирішив що треба мені подарувати гладіолуси хоча ні я люблю гладіолуси це я просто так кажу тому що я багато чого кажу просто так не думаючи коли розгублююсь і не знаю що сказати це насправді дуже добре що ти даруєш мені гладіолуси що вони білі й червоні що вони від тебе руки в мене вологі це все спека бабуся продає груші вона витирає мокре обличчя рукавом краплі поту в неї над губами я думаю що біля неї пахне домашнім коров'ячим молоком іще від когось пахне свіжою молодою петрушкою прянощами і пашить жаром із кіоска в якому засмаглий молодик готує шаурму люди говорять і їхні голоси на спеці міняють свої кольори я кохаю тебе більше за життя білі і червоні і сині квіти гойдаються навколо мене багато квітів люди впадають хвилями у підземний перехід метро і хвилями викидає їх назовні ми здається їм заважаємо треба було би відійти тільки ноги вростають у розплавлений асфальт більше за життя тебе кохаю краще ми відійдемо куди нам іти з тобою руки очі плечі нігті на руках і на ногах тремтячі повіки білки з почервонілими прожилками пушок на щоках матова шкіра темно-коричневі цятки родимок раковина вуха краплі поту над губами губи тремтять кохаю тебе більше за життя

Я закушую губи, я закушую губи легенько, бо вони у мене і так пошерхлі і завжди трохи щемлять, і мені все доводиться користуватися бальзамом для губ — усі 12 місяців, бо взимку і влітку в мене болять губи Мої знайомі навіть дивуються, бо майже щоп'ятнадцять хвилин я починаю шукати по кишенях куртки чи наплічника тюбик бальзаму і пояснюю, що в мене завжди шерхнуть губи, хоч яка там пора року. Мої знайомі часом співчутливо кажуть: тобі просто не вистачає вітамінів. Мені й справді не вистачає вітамінів. І багато чого іншого мені також не вистачає.

мама насмажить нам млинців із яблук ми будемо їсти їх зі сметаною тато зварить нам міцної кави всім крім мами бо вона її ніколи не п'є вона п'є тільки слабенький чай або кидає у кухоль листочки м'яти і заливає їх окропом і п'є цю зелену воду каже що так їй найкраще ми сідаємо за стіл усі разом і за столом більше немає місця з нами також наш рудий пес це було так страшенно давно тепер у нас на кухні порожньо стіл накритий іншою скатеркою і ми не сідаємо за нього разом

Нам бракує аристократизму, нам бракує свободи думки, нам бракує щирості висловлювання, і культури взаємин, і економічної стабільності, і бізнес-етики, кондиціонерів у громадському транспорті, цілодобового безкоштовного інтернету в університетах та поза ними, також безкоштовних цілодобових туалетів і високої заробітної платні для вчителів, лікарів та інших, до них подібних, ах, моя дорога батьківщино, розташована майже у самому серці Европи, як нам із тобою не пощастило. Хоча тобі з нами, здається, також.

Коли не вдається заснути, я з головою накриваюся ковдрою і розповідаю собі казку. Була собі принцеса, вона любила принца, і принц також її любив. Вона жила у великому декількамільйонному місті, де на вулицях було багато людей і машин. Принц жив у тому ж самому місті, але зустрічалися вони завжди у принцеси вдома. Він приїжджав до неї щовечора останнім поїздом метро і піднімався ліфтом на 16 поверх її будинку, бо принцеси мають жити дуже високо, інакше які ж вони принцеси. Він приносив їй різні квіти, залежно від пори року, хоча вона чомусь найбільше любила іриси, бо їхній запах нагадував їй дитинство, коли вона була ще зовсім маленькою принцесою, і гралася в різні ігри, і ходила в гості до квітів, бо квіти тоді були її найкращими друзями. Вони бралися за руки що в передпокої, бо так їм було дуже добре, вони йшли до кухні пити китайський чай або каву по-східному, і принцеса дивувалася, що принц такий утомлений і так мало говорить. Потім вони вмикали музику й ішли на балкон, якщо було тепло, і дивилися на зорі, і якщо зірка падала, принцеса задумувала бажання, — щоб вони завжди були разом і ніколи не сварилися — вона була певна, що її бажання здійсниться, тому що всі бажання принцес здійснюються.

Сьогодні я познайомилася з бомжем, якого звати Боря. Він став кишеньковим злодієм, хоча міг би співати, бо в нього непоганий спух і голос. Хоча, здається, співати він і так може сам для себе, а обкрадаючи перехожих та пасажирів метро, він заробляє собі на хліб. Але це тільки мої домисли, насправді я не знаю, чи він заробляє на хліб, чи на щось інше, чи, може, він узагалі не тим займається, а просто розповідає байку про себе, у яку, звичайно, можна повірити. А можна цього й не робити. Я сиджу на сходах у підземному переході і слухаю музикантів, які тут щодня грають. Боря підходить, і сідає поруч, і починає підспівувати «я тебя никогда не забуду», і в нього справді добре виходить. Він дуже пильно дивиться на мене і запитує: «Ну, то що, я теж міг би співати, правда?» Від Борі пахне спиртом, у нього сумні темно-карі очі побитого пса. Я думаю про те, що дуже часто можна зустріти людей із очима бездомних собак, люди часто трохи так, як пси, так живуть і так помирають, хворіють на такі самі хвороби і виляють хвостом, коли їм якась добра душа кине кусень хліба. Мені здається, що я також останнім часом живу, як пес, тиняюся містом, утікаю від машин і від п'яних, щоб вони мене не зачепили, а коли втомлююся, сідаю в підземному переході з підібганим хвостом і роззираюся навколо жалібними очима. Я безпородний дворняга. Бо в породистих псів нашийник і медаль на шиї, і шерсть чиста розчесана й лиснить на боках, бо господарі про них піклуються і годують м'ясом. А в мене боки позападали, і я тремчу від холоду. Бездомним собакам завжди холодно, вони все шукають місць, де можна зігрітися. Я киваю головою і кажу: «Правда», — бо я справді думаю, що він міг би співати, тільки з якихось причин у нього це не вийшло. Боря задоволено посміхається, у нього посмішка маленького хлопчика, котрому подарували машинку, яку він дуже хотів мати, чи м'яча, чи, може, йому нарешті вдалося підтягнутися на високій перекладині, і запитує в мене: «Правда, ти також займаєшся музикою?». Мені не хочеться розчаровувати Борю, але брехати також не дуже хочеться, і я чесно відповідаю: «Ні». «Але ж ти можеш співати?» — не здається Боря і, певно, навіть не припускає, що я можу відповісти, що нічого я не вмію і не можу. Я радісно киваю головою, так мені хочеться його втішити, і, щоб він не сумнівався, доспівую «я тебя никогда не увижу». Борі подобається, він і собі підхоплює: «защищая тебя от простуды», і ми співаємо разом. Боря підсовується ближче, запах спирту змішується з іще якимись запахами, і запитує: «Слухай, а кого ти чекаєш?» Я можу відповісти будь-що, бо на це запитання є тисячі можливих відповідей: коханого, чоловіка, друга, брата, сестру, подругу, матір, батька, друзів, із якими ми підемо зараз десь приємно збавляти час, але мені не хочеться обирати жодну із цих численних відповідей, і я відповідаю, що нікого не чекаю. «Нікого не чекаєш?» — у Бориному голосі звучить непідробне здивування і навіть трохи переляк. «Так ти його не чекаєш? Треба чекати». «Я нікого не чекаю, я просто музику слухаю». «Музику? Ну, музику, може, й можна», — каже Боря невпевнено, ніби сумніваючися, чи так можна: нікого не чекати, а слухати музику, чи, може, все-таки краще чекати на нього, а якщо вже тут музика, то її й без того почуєш. «Точно не чекаєш? То він що, зовсім тебе не любить? Таку красиву не любить?» Боря дивиться на мене із непідробним співчуттям, присувається ближче, я можу схилити голову на його плече, заплющити очі, тоді буде затишно й зручно, але не хочеться. І ми просто разом слухаємо музику, дуже довго, а може, й не довго, просто я вже не знаю, що відбувається з часом, може, часу більше немає. «Ну, мені пора», — раптом каже Боря, схоплюється і вже поривається кудись іти, але раптом нахиляється і каже мені на вухо: «Он той, із гітарою, так він завтра буде з ментами розбиратися. Точно. Виженуть його. Бо він їм там не проплатив за місце. Я тут усе знаю. Усікаєш?» «Усікаю», — кажу я уже в спину Борі, який іде так, ніби щось загубив, але що саме, не пам'ятає, або забув, куди йому йти і бурмоче: «я подумаю, Боже всевышний». І я собі мислю, що, може, й мені слід зробити те саме.

Ніхто не може мені закинути неповаги та нелюбові до батьківщини. Хоча до дочки Ієфая мені далеко. І в цій справі, і в інших. А якщо вже про дочку Ієфая, то йшлося насправді не так про любов до батьківщини, як про гарячкового чоловіка, нерозважні обіцянки та жінку з великим серцем. Але нелюбові до батьківщини мені все одно ніхто не закине.

І во віки віків. Хтось про когось думає, а хтось когось уже навіть не пам'ятає. Я випорпую монети з кишені й розумію, що мені ні на що їх не вистачить. Ні на що. Може, це й краще. Можна віддати їх комусь із численних жебраків у цьому переході. Віддати останнє й залишитися без нічого і без нікого. Але із собою. Ми підемо зі мною в кіно. Ми підемо зі мною кататися в метро. Ми підемо зі мною їсти фруктове морозиво. Ми підемо зі мною до бару пити гаряче вино. Ми підемо зі мною в порт дивитися на кораблі. Ми підемо зі мною до магазину купити кефіру Ми підемо зі мною на пошту й купимо телефонну картку. Ми телефонуватимемо спершу знайомим людям, а потім незнайомим. Може, хтось підніме трубку і скаже нам щось добре і підбадьорливе. Потім ми зі мною підемо вулицею з відчуттям, що все у нас складається якнайкраще.

Коли закінчується літо пісок на приморських пляжах білішає коли закінчується літо закінчуються пляжні любові вони везуть із собою додому спогади про них в кишенях губи твої пахнуть динями та абрикосами руки твої витягуються на багато кілометрів щоб мене обійняти востаннє я думаю що у твоєму волоссі ще є морська сіль але швидко її не буде вона вимиється міською водою ти будеш мене згадувати ти будеш за мною скучати я не знаю чи я запитую чи стверджую хіба не все одно я заздрю піскові бо твої сліди ще залишаються на ньому заздрю поїздові який може відвезти тебе куди ти хочеш заздрю подушці на яку ти опускаєш голову заздрю твоїм снам у яких ти солодко усміхаєшся заздрю асфальтові по якому ти ходитимеш заздрю ескалаторам на які ти так довірливо ступаєш не дивлячися під ноги вони везуть тебе глибоко під землю заздрю людям які можуть тебе бачити щодня яким не треба попередньо домовлятися з тобою про зустріч які просто приходять до тебе в гості заздрю твоїй матері вона знає тебе найдовше

Сьогодні Я бачила в метро сивого дідуся, що плакав. Сльози не встигали викочуватись у нього з очей, бо він підбирав їх пальцями, підіймаючи окуляри, хоча навіть якби сльози викочувалися, то все одно губилися б у глибоких зморшках його щік. І я думаю про те, що завжди я отак спостерігаю за людьми, про яких нічого не знаю, бо бачу їх уперше та востаннє, і мене вражають чи ранять їхні історії, про які я теж нічого не знаю.

Якісь ідіоти женуться за мною вулицею і жбурляють у мене камінням. Я пес, маленький чорний цуцик, мені важко бігти, тому що я тільки недавно навчився бігати, раніше у мене виходило тільки ходити, перевалюючися з боку на бік, бо я не вмів зберігати рівноваги. Мабуть, це тому, що я дуже маленький і тільки нещодавно почав жити без мами. Я не знаю, де мама, мабуть, вона залишилась жити там, де я народився, але я не знаю, де це. Моїх братиків віддали іншим людям, яким вони сподобалися. Я нікому не сподобався, можливо, я не дуже гарний як на людське око, я цього теж не знаю. Думаю, що моїй мамі я подобався, мабуть, вона хотіла би, щоби я з нею залишився, тільки цього не хотів її господар, бо він не може жити у двокімнатній квартирі на десятому поверсі, де двоє собак, і кіт, і хом'як, і папуга із зеленим хвостом, який смішно кричить на господаря. Тому мене треба було комусь віддати, а що мене ніхто не захотів узяти, мене довелося винести надвір і посадити біля контейнерів зі сміттям, аби мене хтось підібрав. Я не знаю, що таке «підібрати». Мабуть, хтось мав би привести мене до себе додому і знайти мені іншу маму, і щоб у неї було молоко, і щоб я міг їсти досхочу, і щоб у неї була довга шерсть, у якій тепло спати, бо мені треба багато спати, щоб рости і вміти зберігати рівновагу, бо рівновага дуже потрібна собакам, і людям також. Мені не подобалося сидіти біля контейнерів зі сміттям, бо було холодно, накрапав дощик і шерсть у мене змокла. І запах був поганий від цих контейнерів, смердючий і кислий, а мені так хотілося, щоб запахло молоком і моєю мамою, і щоб не було мокро, і щоб можна було згорнутися в клубочок, уткнутися носом у її шерсть і міцно й довго спати. Я думаю, мама також без мене сумує, вона дуже не хотіла, щоб мене несли до контейнера, і жалібно дивилась на господаря, але нічого не просила, бо, мабуть, знала, що це не допоможе. Мені стає дуже холодно й сумно, я починаю тихенько плакати, потім голосніше, мене все одно ніхто не чує. І не бачить, бо надворі стає все темніше, цікаво, навіщо господар виніс мене сюди увечері — мене ж ніхто не побачить і не зможе підібрати... Здається, я спав і спав довго, не знаю, як мені вдалося заснути на такому холоді й без мами, може, це тому, що я дуже довго плакав і втомився плакати, і заснув — сам не знаю, як це сталося. Тепер мені хочеться їсти, тільки тут їсти нічого, я пожував трохи трави, мені так хочеться маминого молока, але мами немає. А ще в мене дуже намокла шерсть, я хотів би висохнути, тільки не знаю, що для цього треба зробити. Я вирішив, що піду звідси, бо не хочу сидіти чекати, щоб мене хтось підібрав, мені це зовсім не подобається. Може, мене підбере хтось лихий, тоді зі мною вже напевно нічого доброго не буде. А тепер за мною женуться якісь ідіоти, вони жбурляють у мене камінням, я біжу дуже швидко, хоча я ніколи не бігав, не знаю, як мені вдалося цього навчитися, тільки камінням не хочу щоб по мені кидали це дуже боляче і образливо знову боляче і біжу щоб знайти маму тому що я не знаю куди мені іще бігти хто іще міг би мене врятувати тільки я не чую її запаху її молока ніщо не нагадує її довгої шерсті мамо вони кидають у мене камінням це боляче і дуже страшно чому діти у людей такі жорстокі може вони так граються але це якісь дуже дивні ігри коли мама гралася зі мною вона кусала мене за вуха але це зовсім не боліло тепер дуже боляче

Не можу спати, хоча дуже хочу заснути, щоб не думати. Думки білі, як біль, думки сотаються, як біле полотно, чому я не знаю, як себе заспокоїти, як себе втихомирити.
смерть прийшла до художника і стала в нього за спиною поклала руку йому на плече і питає це нічого що у мене такі холодні руки тільки ти не лякайся я прийшла не по тебе просто мені дуже хочеться щоб ти намалював мій портрет тільки щоб я на ньому була дуже красивою і щоб мене не треба було лякатися бо я дуже не люблю коли мене лякаються може я насправді хочу порозмовляти з тими до кого приходжу тільки не кажи що ти теж боїшся і що не хочеш зі мною говорити він думає що все просто і справді зовсім не страшно смерть як музика що заколисує це так як гойдатися на морських хвилях йому подобається джарет може смерть також любить грати на музичних інструментах у моєму саду каже смерть ростуть білі лілії у моєму саду ростуть квіти з густими й важкими запахами які не кожен витримує часом я беру з собою білі лілії до тих до кого приходжу або запрошую до себе в гості кажу ходімо у мій сад подивимося на мої квіти мої квіти треба доглядати поливати виполювати бур'ян
а ще я люблю різні красиві речі великі півкруглі ванни у яких можна плавати
смерть сідає на ослінчик і каже що втомилася стояти вона ходить босоніж у неї брудні ступні вона помічає куди я дивлюся і каже може ти хочеш помити мені ноги
я не заперечую не наважуюся заперечити бо хіба можна сперечатися зі смертю я приношу тазик із теплою водою кипарисове мило й червону нову мочалку я навіть не встиг нею скористатись бо купив її тільки вчора вона ще пахне супермаркетом та рекламними акціями я здираю целофанову упаковку мочалка справді тверда й добра
я намилюю смерті ноги вона фарбує нігті матовим лаком один ніготь надламаний може вона десь спіткнулася шкіра на п'ятах загрубіла а на великому пальці лівої ноги у неї мозоль я змиваю мильну піну і думаю про чистий четвер про омивання ніг друзям і ворогам ближнім і дальнім але не знаю до кого з них можна зарахувати смерть
друзі мої перестають мене пам'ятати ворогів у мене немає ближні часом мене щось просять дальніх я сам іноді про щось прошу
я малюю картину жінка якій миє ноги чоловік обличчя жінки не видно обличчя чоловіка не видно тільки його руки біля її ніг притягують до себе погляд
смерть стоїть у мене за спиною і сміється каже що ж ти не наважився намалювати мого лиця хіба я негарна я відповідаю що не малюю його бо я його не бачив бо не наважився подивитися на неї
смерть говорить які ви люди боягузи я цілком з нею згоден але від цього я не перестану менше боятися

Я думаю, що все-таки не зможу заснути. Мені хочеться поговорити з тобою чи написати тобі — про осінь, про дерева з вогняним листям, на які мені було так приємно дивитися з вікна автобуса, і стало шкода, що я сьогодні не взяла з собою фотоапарата, що я завжди забуваю його взяти саме тоді, коли він знадобиться.
Мені захотілося, щоб ми разом дивились на ті дерева, вони тобі сподобались би, ти обов'язково сказав би зачудовано: «Дивись, які дерева>. І усміхався би до них, тобто ми разом усміхалися б до тих дерев. За вікном я чую чиїсь голоси, потім тиша, а потім цокотять жіночі каблучки. Жінка йде сама, поспішає, каблучки цокотять дуже швидко, жінки часто так швидко ходять, коли повертаються додому самі пів на третю ночі.
Мені здається, що мої нічні кроки нагадують її ходу, хоча я не ходжу тут у взутті на каблуках; маю на увазі поспішність — ми однаково поспішаємо у темряві.
Я дивлюсь у вікно вниз, але не бачу цієї жінки. Бачу тільки світляні яблука ліхтарів, що розливають навколо жовтогаряче світло, білі машини на автостоянці та своє відображення. На мені жовта футболка, якої ти ще не бачив.
Десь за стіною хтось вчиться грати на барабані. Я би хотіла побачити цього пізнього гравця. Звуки одноманітні, глухі й трохи мене лякають.

Дуже багато що мене лякає. А ще більше засмучує. Сьогодні я розмалювала собі нігті у різні кольори, щоби розвеселитися. Потім я ще думала про те, чому мені так нестримно хочеться себе розвеселювати і чому не залишатися сумною. Клубки мого синього смутку також гарні. І нігті я також можу малювати тільки в синє. Телефонує моя приятелька й каже: «Ти мені снилась у такому синьому кольорі, ти була дуже весела, і сукня на тобі була синя, такий глибокий синій, аж чорний, і так тобі пасував той колір, я від тебе очей не могла у тому сні відірвати, і дивувалась, що ти така весела, я тебе такою веселою давно не бачила, ти так дзвінко сміялась, що би це значило?»

Бог відчиняє мені двері, навіть коли я ще не встигну постукати. Він заводить мене до кімнати, у якій, мабуть, приймає відвідувачів, зрештою, я не знаю, як воно насправді, бо коли я сюди приходжу, до нас із Богом ніхто не заходить, не дзвонять його небесні телефони, мабуть, він так розпоряджається і вділяє мені так багато свого божественного часу. Бог щедрий. Іще він всюдисущий, але я не знаю, як це йому вдається — і розмовляти зі мною, і бути ще десь. Тому я намагаюся про це не думати. Бог сідає за письмовий стіл із неймовірною кількістю шухлядок. На столі лежать стоси паперів — мабуть, це те, що не повміщалось у шухлядки. У цій кімнаті глиняна долівка, мені думається, що це та глина, з якої Бог ліпить людей, але я не наважуюсь у нього про це запитати. А він сам нічого не каже. Тому я ходжу дуже обережно, раптом я товчусь по чиємусь майбутньому обличчі? Я сідаю на стілець і запитую: а що ти робив, Боже, перш ніж я прийшла? Бог каже: я читав вірш дуже гарного поета Марка Шаґала, тобто перечитував, бо я його давно знаю, але ж ти знаєш, як часом хочеться перечитати вірші — ті, які давно знаєш і особливо любиш. Я здивовано кажу: Боже, але ж Шаґал не був поетом, він був художником. Бог також дивується і говорить: ну, хіба ж ти не знаєш, що це одне й те саме? Він малював для мене картини, які мені подобалося читати, це була для мене найцікавіша поезія, а одного разу він написав мені вірша, у якому попросив мене будити його тоді, коли закінчуватиметься ніч й приходитиме світанок, а ще обіцяв, що малюватиме для мене картини на землі й на небі, і виконав свою обіцянку, і я також завжди виконував його прохання і щоранку його будив
я запитую Боже а він тепер також малює для тебе картини
так звичайно каже Бог тільки я поки що не зможу тобі їх показати та й це картини не для мене це для людей картини
а що тут всі роблять те що вони робили раніше питаю я так сміється Бог всі роблять те що їм подобалося робити і в них це виходить ще краще хоча тут навчаються робити те чого не вміли робити раніше але чого дуже хотіли тут всі всього навчаються того чого не встигли навчитись а те що вміли робити вдається їм досконало
досконало це як запитую я
досконало коли форма це те саме що зміст
я не знаю як це
потім дізнаєшся
а що робить мама питаю я вона вирощує квіти багато ходить гуляти часом співає в неї тепер дуже довге густе волосся виросло як чорний шовк і ліпить глиняні горнятка й розмальовує їх у неї є піч де вона їх випалює знаєш Боже я дуже за нею скучаю часом мені хочеться поговорити з нею більше ніж з Тобою Ти Боже все дивно придумав Ти позбавляєш нас тих кого ми любимо так невчасно
Бог журливо посміхається і каже ти знаєш я також дуже скучав за своїм сином тоді у саду він плакав але я не міг йому допомогти часом треба щоб хтось ішов залишаючи тих хто його любить але обіцяю тобі що ви садитимете квіти разом може я вам допомагатиму коли в мене буде час
Ти знаєш Боже у мене руки такі як у неї знаю відповідає Бог тільки у неї не ламаються нігті чому у тебе постійно поламані нігті не знаю кажу я мабуть це авітаміноз тобі треба їсти багато яблук моркви й білого сиру тобі не вистачає кальцію знаю Боже кажу я мені завжди не вистачає кальцію
а що зі світловолосим чоловіком який малює для Тебе пісні метеликів і соняшники?
він щасливий каже Бог бо соняшники які він садив у себе вдома тут проростають а пісні які він співав мої улюблені я покликав його щоб зберегти його голос він поливає соняшники і співає
я хотіла би співати разом із ним щоб він навчив мене тих пісень які Ти любиш
Ти обдарував його дивовижним голосом Господи це найкращий інструмент який Ти йому дав
ви співатимете в моїх садах коли я прийду по тебе але ти співай уже тепер він підспівуватиме тобі тільки тихо може ти його навіть не чутимеш ви так моло чуєте коли ходите по землі все вам заважає усе вас відволікає
я дуже уважно слухатиму дуже багато слухатиму
Бог сміється і гладить мене по голові руки у нього м'які й тверді водночас теплі й холодні вони пахнуть сушеним зіллям і морською водою і лавандою і ще чимось тільки я не знаю цього запаху мабуть це запах неба
знаєш Боже мене дуже засмучує що в мене постійно випадає волосся це навіть нечесно що воно випадає мені хотілося би щоб його було багато щоб воно було густе й довге і ніякі ліки мені не допомагають а ти не сердься каже Бог не сердься і живи просто як живуть мої квіти я їх доглядаю у них завжди є все що їм потрібно у тебе так само має бути тільки ти просто кажи мені іноді про те що тобі насправді потрібно тільки кажи спокійно

у неї обгризені нігті аж до м'яса це тому що вона багато нервує і дратується у неї дуже болять пальці тільки вона не може знайти пояснити чому в неї дуже тремтять руки вона навіть не може втримати слухавку щоб зателефонувати куди треба

Господи я би хотіла писати книжки для Тебе можливо Ти їх читатимеш вранці удень надвечір коли Тобі сподобається
і можливо цього буде достатньо я би дуже хотіла знати чи цього буде достатньо щоб більше мені нічого не доводилося робити
бо можна людей рятувати книжками хоча такі книжки дуже рідко пишуться але це дуже щедрий дар мені дивно що я навіть наважуюся про це думати але просто знаєш Господи люди повинні рятувати одні одних можна це робити тим що ми говоримо тим що ми пишемо навіть тим що ми думаємо хоча тільки від Тебе залежить чи щось із цього вийде

Наступного разу, коли підходжу до дверей, вони вже прочинені. Бог гукає до мене: заходь. Я тихо переступаю поріг і бачу, що він пише, схилившися над столом. Мені стає цікаво, який у Бога почерк, але не хочеться заглядати йому через плече, я тільки думаю, що, мабуть, літери у нього не кучеряві й не дуже великі. Я запитую: Боже, ти дозволиш приводити із собою собак у Твої сади і котів також? Тих, що бездомні, бо бездомним завжди найгірше. Бог киває головою, відкладає ручку, повертається до мене і посміхається. Мені здається, що йому шкода бездомних тварин, тільки він не може всіх їх прихистити, цю справу він доручає нам. Я згадую одного професора мого університету в його однокімнатній квартирі жило багато собак може семеро а може дев'ятеро вони жили в кухні у кімнаті у передпокої тому що їм більше не було де жити вони жили у професора що займався філософією любові хоча любов це не філософія любов це просто любов

коли надворі холодно не хочеться прокидатися виповзати з-під теплої ковдри хочеться заснути надовго як засинають на зиму ведмеді смоктати папу і нічим не турбуватися просто дивитися кольорові сни як кінофільми на кінофестивалі один за одним довго здається що їм не буде кінця і чекати на весну
але вставати все одно треба холодно на руках і ногах гусяча шкіра тіло хоче щоб йому було тепло воно скручується стискається воно хоче зменшитись я пробираюся навпомацки до стільця на якому висить мій одяг я навіть боюся розплющити очі бо здається щойно розплющу і в них натече холоду я одягаюся із заплющеними очима навпомацки пробираюсь у ванну
гарячої води немає не було й не буде це аксіома коли прокидаєшся нічого не міняється все так як і було вчора бо її немає відучора а може й від позавчора з цими днями ніколи нічого не можна знати напевно все переплутується вмитися холодною а про серйозне купання думатиму пізніше
визираю у вікно щоб подивитися на термометр що він там показує і щоб знати до чого готуватися коли доведеться вийти надвір термометр показує плюс два це ще не так погано як на пізню осінь але все одно значно менше ніж хотілося під моїм вікном двірник згрібає листя скрізь величезні купи різнокольорового листя люди також мають одягатися в такі яскраві кольори може тоді їм буде тепліше вони не втягуватимуть голову в плечі моєю вулицею біжать безшиї жінки й чоловіки в чорних шкіряних куртках у темних плащах тільки в моїй країні люди носять чорні шкіряні куртки по цьому їх можна впізнати

у мене холодні пальці я прикладаю їх тобі до чола щоб дізнатися чи в тебе є температура напевно є і висока чому ти її не поміряєш ти зовсім не хочеш подбати про себе я зроблю тобі чаю з цитриною і з медом тобі треба вигріватись і впріти губи у тебе засмажені губи у мене печуть мені хочеться з тобою десь поїхати у гори чи на море зараз холодно їхати у гори чи на море тоді ми можемо поїхати за місто до лісу по гриби якщо вони там ще залишились або просто так розкласти вогнище і пекти в ньому мисливські ковбаски і картоплю запиваючи їх густим червоним вином із пластикових скляночок мені часто сняться гриби і вогнище я дуже хочу поїхати з тобою до лісу ми поїдемо правда тільки ходитимемо тримаючися за руки щоб не загубитися бо якщо хтось із нас загубиться то інший також загубиться а ми не повинні губитися ми повинні бути разом мені подобається тримати тебе за руку моя рука губиться у твоїй руці твої руки тримають мене міцно я тебе дуже прошу поїдьмо до лісу я тільки мушу тепло одягнутися бо надворі холодно я знаю що там тепер страшно холодно мені треба знайти свою шапку і теплі колготи і вовняний светр той який колеться тоді мені не буде холодно і ми зможемо дуже довго гуляти аж поки потомимось тільки ти триматимеш мене за руку ми не можемо зараз нікуди піти бо ти хворий і в тебе гарячка у тебе висока температура тобі треба її поміряти тільки я не можу знайти термометра де у тебе термометр і таблетки щоб збити жар ти мені можеш сказати де у тебе зберігаються ліки може доведеться піти в аптеку якщо в тебе тут нічого немає тільки не відпускай моєї руки мені дуже хочеться смажених грибів ми збиратимемо гриби в кошик тільки не йди без мене бо я знаю ти можеш піти сам а не треба щоб ти йшов сам ми повинні піти разом чому тут так пахне грибами може ти приніс із собою гриби і не хочеш мені їх показати я дуже хочу подивитися на гриби і їх понюхати навіть якщо вони пахнуть твоїми цигарками бо у тебе цигарки в усіх кишенях це погано для грибів бо гриби мають пахнути грибами або рибами що живуть у морській солоній воді нічим іншим вони пахнути не повинні

я нагадую собі великий клубок який котиться сам не знає куди з мене висмикуються нитки тонші й товщі коли вони рвуться мені боляче часом хтось наступає на висмикнуту нитку ногою це буває у переповнених вагонах метро на екскалаторах часом на вулицях мені й тоді дуже боляче нитки брудняться перестають мені подобатись я думаю що треба себе випрати добре вишурувати може навіть у пральній машинці бо що як інакше не вийде повідчищати цих ниток а потім їх треба буде позаштовхувати назад це самотужки мабуть буде складно зробити у майстерні повинні вміти краще це робити але я не хочу здавати себе в майстерню а пообривати ці нитки не можу бо від цього боляче і клапті шкіри відриваються разом із нитками а рани потім дуже довго заживають

не ходи до річки там глибока вода і крутий високий берег бетонний без перил і коли довго дивитимешся вниз може статися так що річка захоче тебе забрати бо там на глибокому річковому дні сплять мертві люди і кораблі там річка ховає свої скарби монети багато жовтих і білих монет намист перстенів браслетів корків авторучок олівців гаманців заколок стрічок годинників пляшок торбинок парасоль те що люди гублять нікуди не дівається річка все зберігає вона неодмінно захоче щоб ти нікуди не йшов вона гойдається біля твоїх ніг вона ніжиться вона вигинається вона солодким голосом шепоче у мене на дні завжди добре немає ні палючої спеки ні дошкульних морозів є де жити пустує багато кают на моїх кораблях у мене завжди багато гостей вони розповідають одні одним надобраніч усілякі цікаві історії будеш їх слухати і також їм щось оповідатимеш бо ти багато знаєш ходи до мене жити у мене водиця віконцем тече у мене не треба ні про що думати ні про що дбати будеш гуляти скільки захочеш пересипатимеш жовтий пісок у моїх годинниках бавитимешся з моїми русалками їхні обійми такі ніжні їхні голоси такі солодкі ти не слухай річки бо вона підступна вона тебе заманить аж на саме дно звідки ти вже ніколи не повернешся додому і даремно батьки виглядатимуть тебе і писатимуть смси і набиратимуть номер твого мобільника який під водою задихнеться а може річка забере його собі і даремно мама накриватиме на стіл як завжди для всіх хоча ти не прихопиш на обіди й вечері і тиждень і другий вона ковтатиме сльози й проситиме першої зірки щоб ти коли-небудь таки повернувся а ночами плакатиме в подушку так щоб не чув батько бо він не спить і журно зітхає і щодня все частіше кудись дзвонить і питає чи ще не знайшли в міліції в моргах і в міських лікарнях у витверезниках відповідають що вони нічого не знають і батьки все більше журяться горбляться й сивіють тяжко зітхають а потім одного дня мати одягне плаща пов'яже голову хусткою бо вже глибока осінь піде до річки і сумно скаже річко віддай мені мого сина бо мені він більше ніж тобі потрібен річка засміється річка звеселиться річка скаже грайливим голосом жінко яка ти нерозумна чому ти думаєш що у мене є твій син у мене його немає шукай жінко свого сина деінде мати проситиме вмовлятиме благатиме погрожуватиме врешті у неї не стане голосу побреде засмучена додому але прийде наступного дня і знову проситиме вмовлятиме благатиме погрожуватиме але річка невмолима річка байдужа річка сміється дзвінким сміхом і каже шукай жінко свого сина деінде бо в мене його немає мати гірко гірко заплаче і льози капотять у річкову воду річка морщиться річка дратується річці по подобається коли в неї плачуть бо сльози гіркі сльоза потрапляє на руку синові він дивується і каже невже дощ доходить аж сюди він злизує краплю і каже це не дощ це сльоза моєї матері вона плаче за мною на березі річки він просить річко відпусти мене додому бо я не хочу щоб мати плакала за мною вона плаче й сивіє мабуть вона вже виплакала всі очі відпусти мене річко я не хочу твоїх кораблів я не хочу твоїх монет я не хочу слухати історій твоїх гостей бо вони нецікаві не хочу твоїх русалок відпусти мене річко додому не пущу каже річка бо ти мені любий бо кучері твої такі гарні і голос твій такий густий я ще не натішилась тобою не надивилася не напестилась і другого дня синові на руку впаде материна сльоза одна а потім друга і він знову попросить річко відпусти мене додому бо моя мати за мною плаче і знову річка скаже я тобою ще не натішилася не налюбувалась не напестилась і так буде ще багато днів аж якось мати прийде закутавшись у пухову хустку бо вже починається зима і плакатиме і сльози замерзатимуть річка скаже добре я віддам тобі твого сина як віддаси мені свої руки тільки спочатку нехай твої сльози роз'їдять їх до кості тоді я повірю що ти любиш свого сина мати каже добре я зроблю як скажеш тільки віддай мені мого сина тепер щодня сива жінка приходить до річки й плаче на морозі приходить багато днів мерзне на березі руки в неї роз'їдені тільки ще кості не видно та одного дня нарешті вона побачить свою трохи жовтувату кістку і зрозуміє що своє слово виконала покаже річці руки і скаже річко я виконала те що ти хотіла тепер віддай мені мого сина річка скаже добре віддам бо він мені вже набрид він не сміється не жартує не дивиться на мої скарби не насипає жовтого піску в мої годинники не бавить моїх гостей не сміється до моїх русалок увесь змарнів схуд забирай його із собою тільки спершу я заберу твої руки добре каже мама і витирає останню сльозу пальцями річка забирає в неї руки і віддає їй сина мати кидається до нього цілує шепоче синочку ти повернувся мій любий я не можу тебе обійняти син бачить що в матері немає рук питає мамо а де ж поділися твої руки мати каже я віддала їх річці щоб вона відпустила тебе додому

я живу так ніби мене й немає насправді руки мої тоншають надходить пора коли людям хочеться бути деревами жити як дерева неквапно і спокійно скидати листя на зиму і чекати весни дівчинка Тоня з білявим волоссям також хотіла стати деревом і зацвітати на весну рожевими квітами у дівчинки Тоні вже є сиве волосся тільки його ще майже не видно правда коли придивитися зблизька видно сиві нитки це тому що бабине літо павуки приносять мені своє павутиння каже дівчинка Тоня й тихо сміється знаєш іще каже привези мені наступного разу якщо тобі не важко деревію кропиви якщо знайдеш кровоголовку бо у мене знову кров не зупиняється нічим не можна її зупинити тут трав немає в аптеці а лікарі кажуть що мені обов'язково треба а ще привези мені кокосових цукерок будь ласка коли ти приїдеш наступного разу я думаю що швидко може у суботу ні я зможу раніше не піду в четвер на пари на бежеде взагалі можна не ходити який ідіот вигадав цей предмет а на вишку я й так ходжу занадто часто я приїду до тебе на велосипеді привезу тобі твої трави і цукерки покатаю тебе тут же можна на подвір'ї дуже повільно ти би хотіла покататися на велосипеді дуже хочу кататися на велосипеді з тобою обов'язково приїжджай тільки може не в четвер бо тебе виженуть із університету я можу почекати я справді можу почекати до суботи чи до неділі дівчинка Тоня махає рукою мені на прощання біляве волосся дівчинки Тоні розсипане по білій подушці воно насправді не біле а жовте і павуки у ньому тчуть своє сиве павутиння ми каталися з нею на велосипеді дуже повільно і дуже мало більше сиділи на лавці і розмовляли ти би хотів стати деревом бо я би хотіла голос у неї тихий і світлий тіло в неї тоненьке і світиться крізь неї можна дивитися її долоні тонуть у моїх вони прохолодні як світло мені здається що вона тече через мої руки як світло як повітря мабуть вона зовсім нічого не важить я ніколи не думав про те щоб бути деревом Тоня тихо сміється і проводить рукою по моїй щоці пальці у неї прохолодні біжать мурашки по шкірі я застигаю очі дивно щемлять я ніколи не плачу тобто я майже ніколи не плачу Тоня усміхається все буде добре я обіцяю що приїжджатиму щодня заварюватиму їй трави я зовсім не хочу ходити на пари не розумію навіщо вони мені потрібні функції логарифми похідні графіки знову функції безконечні рівняння опір матеріалів я дивлюся на дошку списану кривими цифрами у неї таке жовте волосся і така прозора шкіра яким би деревом ти хотіла бути я хочу бути акацією може яблунею її квіти гарно пахнуть я приїжджав до неї часто дуже часто поки дівчинка Тоня не стала деревом тепер воно зацвітає рожевими а може білими квітами я зовсім перестаю ходити на пари ходжу містом іноді до самого ранку і придивляюся до дерев які їй подобалися тільки не можу її впізнати

сумно коли Ти Господи не приходиш коли я вечеряю самотньо вечеряю салатом із кульбаби
ти дивуєшся Господи що я їм кульбабу? але тут немає чого дивуватися я не знаю чим кульбаба відрізняється від зеленої цибулі
від листків салату
така сама трава
салат із кульбаби дуже смачний
ще можна їсти кропиву тільки її спершу треба ошпарити окропом тоді вона не пектиме
ще я заварила собі звіробою він гіркий сьогодні людям не вистачає гіркої їжі вони їдять забагато солодкого це правда Господи людям не подобається те що смакує гірко
але це стосується не тільки їжі
різних гірких досвідів
різних печалей
Ти Господи створив так багато різних трав вивчати трави можна все життя
так багато зеленого кольору
вивчати трави якими Ти насадив свої сади
сьогодні я довідалась як виглядають незабудки
щоб не забувати про тих про кого слід пам'ятати пам'ять не пахне пам'ять болить
господи господи господи

ми такі самотні Господи тому що ми нікому не потрібні по-справжньому окрім Тебе навіть самим собі тому що собі ми часто набридаємо а Тобі не можна набриднути бо Ти дуже терплячий і це дуже дивно
Ти взагалі дуже дивний Господи
аніс я не зовсім знаю чи це запах анісу просто мені здається що він міг би бути анісовим я навіть не впевнена що знаю що таке аніс може це рослина якась квітка чи кущ із колючками або без це все просто через той зелений чай у пакетиках який я собі купила він має такий дивний запах який нагадує мені ще інший запах можливо то були цукерки монпансьє хоча я вже насправді не пам'ятаю чи то саме вони так пахнули різнокольорові камінчики що злипалися в одну грудку може мій чай просто пахне цукерками монпансьє а на упаковці нічого не написано тобто написано але так щоб збити з пантелику бо там вони пишуть що це східний запах але ж східних запахів є дуже багато це може бути куркума але ж всі напевно знають що це ніяка не куркума людей не так легко обдурити як здається може хтось так само як я думатиме що це анісовий запах і не зможе вночі заснути думатиме про все що завгодно може також про цукерки монпансьє спершу вони їли цукерки монпансьє що позлипалися і стали як один багатокольоровий скляний камінь а потім цілувалися він тримав пакетик у руках а вона застромлювала туди руку і відламувала шматок деколи цукерки так відламувалися, що краї шматка були схожі на осколки різнокольорових пляшок руки у неї і в нього були липкі нарешті вона сказала більше не хочу але він ще тримав пакетик перед нею раптом вона передумає вона облизує пальці і сміється ти що? пальці солодкі і губи також солодкі у тебе завтра я обов'язково подивлюся в інтернеті що таке аніс тому що деякі питання не можна залишати нез'ясованими можна навіть написати в ту фірму і запитати чому вони на упаковці свого товару подають неповну інформацію і що це може мати недобрі наслідки адже бувають люди зі слабким серцем чи надто вразливі або ж неврівноважені із людьми буває по-всякому вони хочуть щоб їм усе договорювали до кінця не приховували деталей у тому що стосується складу продуктів щодо іншого можна казати їм неправду чи не зовсім правду менше знаєш спокійніше живеш ось мені цей запах нагадує аніс комусь же він може нагадати щось зовсім інше і невідомо як тоді все закінчиться

Сьогодні я багато ходила містом, сиділа в інтернет-кав'ярні й писала листи друзям. Коли вийшла, подумала, що невдовзі зима, і буде холодно, і треба неодмінно купити собі рукавички, і треба буде знову вчитися переживати зиму. Бо кожну зиму треба вчитися переживати заново. Але я не купила собі рукавичок, навіть не тому, що не було рукавичок семи кольорів веселки, бо можна було обійтися іншими кольорами, а тому що купила собі чаю з ройбушем та імбиром. Мені подобається випробовувати смаки, випробовувати запахи, попередній чай був із папаєю та гібіскусом. Я дивуюся людям, які вигадують смаки, запахи і роблять зачіски. Усім людям, які роблять щось руками.
Імбир смакує дуже дивно — гостро, пекуче і незрозуміло. Елла Фіццжеральд співає мені подобається як ти говориш мені подобається як ти думаєш мені подобається все що ти робиш
я сміюся бо мені також усе подобається як ти дивишся як ти думаєш як ти дихаєш як ти смієшся як ти плачеш як ти спиш як ти голишся як ти чистиш зуби як ти заплющуєш очі як ти живеш любов моя

* * *

Дивлюся у вікно на жовто-зелене листя, подекуди воно коричневе, так, ніби припалене праскою, а подекуди зовсім чорне, начебто ту праску хтось поставив на листок і відійшов на декілька хвилин — подивитися, чи не збігло молоко, чи, може, телефон задзвонив алло любове моя ти вільна я до тебе зайду за півгодини, а потім, коли про праску згадали й прийняли її, листок був уже мертвий, усі його тканини почорніли хоча навіщо прасувати листя цього зовсім не можу збагнути в листках мені найбільше подобаються прожилки вони як лінії на долонях рук. Люблю, коли цих прожилок дуже багато. Кажуть, коли ліній на долонях дуже багато, людина нещаслива або життя в неї дуже складне. Коли дивлюся на свої долоні, порізані густою сіткою ліній, рисочок, довших і коротших, мені стає сумно, бо долоні в мене ніби поколені лініями, я зовсім не хочу бути нещасливою і не хочу, щоб життя у мене було дуже складне і прикре. Але, здається, все саме так і складається. Принаймні іншим я ускладнюю життя, це очевидно. Своїм батькам якнайбільше. Усе почалося з того, що в четвер я не пішла до школи, мало бути дві фізики і, здається, самостійна, і я не зробила домашньої, а шкода було гаяти час на те, щоб спочатку ничкуватись десь у туалеті чи підвалі й переписувати з кимось на пару довжелезні розв'язки всіх п'яти задач, а потім на уроці вдавати, що я пишу, чекати, поки хтось передасть мені шпаргалку і, ні в що не врубавшись, тупо скатати, головне з формулами, щоб у них не загубитись і не переплутати порядку, для мене вони всі мають однаковий вигляд і зміст також, двоповерхові й довгі, бувають одноповерхові, зрештою, яка різниця, свої три бали я отримаю, я на це сподіваюся принаймні, але з цим я завжди встигну, самостійна не контрольна, її не треба переписувати, ось саме тому я вирішила, що до школи не піду, бо дві фізики підряд для мене забагато, навіть якщо на другій буде нова тема можна буде нічого не робити не слухати читати під партою ісікаву такубоку розпрощався і в темряві нічного вагона біля вікна качаю по столі зелені яблука або крадькома дивитись у вікно як птахи падають на гілки дерев і приклеюються до них чорними лапами і стають також трохи як листя а можна пограти у морський бій із Олегом чи в щось інше лузати насіння писати одне одному записки і малювати смішні картинки котів наприклад мені дуже подобаються коти шкода що у мене вдома немає ніякої тварини бо в мами алергія на шерсть на пір'я і на все решту. Бо я хотіла би завести собі якщо не кота, то хоча би папугу, ми би з ним розмовляли. Але до школи я все одно не пішла. Ну, й саме того дня я розмалювала собі у кімнаті стіни, спершу знявши примітивний настінний календар, який дуже подобався моїм батькам, вони чомусь думали, що його наявність на стіні сприятиме моїй організованості, нагадуватиме про те, що чорні дні календаря — це тоді, коли треба ходити до школи, робити уроки, займатися різними корисними справами, які сприятимуть моєму розвиткові і так далі, ну, а червоний день для дозвілля та відпочинку всього один, але, здається, мої добрі батьки всерйоз помилялися, календар мені не допоміг, ну і ясно, що я зняла також і картину з ромашками й заховала її за шафою, не те, щоб я мала щось проти ромашок, вони мені подобаються, просто там ромашки дуже мертво виглядають, і те, що вони у вазі з водою, їх не рятує, ось постоять вони там тиждень чи, може, й більше, ромашки довго витримують, але все одно зів'януть і їх треба буде викинути, взамін я намалювала собі на стіні одну ромашку, правда, жовту, бо білої ромашки на білій стіні не було би видно, мені дуже не подобається, що у мене в кімнаті білі стіни, мені дуже давно це перестало подобатись, але сьогодні я зрозуміла нарешті, що із цією блідістю треба щось робити, і тому намалювала ромашку, і мені треба було, щоб цю ромашку було видно, замість листя в неї були равлики, тобто на листі були такі великі зелені равлики, що самого листя вже не можна було побачити, тому так і вийшло, що листя ромашки — це равлики, кожен листок це равлик можна було би закинути мені що равлики на кожному листку це занадто але я просто пам'ятаю як моя приятелька одного разу казала мені що вони з Костею гуляли вночі в парку і бачили на доріжці дуже багато равликів і шкодували що мене з ними немає що мені ті равлики сподобалися б там було не менше ніж десяток равликів так вона казала часом буває так що равлики гуляють разом великою компанією вони зовсім не самітники тобто часткові самітники у них може теж бувають свята ну там день народження чийсь у равликів же також повинні бути дні народження чи вони живуть тільки один сезон? Здається, з уроків зоології я цього про равликів не довідалась, не знаю, скільки вони живуть, а мені здається, що це дуже важливо, дізнаватися, хто скільки живе і навіщо. Тільки цього нас у школі чомусь не вчать, і саме це мене дуже дивує і нервує. Ромашка на стіні мені сподобалась, а потім я пішла мити голову, довго думала, який узяти шампунь — чи той, який пахне дьогтем і нервує мою маму, я його отримала в подарунок від Олега просто так, тобто без жодної нагоди на зразок дня народження, іменин, Нового Року чи якогось загальнолюдського свята, чи скористатися шампунем виробника велла косметікс, який мене нервує, не завжди, але саме сьогодні. Мами я не хочу нервувати, просто так виходить, що нам не завжди подобаються одні й ті самі речі. А потім я снідала канапками з пастою з білого сиру та оселедців у томатному соусі, я цю пасту сама собі готую, щоправда, сьогодні вона чомусь мені не вдалась, була закисла, і відчуття голоду нікуди не зникло, просто опустилося кудись до кишечника і там причаїлося, згорнулось у клубок кошеням. Тому я подалася далі розмальовувати стіни різнокольоровими рибами й квітами. Так, ніби я живу а акваріумі, у якому ще живуть, окрім мене, квіти й риби, і нам добре разом, такий собі симбіоз, ніхто ні на кому не паразитує, ніхто нікого не утискає, не заважає, просто ми дивимось одні на одних, часом говоримо, риби взагалі виявилися дуже балакучими, вони підпливають до мене і штовхають мене під бік мокрими головами, мені з ними дуже подобається. Не встигла я їх подомальовувати, а ми вже були добрими друзями, може, з рибами завжди так. А потім так світило крізь вікно сонце, що я згадала, що в мене немає свого сонця у кімнаті, й намалювала його собі на стелі, велике і яскраве. Риби дивляться на сонце і посміхаються, їм подобається, коли сонячне проміння заплутується у них у хвостах. Потім я думала про те, що коли мені все набридне, я, може, також захочу стати рибою, семикольоровою і веселою. Мені не треба буде ходити до школи, відповідати на різні запитання тоді, коли мені найменше хочеться говорити і вигадувати відповіді, розв'язувати задачі з фізики, креслити в зошиті з геометрії рівнобедрені призми, вираховувати площу зрізаних конусів і робити всяку таку іншу маячню невідомо навіщо. Бо ж риби не ходять до школи, принаймні у нашій школі жодної риби я не бачила. Ні риби, ні птиці, ні звіра, тільки скелет мавпи в кабінеті біології та гербарій. Але вони не вчаться, їх експонують, а це зовсім не одне й те ж. Мені треба буде тільки вода, бо риби без води помирають, хоча воду насправді можна уявити, якщо дуже захотіти, можна уявити, що навколо сама вода, а може, я буду сухопутною чи небесною рибою, тоді мені вода навіть не буде потрібна. Я плаватиму між хмарами, гулятиму вулицями, пересуватися буду на хвості, головне тільки, щоб мене не з'їли, бо люди часто їдять риб, тут нічого не вдієш. Я не знаю, навіщо гаяти час на всяку таку фігню, на яку ми його гаємо в школі, тому часом, коли це все мене зовсім замахує, я, замість сидіти на уроках, дуже довго катаюсь у трамваях або просто тиняюся вулицями. А часом ми з Олегом ідемо до лісу. Але не просто так, а дивитися на моє озеро. Уперше ми пішли туди на початку минулого березня, уроки закінчилися рано, ми з Олегом були черговими, я витирала дошку, малювала мокрою ганчіркою різні кумедні фізіономії, а він замітав і мив підлогу, правда, потім я вирішила полляти квіти, щоб уже зовсім не бити байдиків і не звалювати всі обов'язки на одну людину, навіть якщо це й хлопець, я задивилася на фіалкове око фіалки, це так смішно звучить фіалкове око у фіалки, і, здається, зовсім забула, де я. «Ти тут на зовсім хочеш залишитися? — іронічно запитує Олег. — Трудовий десант завершено». «Ні, ходімо», — кажу я трохи ніби непритомно і сама собі дивуюся: ну, фіалкове око у фіалки, ну, подумаєш, що тут такого. Ми з Олегом вийшли зі школи, в обличчя пійнуло вологим весняним повітрям, я втягнула його в обидві ніздрі, зрозуміла, що це нарешті весна, і засміялася голосно, дзвінко, закинувши голову, мені здавалося, що небо так близько, і захотілося танцювати якийсь божевільно швидкий танець. Тільки надто слизько і скрізь калюжі. Довго я не протанцювала би. «Весна пахне, — кажу я. — Треба йти до лісу. Там її ще більше. У лісі все інакше». «Там мокро», — каже Олег. «То й що? А тут сухо? У мене непромокальна мембрана на черевиках. Хочеш піти зі мною подивитися на моє озеро?» «У тебе є озеро?» «У лісу є озеро, воно мені дуже подобається, тому я кажу, що воно моє. А взагалі я думаю, що воно і нічиє, і кожного. Якщо воно тобі сподобається, може бути й твоїм». Від мого будинку ліс через дві вулиці, до озера йти п'ятнадцять хвилин, ну, а від школи півгодини. Ми долаємо цю віддаль мовчки, дорога в лісі протоптана, точніше проїжджена, бо на озеро їздять машинами. Часом на дорозі калюжі широкі й глибокі, теж трохи ніби озера, тому нам доводиться обходити їх по снігу, в Олега джинси мокрі від снігу, у мене чомусь ні, мені від цього смішно, але я вирішую, що цього не коментуватиму, треба бути чемною з гостями, які приходять до мого лісу. На озері крига ще зеленава, подекуди жовтувата, видно, що вона м'яка і невдовзі буде сходити, відпустить озеро. Біля берега ополонка така, як велике людське око. Тут видно, що вода живе, дихає, що тільки тут вона може подихати. Я присідаю, щоб роздивитися слимака, який спить на дні, може, то й не слимак, а щось, що мені здається схожим на слимака. Думаю, що на воду можна дивитися дуже довго, безконечно. Олег також присідає, ми довго дивимося, як вода дихає. «Я теж живу, як вода», — видихаю якось несподівано для самої себе. Олег коситься у мій бік, його очі — знак запитання, вони вимагають пояснення, що ти говориш, дівчинко, як це ти живеш, як вода, ну, та ясно, на скільки там відсотків людина складається із води? «Ну, я хотіла би жити, як вода, так спокійно, знаєш, щоб не боятися і просто текти й дихати». Я не знаю, чи я кажу те, здається, не зовсім те, тільки мені зараз дуже добре, біля цієї зелено-жовтої води, в Олега очі такого самого кольору, тільки я не знаю, чи треба йому про це казати, вони у нього просто дуже живі, і мені це подобається. Очі в нього дихають. Олег нічого не говорить, дивиться на мене пильно, трохи насмішкувато й іронічно. «Важко жити, як вода», — каже він, і я знаю, що він розуміє, що я маю на увазі, і що це не просто так, і що він трохи тривожиться за мене, за те, що я так думаю. Ми водночас підводимося на рівні ноги, стало зовсім сиро, вітер пробирає до кісток, ми повертаємося додому мовчки, Олег проводить мене до дверей мого під'їзду. «Мені сподобалося твоє озеро», — каже він на прощання. «Воно може бути й твоїм, якщо воно тобі подобається», — кажу я і голосно сміюся. Дівчинка, що роздаровує озера. Дівчинка, що хоче бути річкою, озером, морем. Великою водою. Олег також сміється і махає мені рукою на прощання. Наступного дня він приніс мені пляшку мінеральної води, сказав, що думав, що мені сподобається трохи води у подарунок. Мені й справді сподобалось. А до лісу ми після того справді ходили дуже часто. У гості до нашого озера. І я думала про те, що в Олега очі такі, як вода в озері, тільки не казала йому цього. Зрештою, ми й так говоримо про різні речі. Олег розповідає мені про свої кактуси, він дуже любить кактуси, каже, що це рослина, яка вміє захищатися. У тебе багато кактусів? «П'ять, бо на більше мене не вистачить. Я не зможу їх добре доглядати». Знаєш, а мені колись хотілося мати цитринове дерево. І я все намагалася проростити цитринове зерня. Одного разу щось проросло, і я так зраділа, а та рослина росла-росла і перетворилась із цитрини на крученого панича. Зерня потрапило в землю і виросло, тільки не те зерня, яке я хотіла. Олег сміється і каже, що треба було купити саджанець. Так, але саджанець не так цікаво. Олег називає мене Ана, він каже, що йому так більше подобається, (ю йому взагалі подобаються короткі імена.
Анастасіє! Розплющую очі, наді мною стоїть тато, я лежу на підлозі, я беззахисна риба, яку рибалка щойно скинув із гачка і тепер думає, що з нею зробити, чи одразу стукнути по голові, чи нехай поб'ється трохи на березі в конвульсіях і сама дійде до відповідної кондиції, чи, може, вкинути її у відро з водою, занести додому і пустити у ванну, нехай там поживе, діти потішаться, а вже завтра можна буде й засмажити, чи краще зварити юшку, немає кращого за свіженьку рибну юшечку. Я хапаю ротом повітря, щось гупає у скронях, і світло дуже ріже очі. Анастасіє, може, ти встанеш? Коли тато на мене дуже сердиться, він називає мене Анастасія, коли ж усе добре, тоді я для нього — Настя, для мами — Настуся, Насточка, дівчинка з великими печальними очима, плоть від плоті її, плід її утроби, кров від крові, яблуко, що відірвалося від яблуні й котиться кудись далеко, єдиний нащадок пощадіть мене навіть якщо й не знаю куди треба котитися навіть якщо у мене все погано з фізикою алгеброю та геометрією я не хочу бути землеміром проти цього протестують тіло моє й душа а ще не хочу бути бухгалтером ким вийде не знаю чому я так мало знаю про себе як би мені дізнатися побільше зрозуміти як би мені знати за що триматися може за стіни своєї кімнати тільки це вже не кімната це акваріум і в ньому плавають риби. Анастасіє, ти мене чуєш? Що ти зробила зі стінами? Зі стінами все добре, вони стоять непорушно, як колись Берлінська стіна. Це мої малюнки, кажу я, поволі намагаючися віднайти вертикаль для свого тіла, опинитись у вертикальному положенні, стояти рівно перед батьком своїм, що породив мене, перед деревом, від якого я відриваюся, відкочуюся, стояти рівно. Тобі хто дозволив розмальовувати стіни? Я не питала дозволу, ніхто не дозволяв, бо й не дозволив би, я не думала, що треба питати дозволу, дозвольте мені малювати на моїх стінах, я сама могла би бути стіною, тоді мене теж можна було би розмалювати. Боді-арт, індіанець, що йде на війну, бойове татуювання, не знаю, що там іще. Стіно моя і прибіжище моє, кого убоюся, окрім своїх страхів? Я і так біла, як стіна, від страху, від численних страхів за те, що діється, за те, що може статися з усіма нами, бо з людьми стається багато страшного. Ти все це змиєш. Зараз же. Ти була сьогодні в школі? Ні. Не була? Не буду змивати своїх малюнків. Будеш. То ти була в школі? Ні, і взагалі туди більше не піду. Добре, ми ще про це поговоримо. Щоб завтра вранці стіни були чисті. Мама скрушно хитає головою: ти би краще в кухні поприбирала, помила плиту чи вечерю приготувала, все для тебе має хтось робити? Ти взагалі щось їла сьогодні? Мої батьки за стіною переймаються мною: що діється з цією дитиною? Чому наша дочка не така, як людські діти? Отроковице, що з тобою коїться? Смоковнице, що не родиш добрих плодів, зерно, що впало на кам'янистий ґрунт, що ти робиш між цими каменями? Багато покликаних, але мало вибраних. Ніхто нікуди мене не кличе, а може, це я просто недочуваю, виберіть мене королевою лісу, подаруйте мені оленя й бистрого коня, дайте мені золоту сурму, може бути хроматична сопілка, випущена на деревообробному комбінаті номер два, і праску не забудьте вимикати, коли прасуєте мені мізки, руки, ноги та інші частини тіла, не перепалюйте мене, хоча, здається, нагадувати вам про це марна справа.
Я не помила стін принципово, не могла я вбити своїх риб і знищити свої квіти. Я так і сказала про це вранці мамі з татом. Що я не хочу бути вбивцею. Вони переглянулися мовчки, а потім тато сказав, щоб я негайно збиралася до школи.
У суботу ми з мамою пішли купувати їй нову куртку. Вона вважає, що в мене добрий смак, я нічого про це не знаю, тільки бачу, у якому одязі вона виглядає, як молоде листя, а в якому, як припалене гарячою праскою, що їй зовсім не личить. Краще ж виглядати, як молоде листя, правда? Куртку ми купили, мама раділа, у неї розгладжувалися тоненькі зморшки і яснішала шкіра. Удома я побачила, що сталося найстрашніше: тато знищив моїх риб і повиривав усі квіти, а також вимкнув моє сонце, і воно перестало світити. Тату, а тих риб ти посмажив? Яких риб? Тих, що жили у мене в кімнаті? Анастасіє, ти думаєш, що кажеш? Я думаю, що я кажу те, що є. Навіщо ти вбив моїх риб? Анастасіє, здається, ми з тобою говорили про те, що стіна повинна бути чиста. Я хочу, щоб у мене в кімнаті жили мої квіти й риби.
У неділю ввечері я знову розмалювала стіни, пообіцявши новим рибам і квітам, що турбуватимуся про них і що ніхто не зможе зробити їм щось погане, проти їхньої волі і проти моєї. Увольте мою волю, дайте мені жити, як у мене виходить, неквапно й нерозсудливо. Не розсудком, а серцем. Не судіть і не будете судимі, хоча вас все одно судитимуть, очно й заочно, але не бійтеся чужих судів, навіть якщо вони тягнуться за вами довго й уперто, як жуйка, прилипла до підошви черевика. Найгірше, коли жуйка заплутається у волоссі. Тут уже часом доводиться міняти зачіску чи повністю її позбуватися. А потім вийшло так, що в понеділок я боялась іти до школи, бо не хотіла залишати риб самих, і у вівторок я не була певна, що ніхто їх не скривдить, і в середу, але далі це вже просто не мало сенсу, просто я не могла зібратися і піти до школи, тому що мені не хотілось, і я не знала, що там робитиму, і з моїми рибами й квітами мені цікавіше та й із ними знову може щось статися мені доводиться захищати їх я дивлюся рибам у вологі очі, й тоді мені спокійніше, і говорю з ними, розповідаю їм про те, як мені жилося, доки ми познайомились, у мене великі й круглі очі, часом мені здається, що мої очі — це також акваріуми чи, може, бездонні ставки, риби можуть жити у моїх очах. Анастасіє візьми себе в руки я не можу узяти себе в руки бо я себе не підніму Анастасіє що відбувається з нашою дитиною Анастасіє ти повинна закінчити школу й отримати атестат мабуть треба йти до лікаря це може бути депресія може ти посварилася з Олегом у нас у родині ніколи нічого такого ні з ким не було всі були абсолютно нормальні за що це нам таке мама плаче Анастасіє що це за безглузда звичка лежати на підлозі ти весь час так лежиш ні не весь час бо іноді я сиджу й читаю книжки або слухаю музику або думаю про те що мені хотілося би побігти так як Форест Ґамп просто одного дня побігти не зупиняючись і так декілька років різними країнами Европи наперекір візовому режиму коли хочеш біжиш хочеш спиш хочеш обідаєш у дешевому придорожньому барі овочевим супом і тушкованою капустою з чорносливом звідки він брав гроші я не знаю і чи був у нього спальник щоб поспати якщо не вийде добігти до якогось місця де можна знайти нічліг у фільмі цього всього чомусь немає я розумію що там ідеться про інше але все одно мене дуже цікавлять такі практичні речі іще ж залишається фізіологія нікуди від неї не подінешся ми це матерія хоч це сумно насправді зрештою про все це можна забути і зовсім не перейматися такими дрібницями просто досить бігти біля океану після заходу сонця багряне небо багряна тепла вода мокрий пісок не випускає ніг а ще я ходжу гуляти до лісу на озеро коли батьки на роботі але не збираюсь їх про це інформувати мені подобається дивитися на воду світ ловив мене але не спіймав Настусю моя донечко моя дорога дитино що з тобою чому ти не можеш знайти собі місця коли ми вивчали в школі Сковороду мені подобалося цей чувак здається шарив у тому про що казав шкода що я не зможу з ним познайомитися сад божественних пісень це добре думаю що таке місце мені сподобалося б треба робити те що підказує серце годі можна стати щасливими і гуляти по своїх садах скільки захочеться здається я тоді навіть зрозуміла що таке сродна праця і мені дуже захотілося почитати цього чувака більше можливо ще колись буде час цим зайнятися почитати про божественні сади здається він також про це писав
а ще я хотіла би жити в морі так мені тепер підказує моє серце час від часу жити в морі там нікого не можна знайти я буду маленькою непомітною мушлею такою як морська вода мене не помітять нехай шукають мене на своїх підводних човнах катерах теплоходах авіаносцях есмінцях усе одно не знайдуть добраніч любі друзі бо я на іншій хвилі ви надто багато від мене хочете занадто багато ти погано почуваєшся? у тебе болить голова? я навіть не знаю що у мене болить і чи це у мене болить голова я думаю що я не хочу мати тіла і голови також вона тоді напевно не болітиме це не тіло це мушля у якій росте коштовна перлина перло многоцінне і тисне на стінки але так мені набагато краще якщо це тільки перлина а ви не наступайте на мене бо розчавите квіти мої руки мої руки квіти червона вода у моєму акваріумі добре все що добре закінчується добре що все закінчується добре що ніщо не триває вічно добре що коли хочеться заснути можна заснути але потім можна прокинутися коли ми мертві прокидаємося ми починаємо жити
сьогодні п'ятниця батьки поїхали в гості до друзів за місто і повернуться аж у неділю ввечері це велике свято для людей і домашніх тварин для квітів і риб мені дуже подобається бути самій удома я дивлюся на дерева за вікном блукаю з кімнати до кухні і до ванної думаю що б його поїсти слухаю марію калас думаю про те що всі талановиті жінки дуже нещасні а всі талановиті чоловіки алкоголіки тобто всі талановиті люди насправді дуже нещасні але суспільство чомусь оминає цей незаперечний факт тобто суспільство влаштоване так що талановитим людям у ньому жити зовсім нестерпно їх там забивають повільно але впевнено й послідовно вони нікому не потрібні з їхніми талантами школу саме для того й придумано щоб позбавити людей їхніх талантів це я знаю напевно бо за десять років можна багато чого забути можна все забути і перестати будь-чого хотіти залишаться тільки первинні інстинкти основний із яких інстинкт самозбереження мої батьки так не думають тато каже анастасіє ти маєш закінчити школу отримати атестат вступити в університет звісно ти можеш вступити навіть на філологію хоча з літератури ситий не будеш треба здобувати фах а читати віршики і малювати по стінах ти завжди зможеш для цього не треба ходити в університет хоча було би добре якби ти вступила на англійську філологію вивчила англійську мову знайшла би добру роботу я краще вступлю в циркове училище буду жонглером а ще я хотіла би навчитися ходити на руках може зайнятись йогою панувати над своїм тілом себто краще його знати чи може це одне й те саме ще я би хотіла поїхати в Грузію слухати як співають ченці у монастирях правда мені довелось би перевдягнутися в чоловічий одяг бо жінок у монастирі там не пускають англійську мову и й так вивчу якщо читатиму багато книжок англійською мовою вчора я читала емілі дікінсон маленький камінець такий щасливий він сам-один гуляє по дорозі йому не потрібна ніяка робота його не гризуть усілякі турботи це у моєму вільному перекладі він поганий звісно але зміст такий я можу його допрацювати вдосконалити не доводь мене тато нервово ходить від стіни до стіни спотикається мамі не подобається те що я кажу але вона вже готова розплакатись я її нервую і чому мене не цікавить тригонометрія квантова механіка менеджмент що-небудь практичне у крайньому разі це все так безглуздо я пофарбувала волосся у фіалковий колір тато розкричався йому не подобається ця клоунада зроби як було фарба не змивається тоді ти його назад перефарбуєш у каштановий
мамо чому мене так назвали анастасія це дуже красиве ім'я твоїй бабусі воно дуже подобалося настуся це так пестливо звучить
тату чому мене назвали анастасія я зараз зайнятий анастасіє тому що ми з мамою так вирішили
ім'я це назовсім чи не назовсім якщо ім'я змінити щось зміниться чи ні це буду я чи хтось інший скільки у людини може бути імен
анастазис це грецьке слово воно багатозначне як і більшість грецьких слів і глибоке його так багато мені найбільше подобається що анастазис означає воскресіння неділя грецькою анастасімос імера день воскресіння я народилась у неділю тоді було тепло був початок жовтня мені здається що колір воскресіння золотий такий як буває листя на деревах воскресіння це значення мені подобається найбільше підняття догори зміна горизонталі на вертикаль той хто лежав стає на рівні ноги може покинути місце де його поклали і йти куди очі дивляться вперед туди куди покликали куди призначено восстати із гробу взяти своє ложе і піти анастасія та що може восстати може підвестися і піти не оглядаючись бо попереду я бачу сонце воно також підіймається сонце сходить над нашими головами спочатку була ніч але тепер ночі більше немає мене дуже красиво назвали носити ім'я це дуже велика відповідальність часом імена дуже важко витримуються ім'я можна змінити тоді багато що зміниться я би хотіла носити своє ім'я до самої смерті аж до анастазису воскреснути разом зі своїм іменем нехай зі мною залишаються також мої риби коли я живу у своїй кімнаті довго не виходячи тільки в туалет і у ванну і ще прокрадаюся в кухню поїсти то це тому що я просто ніяк не можу воскреснути для чогось справжнього восстати зі свого ложа зі свого килима і піти щоб знати напевно що я йду куди треба може це буде дуже довго або коротко звідки я знаю ніхто не знає тільки це можна відчути кінчиком язика очима вухами ніздрями пальцями шкірою підошов чим завгодно можна знати напевно йти і вже ніщо не зупинить ми не мертві бо до смерті нам іще далеко але ми дуже часто живемо як мертві навіть у юному віці коли дивимося кіно коли ходимо вулицями коли відвідуємо у примусовому порядку школу заводи фабрики міністерства офіси лікарні
я народилась у неділю у золотий день тижня всі дні тижня різних кольорів понеділок синій вівторок зелений середа біла четвер червоний п'ятниця жовта субота фіалкова неділя золота
я знаю якого кольору дні тижня але не знаю послідовностей кольорів веселки
я ще так багато чого не знаю
на початку жовтня дуже багато гарячих кольорів на початку жовтня треба дивитися на кольори і запам'ятовувати їх я блукаю вулицями і в мене розширюються очі я помираю коли дивлюся на багряне листя дикого винограду я помираю коли бачу сині церковні бані із золотими зірками я заздрю художникам бо вони привласнюють собі кольори я боюся що мої очі не витримають сонця неба листя дерев
пам'ятаю в дитинстві мене найбільше спокушали фарби я відкривала коробочку нюхала густу гуаш чи акварель вмочала палець і куштувала його пам'ятаю що зелена фарба була солодка зелену фарбу можна було їсти тому вона у мене найшвидше закінчувалась мої різнокольорові риби також трохи зелені
коли мені сниться що я літаю я дуже дивуюся що на ранок я прокидаюсь і це вміння від мене відходить коли я літаю я лечу хрестом досить низько над землею виходжу з дому завертаю ліворуч так ніби на автобусну зупинку і лечу легко легше ніж ходжу мені би хотілося літати більше за все на світі
я телефоную до Олега і питаю чи він уміє літати тобто чи йому сниться що він літає так а як ти літаєш загрібаю під себе повітря так як плавають по-собачому я літаю як пес я дивуюся що всі літають по-своєму так само як ходять говорять і сміються
я дивлюся в дзеркало анастасіє що ти думаєш про те що бачиш думаю що я хотіла би більше знати і менше боятися
я знову почала ходити до школи бо цього не можна було уникнути я вже не могла дивитися на мамині сльози чути татові докори переконання нарікання на те що мої батьки сивіють через мене мені не подобалось бути причиною чиєїсь сивини отож коли я отримала атестат зрілості із досить пристойними оцінками за винятком фізики бо з фізики у мене була трійка як для мене то все одно у батьків на очах з'явились сльози радості значить із нашою дитиною не все так погано
добре що батьків не буде удома до неділі мабуть вони вирішили зробити мені приємне і залишити мене нарешті наодинці тим паче я гідно перейшла випробування випускними іспитами ах яка наша донечка розумна голос марії калас уривається цікаво як можна жити з таким голосом цього я не уявляю я взагалі дуже багато чого не уявляю як узагалі люди живуть зі своїми талантами що вони з ними роблять я не знаю чи у мене є якісь таланти мабуть немає тато вважає що немає я думаю що у мене є талант малювати риб я сказала про це мамі вона потім пила корвалол і казала що я нестерпна
вчора я ходила стригтися до юлі тобто вона сама запропонувала мене постригти юля поселилась у нашому під'їзді на два поверхи нижче у володі ми познайомились коли я вийшла гуляти у жовто-червоній шапці яку сама собі виплела юля підійшла до мене і сказала привіт а тобі дуже пасують такі кольори я сказала я це знаю коли я народилась було багато саме таких кольорів юля усміхнулась і спитала а коли ж ти народилась 4 жовтня потім ми почали говорити про багато що про різне я розповідала чому мені подобається осінь чому я не люблю школи я думала що юлі не більше ніж двадцять років ну може двадцять один виявляється вона на десять років за мене старша а виглядає як дівчинка часом навіть як хлопчик сто шістдесят п'ять сантиметрів і п'ятдесят кілограмів у кросовках а без кросовок 49 бо мої кросовки важать кожен по півкілограма не більше і не менше ти впевнена а чому так багато бо до них налипає пісок пісок із тих доріг якими я їжджу а їжджу я дуже різними дорогами велосипедами поїздами загальними плацкартними і часом коли вистачає грошей купейними автобусами з розпанаханами сидіннями автобусами люкс у яких є кондиціонер і туалет тільки той туалет наглухо зачинений і тому пасажирам доводиться справляти потребу у кущах там де й завжди і це слушно і вовки ситі і кози цілі
а чого у тебе волосся посічене питає юля бере моє каштанове пасмо накручує собі на палець і уважно роздивляється кінчики бо посіклося у тебе авітаміноз юля сміється чи може тебе погано постригли поламали тобі кінчики приходь до мене я тебе пострижу а ти вмієш стригти умію це я вмію найкраще в мене дуже легка рука у тебе потім волосся дуже швидко ростиме і вже не сіктиметься
у юлі талант стригти людей я теж хотіла би мати якийсь талант який усім буде видно тоді мені ніхто не казатиме що з мене ніякої користі
юля приїхала до володі зі свого міста над морем вона каже що любить його і хоче з ним залишитися назавжди до смерті вона готова витримувати його до смерті він здається на це згодився себто змирився з тим що юля збирається витримувати його так довго юля вміє робити багато різних речей вона вміє доглядати оранжереї бо її мама працювала в оранжереї а потім вони працювали разом вона знає все про гладіолуси про орхідеї вміє підрізати троянди знає десятки видів кактусів і коли який із них зацвітає знає як доглядати літопси і коли вони линяють ще юля вміє стригти вона робить дивовижні зачіски у неї золоті руки вона як алтан хайша золоті ножиці це я згадую казку зі свого дитинства про мудру дівчину яка стала дружиною хана я кажу юлі що називатиму її алтан хайша юля сміється це по-татарськи у мене були сусіди татари юля приїхала з криму і не може жити без моря я так скучаю за морем каже вона і її голос нагадує мені шум морської хвилі я люблю лежати на воді й ні про що не думати люблю приїжджати сама на пляж слухати море як воно говорить а що воно говорить питаю я воно не говорить що воно просто говорить сміється юля дівчинка схожа на юного безтурботного хлопчика дівчинка яка здається буде вічно молодою і ніколи не постаріє дівчинка яка триматиме в одній руці садові ножиці а в другій перукарські дівчинка що займається дизайном рослин і людей а також знає що таке хронотоп
А ти знаєш що таке хронотоп? питає мене якось Юля. Ми гойдаємося на гойдалках на дитячому майданчику і смокчемо льодяники. Ні, не знаю, відповідаю, секунду подумавши. Я тільки знаю, що таке хронос, — це час. Хронотоп, каже Юля, — це час і простір, бо ми живемо у часі й у просторі. Може бути хронотоп життя? — питаю я. Юля замислюється, потім каже, що так, може бути, і голос у неї сумнішає і густішає. Я змінила свій простір на чужий, у моєму просторі було море, і кам'янистий берег, і скелі, і кипариси, і оранжерея, мені подобалося, коли море й небо мають однаковий колір — на лінії горизонту вони зливаються, і вже не можна розрізнити, де небо, а де море. Можна було дивитися на небо і знати, що море буває таке, як небо, дивитися на море і знати, що це небо відбивається в ньому, тому вода такого дивного кольору. Мій час тут тече повільніше, ніж удома, тут я зовсім сама, правда, є Володя, — Юля сміється, закинувши голову назад, вона розгойдується все сильніше й сильніше, і мені здається, що гойдалка зараз обірветься і полетить туди, де лінія моря зливається із лінією неба, гойдалка, на якій гойдається Юля, не може впасти на землю, — але мені все одно не вистачає моря та оранжереї, і ще я хотіла б мати яхту і плавати в море, щоби бути на ньому подовше, навіть жити на яхті ціле літо, ловити мідій і готувати з них салат із морквою і майонезом, ти вмієш готувати мідій? Я заперечливо хитаю головою, я навіть не впевнена, що колись у житті їла мідій.
юля хитає головою мовляв все з тобою зрозуміло каже я не знаю чи коли-небудь у мене буде яхта я повертаю голову і дивлюся на юлин профіль дивуюся що вона така схожа на хлопчика знаєш мені найбільше не подобається війна хоча це улюблена гра в яку граються чоловіки бо ж це вони її придумали ну може були там колись амазонки войовниче жіноче плем'я випалена грудь але це так непереконливо звучить дуже непереконливо я би не хотіла вбивати інших людей заради ідеї я би не хотіла вмирати за батьківщину я би не хотіла щоб мій син загинув так як гинуть хлопчики у чечні які вмирають невідомо за що і мені від цього страшно коли я їхала сюди познайомилась у купе зі старим підполковником він тепер на пенсії і вирощує помідори та баклажани у себе на дачі він був у Єгипті у нагорному Карабасі в афганістані у чечні тому що виконував наказ послали значить так треба він мені сказав що запах крові робить із людини звіра війна це жорстока гра я би дуже не хотіла гратись у такі ігри воєн не повинно бути а ще він казав мені що обов'язково треба мати дім щоб було куди повертатися тому що домашні стіни тримають і коли їдеш обов'язково треба аби щось було твоїм домом або попереду або позаду інакше буде дуже боляче я не знаю чи я розумію юлю чи я добре її розумію і чомусь думаю про своє озеро в лісі жити як вода повільно і неквапно і про свої стіни обмальовані рибами й квітами чи мої стіни мене тримають я іноді тримаюся за них іноді розмовляю з рибами тоді мені здається що в мене є опора я кажу що мені вдома живеться погано бо мої батьки мене не розуміють вони вважають що я ні на що не здатна бо мені зовсім не цікаво розв'язувати задачі з фізики я знаю як це коли дуже сумно
але ти ще не знаєш як це поїхати і все залишити я залишила море і оранжерею я взяла із собою тільки перукарські ножиці тут мені небо часом нагадує про море мені сниться глибока вода я ловлю руками рибу і складаю її в кошики
юлі подобається не тільки море їй також подобаються календарі церковні календарі з іконами на кожній сторінці з усіма святами постами й святими вона зосереджено вивчає їхні імена каже що треба любити своє ім'я і що ім'я дуже багато означає і що їй цікаво знати як жили жінки яких було звати так само як її чого вони хотіли що їм подобалося вона довідується як жили святі жінки і як вони вмирали я не зовсім розумію чого вона шукає у їхніх житіях але мені здається що у цьому щось є тільки я поки що не можу цього збагнути я би хотіла любити своє ім'я не знаю чи я його люблю воно звучить мені дивно
юля носить на шиї сердолікове намисто з карадагу здалеку воно нагадує бурштин тому юлі доводиться пояснювати всім що насправді це не бурштин а сердолік вона ніколи не знімає цього намиста я питаю чому а вона сміється загадковим сміхом і каже що колись у мене також будуть речі яких ніколи не зніматиму з якими боятимуся розлучитись які будуть для мене дуже цінні і які берегтиму як зіницю ока і передаватиму в спадщину
чому кажуть як зіницю ока бо очі найцінніші
а кому у спадщину
своїм дітям найближчим людям
хіба діти це найближчі люди
не завжди
а ще юля любить солодощі цукерки шоколадні батончики морські камінці всередині яких сховані родзинки юля гойдається на гойдалці і смокче льодяник
юля дивиться в дзеркало і поправляє волосся юля каже що вона щаслива бо вечір нагадує їй вечори які бувають у неї вдома юля готує фарширований болгарський перець в кухні пахне рисом морквою та густими прянощами юля каже я люблю його і сором'язливо роззирається чи ніхто цього не чує крім мене так ніби це найбільша таємниця яку не можна довіряти навіть стінам іноді мені здається що юля на десять років молодша від мене це я маю її оберігати й захищати бо я стара як світ бо у мене є кімната-акваріум а в юлі тут немає нічого тільки її ножиці і сердолікове намисто на шиї
тонкі пальці тримають ножиці юля закушує губу вона дуже замислена коли вона стриже чергового відвідувача мені здається що вона думає про море і про хронотоп і що це насправді одне й те саме і що колись пізніше я також дізнаюся що таке мій хронотоп і думатиму про нього навіть тоді коли займатимуся найважливішим для мене заняттям тільки я ще не знаю яке у мене буде заняття тому я почуваюся трохи безпорадно коли дивлюся на юлині ножиці
вчора юля зателефонувала до мене голос у неї був тихий і ніби безбарвний ти не хочеш постригтись я кажу що може би й не проти чи це обов'язково сьогодні так каже юля бо я невдовзі їду я би дуже хотіла когось постригти куди ти їдеш я їду додому надовго назавжди добре я хочу постригтися заходь до мене вже тепер юлине обличчя біле очі здаються більшими й круглішими сьогодні вона не схожа на хлопчика вона схожа на перелякане оленя я майже напевно знаю що юля плакала тільки я не хочу в неї цього запитувати юля стриже мене дуже довго алтан хайша золоті ножиці миготять у неї в руках швидко швидко тільки на один момент затримуються в повітрі мабуть у неї затремтіла рука я питаю ти справді їдеш так юля сміється я дивуюся що її сміх такий безпорадний тобі обов'язково їхати так тому що я вже скучила за своїм морем а море скучило за мною я дуже хочу побачити море я хочу спитати а як же володя і те що вони мали прожити разом до смерті але це питання застрягає у мене в горлі як вишнева кісточка ти думаєш так треба я думаю так треба я тут непотрібна і що нічого не можна змінити юля заперечливо хитає головою двері зачиняються і відчиняються переповнені поїзди їдуть у різних напрямках часом нічого змінити не можна
я рада що невдовзі побачу море дім це те до чого звикаєш і без чого не можеш жити потім ми дивилися фільм про фріду кало фріда малює метелика на гіпсі в якому лежить фріда в чоловічому одязі сідає перед дзеркалом і обрізає собі волосся фріда схожа на молодого чоловіка блискучі пасма чорного волосся на підлозі мені здається що юля зараз заплаче вона пильно дивиться на екран очі у неї жовтішають і стають як осіння вода що гойдається але не виливається з очниць плакала вона вже потім коли ми додивилися фільм
я даремно сюди приїхала тобто недаремно бо мені треба було приїхати бо я не змогла б інакше тільки дуже шкода що все так закінчується що все закінчується але тут мені все одно було сумно тому що в мене не було нікого тільки одна людина це все-таки мало адже в мене не було свого міста а тут усе не таке ні я нічого не хочу сказати ти не думай воно гарне просто тут люди всі самі по собі і володя сам по собі навіть коли він готує рис із овочами і каже що мене любить і насипає у рис карі щоб він був жовтий дуже багато карі і потім він увесь ним пахне і знову каже що дуже мене любить і знаєш я вже почала забувати запах моря і сама перестала пахнути морем я пахну карі і рисом і короткочасною любов'ю а коли я сюди приїхала то ще ним пахла і шкіра у мене була солона володя каже ти моя солона дівчинка соляна дівчинка дівчинка з морської солі насправді я ніколи багато не плачу це тільки тепер я розтікаюсь як морська вода я також трохи як море підполковник казав правду треба триматися дому свої стіни тримають тут мене ніякі стіни не тримали тільки щоб було куди повертатися ти так схожа дівчинко на мою внучку моїй внучці чотирнадцять і вона дуже любить морозиво я купую їй морозива по три пачки і вона одразу все з'їдає отака в мене внучка добре що ти доню не була на війні у Єгипті коли був насер хоча коли був насер тебе ще не було на світі правильно я кажу чи ні і тобі не треба на війну тільки не проїдь свою зупинку я до кінцевої ти мабуть дочко із дому втекла ти ще молода щоб так поїздами їздити я твоїм батькам хочу подзвонити скажу що ти знайшлася бо вони тебе напевно шукають у тебе ж є батьки у всіх є батьки не можна тікати дитино з дому якби ти на війні була ти би з дому не тікала добре що тобі дочко зубів не вибивали на війні не тільки зуби вибивають я писав щоденники все записував чотири зошити списав як там було у Єгипті в афганістані у Карабасі в чечні на Придністров'ї от треба дати комусь грамотному щоб списали в книжку нехай хтось грамотний спише хай люди читають і знають як там було там у мене про все є ось і ти можеш про мене книжку написати я не вмію писати книжки я тільки вмію стригти людей і вирощувати квіти хочеш приїжджай до мене я тобі покажу ці зошити почитаєш приїжджай у моє село я по тебе машину вишлю я по тебе вишлю волгу тільки на війну тобі не треба
люди як перелітні птахи вони перелітають з місця на місце тільки не завжди вони летять туди де тепліше у києві взимку холодно я довго звикала б до ваших зим до ваших снігів до несолодких динь до кислого винограду до того що повітря не пахне морем до того що люди інакше сміються нкжше бачать я не знаю як я без нього житиму навіть коли в мене буде море
потім я розповідала юлі про своїх риб на стіні юля хитає головою і каже пюди такі різні тобі ще треба багато побачити приїжджай до мене ми будемо ловити мідій я покажу тобі свою оранжереіая обіцяю юлі що неодмінно приїду
юля каже ти подивись на себе у дзеркало я схожа на хлопчика так як юля хлопчика із фіалковим волоссям я усміхаюсь до відображення юлі за спиною у себе вона також усміхається ми прощаємося неназавжди двері за мною зачиняються
я розтягуюсь на килимі дивлюся на своїх риб мені здається що я пливу ми кораблі кудись дуже далеко і навколо мене море гостинне і привітне и щиро дивуюся коли чую телефонний дзвінок але вирішую не брати трубки батьків удома немає а я на морі отже мене теж немає але телефон не вгаває і нарешті я розумію що комусь не хочеться залишати мене в спокої
алло привіт це олег я щиро дивуюся мені навіть на думку не спадало що це олег може так довго чекати поки я підійду до телефону я хотів би зайти до тебе й до твоїх риб олегів голос густий і трохи захриплий я чую як він дихає і мені здається що таке дихання буває у дуже добрих людей і розумію що я за ним скучила і що треба щоб він прийшов заходь
ти можеш зайти до мене щоб мені не було сумно правда я довідалась що сумую тільки щойно добре що ти прийдеш
я відчиняю двері олег переступає поріг цілує мене в щоку і трохи здивовано дивиться на мою зачіску і на фіалкове волосся мене постригла юля на прощання бо вона поїхала додому а пофарбувалась я ще раніше а чому у фіалковий колір бо я хотіла трохи побути фіалкою я сміюсь і мені смішно з того що можна так сміятися голосно легко і безконечно і люди насправді не бувають фіалками хоча яка різниця бувають чи не бувають якщо дуже захотіти можна бути ким завгодно цікаво чи фіалки сміються потім я розповідаю Олегові про юлю від початку до кінця про гойдалки море та оранжерею про золоті ножиці про хронотоп про те як юля плакала про підполковника про війну про те що можна все залишити задля того щоб жити з кимось аж до смерті й потім виявиться що нічого з того не вийде і доведеться повертатися туди куди вже не хочеться повертатись і що я не знаю як це все залишити і що я мабуть іще дуже мала і нічого у мене в житті не ставалося ми сидимо з олегом на підлозі у мене в кімнаті олег каже що це дуже дуже сумно те що я про юлю розказала і дуже шкода що вона поїхала і більше не повернеться я би не хотіла залишити все задля когось і не знати чи це потрібно і що про інших людей я нічого не розумію насправді вони такі дивні і все так по-інакшому роблять тому мені простіше так як є з рибами на стінах тому що вони мене розуміють і що на війну я також не хотіла би потрапити бо я дуже боялася б і ти знаєш я взагалі майже всього боюся
олег торкається мого волосся тобі дуже пасує такий колір ти і справді як фіалка я сміюсь і кажу що тоді треба намалювати на стіні мій портрет і малюю фіалку олег питає а може ти мене також намалюєш а ким би ти хотів бути я хотів би бути собою тоді я малюю хлопця який дивиться на фіалку я малюю його очі багато очей бо важливо як він дивиться все решта неважливе я це тільки очі питає олег ти це тільки очі багато очей і олег дивиться на мене я дивлюся на його очі на стіні і не знаю які з них пильніші мені здається що минає дуже багато часу моя кімната як велике озеро у моєму лісі там також ростуть фіалки із людськими очима як на тебе дивитися щоб тебе запам'ятати я вдихаю повітря на повні груди ми пахнемо одне одним ми пахнемо як вода я заплющую очі мені здається що я більше не дихаю а коли розплющую очі розумію що наше дитинство закінчилося раз і назавжди
любов моя мелодія
любов моя семиколірна квітка
любов моя зелена вода
хронотоп це коли у нас багато часу безконечно багато часу і простір у якому ми живемо нас не лякає

* * *

Вірші з близьких перекладати мов немає сенсу може це й на краще бо те що вийде буде значно гірше отож нехай спокійно сплять поети ніхто не візьметься псувати їхні вірші тому залишаться частини мови де їм слід бути завжди три волхви не стрінуться ніяк з трьома царями зоря погасла й нікуди іти
Я пишу собі такі віршики на аркуші вирваному зі старого учнівського зошита і думаю що мій Старий Новий рік нічим не відрізняється від мого Різдва ні від першого Нового Року ні колядників ні щедрівників ні подарунків запакованих у блискучі обгортки під ялинкою бо ялинки немає і не пахне свіжою хвоєю ні гостей ні їхніх парфумів ні веселих голосів ні дзвінкого сміху не дзвенять келихи не ллється шампанське вино коньяк горілка ніхто не виголошує тостів ніхто не бажає щастя здоров'я та всіляких гараздів до кінця календарного року принаймні ніхто не розкладає по мисках салат олів'є шубу ніхто не питає а де ти купуєш такі смачні оселедці і чому тобі так подобається морська капуста ніхто не телефонує щоб мене привітати я ніби й сама можу зателефонувати але не можу ані вигадати якогось гарного привітання ані розповісти про себе щось справді вартісне нічим серйозним не займаюся ні про що серйозне не думаю нікого не бачу нікого не шукаю нікого не знаходжу я так як мій пес на якого ніхто не звертає уваги тобто я повинна на нього звертати увагу а я цього не роблю через те що запаси моєї уваги вичерпались а ці ресурси повільновідновні він дивиться на мене мовчки докірливо і його круглі карі очі сльозяться я знаю що я перед ним дуже винна бо зовсім його не помічаю не розмовляю з ним і це нечесно але я думаю що обов'язково виправлюся може навіть незабаром тільки мені треба трохи балансу трохи твердішого ґрунту під ногами і щоб менше боліла печінка бо тоді мій організм почне функціонувати ще гірше зашкалювати гальмувати хрипіти й тріщати як поламаний програвач і тоді не буде іншого виходу його доведеться запхати кудись між непотрібні речі нехай собі там валяється може ще на щось згодиться згодом там на деталі розібрати якусь гайку докрутити чи викрутити тільки вже не я цим займатимусь
Коли стане зовсім сутужно тоді я почну думати на що саме мені потрібні гроші і чи потрібні вони мені взагалі і чи можна давати собі раду без них виявляється що вони мені потрібні на ось такі речі на зубну пасту й мило на тонік для обличчя на шампунь на шкарпетки і колготи бо вони дуже швидко зношуються на дешеву й невибагливу їжу це найнеобхідніше поки що в мене ще дуже багато чого з названого є на те щоб залишатися тут мене іще вистачає я рятую себе від холоду вельветовим синім плащем а від депресії дешевим зеленим чаєм
Коли закінчується старий рік мені в пам'яті спливають усілякі розмови різні люди я згадую жінок і чоловіків із якими мені випало бачитися вони багато розповідають а я багато слухаю жінка з молочним волоссям частує мене медом голос її тече як густе молоко мені здається що голос у неї також молочний

Добре що зимові дні короткі добре що буває дощ із снігом добре що лишились наші фотки добре що наїстись можна хлібом з сиром і нічого більше не хотіти може раптом іграшки дитячі викотяться десь з-під мого ліжка на підлозі дві листівки й книжка телефонна картка я не бачу жодної підстави для турботи справді не ставалося нічого я молюся хай так буде й далі все гаразд поки що й слава Богу
Хтось підходить і цілує в губи каже що він також мене дуже любить потім вдарять в бубни і литаври глядачі люблять коли цікаво і коли трагедія тільки на дві дії хто мене любить той розуміє добре коли сльози течуть не насправді і легко сказати отакі-то справи добре сміється хто сміється перший на руці у мене гранатовий перстень губи шерхнуть без бальзаму й крему міняються люди міняються теми друзі відходять значить не друзі одні замовкають інші грузять пишу смси друзям на мобільник знаєте люди я по-справжньому вільна не про те йдеться чи будуть гроші для кого треба я й так хороша свобода це ніби черевики на виріст довго приміряєш а потім не віриш що вже сьогодні вони дійсно впору добре що дерева ростуть угору добре що хліб можна їсти без масла добре що зірка різдвяна не згасла добре що ноги не промокають добре що я за тобою скучаю добре що відстань це коли ми не близько добре обходити дороги де слизько добре що руки тремтять не вічно добре що я тішусь і днем і ніччю добре що можна ще з'їсти вафлі розмалювати у ванній кахлі потім підходжу до телефона замість гудків вальс мендельсона важко говорити як болять щелепи важко відмивати лікті від лепу для шкіри корисна біла глина страшно що на голову може впасти цеглина сумно що пси помирають від сказу сумно що про мене ніхто не розкаже того що справді дуже важливе часом нещасні люди щасливі тішаться навіть коли їх забудуть їм не потрібно бувати всюди вони не знімають зірок із неба зірки на них сипляться коли треба
Заварю у кухлі міцного чаю знаєш я знов за тобою скучаю ти не зважай це не так вже й серйозно але так важко скучати не можна знаєш я днями броджу по місту шукаю місця де можна сісти у барі знижка на біле пиво бармен сміється ви дуже красива пива не можна пити багато я так би хотіла комусь розказати тільки здається немає охочих пити пиво заплющити очі зламався ніготь де пилка для нігтів як мені хочеться десь забігти за якесь море синє чи біле до глибокої річки може до нілу велика вода мені часто сниться хочу тримати у жмені синицю журавель нехай літає для інших коли болить шлунок пишуться вірші тільки треба ковтнути фесталу які часи і божевільні настали на серветці пишу листа до світу про те що для нас ліхтарі засвітять бар закривається незабаром тепер тільки треба вийти із бару від столу до столу непевним кроком цікаво як я виглядаю збоку ще п'ять годин до нового року

Десь тут поруч зупинка трамваю хтось мені рукою махає у нашому місті трамваї червоні їду сама у червонім вагоні сидіння в трамваях також червоні нас не догонят или догонят надають по шиї поставлять клізму в гамівній сорочці сміятись пізно вени червоні а губи сині треба рятувати вашого сина нехай підпише потрібні папери зачиняються двері відчиняються двері гастроном аптека подвійна доза закушую губи ковтаю сльози вікон обличчя будинків спини не було у матері жодного сина у сестри не було жодного брата дружина сама лягала спати холодно дуже у нашій кімнаті нашим котам перебито лапи наші собаки на місяць виють наші пташки полетіли у вирій дружина сама застеляла ліжко відгортала ковдру читала книжку не можу заснути не випивши м'яти мені без тебе не хочеться спати мені без тебе нічого не хочеться порізала палець кров точиться

Запаливши цигарку сідаю на сходах у наших широтах сонце рано сходить у наших будинках протікають крани у наших хворих гнояться рани хочу стрибнути із парашута полковник каже с нами не шутят між нами і ними чорно-біла тиша листи до полковника часто пишуть боюся машин чорного кольору чоловік у цивільному ну ви й накоїли скажіть на милість хто вас виховував мене виховували тато і мама ви самі собі копаєте яму нічого доброго з цього не буде ви могли б жити як нормальні люди їсти в ресторані їздити на море помирають хворі видужують хворі одягатися гарно хіба цього мало корабель пливе біломорканалом музичний центр а не бобінник у правій руці він тримав карабіна лівою рукою набирає воду невже вам себе зовсім не шкода вам би пасувала норкова шуба прийде не прийде любить не любить білі кола червоні кола школа життя це найкраща школа у наших лікарнях не тільки хворі машини спиняються на світлофорі тільки би встигнути поки зелене у нашому місті найкращі клени у нашому місті є й інші дерева король помер хай живе королева по нашому місті їздять камази що ж продовжимо наступного разу ви вже знаєте що вам загрожує що ти ховаєш за зубів огорожею нічого доброго вас не чекає навіщо авеля убиває каїн ковтаю слину мороз по шкірі чоловік у цивільному зуби шкірить кулі тільки малого калібру не люблю золота краще срібло вам вітання вгадайте від кого шкіра болить підгинаються ноги валідол далеко тільки б не впасти навіщо бах писав свої страсті страсті від матвія страсті від йоана ви дуже зблідли вам що погано вода каламутна тому що з крану страсті за тобою сюжет для роману

У нашої дочки випав передній зубик все обійшлося добре тільки ледь кровоточили ясна я пишу до тебе листа не хочу плакати любий кусаю губи хто це казав що кожна любов прекрасна я навіть не знаю чи є мені на це що відповісти коли між тобою і мною уже навіть більше ніж просто далека відстань і від тебе немає жодної звістки у нас на вечерю сьогодні чай з мармеладом я не пішла на засідання відділу просто не могла там бути не хочу щоб на мій сум дивилися ці гади мене викликав до себе начальник я знаю вам дуже тяжко без чоловіка ви така красива жінка від вас очей не відвести скажіть якими тінями ви фарбували повіки у мене повіки коричневим сумом самі фарбуються від журби за тобою удома я довго плакала ошпарила окропом руку потім вирішила годі бо справжні герої не плачуть коли їм болить а ми ж із тобою справді герої?

Поламався магнітофон ні на чому слухати музику я би слухала еллу фіцджеральд усе що має збуватись збувається справді дзвонить телефон колега телефонує може тобі допомогти дякую дякую дякую я і сама справлюся сонце на небі таке яскраве я також малюю червоне сонце на чорному татовому картоні знаєш я так боюся нічних телефонних дзвінків також боюся коли у двері хтось несподівано дзвонить людей у цивільному цікавлять наші книжки людей у цивільному цікавлять наші малюнки люди в цивільному читають наші листи люди в цивільному розпаковують наші дарунки люди в цивільному перед нашим носом купують останню ялинку щоб наше різдво виглядало зовсім безбарвним я не знаю який подарунок зробити нашій дочці може куплю їй папір і гуашеві фарби знаєш вона уже дуже рідко питає коли до нас тато приїде щось там шепчуть сусіди а може мені так здалося боюся що в школі за тата її не раз ще образять знаєш у мене з'явилось сиве волосся може ти також сивієш тоді ми сивіємо разом

Моя біла риба пливе по чорній воді у моєї білої риби очі живі як срібло я ходжу по вулицях і дивуюсь своїй певній ході дивлюсь у вітрини щоб знати на кого я подібна із цією зачіскою під хлопчика із сивим пасмом на скронях зріст 168 вага 54 очі в мене бувають сині зелені і сірі появилася зморшка між бровами зморшка біля губів бачиш як за тобою журиться моя шкіра

Наша дочка схиляє голову мені на плече питає чи ти мене любиш і засинає уже третю ніч підряд мені сниться вода що тече прямо в наше вікно ми живемо тепер у човні і наш човен пливе до раю

Нелюбов не прощається наша дочка сміється люблю тебе назавжди незмінність деколи тішить ти мені вчора сьогодні і завтра друг сталі величини завжди залишаються сталими дивлюся як тане сніг значить уже весна вітамінів у яблуках що пролежали зиму майже немає буду пророщувати цибулю на вікнах у слоїках варю картоплю нам на обід і не досолюю я тепер все не досолюю значить мені не вистачає любові як весни як сонця любов як зелена цибуля нехай би проростала у мене на підвіконні

Під очима сині тіні бити в сонячне сплетіння це недобре але дуже ефективно а ще гірше бити жінок у груди буде день буде ніч може після ночі більше дня не буде я уже не рахую днів і ночей коли я без тебе страшно подумати швидко ще один рік мине коли ми з тобою дивимось не на те саме небо склянка кефіру вівсяна каша я читатиму мері поппінс я сьогодні весь день удома за вікном плюс двадцять п'ять починається справжнє літо полковник мав рацію зараз добре на морі їсти лосося пити біле вино танцювати сальсу чи танґо від диму сиґари мліти в очі яскраві фари обережно тут камінь а тут здається яма тримайся за мене міцніше люди повинні жити у парі як же тебе триматись? тримайся мене руками

Худнуть пальці обручка стає завелика я живу як звіря що боїться денного світла мені дивно що я іще дотепер можу плакати дивно що іще досі я від сліз не осліпла знаєш я перестала думати зовсім тепер не думаю хтось дуже мудрий сказав думання шкодить здоров'ю почнуться усякі клопоти зі шкірою з шлунком із кров'ю ріжу на салат огірки й помідори телефон відключили ну то й дяка Богові у житті стане менше на одну турботу ніхто не буде цікавитись хвора я чи не хвора чим буду вечеряти чи ще маю якусь роботу чи мені не потрібна підтримка може у мене по тільки душевна а також фінансова криза ухилятись від цих питань знаєш не менший ризик ніж відповідати на них без тремтіння у голосі без істерики без надриву я усміхаюся до сусідки що живе на нашому поверсі щоб вона упевнилась що я і досі щаслива

Мені подобається їсти дірчастий сир і розкладати пасьянси читати станси до Августи принаймні всоте намагатися зрозуміти щось зовсім незрозуміле наприклад як бджоли навчились робити соти Бог розкладає на небі пасьянси зірок я панічно намагаюсь згадати що означає зникомий склероз це ліки від спогадів страждання мабуть не порок в кінці речення замість крапки можна поставити кому сенс від цього напевно не зміниться тільки це ознака незакінченості речення себто за одним реченням можна сказати друге третє четверте і п'яте я би могла сказати дуже багато тільки не знаю хто це буде слухати у мене на столі в'януть білі гвоздики у білій вазі хотіла би трохи пожити веселим життям вінні-пуха може у мене це вийде але не сьогодні себто не одразу

За вікном вітер і здається накрапає дощ гуде холодильник тому я нічого не чую дякую вам і серцем і рукою нехай це буде не всує накриваю стіл чекаю гостей найдорожчого гостя посадити можна й ошую хай буде все як було ліва рука не дізнається що робить права сьогодні ходила в кіно дивилась якусь комедію місцями було смішно місцями було нецікаво

Собаки виють на місяць коли буде війна або якесь інше нещастя я не можу знайти собі місця на світі кожен повинен мати місце під сонцем або під місяцем як уже вийде небезпечно дивитись на те як живуть інші починають боліти різні місця погано якщо голова добре якщо тільки шия

Брак вітамінів позначається на душі та на шкірі добре зміям які після сплячки линяють скидають стару шкіру людям зі шкіри вилізти важче полковник зуби весело шкірить те що ви мовчите багато чого міняє поставте ось тут свій підпис вам тоді буде краще у той час коли по вулицях люди ходять як сомнамбули заходять у магазини купують хліб і ковбасу по два двадцять я думаю про четвертий п'ятий шостий десятий вимір і про синіх птахів які чомусь мені сняться від сірості стіни сумнішають і стіннішають стіна може бути навіть занадто стіною кожен повинен знайти відповідних розмірів нішу я шукаю нішу на двох щоб ти був там разом зі мною

Чорна волга летить по вулиці я не знаю чи у волзі чорна вода і чи я коли-небудь побачу волгу зрештою це однаково стану дощем і буду на землю якою ти ходиш крапати ви ще така молода у вас іще все попереду я вимикаю світло тому що у темряві мені не так сумно плакати

Наша дочка читає казки питає чи можна я теж їстиму так як їла царівна ложку каші в рот ложку в рукав а потім піду танцювати махну правим рукавом квітки ростуть махну лівим рукавом пташки летять а я думаю що буде не так посиплеться зерно з обох рукавів на чотири краї прилетять синиці горобці ворони і зерно позбирають

Зірка ішла зі сходу на південь а за нею три царі обійшли півземлі ноги понімили руки натрудили бо ішли з подарунками несли тобі золото щире несли тобі ладан несли тобі миро довго до тебе бігли а твоєї колиски не видно з-під снігу не знаю чи ти святкуєш різдво чи ні я куті наварила і медом на ялинку почепила горіхи замотані в срібну фольгу у квартирі у нас холодно замотую ноги пледом співаю колядку раз вдруге і втретє після різдва страсті гетсиманський сад воскресіння а потім усе почнеться спочатку

Фініш це коли старту уже не видно він далеко за спиною а може ще навіть далі нам заслонило очі сивою пеленою ми думали що в місті туман тому спокійно спали так і буває мабуть так і потрібно не знати не розуміти не бачити тоді все на світі подібне і нічого не страшно бо боятися більше нічого можна не перейматися темною осінньою ніччю тільки мої страхи при мені все одно залишаються пам'ятаю з дитинства боялась що розіб'ється термометр і по кімнаті покотяться сріблясті кульки ртуті коли була вагітна розбила термотетр об бильце ліжка ртутний стовпчик був застиглий і мертвий і я заспокоїлась

Як там було про сім морів дев'ять мостів у тридев'ятому царстві нам судилося довго і щасливо жити разом знову припаде на неділю перше червня яке ми удвох живемо жили багато днів підряд скільки чекай я згадаю сама не підказуй
Ми з тобою живемо в країні у якій рідко йде справжній сніг частіше йде дощ із мокрим снігом потім ожеледиця якщо мороз якщо ні болото люди у сірих плащах втягнувши голову в плечі сновигають по вулицях ті що йдуть на роботу поспішають дивляться під ноги ті які нічого як я не роблять ходять дуже повільно вивчають усі дороги всі світлофори усі перехрестя усі вивіски на магазинах усі вітрини заглядають у всі очі може там щось побачать дивляться на небо чекають що буде сніг такий як у різдвяну ніч лапатий смішний як вата і в снігу все буде видно фари автомобілів яскраві світло ліхтарів очі людей блискучі

Дивлюсь як сонце заходить воно заходить на захід кажуть ніби на заході набагато більше свободи я не знаю на скільки грамів кілограмів літрів не знаю чим можна виміряти свободу що припадає на душу тобто на особу ти смієшся і кажеш що особа витримає півлітра якщо більше то потім буде погано нудить болить голова перед очима все хитається особливо друзі з якими так хотілося розділити свободу і навіть ви намагалися щоб кожен отримав однакову кількість

Від солоної риби солоно в роті а так поза тим усе добре цікаво як вони солять рибу люди живуть не тільки самим хлібом їм ще треба до хліба риби

Думаю про сніг коли мені раптом хочеться подумати про біле по засніженій вулиці йде королева дебілів чи може бомжів чи ще якихось зайвих і незахищених цікаво що буде за рік себто знов навесні не знаю чи ти повернешся а наша донька повищає

Ностальгія це слово тягуче і чимось нагадує мені нугат марципани і каву з вишневим лікером скажите девушка почему ви грустите поедемте в ашхабад я би хотіла жити у середньовіччі тоді як були менестрелі якби хтось співав під моїм вікном серенаду мені би це не пошкодило бо у мене і так безсоння на жаль не можна змінити минуле і з майбутнім не все так просто якби я жила у часи дон кіхота я би не довго думала і запросила на пару тижнів лицаря сумного образу в гості нехай би розповідав мені історії про велетнів чарівників про дульсінею звісно достойний лицарю я також захоплююсь нею готова визнати що у світі немає гарнішої жінки про чесноти її знають у всіх чотирьох кінцях чи кутках світу коли вона сумує журяться квіти й зірки коли вона усміхається на землю приходить літо

Горло болить шалик на шиї не міняє ситуації себто не знімає болю температура є її не повинно не бути за вікном гамір люди розмовляють дуже голосно скажіть коли привезуть масло а масло сьогодні вже було його розібрали приходьте завтра а о котрій воно буде я ж вам кажу приходьте завтра воно може бути зранку а може бути в обід тому я можу вам тільки сказати щоб ви приходили завтра а якщо завтра я прийду а його знов не буде тоді прийдете післязавтра масла не буває також цукру ковбаси зубної пасти шкарпеток бритв цікаво чи ти там голишся чи може носиш бороду не можу тебе уявити ніколи не бачила тебе з бородою кашляю думаю про тебе кашляю запиваю кашель теплою як сльози водою

Ніхто ніколи нічого не знає напевно листи доходять чи не доходять і де саме вони губляться і чи є такі люди які стежать за тим щоб листи доходили до адресата я пишу до тебе листи і вони кануть у лету летять у якусь безодню але я справді невтомна я готова тобі писати про одне і те саме вдесяте вдвадцяте втридцяте дороги спочатку ідуть паралельно одна одній потім чомусь сходяться і заплутуються закони евклідової геометрії тут чомусь не спрацьовують у трикутнику може бути два прямих кути і коло може бути бездоганно квадратним вам виб'ють зуби одразу якщо вас таке не влаштовує я не знаю чи у нас працює пошта телефон телеграф чи їх іще не скасовано я знаю що краще не писати не говорити не думати краще безконечно спати хоча іноді доводиться прокидатись закони фізіології поки що чомусь діють я прокидаюся дивлюсь на годинник сьома ранку це мало а може й багато я виходжу на вулицю якби в мене був собака я б його вигулювала життя мало би більше сенсу себто було би менше безглуздим я ходжу по вулицях і рахую квадратні кола плит і думаю що я мабуть потихеньку з'їжджаю з глузду а ще відчуваю себе у світі магазинів світлофорів і перехресть не так упевнено як почувалась учора на роботі начальник спитав ви ще досі його чекаєте киваю раз удруге і втретє знаєте напевно ви хвора

Охочих поставити мені остаточний діагноз із кожним днем більшає навколо мене рояться рої тих хто мене по-справжньому і по-дружньому жаліє готовий допомогти підставити плече руку ногу підштовхнути чорно-білі квадрати шахівниці королева захищає короля мат за три ходи йдемо покурити на сходи покуримо порозмовляємо на сходах не можна говорити бо сходи мають вуха так само як і стіни а ми будемо говорити про речі безневинні і дозволені який розмір взуття у твоєї дочки у мене залишились чобітки й сандалі від лесі можу тобі принести я буду тобі дуже вдячна їй подобається у школі вчителька жаліється що вона дуже погано пише літери не вміщаються у рядках ясно що їй нецікаво вчора вона читала під партою про вінні-пуха було б усе добре якби її не викликали і не запитали як називається наша країна треба було розшифрувати абревіатуру із чотирьох літер і вона сказала що не знає і знати не хоче бо читати про вінні пуха набагато цікавіше аніж розшифровувати абревіатури тепер мене викликають до школи доведеться пояснювати не хотілось би міняти школу але мабуть доведеться

Прекрасна епоха повинна закінчитися так як і почалася тільки треба набратися терпіння ешелони їдуть на схід і не повертаються нежить переходить у якусь хронічну недугу лікар пише на білому аркуші химерні закарлючки мацає мене за зап'ястя раз потім вдруге хитає головою каже в аптеці все знають вони вам усе пояснять я іду по вулиці стискаю в руці білий аркуш і зосереджено думаю що треба відчувати щоб відчувати щастя

Машини чорного кольору мозолять очі хоча чорний колір мені досі подобається чорні черевики на шпильках чорна кава чорна вечірня сукня тонкі бретельки відкрита спина вишукана зачіска чорні тіні під очима свідчать про те що не все так бездоганно як хотілось би вас треба рятувати від себе самої вечір холодно удома не повинно бути заборонених книжок із дому не можна ходити в гості до тих до кого в гості ходити не можна люди оглядаються одне на одного щуляться і стають меншими зовсім маленькими

Від розчинної кави злипаються очі правда заснути не вийде я приречена на безсоння ниють суглоби значить погода зміниться на нашому континенті ще триває бабине літо можна грітися на осонні дивитись на синю воду дніпра до середини якого все-таки часом долітають птиці чайки з рожевими крилами по дніпру можна кататись на теплоходах катерах катамаранах відчуття зовсім інакші аніж на морі земля обабіч відчуття безпеки гарантоване ліворуч острів уже не безлюдний праворуч набережна будинки подолу співвітчизники також ходять дивитись на воду спираються на поруччя у молодої дівчини з каштановим волоссям промениста усмішка її супутник чимось засмучений вона кладе руку йому на плече заглядає йому в очі він також усміхається я уже не пам'ятаю твоєї усмішки

Сорока-ворона діткам кашку варила ополоником мішала каша не солона бо солі нема вдома сльозами досолила тоді кашу доварила діток годувала тобі ложка і тобі ложка і тобі ще трошки під моє вікно злетілись сороки синиці та інші птиці чорний ворон зупиняється не зупиняйся їдь собі далі для тебе у нас нікого немає ні батька ні мужа ні брата ні сина ні друга

У житті багато формальностей все має бути оформлено я втрачаю форму не фізичну моральну може також ментальну замість слова вічно вживаю раз і назавжди думаю що я на грані відчаю грань такого кольору чк какао з молоком і дуже гостра заглядаю у дзеркало бачу у своїх очах задавнений острах бо якщо раз і назавжди то вже нічого не зміниться маю на на увазі місце час і простір деякі слова такі влучні як постріл ранять туди куди треба але не вбивають зате вибивають із колії пальці тремтять як у старого пияка чи невротика не приходить сон найкращий наркотик сни якщо сняться то лише чорно-білі правда гостросюжетні на язиці крутиться слово крепдешин коричнева сукня білий комірчик білі манжети дяка Богу крепдешинові сукні вже вийшли із моди парфуми у цій частині земної кулі пахнуть аптекою чимось неприродним але невідворотним виходжу на твою вулицю твоя мама виходить у двір дощ із мокрим снігом сивий птах на чорних воротах

Люлі люлі не плач я куплю тобі калач спи дитино ходить сон біля наших вікон сон трава росте у лісі спить голубка на горісі сірий котик вуркоче затуляй доню очі коте цить коте цить моя донечка спить гойда гойда гойдаша
Голос зривається голос губиться голосу більше немає наша дочка спить бачить солодкі сни ще чверть години і почнеться неділя любий якщо ти втомлений також засни твоя втома синя мій біль за тобою білий
Люлі люлі налетіли гулі сіли на воротях в червоних чоботях стали думати гадати звідки тебе виглядати з якого поїзда з якого літака з якого корабля

Мамо мамочко я більше не буду плакати хотілось би до безглуздого смішно так щоб назавжди і назовсім черевики із замші думки із замші любов із замші замшеві речі згодяться коли починається осінь те що я кажу до смішного безглузде того що я говорю говорити мабуть не потрібно правду казали сивочолі і добрі мудреці мовчанка золото слово срібло полковник не жартує військові взагалі не жартують тому хай тремтить хто слабкий і тілом і духом я мовчу так як я тільки умію мовчати мовчу язик і душа залишатись повинні без руху

Правильний крок правильний хід правильний вибір тільки бувають ситуації там де вибір уже не потрібний скажи мені дзеркальце хто у світі за мене миліший добріший і нещасніший дзеркало мовчить потім питає здивовано наївна дівчинко нащо тобі це потрібно?

Я не впізнаю свого обличчя шкіра змінилась постарішала і згіркла очі не блищать вії ламаються і випадають я не дивлюсь у дзеркало так мені спокійніше читаю вірші не пам'ятаю чиї зрештою яка різниця я взагалі нічого не пам'ятаю тому що якщо пам'ятати стає набагато страшніше очі болять в очах пісок із очей течуть сльози очі кудись тікають очам набридло бачити мені це зовсім не дивно тільки мені нічого не видно ати-бати йшли солдати ати-бати на базар ати-бати що купили сухофруктів на узвар сушену грушку сушене яблучко сушену сливку і вишеньку зварю узвару на святу вечерю на яку я чекаю відомо яких гостей тих які не прийдуть але відчиняю двері і накриваю стіл білою скатертиною кладу миски іюжки затамовую подих слухаю кроків руками ногами спиною на землю падає сніг на небі зоря ісходить

Час це найкращий лікар тільки він мене не лікує я дивлюся на зірки намагаюся збагнути ти спиш чи не спиш в голові нічого окрім драглеподібної пустоти і розрізнених незв'язаних між собою слів гардемарини вересень жасмин завіса оксамит міраж оазис зеленого кольору шовкова трава спить не спить спить не спить раз два раз два раз два

Янголи з крилами значить янголи голуби всі птахи трохи янголи тому що з крилами колись я думала що навчусь літати як виросту якби я мала крила я б до тебе полетіла за ліси за моря там де закінчується земля бо ти на іншому краї світу туди дуже довго летіти

Дорога моя мамочко я пишу тобі листа я не писала до тебе дуже давно але ти мені певно пробачиш не приходжу у гості це тому що життя багно я могла би сказати інакше тільки інакше по-іншому значить знаєш у мене сьогодні вчора і мабуть також і назавтра дуже болить душа дуже сильно болить душа я б хотіла позбутись тіла думок пам'яті іще чогось не знаю напевно просто побути ангелом безтілесним і досконалим мені заважає лівий бік там де серце тому замінити біль на щось інше цікавіше за формою і за змістом було б дуже добре я хочу і справді мало тільки так щоб напевно і за формою і за змістом людина з такого тіста що часом треба переліпити сьогодні був дощ завтра теж буде дощ осінь пора дощів осінь треба любити

старість це може не сумно старість це може навіть добре коли не всі органи хворі і не все зуби зіпсуті і якщо дух бадьорий і вдалось дошукатися суті або сенсу між першим і другим не така велика різниця і якщо не жаліти за тим чого не було чого не сталось і що не вийшло я жаліти не буду бо я так собі вирішила і тому не жалію за те чого не отримала тільки хочу старіти удвох із тобою щоб ми разом були старими

Очі виплакала за тобою ліве око болить з правого тече сльоза полковник сміється каже у вас очень красивые глаза вы танцуете или нет ми танцюємо фокстрот крові повен рот як би її сплюнути і куди наші тіні танцюють по стінах наші тіні від холоду сині нас б'ють прямо в сонячне сплетіння і тоді перед очима темні кола раз вдруге і втретє а вчетверте кіл уже немає вп'яте дуже близько до раю вшосте ми впадемо на спину всьоме нам двері відчинять столи білим обрусом накриті чаші з вином дня нас налиті наші імена вписані у книгах нам можна зайти питаю на мигах ми не одягнені ми босі ми ненавчені і нерозкаяні у нас не було часу покаятись я навіть не знаю що ми робили багато боялись і багато любили у чергах по хліб псували здоров'я кашляли втомою пізніше кров'ю ночами плакали подушки промокали ми багато любили і багато чекали наші діти у снах кричали наші руки ночами листи писали відсилали їх аж на той кінець світу там де сонце по-іншому світить там де півроку холодна зима там закидало снігом наші імена ми і самі тепер трохи зі снігу ангели снігом нас запишуть у книги

* * *

Можна спочатку рятувати їх потім нас конформізм означає вміння давати собі раду в житті більше нічого нон-конформізм це досить серйозна хвороба це навіть гірше ніж астма хоча здається краще від раку і від цирозу печінки від нон-конформізму не вмирають але живуть погано якщо можна назвати це життям і так виходить що змінити можна мало що
Руки пахнуть рибою. Копченою рибою, і хоч скільки їх мий, ніяк не можна позбутися цього запаху. Це був такий мій сніданок сьогодні: ячмінна каша, копчена скумбрія з житнім хлібом і сливовий сік. У переході біля нашої зупинки я побачила напис «Я люблю тебе Жека бо ти дуже смачна риба». Я йшла і довго подумки сміялась. Наша любов вода наші кохані риби. Але ти мені зовсім не смакуєш рибою, ти як зелений горошок, який можна додавати майже всюди. І який котиться, куди сам знає. Мене багато що смішить, а особливо квиткові каси на наших вокзалах улітку. Люди, що займають черги принаймні у трьох касах і мандрують туди та сюди, обідні й технічні перерви, випадкові знайомства — питання хто звідки та куди іде. Добре, що тут є маленька кав'ярня, в якій можна випити кави по-східному, кави розчинної, чаю чорного або зеленого, з'їсти пиріжків із рисом і яйцем за сорок копійок — це нечувано дешево, і трохи дивно, бо майже ніде пиріжків тепер не начиняють такою начинкою. І мені це нагадує моє дитинство, поїздки до діда в село, з неодмінною пересадкою в Козятині, там ми обідали у вокзальному ресторані, мало схожому на ресторан, звісно, але для мене це було найкраще місце, де можна пообідати, і найкращі обіди, і в Козятині були найсмачніші у світі пиріжки — з рисом і яйцем були також. Тепер я згадую про ті часи, і мені робиться тепло й затишно, хоча до цього відчуття тепла й затишку домішується присмак жалю, і мені шкода тих безтурботних днів і часу, який тягнувся довго-довго, і все було несподіванкою. Я думаю про те, що стаю дуже сентиментальною, і готова ридати над спогадами дитинства, над епізодами, які нічого ні для кого не значать, а для мене в них цілий світ. Правда, у мені ще й тепер дуже багато дитячого, ы сьогодні я наївно тішуся щоденним несподіванкам, у яких насправді нічого несподіваного немає, примудряюсь усе сприймати як велику подію, намагаюся мало чим турбуватися, що в мене (поки що) доволі успішно виходить, тільки за ці роки було багато втрат і болісних досвідів, людей, що пішли й не повернулися, слів, сказаних невчасно, або запізно, або не так як треба. І ще досі мені здається, що часу попереду дуже багато — і и вже не думаю, що я все встигну, тому що мені зовсім не хочеться всього встигати. А хочеться жити неквапно, тішитись теплом літніх днів і білим кольором днів зимових, і споглядати те, що відбувається навколо зі спокоєм і розсудливістю — кажуть, саме в цьому полягає мудрість. Але коли знаходжу у себе першу сиву волосину, дивуюся, бо мені здається, що це таки зарано і невчасно. І я знову підсміююсь сама із себе — здаєтья, сиве волосся з'являється раніше, аніж мудрість.

Пальці холодні мерзну опалення вимкнули не ввімкнуть аж до осені воно і не дивно червень літо тобто повинно бути тепло мадам чи можна запросити вас на танець ні сер я не танцюю а ще від вас пахне рибою і у мене може закрутитися голова і знаєте це некоректно підходити до дами з будь-якими пропозиціями коли від вас пахне рибою ах мадам пробачте я не зумисне але якби ви тільки знали якою рибою від мене пахне це справжній біломорський оселедець хіба у білому морі живуть оселедці а ви думали що де вони живуть я взагалі не думала про оселедців тому що оселедці мене дуже мало цікавлять нехай живуть собі де їм заманеться а ви мадам де живете вам не здається молодий чоловіче що ви забагато собі дозволяєте я ж не питаю з ким ви живете я питаю де ви живете це дуже коректно ви забуваєтесь ви нахаба ах вибачте мадам справді вибачте це все пиво знаєте коли вип'єш забагато пива починаєш говорити всілякі дурниці це незумисне це вже просто так виходить а ще мадам ви дуже красива від вас просто не можна очей відірвати ви як справжня королівська форель якщо ви розумієте що я маю на увазі

«Насправді річ не у цьому, хоча кажуть, алкоголь допомагає більше витримувати досвід, тобто бути стійкішими, чи опірнішими, коли доводиться — образно висловлюючись, рятувати себе від пам'яті».
«Не можна врятуватися від пам'яті, бо зароговіла шкіра на великих пальцях ніг не дає забути про те, що приходить старість, майже так само непомітно і несподівано, як чергове літо чи осінь. А ще від старості немає ліків».
«Старість — це не хвороба».
«Ну, тоді це ще гірше».
«На старості треба постійно спати. Це спання рятує від пам'яті. А що би ти робив, якби людині не потрібно було спати взагалі?»
«Я не зміг би так, тому що все одно заснув би. А ти що робила б?»
«Я, напевно, танцювала би. Всю ніч. Під різну музику. А вдень не могла б рухатися, тому лежала б у ліжку і їла еклери».
«Цілий день?»
«Цілий день. А потім знову всю ніч танцювала б, а потім знову цілий день їла б еклери. А потім лягла би поспати».

* * *

Як я скучила за тобою. Я пишу ці слова, ставлю крапку, і, здається, мені вже більше нічого тобі написати. Але ти просив мене писати тобі, писати довгі листи, і розповідати все, що відбувається, розповідати, що я роблю, про що я думаю, чого мені хочеться.
Учора увечері в мене боліла голова, я поставила Армстронґа, вимкнула світло, залізла у спальник, і зрозуміла, що мені більше нічого не хочеться, тільки щоб ти був тут. І я нічого більше не роблю, тільки скучаю за тобою. Тихо без слів скучаю за тобою. Я навіть не пам'ятаю, чи довго я так лежала: голос Армстронґа, сіра стеля, шум машин за вікном, і я скучаю за тобою скучаю за тобою скучаю за тобою стеля наді мною гойдається жовте світло просочується через зашторені вікна і я думаю що я прожила так багато ночей без тебе і що сьогоднішня ніч іще одна з таких ночей і ще мабуть багато таких ночей у мене попереду я навіть не хочу думати як багато мені здається що найбільше тут підходить слово міріади красиве й холодне слово. Міріади холодних, теплих, жарких, дощових, іще невідомо яких ночей. Знаєш, без тебе я можу спати тільки у спальнику, бо не хочу застеляти ліжко простирадлом для себе самої, свіжа постіль пахне вогкістю й холодом, мої простирадла досі пам'ятають обриси твого тіла, зберігають наші з тобою запахи, і я не можу цього витримувати. Тому я згорнула їх, ці абрикосові простирадла (бо я не люблю білої постелі, вона мене лякає, думаю, в мене ніколи не буде білих простирадел) і заховала у шухляду, і тільки час від часу, коли скучати за тобою стає вже зовсім нестерпно, я пробираюсь у кімнату навшпиньки, ніби боюся, що мене можуть спіймати на гарячому в моєму ж домі, виймаю простирадла, занурюю в них лице, як у абрикосову воду, і вдихаю наші запахи. Мій спальник іще досі пахне горами, вогнем, біля якого ми грілися, водою, яку ми пили, цукром-рафінадом, бо ми їли дуже багато цукру-рафінаду, і в мене постійно були липкі руки, твоя рука перебирає моє волосся, моя голова на грудях у тебе, у спальнику я примудряюсь згорнутись у маленький клубок, і прошу тебе, щоб ти приходив до мене хоча б у мої сни, тому що наяву не знаю, коли ми побачимося. І коли я зможу почути твій голос із країни, яка трохи далі, ніж мені хотілося б. Сьогодні я танцювала босоніж у снігу, я хотіла б, щоб ми танцювали вдвох із тобою, я хотіла би грати з тобою в сніжки, дуже довго, безконечно і щоб нам не вистачило снігу. Тому я пишу тобі, що нічого не роблю, бо мені не хочеться нічого робити, бо у мене не виходить нічого робити, тільки скучаю за тобою за сімома морями за дрімучими лісами і не вірю в те, що для любові немає відстаней, бо я навіть не можу тебе обійняти, любове моя, але я все одно уявляю, що обіймаю тебе, простягаю руки до тебе, і вони у мене витягуються на сотні кілометрів, і нічого від мене не залишається, бо я вся у руки перетікаю, щоб тебе обійняти, любове моя

у роті постійно збирається кров тільки виплюнути її не виходить мабуть я зараз ковтатиму власну кров тільки ковтати теж боляче дихати боляче говорити боляче кров тече по підборіддю я не можу знайти хустинок десь вони у мене мали бути вся лікарняна постіль у крові а що як я засну і захлинуся кров' ю це зовсім дурна смерть може треба повернути голову набік нехай кров стікає на подушку капає під ліжко вони мали би знати що так буде і не кидати мене тут напризволяще на цій койці я нікого не можу покликати нічого не можу сказати у мене губи не ворушаться тільки б мені не захотілося кашляти пальці у мене теж у крові і мабуть все лице немає дзеркала ця лікарня десь біля зоопарку не можу згадати де у києві зоопарк як туди їхати якщо від нас і коли я там була востаннє пом'ятою я про це думала ще перед операцією про зоопарк який тут десь поруч і про тварин у ньому сподіваюсь їм там не дуже погано і їх там добре годують не так як десять років тому хоча для людей мало що змінилось за десять років то нема гарантії що тваринами більше переймаються цікаво чи тваринам також роблять операції і залишають їх напризволяще тваринам іще гірше ніж людям бо вони нічого не можуть сказати хоча якщо люди говорять це не завжди допомагає бо їх можуть не почути ще пам'ятаю як допитувалась у анестезіолога перед операцією чи будуть у мене шрами а він дивився на мене крізь товсті скельця окулярів так ніби не розумів чого я від нього хочу і я повторила голосніше чи будуть у мене шрами бо мені здалося що він не чує тоді анестезіолог дивується хворі завжди кажуть такі дурниці які там шрами ну звісно будуть у вас шрами треба щоб ваше серце витримало ви би краще думали про своє і серце я не знаю що думати про серце і потім уже не було нічого тільки опісля дуже багато крові у роті і моє тіло мене не слухається здається саме тому мої рани так погано заживають мій організм міг би напружитись і трохи почекати чому в цьому житті все так невчасно спати не можу тому що у мене безсоння безконечне безсоння а коли засинаю сняться страшні сни вчора наснилося що йду пішки від річкового вокзалу до метро дніпро і дуже довго йду бо спека асфальт м'який і ноги у мене грузнуть аж по кісточку хочу роззутися але не можу бо асфальт дуже гарячий він як розтоплене масло і я собі спечу ноги тоді мені набридає йти я кладу руки на трамвайну колію і чекаю коли появиться трамвай. Трамвай обріже мені руки. Я знепритомнію від болю і коли отямлюся, побачу над собою жінку в білому халаті, але ще не могтиму збагнути, що сталося. У мене перебинтовані обрубки рук. Це те, що мені залишилося. Тепер я дуже багато чого не зможу робити. Не зможу писати, не зможу грати на музичних інструментах, не зможу гортати сторінки книжок, не зможу розчісуватися, не зможу набирати телефонні номери, не зможу погладити твоє світле волосся, не зможу взяти тебе за руку, не зможу підкладати кулак під голову замість подушки, не зможу більше носити перснів, не зможу виплести собі шалика, намотувати на пальці волосинки, не зможу ні до чого доторкатися, не зможу ні про що дізнаватися пальцями, і так буде завжди, не можна жити повноцінним життям, коли в тебе немає пальців, хоча й пальці для повноцінного життя не завжди допомагають. Прокинулась і перелякалась як же я тепер житиму якщо трамвай відрізав мені руки

Перед очима у мене жовті кола, хтось регоче, не можна так голосно реготати, обережно, двері зачиняються, пасажири, не затримуйте поїзд, мені знову снилося, що в мене випадає верхній зуб, спочатку він хитається, і я все зачіпаю його нижніми зубами, ще більше розхитую, дуже боюся, що він випаде, і так воно й стається, зуб таки випадає, я не знаю, що з ним робити, і намагаюся вставити його назад, але він усе одно випадає, часом цей сон закінчується інакше, зуб приростає до того самого місця, і все гаразд, часом я його викидаю, часом це верхній зуб, часом нижній, але відчуття жаху, коли я відчуваю, що зуб хитається і ось-ось випаде, завжди однакове. Я розповідаю цей сон по телефону своєму товаришеві, він лякається, каже, що це дуже недобрий сон, що може статися щось лихе, хтось помре з родини, ох, мій дорогий хлопчику, у мене вже й так стільки усіх померло, з мене вже вистачить. Він каже, що це, може, й нічого не значить, і взагалі хто сказав, що сни мають щось значити, от там наверзеться якась біда, ти не бери дурного до голови, не думай про це. Я не збираюся про це думати, тому що не хочу, щоб у мене хтось помирав. Іще якщо поїхати до Полоцька, на прощу в Софію Полоцьку, то після того в родині теж хтось помре, таке казала одна монахиня, яка туди їздила, і в неї після того, десь за півроку, помер брат від туберкульозу. Чого це в мене має хтось померти, якщо мені захочеться поїхати у Полоцьк? Куди захочеться, туди й поїду, до чого тут проща треба все всім прощати тоді буде краще у житті Господи чому воно так болить навіщо вони мені дають ці таблетки якщо це все одно не діє я навіть не знала що щелепа може так боліти свердлять там її всередині чи що цей біль віддає аж у праву руку це зовсім несерйозно Боже як мені хочеться піти і подихати тут таке затхле повітря здається у щелепі у мене якісь дроти навіщо вони їх туди понапихали нормальна людина не повинна ходити з дротами у роті це неправильно це саме через дроти у мене постійно кров у роті кров кисла трохи солодкава часом яблука буває так смакують, тільки я не люблю таких яблук тільки якби можна було заснути тому що я просто не можу коли це свердло мені свердлить кістку лікар каже у неї зовсім не видно вен ну й куди тут колоти ви можете колоти біля кисті там вену видно дуже добре тоді дівчинко моя вам буде дуже боляче спробуємо все-таки біля ліктя куди ж поділись мої вени як вас звати мене звати Анастасія дуже гарне ім'я мені також подобається анастазис воскресіння із мертвих коли ми мертві воскресаємо нам уже тоді нічого не страшно навіть коли в нас рубці на шкірі дивно що кров із вени густа і чорна а яка кров із артерії треба було би подивитись у якомусь довіднику обов'язково подивлюся коли звідси вийду людина майже вся з води нічого у нас немає земля перемішана з водою тому ми такі вразливі й безпорадні коли ми живі помираємо ми стаємо землею і річки течуть із нас коли ми мертві воскресаємо я не знаю що тоді з нами стається і потекла кров і вода а ті хто це бачили нічого не зрозуміли і потім я кудись зникаю і вже нічого немає а вода тепла і спокійна і мені більше не страшно. Коли я прокидаюсь біля мого ліжка на тумбочці лежить велетенське яблуко найбільше з усіх яблук яке я бачила. Я беру його в руки воно спочатку холодне потім тепле усміхаюсь і думаю про те що засміятись на повен голос я ще не можу бо це надто боляче але обов'язково зможу пізніше.

Я прокидаюся, бо мені холодно, на годиннику 8.10, і я розумію, що хочу написати тобі листа; з цього я почну свій день.
Любий мій,
Учора я вирішила, що треба таки почати виконувати настанови лікаря, і пішла на прогулянку. Тільки мені важко було ходити, було дуже слизько, і я боялася, що впаду і шви розійдуться. Тому я ходила дуже повільно, дуже уважно дивилася під ноги, і мені здавалося, що я така собі дівчинка зі скла, яка дуже боїться, що розіб'ється об щось або об когось. І мені дуже хотілося розсміятися, тільки я також не могла наважитись, бо тоді мої рани починають боліти.
А дорогою додому я зайшла на ринок купити собі чогось поїсти. Мені подобається, що вже при вході пахне корейською морквою, салатом із баклажанів та східними прянощами. Продавці посміхаються до мене, я також до них посміхаюся. Я купила собі салату з квашеної капусти та болгарського перцю, бо це дуже корисно. Ще я купила хурми, бо зима для мене завжди асоціюється з хурмою та мандаринами, вони помаранчеві, і від них стає більш сонячно, взимку завжди дуже бракує солнця. І яблук, бо їх мені завжди хочеться. І земляних горіхів, бо я люблю їх з самого дитинства.
Сьогодні я одягаю все темно-червоне починаючи від білизни й шкарпеток одягаю темно-червоні вельветові штани темно-червону футболку Й поверх жилетку в темно-червоні й помаранчеві смужки якби можна було пофарбувати волосся у темно-червоне тільки на сьогодні я би зробила це у мене на столі такий гармидер розкидані книжки фарби а в слоїку з-під хрону а хрін також був темно-червоний бо він із буряком мокнуть мої пензлі я малювала собі темно-червоні квіти на картонній коробці вийшло навіть досить непогано думаю що я так нестерпно за тобою скучаю що навіть немає сенсу тобі телефонувати щоб про це розповісти хоча мені хотілося б щоб саме ти мене сьогодні побачив у всьому темно-червоному я також як одна з тих квіток які я намалювала на картонній коробці з-під цукерок бо більше у мене не було картону мені здається що я скучатиму за тобою так завжди я намагаюся щось пригадати про тебе пам'ятаю запах який завжди був із тобою я часто принюхувалась до твоєї куртки щоб зрозуміти чим ти пахнеш ти завжди сміявся і казав що не користуєшся жодними парфумами я хочу тобі так багато розповісти коли ми зустрінемося тобі доведеться багато мовчати ти знаєш я вже забула як ти мовчиш а твій голос густий завжди трохи втомлений тихий ніби сонний ти слухаєш те що я захлинаючися розповідаю і посміхаєшся я хочу так багато розповісти щоб мені вистачило тебе навіть твого мовчання бо ти так мало говориш дуже мало мої пальці дуже швидко бігають по клавіатурі комп'ютера це інструмент яким я навчилася володіти віртуозно ну тільки не треба плакати ти навіщо плачеш я не плачу насправді це просто сумні думки які в мені позбирались намагаються вибратися назовні як сльози я би насправді не хотіла плакати це мої очі думають що так їм буде краще я знаю напевно що це не допоможе але очі не хочуть мене послухати ще можна було би нігті пофарбувати темно-червоними лаком або фарбою хочу щоб цього кольору зі мною навколо мене було багато я червона квітка із червоним стеблом із червоним листям із червоними жилами червона кров бігає по моїх жилах бинти у мене червоні перед очима червоно світ увесь червоний я закушую губи тому що я більше так не можу з очей у мене вибігають червоні сльози вони кудись мчать по моїх щоках може ви зупинитесь і розкажете куди ви так поспішаєте ми би могли поспішати разом я би хотіла знати знати куди можна мчати з такою впевненістю може мені також треба туди потрапити хоча б ненадовго ще я хотіла тобі розповісти що немає жодної людини, до якої я можу прийти в гості без попередження просто так і вона мене не прожене не скаже виховані люди телефонують і попереджають про свій прихід це дуже несправедливо мені би хотілося аби було інакше але мене також попереджають коли збираються до мене зайти або не приходять зовсім але ти можеш до мене приходити без попередження це навіть набагато краще

Ось так мені жилося учора і сьогодні тільки це насправді не зовсім те що я хотіла би тобі написати тому що знаєш слова кудись тікають від мене я забуваю слова коли збираюся писати тобі і те що найголовніше я не знаю як написати
Скучаю за тобою дуже сильно скучаю увесь час я хотіла би тобі написати про любов і про час про те що часу немає коли є любов
І ще хотіла спитати тебе чи ти знаєш що таке хронотоп
Мені здається що хронотоп це коли ми тримаємо в собі всі місця де ми побували де буваємо і де будемо і увесь час сьогодні вчора й завтра
Знаєш коли я прокидаюся одразу думаю що десь далеко ти також у цей момент щось робиш або прокидаєшся або спиш або щось робиш
Дуже хотіла би тебе побачити
Хочеться говорити з тобою до сліз хочеться щоб ти був десь ближче ніж ти є
Хочу знати як тобі ведеться хочу знати як ти сумуєш як ти радієш хочу знати все про тебе
Ніколи не знала що любов така дивна що можна так за кимось боліти бо коли я не знаю що з тобою відбувається ти мені болиш більше ніж мої рани
Я хотіла б щоб ми з тобою як побачимось багато сміялися думаю що тоді я уже зможу сміятися
Любов моя дуже скучаю за тобою
Або знаєш так щоб нічого не робити закутатись однією ковдрою і обов'язково в теплих шкарпетках чому я думаю що тоді буде холодно але мені так уявляється що за вікном сніг і ми з тобою і тепле світло лампи і твоя шкіра так солодко пахне і я роздивляюся твої руді вії мені подобається що в тебе руді вії мені подобаються усі твої кольори
Приїжджай пошвидше
І ми не будемо говорити тому що я не знаю про що ми могли б іще говорити бо ми вже все одне одному розповіли тому що ми все знаємо одне про одного і ми мовчатимемо сильно і спокійно
Я так скучила за тобою
І я хотіла би прокидатися і бачити що ти поруч і тоді мої ранки були би дуже спокійні а дні виважені та глибокі
Люблю тебе і дивуюся що це насправді може це мені приснилося ти майже ніколи мені не снишся цієї ночі мені снились вода і собаки зранку було дуже неспокійно
Любов моя мені тебе так бракує рахую дні до того дня коли ти приїдеш
Приїжджай швидше ми гулятимемо містом питимемо вино каву чай з імбиром їстимемо родзинки курагу інжир шпинат із зернами гранату різні екзотичні наїдки будемо собі щось вигадувати щоб нам було весело з тобою любий мій


* * *

Іноді коли ставало невпевнено відкривала записник грубий зошит і починалаа записувати слова те що про них думає як їх чує що вони значать про кожне слово писала на окремій сторінці щоб кожне слово мало свій початок і кінець щоб їх обох було видно щоб кожне слово було видно і усіх восьми боків бо у слова є вісім боків перший довжина бо слова бувають довгі і короткі другий висота, бо слова бувають високі й низькі третій колір бо слова бувають різних кольорів усіляких які тільки бувають у світі четвертий смак бо слова бувають солодкі кислі солоні й гіркі п'ятий це те які слова бувають на дотик бо можуть вони бути м'які і тверді гострі шорсткі гладенькі слизькі драглисті цупкі шостий це температура слова гарячі теплі чи холодні сьомий це запах приємний неприємний густий легкий важкий духмяний восьмий це сенс як він проявляється у слові чи так як кожен його бачить у слові може він бути на поверхні може бути прихований може бути глибокий єдиний незрозумілий легкий важкий добрий ласкавий лагідний суворий жорсткий тихий
І якби поскладати аркуші за абеткою бо ж вона не писала за абеткою а писала те слово яке на думку спаде і що про нього захочеться сказати і як бувало чи як жилося бо це одне й те саме то як би ті аркуші так поскладати то таке би вийшло

батька свого я рідко вдома бачила бо він усе торгувати їздив тільки тоді був удома коли бублики пік бо мій батько бубликами торгував напече бубликів коші на воза поскладає і їде по селах за тиждень повертається два дні вдома побуде поки свіжих бубликів напече і знову його немає гостинці він мені різні привозив то грушку медову то щільника то горіхів то стрічку чи намисто це вже як я старша стала поки мама була то добре нам жилося у суботу ввечері батько повертався то ми з мамою на порозі вже його чекали мама на вечерю тоді борщ з грибами варила і рибу смажила бо батько дуже рибу любив пекти ніколи нічого не пекла бо краще за тата ніхто нічого не спече а бублики його такі вже солодкі а медові були найкращі мама їх дуже любила то він завжди для нас із мамою окремо напече а як мами не стало батько мій дуже тяжко за нею журився бублики перестав пекти ніде не ходив і не їздив сидів під хатою або лісом тинявся не говорив нічого а як ходить то все хитається ніби не знає як ступити так ніби земля у нього з-під ніг тікала з мачухою він не на добро собі одружився не знати нащо бо не було йому з того шлюбу радості мачуха недобра була тільки він запізно схаменувся знову почав бублики пекти тільки вже медових не пік я часом кажу йому напечіть тату медових бубликів а він каже я вже доню і забув як вони печуться та я знала що він не забув тільки з туги за мамою не хотів тих бубликів пекти тепер як їхав то надовше часом і по два тижні його вдома не бувало а як вертався то все неговіркий такий та понурий хоча гостинці привозив і мені й мачусі так його на возі і смерть застала серед бубликів вже як додому вертався так життя з нього повільно витікало і витекло було мені тоді років дванадцять і стало мені зовсім журно з мачухою самій часом вибіжу з хати забіжу аж до озера і плачу ридма а потім подумаю що може воно й добре бо тепер тато мамі бубликів медових напече і заспокоюся

веселка семикольорова тільки я ніколи всіх кольорів не можу запам'ятати і чекаю щоб веселка на небо вийшла після дощу і вибігаю з хати голову високо задираю щоб роздивитися на кольори і мені здається що їх там набагато більше ніж сім загинаю пальці рахую кольори пальців мені не вистачає веселка як полотно яке жінки ткали є такі спідниці дуже гарні смужками різних кольорів і багато таких смужок і вони такі тоненькі я теж хотіла б собі таку спідницю може коли постаршаю сама собі справлю веселка дугою вигинається як міст по ньому із дня у ніч можна переходити а потім із ночі в день тільки не всі так можуть ходити тільки ті хто дуже мало важить бо веселка тонюсінька і якщо проламається то людина випаде з дня чи з ночі у чому вона була і пропаде безвісти тому перш ніж на веселку ступати треба добре подумати чи вона твій тягар витримає а мало важать ті у кого немає зла за душею їх ніякі тягарі не гнітять коли вони на веселку ступлять то як пір'я по ній котяться від краю до краю ноги тільки трошки у веселку вгрузають і теж ніби міняться всіма барвами і по тому ще сліди веселки залишаються на ногах поки не змиються тільки на нігтях ще довго тримаються то золотом то зеленню то синім як кому випаде до райських дверей теж по веселці душі переходять і та веселка уже не ламається як найміцніший міст стоїть ті люди що веселкою ходили ті дуже щасливі вони веселку в собі носять я би теж хотіла колись перейти веселку тільки не знаю чи тут мені вийде може вже аж по тій райській ітиму

вогонь у печі горить дивлюся на нього і очі відпочивають любила на вогонь дивитись як очі у мене від шиття боліли то не було кращого ліку ніж при вогні посидіти вогонь мені їх вигрівав так і на старості я собі очі любила вогнем прогріти тільки з плити газової не такий вогонь як живий вогню я не боялась він мені рук не пік ніколи то я могла свічку долонею погасити і слідів на шкірі не було знати і рука не боліла і жар могла з печі голими руками вигрібати то все мачуха дивувалась що у мене такі руки і казала що як я дивлюсь то аж очима пропікаю що очі у мене як вогонь може вони у мене такі і є бо я дуже багато на вогонь дивилась

вода коли дуже холодна то аж зуби ломить жаби люблять чисту воду якщо у криниці жаба живе то вода там чиста воду у відро набираю аж по вінця так щоб аж переливалася поки донесу до хати порозхлюпую то всі ноги мокрі а я завжди босоніж ходила по воду аж до глибокої осені поки сніг перший випаде підошви такі ставали чорні та зашкарублі як земля але мені так було гарно і не холодно ніколи не мерзли у мене ноги
як чиста вода сниться то добре а брудна чи каламутна на хворобу чи на якийсь клопіт є вода м'яка нею добре вмиватися шкіра буде гладенька як оксамит а від твердої води шкіра твердне і лущиться як соди у тверду воду кинути вона м'якшою стане
мені з водою як із вогнем було добре любила я воду бо вона спокійна все мені дивно було звідки той спокій береться як ходила прати до річки то все у неї випитую як їй виходить так спокійно текти прошу щоб вона мене спокою навчила а вона мені каже що я й сама навчуся як пісок порахую той що у неї на дні так вона собі з мене жартувала тепер вже як роки стекли я навчилася того спокою хоч волосся мені сивіло від того що я бачила й чула і скільки тих років було що я порахувала би пісок із дна річчиного до піщинки

водохреща припадають коли дуже сильні морози такі що аж дихати тяжко бо повітря холодне я ним починаю задихатися хапаю його часто й мало а воно колюче а ще губи замерзають і слова до них приклеюються так що й не повіддираєш і нічого сказати не можна бо слова не хочуть виходити у великі морози люди мало говорять більше мовчать думають теж мало бо думки від морозу тоншають їх і не видно бо на думання сила потрібна а вся вона на те щоб зігрітись іде на водохреща батько привозить святої води з церкви і вона стоїть у нас у великому відрі ми її потрохи п'ємо це така вода від якої всякі недуги минають її треба щоб не тільки люди а й звірята пили тоді вони здоровішають нашому котові я теж даю попити і сама п'ю на водохреща можна з усяким звіром і з усякою рослиною говорити бо це такий день що все живе до людини говорить

волосся буває густе й рідке довге й коротке кучеряве й хвилясте дівчата щоб було кучеряве накручують на ніч на палички пов'язують хусткою і так лягають спати і то дуже боляче зате на ранок будуть гарні кучері якщо випадає волосся то недобре може бути від хвороби як печінка хвора то волосся сиплеться ламається і на кінчиках січеться треба пити коси кукурудзяні вони на печінку добрі а волосся буде так як кукурудзяне міцне та гарне може волосся з журби сипатись тоді треба щоб журба перейшла бо журба сушить і в'ялить і лице марніє волосся коли болить при коренях то від утоми тоді людина мусить відпочити у мене ніколи волосся не боліло тільки тепер останні роки почало хоч я вже й нічого не роблю дуже то воно мабуть за всі роки вирішило мені заболіти волосся мити треба кропивою щоб міцне було ромашкою ясноволосим тоді воно позолотіє а чорнокосим відваром горіхового листя тільки добре дивитись щоб на шкіру на перейшло бо буде темна ніби сонцем посмажена любистком миється на любов любисток це трава для любові волосся у любистку вимите любов'ю пахне на любов чекає як любистком волосся митимеш то зустрінеш того кого полюбиш
волосся треба підрізати у повний місяць щоб краще росло щоб не сіклося під час циклу жіночого не годиться бо жінка тоді слаба і волосся слабне і тяжче йому ростеться я сама собі волосся стригла були у мене добрі ножиці я їх сама гострила об млиновий камінь розпущеним волосся ніколи не носила все заплітала у косу і різні стрічки вплітала як синю вплету то очі в мене теж сині робились як зелену то зелені як вода як червону то на щоках рум'янець густий все я дивувалася з чого так воно буває

галочка це не пташка це моя донечка тільки вона зашвидко полетіла у вирій це десь тоді рік минув після того як прийшла мені похоронка на Івана друга війна йшла тільки вже не та на яку Івана забрано тільки я не одразу й зрозуміла читаю а літери мені перед очима пливуть справа наліво і зліва направо а я все стою і хитаюсь так як літери й усе пливе переді мною і сосен верхівки ніби при самій землі тремтять як від вітру тоді я зрозуміла що він не повернеться бо війна його забрала бо війна все забирає не знаю хто ту війну придумав той папір у мене з рук випав і вітер кудись його поніс і я не стала наздоганяти потім тільки думала що може той папір мені наснився і все то неправда озираюся а галочка у дверях стоїть а вона все вже розуміла і пильно пильно на мене дивиться і зморшка між бровами і нічого не каже тільки потім коли я квасолю на борщ лущила і сльози у мене на стіл капали кожна сльоза як дві квасолини прийшла вона вибралась мені на руки і теж почала квасолю лущити а потім каже так тихенько мамо не треба плакати бо татові тепер добре він ходить із ангелами по полі по якому питаю полі по широкому там де срібна трава росте яка срібна трава та яку Бог посадив то тато сам гуляє то вже не треба плакати і я справді не плакала ми з галочкою часто говорили про всяку всячину все вона хотіла знати де сонце на ніч дівається чи є в нього хатка щоб поспати бо воно за день втомилося чи воно так і спить на небі чого вода мокра чому дерева з коренем не можна вирвати а траву можна з чого бджоли мед роблять коли зірки з неба падають то де вони діваються чи довго треба йти щоб дійти туди де сонце заходить бо вона хоче до сонця в гості звідки кашель береться чого люди так як пташки не літають а тільки ходять і бігають чого в мене волосся без кучерів а в неї з кучерями чого люди умирають чого чоловіки на війну ходять а жінки ні бо я їй казала що тато на війну пішов то вона все дивувалась і казала що чоловік і жінка все мають однаково робити пташок дуже любила взимку завжди їх годувала пшоном пшеницею і хліб їм кришила синички до неї прилітали сойки шпаки не боялись її близько підлітали може й до рук ішли я не бачила бо як я виходила з хати вони лякались і тікали галочка все до них щось щебече приговорює питаю що ти там доню їм розказуєш питаю каже що вони бачать бо ж вони високо літають питаю чи їм не холодно взимку питаю де будуть гніздечка собі вити коли будуть у них нові пташенята чи вони були там де війна і чи там страшно то я вже більше нічого не питаю як я в місто збиралась то вона завжди просила щоб я їй бубликів привезла і перш ніж бублика вкусити все дивилась крізь дірку казала що крізь бублики найліпше їй дивитись а буває вже як споночіє сидимо перед хатою сосни гудуть вона стане задере голову і дивиться в небо аж захитається і все просила щоб я їй про зірки розповідала чого які зірки так називаються і від чого так сталося їй дуже великий віз подобався і все казала що буде на ньому їздити бо він гарний і квітами розмальований тільки квітів звідси не видно питаю коли ж ти будеш на ньому їздити каже як мені дуже схочеться я їй гойдалку зробила у нас на груші то вона все гойдається волосся розвівається на вітрі в неї було волосся густе й кучеряве таке як в Івана тільки в Івана як смола чорне а в неї русе як у мене а очі не знати чиї як густий гречаний мед і все пісні співає не знати звідки вона тих пісень понавчалась бо я ніяких пісень співати не вмію і ніколи не співала питаю доню звідки ти ті пісні знаєш де ти їх чула каже ніде я їх так знаю вона і не довго хворіла згасла за три дні у вівторок все ходила якась така принишкла не співала не бігала бо то вона буває все навколо хати носиться і вечеряти не хотіла питаю чого ти доню нічого не їси бо я тоді капусняк зварила каже чогось у мене мамо голівка болить а в середу зранку вже злягла і не знати що робити лікаря не можна було знайти бо в такий час не було лікарів питаю що болить нічого не болить тільки встати сил немає може ти хочеш їсти доню нічого не хочу а очі такі глибокі зробились як два колодязі і аж потемніли в обід тільки сказала що хоче кислого молока і добре що я звечора молоко поставила і скибку хліба в глечик поклала то воно якраз і прокисло принесла їй кухлик а вона кухлика в руках втримати не може то я її поїла тим молоком тільки півкухлика випила більше не змогла потім заснула увечері прокинулась я їй м'яти заварила то теж півкухлика випила і знову заснула а в четвер зранку я своєї галочки не впізнала вся потемніла личко темне і під очима кола і руки потоншали і теж зробились аж чорні і вже нічого не хотіла їсти тільки води просила ковток вип'є і більше не може я від неї не відходила питаю може щось болить у тебе нічого не болить тільки говорити тяжко каже увечері там поля дуже широкі які поля дитино питаю там де росте срібна трава там де тато ходить там як у траву зайти то мене й видно не буде бо там трава дуже висока росте і потім мабуть гарячка у неї була бо питала чого кімната так хитається і темні кола по стелі звідки взялися я при ній всю ніч сиділа слухала як вона дихає тяжко так дихала десь під ранок я задрімала а коли прокинулась то знала що галочка вже ходить по тих полях де срібна трава росте так вона полетіла що я і не побачила коли бо я би просила мене із собою взяти вона мені й не снилася ніколи а я так хотіла хоч раз її усні побачити подивитися бо я на неї не надивилась тепер я вже й не знаю де її могилка бо як робили новий цвинтар то дерева порубали щоб більше місця було і ту сосонку зрубали під якою галочка лежала і той хрестик дерев'яний що я поставила мабуть зогнив і слідів мені ніяких залишилось я тепер усе пташок годую насипаю їм зерна і бублики їм кришу так як галочка кришила вони дзьобають собі а я журюся питають мене чого журишся кажу за галочкою тужно мені, бо вже скільки років минуло я вже скучила за моєю донечкою хотіла би до неї піти тільки до неї ні дійти ні доїхати ні долетіти

голка у мене в руках мерехтить вона мені ніби до пальців приросла шити я сама від себе навчилась не знаю звідки воно прийшло мама моя дуже добре шила тільки ж вона мене нічого не вчила може воно само передалось я ще й голки в руках не тримала а вже знала що вмію шити і як треба то пошию що захочу так я собі пошила спідницю ще як у школу ходила другу зиму бо стара порвалась а мачуха нової мені не хотіла купити а в школу мені соромно було в порваній ходити то думаю пошию собі спідницю як задумала то й пошила так мені легко пішло і вишила собі поділ білими квітами то гарно було сама спідниця чорна а квіти білі мачуха подивувалась питає це звідки в тебе така спідниця кажу пошила то вона здивувалась як пошила ти шити не вмієш умію говорю і так почала я шити а вже потім і люди до мене приходили знали що ніхто так як я не пошиє а я мірок не знімала навіть тільки гляну на людину то вже знаю як шити щоб прийшлося впору і знала який кому фасон і який колір буде краще і як сумна дуже жінка до мене прийде то я їй веселих квіток на спідниці вишию то вона й повеселіє дивується потім у твоїй спідниці мені так добре ходиться що й не хочеться скидати любили люди мій одяг носити казали це тобі сирітко такий дар від Бога руки золоті і я раділа тільки дивно мені було дуже як це сталося що мої руки шити навчились так ми й з Іваном зустрілися через шитво бо він прийшов до мене по спідницю материну ще в лісі заблукав а дощ пішов то він перемок весь поки нарешті знайшов нашу хату то я його нагодувала липового цвіту запарила щоб прогрівся всередині то він усе дивувався як то я такі вишивки придумую а я їх у снах бачу і квіти і звірята мені сняться пташки різнопері то я все зі снів вишиваю кажу то він мені пообіцяв з києва ниток привезти то я й зраділа привозь кажу то він за тиждень вдруге прийшов привіз мені ниток і пряника великого як сонце солодкий такий то я сміялась казала що і пряника цього десь вишию комусь на одежині щоб йому солодко жилося ми з ним потім на танці часто ходили то я боса ходила і всі дивувались що я боса тацюю а мені танцювати було легко так як шити ноги у мене землі не торкалися все мені думалось що коли танцюю то по долівці квіти вишиваю то я так легко танцювала щоб своїх квітів не поламати

голос у Івана був густий і лагідний мені все хотілось його слухати покладу голову йому на плече і слухаю що він говорить часом не самі слова а голос слухаю бо все з голосу чути того що слова не доказують або не можуть розповісти я все скучала за його голосом а у мене голос тихий Іван сміявся що як я говорю то треба дуже вуха наставляти бо мене не чути то не дивно бо я все життя в лісі жила від людей далеко і більше говорила із соснами з яблунькою своєю з камінням із пташками аніж з людьми ліс я краще за людей знала з людьми тяжче ніж із деревом ужитись а з тими що душею кривлять і правди не кажуть то найбільше тих що скривдити хочуть тих треба остерігатись тому я тихо говорила бо із сосною чи з іншим деревом як говориш то не треба голосно тільки думати почнеш то вона уже й чує Іван усе дивувався чи мені самій у лісі не сумно я сміялась бо ж я у лісі не сама а як захочеш із кожною травою поговорити то й дня мало буде і в лісі я завжди знала як із ким заговорити а з людьми часом ніяк було розмови зав'язати бо люди все хочуть для себе щоб їм тільки було добре а деревам нічого не треба у них і так все є тому мені в лісі було ліпше Іван теж звик погодився щоб ми в лісі жили бо стало йому тут добре а мої сосни його теж полюбили казали що в нього серце чисте нічим не поточене ні заздрістю ні ненавистю ні неправдою він теж швидко навчився з ними говорити бо часом хтось прийде з міста чи з хутора і нічого не чує що йому дерево каже не може розібрати бо серце в нього закрите у лісі треба щоб серце відкрите було інакше тут жити не вийде

горище у нас тепле сюди ніякі вітри не завівають я тут цілими днями пересиджую до морозів тут мої яблука й груші сушаться ті що на узвар та різні трави деревій звіробій ромашка чорниця а ще гриби бо гриби я теж люблю на зиму сушити тут запахи так попереплітались що й не кожен відрізнить де який але я кожен запах окремо чую вони сотаються у повітрі я їх на пальці собі змотую щоб краще чути трави своїм запахом розказують що вони уміють і як собі з ними раду давати я все запам'ятовую шию собі спідницю щоб у гарному ходити бо був у мене шмат матерії чорний я у скрині знайшла тій що по мамі і по ньому дрібні червоні квіточки розкидані а я ще золотого листя понашиваю із тих ниток що із запахів насотались вишиваю і яблука жую ті що уже підсушені ноги босі всі в порохняві бо на горищі всі порохи збираються і мені здається що я все знаю і уже все вмію і мені боятися нічого що все на добре буде виходити і мої страхи відступають а ще на горищі я книжки читаю бо мачуха не любить щоб я читала каже тобі воно ні до чого ліпше би хату попідмітала бо павуки в усіх кутках порозводилися мені то байдуже бо павуків я теж гноблю вони свої павутини тчуть як сніжинки я питаю у них як вони так навчилися кажу мене теж навчіть так ткати вони сміються кажуть що мені не знадобиться так ми собі перемовляємося то я їхні павутини не дуже змітаю мені жаль що я до школи тільки дві зими ходила а довше мачуха мене не пускала казала тобі воно ні до чого то вона гнівалась що я читаю спершу я ходила не спитавши то вона чоботи мої сховала і вже як сніг та мороз то тяжко йти бо можна ноги відморозити а до школи мені годину треба було йти то ще до снігу босоніж я бігала всі в школі дивувались а далі вже ні читати мені дуже подобалось то я все у дівчат книжок позичаю і ховаюся щоб мачуха не побачила і так мені жаль що не вчилась я довше а то буває сиджу на горищі і плачу як мені все надокучить і як журба до серця приступить і сльози такі гіркі бувають із тієї журби розкочуються по цілому горищі як світлячки кажуть ангели збирають сльози сиріт удовиць та убогих у кошики та беруть на небо поливають ними небесні виноградники щоб лоза краще росла та ґрона повніше напиналися то можна буде потім прийти до свого винограду подивитися як він виріс то я коли вже наплачуся мені й не шкода нехай із моїх сліз виноград росте

губи закушую щоб не закричати за тобою очі заплющую міцно а сльози все одно через повіки протікають так мені болить що голосу твого ніколи більше не почую на порозі ти не станеш любов моя ти чуєш як я плачу за тобою
дзеркало у нас в хаті є тільки одне те що мачуха із собою привезла то вона його десь ховає і тільки як зачісується виставляє на столі воно маленьке у ньому тільки лице й видно а те велике що від мами було розбилось може його мачуха зумисне розбила бо їй здавалося що воно її негарною показує хоча то неправда бо всяке дзеркало показує те що є а мамине дзеркало було таке що я там себе на повен зріст бачила з голови до п'ят бувало стану й придивляюсь до себе а мачуха з-за спини в'їдливо каже от уже красуня на себе видивляється було б на що дивитись одна шкура та кості куди тобі там у красуні пнутись а я не того дивилась зовсім бо я й не знаю гарна я чи не гарна я тільки хотіла знати чи схожа я на маму хоч трохи чи ні бо мені все так хотілося на маму бути схожою тільки теж не могла добрати чи схожа чи ні а мачуха все казала що я негарна то я й собі почала так думати Іван завжди мені казав що я дуже гарна як тиха вода а я досі не знаю тільки думаю що очі в мене справді гарні й такі як вода глибокі вони так як вода колір міняють то сірі то сині то зелені Іван казав що у моїх очах можна загубитись як у моєму лісі бо він поки лісу не знав то часто блукав ще він мене боса красуня називав це того що я боса любила ходити так я звикла бо все в лісі з дитинства боса ходила перше того що черевиків не було а потім подобалося мені босою ногою землю чути чи вона м'яка чи тепла чи зашкарубла бо дощу давно не було то вона тріщинами розкривається і води просить і мох подобалося ногою чути густий і холодний мої ноги знали ліс ще краще ніж очі

дім має свій запах так само як усе на світі має свій запах кожна річ має свій запах ложка пахне інакше ніж миска вікна інакше ніж двері усе що стається пахне по-своєму радість пахне інакше від смутку дім усі запахи збирає з роками бо все залишається те що у домі діялось чим більше років хаті тим більше у ній запахів назбиралось але стара хата моє свій один запах у якому всі решта зібрані такий що його з іншими не сплутати всі хто у домі жив щось від себе залишають хто як жив той так і пахне може людини вже давно не бути а запах від неї залишається як людина глибоко жила то й запах по ній глибокий такий як у трав сушених ці запахи найдовше тримаються у нас удома пахне молоком трохи суницями трохи сміхом моєї мами і трохи квашеною капустою але такою що вже перекисла цей запах моя мачуха із собою принесла квашену капусту я люблю а запаху цього ні я всі вікна буває повідчиняю щоб той запах кудись вийшов але він нікуди не дівається висить собі у повітрі та й годі а по кутках під стелею його найбільше мачуха мало сміялась вона все сердита була то й наш дім посмутнішав бо я сміятися спершу сміялась а потім уже стала боятись що мачуха сваритиметься бо вона не любила як я сміюсь а вже як вона мене стала виганяти на мороз із хати то мені було не до сміху а заступитись за мене нікому бо батька мого вже тоді не було і вже тільки як ми з Іваном почали тут жити то у хаті сміху побільшало і запах квашеної капусти десь дівся а замість нього пахло так як листя смородини пахне коли його у руках потерти я казала Іванові що це він із собою цю смородину приніс Іван мені не вірив казав що воно й було так а сміхом у нас удома справді дуже пахло бо ми з ним багато сміялися сміх так дивно пахне що й не описати це якби змішати запах конвалій та запах пиріжків із маком та родзинками та запах трави як вона після дощу пахне то може то було би щось на той запах схоже часом ми їздили з Іваном на поділ гуляти спершу до микільської слобідки на трамваї потім сідали на інший трамвай що вже прямо на поділ звідти їхав і ходили по церквах по монастирях поки ноги нас носили і вже як находимось і зголодніємо то купували собі пиріжків Іван із горохом а я з маком а як верталися додому все сміялись усю дорогу їдемо і сміємось на весь трамвай і люди що там їдуть теж на нас дивляться і сміються а хтось дивується з чого вони так регочуть а ми сміялись від щастя бо нам з Іваном дуже щасливо було вдвох Іван весь час казав що нам усе пиріжки зі смішинками потрапляють а тієї ночі як ми галочку зачинали то теж дуже багато сміялись і до і після а вдома у нас пахло медом і горіхами потім Іван носив мене на руках навколо хати було би холодно бо серпневі ночі уже холодні але руки у Івана такі гарячі і сам він аж пашів теплом я йому казала що у нього на руках як біля печі лежати і ми все сміялись і сміялись а часом як було тепло ночували надворі я стелила постіль нам під яблунею і ті ночі такі були безконечні я дивувалась що небо гойдається над нами і зорі навколо нас розсипаються а зранку як попрокидаємось то у мене волосся в росі і яблуневе листя у нього повпліталось Іван каже шкіра у тебе яблунева ми в такі ранки яблуками снідали і сміялись так густо і все мені поки я галочку носила яблук хотілося цілу зиму я їла яблука ніяк не могла наїстись а під кінець уже так було мені важко ходити я під своєю яблунею сиділа на ослінчику головою зіпрусь на стовбур і чую як у мені галочка ворушиться і я знала що у мене буде дівчинка кажу Іванові моя дочка яблунева б'ється чого яблунева Іван питає бо я її все яблуками годую яблуня наша того року рано зацвіла тоді як галочка народилась цілу ніч дощ ішов і над ранок усе пахло яблуневим цвітом і дощем і я просила Івана всі вікна порозчиняти бо мені було душно і вже як галочка народилась Іван узяв її на руки і дивується каже таки дівчинка нам народилась бо він усе мені не вірив дивувався звідки я знала що буде дівчинка і я розсміялась і голосно й довго так сміялась аж до краю лісу мій сміх долинав

дощ як пройде то мені все хотілося по калюжах потанцювати галочка дуже любила коли йшов дощ бо ж вона в дощ народилась і вже як ходити стала то все вибігала надвір дощ ловити і в неї було своє відерце у яке вона дощ збирала казала що то слізки з неба падають тих хто за землею скучає то треба їх повизбирувати

живиця соснова найкраще пахне ні в якого дерева так не пахне сік як у сосни руки якщо натерти живицею то запах дуже довго тримається і не повертається назад бо запах має повернутись до дерева туди звідки його було взято сік у дерева так як кров у людей тільки дерева віддають кров інакше ніж люди хоча деревам також боляче вони про це теж іноді говорять хоча дерева більше мовчать і більше діляться тим що мають так сосні не шкода живиці сосні і себе не шкода бо із сосни хати будуються і труни я коли по лісі ходжу все задираю голову щоб побачити верхівки сосен а вони дуже далеко під самим небом я тоді думаю що пташкам добре бо вони аж туди залітають і бачать що там робиться я би також туди забралась жила би на дереві у гнізді якомусь як птах живилась би ягодами і грибами сирих грибів мені часто дуже хочеться я ходжу по лісі і щипаю собі гриби бо я знаю які можна їсти а які не можна а отруйний гриб є різний одного як з'їсти то будуть тяжкі болі блювота й гарячка людина буде у корчах тяжко мучитись а є такі що найде сон тяжкий і глибокий що з нього вже не прокидаються то таких грибів я не їм обминаю їх не знаю може є якийсь звір що ці гриби йому не страшно їсти але я боюся а мачуха часто посилає мене по гриби до лісу як літо то ще нічого бо влітку я можу під будь-яким деревом спати накриюсь куфайкою бо в мене є куфайка та що мама носила до всякої роботи і мені не холодно якраз добре але вже гірше тоді як листопад і дощ сіється такий колючий бо вже наче зі снігом тоді мачуха мені голову змиє і дає кошика до рук і каже грибів принести на вечерю а це вже по обіді я кажу дайте я посиджу перечекаю щоб волосся посохло а вона говорить нічого тобі не станеться іди бо вже й так день до вечора хилиться я тоді одягаю мамину куфайку хочу знайти хустку мамину а мачуха виставляє мене за двері я іду швидко бо якщо повільно йти то буде дуже холодно але все одно волосся мені дуже мерзне бо ж не висохло і хустки я не взяла а вода стікає з лоба на щоки а потім уже не стікає бо підмерзає на кінчиках то потім у мене все волосся в бурульках а зверху наче інеєм припало і я все ходжу по лісі збираю гриби складаю у кошик уже споночіло а мені байдуже бо я кожне дерево тут знаю і що під яким деревом росте а якщо чогось не добачу то мені дерево саме скаже гриби то більше мовчать бо їм мені до кошика не хочеться але я їм кажу що я би вас так не збирала то мачуха звеліла а дерева все дивуються що у мене іній на голові і волосся бурульками взялося гукають мене погрітися то я обійму якусь сосну міцно-міцно, скільки у мене є в руках сил обів'юся навколо так щоб ногами землі не торкатись притулюся до стовбура голова мені поморочиться бо сосна міцно пахне чую як соки під корою шумлять тепло там під корою і кора аж гаряча так дерево мене гріє і я вже сама трохи ніби у сосну простою щоб тепла набратись а потім як уже стаю на землю то й бурульки з волосся осиплються іній зійде і ногам не так холодно хоча допоки дійду додому то знову промерзну а ще мачуха двері замкне зсередини на защіпку і не пускає мене хоча й голосно стукаю кулаком щоб вона почула вона мабуть і чує тільки може не хочеться їй до дверей іти мені відчиняти то я тоді сідаю на призьбу кошик біля себе поставлю ноги підібгаю і спідницею накрию щоб тепліше було й обчищаю волосся бо знов узялось бурульками при коренях чую як воно підмерзло дивно мені що воно тоді у мене не повиламувалось разом із тими бурульками нічого йому не ставалось таке воно й було довге та густе сиджу обламую бурульки і сльози в мене з очей котяться і теж підмерзають уже ніч надворі небо таке глибоке й зоряне всі зорі повиходили то я дивлюсь на чумацький шлях і думаю що добре по небу їздити я би теж десь далеко поїхала щоб у мене був свій дім теж у лісі бо я без лісу не хотіла би жити щоб мене з хати ніхто на мороз не виганяв сосни шумлять здалеку питають чи я добре дійшла додому я кажу що добре тільки що мачуха дверей не відчиняє то я поки під хатою сиджу і сосни дивуються кажуть таке ти людське дитя бідолашне приходь до нас завтра кажу їм що прийду що мені тепло я від тепла трохи задрімаю і сни починають мені показуватись тільки я не встигаю їх роздивитися що там і до чого бо мачуха відчиняє двері каже о а це ти чого тут сидиш, бо двері замкнені ось гриби що ви казали назбирати я думала ти вже там у тому лісі й замерзла мачуха грибів на вечерю не готує вона їх під хату викине як вже бувало я нап'юсь кислого молока з картоплею а як нема картоплі то із самим хлібом і вже мені й добре я сита сиджу біля грубки і волосся висихає тільки грибів мені шкода що їх мачуха повикидала завтра на ранок я їх познаходжу повизбирую в пелену віднесу далі від хати бо тут їм не місце а там є стежки звірячі то може їх якийсь звір поїсть птах подзьобає

земля дуже уважно нас слухає вона про все що з нами буває від наших ніг дізнається бо ноги їй усе розказують вона тоді знає що й до чого якщо вухо до землі прикласти то теж усе здалеку чути де що діється сьогодні я розбила старий мамин глечик мачусі він дуже подобався казала що в ньому молоко найкраще кисне і вершків завжди в ньому на два пальці а в іншій посудині і на півпальця не назбирається то вона мені все казала щоб я чого доброго його не розбила я тільки взяла його до рук бо він мені здався глечиком у якому семипелюсткова квітка живе і кожна пелюстка іншого кольору а серединка така жовтогаряча як сонце і так усміхається до мене я й незчулась як мачушине дихання мені холодом війнуло у спину руки в мене затремтіли і глечик брязнув об підлогу і сльози з очей у мене бризнули я черепки визбирую собі у поділ і щоки в мене пашать бо мачушина рука важка а вона стоїть наді мною і мені дихати тяжко й недобре черепки я закопала за хатою під яблунею там де закопала колись свою ляльку ганчір'яну коли ганчір'я вже зовсім порозлазилось і вже не знати було де у ляльки нога а де рука бо воно все однаково виглядало і вже годі було її залатати вже й губи у неї наче не сміялись а кривилися і були не такі червоні лялька цього глечика також любила бо я її з нього молоком поїла то може вона тепер хоч черепочками пограється то я так і зробила як надумала а до хати не хочу йти бо мачуха стоїть на порозі з віником гукає а йди-но сюди зараз кажу прийду а сама чую як сльози до очей підступають печуть по краях повік і всередині шепочу земле земле сховай мене земля каже добре і впускає мене по кісточки і ногам тепло як у черевичках із доброї шкіри такої що не промокає і морозу не боїться у мами були такі черевики може вони були би мені добрі на виріст тільки ще треба почекати бо поки вони великі на мене я їх сховала у торбу собі там де в мене трохи одягу і сорочка мамина й скринька а в ній усілякі мої скарби перстень із зеленим каменем тільки він на мене також іще великий я це все на горищі сховала тільки де я знаю то вже його ніхто не знайде мачуха на горище не лазить боїться що драбина під нею проламається і каже батькові щоб зробив нову драбину а він усе віднікується що йому ніколи і що драбина під ним не проламалась а він за мачуху грубший то де ти там ходиш мачуха кричить голос у неї пронизливий зривається на вереск вже вже кажу йду і прошу земле землице порятуй мене і земля мене по коліна впускає і мені так добре стояти так глибоко то я довго тебе гукати буду голос мачухи скрипить як незмащені двері та я драску в ногу загнала то хочу вийняти а чого ти боса ходиш бо в мене черевиків немає кажу земле ховай мене і земля мене впускає по пояс то ти вже вийняла ту драску чи ні зараз зараз уже майже вийняла земленько сховай мене хутчіше і земля впускає мене по шию мачуха кричить що це ти собі надумала іграшки зі мною гратися зараз я тобі всі драски повитягаю і я чую її важкі кроки такі що аж земля дрижить і я прошу земленько ховай мене щоб вона не бачила і земля накриває мене з головою і мачуха обходить хату і каже де ж це вона поділася може вона на яблуні чи може на горищі а я сиджу в землі і мені добре й тепло і мене ніхто не бачить зате я все бачу

каміння живе по-своєму не так як дерево чи звірята чи різне зілля живе камінь теж росте дуже повільно тільки росте донизу вростає в землю його звідти не видобути камінь дуже спокійно живе камінь міцний але вода за нього все одно міцніша бо вона і його точить дуже помалу камінь терплячий але вода ще терплячіша я іноді присяду на камінь і думаю знаю що камінь нікуди не поспішає повагом живе людина від каменя може навчитися неквапно жити ще бувають такі камені що весь сірий тільки де-не-де крапля червона то сльози Богородиці коли вона у п'ятницю ввечері додому верталась і кривавими сльозами плакала то де сльоза на камінь упала там і запеклася то я завжди перш ніж сісти дивлюся чи немає сліз червоних на камені як є то я не сідаю бо не годиться на сльозах Богородиці сидіти

криком кричала тоді коли галочка вирішила на світ народитися і дощ надворі а я голосніше за дощ кричу я можу всіх перекричати вікна повідчинювані а мені все одно душно і я хочу надвір щоб було чим дихати Іван ковдру постелив на землю мене виніс і поклав горілиць і я лежу під дощем шкіра у мене гаряча небо наді мною низько висить і зорі вже гаснути починають бо вже світає незабаром і я тихіше кричати стала бо небо так низько і мені здавалося що зорі падатимуть від мого крику і так галочка народилася під блідими зорями і дощ її обмив одразу вона у мене в дощі купана

любов ніколи не минає

незабудок понасаджувала біля хати щоб пам'ятати про тебе завжди

ноги найближче до землі ноги щоб ходити мусять триматися за землю інакше упадуть і тіла не втримають ногам тяжко бо вони на собі всю людину тримають ноги як стовбур дерева ноги найбільше втомлюються тому їх треба на ніч мити у травах цілющих щоб вони сили набрались на наступний день ноги ходять по землі тому вони слухають землю що вона каже і чого вона хоче знають що які комашки говорять ноги коли болять то найгірше ночами починають боліти рани які не заживають ноги розпухлі і червоні ніщо не помагає навіть якщо капусту прикладати але й капуста болю не приглушує бо я листя капустяне на ніч до ніг прикладаю і перев'язую то воно на ранок зів'яле висушене і гаряче бо ноги у мене аж вогнем горять сукровиця тече з ніг як живиця із сосни я тоді думаю що минули ті часи коли я бігала по лісі як сарна босоніж і ніхто би мене не наздогнав і я бігала швидше за дощ і за вітер бо я з ними бігала наввипередки і завжди була перша тепер я тільки можу по хаті з паличкою і то дуже повільно бо ноги болять від кожного кроку і нікуди ними не зайдеш сідаю на ослінчик кажу ногам відпочивайте собі простягую їх перед собою вони товсті і важкі як колоди я уже й не знаю чи це мої ноги чи не мої і хіба ж вони колись бігали а ще так би було добре піти до лісу до моїх сосен а вони ще повищали я би їм нажалілась що мої ноги мене тепер не слухають болять і рани на ніч відкриваються і з них сочиться сукровиця і запах такий тяжкий солодкавий ноги починають гнити десь від самої кості ноги такі втомлені не хочуть ходити їм би тепер тільки лежати і тепер вони ще ближче до землі сосни кажуть що мої ноги мабуть самі вже хочуть стати землею швидше за мене я вже й сама це знаю бо такі думки приходять до мене ночами все частіше думаю що так воно й буде швидко бо ноги завжди знають найбільше що треба і як має бути вони людину ведуть навіть якщо вже й не ходять тільки треба було би ще сходити до сосен один раз

очі у мене сірі такі як буває вода у вже глибоку осінь часом дивлюся на себе в дзеркало і так ніби себе не впізнаю ніби там хтось інший стоїть чужа якась дівчина і дивиться так пильно на мене трохи насторожено наче боїться чогось очі у мене сумують часто і я знаю від чого тільки говорити мені про це не хочеться та й нікому я навіть соснам не про всі свої журби розповідаю з очей можна все прочитати що з людиною сталося і як вона жила чи живе я коли з лісу виходжу до крамниці чи по хліб чи по що треба то завжди бачу які в кого очі добрі ласкаві злі колючі втомлені сумні радісні й очі все самі за себе скажуть не треба й питати нічого я з людьми рідко розмовляю бо рідко їх бачу але як подивлюся на очі то одразу все знаю у батька мого очі зажурені він ними дивиться так журно і видно як його очам тяжко дивитися тільки ж не знати як тому шрадити бо журба його міцно тримається очі болять як багато горя набачаться і як самі горюють болять аж поки весь біль через них не вийде а він так тяжко виходить як трава крізь камінь проростає і очі тоді дуже мучаться якби в мене було чотири ока то було би ліпше бо два ока дивилися б а два інші спали а потім мінялися б то їм було би легше

пальцями я про тебе думаю і пам'ятаю вузлики на пальцях зав'язую щоб не забути нічого і руки в мене всі вузлуваті пальцями я твої сліди обмацую бо ще сліди твої у лісі залишились припадаю до твоїх слідів і пальці у мене болять за тобою

радість моя як я скучила за тобою

руки Іванові міцно так мене тримають Іван любить мене на руках носити каже що я легка як пір'їнка мені тоді так легко робиться очі заплющую і думаю що добре коли люди одне одного на руках носять чоловіки жінок носять своїми руками а жінки чоловіків своїм серцем серце сильніше за руки бо більше може узяти і як візьме то вже не випускає руки іванові втомлюються він мене поставить на землю а я його все у серці тримаю не випускаючи коли прощалися то я його міцно обійняла руками але руками втримати не можна очима втримати не можна серцем тільки тримати треба але серце від того болить я перші дні дуже за ним плакала так мені одразу всі сльози виплакались щоб на потім не залишатися любов наша гірка як полин гірко гірко мені без моєї любові забрали любов мою від мене і серце моє не втішиться він ще оглянувся і всміхнувся мені тільки самими губами тільки очі не сміялись очі були як озеро що от-от сльозами розіллється і так я його запам'ятала як озеро і потім цілий вечір від нашого прощання у мене руки боліли і я все дивувалась що так за ним тужу в грудях не тисне і серце не щемить тільки руки болять нестерпно так я за ним руками тужила не знаю скільки ще мені днів жити без тебе бо я вже натомилась скучати за тобою все думаю що якби мені веселкою перейти то ми б тоді й зустрілися тільки ноги в мене болять щоб самій ходити рук мені твоїх не вистачає які мене носили а я тебе у серці тримаю так як тримала

сережки у мене були срібні від матері срібна качечка тільки ту що з лівого вуха загубила а ту що в правому носила потім мені батько таку саму подарував тільки та дірочка в лівому вусі заросла вже то мачуха мені її вдруге проколювала хоч і не хотіла спершу і так у мене та дірочка дотепер болить від нелюбові хоч і багато років минуло а та що в правому мамина та ніколи не боліла то іноді я думаю що все у світі через любов і з любові я любов материну правим вухом відчуваю

сина я ще хотіла би народити для тебе тільки не встигла не знала що так швидко ти підеш від мене холодно там мабуть було у тій Фінляндії там морози міцніші ніж у нас холодно мабуть там тобі було помирати скажи мені чи дуже тобі боліло не хотіла би щоб тобі було боляче так мені шкода що не було у нас із тобою сина очі у мене все боліли бо я видивлялась на дорогу чи тебе немає виходила з лісу до трамвая може якийсь трамвай тебе привезе і потім навіть не повірила що тебе немає і що так ця війна закінчилась і тебе забрала а потім нова війна почалась і колію трамвайну розібрали ми тоді пішки до микільської слобідки ходили і така довга була й тяжка ця дорога

смерть це так що ми все одно разом тільки мені тебе не видно

скучаю за снами про тебе хочу щоб ти у снах до мене приходив часто бо так мені тужно без тебе а як ти наснишся то вже й так ніби ми побачились і день мені тоді легше пережити

сни мені сняться різнокольорові завжди дивувалась як зі сну прокинуся чи справді то було чи тільки мені привиділось хоча бувало що тяжкі сни снилися лякали мене а потім день видавався недобрий часто мені снилося що я вовчих ягід наїлась а від них не можна врятуватись і мені помирати доведеться і я тоді бігаю по лісі шукаю цілющої трави тільки не знаю якої трави треба проти такої отрути і ридма ридаю і згадую що мені батько вовчі ягоди показував і казав щоб їх не їсти бо то доню отруйне так мені було страшно від того сну а то ще сниться що я тікаю від когось біжу ноги збиваю і прошу сосни порятуйте мене сосни гілки опустять і дороги за мною немає бо там густий чагарник зробився добігаю до річки і прошу щоб річка мене порятувала вода розступиться я перейду по піску на другий берег води зімкнуться і вже більше нема дороги а за річкою близько вже наша хата а там мені нічого не страшно а то сниться що косу розчісую і що коса в мене довга аж по самі п'яти як розплету її то волосся мене з голови до ніг вкриє і що більше мені років то коса моя довшає я її не підрізаю бо нема таких ножиць на світі щоб мені трохи коси ними втяти тому коса росте з роками і за рік виростає волосся на півліктя і коли я зовсім стара буду то волосся буде більше ніж мене бо на старість люди зсихаються тіла стає менше то я буду саме волосся на старості

страх такий на мене находить часом що ми з тобою там не побачимось розминемося що я тебе не знайду коли до тебе прийду то ти мене зустрінь щоб ми з тобою більше не губилися щоб ми були удвох так мені жаль що так коротко ми пожили з тобою у нашому домі в лісі так мало потім уже і сміхом у нас пахнути перестало тільки ледь-ледь по самих кутках то я все ходила до твого сміху принюхувалась до галоччиного та журилась і все більше моєю журбою пахло і квіти я такі зажурені вишивала стебла їхні аж пальці мені кололи приготуй дім для мене щоб було нам куди піти коли я до тебе прийду хочу щоб ти чекав на мене веселкою хотіла би прийти до тебе

сіль у нас є вдома чи нема Іван питає є кажу а що то як є то чого ти страви ніякої не солиш і сьогодні і вчора і позавчора так ти ж теж борщ не посолив бо думав що солі нема є сіль тільки мені нічого солоного не хочеться кажу і сама собі дивуюся що це я все без солі почала їсти і зненацька собі подумала що це мабуть я завагітніла і засміялась тихенько не так до себе як до дівчинки яку чекаю це ми вже удвох живемо а я ні сном ні духом нічого не відаю але ще Іванові не казала щоб почекати ще пару днів та впевнитись за тиждень уже навіть не сумнівалась і все мені страви без солі хотілось а потім почало яблук хотітися тільки трохи присолених то я все яблука з сіллю їла і шукала де квасець росте бо мені хотілося кислої трави пожувати вже тоді Іванові сказала він від того дня став мене знову щодня на руках носити навколо хати

суниці мені сьогодні наснилися ніби я збираю суниці в мальований глечик бо прийдуть до нас додому гості то треба їх суницями нагодувати і не знаю що то за гості будуть бо ніби й нікого не кликала і вже як назбирала йду додому і дивлюся на свої ноги як вони йдуть і думаю що вони ж брудні і треба їх вимити бо негоже гостей із брудними ногами приймати то я вдома води нагріла налляла у миску таку гарячу що пече і ноги одразу не встромиш тільки потрошки але така вода добра тоді ноги добре відмокнуть і довго так сиділа аж поки вода прохолола і я тоді взула нові черевики суниці висипала у два горнятка а два порожніми залишила і стою на порозі гостей виглядаю лице сонцеві підставляю бо сонце таке тепле і суниці пахнуть на всю хату зранку прокинулась і дивуюся що таке мені наснилось і все сміюся до себе що буває ж таке і так увесь день що тільки роблю то все сміюся до себе тихенько тоді я вже сама жила бо як мені сімнадцять сповнилось мачуха вийшла заміж до києва аж на шулявці стала жити то хата моя знов повеселіла і так я вже третій рік сама жила питали мене часом чи не страшно мені жити в лісі самій чи не сумно ні сміюсь боятися мені нічого бо я у лісі все знаю боятися лихої людини треба та від лихих людей Бог мене стеріг а сумно в лісі мені ніколи не бувало того дня надвечір прийшов до мене Іван спитати чи хочу з ним одружитися чи ні бо каже цілу ніч не спав і все про це думав і весь день невиспаний ходжу то якби сьогодні не спитав то ще й другу ніч мабуть не заснув би я сказала що хочу то вже цю ніч будеш спати собі спокійно він тоді повеселішав і каже що суниць мені приніс збирав по дорозі як до мене йшов будемо тоді суниці їсти я сміюся думаю що мабуть ці суниці мені й наснились які він сьогодні визбирав

трави коли в лісі дозрівають то він весь аж шумить дивується я коли йду траву збирати то все мій кіт зі мною ходить теж трави нюхає і гризе листя тільки ми з котом різних трав шукаємо бо є трава що може людину врятувати а є трава що може людину загубити то тих я не чіпаю галочка як підросла то теж любила зі мною ходити братик-і-сест-ричка їй подобались ті що цвітуть синім білим і жовтим і все вона питала чого вони так звуться бо були собі братик і сестричка і як мами в них не стало батько привів мачуху додому а мачуха їх незлюбила і з дому прогнала то пішли вони в ліс журячись і зацвіли там квітками щоб не розлучатися як це не розлучатися питає галочка так щоб завжди удвох бути то ми з тобою мамо теж не розлучимось бо ми все удвох ходимо

увечері виходжу на ґанок сяду і все мені передумається що у житті було день за днем миготить перед очима і солодкого було і гіркого горя правда більше випало може так і треба хоча може то ще й не більше того горя як у інших бо кожному своє горе перстеник твій і досі у мене на пальці бачиш пальці у мене не змінились тонесенький бо був найдешевший пам'ятаєш як ми гроші на нього шукали по всіх кишенях бо не вистачало та він мені найдорожчий був тоді і дотепер дорогий хоч думаю собі що і персня мені не треба було і нічого не треба щоб тебе пам'ятати бо я все пам'ятаю нічого не забула а туди до тебе то я вже ні персня не братиму нічого не візьму там уже не знадобиться бо ми вже тоді розлучатись не будемо

черевики всі стежки пам'ятають якими ходили вони пил із усіх доріг збирають навіть як його пообтрушувати то він усе одно залишається у тріщинках на підошвах і вже людина не згадає кудою вона ходила а черевики все пам'ятають все у собі збирають як чужі черевики взути то це так ніби трохи чужим життям пожити тим що вже було я часом взуваю татові черевики як він ляже подрімати і ходжу навколо хати далеко не заходжу бо незручно бо ж вони великі і з ніг злітають і вже як довго походжу то починаю ніби його думками думати і кроки інші робляться важчі вже якісь не мої тоді я лякаюсь і біжу до хати черевики у сінях залишу і тоді мені легше робиться бо не можна чиїмось життям жити тільки своїм можна яблук мені дуже часто хочеться я без яблук не могла би жити щороку яблук чекала тільки до яблучного Спаса яблук їсти не можна треба уже після свячені навіть якщо й до церкви піти нема як то нічого бо на Спаса Бог усі яблука на всіх яблунях посвятить ота роса що на яблуках на Спаса то небесна вода то я щороку Спаса чекала щоб уже яблук наїстися дочка у мене теж яблучна була тільки так швидко покотилось від мене моє яблучко червонобоке Бог свої яблука забирає до себе коли хоче ми всі Божі яблука які котяться по всіх усюдах як виходить то швидко то повільно то далеко то близько одні яблучка губляться інші розбиваються як із самої верхівки падають то тих яблук мені завжди найбільше шкода було що вони побиті такі і їм боляче ті яблука мені завжди найбільше смакували а ті що підгнилі то тих також було жаль бо вони ніби гірші нікому до них діла немає то я і тих не викидала пообрізаю те що надгниле потру то вже й мені начинка у пиріжки чи пирога яблучного спечу крихти як із пирога лишаються то я їх не викидаю а пташкам висипаю за покійні душі ті яких уже ніхто не пам'ятає а їм пам'ять потрібна то коли пташки крихти видзьобують душі тоді радіють червонобокими яблуками я милуюся пообтираю покладу на підвіконня то вони у мене до самих морозів на вікні лежать як сонця вже надворі похмуро сонце рідко коли вигляне а у мене на вікні червоне сонце око тішить дивлюсь я на ті яблука думаю що наприкінці Бог усі свої яблука в кошики позбирає і ті найкращі червонобокі і ті що побились як на землю падали і ті підгнилі червою поточені всім місце знайдеться і ніяке яблучко не загубиться
яблука квашені найліпші вдаються із антонівок вони пізно стигнуть і солодшають тільки як пожовтіють а то вони все кислі у нас квашені яблука цілу зиму стоять у сінях у дубовій діжці бо в сінях наших холодно запускаю руку в діжку виймаю яблуко солома до нього поналипала я її теж обсмокчу бо вона вся в тому соку який яблуко випускає і рука в мене теж у солоді по лікоть іще довго яблуками пахне а сушені можуть бути які завгодно і з дичок вони добрі я люблю собі насушити яблук на зиму а потім узвар варити беру торбу і йду до своєї яблуні яблук я не зриваю беру тільки ті що на землі лежать а ті що на гілках висять тим треба ще на дереві побути я їх не чіпаю а як назбираю повну торбу тоді сідаю з яблунькою поговорити все їй порозказую я все їй жалілась як мачуха мені вже дуже допече яблунька мене втішала казала що моя доля мене не обмине і що все добре буде щоб я не журилась я біля неї плакала коли дізналась що Іван більше не повернеться казала що руки у мене за ним болять і серце і що треба було мені його руками міцніше тримати тільки ж не вийшло у мене його втримати то яблунька разом зі мною тоді плакала а коли галочка від мене полетіла то я як поховала її прийшла до яблуньки півночі проплакала так і заснула а як прокинулась то вся була в яблуневому жовтому листі яблунька моя за півночі пожовтіла і обсипалась питаю її що таке сталося а вона каже я тебе хотіла вкрити щоб ти не замерзла бо земля вже холодна так вона мій біль узяла собі що в неї все листя вижовкло то мені тоді було так добре що я не сама бо яблунька є в мене є кому свої жалі вилляти яблунька мені все казки розповідала про золоті яблука і про коня золотогривого і про шовкову траву і про дівчину яку мачуха хотіла зі світу звести і яблуко їй отруєне дала і про білу троянду яку дочка просила батька їй привезти з ярмарку і про дівчину яка залізні черевики стоптала і залізну палицю стерла поки свого нареченого відшукала і про дідову дочку й бабину дочку і про чарівний черевичок я слухаю а сльози у мене з очей котяться я їх і не витираю щоб казки не перебивати це ж і про мене можна казку розказати яблуньку обійму міцно думаю що може якби я була яблунькою мені би легше жилося не так би боліло тільки люди не так живуть як дерева ти все мене сльозами поливаєш яблука будуть солоні родити яблуня каже я всіх казок що знаю від яблуні навчилась і все плакала як слухала а яблука солоні ніколи так і не вродили
грудень 2003-2006












"Сказки о вашем малыше"
Код для получения скидки 10% - RG7100