Электронная библиотека Пупсика

Если Вы не можете
найти нужную Вам книгу,
пишите - постараюсь помочь
Книги Журналы superpups21@mail.ru
Главная
Партнёрская программа

Всеволод Нестайко


Чарівні окуляри


Правдиво-фантастична повість про надзвичайні пригоди київських школярів

ПРИГОДА ПЕРША
Загадкова записка, з якої починаються чудеса.

Мене звуть Вася. Вася Богданець. Але в класі всі називають мене Рудий Африканський Їжачок. Або Африканець. Або Рудий Їжачок. Або просто Їжачок. Рудим Африканським Їжачком мене Ромка Черняк назвав, лідер нашого класу. Ми тоді Африку з географії проходили. А волосся в мене справді руде, як жар. І настовбурчене, як голки в їжачка. Та я не ображаюсь на те прізвисько. Рудим мене змалку завжди називали, з дитячого садка. І я звик. Та й не в усіх це слово звучить образливо. Мама, наприклад, називає мене «Сонечко моє руденьке!». А бабуся каже: «Ти в нас особливий сонячний хлопчик!» «Сонячний-то сонячний, - думав я. - Але краще б я був блондином або брюнетом, чорнявим, як Ромка Черняк».
Ех! Як я заздрив тому Ромці Черняку!… Який він був меткий, спритний, дужий!… І удачливий!… Як він на ковзанах, на роликах катався!… Як він у футбол грав!… А я невдаха… На ковзанах, на роликах раз у раз і падаю. І в спортивних іграх я не мастак, скоріше партач - і м'яч у мене одбирають, і забивати не вмію… Худенький я, слабосилий. Мене бабуся сметаною щодня годує, але це позитивних результатів не дає. Єдине, що мене рятує, - моя легковажна вдача. Я ніколи довго не журюся. Позітхаю трохи і за хвилину вже сміюся. Це в мене спадкове, від дідуся Грицька, маминого тата… Про дідуся я потім ще розкажу. Він у нас дуже добрий і веселий - його всі люблять. Зараз скажу тільки одне: дідусь мене завжди розраджує:
- Ніколи не вішай носа, рижухо мій дорогий! Ти в нас незвичайний, особливий. А незвичайні стають видатними, великими людьми: полководцями, президентами, письменниками…
- Ага! Так для цього ж вирости треба, стати дорослим, - кажу я. - А до того що робити? Не чув я, щоб школярі ставали полководцями, президентами чи письменниками.
- Що ж, може, й почекати трошки доведеться, - усміхався дідусь. - Не разем Кракув будувався, як кажуть поляки… Але незвичайна доля тобі забезпечена! Я тебе запевняю!
Я тільки зітхав, чекаючи здійснення його пророцтв. Нічого незвичайного в моєму житті поки що не траплялося. Хіба що після дідових розмов сни мені почали снитися дивовижні. Якось наснилося, що сиджу я за вчительським столом, а до мене в черзі стоїть весь наш клас. І я всім даю автографи - підпиcую новенькі підручники з хімії. І я собі думаю: «Таки став я письменником! Але чогось написав не «Кобзар», не «Миколу Джерю», не «Лісову пісню», а підручник з хімії, яку я ніколи особливо не любив і з якої гарних оцінок ніколи не мав…»
А то якось наснилося, начебто стою я посеред трибуни на Майдані Незалежності. А внизу, біля трибуни, на відкритій машині у генеральському кітелі і кашкеті, але без штанів, у самих лише плавках Ромка Черняк доповідає:
- Пане Президенте Африканської держави! Війська для параду вишикувані!
«О! - думаю я собі. - Я таки став президентом. Але чогось африканським. Проте зрозуміло, чого Ромка без штанів, - бо спека».
«От бачиш, Ромко! - думаю я собі далі. - Ти мене обзивав Рудим Африканським Їжачком, а тепер стоїш переді мною без штанів і рапортуєш. Отакечки, як каже мій дідусь!»
Крім снів, нічого незвичайного у моєму житті не відбувалося. І от раптом…
Якось, виймаючи з сумки на перерві підручник з української мови, я побачив, що з нього стирчить ріжок аркуша із зошита в клітинку. Аркуш був складений учетверо. Я розгорнув його, бачу - записка. Читаю: «Якщо ти хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри!» І підпис: «Ритас».
Тю! Що за дивина?! Мене аж у жар кинуло. Чарівні окуляри!… Де ж їх шукати?! Хто це написав?! «Ритас»!… Я обвів очима клас. І погляд мій зупинився на Маргариті, тобто Риті Скрипаль. У мене перехопило подих. Рита Скрипаль була першою красунею у нашому класі. Струнка, голубоока, чорноброва… Горда і неприступна. Нікому і ніколи вона не писала записок. Навіть Ромка Черняк губився і ніяковів перед нею. Інших Рит у нашому класі не було. Серце моє калатало, як дзвін… Невже, невже це вона написала мені таку дивну записку?!
Питати її я, звичайно, не наважився. На наступній перерві я кілька разів пройшов повз неї, загадково усміхаючись. Один раз навіть приставив до очей згорнуті окулярами пальці. Вона тільки презирливо скривилася і зневажливо пхикнула. «Оскільки йдеться про щось загадкове і таємниче, годі й думати, що вона признається» - подумав я.
Мене розпирало від незвичних хвилюючих почуттів. Я ходив і блаженно усміхався.
Ромка Черняк здивовано глянув на мене:
- Чого це ти либишся?
- Та! - я махнув рукою.
- А конкретніше? - спитав Ромка.
- Та! - знову махнув я рукою.
- Невже в лото зірвав джек-пот? - пхикнув Ромка.
- Ні! - сказав я.
- А що ж таке? Не муч мене!
Я більше не міг терпіти. І я признався:
- Та… Записку одержав. Якусь дивну.
- Від кого?
- Сам не знаю…
- Ану покажи! - сказав Ромка.
Я витяг із кишені записку і простягнув йому. Він розгорнув її і суворо глянув на мене:
- Ти що - приколюєшся? Тут же нічого нема!
- Як?!
- А отак! Чистий папірець!
Я вихопив у нього з рук аркуш і похолов: ніякої записки не було - на аркуші жодного слова, чистий папір…
- Ну й дурні в тебе приколи! - презирливо скривився Ромка. - Ти що? Типу чокнутий?
- Та клянусь! - вдарив я себе в груди. - Була записка!
- А де ж вона? Може, в іншій кишені?
- Н-ні! Це той самий аркуш…
- Тю! Дурниці якісь ти пореш!…
І тут мені стрельнуло:
- Ой! Мабуть, вона була написана спеціальним хімічним чорнилом, яким шпигуни листуються. Я в одному детективі читав - спершу видно, а тоді текст зникає…
- То ти що - шпигун? - криво усміхнувся Ромка. - А що було в записці?
- Там було написано: «Якщо хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри». І підпис: «Ритас».
- «Ритас»? А ти не брешеш?
- Та щоб я!… - знову вдарив я себе в груди.
- Ну, добре-добре!… Ритас… Ритас… Отже, Рита Скрипаль?… Он воно що!… Ха-ха-ха! - зареготав Ромка. - Хочеш сказати, що Ритка написала тобі записку? Та ще шпигунським чорнилом, яке потім зникає?… Мовляв, не доведеш… Ну, ти фантаст! Брат Стругацький!… Ніколи нікому записок не писала і раптом тобі, Рудому Африканському їжачкові, написала!… Ну, гуморист!… Ха-ха-ха! Остап Вишня!…
Ромка не став церемонитися, і через п'ять хвилин весь клас уже реготав із мене. Таким посміховиськом я ще не був ніколи… Ритка раз у раз презирливо пхикала, дивлячись на мене. Вона навіть говорити нічого не стала, просто пхикала.
Але ж була записка!… Я ж не вигадував!… Я власні очі бачив, читав її!… Ех!… Я, звичайно, переживав, що з мене сміються. Але недовго. Я ж вам казав - довго журитися я не вмію. Ну і хай сміються. Я б на їхньому місці теж, може, сміявся. І саме через те, що слова записки зникли, я повірив, що чарівні окуляри існують насправді. Одне лише бентежило мене - де шукати ті чарівні окуляри?… Написано було - шукай, а де шукати, не написано. Не ходити ж по магазинах «Оптика», яких у Києві багато, і не питати ж: «Чи продаються у вас чарівні окуляри?» Справді ж, дивитимуться, як на божевільного. Очевидно, чарівні окуляри повинні з'явитися несподівано й випадково, як і ота дивна записка. Треба тільки пильнувати…
Я сиджу на першій парті, перед самісіньким вчительським столом. Як посадила мене ще в першому класі Ліна Митрофанівна, бо я був найменшенький, так і досі сиджу. Тепер у нас вже не одна вчителька, а кілька. Майже всі молоді. Одна тільки старенька - математичка Юлія Юхимівна. У неї дві пари окулярів. Коли вона дивиться на клас, вишукуючи, кого б викликати, на носі в неї одні окуляри. Коли ж вона вичитує з підручника задачу або коли ставить у журнал погану оцінку, то надягає інші… І оті інші, «близькі», окуляри часто лежать на столі перед самісіньким моїм носом. Тепер я дивлюсь на них, немов заворожений, і думаю: «А може, саме про ці окуляри і йшлося у записці? І, може, недарма записка була на аркуші в клітинку?… Може, її написала сама Юлія Юхимівна?… Може, вона чарівниця?… Добрі чарівниці завжди старенькі… Юлія Юхимівна дивиться на мене завжди з лагідною усмішкою… Вона мені, здається, симпатизує. Тому й написала записку саме мені…» І так мені кортить, так кортить зазирнути в оті окуляри, що я нарешті не витримую, хапаю окуляри і швиденько чіпляю на носа. Перед очима усе попливло, як у тумані. Крім того туману, я нічогісінько не побачив. Зате почув - глузливий вигук Ромки Черняка:
- Ой! Дивіться, Юліє Юхимівно!… Богданець вкрав ваші окуляри!… Це він думає, що вони чарівні! Він чарівні окуляри шукає!…
Весь клас зареготав. А Юлія Юхимівна мовчки зняла з мого носа свої окуляри і дала мені легенького щигля. Чим викликала ще більший регіт.
Ну, чого, чого він такий пащекуватий, той Ромка?! Я мало не плакав. А на перерві він підійшов до мене і сказав:
- Ну, добре-добре! Не переживай!… Признайся тільки, що ти вигадав ту записку. І я не буду глузувати більше.
- Була записка! Не вигадував я!…
- Ну, ти таки ненормальний!… Ти уві сні не ходиш?… Може, в тебе галюцинація якась була? Може, до лікаря звернутися треба?
Він уже не кепкував, а дивився на мене із співчуттям, як на хворого. Ну й нехай!… Я ж то знаю, що не галюцинація була, а насправді. І чого б це раптом виникла така галюцинація - про чарівні окуляри. Ні! Треба їх шукати! Треба! Десь вони таки є!…
У моєї бабусі теж дві пари окулярів - для телевізора і для читання та штопання моїх шкарпеток. Але ні ті, ні ті чарівними не виявилися.
А тоді я наважився і зайшов до «Оптики», що на вулиці Лютеранській. Вона приватна і загадкова - у дворі, в закапелку. Попросив дати мені поміряти сонцезахисні. Майже півгодини міряв-міряв - нічого чарівного не наміряв. Засмучений, вийшов я з «Оптики» і пішов гуляти Києвом… Понад годину блукав і нарешті приблукав у скверик неподалік нашого будинку. У цьому скверику завжди сидять пенсіонери в окулярах, газети читають або в шахи грають. А сьогодні чогось нікого - мабуть, по телеку якийсь аргентинський серіал показують. Іду, іду… І раптом бачу - на лавці лежать окуляри. Хтось, певно, забув. Мене аж у жар кинуло - передчуття якесь… Схопив я ті окуляри, почепив і… дихати перестав. Раптом я чітко побачив трансформаторну будку в нашому дворі, задньому, за гаражами. А на будці стояв розгублений Ромка Черняк і дивився униз, на землю, де лежала драбина. Було ясно, що Ромка по драбині заліз на будку (вона височенька, метрів п'ять заввишки, не менше), а тоді необережно штовхнув ногою, і драбина впала. На трансформаторну будку нам категорично лазити заборонялося; там навіть була жовта табличка: череп з кістками і напис «Не залазь! Уб'є!». Та найдивніше було те, що зі скверика побачити трансформаторну я не міг аж ніяк! Вона була далеко, за кількома багатоповерховими будинками. Я на мить скинув окуляри - ніякої трансформаторної будки, лише дерева й будинки, вулиця. Я тремтячою рукою знову почепив окуляри - і знову перед очима Ромка на трансформаторній будці. Він кривився - от-от заплаче… Йому негайно треба було злазити, а без драбини він злізти не міг… Тільки я встиг про це подумати, як почув голос якогось дідуся:
- Мої окуляри!… Я читав газету і забув їх!
І дідусь зірвав з мого носа окуляри. У мене потемніло в очах. Я навіть не встиг роздивитися того дідуся. А коли я отямився, дідуся вже не було. Дідусь зник так само несподівано, як і з'явився. Я б навіть не зміг його описати, бо так і не бачив його. «От вони - чарівні окуляри!» - майнуло в моїй голові. І я прожогом кинувся до нашого будинку (ми з Ромкою сусіди: він на п'ятому поверсі живе, я - на третьому). Я вбіг у підворіття, пробіг на заднє подвір'я за гаражі і застиг, все ще не вірячи своїм очам… На трансформаторній будці стояв розгублений Ромка, а на землі лежала драбина…
- Зараз, зараз я її підніму! - вигукнув я, через силу піднімаючи важку для мене драбину (потім я для інтересу намагався ще раз це зробити, але не зміг, звідки ж тоді сили з'явились?!).
У Ромки тремтіли ноги, коли він злазив. І голос тремтів, коли він сказав:
- Ой, спасибі тобі, їжачку!… Розумієш, я кидав бумеранг, і він залетів на будку… А такий кльовий бумеранг! Мені тато з Австралії привіз. Жалко. Ну, я потай свиснув у двірнички драбину і… А звідки ти взявся?
- У чарівні окуляри побачив, що тобі непереливки. І прибіг…
- Що?! Знову ти про ті чарівні окуляри… А ну тебе!
- Клянусь Богом, що не брешу! - вдарив я себе в груди. - Клянусь!
І я розказав Ромці все, що сталося у скверику.
- Ану побігли у той скверик! - вигукнув Ромка. І ми побігли.
- Ой! Диви! Лежать! - вражено мовив Ромка. Справді - на тій самій лавці лежали окуляри… Та коли ми підбігли ближче, вони зникли…
- Тю! Я ж точно їх бачив! - здивовано роззявив рота Ромка.
- І я! - хитнув головою я.
- Чудасія!… - розвів руками Ромка.
- От бачиш! А ти не вірив! Не могло ж нам обом примаритись одне й те саме…
- Отже, чарівні окуляри таки існують! Тепер будемо їх шукати удвох!

ПРИГОДА ДРУГА
Знайомство з дивною Маргаритою Степанівною.

Після того як я завдяки чарівним окулярам зняв Ромку Черняка з трансформаторної будки, він подружився зі мною, і ми вирішили шукати чарівні окуляри удвох. Більше нікому про чарівні окуляри ми вирішили не говорити.
- Бо до скверика збіжиться уся школа, не протовпишся, - сказав Ромка. Я, звичайно, погодився.
Ми щодня ходили до того скверика і щодня бачили на лавці окуляри, які одразу ж зникали.
- Мабуть, треба, щоб хтось заліз на трансформаторну будку, щоб ми його потім рятували, - сказав Ромка.
- Але це ж доведеться когось втаємничувати, - сказав я.
- Правильно! Відпадає! - погодився Ромка. - Але чого окуляри то з'являються, то пропадають?
- Мабуть, тому, що чарівні.
- І що то за дідусь незвичайний, що окуляри в тебе забрав… Чарівник, мабуть… Треба не окуляри, а дідуся шукати, - сказав Ромка.
- Може, ти й маєш рацію, - сказав я.
І ми почали придивлятися до дідусів, які грали у скверику в шахи або читали газети. Але дідусі були начебто звичайні. Деякі, коли було холодно, зігрівалися міцними напоями. Чарівники ж їх, помоєму, не вживають. Та й не станеш же питати у дідусів: «Ви, діду, часом не чарівник? Дозвольте поміряти ваші окуляри!» Отже, наші пошуки поки що були безрезультатними.
Та от одного разу в нашому класі сталася надзвичайна подія. У першої красуні нашого класу Ритки Скрипаль, про яку я вже згадував, пропав золотий ланцюжок із золотим же кулоном у вигляді сердечка. Біда підсилювалася ще й тим, що золотий ланцюжок належав Ритчиній мамі. Ритка взяла його без дозволу - щоб похизуватися. Ах, ті красуні! Як же ж вони люблять коштовні прикраси!… Ритка плакала так гірко, що моє серце розривалося навпіл. Ви ж не знаєте, як я ставлюсь до Ритки Скрипаль!… Вона ж мені навіть учора снилася, та Ритка… У довгому блакитному платті з блискітками сиділа вона у розкішній королівській кареті, запряженій білими кіньми, лагідно усміхалася до мене і тихо казала: «А ти мені подобаєшся, Рудий Африканський їжачок!» Рудим Африканським їжачком, як ви пам'ятаєте, назвав мене Ромка Черняк (або Ромка Брюнет, як я його називаю). Він чорнявий, стрункий і спортивний (я вже про це говорив). Але мій дідусь Грицько, мамин тато, каже: «У мужчини, рижухо мій дорогий, головне не класичний римський профіль, не орлиний погляд, а мужність і весела вдача. От диви, яку я тобі красуню бабусю подарував! За нею такі орли упадали, а заміж вона вийшла за мене, веснянкуватого й непоказного. Бо їй було весело й цікаво зі мною. І ти, голубе, не тушуйся перед брюнетами. Ти хлопець веселий, дотепний, жвавий - будь-яка красуня тебе покохає!» Саме цим я й керувався у своїх мріях про Ритку Скрипаль. Скільки разів у мріях своїх рятував я її від нахабних хуліганів, від пожежі, витягав з води… Але Ритка чогось не тонула, не горіла, і хулігани на неї не нападали… Я навіть спробував умовити свого двоюрідного брата Стьопу зіграти роль хулігана, але він відмовився: «Боюсь, що я не витримаю і надаю тобі по пиці, коли ти її від мене одбиватимеш». Мене це, звичайно, не влаштовувало. І от раптом така нагода відзначитися. Я відчайдушно повзав на животі по всій школі, по всіх коридорах, шукаючи той клятий ланцюжок… Ви думаєте, я один повзав?… Весь чоловічий склад нашого класу повзав на чолі з лідером Ромкою Черняком, тобто Брюнетом… І раптом, коли я підповзав до дівчачого туалету, в уяві моїй несподівано виникла лавка у скверику і на ній окуляри.
«Ой! - мало не скрикнув я. - Це мені знак, що треба бігти по чарівні окуляри і вони допоможуть мені знайти ланцюжок!» Я обернувся - Ромку ніде не побачив. От і добре! Коли йдеться про подвиг заради красуні, колективні дії тут ні до чого. Особливо, коли напарник - спортивний стрункий брюнет. Я прожогом вискочив зі школи. До скверика я біг так, наче за мною сто вовків гналося… Добігаючи до скверика, я ще здаля побачив, що на лавці лежать окуляри. І раптом бачу - до лавки біжить з іншого боку Ромка. Я застиг від несподіванки. Ромка теж спинився вражений - мабуть, не думав мене тут побачити…
- Ц-це ти? - розгублено спитав він.
- Це я! А це ж, мабуть, ти? - уїдливо сказав я. Ромка почервонів:
- Я… я тебе шукав, шукав… але ти повзав хтозна-де!
- Еге, шукав! - пхикнув я. - Нічого ти не шукав! Просто вирішив сам скористатися з чарівних окулярів. Як тобі не соромно!… Ми ж домовилися, що будемо завжди разом шукати чарівні окуляри… - сказав я і одвів очі - соромно мені стало: я ж сам порушив нашу домовленість.
- Ой! А де ж окуляри?! - вигукнув Ромка. - Знову зникли! Я ж щойно ба¬чив - вони лежали!
- І я бачив!… Наче спільна галюцинація.
І раптом біля нас невідомо звідки з'явилася бабуся - довгоноса, у кумедному старовинному капелюшку, з ціпком у руках. Вона розгублено мружила очі і крутила на всі боки головою.
- Хлопці! Ви не бачили окулярів? - спитала вона.
У мене тенькнуло в животі… Я перезирнувся з Ромкою. Він теж розгублено закліпав очима і пробелькотів:
- Бабачили…
- Але вони зникли! - сказав я. Бабуся зітхнула:
- Якщо зникли - це погано… Бо вони особливі…
- Ч-чарівні?! - прохопився я.
- Авжеж! - хитнула головою бабуся. - Чарівні! Телескопічні!… На спецзамовлення зроблені. Без них я майже нічого не бачу… Як я не помітила?! Їх наче вітром здуло… Біда!… Я й додому не дійду, не втраплю…
- А ми вас проведемо! - вигукнув я. - Правда, Ромко?
- Авжеж! - кивнув він мені.
- Ой, спасибі вам, дорогі! Ну, тоді ходімо! - бабуся поклала руку мені на плече (чомусь саме мені, а не Ромці, хоч він вищенький і міцніший), і ми пішли. Ромка ревниво глянув на мене, але тут уже нічого не зробиш: кому поклала, тому й поклала. Ромка відчув потребу щось сказати, і він спитав:
- А як вас, пробачте, звати?
- Маргарита Степанівна, - сказала бабуся. - А вас?
- Мене Ромка! - першим вигукнув мій друг - мусив же він підкреслити, що він лідер. - А мене Вася, - сказав я. - Дуже приємно, панове Вася і Ромка! - усміхнулася бабуся, наче підкреслено поставивши на перше місце моє ім'я. Ромка це помітив і скривився.
Серце моє калатало, як різдвяний дзвін. «її звуть Маргарита Степанівна! «Ритас» - як у тій записці! Але тоді чарівні окуляри зривав у мене з носа дідусь, а не бабуся! Я точно пам'ятаю, хоч і не бачив того дідуся!» - стрибали думки у мене в голові.
- Ну от і прийшли! - сказала Маргарита Степанівна, коли ми зайшли у якийсь незнайомий двір і зупинилися перед візерунчастими дверима на першому поверсі багатоповерхового будинку.
Бабуся встромила у дірку замка довгий чудернацький ключ, почувся мелодійний передзвін, і двері нечутно розчинилися.
- Заходьте, будь ласка, панове! Мушу вам віддячити за допомогу! - церемонно вклонилася Маргарита Степанівна, вказуючи рукою на відчинені двері. Ми зайшли у темний передпокій, а звідти до кімнати. Кімната теж була напівтемна, умебльована старими меблями. Клейончатий потертий диван з овальним над спинкою дзеркалом, під яким на піддзеркальнику стояло сім білих мармурових слоників - від найбільшого до найменшого. У кутку кімнати височіло ще одне дзеркало - так зване трюмо у темній лакованій рамі з різьбленим дерев'яним візерунчастим верхом… Під дзеркалом стояв такий же різьблений лакований піддзеркальник на гнутих ніжках у вигляді лев'ячих лап (бо нагорі, як ми роздивилися, теж була таки лев'яча морда). І ще одне здоровенницьке дзеркало було на дверцятах старовинної шафи. Але дивно - віддзеркалень своїх ми в тих дзеркалах чогось не побачили, хоча стіл, біля якого ми стояли, прекрасно віддзеркалювався… На стінах висіло багато фотографій, і майже на всіх були… відьми, довгоносі й патлаті, а одна навіть у тому ж кумедному старовинному капелюш¬ку, що й Маргарита Степанівна. Ми з Ромкою перезирнулися. І Ромка спитав:
- Це в-ви?
- Авжеж! Ха-ха-ха! - зареготала Маргарита Степанівна. І раптом заспівала пританцьовуючи:
- Я - відьма Маргарита,
Підступна і сердита!
Усе на світі відаю,
Усе на світі знаю!
Я з янголами снідаю,
З чортами я обідаю -
Усюди я буваю!
Усе-усе я знаю!…
А тоді підморгнула нам і сказала:
- От я знаю, що вам потрібні чарівні окуляри! І вони в мене є! Аякже! Але я вам їх не дам! - вона насупила брови. - Бо ви позавчора розбили мені на кухні вікно м'ячем, у футбола граючи. І в кицьку мою камінці кидали. Правда, Мурисю?
На диван раптом скочи¬ла, невідомо звідки взявшись, велика чорна кицька з жовтими очима і хрипло нявкнула, наче підтверджуючи сказане хазяйкою.
Ми з Ромкою аж роти пороззявляли від несправедливого обвинувачення.
- Та ви що?! - вигукнув Ромка. - Нічого ми не розбивали!
- І кицьку вашу вперше бачимо! - вигукнув я. - Це не ми!
- Ви переплутали! Придивіться гарненько! - вигукнув Ромка.
- Невже я зосліпу переплутала, помилилася? - схилила набік голову Маргарита Степанівна. - Ану піду візьму запасні окуляри!
І Маргарита Степанівна вийшла до іншої кімнати.
І тут дерев'яний різьблений лев на вершечку трюмо (чи мені здалося, чи справді) підморгнув мені і глянув на піддзеркальник. Я теж глянув униз, на піддзеркальник - там лежали окуляри… Я кинувся до них, схопив і начепив на носа. І враз побачив наш шкільний спортзал і мати, на які ми сьогодні стрибали через коня на уроці фізкультури…
- Ну що?! - нетерпляче спитав Ромка.
- Ланцюжок під матами у спортзалі! Ритка загубила його, коли стрибала! - сказав я.
- Біжімо! - вигукнув Ромка. Ми кинулися до вхідних дверей… Двері були замкнені…
- От вталапалися! - скреготнув зубами Ромка.
І тієї ж миті до кімнати зайшла Маргарита Степанівна. Окуляри з мого носа враз злетіли і опинилися на її носі.
- О! - вигукнула вона. - Тепер я бачу - авжеж, це не ви розбили мені м'ячем вікно на кухні й полювали на мою кицічку. Пробачте, дорогі. От що значить недобачати… І не бійтесь мене. Ніяка я не відьма. Артистка я колишня. В Театрі юного глядача в казкових виставах відьом грала… Давно вже на пенсії, - вона зітхнула. Але в очах її стрибали веселі бісики.
- Пробачте, - сказав Ромка. - Ми дуже поспішаємо.
- Одчиніть, будь ласка, двері! - попросив я.
- Стривайте, - сказала Маргарита Степанівна. - Я вам станцюю насамкінець!
І вона заспівала:
- Хоч я відьма, та співаю,
Бо веселу вдачу маю.
Хоч стара я і сліпа,
Ще й танцюю - гоп-па-па!
І так хвацько, по-молодому пішла навприсядки, що аж задзвеніли висюльки на люстрі. А тоді гепнулася спиною на диван, кумедно задриґавши ногами.
- Ех-хе-хе! - важко дихаючи, сказала вона. - Сумую я за сценою, за глядачами… А де ваші аплодисменти?
Ми з Ромкою перезирнулись і заплескали в долоні.
- О! Це інша справа! - І вона кумедно вклонилася, взявшись двома пальчиками за край спідниці.
- А тепер бувайте мені здоровенькі!
Дивна артистка-відьма одчинила нам двері, і ми щодуху побігли до школи.
Класи вже були порожні, майже всі учні розійшлися додому. Лише в нашому класі сиділа за партою нещасна заплакана Ритка - додому йти вона боялася.
- Стривай, Ритко! Стривай! Ми зараз!… - вигукнув Ромка. І ми з ним побігли у спортзал, розсунули мати - між ними на підлозі лежав ланцюжок з кулоном у вигляді сердечка.
- Бери! Це ти побачив, - зітхнувши, сказав Ромка.
- Ні! Удвох! Тільки удвох! - благородно сказав я.
- Удвох так удвох! - не зміг приховати задоволення Ромка.
І ми побігли в клас і віддали Ритці її пропажу - я тримав за кулон, а Ромка - за той підступний замочок ланцюжка, що так невчасно розкривався.
Ритка радісно зойкнула, а тоді обняла нас обох за шиї і притулилася головою до наших голів… Про чарівні окуляри ми їй, звичайно, нічого не сказали. Ми ж домовились не говорити нікому.
Нас чекала ще одна несподіванка - ми виявили у своїх кишенях по дві шоколадки - «Театральних».
Коли дивна артистка Маргарита Степанівна встигла засунути їх нам у кишені - хтозна… По одній шоколадці ми дали Ритці. Вона мало не заплакала від розчулення. Вона ж так любить солодке!…
Ми хотіли то¬го ж дня подякувати за шоколадки Маргариті Степанівні. Шукали-шукали той двір і ті візерунчасті двері, але так і не знайшли.
- Що ж ти хотів, - сказав я Ромці, - чудеса - вони і є чудеса!…

ПРИГОДА ТРЕТЯ
Дід Мороз у підвалі. Ковалі щастя.

Все-таки Ромка був лідером. А душа лідера прагне лідерства, першості. І якось Ромка мені сказав:
- Слухай, їжачку, чарівні окуляри завжди когось виручають. Спершу мене, тоді Ритку… Вони добрі. Це факт! Просто так вони не діють. Я б хотів теж скористатися з них.
- А хто тобі заважає? - знизав плечима я.
- Ти! - сказав Ромка.
- Тю! Яким це чином?
- Бо вони весь час до тебе потрапляють.
- Що ж я можу зробити?
- Треба, щоб з тобою щось сталося.
- Що?
- Треба, щоб ти втрапив у якусь халепу… Тоді чарівні окуляри допоможуть мені тебе врятувати.
- Що ж зі мною повинно статися?
- Якась страшна небезпека.
- Тю!
- Обов'язково! Щоб я мусив тебе рятувати.
- У яку ж халепу ти пропонуєш мені втрапити?
- Ну… провались у каналізаційний люк абощо…
- Ні! У каналізаційний люк провалюйся ти!… Я не хочу! Категорично!
- Ну, я ж сказав для прикладу, - скривився Ромка. - Я ж сказав «абощо». Придумай сам. Ти ж мені ДРУГ?
- Друг! - сказав я.
- То ти для друга не можеш собі зробити якусь неприємність… тимчасову?
- Досить дивний вияв дружби - провалюватись у каналізаційний люк…
- Ну я ж сказав - не наполягаю я на провалюванні обов'язково у каналізаційний люк, якщо ти такий бридливий. Можна провалитися у щось інше. В ополонку, наприклад. Зараз якраз зима. Новий рік скоро.
- Спасибі тобі у шапочку! Хочеш, щоб я Новий рік у лікарні зустрічав? У мене вже таке було. Позаторік, коли я сніговика ліпив, розпарився, застудився і крупозне запалення легенів підхопив. Двостороннє! Ледь дуба не врізав. Провалюватися в ополонку не буду! Категорично!
- От ти ж, їй-богу! - спересердя махнув рукою Ромка. - Ну, сам, сам придумай щось! Ти ж хлопець з фантазією. Ну, я тебе прошу! Придумай!… Тільки, щоб було небезпечно. Щоб я мусив тебе рятувати. Зроби, їжачку!… Ти ж мені друг!
Я зітхнув. Коли такі слова каже лідер класу, з яким усі хлопці мріють дружити і який ще недавно не звертав на мене аніякісінької уваги, а якщо й звертав, то тільки щоб посміятися, покепкувати, - хіба міг я йому відмовити?…
- Я побіжу до скверика, де ми бачили на лавці окуляри, які потім зникають, а ти давай - роби собі небезпеку! - вже весело сказав Ромка.
- Ну й задав ти мені задачу! - почухав я потилицю.
- Давай-давай! І не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш - мороз! Ще й вітер. Давай! - І Ромка побіг до скверика.
А я вийшов у двір і став озиратися й міркувати. Яку ж мені небезпеку собі зробити, щоб Ромка мене врятував?… На трансформаторну будку лізти - неоригінально. Вже було. Саме з трансформаторної будки знімав я Ромку. Послизнутися й гепнутися головою у якомусь закапелку, щоб ніхто мене до приходу Ромки не побачив… Ризиковано. А як дуже заб'юся і втрачу притомність?… У мене вже таке було. Я колись на перилах у під'їзді з'їжджав, упав, голову розквасив - довелося «швидку» викликати… Так тоді хоч хлопці були, побігли матері сказали - вона «швидку» викликала. А тепер тільки на Ромку надія. А як він забариться або й взагалі йому чарівні окуляри не трапляться - дуба ж врізати можу… Ні! Треба щось інше придумувати… І раптом я побачив відчинені двері підвалу. У нашому новому дев'ятиповерховому будинку у підвалі бойлерна, а також комірчини для кожного мешканця (тобто для кожної квартири), щоб зберігати, кому що треба або, навпаки, кому що не треба (у квартирі заважає): влітку - санчата, лижви, взимку - літнє причандалля: надувні човни, риболовні снасті тощо. Або й різні поламані речі, які викидати шкода. Дехто навіть картоплю, моркву, буряки, з дачі привезені, зберігає…
«О! - подумав я. - Сховаюсь у підвалі! Підверну ногу - наче ходити не можу. Тільки не дуже - не калічитися ж по-справжньому через те, що Ромці забандюрилося мене рятувати за допомогою чарівних окулярів». Зайшов у підвал, спустився сходами вниз. І тільки завер¬нув за ріг (щоб зайти у коридор, де комірчини), аж рап¬том почув, як нагорі брязнули залізні двері і клацнув замок. «Ой! - тенькнуло у мене в животі. - Це ж хтось замкнув двері!» Кинувся я сходами нагору - так і є! Двері були замкнені. Видно, хтось із мешканців або двірничка, що були у підвалі, спершу забули замкнути двері, а тоді повернулися і замкнули. Оце номер! Спершу я злякався, а тоді подумав: «А чого лякатися? Якраз те, що треба. І ногу підвертати не доведеться. Якщо Ромка одержить чарівні окуляри, якщо вони потраплять йому на ніс, він побачить, де я, побіжить додому (у нас у кожного мешканця є ключі від підвалу), візьме ключі й визволить мене. А якщо, не дай Боже, у Ромки з чарівними окулярами нічого не вийде, теж не біда, - я забарабаню у двері, хтось же ж таки почує і визволить мене. Отже, нічого страшного. Що ж, буду чекати… І тут несподівано з підвалу залунала пісня:
З Новим роком всіх вітаю!
Щастя, радості бажаю!
Всіх вітаю, всіх віншую
І щастинки-золотинки,
Щастя-радості хвилинки
Всім дарую! Всім дарую!
Я завмер. Що таке?! Хто це там співає?! Я обережно навшпиньках підійшов до рогу і зазирнув у коридор підвалу, де були комірчини. Двері комірчини тринадцятої квартири були відчинені - там горіло яскраве світло. Я чув, що у тринадцяту квартиру переїхав якийсь дядечко. Але я його ще не бачив. Я підійшов ближче і зазирнув у комірчину. Там, на старому кріслі з обдертою на бильцях шкірою, сидів… Дід Мороз. У білій ватяній шапці з червоним верхом, у білій марлевій шубі, отороченій знову ж таки ватою, з наклеєними вусами й бородою, з нафарбованим носом і щоками - звичайний собі Дід Мороз, які ото ходять у школи та дитсадки на новорічні ялинки. Одне тільки було незвичайно - Дід Мороз був в окулярах! Я ще ніколи не бачив Дідів Морозів в окулярах. У кутку комірчини стояло велике тріснуте дзеркало в порепаній дерев'яній рамі. А на піддзеркальнику - маленька ялинка, на гілках якої горіли різноколірні свічки. Але дивно - не лише свічки, а й вогники свічок були різноколірні: сині, зелені, червоні, голубі… Я ніколи раніше не бачив свічок з різноколірними вогнями. Лампочки бувають кольоровими, але це ж були не лампочки, а вогники… А в іншому кутку комірчини стояв великий старовинний годинник з довгим золотим маятником, що неквапливо гойдався з боку в бік, хрипло цокаючи… Дід Мороз раптом побачив мене і привітно усміхнувся:
- О! Здоров, Васю!
- А… а звідки ви знаєте, як мене звуть? - здивувався я.
- Ображаєш! Як це я можу не знати такого знаменитого сусіду?…
- Чим же я знаменитий?
- Сам знаєш! - підморгнув мені Дід Мороз.
- А-а… бо рудий.
- Не тільки!…
- А… а ви хто? Артист?
- Знову ображаєш!… Не артист! Дід Мороз я! Не бачиш хіба?
- Ну, ви ж не справжній. І шапка з вати, і шуба марлева. І вуса й борода наклеєні. І ніс, щоки нафарбовані. І - в окулярах!… Справжніх Дідів Морозів в окулярах не буває.
- А ти справжніх Дідів Морозів бачив коли-небудь?
- Н-ну… не бачив, - змушений був признатися я.
- А як не бачив, то чого мене ображаєш?… А окуляри в мене незвичайні!…
- Ча… чарівні?!
Я завмер. Невже знову не Ромці, а мені попалися чарівні окуляри?… Як же він мене тепер визволить?!
- А що ви робите тут, у нашому підвалі, як ви справжній Дід Мороз? - спитав я.
- От бачиш - у кутку стоїть годинник. Він у мене теж чарівний, незвичайний. У ньому працюють Ковалі Щастя - брати-близнюки Майстер Тік і Майстер Так - кують людям щасливий час, хвилинки-щастинки-золотинки… Дивись! - Дід Мороз змахнув рукою - і над циферблатом старовинного годинника враз розчинилися дверцята, і я побачив двох маленьких ковалів у червоних фартуш¬ах, що у такт маятнику цокали золотими молоточками по золотому ковадлу.
- Ой! Як здорово! - вигукнув я.
- Жаль, що ти не чуєш, як вони співають. Бо в них дуже тоненькі голосочки. Ну нічого, я тобі за них заспіваю! - і Дід Мороз заспівав:
- Ми - Щастя Ко¬валі,
Єдині на Землі!
Куєм щасливий час
Для всіх, для всіх для вас!
Тік- так! Тік-так!
Тік- так! Тік-так!
Тік- так! -і є хвилинка,
Щастинка- золотинка!…
Працюємо невтомно ми,
Щоб ви були щасливими…
Закінчивши співати, Дід Мороз сказав:
- От я ті щастинки-золотинки й розкладаю по новорічних подарунках, щоб діти були щасливими… Але найщасливіша хвилина буває тоді, коли ти зробив комусь добро таємно, так, щоб він не знав, хто це йому зробив. А коли це зробити перед Новим роком, то весь наступний рік буде для тебе щасливим… Але, я бачу, щось тебе бентежить, непо¬коїть… Що таке?
Я зітхнув і махнув рукою:
- Та!… Ромка, мій друг, чекає у скверику на чарівні окуляри… А вони знову мені попалися.
- А нащо йому чарівні окуляри? - спитав Дід Мороз.
- Він мусить крізь них побачити мене і визволити… Бо хтось же замкнув двері підвалу. Він і вас тоді визволить…
- А він хороший хлопець?
- Лідер нашого класу. Хіба лідери бувають поганими хлопцями?
- Ну, тоді треба йому допомогти! - усміхнувся Дід Мороз. І враз я побачив, що окуляри з носа Діда Мороза зникли… І тут зазвучала гарна музика і все попливло в мене перед очима… Скільки це тривало, я не пам'ятаю. Та раптом я почув голос Ромки, що кликав мене:
- Васю! Їжачку!… Васю!…
Я кинувся до сходів і побачив у розчинених дверях підвалу Ромку. Він збіг до мене униз:
- О! Ти таки тут!… От здорово!… А я стояв у скверику, і раптом у мене на носі опинилися окуляри… І я побачив тебе в підвалі. І ще якогось Діда Мороза побачив.
- Ходімо, я тебе з ним познайомлю! Він з тринадцятої квартири! - вигукнув я. Ми завернули за ріг у коридор підвалу… Двері комірчини тринадцятої квартири були замк¬нені. І на них висів великий золотавий замок.
- Тю! А де ж той Дід Мороз?! - здивовано спитав Ромка.
- І він же ніяк не міг прослизнути повз нас. А іншого виходу з підвалу нема, - сказав я.
- Не інакше, як у нас у тринадцятій квартирі оселився чарівник, - сказав Ромка.
Я розповів Ромці все про дивного Діда Мороза, про чарівний годинник з Ковалями Щастя, про хвилинки-щастинки-золотинки і про те, які хвилини бувають найщасливішими, особливо перед Новим роком…
- А що?! - вигукнув Ромка. - Давай для інтересу зробимо комусь несподіване таємне добро!
Ми думали-думали і придумали - засунули у рюкзак нашої першої красуні Ритки Скрипаль дві цукерищі «Гулівер» - від кожного по цукерищі. Вона ж так любить солодке!… А ще засунули у рюкзак Льоні Кучеренку дві пачечки чипсів. Він їх теж страшенно любить, але нечас¬то може собі купити, позаяк батьки його не дуже круті, прямо скажемо.
Після отих чипсів Ромка сказав:
- Ти знаєш, а воно таки приємно - робить добро таємно!… Ха-ха! Навіть у риму вийшло!…
Того ж дня ми намагалися законтактувати (або, як каже моя бабуся, «закомпанірувати») з дядечком з тринадцятої квартири. Але сусіди нам сказали, що він уже три дні перебуває в закордонному відрядженні у Сполучених Штатах Америки.
Хто ж тоді був у підвалі?
Дивина та й годі!

ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА
Двірничка-чарівничка.

- Слухай, їжачку, - сказав якось Ромка. - Ми з тобою двоє дурнів! Йолопи ми з тобою!
- Чого це?! - пхикнув я. - Я себе дурнем не вважаю. І йолопом теж. І тебе не вважаю.
- А я вважаю! І себе, і тебе!
- На якій це підставі? - поцікавився я.
- На тій підставі, що тричі вже скористалися з чарівних окулярів і жодного разу не спробували затримати їх у себе!
- А як ми могли це зробити, коли вони весь час зникають?
- Ну, хоча б попросити! У того ж таки Діда Мороза! Або у тієї артистки Маргарити Степанівни! Вона ж добра. Шоколадки нам дала…
- Ну, ми ж їх шукали після того, але не знайшли, - зітхнув я.
- Погано шукали!… Ти уявляєш, які можливості в нас були б, якби ми мали чарівні окуляри!
- Які?
Ромка глянув на мене, як на хворого:
- Чи ти придурюєшся, чи справді лопух?… Чарівні окуляри ж все-таки!… Все бачать!… Ми ж можемо у суперлото такий джек-пот зірвати! Мільйон, а то й більше!
- Ну, це ж… це ж нечесно!
- Та ну тебе! Мораліст знайшовся! Папа Римський!… - Ромка почухав потилицю. - А… а скарб шука¬и - це ж чесно.
- Ну… чесно, - змушений був погодитись я.
- А ще… ми могли б злодіїв ловити. Це вже супер-чесно!
- Але як же дістати ті окуляри?
- Попросити гарненько! Попросити! Кажу ж, вона добра, та артистка!
- Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всі подвір'я у районі обійшли!
- Сам же кажеш «май¬же»! А треба обійти всі-всі подвір'я! Заради чарівних окулярів я на все готовий!
Треба віддати Ромці належне - хлопець він упертий, настирливий. І самолюбний. Відступати не любить. Що й казати - справжній лідер…
І ми пішли на пошуки.
- Ти, головне, не гарячкуй! Не поспішай! - говорив Ромка кожного разу, коли ми виходили з чергового подвір'я, не знайшовши того, що шукали.
- А я й не гарячкую! - казав я, все менше вірячи, що ми знайдемо Маргариту Степанівну. Ми вже обійшли дванадцять подвір'їв і зайшли у тринадцяте.
- Ой, їжачку, оно ті двері візерунчасті! - раптом вигукнув Ромка. І справді, у тринадцятому подвір'ї ми натрапили на знайомі візерунчасті двері Маргарити Степанівни.
- Дзвони! - сказав Ромка.
- А чого я?!
- Бо ти їй більше сподобався. І руку вона тобі, а не мені на плече поклала, як ми її додому вели. І чарівні окуляри тобі, а не мені на ніс потрапили. Дзвони!
Я натиснув на кнопку дзвоника. Та всередині не задзвонило. Я ще раз натиснув, з усієї сили - ні звуку…
- Давай стукай! Мабуть, дзвоник не працює, - сказав Ромка.
Я постукав. Спершу обережно, потім дужче. Ромка теж забарабанив у двері.
І раптом позад нас почулося:
- А чого це ви двері ламаєте?!
Ми рвучко обернулися.
Позад нас з мітлою в руках стояла тітонька (певно, двірничка) - у нейлоновій синій куртці, у картатій хустці й у темних сонцезахисних окулярах.
- Що вам тут треба?! - суворо спитала тітонька.
- А… а ми до Маргарити Степанівни… - розгублено пробелькотів Ромка.
- До якої ще Маргарити Степанівни? - так само суворо спитала двірничка.
- До… до артистки! - тоненьким, не своїм голосом пискнув я.
- Пенсіонерки! Що у Театрі юного глядача працювала! бадьоріше докинув Ромка.
- А-а… До артистки… Що за квартиру не платить… Заборгувала Бог зна скільки! За електрику, за гарячу воду вперто не платить!… Нема її. Ховається десь. Нікому не відчиняє. Я їй візовки ніяк не вручу. А нащо вона вам? Ви що - її родичі?
Ми з Ромкою перезирнулися.
- Н-ні… Н-не родичі! - сказав Ромка.
- Ми… ми її колишні глядачі, - промимрив я.
- Тільки не брешіть!… Її колишні глядачі давно повиростали!… Хто бізнесменом став, хто депутатом… а хто й злодієм - у тюрмі сидить. Що вам від неї треба, панове?
Оте «панове» мене насторожило. «Ой, здається, це вона - Маргари¬та Степанівна! П'єсу грає!» - майнула думка. Я глянув на Ромку - помоєму, він теж про це подумав.
- Ми… хотіли подякувати за шоколадки, - сказав Ромка.
- Неправда! Неправда! - вигукнула двірничка. - Ану подивіться мені в очі!
- Так… так у вас же ж темні окуляри! - сказав Ромка.
- О! Вас цікавлять окуляри! - вигукнула двірничка. Ми з Ромкою перезирнулися, - авжеж, схоже, що це вона.
- Маргарито Степанівно, це ж ви?! - спитав Ромка, пильно вдивляючись у неї.
І раптом двірничка войовничо змахнула мітлою і заспівала:
- Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
Ядвіга Станіславівна Ягодська!
Ядвіга я! Скорочено - Яга!
Ніс гачкуватий, костяна нога…
Сусіди кажуть: я - Баба Яга!
Вдень мітлою підмітаю,
А вночі на ній літаю…
Неправда це! Неправда це! Ага!
Не Баба я, не Баба я Яга!
Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
Ну, може, трохи-трохи чарівничка
Ядвіга Станіславівна Ягодська!…
- Маргарито Степанівно, ну це ж ви! - вигукнув Ромка.
- Ви ж і тоді співали! - підхопив я. - Ви дуже переконливо зіграли роль Ядвіги Станіславівни.
- Ох, не дратуйте мене! - розсердилася Ядвіга Станіславівна. - Ніяка я не артистка! І не подякувати ви прийшли за шоколадки, а по чарівні окуляри прийшли!… Як скажете правду, може, я вам допоможу.
Ми з Ромкою знову перезирнулися, - може, й справді, у цьому дворі живе не одна, а дві чарівниці…
- Ну… ну, правда, - зітхнув Ромка.
- А як ви можете нам допомогти? - спитав я.
- Чарівні окуляри подарую! Кожному!
У мене аж дух перехопило:
- Серйозно?!
- Я ж сказала - чарівничка я! Ходімте!
- Куди? - прохопився Ромка.
- Не закудикуй!
І двірничка-чарівничка повела нас у підвал, трохи схожий на підвал нашого будинку. Тільки там не було комірчин для мешканців. Вона завела нас у якусь невелику кімнату, зовсім порожню - тільки в кутку стояли відро і швабра. Двірничка нахилилася, дістала з відра дві пари окулярів і простягнула нам:
- Будь ласка!
- А чого вони темні? - здивовано спитав Ромка.
- А хто сказав, що чарівні окуляри мусять бути світлими? - здвигнула плечима Ядвіга Станіславівна.
- Ну… раніше ж були світлими, - сказав я.
- То було раніше, а це тепер!… Або беріть, або йдіть звідси! - сердито мовила двірничка.
Ми взяли окуляри і надягли. І враз перед очима стало темно, як у горобину ніч.
- Їжачку! Ти щось бачиш? - спитав Ромка.
- Нічогісінько! А ти? - спитав я.
- І я! Абсолютно! - сказав Ромка.
- Ото, щоб не були такими розумними! - почувся голос Ядвіги Станіславівни. - Посидь¬те у темряві й подумайте над своєю поведінкою! Гуд бай! Ха-ха-ха!
Сміх двірнички-чарівнички почав віддалятися і вщух - видно, вона пішла з підвалу.
Я спробував зняти чорні окуляри, але вони наче приросли до перенісся й до вух.
- Ой, їжачку! Я не можу зняти окуляри! - вигукнув Ромка.
- І я! - сказав я. - Давай навпомацки вибиратися з підвалу!
- Давай! - сказав Ромка. І через якусь хвилину мовив:
- Слухай, я не можу намацати дверей!
- І я!
- Давай мацати стіни - я ліворуч, ти праворуч! - сказав Ромка.
Ми розійшлися, мацаючи стіни. І незабаром зіштовхнулися…
- Тю! - сказав я. - Де ж двері?! Дверей нема! Куди вони поділися?!
- Цить! - раптом тихо сказав Ромка. - Я чую за стіною якісь голоси!
Я затамував подих і прислухав¬я. Але не почув нічого - якесь нерозбірливе харамаркання.
- Ти щось чуєш? - пошепки спитав я Ромку.
- Ага!… Це якісь злодії! Вони кажуть, що збираються «замочити» щасливчика, що зірвав джек-пот у супер-лото! І одібрати гроші! - гарячково зашепотів Ромка. - Ой! Вони почули наші голоси і наміряються йти сюди!
У мене похололо в животі.
- Не бійся! Дверей же нема. Як вони зайдуть? - намагався заспокоїти мене Ромка. Я зітхнув:
- Ех, Ромко! Даремно ти зазіхнув на чарівні окуляри, захотів їх приватизувати!… От нас двірничка-чарівничка й покарала!…
- Я вже й сам про це подумав! - теж зітхнув Ромка. - Якби я знав! Каюсь!
І тільки Ромка сказав оте «каюсь!», як все закрутилося, закрутилося, закрутилося і ми опинилися у скверику, звідки поча¬и пошуки Маргарити Степанівни. Ніяких темних окулярів на нас не було.
- Ху-у! Слава Богу! - полегшено зітхнув Ромка. - Ну й пригода!
Ми вирішили більше не спокушати долю і не робити спроб заволодіти чарівними окулярами.
Але доля сама вирішила продовжити наші контак¬ти з чарівними окулярами. Та про це в наступній, п'ятій, пригоді.

ПРИГОДА П'ЯТА
Суд у цирку.

У нашо¬му класі з'явився новачок - Рудик Руденко. Важко було знайти когось, чиє ім'я і прізвище так би його характеризували. Рудик Руденко був рудий, як жар, ще рудіший за мене, бо такого веснянкуватого я ще ніколи не бачив. І обличчя, і шия, і руки - все було у рудому ластовинні.
Ромка як побачив Рудика - аж присів від захвату. До того ж Рудик був ще й в окулярах. І це робило його ще кумеднішим.
- Оце персонаж! Ха-ха-ха! - зареготав Ромка. - Ти, їжачку, тепер сиди й не висовуйся. Ти порівняно з ним блідий блондин… Я таких рудих і в цирку не бачив. Ха-ха-ха!…
Дивно, але, крім мене й Ромки, на рудого новачка не звернув уваги ніхто - наче його й не було… Я, звичайно, поставився до Рудика із співчуттям - сам же рудий… А от Ромка розперезався, як ніколи. Він пританцьовував і виспівував:
- Дід рудий, баба руда! Тато рудий, мама руда!…
Я намагався його вгамувати:
- Перестань, Ромко! Перестань!
Але він не вгавав:
- Одчепись! Я ж не на тебе! Ти мій друг. А з іншого я можу собі дозволити посміяти¬я. Що ж, мені вже взагалі заборонено сміятися? Позбавляєш мене прав людини! Подам на тебе в Міжнародний суд!
До речі, Рудик, здається, не ображався на Ромку. Він тільки мовчки і якось загадково усміхався. І раз у раз махав рукою: мовляв, хай собі глузує, мені байдуже!… Чим більше я дивився на рудого новачка, тим більше він мені когось нагадував, а кого - не міг збагнути. І в усмішці його було щось таке, наче він про нас з Ромкою щось знає, але не хоче сказати… На перерві новачок кудись зник, залишивши на парті свої окуляри. І коли ми наблизилися, то побачили, що на парті лежать дві пари однаковісіньких окулярів. Ми з Ромкою здивовано перезирнулися, і наші руки самі потяглися до тих окулярів. Ми начепили їх одночасно, в одну й ту ж мить…
- Ой, їжачку! Куди ми потрапили?! - вигукнув Ромка.
- Не знаю! - вигукнув я. Бо й справді, ми раптом потрапили на вулицю якогось дивного міста. Тротуаром повз нас ішли перехожі. І всі вони були руді - геть-чисто всі. З якогось підворіття вибіг собака - яскраво-рудий. На підвіконні сиділа кицька - теж яскраво-руда. Але це ще було начебто нормально. Та от на дереві закаркали ворони - теж яскраво-руді. Це було щось неймовірне.
І раптом до нас підійшов наш новачок Рудик Руденко. Тобто не зовсім Рудик, бо це був дорослий дядечко, але абсолютно схожий на Рудика - наче хлопець вмить виріс і став дорослим.
- Здрастуйте, панове! Вітаю вас у чарівному місті Рудограді! Як вам у нас подобається? - сказав Руденко.
- Ні-нічого… Тільки трохи дивно, - сказав я.
- А вам, пане Романе? - звернувся до Ромки Руденко.
- Н-не з-знаю… - знизав плечима Ромка.
- Правильно! Бо вас чекає покарання. За те, що ви дражнили рудих.
- Яке по-покарання? - розгубився Ромка.
- Яке призначить суд.
- Я-який суд?
- Верховний суд Рудих. А до цього доведеться побути в ув'язненні.
І раптом Ромку наче засмоктало якимсь могутнім пилососом - він почав задкувати, задкувати, безсило розмахуючи руками, і зник за рогом.
- Куди… куди ви його запроторили?! - вигукнув я.
- Я ж сказав - до суду мусить побути в ув'язненні, - спокійно мовив Руденко. - Всі, хто ображає рудих, мусять бути покарані. Він і тебе ж, мабуть, дражнив?
- Колись! Але тепер ми друзі… А коли відбудеться суд?
- Може, завтра. А може, й зараз… Як вирішить дирекція цирку.
- Якого цирку?! - здивувався я.
- А в нас суд відбувається в цирку, під час циркової вистави. І судять винного глядачі. У нас найдемократичніший у світі суд.
- А до чого Ромку можуть засудити?
- Не знаю. Зважаючи на серйозність провини.
- От же, їй-богу! - зітхнув я.
- Ну, не переживай! Не переживай! Ми, руді, нежорстокі, немстиві… Але провчити треба!
- А не можна пришвидшити цей суд? Ми сьогодні в кіно збиралися, на «Володаря кілець». За Толкієном…
- Ну, я спробую зателефонувати, - сказав Руденко, витяг з кишені мобільник і набрав номер. - Ал¬ло! Цирк?… Це Рудольфо!… Я щойно надіслав до вас одного брюнета, Ромку Черняка. Чи можна суд над ним пришвидшити?… Що?… Дякую! Дякую! Зараз будемо!… От бачиш, наше прохання задоволено. Суд відбудеться зараз. Твій Ромка вже у лев'ячій клітці.
- У лев'ячій клітці?! Так це ж небезпечно!
- Не бійся! Леви у нас дресировані. До того ж, вони руді, як і ми всі. А я ж сказав - всі руді добрі. Ходімо!
І ми пішли містом. Всі зустрічні привітно віталися з Руденком. Обганяючи нас, пробігла зграя рудих хлопчиків і дівчаток.
- У цирк поспішають! Судді! - усміхнувся Руденко. Незабаром ми підійшли до величезного палацу, що височів посеред просторої площі. На фасаді здоровенницькими літерами було написано: ЦИРК. Звідусюди до цирку поспішала руда дітлашня у супроводі рудих дідусів та бабусь, тат і мам. Біля входу юрмилося чимало людей. Але всі розступилися, даючи нам дорогу. Майже всі місця були зайняті, але в центрі першого ряду лишалося два вільних місця. Ми пройшли туди й сіли. Минуло кілька хвилин, продзвенів третій дзвінок, верхнє світло погасло; прожектори освітили арену. Заграла музика…
- Пробач, Васю, мушу йти на арену, - сказав Руденко.
- А ви що - працюєте в цирку? - здивовано спитав я.
- Авжеж! Я - клоун-фокусник Рудольфо! - сказав він, скинув піджак, під яким виявився барвистий клоунський одяг, перескочив через бар'єр на арену і змахнув руками, вітаючи публіку. Всі зааплодували.
Гучним цирковим голосом Рудоль¬фо виголосив:
- Джентельмени! Діти! Дами!
Першим номером програми
Будемо судити тих,
Хто насмілився дражни¬ти нас,
Рудих!
Музика заграла марш. І враз згори, з-під темного купола цирку, на освітлену арену опустилася величезна клітка, в якій в одному кутку сидів здоровенницький лев з яскраво-рудою гривою, а в другому кутку навпочіпки зіщулився мій нещасний, переляканий Ромка. Лев сердито гарчав, позираючи на Ромку, і гатив хвостом по підлозі клітки. Мені навіть здалося, що я чую, як цокотять у Ромки з переляку зуби…
- То що будемо робити, Левко Африкановичу?! - звернувся до лева Рудольфо.
Наче відповідаючи, лев тричі прогарчав.
- Ага! Ясно! Левко Африканович каже, що цього брюнета треба зробити лисим. Що ж - справедливо!… Айн! Цвай! Драй!… - Рудольфо змахнув паличкою, яка невідомо як з'явилася в його руках, і чорне волосся зникло з Ромчиної голови. Ромка став лисий, як коліно. Мій друг схопився обома руками за лису голову і кумедно роззявив рота… Публіка зареготала і заплескала в долоні. Ромка скривився і… заплакав.
- Не плач, голубе! - співчутливо сказав Рудольфо. - Авжеж, лисим бути погано. Ми тобі зараз повернемо волосся!… Айн! Цвай! Драй!…
Рудольфо знову змахнув паличкою, і з лисої Ромчиної голови почало рости волосся… Але не чорне, а… яскраво-руде!… Воно росло дуже швидко, і незабаром на Ромчині плечі вже спадала густа яскраво-руда лев'яча грива… Публіка знову засміялася і зааплодувала.
- Не треба! Не треба!… Я… я більше не буду!… - відчайдушно закричав Ромка.
Я не міг далі дивитися на Ромчині страждання і вигукнув:
- Припиніть! Припиніть! Він же кається! Він більше не буде!
- Ну що ж! - сказав Рудольфо. - На перший раз прощаємо! Але попереджаємо - як буде він дражнитися, все може повторитися!… Айн! Цвай! Драй!
Рудольфо змахнув паличкою, все закрутилося, закрутилося і… ми з Ромкою знову опинилися в класі біля парти, де сидів новачок. Ми були без окулярів. Ромка обома руками тримався за свою чорну чуприну, все ще не вірячи, що в нього вже нема лев'ячої гриви.
- Ху-у! - важко перевів він подих. - Ну й приго-о-да!
- Ото не треба було дражнитися! Я ж тебе попереджав! - сказав я.
- Де ж хоч той новачок? Я вибачусь перед ним. Ми кинулись шукати Рудика. Але його ніде не було. - Слухай, - спитав Ромка в Ритки Скрипаль. - Ти не бачила новачка, Рудика Руденка?
Ритка здивовано глянула на нас:
- Якого новачка?! Ніякого новачка в нас в класі нема!…
Ми з Ромкою перезирнулися.
- Та… та то я пожартував! - сказав Ромка.
- Дурні у вас жарти! - пхикну¬ла Ритка і повернулася до нас спиною.
Надзвичайна все-таки штука - ті чарівні окуляри!…

ПРИГОДА ШОСТА
«Дипломат» з доларами.

Після отого суду, у рудоградському цирку, Ромка, звичайно, дуже переживав. Він же був лідер, а лідери, як ви знаєте, дуже горді й самолюбні. І хоч бачив той суд лише один я, а про наші пригоди з чарівними окулярами ніхто у класі не знав, Ромка тої ганьби не міг забути. Він мусив щось придумати, щоб реабілітуватися переді мною.
І от одного разу він сказав:
- Слухай, їжа… - він затнувся, - ой, пробач, Ва… Васю!
- Та називай мене їжачком, чого там, - махнув я рукою. - Ти ж звик. Я не ображаюсь.
- Так-от… Слухай, їжачку, після отого суду у лев'ячій клітці я місця собі не знаходжу! Ходжу як обпльований!
- Розумію… - зітхнув я. - Але ж ти сам винен. Я ж тебе попереджав. Можу тільки поспівчувати…
- Мені від твого співчуття не легше… Я б хотів зробити щось таке… таке…
- Що?
- Щось таке… щось таке… незвичайне! Типу геройського…
- З вогню, з води витягти ко¬гось, чи що?
- Та! - махнув рукою Ромка. - Поки тої пожежі, того утопленика дочекаєшся!… Злочинця хочу затримати!
- О! А де ж ти його візьмеш - злочинця?! - здивувався я.
- А пам'ятаєш, як ми у тому підвалі були, за стіною балакали якісь, що хочуть «замочити» щасливчика, котрий джек-пот зірвав у суперлото?
- Ну?
- По-моєму, у них там, у підвалі, «явка» - «малина»…
- А як ти їх затримаєш?
- Ну, самі, звичайно, не затримаємо. Але якщо впевнитися, що там злодії, можна простежити і тоді викликати міліцію, спецназ абощо.
Я зітхнув:
- По-моєму, ти щось таке придумав, що купи не держиться. Нас же ті злодії як сліпих цуценят половлять і…
- Як ти боїшся, я сам піду! - перебив мене Ромка.
- Нічого я не боюсь, але…
- Якщо із злодіями не боротися, вони розкрадуть усе на світі. І взагалі…
- Боротися зі злодіями мусить міліція і спецназ, а не шмаркаті пацани. Це колись були у моді діти-герої, під час війни. А тепер діти повинні вчитися.
- А ну тебе! Говориш, як класна керівничка Галина Михайлівна. Не хочеш, то я сам, без тебе піду!… Не можу я далі спокійно жити після того суду!
- От який ти! У гарячому купаний, як каже мій дід Грицько. То коли й куди ти хочеш, щоб ми пішли?
- Наче ти сам не знаєш? У той темний підвал, куди нас двірничка-чарівничка завела була.
- Ну, ходімо, спробуємо!… Хоча я певен, що ніяких злодіїв там нема.
- А я певен, що є. Це ж я чув їхні голоси, а не ти.
І ми пішли. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка (ми були впевнені в цьому) прекрасно зіграла роль двірнички-чарівнички Ядвіги Станіславівни (скорочено Яги), що ми її так і не впізнали… Двері у підвал були відчинені, і ми, обережно ступаючи, спустилися сходами вниз. Було моторошно, і Ромка стишив голос:
- Якщо зустрінемо двірничку, скажемо, що загубили тоді у підвалі авторучку абощо…
- Знову ти на брехню штовхаєш! - обурено прошепотів я. - Скажемо правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно.
- Ну, добре-добре! Не кип'ятись! - примирливо прошепотів Ромка.
У підвалі було майже зовсім темно - лише в кінці коридору тьмяно світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив ліхтарик.
- Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! - сказав він, присвічуючи двері. Ромка обережно прочинив їх - вони були незамкнені. То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним мотлохом - старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний «дипломат»…
- Ой! Що це?! - простягнув до нього руку Ромка.
- Не чіпай! - прошепотів я. Але Ромка вже схопив «дипломат», відчинив і… раптом з «дипломата» посипалися на підлогу… долари!… Ми заціпеніли. Тільки в американських бойовиках ми бачили стільки грошей.
- Ой! їжачку!… Да-давай візьмемо хоч по одненькій зелененькій сотні!
- Та ти що?! - вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки.
- Це… це ж крадені, не державні!
- От-от! - я знову перейшов на шепіт. - Якщо зараз з'являться злодії, во-вони нас повбивають!… І взагалі…
Збираючи похапцем з підлоги долари, Ромка мало не плакав:
- Ех, їжачку! Такої нагоди не буде вже ніколи в житті!
Я тільки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у «дипломат», як раптом у комірчині спалахнуло світло. Ми рвучко обернулися - у дверях стояла тітонька-міліціонер з лейтенантськими погонами.
- Ну, здрастуйте, панове Циган і Свист! - весело сказала вона.
Ми з Ромкою тільки роти роззявили.
- Який Ци-ци¬ган? - белькотнув Ромка. - Який Свист?!
- Ну, не треба! Не треба! А то ще й справді подумаю, що це не ви! - Тітонька-лейтенант витягла з кишені маленький магнітофон, увімкнула, і враз ми почули свої голоси.
- Слухай, Свисте, бакси заберемо завтра! - говорив Ромка.
- А чому завтра? - спитав я.
- Ти ж бачив, що за нами хвіст! Це, певно, хтось із «братків». Хочуть перехопити здобич, а нас «замочити».
- Ну, Цигане, ти підозріливий!
- А в тебе, Свисте, вітер у голові! Береженого Бог береже!
- Пізнаєте? - усміхнулась тітонька-лейтенант. - Ваші голоси?
- С-схожі… - розгублено глянув на мене Ромка.
- Але то не ми! Не ми! - тоненько писнув я.
- І на доларах нема ваших відбитків пальців? - вже без усмішки, суворо спитала міліціонерша.
Ми з Ромкою перезирнулися й похололи. Боже! Що ми наробили?!
- М-ми випадково відкрили, і во-вони розсипалися… - пробелькотів Ромка.
- А що ви взагалі тут робите? Чого прийшли сюди?
- Ми хо-хотіли злодіїв спіймати… - Ромка не наважився збрехати. Тітонька засміялася:
- Такого ще у моїй практиці не було - щоб злодії ловили злодіїв!
- Та ми не злодії! - вигукнув я. - Ми чесні хлопці! От спитайте хоч в артистки Маргарити Степанівни, хоч у двірнички Ядвіги Станіславівни!
- Вони нас знають! - підхопив Ромка. - Чесне слово! Чесне слово!
І раптом тітонька-лейтенант… заспівала:
- У нас така традиція -
Порушника міліція
Затримати повинна,
Якщо його провина
Доведена фактично,
Фактично і всебічно,
Всебічно обґрунтована
І запротокольована.
- Отже, я вас обох мушу зараз одвезти у тюрму! Це було щось неймовірне - щоб, затримуючи зло¬чинців, міліція співала! І раптом тітонька усміхнулася:
- Та не бійтесь, панове Романе і Васю! Я пожартувала!… Я ж прекрасно знаю, що ви не злочинці, а чесні хлопці. І це я все начаклувала - із доларами, і з магнітофоном - щоб перевірити вас. Нечесні обов'язково хоч по одній сотні зелененькій схопили б…
Я глянув на Ромку. Він густо почервонів і опустив очі.
- Невже ви мене ще не впізнали? - усміхнулася тітонька-міліціонер.
- Я-Ядвіга Станіславівна? - роззявив я рота.
- Ага! Ага! Скорочено - Яга!
- То ви, мабуть і Маргарита Степанівна?
- Авжеж! - вигукнула вона. - Я - відьма Маргарита, підступна і сердита.
І враз ми побачили, що замість лейтенанта міліції спершу з'явилася перед нами двірничка-чарівничка, а за мить вона теж зникла, а замість неї з'явилася стара артистка Маргарита Степанівна.
- Я ж не забула, як ви мене провели додому, - сказала вона. - Добро не забувається. І тому я хочу вам подарувати чарівні окуляри. Ви ж мріяли про них? Правда?
- М-мріяли! - сказав Ромка.
- Правда! - сказав я.
- Але мушу вас попередити, - мовила Маргарита Степанівна. - Користуватися окулярами треба дуже обережно. Ніколи не використовуйте їх для пустощів або без потреби. Користуватися ними можна тільки для серйозних, добрих справ. Якщо ви порушите цю умову, окуляри одразу зникнуть. І вже назавжди…
Маргарита Степанівна зняла свої окуляри і простягнула мені. І коли я їх узяв, у неї на носі опинилися ще одні окуляри. Вона зняла і їх і простягнула Ромці. І коли Ромка їх узяв, на носі Маргарити Степанівни знову з'явилися окуляри.
- А клоун-фокусник Рудольфо - хто він? - несміливо спитав Ромка.
- І Дід Мороз, і дідусь у скверику? - спитав я.
- Це мій чоловік, Рудольф Андрійович, який справді працював у цирку фокусником-ілюзіоністом Рудольфо. Тепер, як і я, на пенсії. Ми з ним разом вчилися колись у школі чаклунів. І оце чаклуємо потихеньку…
- А ви що - розлучилися з ним? - спитав Ромка.
- Чого це розлучилися?! - вигукнула Маргарита Степанівна.
- Ну, ви ж одна зараз живете.
- Чого це одна?! - знову вигукнула Маргарита Степанівна.
- Ну, коли ж ми до вас заходили, його ж не було, - сказав уже я.
- Правильно! Не було! Бо він у магазин пішов по кефір, по ковбасу і по сирки солодкі дитячі на вечерю. Думаєте, чарівники їсти не хочуть?
І враз Маргарита Степанівна знову заспівала пританцьовуючи:
- Люблять чарівники
Їсти дитячі сирки,
А на додачу, а на додачу
Ще й ковбасу дитячу!
Бо усі чарівники
Зберігають навіки
Вдачу дитячу,
Вдачу дитячу,
Вда-ачу дитя-ачу!…
А тепер, тепер прощайте
І про те, що я сказала,
Ви не забувайте!…
І Маргарита Степанівна зникла… Я глянув на ящик, де лежав «дипломат» з доларами, - він теж зник…
- Ну, ситуація! - розгублено промовив Ромка. - Тримати в руках чарівні окуляри і не мати змоги одразу зазирнути в них!
- Ховай швидше! - вигукнув я. - І не спокушай ні себе, ні мене!…
- Я-то сховаю, - зітхнув Ромка. - Але… Хоч би щось сталося, щоб з них скористатися!…
- Станеться-станеться, не хвилюйся! - запевнив я.
І воно таки сталося… Та про це вже в наступній, сьомій, пригоді.

ПРИГОДА СЬОМА
Георгій Васильович і Миколай Чудотворець.

Після того як ми одержали від чарівниці-артистки по парі чарівних окулярів, ми втратили спокій. Я ще якось тримався, а Ромка просто не знаходив собі місця від нетерплячки. Хлопець він був дуже гарячий.
- Раніше моя бабуся весь час щось губила - то окуляри, то ножиці, - зітхав Ромка. - А тепер - нічогісінько!
- І моя окуляри перестала губити, - зітхав і я.
І якось Ромка сказав:
- Слухай, їжачку, а ходімо в міліцію!
- Тю! - вирячився я на нього. - Що - здаватися? Ти щось накоїв?
- Нічого я не накоїв. Запропонуємо їм свої послуги. Будемо ловити злодіїв.
- От далися тобі взнаки ті злодії! То у підвал ліз їх ловити… Тепер у міліцію зібрався.
- Ненавиджу злодіїв! - аж скреготнув зубами Ромка. - На твоїх батьків ніхто не наїжджає, а на моїх… Я ж тобі казав.
І тут надійшов час розказати трошки про наших батьків. Мої батьки - зви¬чайні собі люди. Тато - інже¬нер-конструктор на заводі, мама викладає англійську мову у військовому училищі. А от Ромчині батьки - бізнесмени. Тобто тато - бізнесмен, а мама - бізнесвумен (так називає її Ромка). Правда, вони бізнесмени не дуже круті, а рідкуваті, «всмятку» по-російському. Це знову ж таки Ромчині слова. Фірма їхня часто опиняється «на грані». Але потім знову оживає. І з рекетирами у них бувають проблеми. Ромка якось підслухав їхню розмову.
- Я б тих рекетирів! - стиснув кулаки Ромка.
- Ти маєш когось конкретного на увазі? - спитав я.
- Про конкретних тато нічого не казав.
- Як же ти їх ловитимеш, неконкретних?
- Тому я й хочу піти в міліцію, щоб вони мене зорієнтували.
Я зрозумів, що Ромка будь-що хоче випробувати свої чарівні окуляри і його вже не зупиниш. І я сказав:
- Ну, гаразд, ходімо в міліцію. Тільки я свої окуляри залишу вдома.
- Боїшся, що в міліції їх одберуть?
- Нічого я не боюсь. Просто нащо одразу тягати дві пари…
- Може, й правда, - не став сперечатися Ромка. Йому головне було свої випробувати.
І ми пішли… Перед райвідділом на стендах висіли фотографії злочинців, яких шукала міліція.
- О! Бачиш! - вигукнув Ромка. - Можна навіть і не питати, а просто подивитися на них крізь чарівні окуляри і починати власний розшук.
- Навіть не думай! - сказав я. - Вони всі вже давно втекли за межі Києва, а то й України. Не будеш же ти виїздити за ними хтозна-куди.
- Ну, ти й фрукт! - розсердився Ромка. - Замість того, щоб допомагати, тільки розхолоджуєш!
До райвідділу заходити Ромка не поспішав. Ми ніколи не були в міліції, і, звичайно, у нас в животах було холоднувато. Ну от, прийдемо ми в міліцію і що ми скажемо? «Хочемо допомогти вам шукати злодіїв, бо в нас є чарівні окуляри». Безглуздя! Нам скажуть: «А покажіть! Давайте їх сюди, ми перевіримо». І все! Гавкнуться окуляри!
Поки я все це думав, з райвідділу вийшов дядечко у цивільному з мобільником біля вуха. Ми почули, як він говорить:
- Сонечко! Я щойно балакав з начальником карного розшуку. Він каже: «Дохле діло! Раз ніхто двері не ламав, через вікно не ліз, відшукати буде неможливо!» Я просто у відчаї!…
- Гайда за ним! Здається, те, що треба! - тихо сказав Ромка.
І ми назирці подибали за дядечком. Той говорив далі:
- Але, здається, сонечко, мені всетаки пощастило. Начальник карного розшуку такий колоритний… Думаю, я його вмовлю…
Дядечко сховав мобільник у кишеню і зупинився біля «зебри», тобто біля переходу на інший бік вулиці. Озирнувся, дивлячись, коли загальмують машини, пропускаючи його. І тут побачив нас, бо ми теж спинилися. Брови дядечка враз підскочили вгору від радісного здивування, і він вигукнув:
- О! Безумство!… Хлопці! Привіт! Саме ж ви мені й потрібні!
Дядечко кинувся нам назустріч. Ми з Ромкою від несподіванки так і вклякли на місці. А дядечко вже вигукував, пильно дивлячись на нас:
- Слухайте!… Безумство!… Та ви ж викапані мої герої! Саме такі мені й потрібні! Ходімте швидше до мене!
- Куди?! - перезирнулися ми з Ромкою.
- До мене в майстерню. Заробите по п'ять гривень. Як мінімум!
- А що треба буде робити у майстерні? Що майструвати? - спитав Ромка.
- Може, ми й не зуміємо… - сказав я.
- Зумієте-зумієте! - зареготав дядечко. - Не треба вам буде нічого майструвати, нічого робити. Посидите трохи на стільці, та й усе.
- І за це по п'ятірці?! - здивувалися ми.
- Натурникам усі художники платять, аякже! - сказав дядечко.
- А ви художник? - спитав я.
- Художник. Георгій Васильович. Ілюструю зараз для видавництва нову дитячу повість про пригоди двох школярів. Один чорнявий, другий рудий. А як, до речі, вас звати?
Ми сказали.
- Сам Бог послав мені вас, дорогі Васю й Ромко! - вигукнув художник. - Я вже стількох хлопців передивився, у школи спеціально ходив. Та все марно. А тут ви мені на вулиці трапились!… Я беру приклад з народного художника України Анатолія Дмитровича Базилевича - без натури не працюю. «Енеїду» Котляревського бачили з малюнками Базилевича?
- О! У нас якраз є! Супер! - вигукнув я. - Дідусь колись купив.
- От-от! Правильно! Супер!
Ми са¬ме підійшли до високого багатоповерхового будинку, сіли у ліфт і піднялися на найвищий поверх. Георгій Васильович одімкнув двері, і ми зайшли до майстерні. Майстерня була простора, з великими вікнами. Біля однієї зі стін було підвищення, наче маленька сцена. Навпроти цього підвищення стояв мольберт з недомальованою картиною - якісь постаті на березі річки. Але нашу увагу привернула одразу не картина, а великий скелет, що стояв у кутку майстерні. На голові скелета був крислатий капелюх з пером, а в зубах - козацька люлька.
- О! А це що?! - вигукнув Ромка.
- Не що, а хто! Кость Костьович. Мій помічник.
- А нащо він? - спитав Ромка.
- Художники повинні досконало знати анатомію. Костя Костьовича подарував мені професор, портрет якого я малював.
- А вам не страшно на нього дивитися, особливо вночі? - не вгавав Ромка.
- Та ні. Ми з ним дружимо. Я часто з ним розмовляю під настрій.
В іншому кутку майстерні стояла біла гіпсова скульптура оголеної жінки без рук.
- А це що за тьотя? - спитав Ромка.
- Не тьотя, голубе, а Венера Мілоська, еталон жіночої вроди.
- Еталон, а без рук! - гигикнув Ромка.
- Ну, давай з тебе, з балакучого, й почнемо. Піднімайся на подіум і сідай на стілець!
Виявляється, те підвищення називалося «подіум». Ромка сів на стілець і напружено завмер.
- Не дуже напружуйся і завмирай! - усміхнувся художник. - Сиди спокійно. Я повинен вловити характер.
Георгій Васильович пришпилив кнопками до фанерної дошки аркуш цупкого паперу ватману (я знав, як він називався, бо мій тато робив креслення на такому) і почав малювати товстим олівцем. Я з захопленням дивився, як на папері з'являєть¬ся Ромчин портрет. Живий, кумедний, шаржований. І враз Георгій Васильович заспівав:
- Розпрягайте, хлопці, коні
Та й лягайте спочивать,
А я піду у майстерню-у
Рому й Васю маалюваать!…
- Не дивуйтеся, хлопці, я, малюючи, часто співаю. Особливо, коли виходить.
Я потроху роздивлявся майстерню. На стінах висіли малюнки - і кольорові, і штрихові. А ще були полиці, на яких стояли різні череп'яні баранці, якісь химери, полив'яні глечики, горщики. А на одній полиці у безладді лежали великі барвисті книжки з мистецтва. На корінцях і обкладинках я прочитав назви: «Ієронім Босх», «Валентин Литвиненко», «Георгій Малахов», «Музей українського мистецтва», «Імпресіоністи»… Нарешті Георгій Васильович намалював Ромку і жестом запросив на подіум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свій портрет. І в захопленні вигукнув:
- Супер! Мене ще в житті ніхто не малював. Зробите мені ксерокс?
- Авжеж! Нема питань!
- Скажіть, у вас щось пропало? Вибачте, ми почули, як ви по мобільнику говорили.
- Ой, хлопці, пропала ікона Миколая Чудотворця. Роботи невідомого художника XIX сторіччя. Отут, на стіні, висіла. Мо¬же, й не дуже антикварна, але дуже мені дорога. У спадок лишилася від бабусі.
Ікона, як кажуть, намолена - перед нею понад сто років молилися. Тому в ній велика енергетика. Допомагала мені малювати. І днів зо три тому загадково зникла. І ніхто дверей не ламав, крізь вікно не ліз…
А Чарівні окуляри…
Я раптом побачив, як Ромка зайшов за мольберт з картиною, витягнув з кишені окуляри і швидко начепив на носа… Георгій Васильович цього не бачив, бо, малюючи, дивився на мене. Ромка радісно усміхнувся, рішуче підійшов до полиці з книжками, розсунув їх і витяг… ікону!
- Це не вона? - спитав Ромка, простягаючи ікону художнику. Георгій Васильович випустив з рук фанерну дошку, на якій малював, і рвучко підхопився:
- Де… де ти її взяв?!
- Отам… на полиці… за книжками!…
- Як… як ти… як?! - вигукнув художник, притискаючи ікону до грудей. - Ну… безумство! Фантастика!
- Ну… ви ж казали - енергетика! Я й відчув ту енергетику…
- Ну… ти… ти… екстрасенс!… Стривайте, мушу зателефонувати дружині! - Він вихопив з кишені мобільник: - Сонечко!… Чудотворець знайшовся!… Потім… Потім все розкажу!… За книжками… Це ж три дні тому ми тут святкували… і хтось з хлопців «приколовся». Цілую!
Я ніколи не бачив, щоб Ромка так сяяв! Авжеж! Він упевнився, що його чарівні окуляри діють… Георгій Васильович хотів одвалити нам по четвертаку, але ми гордо відмовились:
- Тільки по п'ятірці… За роботу. Як натурникам.
- Ну, хлопці! Ну, безумство! Цінні ви люди! Сам Бог мені вас послав! Як вийде книжка, вам першим подарую! З автографами! З подякою!
- І ксерокси портретів… Будь ласка! - нагадав Ромка.
- Нема питань! О-бо-в'яз-ко-во!…
Так уперше в житті ми з Ромкою чесно заробили гроші. Ще й ікону Миколая Чудотворця знайшли. Точніше, не ми, а Ромка знайшов… Я йому, чесно кажучи, заздрив… трошки… Тепер мусив я перевірити свої окуляри… Та про це в наступній пригоді.

ПРИГОДА ВОСЬМА
У Телебанії-Заекранії.

Я вже говорив, що, на відміну від моїх звичайних батьків, Ромчині були бізнесмени. І в Ромки були і комп'ютер, і телевізор класний «Панасонік» з кабельним телебаченням, яке дозволяло дивитися понад тридцять різних каналів. А в нас телевізор був старенький - «Електрон», який весь час псувався. Зате в нас було багато книжок, бо мій дідусь Грицько і сам любив читати, і мою маму, свою дочку, привчив, і мене, звичайно. А Ромка книжок майже не читав зовсім.
- А нащо ті книжки читати, коли є телебачення, і комп'ютер, і інтернет? - казав Ромка. - Книжки - то вчорашній день!
- І зовсім ні! - заперечував я. - Мій тато каже, що той, хто читає книжки, розвиває свою уяву, фантазію, бо зримо (так тато й каже) уявляє собі прочитане. А коли дивишся телевізор, нічого собі уявляти не треба, - ти сприймаєш усе готовеньке, вже уявлене і автором сценарію, і режисером, і акторами…
- То це ж прекрасно! - вигукував Ромка. - Нащо морочити собі голову, напружуватися, щось собі уявляти… І взагалі ти не ображайся: по-моєму, ті, хто читає книжки, здебільшого слабаки, а справжні козаки дивляться бойовики. Ги-ги!… Навіть у риму вийшло.
Про бойовики Ромка сказав не випадково. Він найбільше полюбляв саме оті американські бойовики, де весь час були бійки, погоні, вибухи, стрілянина і різні жахи. Я ж віддавав перевагу комедіям, казкам, мультикам та різним пізнавальним передачам. Ну, і, звичайно, комп'ютерним іграм, особливо історичним, знову ж таки пізнавальним. Та, позаяк у мене комп'ютера не було, на комп'ютерні ігри я ходив до Ромки. Це було неважко. Ви ж, мабуть, пам'ятаєте, що ми живемо в одному будинку. Сьогодні Ромка подзвонив мені по телефону і сказав:
- Слухай, Їжачку, я зараз додивляюсь бойовик, він уже майже закінчується, всіх героїв повбивали, лишився тільки один… Я вже вмикаю комп'ютер. Через п'ять хвилин приходь. Дома нікого нема, награємося досхочу.
- Добре, - кажу. - Я якраз удруге дочитую «Маленьких дикунів» Сетона-Томпсона. Дочитаю і подзвоню.
Дочитав і подзвонив. Сказати Ромці, що вже йду. Але трубку ніхто не зняв. Ну, думаю, Ромка у «кабінеті замислення» (так мій дідусь Грицько називає туалет). Почекав хвилин п'ять. Знову подзвонив. І знову ніхто трубку не взяв. Щось, думаю, Ромка довго замислюється. Почекав ще п'ять хвилин. Подзвонив утретє. Та ж сама історія - мовчить телефон. Це вже мене збентежило. Що таке? Я взяв ключі (у нас дома теж не було нікого), замкнув хату і побіг до Ромки на п'ятий поверх. Дзвоню, стукаю - ніхто не відчиняє. Але чути, як у квартирі галалакає телевізор. Отже, Ромка нікуди не пішов, бо інакше вимкнув би телевізор. Та й не міг він нікуди піти - він же мене чекає. Я схвилювався не на жарт. Може, він зомлів, втратив притомність… Я побіг назад додому, витяг із схованки за книжками свої чарівні окуляри (це був саме той випадок, коли без них не обійтися), начепив окуляри на носа… І враз опинився у Ромчиній квартирі перед його «Панасоніком»… І побачив Ромку. Тільки не в квартирі - а на екрані телевізора. Це було так дивно, що я поточився і мало не впав. Ромка стояв на вулиці якогось американського міста з височезними хмарочосами. А поряд з ним стояла якась дивна бабця з автоматом у руках. І та бабця говорила Ромці:
- Молодець, Ромко, що любиш мої бойовики! Раз ти погодився взяти участь у пригодах, зараз вони й почнуться… Спершу я тебе познайомлю з рекетигром Гаррі Смугаррі.
І враз біля них різко загальмував довжелезний «Лінкольн», і з нього вийшов здоровань з головою тигра.
- А оно ще один добродій - мавпиозі Джек Горилло! - мовила бабця.
У небі вмить з'явився вертоліт, опустився на тротуар, і з нього вийшов ще один здоровань з головою мавпи. Бабця тицьнула Ромці в руки автомат:
- Стріляй! Ти ж хотів пригод!
Та Ромка розгублено застиг, не знаючи, в кого стріляти і для чого. Рекетигр вихопив у Ромки з рук автомат і луснув його автоматом по голові. Ромка впав, потім підхопився й кинувся тікати. Але мавпиозі перечепив Ромку і почав лупцювати. А тоді зчинилася страшенна стрілянина. А тоді рекетигр і мавпиозі повсідалися у машину і вертоліт і почалася неймовірна погоня на землі і в повітрі. І Ромка був то в машині, то у вертольоті. І раптом я почув відчайдушний Ромчин голос:
- Їжачку! Рятуй! Їжачку! Це було, наче в кошмарному сні… Я кинувся до телевізора, але боляче стукнувся лобом об екран. Відсахнувся і сів на підлогу. І тут побачив, як з екрана телевізора вийшла кульгаючи ота дивна бабця.
- Що таке? - сердито спитала вона. - Ти хто - Їжачок?
- Ї-їжачок, - розгублено сказав я. - А… а ви хто?
- А я - Телебаба Яга, продюсер телебабачення. Моє телебабачення має велике значення у вихованні злості: мої постійні гості - убивці й бандити… Та що там говорити… Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! Ніхто не встоїть на ногах, бо всі тієї ж миті уже лежать убиті!… Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! - на глядачів наводить страх моє телебабачення! І в цьому його значення!
Все це вона не стільки проказала, скільки проспівала противним, гугнявим голосом.
- А де мій Ромка? Як він потрапив за екран?! - вигукнув я.
- Сам захотів! І я його провела.
- А я ж чув - він кликав мене на допомогу. Я мушу його врятувати.
- Викинь з голови! Я бачу, у тебе в руках книжка. А я не люблю тих, хто читає книжки замість того, щоб дивитися мої бойовики. І в мою Телебабанію, в Країну Заекранію, ти, голубе, не потрапиш.
Я глянув і з подивом побачив, що справді тримаю у руках книжку - «Летючий корабель», українські народні фантастичні казки. Але як опинилася ця книжка в моїх руках, я не міг збагнути. Бо я ж читав «Маленьких дикунів» і взагалі, ідучи до Ромки, жодної книжки не брав.
- Для того щоб потрапити до Заекранії, треба, щоб тебе хтось уявив, - вела далі Телебаба Яга. - Бо це країна уявна, незвичайна. І уявити тебе мусить не просто хтось, а хтось уявний, такий, як я. А я тебе уявляти не хочу. Бо ти мені не подобаєшся. Отже, гуд бай!
І Телебаба Яга знову зникла за екраном.
«Що робити?! Що робити?! - гарячково думав я. - Ромка кликав мене на допомогу. Він чекає мене… Вся надія на мою уяву, на фантазію. Треба негайно когось уявити, щоб він мене уявив. І щоб я став уявним і зміг пройти за екран. Кого ж мені уявити? Там у них рекетигр, мавпиозі…Треба уявити когось такого. У дошкільнячому дитинстві був у мене плюшевий лев Льова, якого я дуже любив, з яким грався і розмовляв, як з живим. А уявлю-но лева Льову! І уявив. І попросив, щоб він мене уявив, щоб я став уявним. Фантазія моя діяла безвідмовно. І от я вже відчуваю неймовірну легкість і невагомість, лину до «Панасоніка». Мить - і я вже по той бік, у Заекранії. Телебаба Яга, яка мене побачила, аж рота від подиву роззявила. А тоді схопила автомат і почала в мене стріляти. Бах! Бах! Бабах! Бах! Бах! Бабах!…
- Чого стоїш ти на ногах? - закричала Телебаба. - Я ж тебе, хлопче, вбила! Шість пострілів зробила!
Але я підставляв книжку казок, і кулі відскакували від неї як горох. Телебаба Яга розгублено зарепетувала:
- Що робити?! Що робити?! Як мені його убити?!. Незважаючи на ногу, побіжу по допомогу! - і Телебаба Яга шкандибаючи зникла.
Я зрозумів, що у мене в руках чарівна книжка, що вона мене захистить. Я викликав летючий корабель і попросив летіти туди, де мій друг Ромка. За мною погналися на вертольотах якісь мавпиозі, стріляючи з автоматів. Але я був невразливий. Незабаром летючий корабель опустився біля будинку із заґратованими вікнами. В одному з тих вікон я побачив Ромку. Ромка теж побачив мене і закричав:
- Їжачку! Їжачку! Це ти?! Як ти сюди потрапив?!
- Завдяки чарівним окулярам і своїй уяві! Недарма я книжки читаю і прочитане уявляю.
- Ой, Їжачку! Бережись! Та було вже пізно. Розмовляючи з Ромкою, я втратив пильність і не помітив, як до мене підлетіла на мітлі Телебаба Яга і вихопила з моїх рук книжку. І торжествуюче заспівала:
- Ось вона, ось вона, твоя книжка чарівна! Я її забрала, бо я спритність мала. Ха-ха-ха!
- Ну то й що? - сказав я. - А зі мною моя уява, моя фантазія. І я можу уявити все, що захочу. І я уявляю-уявляю, Ромку звідси забираю. І тікаю звідси сам - вірю-вірю чудесам!
- Не смій! Не смій! Мій Ромка! Мій! - зарепетувала Телебаба Яга. Але тієї ж миті ми з Ромкою опинилися у Ромчиній квартирі перед телевізором.
- Ху-у! Ну й пригодища! - перевів подих Ромка.
- А як ти опинився за екраном? - спитав я.
- Та, розумієш, дивився я дивився бойовик, і раптом виходить з телевізора ота Телебаба Яга. Хочеш, каже, до мене у Телебабанію-Заекранію? Обіцяю тобі потрясаючі пригоди! Ну, я й погодився. А тоді таке почалося…
- Я бачив! - кажу.
- Як?
- Та завдяки ж чарівним окулярам. Дзвоню-дзвоню, стукаю-стукаю, а ти - ні пари з вуст. Захвилювався я. І вирішив, що маю право скористатися з чарівних окулярів.
- Спасибі тобі, Їжачку! Навіть не знаю, що б я робив, якби не ти.
- Бачиш, до чого довели тебе твої бойовики!
- То виходить, що ті, хто читає книжки, зовсім не слабаки, а навпаки… Ха-ха-ха! Знову в риму вийшло! - засміявся Ромка.
І враз засвітився екран «Панасоніка», хоч ніхто його не вмикав. І на екрані з'явилась жінка, дуже схожа на Телебабу Ягу.
- Дорогі діти! - сказала вона. - Передайте бабусі і мамі про зміни у нашій програмі! Вони будуть задоволені. Замість американського бойовика передача буде така: «Той, хто книжки читає, уяву свою розвиває!» Наша телекамера встановлена у читальному залі Державної бібліотеки для дітей!
І залунала весела, бадьора музика.
- Ой! Та це ж таки вона! Вона! - вигукнув я. - Книжку мою прочитала і розумною, бачиш, стала! Перейшла на пізнавальні передачі!
Отака фантастична пригода була у нас з Ромкою. Відтоді Ромка теж почав потроху читати книжки.

ПРИГОДА ДЕВ'ЯТА
Перше кохання діда Грицька.

Я завжди з радістю чекав літніх канікул, щоб поїхати до діда й баби в село. Взимку вони жили в нас, а з весни переселялися в село. Але цього року мені не дуже хотілося їхати. Бо канікули розлучали мене з моїм другом Ромкою, з яким ми пережили вже стільки пригод, пов'язаних з чарівними окулярами. Але нічого не вдієш. Ромка з батьками їхав на якийсь закордонний курорт, а я, як завжди, в село. Взагалі-то я любив і діда Грицька, і бабу Оксану. Дід у мене веселий, вигадливий. Ми з ним і рибу ловимо, і по гриби ходимо. Але партнером по чарівних окулярах дід бути аж ніяк не міг. І я боявся, що коли ми з Ромкою розлучимось, пригоди наші з чарівними окулярами припиняться. Адже геть усі пригоди в нас були спільні.
Дід Грицько помітив мій невеселий настрій у перший же день.
- Чого це ти носа повісив? Ходиш, як неприкаяний. Може, закохався?
- Тю! Таке скажете! - пхикнув я.
- А що - нема у вашому класі жодної дівчинки, яка б припала тобі до душі? Всі кривобокі, кислоокі й гугняві?
- Чого це кривобокі й кислоокі?!
- А що - є й гарнюлі? - поцікавився дід.
- Авжеж! Ритка Скрипаль, наприклад! Її навіть у кіно знімати хотіли, та вона захворіла.
- І що - вона тобі не подобається, та Ритка?
- Чого це не подобається? Подобається.
- І ти в неї не закоханий?
- От ви, діду, якийсь дивний! «Закоханий», «закоханий»! Ми ж іще школярі!
- Ну то що? Я в твоєму віці крепко закоханий був.
- У кіноактрису? Джину Лолобриджиду? Ви колись говорили.
- Ні! У дівчинку мого віку, ровесницю мою.
- А вона?
- По-моєму, теж мені симпатизувала.
- І звали її Оксана!
- Ні, голубе, не Оксана.
- Ну, діду, ви й Дон Жуан! Хто ж то був?
- То було моє перше кохання. А з бабою Оксаною я познайомився, вже як з армії прийшов.
- І де ділося воно, те ваше перше кохання?
- Де діваються усі перші кохання… Лишаються у спогадах, у снах!
- Вона жила у вашому селі?
- Ні! Вона жила в Києві, на Куренівці, на Захарівській вулиці. У маленькому будиночку, який уже знесли. Там тепер багатоповерхівка.
- А як ви туди потрапили?
- Там жив фронтовий друг мого тата, твого прадіда Федора Максимовича. І цей друг запросив мого тата з усією родиною на своє срібне весілля. І ми там гостювали кілька днів. Це було наприкінці жовтня, коли сільські роботи були майже закінчені. Захарівська вулиця була тоді зелена-зелена, вся вкрита споришем, майже сільська. Будинок татового друга стояв навпроти будинку, де жила вона… З матір'ю. Звали її Кіра. Таких імен у нашому селі не було. У нас дівчат називали Галями, Марусями, Настями…
Вона одразу припала мені до душі. Кароока, губенята рожеві-рожеві. У вухах простенькі сережки. І на чоло спадав в'юнкий кучерик… А ще - вона грала на піаніно. І з відчиненого вікна линули чарівні звуки. Як вона мені потім сказала, то був «Полонез» Огінського. Ця мелодія хвилює мене й досі. У нас в селі ніхто з дівчаток не грав на піаніно. І те, що вона так чудово грала, і те, що в неї було таке незвичайне ім'я, і той кучерик, і очі усміхнено-сонячні, робило її прекрасною і недосяжною.
Донечки татового друга, трохи старшенькі за нас, одразу помітили, як я, сидячи на лавочці, захоплено дивлюсь через вулицю на Кірине вікно, і почали під'юджувати мене, щоб я пішов і познайомився з Кірою. Я, червоніючи, тільки одмахувався. Тоді вони про щось пошепотілися з Кірою і принесли мені від неї записку: «Якщо я тобі треба, то підійди до вікна». Діватися було нікуди. Я підійшов до вікна, і ми познайомилися. Кірин будинок був біля старого маленького кладовища, на якому давно вже нікого не ховали. Там було лише кілька порослих травою і бур'яном могил та стояла стара замшіла капличка. Серед могил густо росли кущі бузку й бузини. На тому кладовищі й відбулося наше перше побачення. Ми сиділи у траві край глибокого яру, що відділяв Захарівську вулицю від Кирилівської церкви, і, звісивши у яр ноги, говорили і сміялися. Говорив здебільшого я, а сміялася здебільшого вона. Я розказував їй різні побрехеньки, анекдоти, веселі історії. Я їх знав чимало. Вона дзвінко сміялася, лагідно дивлячись на мене своїми променисто-карими очима. Так на мене не дивився ще ніхто з дівчаток. Я був руденький, коноплястий, весь у ластовинні.
- Такий, як я! - сказав я.
- Ти, порівняно зі мною, Сильвестр Сталлоне.
- Ага! Арнольд Шварценегер!
- Я звик, що наші сільські дівчатка дивилися на мене іронічно, а Кіра… Одне слово - закохався я. Та й на неї справили враження мої веселі теревені. Я ж тобі вже казав, що дівчатам подобаються веселі хлопці. Два дні ми з нею зустрічалися на кладовищі, а тоді вона запросила мене до себе додому. І дві години грала мені на піаніно. І «Полонез» Огінського, і вальси, і танго… Я умлівав від захоплення… А тоді було розставання. Кіра сказала, що, мабуть, десь через місяць вона поїде з Києва. Тато її кілька років тому помер, і мама виходить заміж за військового, майора, і його переводять кудись в інше місце. Прощаючись, вона дала мені маленький заклеєний синій конвертик. І сказала, щоб я не дивився, що там написано, півроку, тільки весною відкрив і подивився. Я обіцяв, що так і зроблю. - І ви поцілувались!
- Ні, голубе, не поцілувались. Тоді люди, особливо дівчатка, були цнотливими. Їх ще не розбестило оте багатоканальне телебачення.
- Не треба, діду, не треба! Мене, наприклад, ніщо не розбестило.
- От і добре!… Отой Кірин синій конвертик і ту її записку: «Якщо я тобі треба, то підійди до вікна», - я беріг свято, як зіницю ока. Моя мама була медсестрою. Я нищечком взяв у неї гумову рукавичку, поклав у ту рукавичку конверт і записку, закрутив, замотав гарненько мотузкою (конвертик мусив же дочекатися весни) і спершу сховав на горищі. А тоді, боячись, що мати, прибираючи на горищі, може викинути, переховав у сарай. А згодом вирішив закопати на городі. Викопав глибоченьку ямку на самісінькому краю городу, перед яром (це здавалося мені таким символічним - адже нагадувало той яр, над яким ми сиділи з Кірою)… І сталося жахливе і непоправне. У листопаді була страшна негода, кілька днів шаленіли злива, ураган. І той край нашого городу, над яром, обвалився, і бурхливий потік гетьчисто змив мою ямку з моїми реліквіями. Боже! Як я страждав! Навіть плакав. Хоч ніколи не був плаксієм, вдачу мав веселу. Я відчував себе зрадником перед Кірою. Бо так і не прочитав, що вона мені написала…
А тоді я підріс, почав закохуватися в інших дівчат. А тоді зустрів бабу Оксану, оженився, пішли діти, онуки… Так-от!… Але свого першого кохання не забув. І коли чую «Полонез» Огінського, згадую її сонячно-карі очі, дзвінкий сміх і отой виткий кучерик, що спадав на чоло…
Дідусь Грицько зітхнув. Я ніколи не бачив його таким серйозним і тихомрійним… Що ж все-таки написала йому ота сонцеока дівчинка Кіра?… От би знайти той конвертик! Може ж, він і не зотлів у гумовій рукавичці. Може, десь лежить під землею… І я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я подумав, що я маю право. Це ж не якісь там пустощі. Це серйозна справа - перше кохання мого діда Грицька. Ой, як він переживає!… Я побіг до свого рюкзачка, де насподі ховав чарівні окуляри. Витяг їх і побіг за сарай, щоб ніхто мене не побачив. Начепив окуляри на носа, і… перед моїми очима все закрутилося, закрутилося… І я враз опинився у безлюдному провулку якогось незнайомого міста. А втім, провулок був не зовсім безлюдний. Якась літня жінка, стоячи навколішки над забетонованою ямою, де було вікно підвалу, намагалася паличкою щось дістати. Я підійшов до неї і спитав:
- Пробачте, що це ви робите?
- Ой! - обернулася жінка. - Ключі від квартири упустила. Ніяк не дістану.
- То давайте, - кажу, - я стрибну й дістану.
- А назад як вилізеш?
- Вилізу-вилізу, не хвилюйтесь!
- Я б і сама стрибнула, та, бачиш, огрядненька яка! Втратила спортивну форму. А яма глибоченька - метрів півтора.
Стрибнув я в ту яму, підняв ключі, передав жінці і почав вилазити. Це виявилося справою непростою. Я пообдирав усі лікті й коліна, весь час сповзаючи вниз.
- Ой, лишенько! - забідкалась жінка. - Давай, давай руку!
- Не треба! Я сам. А то ще й ви в яму впадете. Я вас не витягну.
Нарешті я схопився в кутку ями за дві стіни, підстрибнув, підтягнувся, ліг животом на край ями, зачовгав ногами і таки видряпався.
- Ой, спасибі, спасибі тобі, дорогий! Ходімо до мене, я тебе почищу, покупаєшся. Диви, як замазався!
Вона повела мене у сусідній будинок на другий поверх.
- Як же тебе звуть, рятівник мій дорогий?
- Вася. А вас?
- Кіра Антонівна.
Мене наче електричним струмом пересмикнуло. Вона! Кіра! Неймовірно! І очі лагідні, сонячно-карі. І в кімнаті, куди вона мене завела, стояло піаніно…
- Ну, іди у ванну, роздягайся й передавай мені штанці й сорочку. Я почищу, поки ти купатимешся, - сказала вона і, примружившись, пильно глянула на мене: - Когось ти мені дуже нагадуєш!… З мого дитинства.
Я приймав душ і думав, що мені робити. Спитати, що вона написала у тому синенькому конверті? Але ж тоді вона зрозуміє, хто я. А пояснювати, що я потрапив до неї і навіть не знаю, що це за місто, завдяки чарівним окулярам, я не міг, не мав права… І коли я одягнувся, я тільки спитав її:
- А ви граєте «Полонез» Огінського?
Вона стрепенулася:
- Г-граю!… А чого ти питаєш?!
- Та нічого, просто так!… Пробачте, я дуже поспішаю!
- Стривай! Стривай! - вигукнула вона.
Але я вже вибіг з квартири… І тут у мене перед очима все закрутилося-закрутилося… І раптом я опинився в яру за дідовим городом. Я сидів на піску. І щось наче примушувало мене копати той пісок. Я почав розгрібати його спершу руками, тоді якоюсь залізякою, що попалася мені під руку. Я вирив уже здоровенницьке ямище, але все рив і рив. І раптом я натрапив на якийсь згорток. Я обтрусив його від піску. То була гумова рукавичка, обплутана мотуззям.
Я схопив згорток і побіг до діда Грицька.
- Куди це ти розігнався, як німий до суду? - весело спитав він мене.
Я мовчки простягнув дідові згорток. Дід так і застиг.
- Де… де ти це знайшов?!
- У яру… у піску…
- О Боже! Неймовірно! - Дід тремтячими руками розплутав мотуззя, розліпив, розриваючи, злежалу гуму і дістав пожмаканий синій конвертик. І прочитав:
«Бажаю тобі щастя! Буду пам’ятати тебе все життя. Кіра».
Дідусь Грицько вдячно пригорнув мене до грудей.
- Вона таки пам'ятає вас! Хіба такого, як ви, можна забути?! - сказав я.
Ну чому, чому я не міг сказати, що я щойно бачив її і навіть допоміг їй витягти з ями ключі і як вона сказала, що я їй нагадую дідуся! Мені так хотілося це сказати, але я не міг. Бо не міг розкрити таємницю чарівних окулярів. Я тільки відчув: як це радісно робити комусь добро!

ПРИГОДА ДЕСЯТА
Анжеліка.

Сьогодні нарешті приїхав з курорту Ромка. Я з таким нетерпінням чекав його!… І от нарешті він приїхав. Щоб зустрітися з ним, я навіть на кілька днів приїхав із села, де гостював у діда з бабою. Ромка був якийсь розгублений і незвичайний.
- Що таке? - питаю. - У тебе якісь негаразди?
- Та! - махнув він рукою. - Не питай!
- Не лякай мене, - ка¬жу. - Якась біда?
- Нема в мене вже чарівних окулярів! - зітхнув він.
- Як?!
- На дні Чорного моря вони… Анжеліка викинула.
- Яка Анжеліка?!
- Топ-модель. Майбутня шоу-зірка.
- Ну, ти даєш! Такі зв'язки!… Розказуй швидше!
- Ну, приїхали ми на той болгарський курорт. Оселилися у крутому пансіонаті. Людей небагато. Свій пляж. Купання прекрасне. Але однолітків моїх - жодного. Лише кілька дрібних дошкільнят. Батькам добре. Вони в мене преферансисти. І тато, і мама. Є така гра в карти - преферанс. Знайшли собі таку ж завзяту пару, теж чоловіка й жінку. І з ранку до вечора «записували пульку» (так це в них називалося). Тільки й чути: «Сім перших!», «Вісім третіх!», «Я віст!», «Я пас!», «Тотус!», «Мізер!», «Ви без двох», «Лізье на гору!» А мені сказали: «Купайся, загоряй, читай книжки, бо вже очманів від того комп'ютера і телевізора!» Перші два дні я нудьгував страшенно. А на третій день… Лежу я голічерева на піску біля води, і раптом з моря виходить незнайома дівчинка, ну, може, трохи старша за нас. Наче Венера з піни морської… Вродливиця неймовірна!
- Краща за Ритку Скрипаль?
- Твоя Ритка Скрипаль може сховатися. Ритка Скрипаль порівняно з нею - служниця, попелюшка з першої дії, до перетворення. Сама чорнява, а очі сині, великі, з мохнатими віями. У вушках сережки з перлами. Струнка, як тополька. У руці тримає мушлю, таку, знаєш, як великий равлик. І йде прямо до мене. Я підхопився. А вона так, наче ми тисячу років знайомі: «Привіт! От притули до вуха! - і сама притуляє мені мушлю до вуха. - Чуєш?» - «Що?» - розгубився я. «Голоси моря, балда!» - «Ну, шумить, - кажу, - щось тихо». - «Це шум прибою, - Дай сюди!» Забрала в мене мушлю, притулила до свого вуха. «О! - каже. - Он медуза крабові щось говорить… А краб невдоволено скрегоче… А морський коник ірже на все море… Ех! Нема в тебе, Ромко, фантазії. Глухуватий ти». - «А звідки ти знаєш, як мене звуть?» - здивувався я. «Бо я русалка! - усміхнулась вона. - А русалки все знають». - «Мабуть, почула, як мене батьки кликали. А ти взагалі звідки, з якого пансіонату?» - «Сказала ж - русалка я!»-«А де ж твій риб'ячий хвіст?»- «А я безхвоста! - знову усміхнулась вона. - Новий сучасний вид! Ха-ха-ха!» - «Ну, добре, - кажу. - Як тебе звуть?» - «Анжеліка! Русалка Анжеліка. А прізвище Акласур, Русалка навпаки, під таким прізвищем я записалась на конкурс топ-моделей». - «Круто!» - «А ти думав! Я взагалі люблю несподіванки, пригоди, таємниці!» - «Ти плаваєш добре?»- «У мене розряд!» - «Це погано!» - «Чого?» - «Дай мені слово, що ти не попливеш за мною. І не будеш робити спроб дізнатися, хто я і звідки! Я хочу, щоб це лишалося для тебе таємницею». - «Ну, якщо ти наполягаєш…» - «Наполягаю! Я буду сама припливати до тебе». - «Гаразд! Хай буде так!» - «Ну, дивись! Якщо ти порушиш слово, ти мене більше не побачиш! Бережи мою мушлю. Може, я тобі через неї щось скажу…» Вона таємничо всміхнулася, помахала мені рукою і пішла в море… Я чекав наступного дня так, як нічого ще не чекав у житті… І вона таки знову припливла. «Ну, як ти тут? Нудьгуєш без мене?» - «Авжеж! - признався я. - В усьому нашому пансіонаті жодної живої душі». - «У нас теж нікого цікавого, - сказала вона. - Якісь доходяги!» - «Звідки ти всетаки?» - не втримався, спитав я. «От! Ми ж домовилися! Це ж таємниця!… А в тебе є в житті якась таємниця, про яку не знають ні батьки, ні друзі?» - «Є!» - «Незвичайна?» - «Навіть більше - неймовірна!» - «Ти диви! - підняла вона брови. - Ти, звичайно, мені не розкажеш…» - «Ні! Пробач, але я зв'язаний словом. Це не лише моя таємниця. Це й таємниця мого друга. Наша спільна. І ми поклялися нікому її не розказувати». - «Ну, якщо поклялися, - зітхнула вона. - Тоді не треба! А ким ти хочеш стати?» - «Ще точно не знаю… Або футболістом, як Андрій Шевченко… Або бізнесменом, як тато з мамою. А ти - топ-моделлю?» - «Ні! Топ-модель - це проміжний етап. Я хочу стати зіркою шоу-бізнесу. Як Софія Ротару». - «Непогано». - «Авжеж!…» Ми з нею того дня довго говорили. А тоді вона знову пішла в море і зникла… А вночі вона мені наснилася. Я взагалі-то майже не запам'ятовую снів, ти знаєш. Але цей сон вкарбувався у пам'ять так, наче я його бачу по телевізору.
- Ну, давай! Давай розказуй!
- Наснилося мені, наче я в морському царстві під водою. Дихаю вільно, хоч і без акваланга - наче в мене зябра. Навколо сновигають риби і різні морські істоти - медузи, морські коники, кальмари… От пропливла величезна акула, вишкірилася у посмішці, показуючи свої страшні зуби… Аж от і палац морського царя Нептуна. Сидить він на троні з золотим тризубом. Борода зелена, як водорості, а на голові корона з величезними перлами. Навколо трону в дивовижному танці під чарівну музику кружляють русалки з риб'ячими хвостами. І раптом з'являється Анжеліка - теж з риб'ячим хвостом. І починає співати:
- Сьогодні наш останній день!
А ти, як пень, - анітелень!
Нічого так і не збагнув,
Ким ти, ким ти для мене був!
Я ж так тебе кохала,
Коли тебе пізнала!
Тепер прощаємось навік:
Русалка я - ти чоловік.
Прощай! Прощай! Прощай! Прощай!
Прощай! Мене не забувай!
І я тебе не забуду,
Завжди пам'ятати буду!…
«Дивина! - думаю я. - У неї ж не було хвоста. Вона ж казала, що вона безхвоста - новий вид». І Анжеліка, наче прочитала мої думки, каже:
«Нічого дивного! Коли я виходжу з води, риб'ячий хвіст я залишаю в морі. А потім знову пристьобую». Вона так і сказала - «пристьобую», наче він у неї на ґудзиках… І на цьому я прокинувся.
- Ну, ти просто казкар! Андерсен! Ще й пісню римовану запам'ятав. Чи вже сам написав?
- Нічого я не писав, - почервонів Ромка.
- А їй ти про цей свій сон розказав?
- Розказав. Тільки про те, що вона освідчувалась мені, не говорив. Сказав, що вона дуже гарно співала якусь пісню. Вона була задоволена: «Це тому, що я сказала, що хочу стати співачкою. Так ти про мене думаєш, раз я тобі наснилася? Ну думай, думай! Я люблю, коли про мене хлопці думають. Я теж буду про тебе згадувати. Бо ти не лізеш до мене в душу, не чіпляєшся, не намагаєшся розгадати мої таємниці. Та, крім таємниць, я ще люблю несподіванки. І завтра на тебе чекатиме саме несподіванка!» І вона усміхнулася своєю чарівною загадковою усмішкою… Що тобі, Їжачку, сказати?… Такого в моєму житті не було ніколи!
- Я розумію!
- Нічого ти не розумієш! Ти ж не знаєш, що було далі.
- Ну, то давай - розказуй швидше!
- Наступного дня я чекав обіцяної несподіванки. Я ламав собі голову, гадаючи, що вона мені приготує… Але Анжеліки все не було. Я чекав до пізнього вечора. Але вона так і не з'явилася. Я з прикрістю думав: «Невже це і є її несподіванка?… А може, з нею щось трапилося… Може, вона захворіла». Уночі вона знову мені наснилася. Але тепер уже не під водою, а на пляжі. Вона стрибала на одній нозі, робила мені «носа» і глузливо виспівувала: «Ну, як я прикололася?… Ти прийшов, мене нема! Підманула, підвела!» А потім перестала глузувати й сказала: «Але не впадай у відчай! Завтра я припливу!» Але й завтра вона не припливла… Я, Їжачку, не люблю, щоб з мене робили шланг, не люблю, щоб мене обдурювали.
- А хто любить!
- І на третій день я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я вважав, що маю право.
- Не знаю. Я б, може, й не став.
- Але мене так заїло! Так заїло!… І я дістав з рюкзачка чарівні окуляри (батьки грали в преферанс на пляжі і, звичайно, не бачили що я роблю в номері) і, згоряючи від нетерпіння, начепив окуляри… Перед очима все, як завжди, закрутилося-закрутилося… і враз я опинився на палубі великого катера для морських прогулянок. Бачу - неподалік від мене стоїть моя Анжеліка у блакитному платтячку і великому білому крислатому капелюсі. Побачила мене і здивовано вигукнула: «О! І ти тут!… А чому ти в окулярах? Ти що - короткозорий?» - «Ні, - кажу. - Не короткозорий». - «Так ти це для форсу? Фу! Окуляри тобі так не личать! Зніми зараз же!» Я хотів зняти, але не зміг. Окуля¬ри наче приросли до перенісся й до вух. «Скинь, я тобі сказала!» - владно мовила Анжеліка. «Я не можу!» - признався я. «Так я тобі допоможу!» - вигукнула Анжеліка, зірвала з мене окуляри і швиргонула в море. Я заціпенів: «Що ти зробила?! Це ж чарівні окуляри!» Вона зареготала: «Чарівні! Ха-ха-ха!» І тут якийсь бородатий дядечко, що стояв неподалік, спитав її: «Що це ти кинула в море, Ганнусю?» Вона махнула рукою: «Ай, тату!» І я зрозумів, що ніяка вона не Анжеліка, а Ганнуся, що дурила мені голову і сміялася з мене. І одразу вона стала мені неприємною. І тієї миті я побачив серед пасажирів нашу артистку-чарівницю Маргариту Степанівну та її чоловіка Рудольфа Андрійовича, клоуна-фокусника. Вони дивилися на мене і мовчки докірливо похитували головами. І враз знову все в мене перед очима закрутилося-закрутилося і я опинився в нашому номері. Я з останньою надією кинувся до рюкзачка. Але чарівних окулярів там не було…
- Шкода, звичайно! Але не впадай у відчай! Мої ж лишилися. Будемо користуватися ними удвох. І я певен, Ромко, що в нас ще будуть цікаві пригоди, пов'язані з ними…

ПРИГОДА ОДИНАДЦЯТА
Козачок Ґулька.

Це було наприкінці серпня. Ромка весь час каню¬чив:
- От! Знову почнуться уроки, домашні завдання… Не до пригод буде. Даремно тільки чарівні окуляри пролежують. Без дії.
Але ще до початку навчального року пригода, пов'язана з чарівними окулярами, таки сталася.
У нас з Ромкою нещодавно з'явився спільний ворог. Здоровило дев'ятикласник Альберт Біляков, а точніше Алик Мармиза, як ми його прозвали. Він нещодавно оселився у сусідньому будинку - переїхав з Подолу - і вважав себе крутим подільським хуліганом. Він почав козакувати над усіма сусідськими пацанами, меншими від себе. Вимагав гроші і, в разі відмови, бив страшенно болючі «шалабани», тобто щиглі - руки в нього були здоровенницькі. Не тільки я, слабак, а й спортивний Ромка страждав від тих «шалабанів». Ми намагалися уникати зустрічей з Аликом Мармизою. Але сьогодні ми тільки вийшли з дому, як одразу потрапили в обійми Алика. Він перетнув нам дорогу і засичав:
- Женіть монету!
І вже підняв правицю для «шалабанів», як раптом сталося щось неймовірне. Алик враз зойкнув і схопився за лоба. І ми побачили, як на лобі в нього набрякають дві здоровенницькі сині ґулі. Мармиза лайнувся й побіг додому.
- Тю! Хтось з рогатки стрельнув, чи що? - здивовано озирнувся Ромка. Але позад нас були двері. Алик стояв обличчям до нас - з рогатки стрельнути не міг ніхто. Та й ґулі вискочили майже одночасно - стріляти мусили двоє. Причому одразу. Дивина! Чудасія!
- У нас з'явився якийсь таємничий, невидимий захисник! - здивовано мовив Ромка.
Кілька днів, поки в Алика Мармизи не зійшли ґулі, він не показувався. Аж раптом бачимо - з'явився нарешті. Ми з Ромкою сиділи на моєму балконі, що виходив на вулицю, і грали в шахи. Аж бачимо - іде Алик. А назустріч йому - хлопчик років десяти. Алик до нього зі своїм звичним вигуком: «Жени монету!» Та тільки він це сказав, як одразу скрикнув і схопився за лоба. І знову на його лобі з'явилися дві здоровенницькі сині ґулі. Від подиву скрикнули й ми з Ромкою.
Ну, це вже не жарт, не випадковість. Якийсь невидимка всерйоз взявся за Мармизу.
- Хто ж це?! - вигукнув я.
- По-моєму, є всі підстави скористатися з чарівних окулярів! - мовив Ромка.
- А може, втримаємося? - сказав я. - Попереджали ж нас, що користуватися чарівними окулярами можна тільки у крайньому разі, коли без них не обійтися…
- От ти ж, їй-богу!… - скривився Ромка.
- А якщо втратимо? Одні ж лишилися. А крайнього ж разу нема. Просто з цікавості.
І раптом з боку вулиці, біля балкона, просто в повітрі почувся дзвінкий хлоп'ячий голос:
- О! Так у вас є чарівні окуляри?! То ми б могли подружитися. А то я все сам та сам. Нуднувато мені буває без товариства. Навіть словом перекинутися ні з ким.
У нас з Ромкою навіть роти порозкривалися від несподіванки.
- Ой!… Х-хто це?! - пробелькотів Ромка.
- Надягайте чарівні окуляри, тоді будемо балакати! - почулося знову.
- «Надягайте»!… У нас всього одна пара, - зітхнув Ромка.
- Нічого!… В окулярах же два скельця - ліве і праве.
- А оправа ж одна! - сказав я.
- Не хвилюйтесь! Буде дві! - сказав невидимка.
Я кинувся в кімнату до свого рюкзачка, де на споді ховав окуляри, і побачив, що, справді, там уже лежать дві пари, кожна з одним скельцем, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно чарівні окуляри. І знову роти від подиву пороззявляли… Біля балкона просто в повітрі ми побачили усміхненого хлопчика у сорочці-вишиванці, у смушевій шапці набакир, у червоних шароварах, червоних чоботях, який сидів верхи на дивному напівпрозорому блакитному конику з яскравою жовтою гривою і жовтим хвостом. У руках хлопчик тримав срібний пернач, коротку палицю з перистим набалдашником (я знав, що це таке, бо читав багато книжок про запорожців).
- Хто ж ти такий?! - спитав я.
- Я - Козачок Ґулька з роду Мамаїв, козаків-характерників, тобто чарівників. Ви ж про Козака Мамая, мабуть, чули?
- Аякже! - вигукнув Ром¬ка. - У нас дома навіть картина є - Козак Мамай з бандурою, а поряд кінь стоїть.
- Цьому національному герою українського фольклору пам'ятник на Майдані Незалежності поставили! - докинув я.
- А як ти у повітрі тримаєшся, не падаєш? - спитав Ромка.
- Бо я сиджу на чарівному конику-понику Літайку. Він сам з небесної блакиті, а хвіст і грива - з сонячних промінців. Ми з ним невидимі для людей. Ви нас бачите тільки завдяки чарівним окулярам.
- А чого в тебе таке дивне ім'я?
- Бо по Україні я гуляю, скривджених дітей я захищаю, хуліганам ґулі набиваю…
- Ну, це ми бачили! - усміхнувся Ромка.
- А давно ти по Україні гуляєш? - спитав я.
- Тринадцятий рік. Відтоді як Україна стала незалежною.
- А скільки ж тобі років? - недовірливо спитав Ромка.
- Чотириста дванадцять! - усміхнувся Козачок Ґулька.
- Що-о-о?! - вражено перезирнулися ми з Ромкою.
- Та сказав же - чотириста дванадцять! Я ж за часів козаччини народився.
- А чого ж ти досі не виріс, не став дорослим? - спитав я.
- А навмисне! Я своїм батькам сказав: «Люба мамо, любий тато, я не хочу виростати! Хочу залишитися хлопчиком і захищати скривджених дітей. Бо ті дорослі так заклопотані своїми дорослими справами, боротьбою за владу, що до дитячих справ у них руки не доходять». І батьки мені дозволили і дарували дитяче безсмертя. Ще й срібний пернач-ґулінабивач дали.
- А де ж ти був оті чотириста років, до незалежності? - спитав я.
- У Синьому Потойбіччі, де живуть усі чаклуни й чарівники. Ви всі живете у Посейбіччі, у звичайному реальному світі. А є ще світ казковий, нереальний, де живуть чаклуни й чарівники, - Синє Потойбіччя, вже сказав. І козаки-характерники, тобто чарівники, там живуть.
- І що ж ти там робив, у Потойбіччі, цілих чотириста років? Невже просто собі жив і нічого не робив? - спитав Ромка.
- Як це нічого не робив?! Воював весь час! З різними злими силами, які кривдять казкових дітей. Казкових дітей оно скільки - від Івасика-Телесика до Хлопчика-Мізинчика!… І злих сил - тьма-тьму¬ща!… Хочете на них подивитися?
- Цікаво було б, звичайно, - сказав я.
- Але для цього, мабуть, у Потойбіччя мандрувати треба, - сказав Ромка.
- Авжеж! - підтвердив Козачок Ґулька.
- А як? - спитав я.
- Дуже просто! Сядете на мого Літайка: один поперед мене, другий позад мене. І полетимо!
- Так він же такий маленький! - вигукнув Ромка.
- Нічого-нічого! - сказав Козачок Ґулька. - Зате дужий! Бо чарівний!
Блакитний Літайко наблизився до балкона, ми з Ромкою посіда¬ли на нього, і ко¬ник злетів у не¬бо. Ми мчали з шаленою швидкістю. І враз оглушливо бахнуло, як ото буває, коли реактивний літак долає звуковий бар'єр, і одразу блакить неба з світлої стала темно-синьою.
- Ну от! Приїхали! - сказав Козачок Ґулька.
Ми опустилися на землю. Все було майже таке, як і в нашому Посейбіччі, тільки синє - сині дерева, синя трава, сині будинки. На синій лавочці біля синьої хати сидів синій дідуган і щось говорив синій бабусі, але слів чути не було.
- Ото чаклун Іван Іванович Брехайло, а то Баба Ябеда, - пояснив Козачок Ґулька. - Чого вони дітей вчать - самі розумієте. Летимо далі!
І ми полетіли далі. По дорозі йшли двоє синіх здорованів і сердито розмахували руками.
- А це чаклун Іван Іванович Задирайло і чаклун Іван Іванович Ображайло. Що вони дітям начакловують, теж ясно! - сказав Козачок Ґулька.
Біля неохайної синьої хати були розкидані брудні, немиті каструлі й тарілки. Коло дверей просто на землі лежала нечесана, замурзана тітка.
- А це чаклунка Нечупара-Ледащо. А в хаті хропе її брат Невіглас-Ледащо. Дуже популярні чаклуни, найбільше дітей зачакловують. А оно мовонезнавець Суржиков-Какось, який мову дітям калічить… Ну, на сьогодні, думаю, досить. Гарні ви хлопці, сподобалися мені. Сподіваюсь, ми потоваришуємо. Недарма вам чарівні окуляри якісь добрі чародії дали. Бешкетникам не дали б. А раз у вас є чарівні окуляри, ми зможемо з вами спілкуватися. Бо ж у вашому реальному світі, у Посейбіччі, ми з моїм коником-поником Літайком невидимі. Як придумаєте якусь цікавеньку пригоду, гукайте мене. Власне, й гукати не треба. Начепіть чарівні окуляри - і я одразу з'явлюсь. Тільки пригода мусить бути обов'язково доброю, на гарну справу спрямованою, на рятування когось абощо. Тільки такі пригоди я люблю… А тепер - рушаймо назад!
І знову коник Літайко знявся у небо. І полетів з шаленою швидкістю. І знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар'єр. І небесна блакить враз стала ясною, світлою і прозорою, і незчулися ми, як опинилися біля мого балкона. Перелізли ми на балкон, попрощалися з Козачком Ґулькою, і він одразу зник, став невидимий. А в руці в мене опинилися чарівні окуляри з двома скельцями…
- От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! - захоплено вигукнув Ромка.
- І говорити нічого! Супер! - сказав я.

ПРИГОДА ДВАНАДЦЯТА
Чарівник Часомір та чаклун Зловред Поганський.

Після того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Ґулькою, ми тільки про нього й говорили.
- От класний Козачок Ґулька! - казав Ромка. - А коник-поник Літайко який!
- А пернач-ґулінабивач! - підкидав я.
- Треба щось таке цікавеньке придумати, щоб знову з ним зустрітися. Цікаве й добродійне! Так, як він і казав! Що б його таке придумати? - чухав потилицю Ромка.
- Не знаю, - зітхав я. - Якби знав, давно б тобі сказав. Ех, Ромко-Ромко! - знову зітхнув я. - Є в мене гріх на душі. Я тобі про нього ніколи нічого не говорив. Але й досі каюся!
- Який гріх? - спитав Ромка. - Вкрав щось? Чи вікно розбив?
- Гірше!… Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Півтора роки тому.
- Ну, давай-давай! Кайся! - усміхнувся Ромка.
- Було це влітку в селі, коли я поїхав, як завжди, до дідуся й бабусі відпочивати. Тато саме купив мені футбольний м'яч, щоб я з хлопцями на вигоні грав… Першого ж дня пішов я на вигін. А там - жодного хлопця. Як потім з'ясувалося, у сільмаг привезли морозиво, і хлопці побігли туди. Ну, ганяю я сам того м'яча, тренуюсь, індивідуальну майстерність відточую. Одбив м'яч далеченько. Аж тут раптом з'явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за мене. Вхопив м'яча в руки. Я подумав - забрати хоче, кричу: «Оддай!» А він мовчить, тільки усміхається. Кинув м'яч на землю, почав підбивати ногою. Я до нього, намагаюся забрати м'яча, а він весь час обводить мене, не дає забрати. «Оддай! - кричу. - Оддай, дурень!» А він знову - ні слова!… Це мене ще більше роздратувало. «Оддай, - кричу. - Пришелепкуватий! Ідіот! Ненормальний!» І знову він - ні слова у відповідь… Нарешті він кинув м'яча, повернувся й пішов, так мені нічого й не сказавши… А потім я дізнався, що він глухонімий. І, до речі, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичів. Попрощатися. На Північ переїжджали вони. Хотів зі мною погратися, а я бач…
- Тю! - пхикнув Ромка. - І це весь гріх?… Подумаєш!…
- Еге! «Подумаєш»! У мене й досі перед очима йо¬го тремтлива усмішка…
- Тремтлива? - не зрозумів Ромка.
- Коли він усміхався, губи в нього тремтіли, - пояснив я.
- Дуже ти, їжачку, вразливий, «впічатлітельний»! - сказав Ромка.
- Нічого ти, Ромко, не розумієш! - зітхнув я. - Якби можна було назад у минуле повернутися, я б зовсім по-іншому себе повів…
- Думаєш, Козачок Ґулька може тобі допомогти в цьому? - примружився Ромка. - Викинь з голови!… Козачок Ґулька тільки ґулі набивати може… Ой! Ой!
Ромка схопився за лоба. І одразу почувся голос невидимого Козачка Ґульки:
- Ото щоб не казав дурниць!… Я не лише ґулі набиваю, а й усім, як можу, допомагаю… Я все чув, Васю, що ти казав про свої переживання. Біжи бери свої чарівні окуляри! А ти, Ромко, йди гуляй! Ця пригода не для тебе!
- Вибачай, Ромко! Сам винен. Було б не говорити того, що ти говорив.
- Та він же невразливий, «невпічатлітельний»! - мовив Козачок Ґулька.
- Ні-ні! - вигукнув я. - Він гарний хлопець! Тільки напускає на себе, щоб здаватися крутішим, мужнішим.
- Давай-давай, біжи по окуляри!… А ти, Ромко, не думай… Справжні козаки були не лише мужніми, а й добрими, чуйними, людяними! - мовив Козачок Ґулька.
Я побіг по окуляри. А тоді, повернувшись, глянув на Ромку - такий він був зажурений і нещасний, що мені аж у серце кольнуло.
- Чого, Васю, задумався? - спитав Козачок Ґулька.
- Може, все-таки й Ромку візьмемо? Га? - прохально мовив я. - Хай би й він…
- Молодець, Васю! Я й думав, що ти так скажеш. Справді, добрий, чуйний ти хлопець!… Давай візьмемо й Ромку!
І враз я відчув, що в руці в мене вже не одна, а дві пари окулярів. По одному скельцю у кожних, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно ті окуляри і одразу побачили Козачка Ґульку на блакитному конику Літайку. Сіли ми на коника і тієї ж миті злетіли в небо.
- У Потойбіччя летимо! - сказав Козачок Ґулька. І знову, як і того разу, з шаленою швидкістю помчали ми небом. І знову бахнуло так, як бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар'єр. І знову ясна небесна блакить стала темно-синьою, знову під нами з'явилися сині дерева, сині будинки, синя трава… Ми прибули у Синє Потойбіччя і опустилися біля синього будиночка з високою трикутною вежею, на якій були великі годинники - по одному на кожному боці. І показували ті годинники різний час.
- Тут живе чарівник-годинникар Мить Митьович Часомір, - пояснив Козачок Ґулька. - Один годинник на вежі показує час теперішній, другий - час минулий, третій - час майбутній. Цей чарівник і може допомогти тобі, Васю, повернутися у минуле. Правда, тільки для доброго діла. Але попереджаю тебе, Васю, за повернення у минуле доведеться заплатити. За кожну хвилину днем майбутнього життя.
- Ого! - сказав Ромка.
- І якщо ти зробиш щось погане, повернутися вже не зможеш. Так у минулому й залишишся.
- Нічого поганого я не робитиму. Я згоден!
- Десяти хвилин тобі вистачить? - спитав Козачок Ґулька.
- А якщо не вистачить, можна буде продовжити? - спитав я.
- Можна. Тільки кожна продовжена хвилина буде коштувати двох днів майбутнього життя.
Ромка вже зробив рота бубликом, щоб сказати своє «ого!», але я вигукнув:
- Згоден!
- Ну, тоді я кличу Митя Митьовича, - і Козачок Ґулька піпікнув кілька разів так, як піпікають по радіо, коли сповіщають точний час. І з будиночка вийшов синій чоловічок з фіолетовими очима, у яких бігали жовтенькі бісики, наче секундні стрілки, - в лівому в один бік, у право¬му в другий. Чоловічок був кругловидий, з довгеньким гострим носиком, який весь час теж крутився то в один бік, то в протилежний. Козачок знову почав піпікати, як сигнали точного часу. Чарівник Часомір теж щось пропіпікав. Козачок Ґулька пояснив нам:
- Мить Митьович нашої посейбічної мови не знає, тому я переказав йому по-потойбічному твоє, Васю, прохання. І він запрошує тебе.
Чарівник зробив церемонний запрошувальний жест, і я пішов за ним у будиночок. І одразу наче потрапив у механізм чудернацького годинника. На всіх стінах, на стелі крутилися врізнобіч фіолетові, з жовтими зубчиками коліщатка. Мить Митьович підвів мене до великого коліщатка і жестом показав, щоб я схопився за нього. Я схопився - і враз злетів угору, у трикутну вежу до одного з годинників, що, певне, показував минулий час. І полетів у синю безодню. І за мить опинився на вигоні з отим своїм новеньким футбольним м'ячем саме у той момент, коли глухонімий хлопчик схопив м'яча. Слова: «Віддай, дурень!» - вже от-от мали зірватися у мене з язика, але я прикусив його. Привітно усміхнувся хлопчику. Тоді швиденько скинув кеди, поставив їх обабіч, позначивши футбольні ворота, став посередині, пригнувся, як воротар, і махнув хлопчику, щоб він бив мені пенальті. Хлопчик радісно усміхнувся мені у відповідь і вдарив по м'ячу. Я гепнувся на пузо, пропускаючи одинадцятиметровий. Хлопчик радісно підніс дого¬ри руки, як це роблять футболісти, коли заб'ють гол. Я показав йому відстовбурчений великий палець - молодець, мовляв! А тоді він став на ворота і я бив йому пенальті. І він ловко ловив м'яч. І знову я підносив догори великий палець. Хвилини летіли за хвилинами. Я не помічав часу. Яка то радість - мати можливість спокутувати свою провину!… Нарешті хлопчик показав на свою ліву руку, на те місце, де носять годинник, - мовляв, йому час іти. Глянув на мене вдячно, помахав вітально рукою і побіг… І в цю мить запіпікало, як по радіо. Закрутилося-закрутилося - і я опинився у будиночку чарівника Часоміра. Мить Митьович схвально поплескав мене по плечу, і ми вийшли з чарівного будиночка до Ромки і Козачка Ґульки. Мить Митьович пропіпікав щось Козачкові.
- Мить Митьович каже, - звернувся до мене Козачок Гулька, - що ти йому сподобався, він з тебе плати не візьме, ти побував у минулому, так би мовити, безкоштовно. Всі твої майбутні дні залишаться при тобі.
Я вдячно закивав головою чарівникові. Він привітно усміхнувся мені і зник у будиночку.
- А тепер, Ромко, я познайомлю тебе з чаклуном, який змушує тебе думати й робити не по-доброму, - ска¬зав Козачок Ґулька. І Ми знову посідали на коника Літайка і подалися далі. Аж от Літайко опустився біля страхітливого чорного палацу, з даху якого на двері спускалися звиваючись страхітливі потворні змії з зеленими очима і вогнедишними пащами.
- Це палац лихого чаклуна Зловреда Поганського-Хуліганського. А от і він сам!
З палацу вискочив синій дід з зеленою бородою і зеленими, як у потвор, очима. Чаклун пронизливо подивився на нас і раптом кинувся до Ромки й почав його обіймати й цілувати, радісно піпікаючи. Не встиг я і оком зморгнути, як він схопив Ромку в обійми і зник разом з ним у палаці.
- От бачиш, Васю, Зловред Поганський одразу помітив, кого він може зачаклувати й зробити своїм агентом. Будемо зараз Ромку виручати! - І Козачок Ґулька кинувся до дверей і почав гамселити потвор своїм срібним перначем. Потвори пронизливо заверещали. З палацу одразу вискочив чаклун. Козачок Ґулька і його вцідив по голові. Чаклун поточився і впав. І в цю мить з палацу вискочив Ромка, блідий і переляканий.
- Тікаймо швидше, поки чаклун не прочумався!
Ромка скочив на коника Літайка, і ми чимдуж помчали геть.
- Ху-у!… - важко дихаючи, промовив Ромка. - Спасибі, що врятували!… Він на мене дмухнув, чимось одурманив і примушував підписати якийсь чорний папірець.
- Якби ти підписав той папірець, був би зачаклований, став би карним злочинцем, потрапив би у лабета злодіїв і хуліганів, - сказав Козачок Ґулька.
І ми знову помчали з шаленою швидкістю у синє небо. І знову бабахнуло, коли ми перетнули кордон Потойбіччя і опинилися у ясному небі. Кілька хвилин - і ми вже в нашому дворі. Ми з Ромкою злізли з коника Літайка і, прощаючись, по черзі потиснули руку Козачкові Ґульці.
- Ну, до побачення! До наступної пригоди! - сказав Козачок Ґулька. - Мені з вами цікаво.
- А нам з тобою ще більше! - сказав Ромка.
І Козачок Ґулька та його коник Літайко одразу зникли - зробилися невидимими. А в руках у мене опинилася одна пара окулярів - з двома скельцями. На душі в мене було так легко, що я спокутував свою провину перед глухонімим хлопчиком. Та й Ромка був задоволений, що вирвався з обіймів чаклуна Зловреда Поганського.

ПРИГОДА ТРИНАДЦЯТА
Викрадення.

Як ви вже, мабуть, помітили, мій друг Ромка - хлопець дуже запальний і нетерплячий.
- Якщо комусь сказати, що в нас є чарівні окуляри, що ми знайомі з незвичайним Козачком Ґулькою і що ми спокійнісінько собі сидимо і нічого не робимо, не контактуємо з тим Козачком, з нас, з дурнів, голосно сміялися б! - кип'ятився Ромка.
- Але ж ти знаєш, Маргарита Степанівна попереджала - чарівними окулярами можна користуватися лише в крайньому разі, коли без них обійтися просто неможливо. А без чарівних окулярів ми Козачка Гульку не побачимо, - намагався заспокоїти я Ромку.
- То вважай, що в мене саме такий крайній раз - я хочу показати Козачкові нову комп'ютерну гру «Контрстрайк». Я певен, що Ґулька не лише не грав, а й в очі не бачив ніколи комп'ютера. І це свинство з нашого боку, маючи чарівні окуляри, не викликати Ґульку й не показати йому комп'ютер!
Ця розмова відбувалася на вулиці, коли ми поверталися після уроків додому. І раптом позад нас почувся дзвінкий голос:
- Хлопці, а про що це ви говорите? Про які чарівні окуляри, про якого Козачка Ґульку?!
Ми з Ромкою так і поприсідали від несподіванки. Рвучко обернулися і побачили Ритку Скрипаль, першу красуню нашого класу, в яку ми з Ромкою обидва були трохи закохані, але яка була дуже горда і не звертала на нас уваги. Виявляється, Ритка йшла за нами і чула нашу розмову. Ми втратили пильність і говорили занадто голосно.
- Чого це ви роти пороззявляли? - усміхнулася Ритка. - Так що це за чарівні окуляри і Козачок Ґулька?
Ми з Ромкою безпорадно перезирнулися.
- Та що ти вигадала?! - першим отямився Ромка. - Які чарівні окуляри?! Який Козачок Ґулька?!
- Ага-ага! - підтакнув я.
- Та що мені - позакладало?! Я ж усе чула! - вигукнула Ритка.
Ми з Ромкою перезирнулися.
- А-а… То я… то я переказував їжачкові нову комп'ютерну гру.
- Ага-ага! - знову підтакнув я.
- Думаєте, я дурна? - пхикнула Ритка. - Ви просто не хочете мені говорити! Ну й не треба!…
- Ну, які можуть бути чарівні окуляри? Який чарівничок Гулька?… У наш час це ж просто нереально! - вигукнув Ромка. - Фантастика!… Інша справа - Інтернет, комп'ютер… Досягнення сучасної науки!
- Ай! - махнула Ритка рукою. - Колись і комп'ютер був фантастикою! - Ритка зітхнула. - А мені так потрібні були б чарівні окуляри!…
- Для чого? - спитав я.
- У мене сестричка двоюрідна, Любочка… сліпа… їй і операцію робили у Центрі мікрохірургії ока - нічого не допомагає…
Ми з Ромкою знову перезирнулися. Завжди самовпевнена, горда і зверхня, Ритка виглядала зараз безпорадною і нещасною. Мені стало її так жаль!… Але Ромка поспішив сказати:
- Та нема ж у нас чарівних окулярів! Нема!… Звідки б вони могли узятися?! Що ми - чаклуни, чи що?… Якби ми мали чарівні окуляри, хіба б у нас були проблеми з помилками у диктантах? Все б підгледіли! Ха-ха!
Ромка говорив так переконливо, що я б і сам повірив.
- Що ж… вибачайте, панове! - Ритка знову стала гордою і зверхньою. Пхикнула і побігла від нас. Я зітхнув і знизав плечима. Ромка пильно глянув на мене:
- Ти що, Їжачку, може, хочеш віддати їй чарівні окуляри?!
- Ні!… Але… - я знову знизав плечима.
- Що - «але»? Що - «але»?… Ой, Їжачку, я бачу, ти вже готовий віддати Ритці чарівні окуляри… А може, вона вигадала все про сліпу сестричку Любочку, щоб заволодіти чарівними окулярами?
- Та ні, не думаю! У неї був такий вигляд!…
- Ой! - махнув Ромка рукою. - Ті дівчата - такі артистки, можуть зробити будьякий вигляд! І взагалі це ж наша спільна таємниця… Маргарита Степанівна нам обом же дала чарівні окуляри, і я не винен, що свої втратив. Так склалося, ти ж знаєш. І взагалі у світі стільки сліпих!… Слухай, їжачку, хай окуляри краще будуть у мене. Я-то їх точно нікому не віддам. Давай їх сюди!…
У мене майнула думка, що це навіть краще - хай долю окулярів вирішує Ромка.
- Тільки ти ж, Ромко, не легковаж, - сказав я. - А то пропадуть нізащо…
- Не хвилюйся! Не пропадуть! Що я - не розумію? Давай! Давай!
Я дістав із споду рюкзачка чарівні окуляри, віддав Ромці, і він поклав їх у свій рюкзачок. Настрій у мене одразу чогось зіпсувався.
У той день я ходив з мамою купувати мені нову куртку - стара зовсім подерлася. Ходили-ходили, вибираливи¬бирали, поки нарешті знайшли - і за ціною підходящу, і непогану. Повернулися додому аж надвечір, і тут мене чекала страшна несподіванка: Ромчина мама прибігла до нас схвильована - розпитувати мене, чи не знаю я, де Ромка. Коли вона прийшла додому, то побачила, що комп'ютер включений, а Ромки нема. І верхнього одягу його нема. І склянка соку апельсинового недопита. А Ромка сік завжди допивав. Отже, він зник раптово, дуже поспішав. Я згадав Ромчині слова, що він хотів показати комп'ютер Козачкові Ґульці. Але ж я не міг сказати цього Ромчиній мамі. Мені було ясно, що Ромчине зникнення пов'язане з Козачком Ґулькою.
Ох, як мені були потрібні зараз чарівні окуляри! У мене були всі підстави скористатися ними! Та вони були в Ромки. Я пішов з Ромчиною мамою до них «оглянути місце події» і нищечком зазирнув у Ромчин рюкзачок. Чарівних окулярів там не було!…
Безнадійно зітхаючи, я спускався сходами до себе на третій поверх і раптом почув голос невидимого Козачка Гульки:
- Слухай, Васю, було так - Ромка викликав мене за допомогою чарівних окулярів і почав знайомити з комп'ютером, показував, як користуватися «мишкою» і клавішами під час гри. Я захопився - ніколи ж комп'ютера не бачив, і раптом задзвонив телефон. Ромка побалакав з кимось і каже: «Пограй, Ґулько, трохи сам, а я вибіжу на вулицю до машини: подзвонив по мобільнику мамин шофер - мама просила передати їй теплу кофту, бо в офісі зимно». Сказав і побіг, накинувши куртку. Я собі граю-граю, а Ромки нема. Я визирнув у вікно - ні машини, ні Ромки. Минула година-друга, а Ромка не йде. Аж тут з'явилася Ромчина мама. Кинулася гукати Ромку, і я зрозумів, що ніякого шофера вона не присилала. Де подівся Ромка - хтозна. Я й тебе шукав, але тебе не було.
- Я з мамою по магазинах ходив, куртку мені шукали… Ой, Ґулько, боюсь, Ромку викрали!… Рекетири! Щоб викуп за нього вимагати. Ромчині ж батьки - бізнесмени. Ой, це ж так небезпечно! Якщо батьки викупу не заплатять або звернуться до міліції, Ромку навіть убити можуть.
- Що ж, треба негайно шукати Ромку! - сказав Ґулька.
- А де, де шукати? - розгублено спитав я.
- Доведеться звернутися до Казкового Довідкового Бюро Надзвичайних Подій (скорочено Кадобнап). Кадобнап крутиться на орбіті навколо Землі і збирає інформацію про всі надзвичайні події, що відбуваються у світі. Керує Довідковим Бюро чарівник Іван Іванович Шукайло. Отож виходь, Васю, на подвір'я. Там прив'язаний до дерева невидимий коник Літайко. Сядемо й полетимо на орбіту.
- А що я скажу мамі? - розгублено спитав я. - Це ж, мабуть, надовго.
- По-перше, ненадовго, - сказав Козачок Ґулька. - А по-друге, і говорити нічого не треба. Мама й не помітить твоєї відсутності. У чарівному світі час спресований до кількох секунд. Не гайся, треба поспішати.
Послухався я Козачка Ґульку, вибіг надвір і там знову почув його голос:
- Залазь швиденько на дерево, хапайся за нижню гілку і розставляй ноги. Ми з Літайком тебе заберемо.
Заліз я на дерево, схопився за гілку й повис з розставленими ногами. І за мить відчув, що вже сиджу на невидимому конику Літайку. Схопився за невидимого Козачка Ґульку, і ми злетіли у зоряне небо.
- Не дивуйся, - сказав Козачок Ґулька. - Зараз на тобі буде скафандр космонавта. Ти ж не чарівник, тобі у космосі дихати треба буде.
І справді, я відчув на собі скафандр космонавта, і я побачив блакитну Землю, від якої ми віддалялися з шаленою швидкістю. Я ледь встигав помічати супутники і космічні станції, повз які ми мчали…
Аж от ми пригальмували біля дивовижної споруди з численними антенами і безліччю ілюмінаторів. Козачок Ґулька постукав (видно, своїм перначем) по люкові. Люк відчинився, і ми влетіли всередину. У кріслі перед величезним екраном сидів кумедний дідусь в окулярах з подвійними скельцями - верхнє прозоре, нижнє темне.
- Зараз я з ним побалакаю мовою казковою, яку ти не зрозумієш… Поясню йому, що нам треба, - сказав Козачок Ґулька і заджерґотів щось чарівникові Івану Івановичу Шукайлу (звичайно ж, це був він). Той закивав і підняв голову, щоб дивитися на екран крізь темні скельця.
- Коли пан Шукайло дізнається про злочинні надзвичайні події, він дивиться крізь темні скельця; а коли дізнається про гарні, радісні надзвичайні події, дивиться крізь світлі, - пояснив Козачок Ґулька.
На екрані швидко замиготіли страшні кадри, наче з американського фільму жахів, і враз виник стоп-кадр, на якому я побачив Ромку. Він лежав зі зв'язаними руками, ще й прикутий ланцюгом до батареї парового опалення у напівтемному підвальному приміщенні… Поруч, на старому пошарпаному дивані, куняв коротко стрижений здоровило з бичачою потилицею.
- О! Це те, що нам треба! - мовив Козачок Ґулька, а тоді вдячно заджерґотів щось чарівникові Шукайлу, і ми знову вилетіли у відкритий космос.
- Адреса в нас уже є. Будемо визволяти Ромку! - сказав Козачок Ґулька.
- Але ж ті рекетири мене побачать, - сказав я.
- Як же вони тебе побачать, коли ти невидимий, - усміхнувся Козачок Ґулька. Я роззирнувся і справді не побачив ні рук своїх, ні тулуба. Тю! Ми мчали з шаленою швидкістю назад до Землі. От уже й Київ… Осяяний вогнями Хрещатик, Майдан Незалежності… Але ми полетіли на околицю, на Куренівку. І опустилися у садку якогось приватного будиночка. На стовпі хитався невеликий ліхтар, ледь освітлюючи подвір'я.
- Ну от - приїхали! - сказав Козачок Ґулька.
- А як же ми всередину зайдемо? - спитав я. - Двері ж, мабуть, зачинені.
- А нащо нам двері? Ми ж невидимі, чарівні. Ми й крізь стіни проникнемо! - І, на мій подив, ми справді вільно проникли всередину будиночка крізь стіни.
У напівтемній кімнаті, яку ми бачили на екрані в Шукайла, лежав на підлозі Ромка. Ми наблизилися до нього, і враз Ромка скочив на рівні ноги, звільнившись від мотузок і ланцюгів. А замість нього на підлозі опинився зв'язаний і прикутий здоровило з бичачою потилицею. Від жаху очі в здоровила зробилися, як колеса. А на лобі набрякли дві здоровенницькі сині ґулі - Козачок Ґулька таки не втримався і вперіщив його своїм перначем.
- Давай, Ромко, швидше сідай на Літайка! - вигукнув Козачок Ґулька. І враз Ромка став невидимий, а я відчув, що він уже сидить поряд зі мною на Літайку.
І, вилетівши крізь стіни з будиночка, ми помчали до нас додому. Біля нашого будинку ми з Ромкою злізли з Літайка і знову стали видимими. Як добре мати справу з чарівниками!
Ромка захоплено вигукнув:
- От спасибі, що врятували! А я вже думав, що мені капець!
- А де ж чарівні окуляри? Чому ти ними не скористався? - спитав я.
- Та в кишені! Рекетири ж мене одразу зв'язали, і я не міг дотягтися до кишені, - сказав Ромка. - А як ви мене знайшли?
- Вася тобі все розкаже! - мовив Козачок Ґулька. - А я зараз поспішаю - ви ж у мене не одні.
- А що ж я мамі скажу? - почухав потилицю Ромка. - Хто ж мене звільнив?
- Скажеш, що втік, виявивши кмітливість і спритність! Хлопець ти з фантазією, щось придумаєш! - сказав Козачок Ґулька. - А в міліцію треба таки заявити: і адреса тобі відома, і словесний портрет описати зможеш. Безкарними цих покидьків лишати не можна. Ну, бувайте здоровенькі!…
Я глянув на Ромку: він був блідий і нещасний - далася-таки взнаки йому та надзвичайна подія!
І раптом я подумав: чи не за те йому ті переживання, що він без співчуття поставився до сліпої сестрички Ритки Скрипаль?…
Але я Ромці нічого на сказав. Та він сам, мабуть, це відчув. Він витяг з кишені чарівні окуляри і простягнув мені
- На! Хай вони в тебе будуть. Все-таки вони більше твої, ніж мої. То й вирішуй їхню долю!

ПРИГОДА ЧОТИРНАДЦЯТА
Остання.

Ми з Ромкою дуже переживали: і сліпу Любочку, Ритчину сестричку було дуже жаль, і так не хотілося назавжди втрачати чарівні окуляри!…
- Це ж без чарівних окулярів і Козачка Гульку більше ніколи вже не побачимо… - зітхав Ромка.
- Авжеж… Але… - зітхав я.
- Ну що ти все «алекаєш, алекаєш»! - вигукнув Ромка. - Думати треба! Робити щось треба! Щоб і сліпій Любочці допомогти, і чарівні окуляри назавжди не втратити!
- А що… що ро¬би¬ти? Ти знаєш? - Ну… ну хоча б… хоча б до нашої доброї чарівниці Маргарити Степанівни піти, розказати їй все. Вона ж добра, вона щось придумає, допоможе нам.
- А де її знайти? Ми ж уже раз шукали її колись. І не знайшли.
- Ну, по-перше, погано шукали. А по-друге, не було такої поважної причини! - сказав Ромка.
- Ну, давай ще пошукаємо, хіба я проти… Думаєш, мені так хочеться втратити чарівні окуляри?…
- О! Це вже конкретна розмова! - зрадів Ромка. - Ходімо!
І ми пішли шукати квартиру Маргарити Степанівни. І знову почалася плутанина.
- О! Це той двір! - вигукував Ромка.
- А де ж візерунчасті двері на першому поверсі? - питав я.
- Ну, може, вона поміняла двері, - казав Ромка.
- А чого їх було міняти? - знизував я плечима. - Хто це міняє цілісінькі гарні двері, та ще візерунчасті?
- Ну, вона ж не звичайна собі бабуся, а чарівниця!
- Ні, це не той двір! - заперечував я.
- А я кажу, той! - наполягав Ромка. - І двері просто у двір виходять, і кнопка для дзвоника така сама!
- Ну, то дзвони!
- І подзвоню! - Ромка натиснув на кнопку. За дверима задеренчало. І враз почувся басовитий собачий гавкіт - гавкало щось здоровенницьке: чи то вівчарка, чи навіть дог.
- Таки не воно! - вигукнув Ромка. - У Маргарити Степанівни собаки не було!
Під лютий собачий гавкіт ми чкурнули з того двору. І подалися шукати далі. Нарешті Ромка вигукнув:
- О! Оце таки той двір! Я запам'ятав підворіття - обабіч нього два гранітних стовпчики, щоб машини, заїжджаючи, кути підворіття не оббивали. Це ще з довоєнних часів лишилося у старих підворіттях. Тепер такого не роблять.
Я теж згадав, що колись звернув увагу на ці стовпчики. Так! Здається, таки воно. Ми зайшли у двір і здивовано перезирнулися. Будинку Маргарити Степанівни не було - він був знесений. І те місце обгороджене високим парканом.
- Тю! Ти диви! Знесли! - вигукнув Ромка. Він був дуже цікавий - всюди йому треба було встромити свого носа. Він знайшов дошки, не дуже міцно прибиті, одірвав їх, розсунув і поліз. Я, звичайно, за ним. І раптом Ромка почав падати у глибокий котлован, виритий під фундамент нового будинку. Я схопив його за рукав, але не втримав і разом з ним полетів униз. На наше щастя, хтось поклав на дно котловану у цьому місці солом'яні мати, і ми не тільки не повбивалися, а й не дуже забились.
- Їжачку, ти живий? - спитав мене Ромка.
- Та живий! Але як ми звідси виберемося? Глибоко ж!
- А чого ти мене хапав? Лишився б нагорі - людей покликав би!
- Я ще й винний! - образився я. - Тебе ж рятував.
- Ну, пробач, пробач! Це я, звичайно, дурницю впоров. Я ж не знав, що край котловану так близько. Але ти не дрейф! Чарівні окуляри при тобі? Не розбив?
- По-моєму, цілі, - я поліз у кишеню й витягнув окуляри. І раптом побачив, що в мене в руці не одна, а дві пари окулярів - у кожної одне скельце заклеєне.
- О! Козачок Ґулька зараз з'явиться, раз дві пари зробив! - вигукнув Ромка.
Я дав одні окуляри Ромці, й ми одночасно начепили їх. І… Щойно світило сонце, голубіло небо, літали пташки… і враз настала абсолютна темрява, хоч в око стрель, як каже мій дідусь. Я торкнув себе за обличчя, щоб скинути окуляри, і відчув, що окулярів на носі нема.
- Ой! - почув я розгублений Ромчин голос. - Їжачку! Ти щось бачиш?! У мене темрява перед очима! І окуляри зникли!
- І в мене! - вигукнув я. - Що ж це таке? Ми осліпли!
- Ґулько! Де ти?! - загукав Ромка. - Ґулько-о!
Але Козачок Ґулька не озивався.
- Маргарито Степанівно! Маргарито Степанівно-о! - закричав я.
Але й Маргарита Степанівна не озвалася. Та й як вона могла озватися, коли вона вже тут не жила, коли її будинок знесли. Зв'язок з чарівницею втратився… Ми лежали на дні глибокого котловану сліпі й безпомічні. Мене охопив жах…
- Їжачку! Це нам за те, що ми хотіли схитрувати, залишити собі чарівні окуляри… Ну, чому, чому ми не віддали їх одразу сліпій дівчинці?! Це я, я винен в усьому!… Пробач, пробач, їжачку! Ти хотів віддати, а я… Ну чому, чому в мене такий характер?… - і Ромка заплакав.
І раптом… раптом я побачив Ромку, що, плачучи, уткнувся в зігнутий лікоть.
- Ромко! - закричав я. - Ромко! Я знову бачу!…
Ромка рвучко підвів голову:
- Ой! І я бачу!…
Я відчув і побачив у своїй руці чарівні окуляри - одну пару з обома незаклеєними скельцями. І враз почувся голос невидимого Козачка Ґульки:
- Молодець, Ромко, що покаявся! Коли можна зробити добро, ніколи не треба хитрувати.
- Ой, Ґулько, однеси нас, будь ласка, до сліпої Любочки! - вигукнув я. - Ми віддамо їй чарівні окуляри.
- Однеси, будь ласка! - підхопив Ромка.
- Ні! - заперечив Ґулька. - Ви з Риткою Скрипаль мали справу, до неї я вас і однесу. А там самі розбирайтеся.
І тут я відчув, що вже сиджу верхи на невидимому конику Літайку поряд з Ромкою. І за мить ми злетіли вгору. Вилетіли з котловану і полетіли до будинку Ритки Скрипаль. Біля будинку ми опустилися на землю і злізли з коника.
- Ну, а тепер, хлопці, бувайте здоровенькі! Я поспішаю.
- Куди? - прохопився Ромка.
- Не закудикуй! - невдоволено мовив Козачок Ґулька. - У дуже важливій справі. Потім дізнаєтеся.
- Ну що ж, Ромко, доведеться в Ритки питати адресу її сестри Любочки, - сказав я.
- І що ми їй скажемо? - спитав Ромка.
- Так і скажемо - що хочемо віддати її сестричці чарівні окуляри. Досить хитрувати. Все одно ми вже втрачаємо чарівні окуляри. То чого ховатися…
- Тільки говоритимеш ти, - сказав Ромка. - Ти ж перший одержав чарівні окуляри.
- Ну, що ж… гаразд. А ти подзвони у квартиру. А то все я та я.
- Нема питань! - усміхнувся Ромка і натиснув на кнопку дзвоника. У квартирі задеренчало. Почулися кроки і дзвінкий Ритчин голос:
- Хто там?
- Поштар Пєчкін! - грубим голосом мовив Ромка.
- Не балуйся! - вигукнув я. - Це ми - Вася Богданець…
- І Роман Черняк! - додав Ромка.
- Ой, стривайте! Я зараз! - вигукнула Ритка, і за дверима затупотіли, віддаляючись, швидкі кроки.
- Побігла чепуритися! - пхикнув Ромка.
- Ну, ми ж без попередження. Почекаємо, - примирливо сказав я.
- Авжеж, нікуди не дінешся, - зітхнув Ромка. Чекати довелося хвилин п'ять, як не більше. Нарешті клацнув замок і двері відчинилися. Ритка була у святковому платті й сяяла, як кінозірка.
- Будь ласка, заходьте! Роздягайтесь. Чому не подзвонили? Щось сталося?
Ромка підштовхнув мене ліктем:
- Давай! Доповідай!
- Ми прийшли… ми прийшли… по адресу твоєї сестрички Любоч… ну… тієї… що не бачить… - затинаючись, сказав я.
- А… а нащо вона вам?… Во… вона у лікарні, - теж затинаючись, сказала Ритка.
- Ми… ми хотіли віддати їй чарівні окуляри! - одним духом випалив я.
- Що-о?!. Не треба, хлопці, жартувати! Такими речами не жартують!
- А ми не жартуємо! - серйозним тоном сказав Ромка. - Давай, Їжачку, розказуй!
І я почав розповідати. З самого початку. Як одержав таємничого листа з підписом «Ритас».
- Пам'ятаєш, він ще думав, що то ти написала? - вигукнув Ромка.
- А-а… пам'ятаю, - кивнула Ритка.
Тоді я розказав, як завдяки чарівним окулярам я зняв Ромку з трансформаторної будки, як познайомилися ми з Маргаритою Степанівною, артисткою, що грала у театрі юного глядача відьом, а насправді була доброю чарівницею, про Діда Мороза, який виявився клоуном-фокусником Рудольфом Андрійовичем, чоловіком Маргарити Степанівни, про "дипломат" з американськми доларами, про знайомство з Козачком Ґулькою, про наші польоти на блакитному конику Літайку у Синє Потойбіччя, про моє повернення у минуле до глухонімого хлопчика, про викрадення Ромки і його порятунок, - одне слово, про всі наші пригоди, пов'язані з чарівними окулярами. Ритка слухала, затамувавши по¬дих, і тільки кліпала своїми чудовими волохатими віями.
- Фантастика! Неймовірно! - вигукнула Ритка, коли я закінчив. - Ану покажіть ті чарівні окуляри!
Я поліз у кишеню і… Серце моє зупинилося - чарівних окулярів у кишені не було!
- Ну, давай! Показуй! Ну! - штовхнув мене ліктем Ромка.
- Во… вони з-зникли! - ледь чутно прохарамаркав я.
- Як зникли? Загубив, чи що? - здивовано спитав Ромка.
- Загубити їх я не міг! Вони у бічній кишені застебнуті були на ґудзик… Ґудзик застебнутий, а окулярів нема…
- Ха-ха-ха! - засміялася Ритка. - Ну й фантасти! Брати Стругацькі!… Я навіть повірила була!
Я мало не плакав. І раптом задзвонив телефон. Ритка побігла, взяла трубку і враз радісно вигукнула:
- Що?! Що?! Серйозно?! Ой, яке щастя! Тьотя Зіночка, я зараз приїду! - Ритка поклала трубку й побігла одягатися. І на ходу вигукнула:
- Ой, хлопчики! Після чергової операції Любочка нарешті почала бачити! Правда, із спеціальними окулярами, але… Яке щастя!
За хвилину ми вже були на вулиці. Ритка попрощалася з нами і побігла на зупинку таксі.
- Слухай, а це ж, мабуть, Козачок Ґулька в тебе окуляри забрав!… І передав Любочці!… У лікарню!… Пам'ятаєш, він ска¬зав: «Поспішаю у важливій справі. Потім дізнаєтесь». От і дізналися!… Чарівні окуляри таки зробили свою справу!
- І слава Богу! - сказав я.
Отак закінчилися наші пригоди з чарівними окулярами.