Электронная библиотека Пупсика

Если Вы не можете
найти нужную Вам книгу,
пишите - постараюсь помочь
Книги Журналы superpups21@mail.ru
Партнёрская программа
Главная

Олександр Авраменко


Гінці з неволі



ЗМІСТ

І. ДОРУЧЕННЯ


1

    Над землею вже давно загусла вечорова сутінь, а до Миколаєва ще було далеко, і Палагнюк немилосердно гнав коней. Німецькі танки й машини розтовкли дорогу вщент — не дорога, а справжнісіньке пекло, — шарабан підкидало, кожен струс болем віддавався в скронях. «Невже занедужав? — подумалося з прикрістю. — За всю зиму й разу не хворів, а серед літа раптом застудився. А може, перегрівся? Сонце сьогодні пекло нестерпно, як перед неминучою грозою. Треба було надягнути кепку».
— Но-о, гніді! — крикнув і цьвохнув батогом.
Коні були ситі й скорі, але швидше не побігли, — вибилися з сили. Хотілося пити. Він уже давно думав про флягу з водою, яка лежить десь у корзині, але, щоб дістати її, треба притримати коней. — Но, но! — погукував на гнідих із серцем.
Палагнюк поспішав. Через несподівану затримку в селі стала під загрозу операція, готована з неймовірними труднощами і призначена на сьогоднішній вечір.
Коли в його розпорядженні лишалося сорок хвилин, в імлистій далечі забовваніли будинки, вже близько, можна і не летіти так, бо Альфред Вітовіц, побачивши змилених коней, добре якщо тільки вилає, а то й прожене з роботи. Пустив коней ступою. Біль у скронях пригас, йому уявився схожий на кают-компанію зал ресторану «Ост». За дубовими столами, зробленими корабельними теслями, сидять німецькі офіцери. Сивими пасмами плаває над ними сигаретний дим. На акордеоні з перламутровими клавішами грає мажорних пісень місцева німкеня Ельза. Лейтенант Ганс Ліштван — на своєму постійному місці, під старовинним корабельним барометром. Стрілка на барометрі, мабуть, показує «великую сушь». Рівно о двадцять третій годині лейтенант, лишивши на столі свою запальничку-чортика, вийде з залу і піде до туалету. Через п'ять хвилин Палагнюк повинен теж бути там.
Шарабан заторохтів міською вулицею. Вікна в будинках не світяться, тільки де-не-де замерехтить непевний вогник. На розі Малої Морської і Херсонської Палагнюка зупинив патруль, посвітив ліхтариком, прочитав аусвайс, спитав, що везе.
— Продукти для ресторану «Ост».
Посвітивши ліхтариком і в шарабані, патруль дозволив їхати далі.
Вікна ресторану розчинені, на землю падають яскраві плями світла, чути хмільний безладний спів. Палагнюк натягнув віжки, скочив з шарабана, відчинив ворота і завів коней у двір. Глянув на фосфоричний циферблат годинника і подумав, що Ганс Ліштван ще сидить у залі і він встигне позносити продукти до сарая, овечі тушки покласти в льодовню.
Поминувши смердючі ящики з покидьками, він піднявся щербатими східцями і ввійшов у приміщення ресторану з чорного ходу. Довгий і вузький коридор з нефарбованою дощатою підлогою тьмяно освітлювала маленька лампочка. Нечутно ступаючи, поминув кабінет хазяїна і зайшов до туалетного приміщення. Двері чоловічого відділення були щільно причинені. Палагнюк наблизився до крана над білою емальованою раковиною, відкрутив мідний, до блиску начищений вентиль, вода з шипінням побігла в долоні. У старому, подзьобаному дрібними іржавими плямами дзеркалі власне обличчя йому видалося чужим — вкрите товстим шаром пилу, очі червоні, запалені, під ними синці, губи почорніли й запеклися. Таки занедужав. А може, й минеться, виспиться і на ранок буде здоровий. Вода в крані шипіла, а струмінь був тонкий і кволий. Палагнюк відкрутив вентиль дужче і, набравши повну пригорщу холодної води, підніс її до обличчя. Умився і одразу ж відчув полегкість не тільки в зболеній голові, а й у всьому тілі. Раптом йому пригадалася тісна шанхайська вуличка і маленький ресторанчик, де він часто вечеряв; відтоді минуло небагато років, а здалося, що було так давно. І одразу ж постав перед внутрішнім зором зелений бульвар Сен-Клу в Парижі, червоний столик і жовті стільці вуличного кафе під розлогими шатами старих каштанів. Там жилося теж нелегко, але так скрутно, як тут, в окупованому Миколаєві, здається, ще ніколи не було.
Вухо весь час націлено на двері чоловічого відділення. Нарешті почувся шум події із зливного бачка, рипнули завіси. В дзеркалі видно було, як вийшов Ганс Ліштван, глянув на Палагнюкову спину і попрямував до виходу, клацаючи підборами по мощеній метлахською плиткою підлозі.
Палагнюк одразу ж зайшов у туалет, взяв двері на гачок. Все виходило так, як і уявляв: ставши ногами на унітаз, підняв важку чавунну кришку бачка, обережно, щоб не дзенькнути, поклав упоперек і шаснув рукою у воду, пальці спіймали круглу пластмасову коробочку. Те, що коробочка була не порожня, відчувалося й так, але він не зміг придушити в собі бажання побачити, що там, зараз, негайно ж. Коробочка легко відкрилася, з одного погляду пересвідчився: в його руках обіцяна плівка.
Сховавши коробочку в ліву внутрішню кишеню піджака, Палагнюк накрив бачок. «Все, — подумалося весело, — звершилося!» Спробував угамувати спалах радості, бо хоч і сталося те, до чого так прагнув і що якихось два тижні тому було мало сказати неможливим, просто неймовірним, однак вважати діло зробленим ще рано. Думати про нові труднощі не хотілося, смикнув за ланцюжок, відчинив двері і тієї ж миті побачив, як до вбиральні зайшов капітан Пресс. Тенькнуло і похололо в грудях, він бачив цього гестапівця тільки раз і то здалеку, але добре запам'ятав обличчя з витрішкуватими очима і рожевими вивернутими губами. Капітан був напідпитку. Ступаючи непевним кроком, пройшов мимо, не глянувши на Палагнюка, але того вже пойняла тривога, і думки, одна страшніша від другої, зароїлися в голові. Невже напали на слід? Ні, цього не може бути. Мабуть, стежить за Гансом. Ганс Ліштван хоч і невисокий чин, але через руки шифрувальника штабу Четвертого повітряного флоту йде величезна кількість секретної інформації. Звичайно ж, йому довіряють, але й перевіряють, не можуть не перевіряти. Треба негайно позбутися плівки. Палагнюк швидко попрямував коридором, та не вдалося прошмигнути непоміченим повз розчинені навстіж двері господаря ресторану.
— Анатоль! — гукнув Вітовіц. — Де тебе весь день носить?
Вітовіц стояв коло заваленого паперами письмового стола, освітленого лампою під зеленим абажуром. На ньому був фрак з накрохмаленою манишкою, рідке русяве волосся блищало від бриоліну, лице напудрене — весь він сяяв, як позолочені етикетки на різнокаліберних пляшках з коньяками і винами, що стоять у дзеркальному буфеті.
— Попоїздив, хай йому грець, з продуктами туго, самі знаєте.
— Привіз?
— Все, що загадали, торгувався з ними, мов той циган, трохи зекономив, — відповів Палагнюк запопадливо, а сам подумав: зараз сюди зайде капітан Пресс. — Ви сьогодні чисто артист, — мовив далі не без щирого захоплення в голосі.
Обличчям Вітовіца майнула самовдоволена усмішка.
— Дурнем ти був, Анатоль, дурнем і лишився, — здмухнув пушинку з рукава фрака.
— Чого? — розгублено спитав Палагнюк.
— Того, що в Європі фраки носять усі офіціанти.
— Так то ж офіціанти.
— Звичайно, я хазяїн ресторану, але мені теж доводиться обслуговувати високих гостей, до того ж сьогодні свято.
— День народження?
— О! — вигукнув Вітовіц. Ти нічого не знаєш? Сьогодні німецькі війська взяли Ростов!
— Поздоровляю! — сказав Палагнюк. — Справді велике свято.
На щастя, задзвонив телефон. Очевидно, Вітовіц чекав дзвінка, одразу ж схопив трубку:
— Слухаю!
Почувши в трубці жіночий голос, Палагнюк жестами показав, що заі'їде пізніше. Вітовіц закивав головою.
На східцях чорного ходу Палагнюк уповільнив крок, весь напружився, пильно вдивляючись у темінь, готовий відбити напад і з боків.
У дворі нікого не було. Вчувши його ходу, заіржала кобила. В сараї Палагнюк навпомацки відрахував у стіні сім цеглин од дверей, восьма під сильним натиском пальців ворухнулася. Вийнявши цеглину, сховав у заздалегідь приготований тайник коробочку з плівкою і вставив цеглину на місце. Для певності провів долонею по шорсткій стіні і, переконавшись, що цеглина увійшла щільно, підкотив до стіни порожню діжку. Тепер Пресс йому не страшний. Власне, цілком можливо, що гестапівець ні за ким не стежить, просто пиячить з нагоди нової перемоги німецьких військ. Пригадався Ростов, там колись жив його товариш по службі на крейсері «Червона Україна», веселий Кость Сокіл. Фашисти розпочали літню кампанію і поки що успішно наступають майже на всіх фронтах, особливо на півдні. Видно по всьому, спробують пробитися до Волги, захопити Кубань. Невже у них вистачить пороху з такою ж силою знову вдарити на Москву? Навряд. А втім, хтозна, важко вгадати стратегічні задуми ворога. Але, маючи шифр штабу Четвертого повітряного флоту, наше командування зможе щодня перехоплювати оперативні відомості, з яких вимальовуватиметься картина справжніх намірів і дій противника не тільки в небі, а й на землі. Код — ключ до розгадки багатьох стратегічних планів, які, переставши бути таємницею, втратять свою силу і дійовість.
От тільки як зробити, щоб цей код, який тепер лежить у стіні сарая, потрапив до Головного розвідувального управління Червоної Армії?
Найближча лінія фронту за сотні кілометрів від Миколаєва, під Москвою німці...
' Палагнюк розпріг коней і завів у стайню, сарай замкнув на гвинтовий замок, ключ сховав. Знову боліло в скронях. Піднімаючись сходинками, відчув слабкість у ногах: дається взнаки нервова напруга і виснажливий день під спечним сонцем. Випити б склянку гарячого чаю або хоч ячмінної кави і впасти, випростати важке від утоми тіло і, ні про що не думаючи, заснути — ранок вечора мудріший.
Коли, постукавши, Палагнюк відчинив двері кабінету Вітовіца, хазяїн саме закінчив розмову по телефону. Ноги не тримали Палагнюка, хотілося сісти на стілець, але Вітовіц раптом підвівся і наповнив дві склянки вином.
— Тост за перемогу! — сказав захмелілим голосом і простягнув склянку. — Пий!
— Та я ж... — спробував заперечити Палагнюк.
— Знаю, не п'єш, не куриш, а сьогодні мусиш, я пригощаю.
Палагнюк випив, у грудях приємно запекло і по тілу розійшлося тепло.
— Гарне вино.
— Бургундське, — з гордістю мовив Вітовіц і вказав рукою, и якій тримав порожню склянку, на географічну карту, що висіла коло дзеркального буфета, — сьогодні Ростов, завтра Краснодар, а там і Москва. Капут червоним!
— І ви відкриєте у Москві ресторан, — сказав Палагнюк.
— Відкрию, у мене буде не гірше, як у «Славянском базаре».
— З вашим хистом мільйонером станете.
— Мільйонером не мільйонером, а гроші будуть.
Слабість у ногах зникла, підійшов ближче до карти. Майже вся європейська частина всіяна маленькими й великими кружальцями, зробленими синім олівцем. Минулого року Вітовіц поспішив обвести Москву, довелось зітерти гумкою, але слід лишився. Були позначки і зовсім свіжі: Севастополь, Керч, Харків, Ростов.
— Командуючий Четвертим повітряним флотом генерал Ріхтгоффен сьогодні сказав, що Червона Армія зазнала повної поразки, а військова міць Радянського Союзу підірвана остаточно, — Вітовіц говорив так, ніби генерал це повідомив йому особисто. Він любив похизуватися своєю обізнаністю і дружніми стосунками з фашистськими чинами.
— Генерал у вас вечеряє?
— Ні. Він у ресторани взагалі не ходить, мені про це сказав полковник Бехер.
— Я був би вам дуже вдячний, якби взяли мене з собою в Москву.
— Добре працюватимеш — візьму.
— Я старатимусь.
І вони перейшли до господарчих справ. Грошей Палагнюк витратив небагато (змовчав, що довелося докласти свої), і Вітовіц лишився задоволений.
Додому Палагнюк прийшов опівночі. В кімнаті було душно, повідчиняв вікна, ліг, заплющив очі, сподіваючись одразу ж заснути, але спати не хотілося, хоч головний біль трохи вщух. Завтра вийме плівку із схованки, зробить відбитки, потім перенесе код на тонку спеціальну стрічку. Але це технічна робота. Головне тепер — хто піде з кодом через лінію фронту? Кого послати?
З тієї темної травневої ночі 1942 року, коли його, старшого лейтенанта Володимира Івановича Андрєєва, з паспортом на ім'я репресованого Анатолія Васильовича Палагнюка було закинуто на парашуті в глибокий ворожий тил, минуло два з половиною місяці. Пригадав, як з'явився в окупованому місті. Миколаїв знав добре, колись, юнаком, працював на суднобудівному заводі, тут і одружився. Племінник, п'ятнадцятирічний Шура Кобер, своїм човном перевіз через Інгул рацію й інші речі. Все складалося як слід. Через кілька днів найнявся дворовим робітником та їздовим до фольксдойча Вітовіца, який колись був офіціантом, а тепер став власником ресторану для німецьких офіцерів. Отже, він їздовий. Розвідникові кращої легальної роботи не знайти: хоч і важка, але дає можливість вільно роз'їжджати по місту, навіть бувати в селах і таким чином спостерігати за пересуванням ворожих військ, за розташуванням військових об'єктів. Перед ним як на долоні фашистські штаби, аеродроми, гаражі, склади. У травні Миколаїв переповнили новоприбулі військові частини, серед них італійська і румунська дивізії. Видно, фашисти готують наступ па південному фронті.
Минув тиждень, настав час вийти на зв'язок. Рація прийняла позивні, але передати в ефір свої сигнали Палагнюк не зміг. Він не дуже й хвилювався, подумавши, що до чергового зв'язку рацію неодмінно полагодить, однак його сподівання виявилися марними. Це був жорстокий і несподіваний удар: розвідник без рації стає просто спостерігачем, колекціонером баченого, і від того, що він сидить у ворожому тилу, нашій розвідці немає ніякої користі.
У місті, незважаючи на жорстокі репресії й криваві розправи за найменше порушення нового порядку, час від часу з'являлися листівки й відозви з повідомленнями Радянського Інформбюро і закликали бити ворога в його тилу. Невідомі патріоти чинили диверсії на залізниці, на суднобудівних заводах, нищили автомашини, продовольчі склади, навіть підпалили ангар з літаками. Тяжко переживаючи свою невдачу і розмірковуючи над фактами наростаючого опору місцевого населення фашистам, Палагнюк нітрохи не сумнівався, що в Миколаєві діє підпільна група, може, й не одна. Цілком вірогідно, що десь, можливо, навіть у сусідньому будинку, працює рація. Однак, щоб скористатися нею, треба спершу знайти підпільників, які, безумовно, глибоко законспіровані. Навіть якщо і налагодить контакт з підпіллям, то мине немало часу, перш ніж йому вдасться зустрітися з його керівниками і переконати їх, що він не провокатор, а розвідник і просить допомоги. Його обов'язок вести військову розвідку, а не чинити диверсії. Зв'язавши свою долю з підпіллям, він змушений був поступитися інтересам тієї справи, заради якої перебуває у ворожому тилу, і навіть поставити її під загрозу. Фашистська служба СД і гестапо не сидять склавши руки, їхні таємні агенти недурно одержують гроші та пайки.
Все це Палагнюк усвідомлював, однак іншого виходу не було.
Шура Кобер розповів йому про військового льотчика Михайла Комкова, збитого ще в сорок першому році. Він хоч і з покаліченою ногою, а таки дещо робить.
— Що саме?
Шура знизав плечима:
— Багато чого.
Палагнюк ждав, не зводячи з племінника вимогливого погляду.
— Поговоріть з ним, самі дізнаєтесь. Мені наказано мовчати.
— Тоді скажи, що я хочу його бачити.
— Скажу.
По дорозі на побачення з Михайлом Комковим Палагнюк прочитав на стовпі об'яву: «Громадяни міста Миколаєва і сіл! Заявляйте про партизанів і червоноармійців, які переховуються. За своєчасне повідомлення призначено великі винагороди. У місті ви одержите 1000 карбованців, у селі — ділянку землі. Винагорода чекає на вас негайно». Нижче синіми трохи більшими літерами: «За переховування партизанів і червоноармійців — розстріл на місці».
Об'ява змусила ще раз задуматися: чи правильно він робить, але, придушивши в собі вагання, Палагнюк попрямував до названого Шурою будинку.
Накульгуючи на ліву ногу, Михайло Комков підійшов до Палагнюка, подав руку.
— Сідайте, — мовив стримано, навіть сухувато. Молодий, чорнявий, виразні карі очі, красивий прямий ніс, губи чітко окреслені, під лівим оком нервовий тик.
— Казав Шурко, у вас можна недорого купити тютюну.
— Можна, — відповів Комков, ховаючи усмішку, — тільки нащо він вам?
Палагнюк згадав, що руки в нього не такі, як у курців, у тих пальці засмалені, аж коричневі, як у Комкова.
— Може, вдасться перепродати. А сам не курю.
— Я так і подумав.
Палагнюк засміявся. Комков теж — і це розрядило атмосферу взаємної настороженості.
— Знаєте, — сказав Комков, — можна взнати, хороша людина чи погана по тому, як вона сміється...
Сам Комков сміявся радісно, відкрито, показуючи міцні білі зуби, на нього було приємно дивитися, мимоволі сміх розбирав і співбесідника. (Через півроку фашисти розклеять по місту листівку, з якої дивитиметься усміхненим Михайло Комков — Мічений — сто тисяч марок обіцятимуть вони за його голову).
З часом Палагнюк відкрився Комкову. Михайло був згустком енергії й винахідливості, йому щастило в усіх ділах. Родом він із Сибіру, з багатодітної селянської сім'ї. Батько його організував один з перших колгоспів, що звався «Вставай, бедняк». У серпні 1941 року Комков вилетів на бойове завдання з аеродрому в районі Водопоя, і, коли вертався і вже заходив на посадку, по ньому вдарили зенітки.
«Чи вони там подуріли?» — подумав Михайло і побачив на землі зелені мундири.
— Я штурвал на себе, мотор ревнув, машина пішла вгору. Снаряди рвуться, з усіх боків обклали білими хризантемами.
Літак палав, Комков задихався від ядучого диму, відчаю і гніву, але намагався протягнути якомога далі, щоб стрибнути з парашутом на незахоплену територію. Як стрибав і як приземлився — не пам'ятає. Обгорілого, з поламаною в стегні лівою ногою, його підібрав у полі якийсь колгоспник, на бричці привіз у село Бомаршове. У медпункті старий фельдшер наклав шину і передбачливо зареєстрував як шофера бензовоза, що попав під обстріл. Того ж дня в село ввійшли німці, покалічений «шофер» у них не викликав підозри, і Комков лишився в медпункті. Минали дні і тижні, а нога не зросталася, фельдшер вважав, що треба робити операцію, і взявся одвезти до знайомого хірурга в Миколаїв. Так Комков опинився в лікарні, переповненій тяжкохворими. Ні інструменту, ні умов для складної операції там теж не було, і він два тижні пролежав на голій підлозі, поки його забрали звідти Шурина тітка Ганна Симонович і Сашко Кубрак. Нога згодом зрослася, але стала на п'ять сантиметрів коротшою. В небі йому більше не літати, але й фашистам вільно ходити по землі він не дасть, — вирішив Комков і почав діяти. Полагодивши старий приймач, щодня слухав Москву, і, коли німці восени та взимку 1941 року трубили про те, що Москва не сьогодні-завтра впаде, в Миколаєві почали з'являтися листівки з повідомленнями про справжній стан на фронтах, а згодом і про розгром фашистських полчищ під Москвою. В місті виникли підпільні групи, які нищили військові комунікації, організовували саботаж на суднобудівних заводах.
Колишній морський госпіталь на березі Інгулу німці перетворили в концтабір і назвали його Центральним лазаретом для поранених військовополонених півдня Росії. День і ніч туди гнали колони покалічених у боях бранців. Люди дивувались: де можна розмістити таку величезну кількість полонених? А секрет був простий: у лазареті щодня від ран і голоду вмирало понад сто п'ятдесят чоловік. Зелена будка — мертвецька — постійно була набита трупами.
Коло воріт лазарету завжди товпилося багато городян, — переважно жінок і дітей; вони приносили хліб, овочі, привозили на тачках діжки з борщем, звареним у складчину. Деякий час охорона не забороняла передачі, і жінки несли сюди останній шматок хліба, останню картоплину. До лазаретної огорожі не раз ходив і Комков. Якось в одному з полонених він пізнав свого однополчанина і друга штурмана Андрія Немировського і зумів передати записку, в якій обіцяв допомогу. Через тиждень Андрій Немировськіїи і ще два льотчики, одержавши від Комкова три пістолети ТТ, благополучно втекли з лазарету. Комков чекав їх в умовленому місці, там же передав власноручно виготовлені документи і розвів по конспіративних квартирах. Залікувавши рани, вони також включились у підпільну роботу. Група Комкова і далі організовувала втечі з лазарету, але сам він з визволеними не зустрічався, доручаючи іншим товаришам переправляти втікачів у кіровоградські ліси до партизанів.
Коли Палагнюк сказав, що має цінні розвідувальні відомості, але ніяк передати їх на Велику землю, Комков розвів руками:
— В місті, крім нас, діє ще кілька груп, але й вони без рації. Зате є надійні люди.
— І вони зможуть перейти лінію фронту?
— Так.
— Заманливо.
— І реально.
— Когось маєте на увазі?
— Штурмана Немировського. Знаю його давно, в Іспанії воював, нагороджений орденом Червоного Прапора, комуніст.
На Палагнюка Андрій Немировський справив хороше враження. Невисокий, широкоплечий, з великими сильними руками, чимось схожий на коваля. Суворе, побите віспою обличчя. Палагнюка слухав мовчки, зосереджено, а заговорив — приємний голос, м'яка вимова:
— Якщо доручення важливіше за роботу, на яку я здатен тут, — піду.
— Дуже важливе.
— Готовий завтра в дорогу.
— Але прошу зважити, дорога небезпечна.
— Знаю.
Посилаючи штурмана Немировського за лінію фронту, Палагнюк сподівався тижнів через два одержати з Москви підмогу і насамперед рацію. Однак минуло півмісяця, а на конспіративну квартиру ніхто не з'явився. Минув і місяць, і півтора, з Москви не те що рації — жодної звістки, пішов Немировський — і як у воду канув. Разом з Палагнюком зникнення штурмана гостро переживав Комков. У тому, що сталося, він ніби вважав винним себе, але й думки про те, що Немировський не дійшов до лінії фронту або загинув при переході її, не припускав.
— Ще трохи підождемо, не такий Немировський чоловік, щоб не виконати бойового завдання.
Палагнюк же все більше й більше схилявся до думки, що штурман загинув або попав у руки фашистам.
А що могло статися ще?
Шум дощу за вікном перервав його роздуми. Палагнюк підвівся, причинив вікно. Беззвучно спалахнула блискавка. Сонце таки пекло на грозу. Фосфоричний циферблат показував початок третьої. Палагнюк напився води і ліг.
Подушка тверда, мов камінь. Хто ж понесе код через лінію фронту? Кому мого доручити?.. Де знайти такого чоловіка?..

2

Дощ лив усю ніч, і тепер на вулицях Миколаєва під полуденним сонцем весело блищали калюжі. Іншого разу Вітя Хоменко по минув би жодної, але зараз було не до них. На Віті сірі штани і поношений куций піджачок, колись темно-сірий, а тепер якогось невизначеного, блакитнуватого кольору, бо вигорів і злиняв. На ногах черевики, недавно полагоджені, намащені справжньою ваксою.
Всього кільки хвилин тому Вітя попрощався з мамою, і в його вухах ще лунав її голос: наказувала там, у селі, куди віп іде на заробітки, бути обережним, не зачіпати старших хлопців, бо вона його знає — як що, так і в бійку.
— Це ж добре, — казала вона, — коли тільки носа розквасять, а то й печінку відіб'ють. Що тоді?
Мамині настанови сердили Вітю. Справді, доки вона вважатиме його дитиною? Слава богу, вже не маленький, п'ятнадцять минуло, а вона все панькається з ним, аж досадно. Йому так і хотілося сказати, але втримався, бо ніс таки справді розквасили, болить і досі.
Тиждень тому його перестріли троє колишніх однокласників і заступили дорогу. Іван Кандиба вийшов наперед, презирливо скривився.
— Чого ти? — здивувався Вітя.
— Підставляй руки, — сказав Дмитро Шпак.
— Нащо?
— Зуби складатимеш у жмені.
— Битимемо, —додав Федір Синиця, — холуй німецький.
Вітя, не довго думавши, плюнув Іванові в обличчя, бо він стояв найближче, тої ж миті Дмитро Шпак заліпив йому кулаком по носі. Зав'язалася бійка, нещадна й кривава. І це були його друзі, якими ще так недавно, незважаючи на маленький зріст і хирлявість, верховодив у класі! Хтозна, чим би кінчилося, коли б їх не розборонив якийсь чоловік і не приструнив трьох лобуряк, які гуртом насідали на одного та ще й слабшого.
— Нічого не слабший! — в гарячці вигукнув Вітя.
— Ти гля, — здивувався чоловік, — воно ще й приндиться! Іди, поки не пізно, додому.
— Ну, що? Перепало? — зловтішно спитав Іван. — Ще раз попадешся — вб'ємо!
— Начувайся тепер! — сказав Дмитро.
Додому прийшов закривавлений, з великим синцем під оком. Прикладаючи йому холодні компреси, мама крізь сльози питала:
— І в кого ти тільки такий вдався?
— В батька.
— Та твій батько ніколи й курки не скривдив.
— Хіба він не був партизаном?
— Партизани ворогів били, а ти своїх.
— Хай не лізуть! А я хоч трохи схожий на батька?
— Не на батька, а на діда, тому було без бійки жити сумно, такий затятий, що страх. І ще схожий ти на цигана дядька Ґалаґана, він як не брехне, так не дихне.
Про історію з хлопцями Вітя розповів правду, хіба що трошечки прикрасив фінал бійки, в якій він, як завжди, виявився переможцем. А взагалі — прибрехати вмів, хоч ніколи не вважав свої вигадки за брехню.
Не зустрівши нікого з своїх друзів-недругів, Вітя в доброму настрої попрямував до Слобідки. Анатолій Васильович не сказав, у якому селі домовився про роботу, але це не так уже й важливо, добре, що цілий місяць працюватиме в полі і заробить продуктів для сім'ї, в якій лишився старшим і єдиним мужчиною. Уява малювала різні картини: то бачив себе на скиртуванні соломи, то возив одноколісною тачкою намолочену пшеницю, то йшов за плугом; пив молоко, ще тепле й духмяне, крав на баштані кавуни... Яка б важка робота не випала на його долю, він старатиметься, щоб заробити якомога більше. Незабаром уже й осінь, підуть дощі, повіють холодні вітри, а там і зима з пекучими морозами на голу землю, треба добувати теплий одяг, щоб не простудитися, бо ліки дістати ще важче, ніж паливо. Не хотілося, щоб і цієї зими в них було так холодно й голодно, як торішньої, але йшлося до того, що буде ще тяжче. Все, що можна було проміняти на продукти, вже проміняно, а мізерного заробітку помічника офіціанта в ресторані «Ост» не вистачає навіть на дві склянки солі. Правда, він там не голодує і вдома ніколи не їсть. Отож шукати іншої роботи поки не збирається, хоч десь, можливо, платять більше. Ресторану Вітя тримався ще й тому, що вважав — там він зможе придатись підпільникам. Хлопець дуже шкодував, що в школі не любив німецьку мову і не вчив її як слід, зараз це стало б он як у пригоді. Правда, він старався надолужити пропущене і з допомогою німців-кухарів із фолькс-дойчів навчився розмовляти так, що офіцери розуміли його. Та вловити, про що вони говорять між собою за вечерею, вдавалося не завжди.
Німці вживали багато незрозумілих слів, до того ж слова зливалися, і він часом навіть не міг збагнути, коли закінчується одне і починається інше. Але як би там не було, Вітя швидко опановував чужу мову і сподівався, що скоро на льоту схоплюватиме, про що розмовляють відвідувачі ресторану. Розмови ж між ними бувають різні: хто звідки прибув, у яку частину потрапив, кого й куди переводять...
Їздовий Анатолій Васильович Палагнюк іноді розпитує в нього про ті офіцерські балачки, хоч навряд, щоб він був підпільником, — просто цікавий чоловік. Він добре ставиться до Віті, не раз, бува, потай від сторонніх очей то шмат, сирого м'яса дасть, то борошна в торбинку всипле, то нишком огірок в кишеню засуне. А тепер ось домовився з господарем ресторану про поїздку в село.
Вгледівши посеред великої калюжі шмат темно-бурої кори, Вітя мимоволі зупинився. Формою той уламок нагадував корпус фрегата. Підрізавши в уяві корму, підстругавши ютову частину, він вивершив фок-щоглу, закріпив реї і одразу ж, як тільки з'явилися вітрила, свіжий норд-ост напнув їх, і корабель побіг, підстрибуючи на хвилях. Вітя стояв на капітанському містку, перед ним простилався океан. Через морський бінокль пильно вдивлявся в густу імлу задушливої тропічної ночі і час від часу поважно кричав у машинний телеграф: «Ліво руля!» Або: «Повний вперед! Молодці, так тримати!»
Образ корабля переслідував Вітю змалку і з'являвся в його хлоп'ячій уяві будь-якої пори дня і ночі. Це не залежало від нього, як не залежать від волі людини її сновидіння.
На землю його вернув гуркіт автомобіля. Семитонний «бюссінг» промчав бруківкою, пустивши за собою сизувато-чорну хмару диму.
Глянувши на уламок, що так і лишився плавати в калюжі, хлопець пішов далі. Уже вкотре йому з прикрістю подумалося: коли б не війна, давно вступив би у суднобудівний технікум і згодом навчився б майструвати кліпери й лінкори не тільки з дерева або кори, став би справжнім корабелом — не гіршим від тих, що живуть на Слобідці.
Хоч і не часто доводилося бувати на Слобідці, але любив її більше, ніж місто, саме за те, що там майже всі чоловіки з діда-прадіда корабели: теслі, слюсарі, купорщики, ковалі, столяри, токарі, конопатники, інструментальщики, монтажники...
Все, що збудовано на Миколаївських верф'ях, починаючи від дерев'яного корабля «Святой Николай» і кінчаючи потужними криголамами, пройшло через руки слобідських майстрів.
На Слобідці, коли, було, не йдеш вулицею, з дворів, з тінистих садків завжди різко, хвилююче пахло свіжою дубовою або сосновою стружкою, просмоленим клоччям.
Тепер на колись гомінких вулицях — Купорній, Ковальській, Теслярській, Котельній, Екіпажній — тихо й сумно, не чутно не тільки веселого перестуку молотків і попискування пилок, а й милої йому слобідської говірки, густо пересипаної корабельними слівцями, такими, як стрінгер, барбед, брашпиль, шканці, ахтерштевень, бімси...
Вітя знав незліченну кількість таких слів, і вони звучали для нього як музика.
Вітя відчинив хвіртку і, остерігаючись, щоб з кущів смородини або з сарая не вискочив собака, наблизився до дверей будинку.

3

Його вже чекали. В кімнаті, крім Палагнюка, сиділо ще двоє — чорнявий, похмурий чоловік і хлопець, видно, слобідський, — смаглолиций, вищий за нього. Мабуть, це і є напарник. «Нічого собі хлопчина, з таким не пропадеш», — подумав Вітя, бо завжди симпатизував слобідським хлопцям, — відчайдушним і однаково скорим на язик і на діло.
— Знайомтесь, — сказав Палагнюк. Хлопець подав руку, сказав:
— Шура Кобер.
Вітя подумав: мабуть, по-вуличному — просто Кобра, і назвав себе.
Чорнявий чоловік теж подав руку, худу, жилаву.
— Комков, — і вказав очима на стілець.
Вітя сів. Шура хотів було примоститися на ліжку, але Комков і йому підставив віденський плетений стілець. Третім до дубового столу сів Палагнюк. Комков стояв коло прочиненого вікна і курив. Віті стало тривожно на душі: чого вони мовчать, ніби хочуть щось сказати і не наважуються. Може, поїздка відміняється?
— Так в яке село їдемо? — злетіло з його вуст. Шура знизав плечима. Вітя глянув на Палагнюка, той зніяковіло всміхнувся, потер пальцями скроні, аж тоді мовив:
— Про село, хлопці, я сказав неправду.
У Віті обірвалося серце. Так він і знав! Стільки думав про роботу в селі, а тепер — неправда.
— Я і товариш Комков хочемо просити... хотіли б послати вас обох з дорученням.
— Я з охотою, — сказав Вітя.
— Не спіши, доручення важливе, а дорога далека.
— Чого критися, — втрутився Комков, — кажіть відверто — через лінію фронту, в Москву.
У Шури на щоках проступив рум'янець. Вітя недовірливо примружив очі: Москва і до війни була від Миколаєва не близько, а тепер, відгороджена з усіх боків фронтами, віддалилась ще більше, і потрапити туди не можна, хоч би й хотылося. Якби можна було, хіба хтось сидів би в окупації? Але висловлювати свої сумніви не поспішав, очікував, що скаже напарник.
Палагнюк мовчки поглядав на хлопців.
— Треба, значить, підемо, — сказав Шура спокійно.
Палагнюк повернувся до Віті:
— А ти? — А що я, рижий? Піду.
Палагнюк усміхнувся:
— Признатися — іншої відповіді я й не чекав, але не поспішайте, поміркуйте, зважте все, і, коли передумаєте, ніхто на вас не образиться. Шлях до Москви нелегкий, а при переході через лінію фронту можна й кулю спіймати...
— Що там думати! — сказав Вітя. — Підемо.
Шура кивнув.
Тепер Вітя боявся, що Палагнюк передумає. Комков викинув недопалок у вікно, накульгуючи підійшов до столу і теж сів. Палагнюк дістав із внутрішньої кишені невелику бамбукову паличку, поклав на стіл, потім взяв з ліжка хлоп'ячу кепку-восьмиклинку.
— У паличці і в козирку кепки зашифровані документи, які вам треба буде перенести через лінію фронту. Як тільки по той бік зустрінете першого червоноармійця, поясніть, що ви з Миколаєва, і попросіть, щоб вас доставили в розвідвідділ. Там скажете, що вас послано з важливим донесенням, але його ви можете передати тільки Головному розвідувальному управлінню Генерального штабу Червоної Армії в Москві. Не повірять, тоді попросіть, щоб зв'язалися з Москвою, і назвіть моє прізвище. Ясно?
— Ясно, — відповів Вітя.
Шура знову кивнув.
«Неговіркий, — подумав Вітя, — треба й самому язика за зубами тримати, а то, чого доброго, вважатиме базікою».
— В цих документах, — вів далі Палагнюк, — частка нашої перемоги над фашистами, вони дуже потрібні командуванню Червоної Армії.
Не тільки Віті, а й Шурі хотілося довідатися, що то за документи, але спитати не наважувалися: не кажуть, виходить, не можна. Хлопці сиділи приголомшені і схвильовані.
Палагнюк простелив на столі карту.
— Географічна? — спитав Вітя.
— Ні. Топографічна.
Вітя з досади аж почервонів, нишком скосив очі на Шуру: чи не помітив? Шура, ставши коліньми на стілець, сперся ліктями на стіл і прилип очима до карти. Назви міст, річок тут німецькою мовою, до того ж розташовані дуже густо. Шурі аж засвербів язик спитати, для чого їм карта Німеччини, але Палагнюк випередив його:
— Карта німецька, територія ж на ній наша, ось Миколаїв.
Хлопці зразу впізнали краєчок голубого Бузького лиману.
Комков провів пальцем по карті у північно-східному напрямку.
— Тримайте курс на Ростов, тепер там теж німці, наші війська змушені відійти за Дон.
— Фронт у цьому районі може бути не суцільним, легше перейти, — додав Палагнюк. — Найкращий варіант— це потрапити в село, яке переходить з рук у руки. Але хіба вгадаєш?
— Зрозуміло, — сказав Шура. Хоч і не чітко уявляв, що таке лінія фронту, спитати посоромився: не хотілося виказувати своєі необізнаності перед Вітею.
Комков підвівся.
— Ану покажіть, яка там у вас взувачка.
Вітя висунув з-під столу ноги в недавно підбитих новими підметками черевиках.
— Молодець, — сказав Комков. — А твої ботинки? — звів погляд на Шуру.
— Підбори стопталися, а так цілі.
— Роззувайся.
Поки Шура розшнуровував ботинки, Комков вийшов з кімнати і вернувся з лапкою і молотком у руках. Прискіпливо оглянувши взуття, сів на ліжко і заходився лагодити підбори. Про всяк випадок у підозрілих місцях на підошвах також увігнав по кілька дерев'яних цвяшків. Вертаючи ботинки, сказав:
— Тепер витримають. Але ногами, навіть найкраще взутими, багато не одміряєте.
— Я саме про це думав, — обізвався Палагнюк, — де тільки можна, намагайтесь під'їхати попутним транспортом, але головна надія па поїзд. Німці швидко відновлюють залізниці, бо треба підвозити техніку, боєприпаси, перекидати живу силу.
— А як питатимуть, куди їдемо? — звернувся Шура до Палагнюка.
Комков дістав з кишені і подав хлопцям по довідці, видрукуваній на машинці німецькою і російською мовами і завіреній голубими печатками з орлами.
— Тут сказано, що ви йдете в Ростов розшукувати рідних.
— А компаса немає? — несміливо спитав Шура. Палагнюк подав йому склянку:
— У коридорі стоїть відро з водою.
Шура взяв склянку, приніс води. Палаппок проколов голкою шматок коркового дерева так, що з обох боків було видно її кінці, і вкинув у склянку.
— Кінчик голки намагнічений і завжди показуватиме на північ, — вийняв корок і віддав Шурі. — По азимуту ходив?
— У піонерському таборі вчили.
— Нічого, язик до Києва доведе, — сказав Комков, — тільки тримайтесь доріг.
...Палагнюк розумів, на які фізичні й моральні випробування виряджає хлопців, усвідомлював, яку відповідальність бере на себе, так розпорядившись долею — не солдатів, а підлітків. Вночі, коли в голову прийшла ідея послати хлопців, спершу відкинув її: діти воювати не повинні. А потім подумав: фашисти не щадять нікого, навіть немовлят, і невідомо, що небезпечніше — перейти через лінію фронту чи залишатися в Миколаєві, де хлопці розповсюджують листівки і допомагають радянським військовополоненим, щодня порушуючи численні накази окупаційної влади, під кожним з яких стоїть слово «розстріл». Хто може заборонити людині, навіть якщо їй всього п'ятнадцять років, захищати свою землю? І чим більше думав, тим певнішим ставав у своїх намірах. Насамперед німці менше звертатимуть уваги на бездомних підлітків. Дорослому довелося б першому стрічному поліцаєві або військовому патрулю відповідати на багато питань: хто? де живеш? чому не працюєш? чи служив у Червоній Армії? чи не партизан? У хлопців же є вагомий аргумент: вони ще діти, шукають своїх батьків.
Зараз непокоїло інше: характерами і вдачею вони не тільки не схожі, а й різко відрізняються один від одного. Шура не по літах розсудливий і врівноважений, може, трохи замкнений, але душа в нього, як скрипкова струна, — торкнись, і забринить: на добро відгукується добром, а несправедливість, навіть необережно сказане слово глибоко ранять його — одразу ж спалахне дівочим рум'янцем, мовчить, наїжачившись, сопе, ховає очі під насупленими бровами і не скоро відходить. Вітя ж - непосидющий, як щиглик, балакучий, відчайдушний, готовий лізти в огонь і воду, тільки б довести свою силу й хист. Що, як наскочить коса на камінь, десь на чомусь не зійдуться думками, в небезпечній ситуації посваряться, а Вітя, чого доброго, і бійку затіє? А може, це якраз і добре, що вони такі різні?
Почуття відповідальності хоч і не замінить їм життєвого досвіду, а все ж змусить бути вимогливішими до себе, уважнішими до товариша. Шурину витримку, розважливість доповнить Вітина рішучість і спритність, а Вітину гарячковість стримуватиме Шурина обережність. Говорити хлопцям про це не хотілося, але не застерегти зовсім теж було б неправильно, і він сказав:
— Прошу вас, в дорозі забудьте про все, що не пов'язане з виконанням бойового завдання. Тримайтесь один одного, як брат брата, як солдати в бою. Майте витримку і терпіння, нічого не робіть з першого пориву, тобто необдумано. Але й не вагайтеся там, де прогаяна хвилина може коштувати надто дорого, — він повів очима по хлоп'ячих обличчях. — Так закрутив, що й не второпати?
— Чого там, все ясно, — відгукнувся Вітя, — не підведем.
— Спасибі, — сказав Палагнюк. — І останнє: старшим призначаю Шуру Кобера.
При цих словах Шурі зробилося радісно і страшно водночас — так, наче він стоїть перед дверима чужої темної кімнати і треба переступити поріг, щоб жити там у небезпеці й невідомості очікування. Йому хотілося подякувати Анатолію Васильовичу за довір'я, але посоромився і спитав:
— Грошей на дорогу або харчів дасте?
— Грошей небагато, а харчів кожному по торбі, на якийсь час вистачить.
— Поїмо, тоді десь випросимо, вкрадемо або ще як-небудь, — мовив Вітя, — я співатиму на базарах. Хто співає, тому дають.
— Базарів вам у дорозі небагато трапиться, — обізвався Комков. Він знову стояв коло вікна і курив цигарку.
Палагнюк переглянувся з ним.
— У нас ще буде можливість докладніше поговорити про маршрут і з'ясувати питання, які виникнуть. А зараз послухайте, що скаже товариш Комков.
Комков щільно зачинив вікно, дістав з кишені чотирикутний клаптик парашутного шовку, підійшов до столу.
— Ми знаємо, обидва ви в міру своїх сил активно боретеся з фашистами, однак офіційно до підпільної організації ще не належите. Тепер, коли вам доручено відповідальне завдання, ви не тільки зв'язкові, кур'єри, а й рівноправні члени підпілля, отже, треба вам прийняти присягу на вірність тій справі, якій ми служимо тут, у ворожому тилу. Не заперечуєте?
Не змовляючись, хлопці разом підвелися, виструнчилися, завмерли.
Запанувала чиста, дзвінка тиша. У Віті пересохло в горлі. Шура відчув на щоках жар.
Комков, який більше не здавався Віті похмурим (просто в нього суворе обличчя), кашлянув, чорні густі брови збіглися на переніссі.
Не гучним, але чітким командирським голосом вимовив перші слова, надруковані червоними літерами по білому шовку:
— Я, син великого Радянського Союзу...
Хлопці повторювали за ним молодими ламкими голосами:
— Я, син великого Радянського Союзу, клянусь чесно і віддано боротися з ворогом, поки остання фашистська гадина не буде знищена.
Обіцяю незаперечно виконувати накази своїх командирів і начальників, суворо дотримуватися дисципліни.
За спалені міста і села, за смерть жінок і дітей, за катування і знущання над моїм народом я клянуся мстити ворогові жорстко, беспощадно, невтомно.
Кров за кров і смерть за смерть!
Я клянусь усіма засобами допомагати Червоній Армії, нищити скажених гітлерівських псів, не шкодуючи своєїї крові і свого життя.
Я клянусь, що швидше вмру в жорстокому бою з ворогом, ніж віддам себе, свою сім'ю і весь радянський народ у рабство кривавому фашизму.
Коли ж через власну слабкість, боягузтво або із злої волі порушу цю свою присягу і зраджу інтереси народу, нехай умру я ганебною смертю від руки своїх товаришів!
По тому, як було промовлено останні слова клятви, Палагнюк і Комков обняли хлопців і поцілували.
Шура і Вітя переночували в цій же хаті і ранком наступного дня вирушили в дорогу.

II. КРОB

1

На восьмий день хлопці потрапили в Мелітополь.
На станції спитали в обхідника, чи йдуть поїзди до Дніпропетровська. Той відповів, що пасажирський буде завтра, а вантажні ходять щодня, але ніхто не знає, коли саме, і вказав запасну колію, на якій стояли пульмани.
— Почнуть чіпляти паровоз — дійте, тільки обережно.
Коли підігнали паровоз, Шура і Вітя підкралися до останнього вагона, Шура виважився на руках, заглянув і стрибнув на землю:
— Не підходить, там цегла! Кинулися до іншого, в ньому теж червона, свіжовипалена цегла, але менше.
Брязнули буфери, роздумувати було ніколи, і обидва спритно залізли в пульман.
— Твердувата підстилка, — шепнув Вітя.
— Не м'яко, — одізвався Шура.
На цеглі можна було тільки лежати, інакше їхні голови стриміли б над вагоном. Паровоз протяжно свиснув, загриміли колеса, ешелон поволі набирав швидкість. Лежати незручно, але хлопці раді: нарешті їдуть. Якщо пощастить, то, може, ранком будуть у Дніпропетровську, а звідти поїзди до Ростова йдуть часто, кажуть, по кілька ешелонів на день. Навіть є пасажирський, яким дозволяють їздити цивільним.
Швидко темніло.
Голодних, натомлених денною спекою хлопців хилило до сну.
— Спати не можна, — Шура сказав самому собі, але Вітя одразу ж відгукнувся:
— Я й не сплю, — і смачно позіхнув.
— Ти поспи, а я почергую.
— Чому я? — вже крізь сон кволо заперечив Вітя.
— Мені не хочеться.
Шура сів: тепер, коли Мелітополь лишився позаду, можна не боятися. Та й темно стало, лице обдував степовий вітер, на небі світилися нерухомі зорі, просто над головою стелився білий туман Чумацького Шляху. Тіло розслабилося, очі знову заплющилися,- потер повіки кулаками, потряс головою, проганяючи од себе сон, і стиха заспівав:

В далекий край товарищ улетает,
За ним родные ветры вслед летят...

Він розтягував слова так само, як Марк Бернес у кінофільмі «Винищувачі», впивався мелодією, яка викликала світлий сум розлуки і тривожну радість далеких доріг, про які йому завжди так солодко мріялося. Тоді, після фільму, Шура прийшов додому і вхопив скрипку. Був тихий весняний вечір, вікна в кімнаті відчинені, в садку зеленіє трава, пахнуть жовті квіточки чорної смородини, кущі якої буйно розрослися уздовж штахетника. Не зводячи очей з білого мережива яблунь, приклав темно-вишневу скрипку до плеча, притиснув підборіддям деку, смичок торкнувся струн, і мелодія полилася в зелений сад, полетіла до сусідніх слобідських осель: «Любимый город может спать спокойно и видеть сны, и зеленеть среди весны...». Він не знав, що до початку війни лишалося півтора місяця і що невдовзі настане той сірий осінній день, коли почує мамин голос у коридорі і подумає, що то вона розмовляє з кимось із сусідів, але розчиняться двері і до кімнати зайде німецький солдат. Високий, з білими бровами і рудими довгими віями, він лише на якусь частку секунди затримав на Шурі водянисті, ніби підсинені очі і пішов по кімнаті, лишаючи на підлозі сліди від добротних юхтових чобіт, кованих залізом. Він ще тоді подумав: таким чоботям не буде й зносу. Солдат з цікавістю розглядав кімнату й речі, які попадали йому на очі; сопів, ніби принюхувався до чужого житла, і раптом на рожевому обличчі, негусто вкритому ластовинням, розцвіла радісна усмішка — така самісінька, як у звичайних людей — не загарбників, не ворогів. Шура теж усміхнувся, вибачаючи німцеві його безцеремонність і брудні сліди на підлозі. Солдат обернувся до нього:
— Кінд музіцірт, я?
І голос приємний, лагідний.
У Шуриних грудях ворухнулася гордість. Так, звичайно, він грає.
Солдат обережно взяв скрипку в руки, теж покраплені ластовинням, і став пильно оглядати її. Очі потемнішали і зробилися голубими, на щоках проступив рум'янець. Шура одразу ж зрозумів, що скрипку він тримає не вперше в житті і взагалі інтелігентний німець.
— Іх тоже єсть музикант. Оркестр.
— Розумію, — сказав Шура.
— Італьяно! — захоплено вигукнув німець. Скрипка справді була роботи італійського майстра. Батько віддав за неї якомусь старому моряку немалі гроші, і, коли приніс додому, мама дорікнула, мовляв за таку ціну можна було купити звичайну скрипку, а на здачу — зимове пальто з каракулевим коміром. Батько весело одмахнувся: зимове пальто йому не потрібне, а така скрипка трапляється не часто. Він чув, що італійські скрипки найкращі в світі, і якщо вже вчити сина музики, то саме на італійській.
Тримаючи скрипку на долонях, як на підносі, солдат ступив до Шури, коротко, енергійно вклонився самою головою і церемонно випростав досі зігнуті в ліктях руки.
— Маестро!
Він вимовив це слоио цілком серйозно, без найменшої тіні іронії, і Шура взяв скрипку.
— Давай, давай! — з щирим азартом вигукнув німець.
На концертах у музичній школі, куди приходило багато слобідських друзів, із залу йому завжди кидали записочки з незмінним проханням зіграти «Віють вітри». Легка для виконання пісня про нещасливе кохання брала за душу, ще більший жаль і смуток викликав тужний плач скрипки. Він не раз бачив, як у дорослих на очах зблискували сльози і ворушилися губи, нечутно вимовляючи:

Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться.
Ой як болить моє серце,
А сльози не ллються...

Німець слухав, схиливши голову набік, прикривши сині очі рудими віями, потім став тихо насвистувати мелодію.
— Браво! — солдат ляснув у долоні не гучно і не дуже тихо. — Браво! — нетерпеливо переступив з ноги на ногу, тицьнув пальцем себе в груди, запитально, майже благально заглянув у Шурині очі.
Шура зрозумів і подав йому скрипку. Німець облизав губи, смачно прицмокнув, звичним рухом приклав скрипку до підборіддя і заграв. Це була гарна музика, Шура чув її вперше. Лоб у солдата порожевів і всіявся крапельками поту, вії заплющених очей дрібно тремтіли. І Шура теж сказав:
— Браво!
Солдат дістав із накладної кишені зеленого, ще не вигорілого на сонці френча батистову хусточку і став прикладати її до лоба, як прикладають шкільну промокатку до свіжосписаного аркуша паперу. Він був збуджений власною грою, чудовим звучанням рідкісної скрипки.
Шура наставив пальця на німця і спитав:
— Оркестр? Мюнхен? Філармонія?
Німець захитав головою.
— Ніхт Мюнхен, ніхт філармонія. Оркестр. Берлін... Радіо. Ферштейн?
— На берлінському радіо?
— Я-а-а! Я-а-а!
Шура хотів узяти скрипку, але солдат підняв її над головою, він був високий, і скрипка мало не торкалася стелі. Вільною рукою німець дістав з кишені шкіряний потертий на згинах гаманець, поклав на стіл і вийняв кілька синюватих купюр рейхсмарок.
— Іх покупайт скріпка.
— Ні, — вороже блиснув очима Шура, — це подарунок, батьків подарунок!
— Что єсть подарунок? Что єсть батьків?
Як можна пояснити, що таке подарунок?
— Ні, — ще рішучіше сказав Шура і підступив до німця ближче.
— Пане, ми не продаємо, — пролунав материн голос од дверей; захоплений грою, Шура не помічав її і тепер зрадів, що в хаті не сам на сам з німцем, якому раптом заманулося купити його скрипку.
— Мальо? — здивувався солдат, швидко дістав з гаманця ще кілька купюр і посунув їх на край столу.
Насупивши брови, солдат здивовано і очікувально дивився на Шуру. Очі в нього знову стали водянисті. Марки лежали на столі, ще нові й незім'яті; Шуру не цікавило, скільки їх там; навіть коли б їх було мільйон, він і за таку ціну не продав би скрипку, яка стала невід'ємною частиною його самого, бо він просто не уявляв життя без цієї подарованої батьком скрипки, як нікому не спадає на думку, що можна існувати без голови. Разом з обуренням і гнівом у ньому жевріла надія, він ще сподівався, що німець зрозуміє його небажання розлучатись із скрипкою...
Різким рухом вільної руки солдат згріб гроші, сховав у гаманець і поклав у кишеню. Шуру ніби хто штовхнув зялду, він підскочив і вхопився за руку, пальці якої високо вгорі стискували легеньку скрипку, і в ту мить, коли він одірвався від підлоги, раптовий сильний біль у грудях перехопив подих, скрипка попливла по стелі, роздвоїлася і зникла в тумані, схожому на цигарковий дим, а він потонув у білій теплій воді, нічого не чув і не бачив, ніби зненацька заснув. Та ось вода стала рожевою, Шура знову відчув гострий біль у грудях і в потилиці і раптом побачив мамине обличчя, все в сльозах.
— Синочок, — радісно сказала мама, всміхнулася і стала набагато молодшою, майже такою, як на фотокартці, де вона сидить разом з батьком і рука її лежить у батьковії! долоні.
— Де скрипка? — спробував підвестися, але мама притримала його за плечі.
— Куди ти? Надворі ніч.
Аж тепер помітив, що на стільчику коло ліжка горить каганець і це від нього таке жовто-червоне світло.
— Забрав, — сказала мама, — щоб його за печінку взяло.
Він закричав не своїм голосом:
— Гад! Гад! Ніколи в мене не буде такої скрипки!
Так, як він плакав тоді, більше ніколи не заплаче.
Поїзд гримів на стиках рейок, брязкав буферами, стишувався і знову набирав швидкість, натужно чахкав паровоз, викидаючи в небо густі клубки диму, на якийсь час вони затуляли сині зорі і молочний Чумацький Шлях. Цегла вже вихолола, її тепло розвіяв степовий вітер. Шура подумав, що скоро стане зовсім холодно і тоді вони притуляться один до одного спинами і лежатимуть так до ранку, щоб не змерзнути. А коли поїзд прийде в Дніпропетровськ, розшукають кубову, наберуть у погнуту кружку окропу, сядуть на сонці і розмочать останній сухар, який зараз лежить у кишені його піджачка, — чорний з підпалинами, пористий, схожий на уламок туфу, відполірованого морськими хвилями. Коли вийшли з Миколаєва, сухарів у торбах було багато, навіть не рахували скільки. Часом і не дуже хотілося їсти, а виймали сухар, весело хрумкали, впиваючись духом житнього хліба, сушеного не на сонці, а, видно, в дуже гарячій духовці, бо краї деяких аж обвуглилися, і саме ці, обвуглені, були найсмачніші, бо чимось нагадували гіркувату каву. Шкода, що пізно спохопився, не подумав про те, щоб відкласти сухарі для ензе. Власне, першим про ензе згадав не він, а Вітя, це було сьогодні, коли з харчів лишилися тільки сухарі, та й то всього три — один у Віті і два в нього. Ще було сім марок, але на безлюдній степовій дорозі гроші не мали ніякої ціни. Інколи від дороги відгалужувалася поросла бур'янами вузька колія, прокладена підводами, що, мабуть, вела до якогось села або хутора, де жили люди і де можна купити щось поїсти, напитися води, сховатися в холодочку від спеки і набратися сил, однак хлопці звертати з основного шляху не наважувалися, хоч і подумували про це не раз. Йшли й оглядалися, сподіваючись, що ось-ось з'явиться попутна машина або якась підвода і тоді їхнє терпіння окупиться сторицею. Сонце підбивалося вище, пил на дорозі ставав гарячішим, доводилося йти узбіччям, суха, вигоріла трава колола, але не пекла босі ноги.
— Може, це якась забута дорога, — сказав Вітя, вийняв сухар, дмухнув на нього.
Шура теж тримав руку в кишені, відчуваючи в ній шорсткий пересушений шматочок хліба, збирався відламати трошки і покласти в рот. Вітя оглянув сухар, понюхав і сховав у кишеню.
— Треба берегти для ензе.
«Правильно», подумав Шура і теж рішуче вийняв руку з кишені.
— Потерпиммо, ще хтозна, коли кінчиться цей степ. Може, доведеться й заночувати.
Вітя зупинився, дослухаючись:
— Здається, чути мотор.
Справді, далеко позаду повільно рухалася машина я високмми, критими брезентом бортами. Їх охопило нетерпіння. Якщо навіть шофер не зупиниться, вчепляться на ходу і тоді рано чи пізно, але неодмінно сьогодні будуть у Мелітополі на вокзалі, а як пощастить, то і в поїзді, який повезе їх до Дніпропетровська або хоч до Запоріжжя. Оглянулися ще раз, машини на дорозі не стало, вона звернула ліворуч. З досади Шура плюнув. Все ж надія на попутний транспорт зміцніла: якщо з'явилась одна машина, неодмінно буде й друга. Незабаром вони побачили якесь село, воно мріло в далекому сонячному мареві, манило до себе, обіцяючи притулок і, головне, їжу й воду. Зголодніли вони сильно, мучила спрага, і боліли незвичні до таких відстаней ноги, але Шура знав: досить піддатися спокусі, напитися води, лягти в холодочку — і тоді ніяка сила не підніме їх, принаймні у найближчі кілька годин, а це значило б, що в Мелітополь вони потраплять у кращому разі наступного дня, та й то аж десь під полудень. І вони йшли далі, весь час напружено дослухаючись, чи не гуде мотор, чи не торохтить підвода. Думка все частіше й частіше зверталася до сухарів, рука мимоволі намацувала їх у кишені, і нарешті Вітя не витерпів:
— Вже й вечір, я їсти хочу.
Шура мовчки дістав сухар і переламав його навпіл. Тепер сухарів лишилося два, а голод і трохи не вгамувався, — навпаки, як тільки пахучий, неймовірно смачний шматочок розтанув у роті, в грудях засмоктало ще дужче. Спека потроху спадала, з тривогою думалося про вже недалеку ніч, і раптом хлопці помітили праворуч від дороги якесь темне пасмо, ніби рухається валка підвід із соломою чи сіном, але, придивившись пильніше, зрозуміли: то дерева. Пройшли ще трохи і побачили, як од тих дерев відокремилася темна постать.
— Хтось іде? — мовив Вітя. — Мабуть, там село. Он щось червоніє між деревами.
— Черепиця, — Шура не був певний, що то черепиця, але йому так хотілося побачити дах сільської хати, він так втомився і зголоднів, що радий був бігти туди, де на тлі голубого неба з ріденькими, підсвіченими сонцем хмарками вже зовсім чітко вимальовувалася чоловіча постать. Усвідомлення того, що тепер серед безкрайого степу вони не самі, що десь зовсім близько є людське житло, підбадьорило їх. Чоловік нікуди не звернув і не зник, як це сталося з машиною, а вийшов на дорогу, підозріло оглянувши хлопців, привітався.
Це був худорлявий, в літах чоловік, у старомодному пенсне і з клунком за плечима.
— Не скажете, до Мелітополя далеко? — спитав Шура.
— Кілометрів сім, — відповів незнайомець, не зупиняючись, швидко пішов дорогою, озирнувся — погляд з-над скелець насторожений.
— А ви до Мелітополя?
— До Мелітополя, — неохоче кивнув подорожній.
— Тоді ми з вами, — сказав Вітя.
Чоловік не відповів. Хлопці переглянулися: чудний якийсь. Але Шура вже думав про те, що йти лишилося недовго, на вокзалі будуть до заходу сонця і, якщо там є хоч якийсь базарчик, куплять яблук або вареної молодої кукурудзи. Добре, що не звернули в село, яке так вабило їх; добре що трапився цей трохи дивний чоловік, аби не він, звідки б дізналися, що Мелітополь так близько?
Незабаром на дорозі з'явилося ще два чоловіки, вони не йшли, а стояли обличчям до них, і в одного за плечима було видно дуло гвинтівки.
— Поліцаї, — Шура інстинктивно помацав бамбукову паличку під паском і сховав руку в кишеню, де лежав сухар, просто так, вже давно помітив, коли хвилюється, не знає, куди діти руки.
— Буде шмон, — сказав Вітя.
Чоловік здивовано глянув на нього:
— Вибачте, я вчитель, а такого слова не знаю.
Шура знітився і пояснив:
— Це означає — труситимуть... По-блатному так.
— Ви вуркагани? — вчитель поправив пенсне, вище підкинув клунок за плечима, так, ніби збирався чкурнути подалі від них.
— Ні, — засміявся Вітя, — ми нормальні.
— Сподіваюся, при вас немає нічого недозволеного?
— Ми порожні, а от ви... — Вітя подивився на його клунок.
— А-а-а, — полегшено зітхнув учитель, — продуктів наміняв. Оце вперше ходив і востаннє, бо ні з чим. Оддав відріз на костюм і годинник фірми Павла Буре за четвертинку сала, пляшку олії та грудочку масла. Ще пшона насипали відро, правда, з горою... А сім'я — шість душ, у найменшої доньки з легенями біда, що буде — не знаю.
— Можуть забрати, — сказав Вітя.
— Куди? Старшу вже завербували, десь у Бонні, а Раї ще неповних п'ятнадцять, мала.
— Я про сало й масло. Заберуть, — пояснив Шура, переходячи па шепіт, бо ті двоє були вже близько.
— Поліцаї? - здивувався вчитель.
— Звичайно.
— Ну, що ви? — з м'яким докором мовив учитель. — Це ж продукти, а не зброя, не вибухівка. Як можна? Поліцаї — представники влади...
«Вчитель, а такий наївний чоловік, — подумав Шура, мабуть, рідко з дому виходить», — і йому стало жаль нещасного батька великого сімейства, бо хто-хто, а він знае, чого так ласо поглядають і нетерпеливо переступають з ноги на ногу поліцаї.
— Поліцейський пост, сухо мовив старший і рухом плеча підкинув гвинтівку на жовтій шкіряній лямці, — документи.
Вчитель поклав на землю клунок, поліз до кишені по паспорт. Другий поліцай звично розв'язав мішок і діловито шаснув рукою в пшоно, вийняв півлітрову пляшку з олією, масло, загорнуте в марлечку; шурнув глибше і дістав четвертинку сала. До білої з рожевими смугами м'якоті поприлипали жовті пшонини. Поліцай дмухнув на сало і сито заіржав.
— Документи в порядку, — старший подав паспорт учителеві і взяв у хлопців довідки Миколаївського гебітскомісаріату.
Здивувався:
— Аж з Миколаєва чешете? — і вернув обидва папірці з печатками і розгонистими підписами самого гебітскомісара.
Вчитель хотів зібрати в мішок продукти, та між його простягненими руками і клунком стала поліцаєва нога, взута в хромовий чобіт.
— Не трож! — процідив представник влади крижаним голосом, навіть не глянувши на вчителя, і знову дмухнув на сало, пшонина відскочила, вдарила Шуру в щоку.
— Так не чесно, — несміливо заперечив учитель, — це ж моє...
Поліцай сахнувся, ніби від несподіваного удару:
— Що-о? Я, Тридоля, нечесний? — в голосі мстива погроза, очі налилися кров'ю. — Виходить, закон порушую я?
Вчитель розгублено закліпав:
— Який закон?
— Є закон: хочеш заколоти кабана — коли, а шкуру здай!
Вчитель безпорадно розвів руками:
— Нічого не розумію, — обернув скривджене обличчя до хлопців, запрошуючи очима в свідки, наче вони могли зарадити його горю.
— На кабані була шкура?
— Звичайно,— охоче погодився вчитель.
— Нащо ж ти зрізав її? — єхидно розтягував слова Тридоля.
— Я? У мене й ножа немає! — вчитель вивернув порожні кишені. — Дивіться.
Поліцаї зареготали. Той, що перевіряв документи, підніс широку долоню до рота, а коли прибрав, обличчя було сповнене таємничості. Зігнутим вказівним пальцем поманив учителя. Видно, сподіваючись почути щось відрадне, вчитель ступнув ближче, поліцай щодуху крикнув:
— Котись, папашо, а не то — зроблю весело!
Учитель зблід, губи щільно стулилися, нижня тремтіла, от-от з вуст злетять гнівні слова, однак, не зронивши й звуку, з несподіванною спритністю вхопив масло, олію і побіг полем до села. Старший поліцай вправним рухом зняв з плеча гвинтівку, прицілився, сухо тріснув постріл, і вчитель, змахнувши руками, упав.
Поліцай глянув на хлопців, замірився прикладом:
— Ану, марш звідси, а то мені кулі не жалко... Стоять тут, роти пороззявляли!
Тільки тепер хлопці помітили, що міцно тримаються за руки, аж нігті повпиналися в шкіру. Обидва поліцаї наблизилися до підтятого кулею чоловіка, підібрали пляшку з олією, масло і пішли, мабуть, в село.
Уперше в житті Шура бачив, як стріляють в людину, як у неї підкошуються ноги і вона, широко розставивши безпорадні руки, падає на землю. Їм треба було поспішати в Мелітополь, щоб встигнути на будь-який поїзд до Дніпропетровська, а вони не могли зрушити и місця. Вітя зблід, губи посиніли.
— Може, він живий? Біжімо, — голос у Віті хрипкий, ніби його душить ангіна і йому важко вимовляти слова.
Поліцаї не оглядались, вже були далеченько.
— Біжімо! — власного голосу Шура теж не впізнав і не був певний, що його почув Вітя.
Вчитель лежав обличчям до землі, коло нього цвіли волошки, над головою на довгих стеблах гойдалися голохвостики, на піджаку ближче до правого плеча — велика темна пляма. Шура не одразу зрозумів, що то кров, а догадавшись, жахнувся. Йому не раз доводилося чути, що мертвим закривають очі. Якщо у вчителя очі відкриті...
— Швидше, — шепнув Вітя роздратовано, і вони разом повернули вчителя на лівий бік. Той застогнав і, напружившись, сів. Кров проступала на піджаку і спереду.
— Треба зняти піджак, — Вітя розстебнув ґудзики. Допомагаючи йому, Шура старався не дивитися на кров, при самій думці, що зараз побачить рану, йому стало млосно. Вітя ж впевнено зняв піджак, швидко і вправно розірвав учителеву сорочку на неширокі бинти і, приклавши один клапоть сорочки до рани спереду, а другий ззаду, туго стягнув плече. Шура тоді вперше перейнявся до нього почуттям вдячності й щиро позаздрив мужності свого товариша, якого досі недооцінював, вважаючи його не тільки надто балакучим, а й схильним до самовихваляння.
Йому й досі соромно за свою неповороткість, за те, що розгубився й весь тремтів, побачивши криваву пляму на піджаку.
Вчитель не стогнав, навіть не кривився, коли Вітя бинтував йому плече; покірний і, здавалося, байдужий до того, що сталося, він безпорадно мацав довкола лівою рукою, мабуть, шукав пенсне. Товсті скельця зблиснули в траві, Шура підняв і подав учителю. Мабуть, без окулярів він зовсім нічого не бачив.
— Ціле, — перше, що промовив учитель, і надів пенсне на перенісся, — от спасибі, — ніяково всміхнувся тонкими безкровними губами.
— Як вас звуть? — спитав Вітя.
— Андрій Архипович. А вас?
— Мене Вітя, а його Шура. Зможете йти?
— Спробую.
Спираючись на Вітине плече, Андрій Архипович підвівся.
— Не бійтесь, — заспокоїв Вітя, — куля пройшла навиліт, крові втратили небагато, заживе.
— Можливо, — вчитель ступив перший крок.
— Болить? — спитав Шура.
Вчитель щільніше стиснув губи і не відповів, Шура підняв клуночок з пшоном.
Поліцаїв уже по було видно, але Шурі чомусь здавалося, що вони вернуться.
— Не можу, — тихо вимовив Андрій Архипович, обличчя його посиніло, під очима лягли зеленаві тіні. — Серце, — він задихався, — води... — тіло враз обм'якло и похилилося на Вітю. Удвох ледве втримали його. Поки Шура гарячково думав, де взяти води, Вітя дістав сухар, розломив його на коліні і силоміць запхав шматочок учителеві в рот.
Для чого він це зробив, Шура зрозумів лише тоді, коли вчитель ковтнув слину і, несміливо ворухнувши губами, вдячно глянув на Вітю.
Посадили Андрія Архиповича на придорожній камінь, залишок колишньої скіфської баби. Потроху важке вчителеве дихання вирівнялося; з обличчя зійшла зеленавість.
Він глибоко зітхнув, подивився на забинтоване плече, скрушно похитав головою:
— Вибачте, я думав — ви вуркагани.
Сонце вже давно перестало пекти, хлопці розуміли, що на станцію, до якої було всього сім кілометрів, сьогодні вже не потраплять і взагалі невідомо, як і коли дійдуть до Мелітополя.
— Ви поспішаєте? — спитав учитель.
— Що ви? Ні, — з удаваною безтурботністю відповів Вітя.
Але їм пощастило. Підводою, запряженою гнідим конем, їхала якась темнолиця жінка.
— Чого зажурилися? — крикнула вона, спиняючи коня.
— Підвезіть, — Вітя очима вказав на вчителя. Жінка скочила з підводи.
— Хто це вас так побив, чи що?
— Поліцаї підстрелили, — сказав Шура.
— Які поліцаї, за що? — підозріло глянула на хлопців.
— Та було тут двоє, мабуть, он з того села.
— Ой горе! — забідкалась жінка, побачивши кров на піджаку вчителя. Співчутливо подивилась на нього, допомогла всадовити його на воза. І погнала коней риссю.
В Мелітополі вони подякували жінці, допомогли Андрію Архиповичу дійти додому, але зайти в хату рішуче відмовились: уже темніло, треба було поспішати, бо незабаром і комендантська година.
— Нам на станцію, — пояснив Шура.
— Поїзд скоро, — винувато додав Вітя.
— Спасибі, діти, — сказав Андрій Архипович, — і вибачте, що завдав стільки клопоту. А ви не брати?
— Ні.
— Мабуть, вчилися в одного вчителя?
— Ні, — засміявся Вітя.
— Дуже шкодую, що я не ваш учитель, це була б для мене висока честь, — і поклав худу білу руку на Вітине плече, потім торкнувся долонею Шуриної голови. — В людських душах часто народжуються прекрасні поривання, та не всі вміють дати їм волю... Спасибі, діти, ви зуміли...
Поїзд різко загальмував, Шуру кинуло на цеглу, боляче вдарився ліктем. Попереду яскраво світилося червоне око семафора. Він знав — семафор не завжди ознака станції, бувають вони і на глухих роз'їздах, і на невеличких полустанках, але про всяк випадок шепнув Віті на вухо:
— Вставай!
Вітя спав міцно.
— Прокинься, кажу тобі! Чуєш?
— Га? Хіба я сплю?
Якби Шура не притримав, він би схопився на ноги.
— Лежи, поїзд зупиняється, — і теж приліг коло Віті, став дослухатися до звуків на землі, стараючись вгадати, що там попереду: якщо роз'їзд, то поїзд, дочекавшись зустрічного ешелону, пропустить його і піде далі, якщо ж станція, можуть зупинитися надовго або почнуть чіпляти нові вагони, чого доброго, ще й з охороною.
Раптом голос:
— Шнель, шнель!
Хлопці затамувавши подих, причаїлися.
Поїзд зупинився. В когось під ногами шаруділа галька. Кроки подаленіли, їх вже не було чути, але виглянути з вагона не наважувалися. Повз їхній вагон хтось пробіг, сильно відсапуючись; десь далеко нерозбірливо лупили голоси: один верескливий, другий — низький, сердитий.
Знову загупалили чиїсь кроки і пролунав розпачливий зойк, хлоп'ячий голос благав:
— Ой дядечку, ой, не бийте, ой, більше не буду, ой-ой-ой, за що ж ви мене?
Чути було, як ляскає ремінь і як за кожним ударом хтось хекає, наче рубає дрова: х-х-е-е — поліно навпіл, х-х-е-е — і з двох цурпалків — чотири. Хлопець аж хрипів:
— Ой-ой-ой, та не бийте ж пряжкою, гади, — і змовк. Ще кілька разів хльоснуло і стихло.
«Убили», — подумав Шура, а в самого мороз сипонув по тілу. Пролунала якась протяжна команда, дзенькнули в рейку, паровоз спустив пару, свиснув, зачахкав і загримів на стиках колесами: не доженеш, не доженеш.
— Може, він хотів під'їхати, — сказав Вітя.
— Або зняли з поїзда.
На душі в обох було тяжко.
Шура виглянув і обімлів. Вогні станції чомусь лишилися праворуч, а не позаду, як мусило бути, коли б вони рухалися основною магістраллю. Повз семафор гримів тяжко вантажений довжелезний поїзд.
— Здається, ми звернули.
— Куди звернули? — здивувався Вітя і теж виглянув. — Треба стрибати, —не роздумуючи, він переліз через борт і, видно, за щось зачепився там ногами, однією рукою тримався, а другу широко відкинув од тулуба, сказав: — Можна! — стрибнув і побіг по насипу поруч з вагоном. Шура стрибнув слідом, але не втримався, впав і покотився з насипу в холодну траву. Коли Вітя підбіг, Шура вже стояв на ногах, дивуючись, що цілий, тільки трохи щеміла долоня на лівій руці: тернувся об гальку. Аби прогаяли одну-дві хвилини, навряд чи навіть Вітя наважився б стрибнути, бо поїзд швидко набирав хід.
Ніч була темна й холодна.
У станційному приміщенні жовто світилося маленьке віконце, і хлопці довго не могли відвести очей: таким заманливим і теплим видавалося їм те світло, але у вухах досі лунав відчайннй хлоп'ячий крик, чиєсь люте хекання...
Шура вийняв з кишені останній сухар, розломив, дав половину Віті. Те, що сухар розмокав у роті не одразу, а спочатку перетворювався на м'який запашний шматочок житнього хліба, а потім ставав ріденькою кашкою, давало можливість подовжити насолоду, гамуючи гостре почуття голоду.
Вітя розшукав на небі Полярну зірку і за положенням голоблі Чумацького Воза, яка на уявному годинниковому циферблаті була малою стрілкою, визначив:
— Зараз приблизно друга година ночі.
— А сонце зійде близько п'ятої.
— Але розвиднятиметься раніше.
— Виходить, ждати майже три години.
— Шкода, — зітхнув Вітя, а то б їхали собі аж до Дніпропетровська.
— Хто ж знав, що поїзд зверне, — ніби виправдовуючись, відповів Шура і відчув, що язик став неслухняний, а голова обважніла і вже немає сили втримати її рівно.
Тепер, коли не стало чутно гуркоту коліс, коли його вже не кидало з боку в бік, сон, з яким він досі боровся, почав брати верх.
Вони йшли крізь чорну, як смола, непроглядну ніч навпомацки, поклавши один одному руки на плечі. Під ногами шелестіла трава. Невдовзі жовтий вогник зник: або там погасили світло, або його затулив залізничний насип. Щоб не опинитися на станції і не потрапити в руки того, хто так немилосердно бив нещасного хлопця, вирішили нікуди не звертати. Шура схилив голову на Вітине плече і вже не силкувався розплющити очей, ішов, куди вели мляві ноги.
— Темно, як у тюрмі.
Шура не обізвався, і Вітя зрозумів: він спить. Колись читав, як у громадянську війну втомлені кавалеристи спали, сидячи в сідлі, але, якби йому хто сказав, що можна заснути на ногах та ще й отак, на ходу, нізащо не повірив би. Однак це була правда: Шура йшов, тримаючись рукою за його плече, і спав, Вітя боявся зупинитися, щоб не розбудити товариша.
Попереду щось ніби забіліло, Вітя насторожився, але не спинився і скоро догадався, що то хата. Зараз постукає і попроситься на нічліг. А що? У них є марки, заплатять, а якщо господарі самі не попухли з голоду, то ще й нагодують. А не пустять — постукають в інші двері, — напруживши зір, вдивлявся в густу темінь ночі, але жодної хати, крім тієї, що біліла попереду, не побачив. Торкнувшись рукою стіни, підійшов до віконця, мацнув, сподіваючись натрапити пальцями на скло, але рука вільно пройшла між хрестовиною рами, і він притьмом відсахнувся од вікна. Шура підвів голову, спитав:
— Де ми?
— Якась хата.
— Стукай, — сказав Шура сонно.
Вітя простягнув руку, щоб постукатись у двері, але дверей теж не було. Переступили поріг, поминули сіни, зайшли в кімнату з вибитими вікнами. Під ногами цупке кукурудзиння, видно, торішнє. Вітя ногою назгрібав купку під стіну.
Шура слухняно ліг на бадилля. Вітя сів під стіною, поклав Шурину голову в кепці собі на коліна і твердо вирішив не спати до ранку, бо як-не-як години дві придрімнув у вагоні на цеглі, а Шура чергував і вчасно помітив, що поїзд звертає.
У хаті пахло задавненим димом, ніби десь поблизу лежав попіл від вогнища, на якому пекли картоплю, і Віті пригадався смак пригорілого сухаря. Одразу ж набігло повен рот слини, в порожньому шлунку забурчало, призабутий на деякий час голод знову прокинувся і став смоктати під грудьми. Вітя засунув руку в кишеню, але жодної крихти там не було. Пригадалася кукурудзяна каша на молоці і з гарбузом, якою їх пригощала тітка Ганна на хуторі Білі Дими. Якби не дівчинка Катя, яку він пам'ятатиме все життя, вони б ніколи і не довідалися, що на світі є хутір з такою дивною назвою. Це трапилося ранком на четвертий день їхньої подорожі, коли сонце ще не встигло нагріти землю і пил па дорозі був прохолодний. Ніч пересиділи в зруйнованій птахофермі, майже не спали, бо по кутках шаруділи пацюки, і весь час доводилося відганяти їх палицею, тому вирішили звернути в посадку і трохи поспати на сонечку, щоб далі йти без перепочинку аж до залізничного роз'їзду, до якого, як їм казали, кілометрів шість. Коло посадки Вітя раптом почув, ніби десь плаче дитина. Шура теж стрепенувся і прислухався. Навкруги було тихо, ніде не шерехне, тільки в траві сюрчать коники та в небі щебечуть невидимі пташки. Пішли далі, шукаючи підходящу місцинку, і знову, тепер уже виразно, почули дитячий плач. Швидко натрапили на траншею і побачили там замурзану дівчинку в брудному баєвому платтячку. Шура взяв дівчинку на руки, вона обхопила його за шию, гірко схлипуючи.
— Не бійся, — сказав Шура, — як тебе звуть?
— Катя, — відповіла хриплим давно сплаканим голосом.
— А де ж твоя мама?
— Нема.
— Де ж вона?
— Нема, — і дівчинка знову заплакала.
— Оце номер, — мовив Вітя заклопотано, — що ж робити?
— Не треба плакати, — Шура витер дівчинці сльози, — скажи, де твоя мама?
— Поїхала, — несподівано чітко відповіла дівчинка.
— Куди?
— Дяді забрали.
— Німці?
— Німці.
— Де ж ти живеш?
— Не знаю, — схлипнула, — далеко.
Вітя дав Каті сухар, і вона жадібно стала гризти його.
— Як звуть твою маму?
— Мама.
Звичайно, для неї мама є мама та й годі.
— Скільки ж тобі років?
Катя показала три пальчики. Руки в неї були в глині і під нігтиками чорно.
— Що ж ми з нею робитимемо? — спитав Вітя. Шура знизав плечима:
— Хіба я знаю.
Вітю брав жаль і розпач. Лишити дівчинку саму в полі — не можна, рушати з нею в далеку дорогу теж...
Так вони і прийшли з Катею на хутір Білі Дими.
Брудні, обшарпані, виснажені безсонною ніччю, зупинилися коло першої ж хати, огородженої лозовим плотом.
Їх побачив хлопчик, трохи старший од Каті, і побіг у хату, радо вигукуючи:
— Мамо, мамо, жеблаки плийшли, жеблаки.
Вони й справді були схожі на жебраків. Та, коли вийшла молода чорноволоса, смаглолиця жінка, Шура сказав:
— Ми не жебраки.
— Однаково, заходьте, мабуть, ви їсти хочете. — Жінка нагнулася до Каті, дівчинка довірливо простягла до неї рученята, а очі знову сповнилися слізьми.
— Чия ж ти донечка?
— Мамина, — відповіла Катя крізь сльози.
У хаті пахло яблуками і молоком.
Спочатку вони наїлися каші, а вже потім тітка Ганна дала маленький змилочок, і вони помилися нагрітою на сонці водою з діжки. Катю теж було скупано, вдягнено в довгу хлоп'ячу сорочку, і вона солодко заснула на руках у тітки Ганни.
— Нехай живе у нас? — молодиця глянула на сина, такого ж смаглявого, чорноокого, як і вона сама.
Дмитрик усміхнувся радісно:
— Татко плийде з війни, от зладіє!
Катя спала на ліжку, шовковисте волосся розсипалося по подушці, рученята широко розкидані, з ротика потекла слинка.
— Може, й ви поспали б трохи, я постелю у тій хаті, через сіни, там вам буде спокійніше.
Вони вже знали, що німців на хуторі немає, а староста доводиться тітці Ганні кумом, і погодилися. Шура поклав під себе кепку із секретним козирком, а Вітя — бамбукому паличку, попросили розбудити години через дві і поснули.
Вітя прокинувся від того, що в сінях чоловічий голос сказав:
— Добрий день, Ганно.
Штовхнув Шуру під бік і приклав палець до рота.
— Бери сина і гайда до Гнатюччиної хати, — звелів чоловік.
— Чого я там не бачила?
— Велено — йди.
— А як не піду?
— Підеш. Де ти дінешся?
— Скажи хоч чого. Чи в тебе язик усохне?
— Сам не дуже знаю. Приїхали німці на критій машині, загадали зібрати всіх.
— А як я сама піду, хіба вони знають про сина?
— Хоч ти їй кіл на голові теши! — розсердився чоловік. — Вони все знають. Чого я через тебе мушу трусовєрувати?
— А ще кум...
— Німці зі мною не кумаються, я на службі.
— Собача служба.
— А що зробиш?
Несподівано в розмову вплівся ще один голос:
— Гутен таг.
— Здра-а-астуйте, — відповіла тітка Ганна таким тоном, наче сказала: «Чорти тебе принесли».
Заплакала Катя.
— Не бійся, — тихо сказала тітка Ганна, — це хороші дяді.
— А дитя чиє?
— Приблудилося.
— О, самій маленкій девошка тоже надо брать, — сказав німець, — ві должен помогать велікій германскій армія, мі будет ошєнь благодаріть.
— Пане офіцер, — улесливо мовила тітка Ганна, — я піду, а діти нехай побудуть дома, га?
— Не нада бояться, мі будет делать малінькій прівівка, оспа, тіф... Понімаль? Я нємножко хорошо говорить по рускі?
Вітя навшпиньках підійшов до дверей і став так, що коли б двері відчинилися і в кімнату зайшов німець, то побачити його не зміг би. Шура підкрався і теж прилип спиною до стіни.
— Нема коли балакати, — сказав чоловік, — ходімо.
— Шнель, шнель, — додав німець.
Хлопці лишилися в хаті самі. Але виходити на подвір'я було небезпечно. Вони прошмигнули в першу кімнату, примостившись там коло вікна так, щоб, не розсуваючи фіранок, можна було бачити, що робиться надворі, спостерігали, як до великої машини з зеленою будкою, на якій намальовано червоний хрест, сходилися люди. До гладкого німця в білому халаті підійшли двоє старезних згорблених дідів, він роздратовано махнув рукою, і діди подалися під нього, скривджено озираючись на всі боки. Німецький солдат з автоматом на шиї приставив до дверей будки дерев'яні східці з поручнями.
Двоє офіцерів стояли осторонь, курили і жваво розмовляли, розмахуючи руками, можна було догадатися, що йдеться про якусь бійку.
В Черзі коло машини тітка Ганна з дітьми стояла третьою. Молодиця в білій косинці ступила на дерев'яні сходинки, оглянулася, щось сказала розповнілій жінці в сарафані, та засміялпся, прикрила рот долонею і слідом за молодицею ввійшла до будки.
— Викликають по двоє, — шепнув Шура.
Небо над хутором було чисте й синє. Тіні від тополь і хат подовшали.
— Засиділись ми тут, — сказав Вітя.
— Ось повернеться тітка, попрощаємося й підемо.
— Каті тут житиметься, як у рідної матері, — а сам подумав, що рідна Катина мати, мабуть, виплакала всі сльози, звичайно, якщо фашисти не розстріляли її або не повісили десь. Виросте Катя і не знатиме, як її звали.
Офіцери вели жваву розмову. Люди теж перемовлялися, зрідка поглядаючи на машину. Нарешті з будки вийшла молодиця і стала повільно спускатися сходинками. Офіцери швидко наблизилися до машини і руками показали, щоб люди відійшли трохи далі. На сходинках з'явилася й жінка в рожевому сарафані. Вже на землі взяла під руку молодицю. Тітка Ганна щось спитала в них, ухопила обох дітей на руки, різко крутнулася на п'ятах, наміряючись бігти від машини геть, але солдат з автоматом заступив їй дорогу. Обидві жінки, які вже побували в будці, присіли у затінку на призьбі найближчої хати, критої очеретом, а солдат підпихав тітку Ганну на сходинки. З дверей назустріч їй простяглися голі чоловічі руки і взяли Дмитрика, потім Катю, потім у будку зайшла й вона.
Офіцери жваво розмовляли.
Десь дзижчала велика муха, Шура пошукав її очима, але не знайшов, тонкий звук крил бринів різко й тривожно.
Вітя згадав, як йому вперше в житті робили щеплення проти якоїсь хвороби, здається, проти тифу, їхній клас товпився коло дверей кімнати, в якій порядкували дві вже немолоді лікарки в сніжно-білих халатах. Учні штовхалися, дуріли, як на великій перерві, та ось викликали двох перших, і одразу ж ті, що були слідом за ними в списку, присмирніли, стали дослухатися, що робиться за дверима. Вітя заглянув у замкову щілину, але побачив лише ніжки стола і краєчок білої скатерки. Нарешті вийшли перші, їх оточили, закидали питаннями.
— Не боляче, — відповів один.
— Зовсім не страшно, — сказав другий.
Обличчя в обох хлопців були бліді, а в голосі — явно роблена бадьорість. «Брешуть, — подумав Вітя, — і боляче, і страшно».
На них дивилися, як на героїв-челюскінців, хоч і не дуже вірили. І раптом за дверима пронизливо зойкнула Женя Гордієнко — тоненька, хвороблива дівчинка, відмінниця. У Віті по шкірі поповзли мурашки. Він заспокоїв себе тим, що в списку останній і його черга ще не скоро. Але страх залазив у душу все глибше й глибше. У Жені ніхто нічого не розпитував, її оточили дівчатка і вивели на свіже повітря.
— Оля Дяченко! — сказала лікарка, підійшовши із списком у руках до прочинених дверей.
Олі в коридорі не було, вона повела Женю.
— Коля Днищенко.
— Хворий, — відповіли з гурту.
— Добровольці є?
Всі мовчали. Лікарка чекала. Чомусь більшість дівчат дивилася не на неї, а на Вітю. Йому стало ніяково.
— Я, — сказав Вітя проти класної волі.
Переступивши поріг кімнати, побачив па столі, покритому білою підсиненою скатіркою, дві блискучі нікельовані коробки — стерилізатори, кілька ампул з прозорою рідиною. Кругла і така ж блискуча коробка була відкрита, і з неї виглядала пухнаста біла вата. Лікарка записала прізвище в зошит і поставила проти нього хрестик. Потім зняла кришку із стерилізатора, вгору підскочила хмарка пари і зразу ж розтанула. Пахло йодом і ще чимось різким і неприємним. Довгим блискучим пінцетом лікарка поштрикала в стерилізаторі, виловила великий шприц з рисочками, як на градуснику, і, поклавши його на кришку, почала виловлювати з іншого стерилізатора голку, тонкими залізними пальчиками пінцета брала то одну, то іншу, розглядала, примруживши око, і знову кидала в гарячу воду. У Віті затремтіли коліна, зробилося холодно.
— Скидай, доброволець, сорочку, — привітно мовила лікарка, — і ставай до мене спиною.
— Хіба не в руку? — здивувався Вітя.
— Не в руку.
Вітя зняв сорочку і майку. Тепер стіл був позаду, а він дивився на сонячні вікна і бачив, як тихо гойдаються верхівки акацій з білими кетягами цвіту. На лобі проступив холодний піт. Добре, що лікарка не бачить його обличчя. Тріснула ампулка, скляні друзки брязнули об щось залізне. Серце забилося дужче, м'язи самі напружилися, і все тіло ніби задубіло, навіть ноги перестали тремтіти, і він зрадів: тепер лікарка не помітить, як йому страшно, а сам нікому про це не скаже. Лікарка тернула чимось холодним під лівою лопаткою і сказала:
— Спокійно.
В його вухах ожив Женин розпачливий зойк, і, ніби хто враз затулив рядном усі три вікна, стало темно. Голка проколола шкіру під лопаткою, і це було зовсім не боляче, в очах почало розвиднятися, тільки замість сонячних вікон і білого цвіту акацій бачив тепер безліч великих і малих блідо-зелених плям. Під лопаткою запекло, але не так сильно, як він чекав, шкіра в тому місці стала розбухати.
— От і все, — голос лікарки долетів здалеку, — як бачиш, зовсім не страшно, — вона знову була коло нього, — одягайся.
— Наче джміль укусив, — сказав Вітя.
Дивлячись крізь щілину між фіранкою і віконною рамою на зелену будку, в якій німець, мабуть, саме в ці хвилини дістає із стерилізатора шприц, Вітя трепетно переживав давній страх перед уколом і, весь напружившись, чекав дитячого крику, хоч і знав, що в кімнаті голосів звідти не буде чути.
— Ти боїшся уколів? — спитав Шура.
— Ні, не боюся.
— Я теж. Спочатку боявся, а потім перестав, звик.
— Тебе часто кололи?
— Часто. В дитинстві я довго хворів.
— А мене один раз, під лопатку.
— Під лопатку боляче, — сказав Шура.
— Не дуже. Тільки потім була температура, і я три дні пролежав.
— Бідні Катя й Дмитрик.
— Зате не хворітимуть, — сказав Вітя, — з ліками, знаєш, як важко, де їх тут взяти на цьому хуторі...
— Кличуть дідів, — сказав Шура, побачивши, як солдат з автоматом поманив тих пальцем.
Діди, весело перебираючи ногами, поспішили до машини. Гурт людей одійшов від сходинок ще далі, і вусатий дід, чіпляючись худими пальцями за поручні, бадьоро піднявся до дверей будки. Чиїсь голі по лікті руки подали йому Дмитрика, дід пригорнув хлопчика до грудей, вихряста голівкасхилилася на дідове плече. Задкуючи, старий зліз на землю і пропустив свого товариша, якому, як тільки він опинився на сходинках, ті ж руки подали Катю, аж потім у дверях будки з'явилася тітка Ганна і пішла слідом за дідами, затуливши обличчя руками. Вітя навіть здивувався, як вона досі не впала.
Хлопці побігли, повідчиняли двері в сіни і в хату. Діди поклали Дмитрика і Катю на ліжко, вкрите золотими сонячними плямами, і діти лежали під теплим вечірнім сонцем нерухомі й бліді, аж синюваті, і ніби спали. Слідом увійшла, хитаючись, якась розхристана, сива жінка, і хлопці ледве впізнали в ній колишню чорноволосу тітку Ганну. Вона впала на коліна, обхопила дітей руками, і з її досі німих, щільно стулених посірілих вуст вирвався страшний, сповнений нелюдської муки крик:
— Діти, діточки ж ви мої золоті!
Шура побіг у сіни, приніс кухоль холодної води.
— Випийте, тьотю, випийте.
Але вона його не бачила й не чула.
— Я ж так просила, так благала! Кровопивці, людолови! Як же їх носить земля, як вона терпить таке! Як просила, як благала... Щоб же вам світ не світив і сонце не сходило, щоб ви на своїх дітях побачили таке!..
Вусатий дід взяв у Шури кухоль і силоміць напоїв тітку Ганну.
Хлопці нічого не розуміли, стояли розгублені, приголомшені, відчуваючи, що сталося щось страшне і непоправне.
— Що вони їм зробили? — нарешті насмілився Вітя.
— Хіба не бачиш? — сердито буркнув дід.— 3 них випили кров.
— Як випили?
— Шприцами, — закричала тітка Ганна, — шприцами, прокляті! По півлітра крові випили!
У Віті закипіло в грудях, він задихався від жалю, безсилого гніву і спраги помститися; мелькнула думка: коли б хоч одна граната, він розтрощив би всю машину разом з німцями в білих халатах.
— Не плач, Ганно, — сказав вусатий, — треба дітей напоїти молоком. А ти, Петре, біжи до Векли, скажи, нехай наварить трав.
...За вікном світало, вже було видно полускану, в чорному павутинні тріщин штукатурку і темні, не вицвілі від сонця плями на стінах, де колись висіли портрети. Вітя спробував ворухнути ногою, до здерев'янілих п'яток побігли лоскітливі мурашки. Шура підвів голову.
— Товаришу командир, товаришу командир! — розплющив очі, повні туману і подиву.
— Що тобі снилося?
Шура був десь далеко, видно, не міг отямитись після сну.
— Що ти сказав? — глянув на Вітю.
— Питаю, що тобі снилося?
— А-а... Наче ми перейшли лінію фронту.
Хата була зовсім порожня, підлога встелена бур'яном і торішнім кукурудзинням. Як і вночі, пахло димом. Вітя подумав: мабуть, вогнище палили коло хати. А що, як справді там пекли картоплю або кукурудзяні качани і в попелі щось лишилося? Треба пошукати. Слідом за Шурою він підвівся, потягнувся, у голові запаморочилось, аж похитнувся, але слабкість тривала коротку мить, її вдалося приховати під Шури, бо той саме робив фізичні вправи, мабуть, щоб розігнати кров і зігрітися. А втім, він ніколи не забував про фіззарядку, де б не ночували, каже, звик ще в піонерському таборі, і не дивно, що має такі м'язи на руках, хоч сам вважає, що то від весел.
— Дізнатися б, чи Катя жива...
Шурине обличчя спохмурніло:
— Кажуть, є такі трави, що можуть вилікувати.
— Ти думаєш — трава допоможе?
Про цілющі трави він, так само як і Вітя, вперше почув у білих Димах і не дуже вірив, що трав'яні соки можуть замінити людині кров, яку висмоктали шприцами, але йому не хотілося, щоб Катя і Дмитрик померли й більше не жили на світі, тому сказав:
— Допоможе.
Уявою Шура теж часто вертався в Білі Дими, щоразу з жахом думаючи про те, що тільки щасливий випадок допоміг їм уникнути сумної долі хуторян; ні, він не боявся шприца, дрож проймав при думці, що його кров могла б змішатися з кров'ю фашиста, того самого, в якого водянисті очі, білі брови й руді вії, і повернути йому сили й здоров'я, щоб завдяки його, Шуриній, крові чужинець вкритими ластовинням руками міг грати на його ж скрипці, натискувати на гашетку кулемета і вбивати червоноармійців...
Ні, вже краще вмерти, ніж дати фашистам свою кров, тільки вмирати не можна доти, поки не перейдуть лінію фронту і не вручать у потрібні руки Палагнюкову шифровку.
Здається, до лінії фронту лишилося не так уже й далеко, от тільки б пощастило втрапити на поїзд до Ростова.
— По-моєму, десь тут поблизу було вогнище, — сказав Вітя.
— Справді, пахне димом.
Вітя підняв бадилину, з неї звисав великий, напівобчухраний, із жовтими рівними зубцями качан. Зірвавши його, відколупнув кілька зернин.
— Давай шукати, може, знайдемо ще, наробимо пукавок, наїмося.
Вони стали перебирати бадилля. На оголеній підлозі Вітя побачив залізне кільце.
— Погріб.
— Не треба, — сказав Шура.
Вітя невгавав:
— А що, коли там сало завалялося?
— Яке там сало?
Вітя потягнув кільце на себе, ляда легко знялася, в ніздрі вдарило знизу прілою землею, трухлявим деревинням.
— Тепер пошукаємо драбину, — Вітя ліг на живіт, перехилився в чорне провалля погреба, мацнув холодні земляні стіни, та зненацька чиясь цупка долоня щільно затулила йому рота, рвонула вниз, і він шелепнувся на щось м'яке, мабуть, на сіно, мукнувши ледь чутно.
— Чи ти здурів? — розсердився Шура й притьмом спустив ноги в погріб, і, як тільки опинився на сіні, хтось накинувся на нього, скрутив руки, жарко дихнув у вухо:
— Хто там ще?
— Нема нікого.
— Олексо, зачини ляду! — з притиском наказав той самий молодий голос.
В погребі знову стало темно, аж чорно.
— Хто такі? — суворо пролупало в темряві.
— Ніхто, — відповів Шура.
— Кажи, бо гірше буде.
— А ти хто? — обізвався Вітя.
— Малий виріс, щоб я звітував тобі.
— Тю-у, — презирливо процідив Вітя.
— Я тебе так тюкну, що й на тому світі не очухаєшся.
Вітя огризнувся:
— А чого ж ти?
— Що чого? Я до тебе в погріб заліз чи ти до мене?
— Можна подумать...
— Що можна подумать?
— Примастир йому, Степане, сказав другий, Олекса, верескливим, як у дівчини, голосом.
— Можна подумати, погріб твій, — сказав Вітя задерикувато.
— Облиш, розсердився Шура, — завівся з півоберту, краще помовч.
Вітя притих, хоч усередині в нього кипіло й нуртувало.
— То хто ж такі будете? — примирливо запитав Степан.
— Ідемо в Ростов, — спокійно відповів Шура, — там у нас родичі.
— Звідки?
— З Миколаївщини.
— А хто сказав про погріб?
— Ніхто. Ми голодні, думали, знайдемо їжу.
— Дай їм по півперепічки й цибулину, — наказав Олексі.
Той намацав Вітину руку, поклав у долоню перепічку й цибулину. Хлопці жадібно жували.
— А ми, чесно кажучи, коли відкрилася ляда, думали, поліція, — мовив юнак з цупкими долонями.
— Чого ви ховаєтеся? — поцікавився Шура.
— Сьогодні відправляють вербованих у Німеччину.
— Який рік?
— Беруть двадцять четвертий.
— Ми з Шуриком двадцять шостого, — безтурботно мовив Вітя і вперше не пошкодував, що йому ще не вісімнадцять.
— Не дуже радій, скоро й ваша черга.
— Не діждуть.
— А хто тебе питатиме? Візьмуть на комісію — руки, ноги є? Вербовочний лист у зуби, будь здоров і не кашляй.
Вітя усміхнувся: ще день-два — і вони будуть по той бік фронту, як страшний сон згадуватимуть життя в окупації, оцей погріб і хлопців, що так налякали їх, зате нагодували чим змогли; і вчителя, і малих Катю та Дмитрика, і тітку Ганну, яка посивіла за якихось півгодини в будці з червоним хрестом... Шкода стало тих, кого сьогодні повезуть у Німеччину на каторжні роботи, в пам'яті ожив перон на Миколаївському вокзалі, і він знову побачив те, що не хотів би бачити ніколи: ешелон з вербованими, вже двері вагонів беруть на запори, вже грає весела музика, навкруги плачуть люди, вигукують останні напуття, сумні слова прощання. Аж ось з натовпу вибігла сухенька бабуся в довгій чорній спідниці, запнута чорною хусткою, з білим вузликом у руках і швиденько подибала вздовж вагонів. Обличчя в неї розгублено-винувате, в зморшках, вона говорить сама до себе і не чує, як німець щось кричить їй. Двері телятника, до якого вона прямує, ще відчинені, і якийсь хлопець кричить звідти: «Мамо, верніться! Мамо, не треба!» Але вона вже близько, вже простягає білий вузлик, Віті чути, як жінка промовляє: «Ой, прости ж мене, синку, стару та забудькувату, був би ти голодний всю доріженьку». Руки з вагона тягнуться до вузлика, ось-ось вони торкнуться його, і враз — черга з автомата! Вузлик покотився на землю, стара жінка здивовано зойкнула, похитнулася і впала, хлопець з диким криком рвонувся до неї, але два дужих поліцаї заштовхали його назад, у телятник, а третій зачинив двері...
— Ну, так ми вже підемо, — сказав Шура.
— Про це й не думайте, — заперечив Степан.
— Як то?
— А так, не випустимо.
— Чому? — здивувався Шура. — Нам на поїзд треба. Ми про вас нікому не скажемо.
— Хтось побачить, як вийдете з хати, а нас поліція шукає.
— Ми обережненько, хто там бачитиме!
— І не просіть, — категорично сказав Степан.
— А що? До ночі чекати? — спалахнув Вітя.
— До ночі.
— Тю, ти диви який!
— Я тебе так тюкну, що й свої не пізнають, — розсердився Степан.
— Припни язик, — Шура спересердя штовхнув Вітю ліктем під бік.
— А чого ж він? — огризнувся Вітя.
— Балакають, балакають, наче в них кулаків немає, — озвався Олекса.
— А ти не підначуй! — гримнув на нього Степан. — Лежи мовчки.
Олекса хіхікнув. Вітя сердито сопів.
В душник заглянуло вранішнє сонце, в погребі враз повиднішало, і Шура нарешті роздивився його господарів— Степан кремезний, з пишною чуприною, а Олекса щуплий, довгошиїй, мов півень-галаган. Ні, сваркою чи силою їх не візьмеш, треба щось інше придумати. Але що? Не розповідати ж їм, що у Миколаєві підпільники рахують не тільки дні, а й години, як ждуть не діждуться доброї вісті, і тому ніхто не має права тримати їх, зв'язкових, у погребі цілий день, бо й без того за всіма підрахунками вони вже мали б підходити до Ростова... І треба ж було Віті побачити оте кільце! Та й він теж хороший, не міг наполягти на своєму, а тепер виплутуйся з халепи.
— Слухай, Стьопо, — лагідно сказав Вітя, — ми виповземо з хати по-пластунському, будемо повзти скільки скажеш.
— Тихо, помовч, — прошепотів Степан.
— Та ти...
— Цить, — він широчезною долонею затулив Віті рота.
Крізь душник долітав нерозбірливий гомін, потім чітко пролунав чоловічий голос:
— Тут нікого немає.
— Дурні вони у хаті сидіти! Ти на горищі подивись.
— Воно ж наскрізь світиться.
— Егей, вилазь, а то стрілятиму! — і пролунав глухий постріл.
Збившись докупи, хлопці боялися ворухнутись.
— Та нема тут. нікого, — роздратовано сказав чоловік, — ходімо.
— Що ж вони, крізь землю провалилися?
І знову стало тихо.
— Мабуть, пішли, — шепнув Олекса, перевівши подих. Шура теж подумав, що небезпека минула, але Степан насторожено підняв палець: над головою прогупали чиїсь кроки, зашелестіло кукурудзяне бадилля, і враз у погребі стало зовсім видно.
— Осьдечки ви, — єхидно сказав поліцай, ошкіривши золоті зуби, і відкинув геть ляду.
Другий наставив гвинтівку:
— Ми з ніг збилися, другий день шукаємо, — клацнув затвором, — та ви знаєте, що за це полагається? Це ж саботаж!
— Їм карети подали у велику Німеччину їхати, світа божого побачити, а вони ховаються! Ану вилазь! Тільки боже упаси — не здумайте тікати — стріляю без промаху!
Мовчки вилізли з погреба, поліцаї обмацали кожного, добре, що Шура догадався сховати паличку під пасок за спиною...
— Оці двоє не наші, — сказав золотозубий.
— Чорт з ними, нам аби щот, ще спіймаємо двох — і список увесь.
— Дядечку поліцай, по справжньому заплакав Вітя,— та мені ж і тринадцяти немає, а йому, — кивнув на Шуру, всього чотирнадцять, хіба ж є закон дітей у Германію брати?
— Чого ж ховалися? — зблиснув золотою фіксою поліцай.
— Ми в Ростов ідемо, батьків шукаємо, у нас документи є, — і подав поліцаю довідку.
Той прочитав, блимнув на Шуру:
— А в тебе?
Шура подав свою, поліцай прочитав, склав докупи обидві довідки, розірвав навпіл, потім ще і ще — на дрібненькі шматочки, підкинув угору, і вони розлетілися по хаті, як метелики.
— Що ж ви наробили?! — закричав Вітя, долонями розмазуючи сльози по щоках.
— Мовч-а-ать! — поліцай штовхнув його в спину. — І не заїкайся нікому, що тобі тринадцять, а то морду наб'ю.
— Хіба ж не видно, що ми малі ще? — не втримався Шура.
— Заткнись, — поліцай ляснув Шуру по потилиці, аж у вухах задзвеніло.


III. «ПОДАРУНОК З УКРАЇНИ»

1

Сонячне небо не встигло випити рештки нічної свіжості, повітря було ясне, пахло присохлими травами і рано зів'ялим листям.
На площі, коло цегляного будинку юрмилися люди, трохи далі при дорозі стояли вряд одинадцять запряжених кіньми підвід.
— Он і карети, — вказуючи на підводи, мовив Степан.
— Куди ж нас повезуть? — здивувався Шура.— Тут і пішки недалеко.
— Куди недалеко?
— До станції.
— Ого, кілометрів тридцять з гаком.
— А хіба ото не станція? — Шура оглянувся на будиночок, що вночі світився жовтим віконцем.
— Так то ж Комиш-Зоря, а нас повезуть у Пологи.
— Чому?
— Тому, що звідси поїзди ідуть на Сталіно, на Маріуполь, в Німеччину ж дорога лежить через Запоріжжя, Знам'янку, Київ...
— У Мелітополі нам сказали, що поїзд іде на Дніпропетровськ, хіба ваша станція не на цій дорозі?
— Е, хлопчики, то ви з Мелітополя поїхали зовсім в інший бік.
Виходить, коли б вони не стрибнули з поїзда, то, можливо, опинилися б у Маріуполі або і в самому Таганрозі, а то ж уже Ростовська область, і десь там — лінія фронту. Йдучи під наглядом поліцаїв від напівзруйнованої хати, що стояла на самісінькому краю села, Шура картав себе — навіщо дозволив Віті смикнути оте злощасне кільце, мало йому було качана, захотілося ще чогось, і от маєш... Розумник великий, лізе поперед батька в пекло та ще й з таким виглядом, наче він один нічого в світі не боїтьси і сам чорт, йому не брат, от і догрався...
Такий злий був на Вітю, що й дивитися на нього не хотілося.
Але, дізнавшись від Степана, що вони з Мелітополя поїхали не в той бік, Шура гостріше відчув власну провину, і це тяжке почуття витіснило з його серця гнів на Вітю, тепер він дужче сердився на самого себе за те, що не вистачило розуму розпитати в людей, як краще добиратися до Ростова, за те, що легко піддався спокусі сісти на перший же поїзд.
Вітя йшов поруч, пониклий, заплаканий; глянувши на нього, Шура щиро пожалів свого товариша і, щоб якось підбадьорити, сказав:
— Якби знав, де впадеш, то й соломи б підстелив, кажуть люди.
Сумна усмішка ледь торкнулася куточків зціплених уст, але очі прояснилися. Віті й справді полегшало на душі, бо найбільше боявся, що Шура стане докоряти, а йому й без того гірко, ніби полину наївся. Однак він вимудрує таке, що Шура тільки ахне, здивувавшись його винахідливості.
Треба втекти з села ще до того, як їх посадять на оті підводи, бо на станції з усіх боків наставлять вартових, тоді про втечу годі й думати. Аби поліцай не порвав довідок, можна було б сподіватися, що старший над поліцаями відпустить, а без жодного документа вони бродяги.
А може, й добре, що без документів? Як дійде до реєстрації, можна назвати які завгодно прізвища—тільки не власні. Позирнув на поліцаїв, ті йшли позаду і про щось стиха перемовлялися з Степаном.
— Шуро, ти — Кобець, а я — Ханенко.
Шура не одразу второпав, чому це він Кобець, та згадавши, як поліцай зробив з їхніх довідок метеликів, подумав, що Вітя має рацію: пощастить утекти, то шукатимуть якихось Кобця і Ханенка.
Хлопці стали прислухатися до розмови позаду.
— Ото скажи спасибі, що ми тебе внтягли з погреба, — мовив поліцай.
Степанове обличчя зіщулилося від внутрішньої муки:
— Спасибі за те, що женеш у неволю?
— Яка ж це неволя? — заперечив той. — Я б ісам поїхав у Німеччину.
— Так чого ж ти?
— Кажуть, тут потрібний. А спасибі таки скажи, бо через твою дурість описали б усе майно, а батька — в тюрму.
— Од вас можна всього чекати.
— Не ми закони встановлюємо... І ще раджу — не здумай тікати в дорозі, бо спіймають — смерть, а ні, то хоч батька пожалій.
— І коли це ти став таким жалісливим?
— Зроду таким був, то ти мене не знав.
— Не знав, — сумно погодився Степан.
— Ото ж то й воно.
Обидва говорили рівно й разу не підвищили голосу, і Вітя подивувався, як це в них виходить, вороги, а так мирно бесідують.
— Коли такий добрий, відпусти хоч оцих пацанів, — попросив Степан.
— Чого не можу, того не можу, — простягнув Степанові цигарку, клацнув запальничкою, той жадібно затягнувся димом і сказав:
— Це ж незаконно.
— Чи ти не знаєш теперішніх порядків? Наказано відправити сімдесят чоловік не менше, а в нас і так двох немає...
— Що, своя пазуха ближче?
— Не в тому діло.
Видно, поліцаю нічого було казати на захист свого жалісливого серця, тому перевів розмову на інше:
— Одбудеш строк, вернешся, культури там наберешся.
— Знаю я їхню культуру, — Степан безнадійно махнув рукою.
На площі купками юрмилися люди; старші, переважно жінки, плакали, щось наказували дітям — дівчатам і хлопцям, а ті згідливо кивали головами або втішали придавлених горем і неминучою розлукою рідних та друзів, які через каліцтво чи хворобу лишалися вдома.
Степан і Олекса, не спиняючись, простували до цегляного будинку сільуправи і весь час крутили головами то в той, то в інший бік, здоровкаючись з односельцями і, мабуть, шукаючи своїх рідних; нарешті Степан гукнув у натовп, що збився коло крайньої підводи:
— Батьку, я зараз прийду!
Поліцаї завели їх у будинок, звеліли чекати у коридорі, а самі зайшли в кімнату, на якій була дощечка з написом: «Канцелярія».
Вітя обвів поглядом коридор з брудною підлогою. Крім двох дівчат, до яких одразу ж підійшли Степан і Олекса, більше нікого немає, він подумав: ось та щаслива хвилина, якої вони ждали, і весь підібрався, як перед стрибком з високої кручі, рішуче заглянув Шурі в обличчя:
— Тікаймо!
Здається ж, зовсім тихо сказав, але Степан миттю обернувся, посварився пальцем:
— Не смійте, на ґанку вартує Джміль.
Правду люди кажуть: до біди доріг багато, а од біди й стежки немає. Шурин мозок краяло настирливе питання: як воно буде далі? Нехай б'ють, катують, калікою зроблять: калік у Німеччину не беруть, — що завгодно, тільки б відпустили, щоб іти далі, туди, де лінія фронту, де можна передати Палагнюкове донесення, таке потрібне нашому командуванню, щоб подолати фашистів. Палагнюк радив мати витримку і терпіння — що ж, потерпимо, може, за отими дверима саме вирішується їхня доля, зараз покличуть, старший над поліцаями побачить, що для Німеччини їхні літа ще не вийшли, і відпустить на всі чотири вітри.
Ця думка трохи заспокоїла, глянув на дівчат, які тихо перемовлялися з Степаном і Олексою; та, що стояла ближче до вікна, — худенька, в квітчастому платтячку, з русою, туго заплетеною косою, неймовірно схожа на його Червону Шапочку, тільки трохи вища на зріст. У Шури аж похололо в грудях, а в пам'яті виплив сонячний день, берег Інгулу, на золотому піску дівчинка в червоній гумовій шапочці, видно, вона тільки-но вийшла з річки, сіла, зіпершись гострими ліктиками на пісок, підставила сонцю смагляве, підсвічене рум'янцем личко і заплющила очі. Худенькі плечі ще всіяні кришталевими бризками, краплі блищать на чорних широких бровах, райдужно виграють на довгих віях. Раптом дівчинка розплющила ясно-зелені очі, сяйнула на Шуру, від того погляду він спалахнув і засоромився. Дівчинка підвелася, зняла шапочку, взяла квітчасте платтячко і граціозно, ледь торкаючись пальцями гарячого піску, пішла в бік Водопою; йому подумалося: отак могла б ступити по річці, і ноги були б сухі. Він ще довго дивився їй услід, вже наперед знаючи, що причалюватиме човном до цього берега щодня, аби тільки знову побачити її, Проте сподівання були марними — кілька днів підряд кидав якір на інгульсе днонеподалік під лівобережного пляжу і годинами сидів у човні, дивлячись не на поплавок, закинутий про людське око, а на берег, та Червоної Шапочки не було. Минало літо, пляжників стало менше, а він все виглядав ту дівчинку; на піску, в шкільних зошитах, крейдою на садовій лавочці скрізь, де можна й не можна, писав: «Червона Шапочка»; не раз загадував, щоб приснилася, але і в сон не приходила. Якось уже під осінь прибіг до річки скупатися і на тому березі вгледів дівчинку в червоній шапочці. Його й на мить не взяв сумнів. Вона! — з цією радісною думкою кинувся було туди, де завжди припинав човен, але вчасно згадав, що старший брат подався з ночі по сомів, не вагаючись швидко роздягнувся і стрибнув у холодну воду. Плавав він добре змалку, але перепливати Інгул досі не пробував і не знав, чи зможе, проте в душі присягнувся, що допливе, підійде до дівчинки і спитає, як її звуть. Коли пливеш далеко, головне — не збити ритм дихання, а втомишся, ляж на спину, відпочинь. Уже десь на середині Інгулу відчув: легеням забракло повітря, серце колотиться, як не вирветься з грудей, майнула думка: потону, ніхто й не знатиме, де дівся. Але відкинув ту думку, напружився, руки налилися новою силою, дихати стало легше, тіло стрімко просувалося в холодній воді, і захотілося, щоб дівчинка побачила, який він сміливий та сильний. Нараз в обличчя вдарила висока хвиля, він захлинувся, вода пішла носом, довго відпльовувався і відкашлювався, дихання таки збилося, але не ліг на спину, плив в останньому відчайдушному пориві і скоро побачив жовту смугу берега, зелені кущі верболозу, на пісок виходять якісь хлопці, по засмаглих спинах збігають краплі; сміх, нерозбірлива мова — відчай одпустив його, але радіти він ще боявся, спочатку спробує дістати дна.
Певний, що тут неглибоко, пірнув, вода зімкнулася над головою, якась незбагненна сила не пускала на поверхню, він щодуху замахав руками і таки випірнув, ухопив ротом повітря. Хтось крикнув:
— Тонеш?
Хотів просити порятунку, а сказав:
— Ні-і! — і знову каменем пішов на дно.
Але цього разу пружно відштовхнувся ногами од піщаного дна і відчув, що вода потепліла, виходить, уже мілко. Виснажений, але почуваючись переможцем, ступив на берег, шукав очима дівчинку в червоній шапочці, а її не було. Упав на пісок і не знав, чи дрож бив його від холоду, чи від пекучої образи в серці...
— Хлопці, ідіть сюди, — покликав Степан, — послухайте, що пишуть з Німеччини.
Шура й Вітя, ніяковіючи під цікавими поглядами дорослих дівчат, несміливо наблизилися до вікна.
— Вже до чого дійшли, — мовила та, що була схожа на Червону Шапочку, — малечу беруть.
— А їм що? Аби робоча сила, ми для них, Оленко не люди, — мовила інша дівчина.
— Скотину і ту жаліють, — відповіла Олена, — де ти бачила, щоб лоша запрягали?
Очі в Олени теж зеленуваті, а брови чорні й широкі, може, вона його Червоній Шапочці сестра?
— Читай, — сказав Степан, — а то не встигнеш. Дівчина розгорнула складений трикутничком потертий аркушик сірого паперу.
— Ну, то слухайте ж. «Дорогі мої мамусю і Оленко! Може, цей листок дійде до вас, тоді дізнаєтесь майже про всю правду. Як ви знаєте, живемо ми всі в таборі, по шістнадцять чоловік у кімнаті. Як зійдуться всі, то ніде й повернутися. Коли крикнуть: «Підйом, на роботу!», то полетить з двоповерхових ліжок, хто на лаву, й хто прямо на підлогу. І затупоче по бараку наше взуття — модні дерев'яні ступаки і черевики на дерев'янім ходу, Номери їх невеликі: сорок два — сорок п'ять. Одягнемося і з нетерпінням чекаємо, поки черговий принесе суп-баланду. Баланда ця схожа на теляче пійло і така смачна, що аж верне. Одежа наша схожа на взуття, про яке я вже писала. Взагалі прикостюмились — дай боже. А на костюмах значок ОСТ на грудях. Ну, просто красота! На роботу ходимо з цілою капелою поліцаїв і з роботи — теж. Приходимо в табір і з-під замка — нікуди. Але не подумайте, що ми тут голі ходимо. На заводі дають нам ганчірки витирати машини, і ми шиємо з них білизну. Як бачите, дні нашої юності проходять радісно і весело. Цілую вас усіх через цього листа, як так не можна. Не журіться. Що буде, те буде. Така наша доля, такий талан. Як не наша смерть, то вернемося, а ні, то помремо з вірою і надією в серці. Дарма наша кров не пропаде, не буде вона закрашувати сиру землю і зелену траву без віддяки. Все переживем, тільки жалко, що пропали мої молоді літа. Хотілося б ще побути на Україні, побачити рідні садки, почути, мамо, ваш голос, вашу мову. Хіба я за всіх найхужа, що не обніму вас, рідні, не загляну в очі і не сяду з вами за стіл?.. Якби ви бачили, як ми риємося по сорних ямах, шукаємо їсти лушпайок. Хоч би скоріше додому, побачитися, ходити де схочеш, брати з стола хліб. Жизнь моя одинока і гірка. Привіт, не забувайте. Письмо посилаю через Анатолія Букова. Я б вам описала увесь рай, та, як бачите, мало місця. Невже Оленка буде теж тут? Чому не виїде нікуди з дому, чому нічого не зробите? Мамочко, не плачте, кінчиться війна, я знову вернусь до вас, дорогі, і буду знову вільна, як подумаю про це, то аж мороз за шкурою піде.
Цілую. Марійка. Гамбург».
Олена читала листа, а в очах повно сліз, мабуть, не бачила й рядка, переказувала написане сестрою напам'ять.
— Отаке і нас чекає, — зітхнув Степан і поклав руку Олексі на плече.
Олена, відвернувшись, сховала лист, за пазуху і стала хусточкою витирати сльози.
Рипнули двері, з канцелярії вийшов золотозубий поліцай.
— Чого плачеш? — до Олени.
— Весело мені, то й плачу.
— Хай поплаче, — мовив Степан, — бо в Німеччині не дуже наплачешся!
Поліцай непорозуміло кліпнув на Степана, а той з іронією в голосі:
— Хіба в раю комусь плакати хочеться?
— Ти добалакаєшся, — поліцай обернувся до Шури.
— Так як твоє прізвище?
— Кобець Олександр, а він Хапенко Віктор. Поліцай записав олівцем у блокнотик, видно, німецький, і знову пішов у канцелярію.
— Мабуть, там комісія засідає? — спитав Вітя.
— Комісія вже була, — відповіла Оленка.
— А хто ж там?
— Начальник районної поліції.
— Німець?
— Німець, але тутешній, собака.
Вітя підморгнув Шурі: ось де їм стане в пригоді знання німецької мови! Як це буде по-їхньому: пане начальник поліції, я фольксдойче, ваші люди незаконно затримали мене і мого товариша, правда, він українець, але батько був німцем,.. Придуману фразу він повторив у думці німецькою мовою.
Хоч і був певний, що Шура схвалить його намір зайти до начальника поліції, але після останньої пригоди в напівзруйнованій хаті він поклявся нічого не робити, не спитавши Шури.
— Ходімо, — рішуче сказав Шура, вислухавши Вітин задум, але не встигли вони ступити і двох кроків, як двері відчинилися, з канцелярії вийшли вже знайомі їм поліцаї.
— Ми хочемо поговорити з начальником поліції, — сказав Вітя.
— Він зайнятий.
— Ми підождемо.
— Нема коли ждати, зараз відправляємось.
— Я фольксдойче, — наполягав Вітя, — і він теж наполовину, — будемо скаржитись...
— Кобець, Ханенко — німці? — зареготав золотозубий і, підштовхнувши Вітю перед себе, сказав: — Усі дезертири поїдуть на одній підводі, виходьте.
Вітя вигукнув німецькою мовою заготовлену фразу, але й це не допомогло, поліцай боляче крутонув йому вухо, випхав на ґанок сільуправи і, нахмуривши брови, пригрозив:
— Будеш тявкати, язика вирву!
Люду на площі насходилося ще більше, стояв безугавний гомін, але не чутно в тому гаморі ні сміху, ні безтурботних жартів, які неодмінно лунають там, де збирається так багато хлопців і дівчат — молодих, здорових, вродливих. Щебетала, бігаючи між дорослими, голопуза малеча, яка нічого не розуміла, їх не чіпали туга й тривога, що обіймали дорослих: так буває на похоронах, коли всі сумні, а малі діти весело бавляться, навіть сміються, бо ще не знають, що таке смерть! Шурі пригадалося, як ховали батька: слобідські корабели несли оббиту червоним сатином труну, грав духовий оркестр, а над могилою капітан корабля, що ось-ось мав зійти із стапелів, з сумом говорив про золоті батькові руки.
Шурі було тоді дванадцять років. Слухаючи капітанову промову, він бачив перед собою живі батькові руки — м'язисті, жилаві, із шкарубкими мозолями на долонях і завжди так промащені мастилом і якоюсь чорною або коричневою мазутою, що, коли батько по роботі мився і Шура зливав на долоні, вода не змочувала шкіру, а відскакувала, немов од вощеного паперу.
— Нічого, — сказав Вітя, — у Пологах підійду до німецького коменданта, може, і вдасться.
— Спробуємо, тільки не повірить.
Усі шестеро підійшли до підводи, Шура й Вітя посідали, спустивши ноги за полудрабки. Степанів батько — кремезний дід з рудими вусами — мовчки поклав на підводу чемодан із фанери, підійшло троє жінок з клуночками, двоє кинулося до дівчат, третя обняла Олексу.
Золотозубий поліцай заплескав у долоні, вимагаючи уваги.
— Тих-о-о! Слухайте, що я казатиму! — глянув на годинника. — Через три хвилини відправляємося! По-о підво-о-дах, марш!
І зчинився лемент, то з того, то з іншого гурту, розтинаючи повітря, лунали крики й стогін нещасних матерів, нестримне ридання дівчат. Оленина мати, сухенька, в чепурній сукні, обнімаючи дочку, здушеним голосом заголосила:
— Ти ж моя рибонько, ти ж моє сонечко, та чи ж побачу ще колись, люба дитино моя?
— Ой, мамочко, ой рідненька, — крізь сльози промовляла Олена, — я ж вас і у сні згадуватиму.
Щемкий жаль оповив Шурине серце, до горла підкотився твердий клубок, але він не одвів очей від матері й дочки.
Бо, куди б не глянув, побачим би те саме: обійми, ридання, зойки, стогін, розпач...
— Донечко, доню, кому ж тебе отаку викохала, — дивилася, востаннє надивлялася на свою дитину, — як же я житиму без тебе? Одне сонечко закотилося, а тепер і друге, де ж та в світі правда...
— Не плачте, мамо, — втішала Олена, обціловуючи мокре од сліз, жалібно скривлене материне обличчя, — не побивайтесь, бережіть себе, одбуду строк, вернуся, заживемо вкупі.
Шура згадав, як мама виряджала його, думаючи, що на заробітки в село, як довго стояла край вулиці, дивилася вслід, як він оглянувся і вона помахала рукою, він теж помахав прощально; згодом, подумавши, що вже пішла, озирнувся — стоїть самотня, прикладає кінчики хустини до очей, і він знову підняв руку і вже більше не оглядався, в душі радий був швидше сховатися за рогом вулиці, щоб скінчилося, нарешті, це довге і тяжке прощання, якого трохи засоромився й почувався ніяково. Аби ж знав, що так повернеться, що ждуть його довгі дороги, з яких, можливо, і вороття немає, хоч поцілував би маму, а то вийшло, ніби чужий: слова втішного не мовив, оглянутися зайвий раз посоромився... Що вона, бідна, робить, як вона там живе?
Вітя сидів спиною до Шури, проти нього стояли Степан і його батько, курили, дивилися в землю, мовчали.
— Не вийшло, — сказав Степан.
Батько зітхнув, глянув синові в очі:
— Робота там, кажуть, важка, бережи себе, сину, не надірвись.
— Я їм напрацюю.
— А трапиться можливість, тікай, — басом гудів старий, — тільки це діло роблять з головою, бо скажеш — не вернеш, напишеш — не зітреш, відрубаєш — не приточиш. За мене не бійся, вісімдесят один рік прожив, усього надивився, і не страшні вони мені й трохи, про тюрму — то все пуста балачка, — і вони міцно, по-чоловічому потисли один одному руки.
— Цілуватися не будемо, не люблю бабських звичок, — батько обняв сина і стусонув долонею в плече, аж той похитнувся, і собі замірився, але передумав і опустив руку.
Коло сусідньої підводи прощаються хмільні від самогону хлопці, обнімають, цілують матерів, обличчя розжеврілися, хоч ще й не жарко, і не розібрати, чи то в них сльози блищать, чи рясний піт на щоках.
— По підводах, поїхали! — вигукували у людському юрмищі поліцаї.
Вітя бачив, як вони з гвинтівками за плечима метушилися, кидаючись від однієї купки людей до іншої, а один стоїть у затінку під в'язом неподалік і позирає на їхню підводу, мабуть, приставлений спеціально; нарешті і цей підійшов ближче, прогугнявив:
— Ну, кінчайте вже, пора.
— Ми ж і комісії не проходили, — сказав Вітя.
— Я тобі дам комісію! — і підступив до Олени та її матері.
— Чого ви, дурні, плачете? — мовив глузливо. — Жива буде — ніде не дінеться, думаєте, німцям мертві потрібні? — приснув дрібним сміхом, немов із жмені сипнув проса курям, мати й дочка заплакали дужче. — Все, вже все, — став рознімати силою.
Мати не бачить поліцая і не чує, вона зомліла, аби Степан вчасно не підскочив, її худеньке, ніби висохле тіло повалилося б на землю.
Молодими дужими руками Степан пригорнув жінку до себе.
— Дайте води!
Олена кинулася до людей, хтось подав пляшку.
— Випийте, мамо, — в голосі невиплакана туга, страх і благання.
Поліцай розштовхував уже інших людей, щось гугнявив, прискав просяним сміхом, погрожував, закликав до порядку.
Жінка вже опритомніла, туман танув у набряклих очах, розгублено і винувато ковзнула поглядом по підводі, по Степану та його батькові, мабуть, шукала доньку, а Олена стояла біля неї з пляшкою в руках і вся тремтіла, як на морозі...
— Де ти була?
— Я тут, мамо, я з вами.
Шура прикусив губу, вчепився пальцями в коліна, напружився всім тілом, щоб угамувати дрож, від якого, здавалося йому, хитається підвода, і раптом навіть не в голові, а десь у грудях ожили слова, мовлені ним у хаті на Слобідці: «Я син великого Радянського Союзу... за спалені міста і села, за смерть жінок і дітей, за катування і знущання над моїм народом я клянуся мстити порогові жорстоко, безпощадно і невтомно!..»
- Я клянусь, крон за кров і смерть за смерть.
— Що з тобою? — почув раптом Вітин голос і розплющив очі.
— Нічого.
— Ти казав: я клянуся, кров за кров.
— Не знаю, може.
— Я сам чув. Тобі погано?
— Ні, — невдоволено буркнув Шура.
— У мене теж таке буває, здається, говориш у думці, а насправді — вголос.
Олена, її подруга Надя і Олекса вже сиділи на возі, підійшов і погонич — благенький беззубий чоловік з дерев'янкою замість правої ноги. Гугнявий поліцай примостився в задку.
Нарешті рушили, і вся земля доокруж з білими мазанками, солом'яними стріхами, садками, тополями при дорозі задвигтіла і застогнала ще дужче, разом з підводами з села рушали лемент, крики, зойк. Підводи котилися помалу, з боків ішли люди, матері ще припадали до рук своїх дітей, чулися останні прощальні слова, прохання, щоб береглися там, на чужині, писали і не забували... Люди стомилися од сліз і горя, тільки дітлашня весело бігла за підводами, махала рученятами, щось вигукуючи своїм старшим братам і сестрам...
За селом, на широкому шляху погоничі цьвохнули батогами, коні форкнули, побігли швидше, здіймаючи копитами хмари пилу, і в тих хмарах подаленіли сплакані обличчя, останні напуття в суцільному шумі голосів уже не розібрати, відстань між підводами і проводжаючими дедалі збільшувалася, і незабаром село зовсім зникло за обрієм.
Вітя сидів мовчазний і похмурий, треба ж було йому полізти в той тричі проклятий погріб, — уже вкотре картав себе, — краще б тиждень голодувати, ніж тепер їхати під конвоєм на якусь степову станцію, де їх, як худобу, загонять у телятники, на дверях повісять свинцеві пломби і повезуть у Німеччину. А може, й не повезуть, може, йому вдасться підійти до німецького коменданта, той вислухає його, обуриться самочинством комиш-зорянських поліцаїв і відпустить обох. А як не вдасться, а як не відпусить? Кажуть, вербовані тікають з поїздів, але як це можна зробити — не знає, навіть уявити не може. Намацав під сорочкою бамбукову паличку. Шура ще в погребі дав, щоб була при ньому, бо як не вдасться втекти разом, то хоч хтось один донесе шифровку за лінію фронту. Паличка на місці, та що з того, коли їдуть зовсім не туди, куди стільки днів і ночей добиралися де пішки, де підводою, де товарняком...
На якійсь із передніх підвід заспівали хором:

Раскинулись рельсы широко,
На них зшелоны стоят,
Они с Украины увозят
В Германию наших ребят.

Пісню підхопили на їхній підводі і на інших теж:

Как вспомню минуты прощанья
И хмурые лица отцов...
Они нас тогда провожали,
Как будто живых мертвецов...

Гугнявий крикнув, щоб не співали, але його ніхто не послухався, сумна пісня, народжена, мабуть, на далекій чужині, летіла над жовтим степом, тужною печаллю хапала за горло:

Прощайте, зеленые парки,
Мне больше по вас не гулять.
Я буду в Германии хмурой
Свой век молодой доживать.

За підводами пливла хмара густої куряви. Обличчя в усіх припорошені пилом, посіріли, ніби постаріли передчасно. Сонце підбилось па полудень, пекло немилосердно. Мучила спрага. Шура сумно дивився на вигорілий степ, на убогу травичку обабіч дороги і нараз уявою перенісся на берег Інгулу в Миколаєві. Ще ранній ранок, над річкою стелеться білий туманець. На жовтому піску видно ребристий слід, залишений вчорашніми хвилями. Голими підошвами відчуваєш його вологу пругкість. Сліди на піску заповнюються зсередини водою і, недовго побувши калюжками, зникають.
Із-за обрію сходить величезне рожеве коло. На таке сонце можна дивитися широкими очима: воно ще не сліпучо. Кинув у човен вудилище, поклав весла, ступив у річку, вода холодом ошпарила литки, взялася райдужними збрижами, тихо задзюрчала між колінами. Наліг на борт, під днищем заскрипів пісок, зашаруділи камінці, порожні черепашки; з розгону скочив у човен, похитуючись і розмахуючи руками для рівноваги, пройшов до вичовганої дощечки—сидіння, вставив весла в кочети і, не дуже занурюючи їх, торкнувся води самими кінчиками, загріб — човен слухняно пішов поперек Інгулу, туди, де течія сильніша.
Нарешті кинув якір, нанизав на гачок хробака. Булькнуло олов'яне грузило, на стривоженому плесі гойднувся червоний поплавок, серце завмерло, очікуючи миті, коли поплавок пірне, а ти смикнеш вудлище і рука відчує живий трепетний опір на тому кінці волосіні.
Потім, уночі, заплющивши очі, щоб спати, бачитимеш райдужні хвилі, червоне гусяче перо між ними і до ранку гойдатимешся в ліжку, як у човні.
— Може, водички хочеш? — спитала Олена, простягаючи Шурі пляшку, заткнуту кукурудзяним качаном.
Шура хотів було взяти, та чомусь знітився:
— Спасибі, в таку спеку чим більше п'єш, тим дужче хочеться.
Дівчина здивовано повела бровами, дала пляшку Віті, той вигукнув:
— Оце діло! — перехилив над розкритим ротом, вода булькала, бігла по підборіддю.
Вертаючи пляшку, сказав:
— Даремно не схотів, вода хоч і тепла, зате мокра!
А Шуру мучила спрага.

2

Уже вечоріло, коли попереду забовваніли будинки якогось містечка.
— Пологи, — сказав Степан.
Під'їхали до станції, вийшли на перон і побачили величезне стовписько людей, а на колії товарний ешелон.
— У телятниках везтимуть, — сказала Олена.
— А ти думала, пасажирський подадуть?
— Ну й зануда ж ти, Карась, — огризнулася дівчина.
— Ну-ну, а то заткну пельку.
Уздовж колії ходило четверо жандармів з бляхами на шиї, з автоматами.
— Шикуйся! — вигукнув золотозубий поліцай, який і в селі розпоряджався. — Хлопці праворуч, дівчата ліворуч, — він наставив руки.
Вітя прочитав німецький напис, зроблений крейдою на вагоні:
— «Подарунок з України».
— Так і написано? — перепитав Олекса.
— Так і написано, — зітхнув Вітя.
Коли всі вишикувалися, на перон вийшов офіцер — гладкий, коротконогий, у чоботях з високими халявами, він ішов широким муштрованим кроком, а за ним дріботів білявий юнак-перекладач, видно, з фольксдойчів. Вітя напружився весь, як струна, — ось вона, та мить, коли він має здійснити свій задум, вийшов із шеренги і попрямував до німця. Той зупинився, люб'язно всміхнувся, показав рукою, щоб поліцай, який кинувся було за Вітею, вернувся.
— Я весь увага, — сказав офіцер, і перекладач повторив його слова.
— Хочу звернутися до пана офіцера із скаргою, — вимовив Вітя німецькою мовою.
Німець здивовано підняв тонкі брови і зразу ж напустив їх низько на очі, приготувався слухати.
Силкуючись не ковтати слів, за що в школі не раз знижували оцінку з літератури, Вітя почав:
— Нас везуть у Німеччину незаконно, нас двоє, і ми ще неповнолітні, навіть комісію не проходили, ми фольксдойчі...
— Яволь, — поплескав Вітю по плечу і дав йому іриску, — неодмінно розберусь і покараю винних, а зараз іди в шеренгу, такий порядок.
Окрилений надією, Вітя прибіг, став коло Шури, нишком потис руку.
— Що сказав?
— Розбереться і покарає винних.
— Коли?
— Не знаю.
Офіцер крикнув:
— Ахтунг! —скинув кашкета, вийняв білосніжну хусточку, витер піт на голеній голові, потім кашкет зісподу, одягнув його, склав хусточку, сховав у кишеню.
— Увага, — мовив перекладач, — слухайте, що казатиме пан офіцер.
Німець широко розставив ноги, заклав руки за спину. Перекладач повторював за ним:
— Робітники і робітниці Сходу! Вас вибрано на те, щоб ви працювали у великонімецькій державі і тим внесли свою частку в створення нової, кращої Європи. Коли ви готові свідомо і чесно сповняти ваш обов'язок, то з вами будуть поводитися гарно і справедливо. Однак, хто думає, що може противитись розпорядженням німецьких урядовців, той нехай не сподівається на поблажливість, його скарають на смерть. Тому у вашому власному інтересі поводитися перед від'їздом та під час транспорту спокійно і гідно. Головне — виконуйте радо і скоро всі накази ваших провідників.
Вікна і двері у вагонах мають бути замкнені від заходу до сходу сонця. Хто не виконає цих розпоряджень, буде відповідати за наслідки. Супровідна команда дістала наказ за всяку ціну зберегти спокій і порядок під час транспорту.
Коли під час темноти будуть відчинені двері або вікна або ж будуть спроби до того, а винуватця не знайдеться, то будуть покарані двоє з-поміж вас, що перебувають у тім самім приміщенні. Тому раджу зважити один на одного. Нічого з вами не станеться, коли поводитиметеся дисципліновано.
Думайте про себе, про вашу родину та про кращу цільну Європу.
В Німеччині дістанете гарне харчування та добре приміщення.
Щасливої дороги!
Офіцер підняв руку долонею вперед, наче цим виразним жестом хотів попередити сподівану зливу аплодисментів, галантно вклонився самою головою.
Шура і Вітя слухали інструкцію для транспортування рабів з певністю, що все це говорено не до них. Вітя навіть чітко уявляв, як він проводжатиме поглядом буфер останнього вагона.
Поліцай вигукнув:
— По вагонах!
Офіцер повільно пішов до станційного приміщення, і, коли він був за два кроки од Віті, хлопець сказав тремтячим від хвилювання голосом:
— Пане офіцер, а як же ми? Ви обіцяли...
М'ясисті губи розтягнулися, показали великі сліпучо-білі зуби: дивіться, мовби промовляла його посмішка, я - сама люб'язність, сама щирість, сама чуйність! Та коли Вітя глянув офіцеру в очі, серце його заніміло: очі були злі, холодні, сповнені презирства.
Офіцер мовчки пішов далі.
— Кому сказано - по вагонах? — гримнув поліцай і слідом за Вітею штовхнув Шуру.
— Ну що, Віть, знайшов правду? — добродушно мовив Степан, простягуючи руку з телятника. — Лізь, поїдемо разом.
Біль приниження, біль зневаги й несправедливості — що ранить болючіше, дошкульніше? Гіркота марних сподівань.
Загриміли коліщатами вагонні двері й зачинилися, клацнула засувка. У напхом набитому вагоні враз потемніло, і Шура виразно побачив мамине печальне обличчя: стоїть самотня з піднятою рукою. Хоча б з нею не трапилося нічого поганого. Почуття провини перед матір'ю ще ніколи не мучило його так гостро.
— Тут і сісти нема де, — почувся Вітин голос.
— Хоча б соломи підкинули, це ж не близький світ, з тисячу кілометрів буде до тієї Германії, — сказав якийсь юнак.
У віконце заглядало вечірнє небо. Із щемом у грудях дивився Вітя на червоне призахідне сонце і думав, що на все життя запам'ятає це велике червоне коло, щоб там, на чужині, було що згадати. Сонце сідало поволі, ось воно торкнулося верхівок дерев і почало тонути за небокраєм.
— Нічого, — сказав Шура, — ще зійде сонце і над нашими воротами!
Вони поклали руки на плечі один одному і так, обнявшись, стояли, відчуваючи прилив дружби і безмежної відданості.
Поїзд ішов у Німеччину. Знову співали «Раскинулись рельсы широко...». Поглядаючи на клуночки, пакуночки, Вітя думав: швидше б уже починали їсти, може б, щось перепало. Згадалося, як добре було до війни влітку на базарі. Чого там тільки немає — бородавчасті огірочки, червоні великі помідори. Розломиш, а він аж іскриться, ніби росою вкритий. А кавуни! І рябі, і строкаті, і зелені, аж чорні, і білі тонкокорі. Вибирай, який на тебе дивиться — кавун, кавуниха! Встромив ножа — лусь навпіл. Найсмачніша в кавуна душа, без жодної насінини, червона, соковита. Горами лежать баклажани, кабачки, перець — і жовтий, і червоний, і зелений. А скільки влітку, саме о цій порі, було риби — від сомів і коропів до красноперки й тарані. І здавалося, немов сидить він за столом удома на кухні, перед ним смажений судак, залитий соусом із помідорів. Судак під кисло-солодким соусом — чи є щось смачніше в світі? Наштрикнув виделкою найбільший шмат, поклав на тарілку, а далі виделка вже ні до чого, підлива тече по пальцях, облизуєш, і так смачно, жодної тобі кісточки. А потім — чай, бо риба води просить. Наллєш повне блюдце запашного темно-бурштинового чаю і п'єш не нап'єшся.
— Дурень думкою багатіє, — подумав уголос.
— Якою думкою?
— Згадав, як гарно у нас на миколаївському базарі, скільки там було всякого добра.
— Я тож хочу їсти, — признався Шура.
Степан дістав свій фанерний чемодан, відімкнув і дав хлопцям по два яєчка, по півкоржа і шматочок сала на двох.
— Їжте, хлопці, наїдайтеся, бо хоч як голодно стало на Україні, а все ж не баланда, як в описаному Марійкою Гамбурзі.

З

Полягали на голих брудних нарах, вичовганих не однією сотнею бранців, одвезених ма чужину. Дошки відгонили людським потом, яким наскрізь просякло дерево. Лежати було тісно й незручно, задавнений сморід, несвіжа одежа, немиті ноги, дихання сорока п'яти чоловік у розпеченому серпневим сонцем наглухо зачиненому вагоні — все це паморочило голову, і втомлені згорьовані Шура й Вітя забулися тяжким сном. Прокинувся Шура від крику:
— Горю, горю!
Шура різко підвівся і боляче вдарився потилицею об горішні нари.
Кричав Вітя. Очі заплющені, мокре від поту волосся обліпило голову.
— Горю!
Ніде нічого не горіло, віконце у вагоні відчинене, крізь нього падає денне світло. Шура стривожено приклав долоню до Вітиного лоба — мокрий, але не гарячий, значить, це не хвороба. Вітя розплющив очі і, побачивши друга, усміхнувся, зітхнув полегшено.
— Приснилося, наче я підпалив німецькі шини, оті, що в парку імені Пехровського. І знаєш як? Приніс відро гасу, німці на мене нуль уваги, пуд зневаги, думали, вода. Ну, ладно, зайшов збоку, а шини лежать одна на одній, накриті брезентом. Вилив гас на брезент, сірником — черк, а сам — ноги на плечі, оглянувся, за мною котиться шина, вся у полум'ї, от-от, наздожене; ну, думаю, я ж тебе перехитрю. Шубовсть в Інгул, а клята шина — за мною, засичала та стриб мені на шию! Чую — пече, горю.
— То, мабуть, поїзд пару спустив, а ти думав, шина сичить.
Аж тепер обоє помітили, що поїзд стоїть. Більшість хлопців спить, інші смалять цигарки.
Хтось пробіг, важко гупаючи по гравію, почулися розмірені, впевнені кроки, загриміли, відсовуючись убік, двері, у вагон ринуло свіже повітря.
— Вилазь! — гукнув чоловічий голос.
Шура виглянув, побачив поліцаїв і чоловіка з батогом у руці в строкатій жилетці, запилених чоботях.
— Скільки тобі? — спитав поліцай жилетку.
— Я б вас просив двадцять.
— Можна, але... — і показав йому долоню з розчепіреними пальцями.
Шура догадався: торгуються, поліцай хоче п'ять, от тільки невідомо чого — карбованців, марок, пляшок самогону?
— По-моєму, нас купують на роботу, — сказав Степан, — хлопці, не ловіть гав.
— Двадцять чоловік до мене! — гукнув поліцай. — Бігом, бігом!
Шура і Вітя йшли поруч в колоні по два. Попереду на бідарці їхали чоловік у строкатій жилетці і поліцай з гвинтівкою на колінах.
Ніхто не сказав їм, куди ведуть і чого, та це не дуже й засмучувало, кудись та приведуть, очевидно, загадають щось робити. Хлопців більше цікавило, чому поїзд стоятиме так довго, бо їх збираються привести назад аж увечері.
Степан висловив припущення, що десь попереду пошкоджена колія.
— Аж он ба, ліс! — повів головою вбік.
Справді, далеко праворуч лежало темне пасмо, Вітя й Шура самі ніколи б і не догадалися, що то ліс.
В селі, куди їх привели, якась метка молодиця сказала, що цієї ночі пущено під укіс ешелон з боєприпасами і танками, дорога дуже пошкоджена, так що німцям вистачить клопоту.
— А вам теж випала весела робота, — усміхнулась до хлопців, - будете штивати зерно.
— Як це — штивати? — спитав нетерплячий і простодушний Вітя.
— Зразу видно — городський, — Степан жартома насунув козирок кепки Віті на очі.
— Штивати то й штивати, — весело махнув рукою Шура, хоч і він не мав найменшої уяви, що воно таке, весело ж стало, бо знову в душі зажевріла надія втекти.
Усіх завели в амбар — просторе, похмуре приміщення, посеред якого лежала гора пшениці. Молодиця, поліцай називав її Отаманихою, роздала хлопцям дерев'яні лопати, і дуже швидко Шура й Вітя не тільки второпали значення досі не зрозумілого їм слова, а й «скуштували» тяжкого хліборобського штивання. Щоб зерно просохло, треба було взяти його на дерев'яну лопату побільше, підкинути високо і так, щоб полетіло якнайдалі— туди, де виростала нова купа. Човгали лопати, шелестіла пшениця, у повітрі стояла їдка хмара пилюки, що лізла в очі, в ніс, в рот, дихати стало нічим, постаті зробилися нечіткі, ніби розмиті густим туманом. Отаманиха штивала зерно нарівні з усіма, обв'язавши рот і ніс білою хусточкою. Незабаром хусточка стала чорною; геть почорніли обличчя і в хлопців, світилися лише білки очей та зуби. Шкребуть лопати, шумить, немов рясний дощ на суху землю, зерно, хлопці задихаються, кашляють, чхають, уже й руки подерев'яніли так, що й не відрізнити, де держак, а де рука, однак не спиняються, ждуть, поки першими кинуть лопати старші, а ті теж, хоч і натомилися, мабуть, косо поглядають на Отаманиху, колись же мусить і вона втомитися. Молодиця ж, як заведена, затято махає й махає лопатою, ніби та не з такого ж дерева, а пшениця легка, як полова. Точиться мовчазне запекле змагання юначої гідності й сили з жіночою впертістю та витривалістю, нестерпно довго змагається ватага юнаків з однією-однісінькою молодицею. Справді, наскочив чорт на біса: по лобах, по щоках градом котиться солоний піт, заливає очі, зрошує мідяну пшеницю, сорочки прилипли до тіла, на пальцях понабрякали білі пухирі.
— Хай воно сказиться! — нарешті лунає довгожданий голос Отаманихи. — Перекур, хлопці, щоб вам не вадило... Було б для кого старатися, тьху!
Дружно полетіли додолу лопати. Повільно осідав пил, крізь щілини косо цідилися тонкі сонячні промені, в них стовпом вилися міріади порошинок. Всі кинулися до широких дверей, на повітря, на ясне сонце. Хлопці відсапувалися, спльовували чорну слину, товпилися в черзі до відра з водою.
Поліцай сидів на лавочці під навісом, зіпершись ліктями на стіл. Перед ним стояла зелена пляшка з самогоном, лежала недоїдена курка і півхлібини. Посолонілими очима зиркнув на замурзаних бранців і замугикав:

Коли граната рветься,
Од щастя серце б'ється,
Сміється серце в грудях...

Діждавшись своєї черги, хлопці напилися води, не змовляючись придивлялися до села — невеличке, хати з цегли, криті черепицею. Вулиці прямі, обсаджені липами, праворуч від амбара зарослі бур'янами городи, далі балка, й за нею далеко, там, де небо торкається землі, — ліс; людей у полі не видно, не співають півні, не ревуть корови.
— Хіба у вас своїх людей мало, що нас пригнали сюди? — спитав Вітя в атаманихи.
— Мало? Зовсім нікого не лишилося.
— Де ж вони?
Жінка скорботно підігнала губи, зиркнула на поліцая і почала притишеним голосом розповідати. Їхнє село — єврейська колонія, на другий тиждень, як увійшли німці, приїхало машин п'ять карателів, і зараз же скликали всіх євреїв до школи, загадавши взяти з собою найцінніше і харчів на два дні. Зігнали всіх у школу і того ж дня стали виводити по двадцять чоловік. Перші йшли спокійно: думали, ведуть саджати на машини, аж бачать — до ям, жінки заголосили, діти й собі в сльози. Вишикували коло ями в ряд, і заторохтіли кулемети, тоді женуть ще партію — жінки рвуть на собі одіж, волосся, пригортають діточок, мабуть, найлютіший звір і той стрепенувся б від такого. Люди падали і не вбиті, а тільки поранені, їх прикидали землею, полили вапном, і вона сама бачила, як ще довго ворушилася земля, а з могили чувся стогін... Якась дуже стара єврейка була паралізована, то фашисти загадали винести її з ліжком, так на ліжку і застрелили, з ліжком і в яму кинули.
— Як усе село винищили, пішли нишпорити по хатах, складати з награбованого своїм фрау та кіндерам посилки. Співають, свистять і збивають ящики, тут же надписують чорнильним олівцем адреси, охайненько кладуть у кузов, а на іншу машину — перини, полягали на пуховиках і регочуть, як несамовиті...
Побачивши чоловіка в жилетці, що ніс кавун, Отаманиха сказала:
— Ходімо, а то почне зараз патякати.
Знову кидали пшеницю. Шура подумав, треба якось вислизнути з приміщення і — навтікача, а в самого перед очима ворушиться жива могила, у вухах — човгають лопати, шелестить зерно, торохкають кулемети, кричать люди, сито регочуть німці, по фанерних ящиках з награбованим у мерців добром стукають молотки. Болить спина, печуть долоні, випростався на мить. Хтось поклав йому на плече руку, глянув — Степан.
— Можна тікати.
— Я теж думаю.
— Тільки не разом. Знай, у селі поліцаїв більше немає, а той, що за столом, — п'яний, другу пляшку допиває. Ліс далеченько, йти треба на північ.
Шура кивнув головою, і Степан зник у чорній непроглядній куряві. Вітя їхньої розмови не чув, хоч і був близько. Він уявив, як той офіцер, що промовляв до них на станції в Пологах, міцними білими зубами відкушує від ще гарячої хлібини, яку спечуть з оцієї покропленої їхнім потом пшениці, — і лопата сама випала з рук. Хто сказав, що він мусить працювати? Хіба його найняли за якусь плату? Хіба на своїй землі він невільник якийсь? Присів на кучугурі, у променях сонця осідав пил, і вже ні в кого з юнаків не було робочого запалу і того завзятого потаємного змагання, з яким вони спершу кинулися на купу з лопатами, коли гарна молодиця заохочувала споїм прикладом. У прямокутнику дверей яскраво світило сонце, там була воля, далекий ліс, але й поліцай з гвинтівкою.
Підійшов Шура.
— Йди першим, за нужником городи, а далі — виярок, жди мене там.
— А поліцай?
— Спитає, скажи, живіт заболів.
Зігнувшись, обхопивши живіт руками, Вітя вийшов з амбара.
Поліцай сидів, як і раніше, в холодочку, навпроти нього — отаманиха.
— А я кау — пий, — варнякав, — і єслі тобі що нада, ти тіки скаи, і бу сдєлано. Я для тебе — чого хоч не пожалію.
— Ти б не пив стільки, — сказала Отаманиха, — ну, перестріляли партизани вашого брата немало, а ти ж живий-здоровий.
— А-а-а,— махнув рукою, — скільки там того життя? Заячий хвіст, і той довший. Пий, гуляй, душа, без кунтуша! Все 'дно уб'ють, не сьогодні-завтра...
Вітя прошмигнув непомічений, постояв у нужнику, в щілину спостерігаючи за поліцаєм, той не оглядався, тоді він прочинив трохи двері і щодуху вшпарив городами.
Трохи виждавши, вийшов з амбара і Шура, поліцай глянув на нього посоловілими очима:
— Ти хто такий? — язик уже ледь повертався, а голова не трималася на шиї прямо — падала то на одне, то на друге плече.
— Вербований, — скривився і вхопився рукою за живіт.
— А-а, слідуючий... Нема? Не нада... Од щастя серце б'ється, коли граната рветься... Ти мене уважаєш? — до Отаманихи.
Вітя ждав Шуру, лежачи у нагрітих сонцем бур'янах. Побачивши його, звівся на ноги, і вже удвох помчали далі, перебігли балку, спустилися в долину, якою кривуляла річечка, така мала, що, здавалося, можна переступити її. Поборовши в собі бажання зупинитися коло річки, щоб напитися, хлопці побігли на північ, туди, де темнів ліс.
Радість розпирала груди, а страх підганяв у спину і не давав ні оглянутися, ні зупинитися хоч на мить, щоб перевести подих і вгамувати серце.
— Болить у боці! — крикнув украй засапаний Вітя.
— Терпи!
Бігли лугом, пожовклі трави були такі високі, що торкалися грудей, а часом діставали обличчя й боляче хльоскали по щоках.
— Болить?
— Ой, не можу, — Вітя ще ступив кілька кроків і впав.


IV. ЖУКИ: БАТЬКО Й ДІТИ

1

Через тиждень після того, як Солодке захопили німці, колгоспний ветеринар Ігор Жук прийшов додому напідпитку з білою пов'язкою на рукаві.
— Де Онися? — спитав малого сина. Микола відповів, що вона доїть корову.
— Гукни.
Коли Микола і сімнадцятилітня Онися увійшли до хати, вони побачили на столі бляшанку консервів, галеги і білі таблетки сахарину.
— Що це? — здипупалася Онися. — Пайок.
— Який пайок?
Батько через плече гляпув на білу пов'язку.
— Пайок старшого поліцая. Я батько і хочу вам добра.
В Онисі затремтіли губи:
— Аби мама була жива, вона б тебе задавила власними руками!
Батькове кругле обличчя налилося кров'ю, підступив до Онисі ближче.
— Та я тебе, суча дівко, за такі слова! — розстебнув широку мідну пряжку, зняв ремінь. — Просись, а то заб'ю до смерті, чуєш?!
Зіщулившись, Онися з-під лоба вороже дивилася на батька.
— Що? Язик до піднебіння присох?
Микола підбіг до батька:
— Таточку, любенький, вона більше не буде.
Батько стояв твердий, немов кам'яний, синові слова відлітали од нього, як гумовий м'ячик од стіни.
Скреготнувши зубами, розмахнувся і вдарив Онисю ременем по спині.
— Просись!
Онися стояла як укопана.
— У тебе їсти є? — хльось. — Пити є? — хльось. — Чого носа вернеш? — ще удар.
Його лють дедалі розпалялася дужче й дужче. Онися стояла, бліда, оніміла, і жодна сльоза не впала з її очей.
— Чого, скажи мені, чого тобі треба? — істерично верещав батько.
Онися глянула сухими строгими очима, здавленим голосом мовила:
— Не хочу батька поліцая!
— Я старший поліцай!
— Тим більше — не хочу!
Знесилений гнівом, кинув ремінь на підлогу, сів до столу, обхопив руками кудлату голову і раптом грюкнув кулаком по столу:
— Ти мені не вказуй!
Консервна бляшанка підскочила, впала, покотилася по підлозі, Онися завдала її ногою:
— І грабованого в дім не неси!
— Я тобі дам — грабованого! — спалахнув батько. — Шкуру спущу, вижену, як собаку!
— Я й сама піду.
— З ума та з блеску! — підняв ремінь, підперезався і вийшов з хати, так грюкнувши дверима, що забряжчали шибки.
Онися пригорнула Миколину голову:
— Не плач, хлопцеві плакати не годиться, і нікому не кажи, що батько бив мене.

2

Минали дні за днями, але Микола більше не чув, щоб Онися перечила батькові. Інколи вечорами у них збиралися гості, приходив староста Осип Чіп і поліцай Олег Коритько — гарний з виду хлопець; як і годиться господині, Онися накривала на стіл, часом і сама підсідала до гостей, співала пісень. На їхньому кутку ні в кого з дівчат не було такого тонкого голосу, як в Онисі.
— Ти, Онисю, якась не така стала, — сказав одного разу Микола.
— Яка була, така й лишилася.
— Ні, не така.
— Така, братику мій, така, то тобі здається.
Микола нічого не сказав їй, не поскаржився, що хлопці дражнять його поліцайським вилупком. Він дуже від цього страждав. Але що міг відповісти своїм кривдникам смирний одинадцятилітній Микола? Так і є — син поліцая; в інших батьки воюють проти німців, а Його батько повісив у хаті портрет Гітлера, під яким написано: «Фюрер - визволитель». Нічого собі визволитель, німці так і шастають по хатих, цуплять курей, забирають свиней, у чужий коморах нишпорять, як у власних кишенях.
Якось пізньої осені 1941 року батько прийшов додому злий, кинув на стіл кілька аркушів, списанихх каліграфічним почерком.
— Розвішують усяку пропаганду, а ти отвічай, — буркнув невдоволено.
Онися простягнула руку, батько прикрив листівки долонею.
— Воно тобі треба?! — зморщив лоба. — А втім, глянь, може, почерк знаєш.
Онися прочитала вголос: «Товариші! Німці брешуть, що взяли Москву. Червона Армія відігнала їх від столиці, і скоро фашистам — кінець. Для кожного знайдеться у нас куля і два метри землі...»
— Знайомий почерк?
— Ні. А німців таки прогнали від Москви?
Батько насупився:
— Не твоє діло! Якщо і той, то ненадовго.
Таку саму листівку Микола бачив на паркані в сусідів, під нею теж був підпис: «Молодий більшовик».

3

Розтанула холодна зима, прийшла зелена весна. Ігор Жук і Олег Коритько знайшли в баби Чорнухи якогось чоловіка. Бабя присягалася, що то її син, що він хворий на туберкульоз і приїхав підлікуватися перед самісінькою війною. Та Олег Коритько в грубці, в тому місці, де раз на рік виймають цеглину, щоб потрусити сажу, знайшов згорток, а в ньому пістолет і партійний квиток на ім'я Дем'яненка Юрія Семеновича.
Чоловіка відвезли до районної поліції. Увечері батько весело розповідав, як вони зловили підпільника.
— Йому вже за сорок, а листівки підписує «Молодий більшовик».
— Він признався? — спитала Онися.
— Ще ні, але завтра, якщо за ніч не віддасть богу душу, заговорить.
Онися усміхнулася, а може, батьку лише здалося.
— Чого зуби шкіриш? — визвірився він.
— Хіба за німецькими законами і сміятися не можна? — холодно спитала Онися.
— Що ти розумієш у німецьких законах?
— А чого ж? Стільки начиталася тих законів, що і в голові не вміщається, — зерно здай, худобу відведи, молоко віднеси, навіть дітей у Німеччину гонять, — кинула оком на портрет Гітлера у багетовій рамі. — Ви-зво-ли-те-ль! — вимовила іронічно. — Скоро всіх нас від самого життя визволить.
Батько боязко зиркнув на вікна:
— Мовчи! Думав, отямилася, а ти знову за своє... У-у, материне поріддя, не доводь до гріха, мовчи!
— Я вже все сказала.
— Так мовчи.
— Мовчу ж.
Виходило, хоч Онися й мовчить, а правда таки на її боці.
Микола дослухався до сварки, сидячи в кухні, і всередині в нього тремтіло від страху: хоч би не бив Онисю, як тоді. Дивився на зелену каністру з бензином, яку батько недавно приніс, гарна каністра, з рівчачками навхрест, з хитрою кришечкою, від неї приємно пахне. Микола замружився і побачив, як підскочила кришечка, з каністри виповз тонкий струмочок вогню — стрибнув додолу, звиваючись, перескочим поріг, зашелестів у світлицю, де батько гримав на Онисю, підповз до нього, став дибки, немов та змія перед індійським факіром, і Миколиним голосом сказав, щоб ніколи не смів лаяти и бити Онисю ременем. Батько здивовано вирячив п'яні очі, відступив од вогню, але струмок обвив Йому ноги, далі тулуб, шию...
Рипнули двері. Микола розплющив очі, помацав кришечку — тримається туго, заглянув у хату, батька вже не було.
Вночі Микола прокинувся і відчув, що Онися теж не спить.
— Як ти думаєш, де батько? — спитав.
— Може, пиячить або в нашої майбутньої мачухи.
— У тітки Наталки? Отієї, що лице, як викислий сир?
— Він давно до неї вчащає. Ти б бачив, ходить розмальована, як погана дівка на весіллі.
— І батько приведе оту мавпу в нашу хату?
— А хто ж йому заборонить?
— Я втечу або уб'ю її.
— Тримай язик за зубами, як прийдуть наші, тоді їм не здобрувати.
— Коли б то швидше! — вигукнув Микола, а сам із сумом подумав: однаково хлопці дражнитимуть: «Коля, Коля, Миколай, в тебе батько поліцай, злий, як собака, а дурний, як пень!»
— Миколко, — сказала раптом Онися, — коли зі мною що трапиться, тікай до Сергія, він для тебе все зробить.
— Що трапиться?
Але Онися не відповіла, мабуть, думала про свого Сергія з Митрофанівки. Може, вона збирається за нього заміж? Як же він житиме тоді без Онисі?..

4

Ранком Онися пішла на роботу, а він у хаті сам. Надворі пригріває травневе сонечко, цвірінчать горобці. Кортить вийти на вулицю до хлопців і теж погратися в піжмурки, та боїться презирливих поглядів, хоч нічим і не завинив, а почувається винним.
З вікна видно небо, вкрите кучматими хмарами. Якщо придивитися, так то і не хмари, а наші танки, правда, жерла гармат трохи закороткі, але це нічого не значить. Танки сунуть повільно, на них повно бійців з гвинтівками напоготові.і Від танків, знявши куряву, втікають фашистські машини. А за ними — вершники, коні всі як один — білі, на гривастому огирі він сам із шаблюкою, на голові в нього будьонівка, на плечах чорна бурка... Серце зайшлося радістю, з грудей само вихопилося:

Эх тачанка-ростовчанка,
Наша гордость и краса...
Конармейская тачанка,
Все четыре колеса...

Десь же лежить довоєнна пластинка з цією піснею, її дуже любила мама, та й батько слухав залюбки, бувало, ще й підспівував. Патефон стоїть під етажеркою, знайшов і картонну коробку, але пластинки про тачанку в ній нема. Перерив усе в шафі — тільки нафталіну нанюхався. Може, Онися сховала на горищі? Із старої, розмальованої зеленими квітками скрипі війнуло затхлістю, прілою, злежаною одежею. Щоб дістатися до самісінького дна, довелося викинути немало всякого мотлоху - два засмальцьовані батькові картузи, діряві валянки, куфайку, якісь маленькі платтячка, коротенькі штанці з підтяжками (невже він був такий малий?). Нарешті натрапив на щось загорнене в хустку. Розв'язав, у вузлі — пакунок, німецькіа газета, якісь папери. Прочитав: «Смерть німецьким окупантам! Не вірте фашистській брехні, не віддавайте своїх дітей у Німеччину на каторжні роботи. Наші воїни б'ють фашистів, і недалеко той час, коли вся радянська земля буде вільною під гітлерівської чуми!» На листівці намальовано Гітлера, сидить фюрер у Берліні, простягнув тонку, довгу руку і вчепився п'ятірнею в дитину, а та опинається рученятами. Так ось воно як! Микола аж затремтів з радості. О, тепер ніхто ніколи не посміє дражнити його: «Коля, Коля, Миколай, в тебе батько поліцай»... їм ще стане соромно, знатимуть, як боляче, коли не винен, а з тебе сміються. Він не чекатиме темної ночі, зараз же піде по селу і роздасть усі листівки людям, нехай читають, нехай знають, хто такий Микола Жук.
«А як довідається батько? — шпигнула думка. — Уб'є. Ні, втечу. А з Онисею що буде? Її не помилує і не простить». Почувши торохкотіння мотоцикла, Микола жбурнув листівки в скриню, прикидав мотлохом, здійнявши хмару їдкого пилу, і швиденько з горища — вниз.
На мотоциклі приїхав батько і з ним якийсь чоловік у формі німецького офіцера. Від погляду його маленьких очей Миколу кинуло в жар.
— Це мій синок, — сказав батько, — моя опора і надія, слухняний.
Приїжджий поплескав Миколу по плечу, пройшов до світлиці.
— Давай нам, сину, на стіл, бо ми голодні. Але спершу збігай до Марини, суха ложка рот дере.
Хоч як не хотілося Миколі, а мусив іти, бо перечити батькові не звик.
Надворі свіжо і зелено, як буває тільки в травні, коли земля ще волога, листя на кленах молоденьке, а невисоке сонце лагідне. Микола уявив, що за пазухою в нього лежать листівки, найперше він зайде до тітки Марії.
— Чого тебе принесло, поліцайський вилупок?—спитає тітчин син Федько.
А він скаже:
— Не твоє діло, — і до тітки, мовляв, маю щось сказати секретне. Тітка сяйне білими зубами і звелить Федькові вийти.
— Ось, читайте і перекажіть людям, — простягне листівки.
Тітка — мамина сестра, нікому не викаже, а Федько двоюрідний брат, з яким вони колись були друзяки не розлий вода, колись... Далі піде до Грищенків, а потім до Петренків. Усе село обійде і зробить його веселим, бо таки ж наші не здаються і як не цього літа, то наступної зими подужають німців, і тоді в усіх на вустах буде Миколине ім'я. Батько, звичайно, взнає, битиме широким ременем. Нехай б'є, нехай катує, а він, як Онися, і сльозиночки не зронить. «Просись, — кричатиме батько, — просись, кому кажу?» Не діждеться. Тоді батько поплює в долоні, намотає ремінь на руку так, щоб мідна пряжка лишилася на вільному кінці. «Ну?» — скаже загрозливо. А він: «Не нукай, бий, коли взявся». І в очах йому потемніє навіки, лежатиме в труні, склавши на грудях руки, а на очах по холодному п'ятаку. Зійдуться люди з усього села і як заплачуть, як заголосять. Федько теж плакатиме, і всі хлопці казатимуть: «Які ж ми дурні були, що дражнили Миколу. Хіба він винен, що його батько поліцай?» Нехай поплачуть, от тільки шкода Онисю. «Братику ж ти мій маленький, що ж ти наробив?! Ти ж був такий тихий, такий смирний!..» — голоситиме сестра. Йому стало жаль самого себе, аж на очі навернулися сльози.
— Ей ти, приблудо, чого рюмсаєш?
У Миколи променилося в очах, мов із туману виринув і став перед ним Федько, в руці - батіг на короткому вишневому пужалні. Микола хотів обійти його, але Федько наставив руки, заступив дорогу.
— Пусти!
Задкуючи, Федько підстрибнув, страшно вирячив очі і, прикусивши нижню губу, цьвохнув батогом перед самісіньким Миколиним носом — ба-ах! —ляснуло, аж луна покотилася. Федько зареготав, вдоволений витівкою, замахнувся і пустив батіг по землі, знову оглушливо ляснуло, немов стрельнуло з пістолета, але Миколу батіг не зачепив.
— Ну, як?
— Пусти, — погрозливо сказав Микола.
— Хто тебе держить, німецька шкуро?
— Сам ти шкура.
— Хто? Я! Ти що, забув — мій батько льотчик?
Справді, льотчик. Микола добре пам'ятає дядька Захара, і орден Червоної Зірки за фінську війну на гімнастерці, і портупею, і кобуру пам'ятає; і те, як він приїздив у відпустку, і як вони з Федьком ще не були ворогами, а справжніми двоюрідними братами і ходили з дядьком Захаром у поле слухати жайворонка і збирати волошки. Найбільше в світі дядько Захар любив польові квіти й свіже сіно. Вони назбирали ромашок, волошок, диких гвоздик, маків, правда, поки донесли, маки осипалися. Дядько Захар дарував ті квіти жінкам — тітці Марії, мамі, вчительці.
— Та кого ж ти взиваєш? — гарячкував Федько. — Я тобі за це, знаєш?..
— Не лякай, я вже ляканий, — а сам подумав: розкажу про листівки. — Слухай, у мене до тебе діло є. — Микола витер сльози рукавом.
— Діло? — глузливо перепитав Федько. — Яке у пана поліцая може бути діло? — сторожко озирнувся на всі боки, підступив ближче, вийняв руку з кишені і, не рознімаючи пальців, показав гранату-лимонку. — Оце діло!
— Сховай.
— Що? Злякався? — Федько повільно поклав гранату в кишеню.
— Вона без запалу.
— Нічого, знайдемо і запал, як треба буде.
— Я пішов, — сказав Микола: перехотілося розказувати про листівки.
— Стій. Яке там діло?
— Потім.
Федько ляснув батогом у себе над головою.
— А я зараз хочу!
Повз них пробіг п'ятирічний Ванько. Запеклий дражнильник вигукнув:

Коля, Коля, Миколай,
Задрав ноги на сарай,
А сарай колючий,
Поліцай смердючий!

Федько стрельнув услід батогом. Ванько заверещав, показав язик і помчав далі.
Образа, гірка, як молочко кульбаби, сповнила Миколині груди.
— Гаразд, скажу, тільки ж дивись — нікому.
— Ти мене зиа-а-єш, — насупився Федько.
— Є листівки.
— Де?
Він хотів сказати, що листівки лежать у скрині на горищі, але збрехав:
— У садку, закопані.
— Даси?
— Приходь завтра, як батька не буде.
На цьому і розійшлись. У Миколи полегшало на душі, але дуже скоро його почав гризти сумнів: мабуть, не слід було казати про листівки...

5

Додому вернувся з двома пляшками самогону. В світлиці накурено, за столом, крім гостя, який приїхав разом з батьком, сидить староста Осип Чіп і поліцай Олег Коритько. На столі чорна плеската пляшка.
— О! — вигукнув староста, потираючи руки. — Оце і я понімаю, самогоночка, куди тому шнапсу! — Вийняв затичку, став наливати.
— Ну, — оглянув гостей батько, — руки, не бійтеся муки, беріть чарку за вухо, робіть чарці сухо.
— Цокнемося, — сказав приїжджий.
Олег Коритько підвівся, випростав руку з склянкою, другою картинно підпер бік.
— Горілочко, з чого ти? — спитав і сам же відповів тоненьким жіночим голосом: — Із жита. А ти, чарочко? Із скла злита. П'ю тебе до дна, тут тобі тюрма.
Усі зареготали і вихилили. Заїдали салом з цибулею.
— От ти сказав про тюрму, — звернувся до Олега приїжджий, — а ти її хоч здалеку бачив?
— Бачив? Та я три молоді роки промучився в совєцькому допрі.
— Не бреши, — сказав батько, — не три, а півтора і не в допрі, а в таборах.
— Не один чорт? — образився Олег.
— Та ж каша, та не тим маслом мащена, — сказав Осип Чіп.
— За що строк дали? — допитувався приїжджий. Олег подлубався виделкою в тарілці, пограв бровами:
— За взгляди... Наші взгляди розійшлися. Спочатку вони розкуркулили мого батька.
— Це точно, — підтвердив староста.
— А потім, коли організували колгосп, казали, що в нас усе обще, усе, мовляв, — і ліси, і земля, і ріки, навіть моря, усе твоє. Ну, я й повірив: якщо колгосп мій, то комора колгоспна — моя, чи не так? Наносив я з комори пшенички і загнав. А воно, виходить, хоч і твоє, а не бери. Отака була справедливість.
— Нічо-о, — мовив староста, — тепер поживемо в своє удовольствіє, переб'ємо усіх більшовиків, і нащо нам той небесний рай? Попануємо і на цім світі.
— Щось досі не дуже пануєте, — з докором у голосі сказав приїжджий, — он по інших селах спокій, тиша, а у вас що не день, то — листівки.
— Уже кришка, — сказав батько, — спіймали більшовичка.
— То він таки признався? — спитав староста.
— Язик йому заціпило, — відповів приїжджий, — думаю, що ненадовго, а там хтозна... Наші хлопці так мого віддухопелили, не знаю, чи й виживе.
— Туди йому її дорога, — мовив Олег. Незнайомий глипнув на нього:
— Не думав, що ви такий легковажний.
— Чого? — обурився Олег.
— Того, що службу свою погано несете.
— Я?
— І ви, і хазяїн дому цього, нехай вибачає, що в нього за столом сказано.
Батько насторожився, запала гнітюча тиша. Староста розлив по склянкам самогон.
— Ну, давйте ще по маленькій.
— Ні, — приїжджий відсунув од себе склянку з самогоном, — дослухайте до кінця. По перше, той більшовик — корінний сибіряк, мови української не знає, а листівки писані українською мовою, і почерк не його. По-друге, у нього скалічена рука, зверніть увагу, права. І останнє, більшість листівок друковані на машинці, а що найголовніше, в них використані повідомлення Радянського Інформбюро, виходить, той, хто пише, має або рацію, або радіоприймач.
— От чого в нашому селі немає, того немає — ні приймачів, ні рацій, — мовив батько.
— Обтрусили всі хати, — додав, погоджуючись Олег Коритько.
— Слава богу, не так їх і багато, — підпрягся староста.
— Може бути, — приїжджий загадково посміхнувся, наче він щось знає таке, про що ніхто з присутніх і не здогадується, — а може й не бути...
— Казали б уже навпрямки. Чого може не бути? — стурбувався батько.
І тут на поріг — Онися.
— Добрий день гостям у нашій хаті, — сяйнула ясними очима.
— О-о-о, — приїжджий загримів стільцем, вийшов з-за столу, поцілував Онисі ручку, хвацько клацнувши закаблуками хромових чобіт,— я й не сподівався, що в пана старшого поліцая така вродлива донька, — і знову до Онисі: — Карл Генріхович Крузе.
— Дуже приємно.
— Сідайте і ви з нами.
— Зараз, я тільки трохи приберу на столі, — Онися позбирала у миску недоїдки, пересипані попелом і недопалками сигарет, віхтиком витерла клейонку, дістала чисті тарілки.
— Що то значить жіночі руки, — солодко промовив староста.
— Яєшні на салі насмажу, — Онися метнулася на кухню, де зачаївшись сидів Микола.
— Давно вони тут? — спитала пошепки.
— Не дуже.
— Про що говорять? — а сама навмисне гримить каструлею.
— Про листівки, всі хати обшукали, нічого не знайшли, а отой у хромових чоботях, видно, когось підозрює.
Онися смажила яєчню.
Микола вагався — сказати, що він знає її таємницю, чи змовчати? А може, поки вони п'ють-гуляють, нишком полізти на горище і переховати або й зовсім винести та закопати в садку?
— Онисьо! — гукнув батько з кімнати.
Сестра обхопила віхтиком ручку сковороди, на якій шкварчало й шипіло, — і в світлицю.
— Сідай з нами.
— А чого ж? Я теж хрещена.
— Заспівай гостеві, — сказав батько.
— Спочатку вип'ємо, — заперечив Крузе, — за ваші ясні очі, красуне... — і підняв чарку.
Цокнулися, випили, і Онися завела журно та повільно:

Тече річенька
невеличенька,
схочу — перескочу.
Ой віддай мене,
моя матінко,
за кого я схочу...

То була сумна, жаліслива пісня, до інших пісень підпрягаються чоловіки й жінки, а цю співають тільки так — в один голос. Миколі згадалася мама і як вона співала за столом на Першетравня, або на Жовтневі свята, або й так, коли гості в хаті:

Не дозволю я,
мій синочечку,
ту зозулю вбити,
бо без роду їй,
як сестрі твоїй,
тяжко в світі жити...

Отака в світі правда, думав Микола, сама ж дозволила вийти за кого схоче, а потім начаклувала і зробила дочку зозулею, Онисин голос дуже схожий на мамин. Коли мама ще була жива, Микола не раз, бувало, заплющить очі, дослухається до розмови в хаті і не завжди вгадає, де Онися, а де мама. Скоро рік, як мами немає, вона йшла з поля, налетіли німецькі літаки і пустили черги з кулеметів, усі жінки попадали та й повставали, а її одну вбито. Ховали другого дня, коли ж верталися з гробків, у село на мотоциклах влетіли німці і почали шастати по хатах...
— Ну, спасибі вам за хліб-сіль, — подякував староста.
— Час і мені, — підвівся Крузе, — раджу подивитися ще раз усі закапелки, може, що знайдете.
Батько сопів.
З кухні Микола бачив, як вийшов Крузе, за ним староста, Олег Коритько і батько.
— Не турбуйтесь, обшукаю все, власну хату догори дном поставлю, а знайду.
— Дивіться, та пильніше, а то пізно буде, — сказав Крузе.
Мотоцикл довго не заводився. Миколі пригадалося, як одного разу він почув батькову розмову із старостою. Розповідав, що він був білогвардійським офіцером і служив у отамана Дутова, а потім, коли перемогли червоні, підробив документи і працював ветеринаром у колгоспі, але кляті баби наче нюхом чули, як вийде на вулицю, так і кажуть: офіцер. Мабуть, збереглася військова виправка... А одного разу влаштував мор худоби, його судили, але зумів викрутитися, зваливши вину на іншого.
Батько вернувся з Онисею.
— Доведеться трусити рідну хату.
— Що ж ти шукатимеш? — спитала Онися.
— Те, що ховаєш. А може, сама скажеш, де лежить?
— Що лежить?
— Не придурюйся!
— Як більше нема чого робити, то шукай, — байдуже мовила Онися і заходилася прибирати зі столу.
— Знайду — не подивлюсь, що ти мені дочка, — батько поклав широку долоню на кобуру з наганом.
— Та ти такий, — огризнулася Онися.
«Помовчала б, — злякано подумав Микола, — нехай би завтра ранком шукав, за ніч можна переховати».
— Який — такий? — грізно наступаючи на дочку, спитав батько.
— І своєї дитини не пожалієш, аби вислужитися перед німцями!
Миколине серце віщувало неминучу біду.
— Онисю, хіба ж можна так з батьком?
Він і не думав, що його слова впадуть жариною в гас.
— Кому ти, сипку, кажеш? Оцій більшовичці? — батько визвірився на Онисю, у нього затіпалася брова, на лисині проступив піт.
— Не треба, таточку, не треба, — кинувся до нього Микола.
Жук відштовхнув сина, вхопив нагайку, яка віднедавна висіла на стіні, і заніс над Онисею, вона відскочила з порожньою пляшкою в руках, замірилася на батька.
— А-а-а, — застогнав, так ти на батька руку піднімаєш?!
Онися поставила пляшку на стіл, батько сторопів, сів на стілець, зіперся ліктями на стіл, і в цей момент до кімнати без стуку ввійшов Олег Коритько.
— Чого тобі? — визвірився на нього.
— Наказано допомогти робити трус.
— Тобі? У моїй хаті? Геть! — несамовито закричав батько.
Коритько не злякався.
— Наказ є наказ, можу й доповісти. Почну з горища, — і вийшов у сіни.
Онися теж до дверей, батько гримнув:
— Сиди!
— Сміття винесу, треба ж його десь діти.
— Потім.
Вікна в хаті відчинені. Пахне молодим кленовим листям, прив'ялим яблуневим цвітом, що припорошив землю в садку, як сніг. День хилився до вечора. Десь голосно сміялася малеча. Далеко на самому краю села стукав молоток: у дошки забивали гвіздки. Пронизливо кукурікнув півень, засокоріли кури.
На горищі шарудів і чимось раз у раз грюкав Олег Коритько.
Миколині губи ворушилися, подумки благав, щоб Коритько не знайшов листівок.
Онися сказала:
— Ти наче богу молишся.
Микола ображено кліпнув на сестру і подумав: така спокійна, немов на горищі у старій скрині і не лежать листівки. А може, там і справді нічого немає. Могло ж йому приснитися, а потім згадатися так, наче було справді?
Батько все ще сидів за столом, підперши щоки долонями, дивився пустими очима у вікно.
На горищі раптом зареготав Олег. Він аж захлинався сміхом, схожим на крик курки, яка тільки-но знесла яєчко.
— Розквоктався, — сказала Онися, — щоб ти був захлинувся, паразит!..
Батько сторожко ждав і, коли двері рипнули, підскочив із стільця, обертаючись обличчям до Коритька, який стояв на порозі і тримав у руці паку листівок.
— Приймайте даруночки, пане Жук і жученята!..
Онися безшумно, як змиг блискавки, вискочила через вікно, Олег і батько за нею.
Батько вихопив наган, гримнули постріли, а по них — тихий, здивований зойк...
Коли ховали Онисю, Миколі хотілося плакати, а сліз не було. Пізно вночі добувся до райцентру, розшукав хату, в якій жив Сергій, розповів, яке велике горе скоїлося, і, побачивши на очах хлопця сльози, розридався й сам, та так, що спинити того гіркого ридання ніхто не міг, поки не виплакав усі сльози на кілька років уперед.
Тієї ж ночі вирушили до лісу, бо Сергію не можна було затримуватися й хвилини: його заарештували б за те, що з Онисею та іншими комсомольцями виготовляв і розповсюджував у селах листівки.


V. БІЙ У ЛІСІ

1

Лежачи в траві, Вітя не те що Шурі — собі не хотів признатися, що, крім болю в боці, немає сили ворухнути ні ногою, ні рукою: втомлене тіло перестало слухатися; у вухах човгають, шкребуть лопати, шумить пшениця... Та це ж він у темному амбарі лежить на теплій купі зерна, задихаючись від чорного пилу, а далекий ліс, і жовтий луг, і сонце, і втечу намалювала миттєва уява, зараз усе скінчиться, марення зникне, і знову доведеться братися за важку лопату... Наче хтось термоснув за плече і ніби Шурин голос:
— Вставай!
Хотів розплющити очі — не зміг, зате перевів подих, вхопив свіжого гіркувато-солоного повітря і зовсім близько побачив зеленаво-блакитні хвилі — набігають на берег і вертаються в море. Виходить, шумить не пшениця, а морський прибій, он і корабель з трьома щоглами, з багатоярусними вітрилами, напису на кормі здалеку не видно, та він і так знає, що то «Святой Миколай»... Мабуть, тримає курс на Севастополь, але ж там німці, туди не можна!.. Він кричить, але його не чують, під пасатним вітром корабель швидко віддаляється і стає зовсім маленьким, схожим на власноруч зроблепу модель, яка стоїть удома на вікні, і на груди налягла невимовна туга.
— Та вставай же, кажу тобі!
Шура непокоївся: хоч і далеченько відбігли, звідси навіть села не видно, а все ж гаяти не можна й хвилини; п'яний поліцай, спохопившись, покличе чоловіка в жилетці, а в того бідарка й кінь, від коня не втечеш. Тому й термосив знесиленого Вітю, переборюючи бажання самому впасти біля нього.
Вітя сів, здивовано озирнувся, прожогом скочив на ноги і щодуху метнувся вперед, та так швидко, що Шура ледве встигав за ним.
Бігли довго, а ліс не ближчав; ліворуч у далекій далечі виднілося кілька хат — хутір, село? — не зрозуміти, але від них треба триматися далі, бо недовго вскочити в нову халепу, і вони, незмовляючись, взяли праворуч.
Луг уже давно скінчився, під ногами була орна земля, засаджена картоплею; хлопці перейшли на крок і згодом, важко підсапуючись, попадали в картоплиння.
Вітя оббирав з рясного куща переспілий паслін. Ягідки бризкали чорним соком. Випроставшись горілиць на гарячій землі, Шура розслабив м'язи, тіло наливалося приємною млістю. Як ніколи, гостро усвідомлював, що відчуття волі не можна порівняти з жодною іншою радістю в світі.
Земля пашіла жаром. Повітря зупинилося, загусло, вугільно-сіра хмара велетенським крилом затулила пів-сонця.
— Буде дощ.
— Нехай іде, — байдуже обізвався Вітя, — тепер нам не страшно.
Над прив'ялим картоплинням літали два метелики — жовтий і синій. Своїми плавними рухами вони нагадали Шурі повітряних акробаток — одну в жовтому, другу в синьому трико, високо під склепінням цирку вони виконували відчайдушні вправи, а він з невимовним захопленням і страхом у серці стежив за кожним рухом. Несподівано та дівчина, що була в жовтому трико, полетіла головою вниз, музика обірвалась, дрібно і неможливо гучно гриміли самі барабани, істерично заверещала якась жінка, у Шури похололо в грудях, очі інстинктивно зажмурилися, рука так стиснула кульок із цукерками, що папір прорвався і драже посипалося додолу. Коли він знову розплющив очі, акробатка ще була в повітрі, вона різко уповільнила літ, чарівно всміхаючись, стрибнула на манеж і стала граціозно вклонятися на всі боки. До тонкого стану був причеплений тросик, другий кінець якого, перекинутий через блочок під склепінням, тримав уніформіст. «Підстраховка», — сказав сусід-підліток розчаровано. Щасливий, що страх виявився марним, Шура полегшено зітхнув, опустив очі, побачив кольорове драже, воно сипалося з кулька, котилося людям під ноги, і раптом уявилося, що він сам летить у повітрі, як великий птах, і йому захотілося стрибнути з вишки головою у воду. Ледве дочекавшись кінця вистави, побіг до річки. Вишка в яхт-клубі, з якої намірився стрибнути, не така висока, як склепіння в цирку, але й не низька. Спритно вибіг на останню відмітку, глянув униз — усі нутрощі підперло під груди, до горла підступила нудота, і він зрозумів, що ніяка сила не примусить його стрибнути — страшно. З прикрим почуттям зійшов на землю, і відтоді носить він глибоко в собі болісну, принизливу таємницю — боязнь висоти.
Метелики полетіли геть. На землю впала тінь хмари.
В глибині душі Шура й досі побоювався погоні, саме це змусило підхопитися на ноги, струсити з одежі пил і взяти товариша за комір так, наче хотів підняти силою.
— Вставай, пасльоннику!
— Підожди, ось нариємо картоплі, — Вітя висмикнув кущ, — аби не я, ти давно здох би з голоду. Ви, музиканти, мабуть, усі трошки той, — і крутнув вказівним пальцем коло скроні. Шура засміявся.
Наповнивши кишені дрібною рожевою картоплею, хлопці рушили далі, туди, де виднівся ліс.
Діти чудових українських річок Південного Бугу та Інгулу, вони виросли в степовому місті і про ліси знали з чужих вуст або ж з книжок, здебільшого з казок, в яких ліс неодмінно густий, чорний, дрімучий, населений таємничими, небаченими звірами й птахами.
Хоч пора була ще полуденна, швидко смеркало, низько над розімлілою землею сунули фіолетово-чорні хмари. Раз у раз мокре небо прошивали сліпучі блискавки — то розлогі, з колючими відгалуженнями, схожими на сухі гілки акації, то звивисті, голубі, мов річки з численними притоками на географічній карті Європи. Гроза вирувала над лісом: все гучніші й потужніші громи докочувалися звідти; аж ось ляснуло просто над головами, і вуха ніби позакладало ватою. Стали зриватися важкі краплі. Праворуч між небом і землею сірою завісою, зітканою з довгих струменів, стояв дощ.
Млиста стіна швидко наближалася, від неї війнуло сильним вітром, у ніздрі вдарило різкими пахощами глиці, зволоженої землі.
Неподалік у небо вибухнув чорний стовп вихору — летіли сухі грудки, кукурудзяне бадилля, якісь папірці, листя, порожні бляшанки, курай. Уперіщив прямий сильний дощ. Хлопцям заливало очі, забивало дух, довелося зупинитись і перечекати зливу.

Дощ помалу стишився і як тільки вщух — між хмар утворився просинець, сонце встромило в нього сніп променів, по калюжах застрибали золоті зайчики.
— Дивись, дивись! — радісно закричав Шура. Над лісом всіма кольорами мінилася райдуга.
— Слухай! — запально гукнув Вітя. — Кажуть, той, хто пройде під райдугою, назавжди буде щасливий.
— До неї ще треба дійти, — скептично мовив Шура.
— Райдуга над лісом! — гаряче заперечив Вітя. — Біжімо, от побачиш!
Пішли швидше: у мокрій одежі не дуже й побіжиш.
— Назбираємо ягід, грибів.
— Я лісових ягід не знаю, а грибів ніколи й не куштував.
— Я теж, — зізнався Шура. — У нас є картопля.
— Що з того? — Вітя вийняв з кишені кремінь, кресало, затиснув у кулаці трут, а з нього побігла вода.
Щасливі, що спекалися такого лиха, збуджені грозою, незчулися, як опинились у молодому березняку. Дерева співали незліченними голосами невидимих пташок. Сонце пронизувало крони, мережило землю зеленими тінями; блищали білокорі стовбури беріз, кущі шипшини та глоду; то там, то там спалахували жовті, білі, голубі квіточки, назви яких хлопці не знали.
— Тепер не будемо такі дурні, — сказав Вітя, — щоб я ночував у селі, де є хоч один поліцай, — та краще задубію десь у ямі...
— Найстрашніше вже позаду.
Обом приємно думати про те, що вдалося уникнути Німеччини, що йдуть собі лісом у м'якому напівзеленкуватому присмерку, дихають вільною волею, під ногами мокрі трави, з одежі тече вода, сухої нитки не лишилося, а не холодно.
На галявинці — порослий травою окоп, від нього змійкою — траншея, і все залите каламутною водою. Коло обвугленого пенька пробита, мабуть, осколком, німецька каска і обгоріла червоноармійська пілотка. Вітя завдав каску ногою.
— Був бій, он ба скільки гільз, — Шура підняв одну, латунь вже позеленіла, — наші відстрілювалися.
Постояли коло могили, на якій лежав сірий камінь-дикун. Трохи далі наткнулися на вибілені дощами людські кістки і череп з чорною діркою на тім'ї, яку заснував паучок.
— Був зовсім молодий.
— Звідки ти знаєш?
— Зуби цілі, — сумно відповів Шура і стрепенувся: хтось зовсім близько постукав так, ніби швець, тримаючи на залізній лапці черевик або чобіт, прибивав гвіздочками підошву — тук-тук-тук... тук-тук-тук...
Прислухалися і второпали, що звуки линуть згори.
— Дятел? — непевно сказав Вітя.
Затамувавши подих, Шура чекав нового постукування, почувши його, відповів:
— Мабуть.
Покрадьки пішли на загадкові звуки. На рівному стовбурі старої сосни, спираючись на жорсткий хвіст, сидів маленький птах з довгим дзьобом.
Хлопці аж усміхнулися — чисто тобі електромонтер на телеграфному стовпі.
— Я думав, дятел завбільшки з ворону, — признався Вітя.
— І я теж.
Дятел цюкав дзьобом, не зважаючи на хлопців. Надивившись на живого дятла, пішли далі.
— Аби сьогодні добратися до залізниці, сіли б у товарняк і аж до лінії фронту, може б, до самого Ростова доїхали, — сказав Вітя.
— А що, коли фронт уже не там?
— Все може бути, — роздумливо відповів Шура. — Шкода, що два тижні добиралися до фронту, а за одну добу опинилися від нього ще далі, як були.
— Хто ж винен? — став заспокоювати товариша Вітя. — Коли в них совість така: запрахторили у вагони і повезли.
Ліс помітно густішав, з'явилися високі сосни, дуби. Звернули до дороги з колись давно вибитою колією, з прим'ятою двома смугами травою. Шурі здалося, що позаду хруснуло, ніби хто наступив на суху гілку. Рукою притримав Вітю, оглянувся — ніде нікого. Щебетало птаство. З дерев скапували важкі краплі.
— Розмовляймо тихіше, — Шуру оповила тривога.
— Чого? — здивувався Вітя. — Нікого ж немає. — Але і йому почулося, ніби хтось приглушено кашлянув у кулак, не встиг про це сказати, бо позаду ревнув густий бас:
— Стій, пацанва, ні з місця! — чоловік гукнув так погрозливо, ніби хлопців ось-ось мало здути вітром.
Оглянулися й обімліли: кроків за п'ять стояв дядько в німецькому кітелі, без погонів і звичного орла, з німецьким автоматом на грудях. «Поліцай», — мелькнула в обох прикра думка, але не чкурнули, бо з досвіду знали: від собак і поліцаїв зблизька тікати не можна, бо як швидко не бігтимеш, однаково в собаки ноги бистріші, а поліцай навздогін пошле кулю в спину, а то і в потилицю. В таких випадках стій і вдавай, що тобі не страшно.
Пильно вдивлялися в обличчя незнайомця. Вже немолодий, довгоносе обличчя густо переоране глибокими зморшками, запалі щоки поросли сивою щетиною, а брови чорні. Найбільше здивувала суха одежа на ньому.
Чоловік поклав у кишеню револьвер, підійшов ближче і поглядом зміряв обох хлопців. Віті подумалося, від таких очей нічого не приховаєш, мабуть, і бамбукову паличку в його спідній кишені в піджаку бачать наскрізь.
Що ото напхано? — спитав незнайомець, не зводячи погляду з кишені.
— Картопля, дядечку! — запопадливо відповів Вітя, настроюючи голос на плаксивий лад, вийняв кілька дрібних картоплин. — Хто такі? Звідки й куди йдете?
— Йдемо до Ростова, там наші родичі живуть, — відповів Шура, голос його зривався, немов пропадав зовсім.
Чоловік недовірливо усміхнувся самими куточками вуст.
— Дядечку поліцай, ми заблудилися, відпустіть, от їй-богу — сироти ми! — тремтячим голосом благав Вітя.
— Ти що — віруючий? — без тіні іронії запитав чоловік.
— Віруючий! — не вагаючись випалив Вітя. — А що?
— Нічо, ступай за мною і ні кроку вбік, — чоловік звернув від дороги, ішов по мокрій траві, хлопці брели слідом. Від холоду їх трясло, як у лихоманці, в черевиках чвакало, розтерті до крові пальці боліли.
— Куди ж ви нас? — жалібно заскиглив Вітя.
— Зараз побачиш.
Однак, як виявилося, «зараз» у його розумінні зовсім не означало «скоро». Вони ще довгенько брели лісом, гублячись у тривожних здогадках.
Дивним було те, що йшли не з лісу, а в глиб нього, до того ж не спереду, а позаду поліцая. Незрозуміло також, чому він не обшукав, не спитав документів і взагалі не лає, хоч, видно, почувається в лісі господарем.
Чоловік ішов мовчки, петляючи так, ніби навмисне хотів заплутати хлопців, щоб не знайшли дороги назад.
— Як вас звуть, дядю? — спитав Вітя, вдаючи з себе дуже чемного і слухняного хлопчика.
— Грицько.
— А по-батькові?
— Хіба цього мало? Дядько Грицько — і все.
— Дядю Грицько, — улесливо мовив Вітя, — ви нас так заведете, що потім і не виплутаємося.
— Ще й подякуєш, — сказав дядько Грицько.
«Ага, діждешся, вже бачили одного такого, — подумав Вітя, — хотів, щоб дякували за те, що запрахторить у Німеччину будувати нову Європу».
Ніздрі вловили димок вогнища, людей не видно ніде, але чути брязкання посуду, чиїсь нерозбірливі голоси, щось дзенькнуло, ніби впала дужка відра.
Чоловік крикнув:
— Мико-о-о-ло!
Вітя подумав: коли б він отак крикнув у кімнаті, то із стелі посипалася б штукатурка.
Із-за кущів назустріч вибіг босоногий хлопчина років дванадцяти, в червоноармійській пілотці, яка сильно наповзла йому на очі.
— Осьдечки я, товаришу дядько Грицько!
Шура й Вітя перезирнулися: здається, щастя відкотилося од них не так і далеко.
— Командира не бачив?
Микола знизав плечем, шморгнув носом, зробив ковток, відкопилив нижню губу — без слів зрозуміло, що він не має і найменшого уявлення, де шукати командира.
— Побудь з хлопцями в бліндажі.
— Єсть! — козирнув Микола і взяв Вітю за руку, наче той був менший за нього. — Гайда!
З делікатністю, на яку тільки був здатний, Вітя вивільнив руку з Миколиної і поцікавився:
— А що — лісом ходити не можна?
— Можна, тільки не всі знають, де міни стоять.
— Які міни? — Усякі. Піхотні, протитанкові. Ви з якого боку зайшли?
— Від села.
Миколка недовірливо глянув на Шуру, перевів погляд на Вітю.
— Брешете.
— Ні, — заперечив Шура, — справді.
— Забожіться.
— Чесне піонерське, — присягнувся Вітя.
Микола шморгнув носом, знизав обома плечима, що мало засвідчити його крайню здивованість.
— Самі йшли?
— Самі.
— А дядько Грицько?
— В лісі зустріли. — Скажіть йому спасибі, а то б кісточок не позбирали, там же на кожній стежці — міни.
. У Шури по спині поповзли мурашки.
— Дорогу бачили?
— Бачили.
— Отам мін, як грибів після дощу! Фріци вже не раз поткнуться і назад, — засміявся Микола.
— А ти хто? — спитав Шура.
— Жук.
— Як це — жук?
— Партизан Микола Жук, — в голосі гідність і повага до себе.
— Ти, мабуть, тут з батьком?
— Ні, він поліцай.
— Хто?
— Та батько ж.

У бліндажі темно і прохолодно. Микола запропонував зняти і посушити одяг. Між двома березами натягнули шмат телефонного дроту, явно німецького походження, розвісили свої піджачки, штани й сорочки, в калюжі помили черевики, до яких налипло багато землі й рудої глини упереміш з глицею, травою і торішнім листям, і вернулися в бліндаж.
Вгледівши бамбукову паличку, Микола вхопив її:
— Дай мені.
— Ні, — мов ужалений підскочив Вітя й відібрав у Миколи паличку.
— Що тобі — шкода?
— Не можу, краще зроблю тобі корабель.
— Справжній?
— Справжній, тільки маленький. У тебе є ніж? Микола подав йому німецький кинджал.
— Саме те, що треба! — сказав Вітя. — А тепер пошукай шмат, кори.
Знайшлася й осокорова кора завтовшки з долоню, такої Вітя зроду не тримав у руках. Ніж м'яко впився в коричневе з світлішими прошарками деревиння, дужче запахло лісом, і хоч тільки почав стругати, а вже бачив фрегат викінченим, з рангоутом і всіма вітрилами.
— Ось тут буде ахтерштевень.
— Що буде?
— Кінчатиметься корма, а тут кіль.
— Кіль?
— Угу, а тут стрінгер, палуба виходить широка, вирізьблю барбед, а буде час, то й рангоут поставимо.
— Що це — рангоут? — Микола заворожено стежив за рухами Вітиних рук.
— Як тобі сказати? Це те, до чого кріпляться вітрила.
— І вітрила будуть? — аж підскочив з радості Микола.
— Не знаю, як встигну.
— Встигнеш.
— Тут роботи на три дні не менше, а ми з Коброю поспішаємо.
— Живіть у нас!
— Не можна. А то й справді зробив би рангоут за всіма правилами, отак би приладнав бушприт, потім утлегар, мартин-гік, ближче до носа поставив би фок-щоглу, за нею — грот-щоглу, а біля корми — бізань-щоглу.
— А вітрил скільки буде?
— Це як який корабель, буває аж сімнадцять, і кожне має свою назву, ті, що спереду, — бом-клівер, фор-стеньга-стаксель...
— Чудно, - реготав Микола, — а я не запам'ятаю.
— А ще є грот-бом-брам-стаксель.
Микола глянув на Шуру.
— Дурить?
— Справді є.
— Грот-бом-брам-стаксель?
— Це таке вітрило на фок-щоглі, — охоче пояснив йому Вітя.
— От здорово! А я моря ніколи не бачив, і кораблі тільки на картинках, — признався Микола.
— Колись побачиш.
— А ви бачили?
— Ми жили недалеко від Чорного моря, може, чув, є таке місто — Миколаїв?
— Одесу — знаю, а про Миколаїв не чув.
— У Миколаєві будували кораблі. Кіно «Броненосець «Потьомкін» бачив?
— Бачив.
— Так щоб знав, цей броненосець збудували в Миколаєві...
За розмовою Вітя не одривався від роботи і скоро, собі й Миколі на втіху, тримав у руках корпус кораблика, як на його вимогливий погляд, досить гарний, хоч ще й недовершений.
У дверях з'явився молодий високий чоловік — коротка чорна чуприна, на щоках ямочки. На петлицях гімнастерки сліди командирських відзнак, галіфе синє, а чоботи кирзові, як у рядового.
— Так оце і є наші полонені? — він сів на довгу лаву коло збитого з груботесаних дощок столу, взяв кораблик, усміхнувся, сказав:
— Майстер. — І до Миколи: — Там тебе дядько Грицько кликав.
— Я потім, — видно, хлопцеві дуже не хотілося йти з бліндажа.
— Ти йому зараз потрібний, — сказав, не підвищуючи голосу, але твердо.
Микола лінькувато поплівся.
Командир партизанського загону Василь Федорченко познайомився з хлопцями, попросив сказати, звідки вони і чому опинилися в лісі.
Не криючись, розповіли, як попали в облаву, як їх посадили в ешелон і повезли в Німеччину, як поїзд зупинився і далі не пішов, бо партизани пошкодили колію. При згадці про колію Василь Федорченко усміхнувся. Шура хотів було спитати, чи не їхня то робота, але втримався.
Василь Федорченко цікавився життям в окупованих містах, хлопці про все розповідали, згадали також і про великий табір військовополонених у Миколаєві, де у них є знайомі, переважно льотчики, бо разом з дорослими не раз носили їм їжу, а деяких зуміли й визволити.
— Я теж льотчик, — сказав Василь Федорченко, — може, серед тих, кого ви знаєте, є мої друзі?
— Я знаю Кругликова, Комкова, Тригубенка, — Шура задумався.
— Комкова?! — вкарих очах командира спалахнули радісні іскорки. — Пилипа?
— Ні, Михайла.
— А не Пилипа, ти добре пам'ятаєш?
— Добре.
Командирове обличчя спохмурніло.
— Був у мене друг Пилип Комков...
І хлопці почули дивну історію. Влітку минулого року німці збили літак Василя Федорченка. Побачивши, що машина командира ескадрильї загорілася, а сам він хоч і встиг викинутися з парашутом, але впав на території, захопленій ворогом, Пилип Комков посадив свій літак на кукурудзяному полі. З усіх боків до них кинулися фашисти. На те, що німці вже близько, Пилип не звертав уваги, встиг заштовхати пораненого друга в кабіну, знявся під самісіньким носом у ворога і благополучно сів на своєму аеродромі...
— А може, все-таки його звуть Пилипом? Він з Алтаю. Ти не пам'ятаєш, звідки твій Комков?
— Забув.
— Розказуй, розказуй, друже, все, що знаєш, все підряд. Згадуй! Ну?
Тепер настала черга слухати колишньому командиру ескадрильї.
Мабуть, досі ніхто й ніколи з такою увагою не ловив кожне сказане Шурою слово.
— А який він із себе?
— Худий, чорнявий, середнього зросту, може, трохи вище середнього. Лоб — високий, білий, тонкі чорні брови. Волосся зачісує назад. Чуб лежить хвилькою.
— Живий! — вдарив кулаком по столу командир загону. — Побачиш, скажи: лейтенант Федорченко передавав привіт... Тільки як ти його побачиш? Ви ж у Миколаїв не збираєтесь?
— Чого? — сказав Вітя. — Може, не знайдемо родичів, то й вернемося.
Федорченко лукаво примружив очі:
— І все-таки ви розповіли не всю правду.
— Всю, — сказав Вітя, — чого нам критися? Мій батько в громадянську війну теж був партизаном, і дома у нас досі зберігається червона стрічка.
— Це добре, — командир прищулився, — однак мене цікавить, чому надумали перейти лінію фронту?
Це було, як грім з чистого неба.
— Звідки ви знаєте? — стараючись не дивитися в очі командирові загону, спитав вражений Шура.
— Дуже просто, вашу розмову чув Григорій Панасович і переповів мені.
Шура з благанням в очах подивився на командира:
— Так, справді, за завданням миколаївського підпілля ми повинні перейти лінію фронту, але більше ні про що не питайте, однаково не скажемо.
Василь Федорченко побарабанив пальцями по столу, вийшло схоже на стук дятла.
— Ранком наші люди проведуть вас до станції.
— А може, сьогодні? — насмілився Шура. — Ми стільки часу втратили.
Василь Федорченко подивився на годинник.
— Пізно.
— А це далеко? — поцікавився Вітя.
— Станція? Неблизько.
Шурп спитав, чи немає вістей з фронту.
— Приймач поламався, але скоро будуть, — Василь 'І'гііпрчоїіко дістав з кишені шарудкий аркуш паперу, складений учетверо, — читайте.
Шура швиденько розгорнув аркуш, на ньому збитим шрифтом нечітко, проте досить розбірливо, було видруковано:
«Громадяни! Наші війська мужньо обороняють Сталінград. Не вірте фашистам — ніколи їм не панувати на радянській землі. В районі Краснодара тривають жорстокі бої, німці щодня втрачають сотні своїх солдатів, десятки танків і автомашин»
— Рвуться фріци до кубанської пшениці, а ще дужче до нафти, — сказав командир.
— Нащо їм нафта? — не зрозумів Вітя.
Василь Федорченко підсвиснув:
— Нафта? Уся техніка без бензину — купа мертвого заліза.
Віті стало досадно: знав же, що бензин роблять з нафти.
Раптом Шура згадав:
— Комков родом з міста Каменя.
— Ну, чи не я казав! — радо засміявся Василь Федорченко. — Хлопчики милі, ви не уявляєте, яку радісну звістку принесли мені! Камінь — це на Алтаї. Запам'ятайте: Комкова звуть Пилип, а не Михайло. Пилип! Чим же я віддячу? — порився в кишенях і простягнув Шурі складаний ножик з перламутровою колодочкою. — Бери напам'ять. Покажи Пилипові, він усе зрозуміє, бо це ж його.
Віті в подарунок дісталася німецька самописка, заправлена фіолетовим чорнилом.
Хтось несильно дзенькнув об рейку, хлопці насторожилися.
— Кличуть обідати. — Василь Федорченко пропустив поперед себе юних кур'єрів. — Ходімо й ми.
Під крислатою липою стояв стіл з лавами по обидва боки.
Хлопці жадібно накинулися на пшоняний кандьор в алюмінієвих мисках. Аби й хотіли, то не змогли б придушити в собі внутрішнього тремтіння, народженого веселим збудженням, яке опановує зголоднілу людину, коли вона нарешті торкається страви. Голосно сьорбали, плямкали, заповзято шкребли денця мисок, наче ніколи і не вміли як слід поводитися за столом. З кожним ковтком зморені тіла наливалися новою снагою.
Упоравшись з кандьором, обидва помітили, що за столом не самі. Навпроти Шури сидить русявий чоловік із задумливими очима. Він обережно підносить до рота повну ложку, старанно підтримуючи її шматком коржа, щоб не скапнути. Кандьор потрапляє з ложки в рот без жодного звуку, ложка вертається до миски, не дзенькнувши, наповнюється і верхи на коржі знову в рот. Темно-сірими з туманцем очима чоловік дивиться на Шуру, наче той збільшувальна лінза, крізь яку видно у найдальшу далечінь.
Навпроти Віті — по той бік столу — дядько Грицько. З його обличчя не сходить усмішка, навіть коли він підкушує шмат коржа. Вітю заплеснула хвиля ніжності: йому завжди здавалося, що саме такий вираз обличчя мав бути в його батька, якого він зовсім не пам'ятає, бо батько помер через рік після того, як Вітя з'явився на світ. Чим більше дорослішав, тим дужче хотілося, щоб у нього був батько, тим сильніше заздрив кожному, хто міг просто, як оце зараз з дядьком Грицьком, посидіти з батьком за столом — один проти одного. Посидіти і все. «Слухай, батьку, — подумки мовив Вітя, пильно дивлячись на дядька Грицька, — я тебе люблю!»
На якусь мить дядько Грицько затримав ложку коло миски, їхні погляди стрілися, Вітині щоки зажевріли.
— Добавки хочеш? — спитав дядько Грицько, побачивши, що миска перед хлопцем порожня.
— Я вже, — відповів Вітя і рішуче відсунув од себе миску.
— Їжте, не соромтесь, — уперше промовив русоволосий. Туманець в очах розтав, і тепер вони були ясні, аж блищали.
Шлунки в хлопців повні, а душа просить ще.
— Ні, — пересилив себе Шура, — спасибі.
Підійшов командир загону, сів поруч Шури.
— Григорію панасовичу, завтра до схід сонця одведете хлопців на станцію. Ростовський іде о десятій?
— О дев'ятій двадцять, — дядько Грицько закивав головою на знак того, що він зрозумів завдання і виконає його з радістю.
— Тільки щоб без коників — до хутора й близько ие підходьте, самі розумієте.
— Хіба я своїм дітям ворог? — дядько Грицько розтягував кожне слово, особливо наголошуючи на першому «о» в слові «ворог». — Хоч я таки скучив за ними... Що не кажіть, а вже з місяць не бачив ні матері, ні жінки, ні дітей.
— Добре тобі: на війні і вдома, — сказав русявий.
— Та де там, Петре! — безнадійно махнув рукою дядько Грицько. — Що не кажи, а коли сім'я в тилу на своїй половині, воно спокійніше. Мені здається, що по той бік фронту день, сонячно, а тут все ніч та й ніч, остобісіло вже...
— І то правда, — мовив Петро, — згадуючи, мабуть, своїх дітей, бо очі в нього знову затуманилися і зволожніли, — ось кінчиться війна, візьмеш, Грицю, всю свою капелу і приїдеш до мене в Уфу в гості, покажу тобі на Адигелі такі місця, що тільки ахнеш!
— І ліси там є?
— Аякже! Гори, ліси, чудове полювання! Кумисом пригощу!
— Ніде так не пополюєш, як у нас, — заперечив дядько Грицько, — то краще ти до мене приїзди з дружиною і дочкою... А мені з такою оравою важкенько буде, це ж не близький світ.
— А де це Микола? — Василь Федорченко обернувся. — Де Жук? — глянув на дядька Грицька, а в очах — тривога й підозра.
— Хто? Мик-о-ола! — так, наче його застукали на гарячому, винувато всміхнувся дядько Грицько.
По обличчю видно, що він придумує відповідь, але, так і не знайшовши нічого підходящого, буркнув з напускною байдужістю:
— Зараз буде.
Хлопці стали знімати з телефонного дроту вже майже сухий одяг.

2

А тим часом Микола Жук пробирався густими заростями, обминаючи міновані стежки, щодуху летів із сумною звісткою про те, що на хутір Велика Береза прибув каральний загін і хтось доніс німцям на сім'ю дядька Грицька. Фашисти вивели п'ятеро його дрібних дітей, матір і дружину, поставили коло криниці і сказали, що чекатимуть до вечора. Якщо партизани не здадуться, заложників розстріляють. Все це йому розповіла тітка Кравчиха, яку послали в ліс, а він її зустрів, не дійшовши до хутора, куди подався на дядькове прохання дізнатися, чи там все благополучно.
— Серце моє віщувало, — дядьків голос тремтів, — що ж мені робити?
Запала важка тиша, чути, як після довгого бігу б'ється Миколине серце. Обличчя звернені до командира загону, а він сидить, обхопивши голову широкими долонями, і тупо дивиться на дучку в дошці стола.
— Не знаю. — Василь Федорченко поклав обидві долоні на стіл.
— Я піду, — рішуче підвівся дядько Грицько, — скажу, що після останньої сутички з поліцаями в лісі партизанів не лишилося.
— Не повірять.
— Як хочуть, нехай роблять зі мною що завгодно, шкуру з живого здеруть — тільки ж дітей не вбивають, вони безвинні.
— Скільки там німців? — командир глянув на Миколу.
— Хіба я знаю? Тітка Кравчиха казали: одна танкетка і повна машина.
— Машина велика?
— Казали, крита.
Василь Федорченко потер скроні:
— Не менше тридцяти.
— Я вже пожив на білому світі, а вони тільки мріють про життя... Піду. — Дядько зовсім розгубився. Безпорадний у своєму тяжкому горі, він скидався на малу дитину, яка раптом постаріла. — Піду, я їх умовлю...
— До кого йти? Вони і тебе, і сім'ю рішать. Підожди, ще є час, — перервав дядькову мову командир, — аби нас було хоч трохи більше, — і розвів руками. — Що можуть одинадцять чоловік? А втім, — його очі зблиснули, осяяні якоюсь здогадкою, — ви, хлопці, посидьте тут, а ми зараз.
Троє чоловіків зайшли в бліндаж.
— Так вас усього одинадцять чоловік? — щиро здивувався Вітя. — Отакий загін?
— Чотирнадцять, — насупився Микола.
— Чому ж командир сказав — одинадцять?
— Діти не в щот.
— Хіба, крім тебе, тут ще є діти?
— От дайот, — засміявся Микола, очевидно, когось наслідуючи, — а ви хто?
— Які ж ми діти? — здивувався Вітя. — Нам уже майже по шістнадцять!
— Мені дванадцять, — буркнув Микола, — а я такий заввишки, як ти.
Шура уявив, як десь недалеко від лісу, на хуторі Велика Береза, біля криниці стоять дві беззахисні жінки і п'ятеро малих дітей — чекають, що буде, — і серце його захлинулося жалем.
— Думаєш, постріляють? — спитав Микола, забігаючи наперед і заглядаючи Віті в обличчя.
— Хтозна. На хуторі живе багато людей?
— Дев'ять хат, одна згоріла — десята.
— Коли?
— Ще минулого року.
— Німці?
— Блискавка влучила.
— Там є чоловіки?
— Три діди, один парубок і той без ноги.
— Ти теж з Великої Берези?
— Яз села, звідси далеко. Думаєш, командир дозволить дядькові Грицьку піти додому? — невгавав Микола.
Із бліндажа вийшли чоловіки. Дядько Грицько обняв Петра Єгорова, потім Василя Федорченка, підійшов до хлопців, погладив Миколу по голові, подав руку Шурі, пригорнув Вітю, а в очах тужний смуток.
— Будьте здорові, діти, може, ще й побачимося, — і його незграбна постать захиталася між деревами. Уповільнив крок, обмацав поли кітеля, переклав щось у кишеню штанів, зняв, почепив кітель на сучок сосни, а сам лишився в сірій сорочці.
Петро Єгоров обернувся до командира.
— Хлопців мені даси?
— Гаразд, — погодився Федоренко і пішов у кущі, де була землянка.
Дядько Петро окинув хлопців бистрим поглядом:
— Танкетку беремо на себе.
Хлопці переглянулися, але нічого не питали, вирішили, що й так скоро все роз'ясниться.
— Гайда, викотимо гармату.
— У вас є артилерія? — здивувався Вітя.
— Не перебільшуй, хлопче, одна «сорокап'ятка», але й одна гармата — сила.
За кущами голос командира:
— Кулемет постав на вісімнадцятому кордоні, там є старий дот, патронів більше беріть.
— Де їх взяти — більше? — відповів невдоволений голос.
— Беріть усі до одного, після бою будуть трофеї.
Парко, пахне пріллю, кущі й дерева струшують дощові краплі, ноги ковзають по траві.
«Сорокап'ятка» схована у виярочку, прикидана сосновими гілками, хлопці ніколи б не подумали, що гармату можна так добре замаскувати.
Микола смикнув дядька Петра за гімнастерку:
— Будемо наступати на хутір?
— Та чи ми дурні? — здивувався артилерист. — Чи пришелепкуваті? Ми їх тут стрінемо, шкода тільки — снарядів, як кіт наплакав.
Під натиском молодих рук невеличка гармата спочатку пішла легко, але ноги ковзалися, і хлопці, підпихаючи гармату, скоро впріли; піт лишив солоні патьоки і на дядькових щоках. Коли він натужувався, на скронях набрякали сині жилки, і було видно, як б'ється пульс; дядько прибирав з лоба пшеничне волосся, зачісував його п'ятірнею, але воно, топке й ріденьке, не трималося купи, розсипалося, лізло в очі.
— Котися-котися, голубонько, ми тебе закопаємо, ота-ак, поїхали! Сюди, хлопці, повертайте, туди не можна. А щоб вас чорти котили, там же кущів, як у лисого волосся на голові. Правильно. Ота-ак. Ми тебе заховаємо, що чорт ногу зламає, а не знайде... ще трошки, ще-ще-ще, оп-па-а! Отут підождемо... Аякже! Спочатку викопаємо укриття... Як то не треба? Ти, я бачу, все на світі забула. Може, й стріляти розучилася? Дивись мені! Стій, хлопці, станція березай, приїхали! Тепер гайда по лопати. Миколо, знаєш, де штикові лопати?
— Знаю!
— Катай з братвою, одна нога там, друга — тут.
Хлопці подалися бігцем. Дорогою довідалися від Миколи, що дядько Петро справжній артилерист, а гармата його власна. У сорок першому поблизу лісу німецькі танки роздавили нашу батарею. Микола знає те місце, ходив туди на могилу дядькового товариша.
— Ми бачили, — сказав Вітя.
— Що?
— Могилу, на ній лежить сірий камінь-дикун.
— Справді, ви ж від Катеринівки йшли, — підшморгнув носом Микола і розказував далі, як тяжко пораненого артилериста знайшов і приніс на собі дядько Грицько; як виходив його в себе на хуторі, як, оклигавши, артилерист пішов на місце бою, глядь, а в кущах стоїть гармата, кинувся до неї, обнімає, плаче. Коли заспокоївся, роздивився, а вона ціла-цілісінька. Пошукав снарядів, недалеко знайшов ящик, в ньому аж шість штук.
— Коли хочете знати, у цьому лісі дядько Петро перший партизан, другий — дядько Грицько, вони наче брати, а потім назбиралося більше — той звідти, а той звідти.
— Чому ж у загоні командиром не він? — спитав Шура.
— Бо рядовий, а Василь Іванович — льотчик і лейтенант.
— Залізничну колію ваші підірвали? — поцікавився Вітя.
— Сам Василь Іванович ходив, ешелон з танками під укіс пустив, та він і не таке уміє.
— А що саме? — спитав Вітя.
— Ото була одного разу робота! — і Микола розповів, як Василь Федорченко удвох з Сергієм приїхали на мотоциклі в село Червоний Яр. Зайшли до старости, Василь Іванович каже: «Я такий-то й такий-то, інспектор окружної управи, порядки наводжу по селах». Староста був великий підлабузник, розгубився, заметушився, не знає, де й посадити поважного гостя, і став запрошувати на обід, бо старостиха саме наварила борщу. Василь Іванович кинув портфель на стіл, звідти випали паки фашистських листівок, одну з портретом Гітлера розгорнув і приколов на стіні між вікнами. Наїлися борщу, випили по чарці. Тоді Василь Іванович і каже: «У вас порядок. А от що на хуторі Велика Береза — поїдемо побачимо. Може, і ви з нами?» — «А чого ж? Радий служити!» — «Хвалю, — каже Василь Іванович, — веліть своїм поліцаям супроводжувати нас, бо доведеться їхати лісом».
Староста зараз же скликав усіх поліцаїв, розказав що до чого, ті запрягли дві підводи і рушили до лісу, там їх, аж дев'ятьох, і накрили партизани.
— Як ти гадаєш, дядько Грицько вже на хуторі? — спитав Шура, бо що не робив, що не слухав, а в голові крутилася думка про старого партизана і його дітей.
— Ще ні, — відповів Микола. — І чого пішов? Уб'ють або повісять, я їх знаю...
— Радилися ж, — сказав Вітя, йому дядько Грицько теж не йшов з голови, — невже так нічого і не придумали?..
Коли вернулися з лопатами, артилерист показав, де і як треба копати. У верхній шар в'язкого чорнозему лопата йшла легко, але чіпке коріння бур'янів та чагарників так прошило грунт, що доводилось немало понатужитися, щоб відірвати шмат; легше стало аж тоді, коли добралися до глини.
Шура напружено думав про нову небезпеку, яка нависла над ними: треба вибирати одне з двох — або лишитися в лісі і взяти участь у бою з каральним загоном, або зараз же розшукати командира, сказати, що вони не мають права ризикувати своїм життям і мусять якнайшвидше вийти з лісу безпечною дорогою, недарма ж Палагнюк наказував забути про все, що не пов'язане з виконанням бойового завдання. Треба йти, треба тікати з лісу, поки не пізно, бо видно по всьому — бій буде нерівний, може статися, що не лишиться жодного партизана і він, і Вітя теж загинуть у бою, а разом з їхніми трупами навіки лишаться в лісі бамбукова паличка і кепка з секретним козирком.
Мабуть, Василь Іванович зараз метикує, як розставити своїх партизанів проти карального загону на машині і з танкеткою, потаємно сподівається і на їхню допомогу, бо, коли б було не так, відіслав би зразу, сказавши: ідіть, хлопці, своєю дорогою, ми тут і без вас упораємося, проте не сказав... Ще ніколи Шурі так сильно не кортіло бути дорослим, як зараз, та з прикрістю мусив зізнатися, що досі ніколи не почувався такою малою і безпорадною дитиною. Однак малій дитині вже тим добре, що за неї думають старші, а йому треба вирішувати самому, бо старшим Палагнюк призначив його.
Час іде, невблаганно спливають хвилини, дядько Петро підганяє:
— Швидше, хлопці, швидше, длубаєтесь, наче зроду лопати в руках не тримали.
Шура вже по коліна в свіжовиритій ямі, жовта глина летить з лопати на височеньку купу, на долонях полопалися водянки, що понабрякали ще в амбарі, але він не чує болю, його пече думка: як бути, що робити? Хіба без їхньої допомоги дядько Петро сам устиг би викопати таку схованку для гармати? А якими б очима глянув артилерист на нього, аби почув, що вони не можуть допомогти, бо мусять негайно тікати з лісу? Може, саме ця гармата і врятує партизанів і ніхто не загине, а вже по тому, як скінчиться бій, вони вирушать до залізниці, бо хто ж їх зараз проведе, коли десь уже близько німці і проти кожного партизана не менше як по три фашисти?..
Поглинутий тяжкою солдатською роботою, Вітя начисто забув, що треба йти за лінію фронту, він з нетерпінням ждав, коли, нарешті, з'являться гітлерівці і пролунають перші постріли. В очікуванні смертельної небезпеки йому й на думку не спадало, що німці зможуть знищити невеличкий партизанський загін; його душа прагнула бою, в якому він мусить помститися за все, що вистраждав і побачив, — за кров, висмоктану з Каті і Дмитрика, за рану Андрія Архиповича, за невільницькі ешелони, за оту зелену будку-мертвецьку в миколаївському лазареті, за знищені села, за всі наруги і неправди! Він їм дасть, він їм покаже! Тільки б дядько Петро дозволив хоч раз пальнути з гармати, один-однісінький раз — і полетять тріски від німецької машини. Уява малює жадану картину: страхом перекошені обличчя ворогів, вони біжать, вони тікають, падають, повзуть, вимолюють пощади! Нема вам пощади! Страшний вибух здіймає в небо чорний стовп землі, він чує дикі крики, стогін, а серце все дужче її дужче наливається священним гнівом; гордий він і нещадний у своїй невмолимій жорстокості, бо вона справедлива! Тремтіть, гади, отримуйте, що заробили, за кров і сльози наших людей!.. Кров — за кров і смерть — за смерть! Нарешті «сорокап'ятка» стоїть у виритому для неї окопі. На вузькому жолобі, зробленому в землі, дрімає зелена безголова шия — жерло. Збоку за кущами її не видно. Стоїть гармата, зачаїлася в очікуванні смертельного поєдинку. Скільки вона зупинила грімкотливих коліс, скільки сталевих потвор здиміло від її влучних пострілів! Знає вона і солодку радість перемог, і терпкий відчай поразок. Давно вже її пестять руки Петра Єгорова. Разом тонули вони в білоруських болотах, пробиралися палаючими лісами, вичікували ворога в засідках і не раз стрічали його в чистім полі, де немає найменшого захистку, де верх брав не маневр, а артилерійська витримка і мужність; де не можна було схибити й на йоту, бо за найменшу похибку або миттєвий сумнів доводиться платити життям.
— От ми їм і присмалимо, — впевнено мовив артилерист, - правда, снарядів усього шість, але для однієї танкетки вистачить? — глянув на Вітю так, ніби той розумівся на артилерійській справі ліпше за нього.
— Не знаю, — сказав Вітя,— а от коли б на хуторі зараз стріляли, ми почули б?
Дядько Петро звів очі до неба, прислухався.
— З автомата?
— Ага. Або з гвинтівки.
— Почули б.
Вітя зітхнув так, немов на плечах довго ніс щось важке, а оце скинув вантаж, випростався, жадібно набрав повні легені свіжого повітря і з шумом, аж підстогнуючи, видихнув.
— А-а-а, — здогадався дядько Петро. — Ти ось про що! Не бійся, німці його не вб'ють. Думаю, заставлять привести до нас. Будьте певні, Грицько приведе, тутешніх доріг краще за нього ніхто не знає. А наше діло — зустріти гостей... Теперечки покажу, що й до чого, як доведеться стріляти. Оце казьоннік, оце замок, оце приціл. Що? Ні, не треба, цілитися буду я. Ваше діло — подавай снаряди. Так. І стрілятиму я. А як відіб'ємо німців, тоді дам стрельнути. Чого там — обманюєте! Дам, мені не шкода, тільки б лишилися снаряди. Хоч один лишиться — дам. Нє, один — не дам, не можна. Осюди вставляється снаряд, — ану хтось один візьміть.
Хлопці кинулися до ящика, першим ухопив снаряд Вітя, в руках матово зблиснула латунна гільза.
— За-аряджа-а-ай! — скомандував дядько Петро. Вітя з великою обережністю і страхом вставив снаряд у казьонник.
— Правильно! — і артилерист завмер, дослухаючись. З двох протилежних боків гули мотори.
— Да-а, — сказав схвильовано. — А чого там біда? Біда, в кого жінка бліда, погано, в кого й рум'яна, бо кажуть, що п'яна.
Вітя намацав бамбукову паличку під сорочкою: в хвилини небезпеки найперше думав про свою ношу.
— Лягайте, — звелів артилерист, — танкетка піде до дорозі, але не далі як коло отієї берези наїде на міну, правда, міна саморобна, хтозна, чи спрацює, в крайньому разі бахнемо, не вдасться підпалити з першого, підіб'ємо з другого снаряда. Аж там, з того боку, піде машина, її стрінуть наші кулемети,— дістав кисет і сховав у кишеню. — Ніяких перекурів, ось переможемо фріців — тоді й закурю.
Гул наближався, чувся брязкіт гусеничних траків.
Раптом пролунав постріл, над головами просвистів снаряд, хлопці попадали. Снаряд розірвався позаду, на дерева посипалася земля.
— Пізно, — сказав дядько Петро.
В різних місцях один за одним вибухали снаряди, але всі далеко позаду, до окопу осколки не долітали, плюскали у вогкі трави.
— Ми в мертвій зоні, нехай б'ють.
На дорозі з'явилася танкетка з білим хрестом на корпусі, слідом за нею з автоматами напоготові бігли німці. Дядько Петро припав оком до окуляра, став крутити ручку прицілу. Танкетка наближалась. Висока береза вже близько. Нерви напружені в очікуванні вибуху. Нарешті з-під траків бризнув вогонь, хлопців оглушило, скреготнули гусениці, танкетка розвернулася, стала поперек дороги. Слідом за вибухом міни оглушливо стрельнула «сорокап'ятка», гармату шарпонуло назад, гаряча гільза боляче вдарила Вітю по нозі.
— Заряджай! — крикнув не своїм голосом дядько Петро.
Вітя вхопив снаряд, вставив у казьонник, тієї ж миті знову вискочила гільза, ядучий дим кольнув очі, шкрябонув у горлі.
— Заряджай!..
І знову бахнуло і відгукнулося луною. Вітя бачив, як загорілася танкетка, як відчинився баштовий люк і з нього вистромилася рука в чорній рукавичці; у цей мент ударив другий снаряд, бризнуло вогнем, і танк обгорнуло димом, німці попадали, але схопилися і, безладно стріляючи з автоматів, сипонули обіч дороги, туди, де їх чекали давно і завбачливо розставлені партизанські міни, які тепер спрацьовували одна за одною. Купки карателів, зрозумівши, що опинилися на мінному полі, кинулись у протилежний бік, але й там загриміли міни, крізь вибухи чувся крик і гвалт конаючих фашистів. Смерділо порохом, паленим бензином, короткими чергами строчив кулемет, поодиноко бахкали постріли з гвинтівок. Але стрілянина потроху вщухала, і скоро стало зовсім тихо, аж дзвеніло у вухах. Де-не-де тліла трава, лишаючи вигорілі плями. Чорно димів танк. Між деревами то там, то там плавав сизий сухий туманець. Ніхто не стріляв, десь стогнали поранені фашисти.
Дядько Петро згріб усіх трьох хлопців у міцні обійми.
— Ну як? Справили фріцам весіллячко? — він широко всміхнувся, виказуючи щербаті зуби, причесав п'ятирнею неслухняне волосся, взяв автомат, поклав на бруствер.
— Не висовуйся, братва!
Пролунали дві довгих і одна коротка черга. Звідти, де валялися трупи карателів, відповів самотній постріл, куля зрикошетила, дзенькнула об гарматний щиток і фуркнула в кущі. Дядько Петро вистрілив тричі підряд одиночними.
— Більше не встане, — сказав мстиво, мацнув долонею плече і зів'яв, осів у окопі, здивовано дивився, як крізь пальці двома тонкими цівками біжить кров. Зовсім близько застрочив кулемет.
В окоп стрибнув Василь Федорченко, кинувся до дядька Петра:
— Що там?
— Дрібниця, дурна куля дряпнула.
Командир тицьнув Миколі в руки трофейний пакет першої допомоги і, пригинаючись, побіг між кущами. — Втрати є? — крикнув навздогін йому дядько Петро.
— Поки що немає!
— Будемо перев'язувати? — спитав Вітя.
— Давай...

Всього бою хлопці не бачили. Однак і те, що довелося пережити, назавжди вкарбувалося в пам'ять, і ще не раз снитимуться їм вибухи мін, і чорний дим, і палаюча танкетка, і дикі передсмертні крики гітлерівців, і оглушливі постріли «сорокап'ятки»...
Тишу в лісі зрідка порушували чоловічі голоси, які чим далі лунали частіше й голосніше; страх, що досі мимоволі напружував тіло, відпускав ніби задубілі м'язи, дихалося вільніше, а на душі, після першого спалаху радості переможців, чомусь не було весело.
— А де ж дядько Грицько? — згадав Вітя і зиркнув на артилериста.
— Хтозна. — Петро Єгоров підвівся. — Сидіть мені тут, я вас покличу, — і пішов, лишивши хлопців у окопі самих.
Десь недалеко постукував дятел, безтурботно посвистувала якась пташка. Нікому не хотілось дивитися в той бік, де догоряла танкетка і лежали трупи фашистів.
— Артилерія, до мене! — нарешті здалеку гукнув дядько Петро.
Вони повискакували з окопу і подалися на його голос. Біля землянки побачили двох жінок — одна зовсім стара, друга молодша — і зграйку дітей — дві дівчинки і три хлопчики. Микола підступив до них, привітався. Шура і Вітя зупинилися осторонь. До жінок підійшов юнак з двома німецькими автоматами на грудях.
— Це ти, Сергію, привів їх? — спитав Микола.
— Ага.
— А дядько Грицько де?
Юнак здвигнув плечима і звернувся до жінок:
— Заходьте в бліндаж.
Жінки переглянулися, старша заперечливо хитнула головою.
— Це дядькова сім'я? — спитав Шура.
— Мабуть, — відповів Вітя, — таки врятували. Малеча тулилася до матері, тримаючись за довгу спідницю; двоє старших дівчаток стояли, пострілюючи очима на всі боки.
— Когось несуть! — скрикнула дівчинка.
У світлі призахідного сонця троє партизанів, петляючи між тонкими соснами, несли дядька Грицька.
Обидві жінки з плачем кинулися їм назустріч, за ними побігли діти...
Коли дядька Грицька поклали під липою, він уже не дихав.

3

Ніч після бою і похорону дядька Грицька була нестерпно довга; хлопці, так само як і всі партизани, майже не спали, тривожно вслухалися в лісову тишу, очікуючи нового, несподіваного нападу фашистів, і, як тільки небо між соснами почало сіріти, Шура вирішив: пора вирушати.
— Підемо, Віть?
— А з ким? — підвів голову і далі в потемках длубав ножем уже майже викінчений корпус кораблика.
Серце засаднило: немає більше дядька Грицька, якому командир учора наказав провести їх безпечною дорогою до залізниці.
— Спитаємо командира.
— А де він?
— Ти наче привезений — з ким, де? Знайдемо!
Вітя змовчав, йому хотілося викінчити кораблик для Миколи, який спав поруч на сіні, вкритий чиєюсь шинеллю, тому лагідно сказав:
— Сходи сам, мабуть, він у бліндажі.
Шура підвівся, кілька разів присів, помахав руками, понагинався з боку в бік.
— Що ти робиш? — спросоння спитав Микола.
— Зарядку.
— А-а.
— А ти думав як? Того він такий і сильний, — сказав Вітя.
— А де мій кораблик?
— Ось. Шкода, не встиг зробити, як хотілося.
— І так гарно.
— Ось як стрінемося вдруге, я тобі подарую справжню модель.
— Коли ж це буде?
— Після війни.
— Ого! Ми повиростаємо так, що й не пізнаємо один одного. — Пізнаємо, тільки не забудь: я — Хоменко, а він — Кобер. На Слобідці в Миколаєві Кобера знають усі, бо він знаменитий музикант.
— Ти бреши, та не забріхуйся, — сказав Шура і пішов до бліндажа.
Сю ніч командир, видно, зовсім не лягав. Не встиг Шура розкрити рота, щоб привітатися, він сказав:
— Пам'ятаю, вам треба йти, — замислився, дивлячись у стелю, — але, як бачиш, ситуація змінилася, я не зможу послати з вами провожатого до самої залізниці, виведемо з небезпечного місця, а далі підете самі, — поклав руку на Шурине плече, — не ображайся, інакше не можу...
— Розумію.
— Доведеться стріти Комкова, передай привіт, ну, і розкажи все, що бачив тут.
Коли вийшли з бліндажа, Федорченко спохопився:
— Мало не забув, ось тобі записочка, на станції спитаєш поліцая Редьку, це наш чоловік, він допоможе сісти на потрібний поїзд. Ясно?
— Так точно! — зрадів Шура. — А звідси можна аж до Ростова, без пересадок?
— Думаю, можна.
— З ким же ми підемо?
— Он дядько Петро вже чекає тебе.
Справді, біля копички сіна, в якому вони, зарившись, пролежали всю ніч, стояв артилерист і розмовляв з Вітею і Миколою.
— І я піду, — Микола благально звів очі на командира.
— Ні, — суворо відповів Федорченко, — прощайтеся тут, — і першим потис хлопцям руки. — Спасибі за поміч, хрещеники.
— Пороху понюхали, — сказав Вітя.
— Не знаю, що б я в бою без них і Миколи робив, — обізвався дядько Петро, — вогонь-хлопці, шкода розлучатися.
Хлопцям теж сумно, хоч і зовсім не довго побули з партизанами, а звикли і прикипіли до них, немов до рідних.
Шура звичним рухом поправив кепку на голові, Вітя теж перевірив, чи на місці бамбукова паличка, потиснули руку Миколі.
— Прощай.
Микола знову благально звів очі на командира, але той заперечливо хитнув головою.
Ступили кілька кроків, оглянулися, Микола підняв над головою кораблик, вигукнув:
— Грот бом-брам-стаксель?
— Правильно, — відповів Вітя,— грот-бом-брам-стак-сель! А ті, що спереду, — бом-клівер і фор-стеньга-стаксель! Запам'ятав?
— Ага.
Артилерист усміхнувся:
— Ну і пароль придумали! — Ні, це такі вітрила, — пояснив Вітя.

Невдовзі, попрощавшись з Петром Єгоровим, хлопці пішли лісом, суворо дотримуючись східного напрямку, і приблизно через три години були на станції, де й розшукали поліцая, на прізвище Редька. Прочитавши записку, він мовчки порвав її, затиснув у долоні дрібні шматочки паперу, подивився, куди б викинути, і сховав у кишеню.
— На Ростов?
— Ага, — відповів Шура, — і без пересадки.
— Ідіть он туди, — вказав на палісадник, — де баби торгують, як прийде поїзд, гукну.
У палісаднику кілька жінок, на землі в ряд перед ними — повні відра яблук, сизуватих слив, каструльки з вареною молодою кукурудзою, з малосольними огірками, кошики з гниличками. Двох обшарпаних, закіптюжених хлопчаків жіноцтво стріло мовчазною настороженістю.
— З чим пиріжки? — спитав Вітя.
Немолода жінка міцно притиснула полив'яну миску до грудей.
— Аби питати. Ти їх купуватимеш?
— А чого ж? — Шура дістав з кишені гроші.
Побачивши марки, жінка подобрішала:
— З чорницями, дітки, їй-богу, ще гарячі.
— З чим? — здивувався Шура.
— З чорницями, не дорого й візьму.
Усі жінки одна поперед одної загукали:
— Яблука беріть!
— У мене огірочки, тугенькі, як горішок!
— Сливок не треба?
Хлопці розгубилися, сім марок — не малі гроші, вистачило б накупити всього потроху, але треба й про дорогу подумати, — розсудив Шура, — бо як доведеться їхати товарняком, та ще й без пересадок, де вони харчів візьмуть?
— Може, в кого сало є? — спитав Шура.
— Мотре! — гукнула бабуся з пиріжками. — Іди сюди.
Огрядна жінка з плетеним кошиком через руку задріботіла на поклик і одвела хлопців трохи вбік.
— Є сало.
Вони сторгувалися і за чотири марки купили шматочок завбільшки з долоню тонкого, як мізинчик, сала.
— А хліба нема?
— Є кукурудзяні маторженики.
— Беремо.
Докупили яблук (будуть замість води) і по пиріжку з чорницями, які зразу ж і з'їли, зрозумівши, що чорниці — це темні солодкуваті ягоди.
Нарешті з'явився пасажирський поїзд із свіжофарбованими вагонами, в них їхали німецькі солдати;
висипавши на перон, вони підмели все, що повиносили базарювальниці, а поліцай, хоч і походжав поблизу, вдавав, ніби не помічає хлопців.
— Може, він забув? — стурбувався Вітя.
Шура заспокоїв його, сказавши, що коли це чоловік Федорченка, то він ніяк не може забути про них.
Не зупиняючись, пролітали ешелони з танками і машинами на платформах, хлопці проводжали їх прикрими поглядами, не маючії і найменшого сумніву, що ці поїзди мчать на фронт. Коли б їм пощастило потрапити на один ч них, то, певно, доїхали б до Ростова, а то й до передової лінії.
Сидячи в палісаднику, в затінку під обірваною яблунею, Шура й Вітя спостерігали, як до запасної колії, на якій стояло три вагони-телятники, під'їхали машини з паками пресованого сіна і з десяток чоловіків під наглядом двох німецьких солдатів стали завантажувати вагони. Як тільки машини з людьми поїхали, до хлопців підійшов поліцай Редька.
— Оті вагони причеплять до найпершого ешелону, що йтиме на фронт. Сміливо залазьте в середній, а потім я прийду і запломбую. Щасливої дороги.
— Значить, двері будуть замкнені?
— Так.
— Як же ми вийдемо? — спитав Шура.
— Відчинять двері, і вийдете.
— Нас же спіймають.
— Ну то й що? З голого сорочку не знімеш, прочухана дадуть і відпустять.
— А не повезуть нас не в той бік? — спитав Шура. — Бо вже один раз було таке.
— Мені сам начальник станції сказав, так що не бійтеся.
— У лісі був бій, — сказав Вітя. Поліцай підморгнув, обернувся й пішов.
Коли відкотили двері телятника, в обличчя дихнуло медвяним духом сухих трав. Першим пірнувши в темінь вагона, Вітя подав руку Шурі. Між паками був вузький прохід, який звертав ліворуч, хлопці зачинили за собою двері і стали ждати...


VI. КУБАНЬ-РІЧКА

1

Кур'єри миколаївського підпілля Шура Кобер і Вітя Хоменко так і не потрапили в Ростов. Поїзд зупинявся часто, але тільки на третій день під вечір загриміли, відкочуючись, двері, і хлопці побачили жінок, пригнаних на примусові роботи. Раді, що все так щасливо обійшлося, вдихнули на повні груди свіжого повітря. Вони були знесилені голодом, та найтяжче страждали від спраги, тому першими словами, промовленими до незнайомих жінок, були:
— Дайте напитися.
Земля під ногами хиталася, тримаючись один за одного, широко розставляючи ноги, ніби новачки на палубі корабля в штормовому морі, ступили кілька кроків і присіли на купу шпал.
Чиїсь руки подали холодний кухлик. Вітя випив одним духом, відчуваючи, як вода забулькала в животі.
— Ще!
— Багато зразу не можна,— сказав Шура і простягнув йому зелене яблуко — єдине, яке він, непритомніючи в задушливому вагоні, беріг до останнього.
Дзенькнуло відро.
— Пий, — сказала молода жінка.
Шура двічі ковтнув, пода полилася на груди, рука тремтіла, як у лихоманці; хотів, але так і не зміг одірвати кухлик від рота, аж поки не випив усе, до дна.
Вітя дав пів-яблука, і він став жувати його, дослухаючись до далекого невиразного грому і не зводячи очей з чистої небесної блакиті, по якій повільно котилося вниз велике червонясте сонце. Навкруги лежав степ, жінки витягали з вагонів довгі жовті ящики і складали їх неподалік залізничної колії. Паки сіна вантажили на підводи, запряжені битюгами.
Хлопці не мали найменшого уявлення, де вони опинилися.
— Що за місцевість? — спитав Вітя.
— Тут недалечко станція Ново-Титарівська.
— Це Ростовська область?
— Краснодарський край.
— А до Краснодара далеко?
— Як по прямій, кілометрів тридцять, тільки поїзди туди не йдуть.
Хтось сердито гукнув жінку до роботи, хлопці підвелися, переконалися, що секретна ноша при них, і помалу вийшли на дорогу, в багатьох місцях подовбану вибухами снарядів, на узбіччі лежали кістяки спалених полуторок.
— Це не грім, — сказав Шура.
— Знаю, то стріляють гармати.
— Виходить, лінія фронту близько.
Позаду заторохтіли колеса, хлопці оглянулися, правив кіньми якийсь юнак з чорною пов'язкою на лівому оці.
— Підвези.
— Я в Ново-Титарівську.
— І ми.
— Сідайте.
Хлопці залізли в бричку, там лежали дині.
— Ніж є?
— Є, — відповів Шура.
— Ріжте.
Диня була спіла, пахуча й соковита.
— Бачу, ви не тутешні, — оглянувся хлопчина.
— Ми з України.
— Ого! І як там живеться при новій владі?
— Живеться, — неохоче буркнув Шура. — І добре живеться?
— Кому як.
— А ви чого забрели сюди?
— Родичів шукаємо.
— Де ж ваші родичі живуть? — У Краснодарі, от тільки не знаємо, в чиїх він руках.
Юнак мовчки простягнув Шурі шмат якоїсь газети. Він пробіг очима заголовок і став читати: «На восточном фронте за последние 24 часа произошли события, которые окажут решающее влияние на исход войны. Советам нанесен новый сокрушительный удар, последствия которого до сих пор не могут быть по-настоящему оценены. Германские войска захватили Краснодар и Майкоп. Потери зтих двух крупнейших промышленных городов окажут огромное влияние на общее военное положение».
— Отаке, як бачите, робиться, — зітхнув юнак.
— А фронт далеко? — поцікавився Вітя.
— Кажуть, на Кубань-річці по цей бік німці, по той бік — наші.
— Як же нам добратися до Краснодара?
— Ніяк, залізниця зруйнована, а на дорозі — пости, нікого не пускають. У нашого сусіди батько живе в Єлизаветинській, так він хотів провідати, вернули.
— Там теж фронт?
Звичайно, Єлизаветинська ж стоїть на березі Кубані.
— А вона далеко?
— Звідси так само, як і до Краснодара.
— Оця дорога не туди веде?
— Ця? Ні. За станцією є інша.
В'їхали в Ново-Титарівську. Багато будинків у станиці зруйновано, всюди вантажні машини, гармати, багато підвід, ходять німецькі солдати, коло польової кухні з'юрмилися з котелками.
— Вечеряють, — сказав юнак, — а в нас квартирує офіцер, так йому динь захотілося, тпр-у, приїхали.
Вирішили йти до Єлизаветинської. Відстань їх не лякала й трохи. Пости? Треба обійти якось, а може, пощастить учепитися на вантажну машину. Будь-що, а до ранку мусять дійти до річки, замаскуватися при самій воді і чекати слушного моменту для переправи.
— Ей, пацани! — хтось гукнув ззаду.
Оглянулися — чоловік у незнайомій чорній формі.
— Ми?
— Стійте. Куди йдете? — спитав українською мовою.
— Нікуди. А що?
— Як-то нікуди?
— Ну, додому, в Єлизаветинську.
— В Єлизаветинську не можна.
— Пустіть, дядечку, — заскімлив Вітя. — Де ж нам діватися?
— Ходімо зі мною.
— Куди?
— Побачите.
Коло великого будинку з високим ґанком товпилися люди, видно, теж затримані.
— Документи є?
— Які ж у нас документи?
— Тоді стійте тут, — чоловік пошукав когось очима. — Грек, приглянь за ними, ходить тут шваль усяка.
Підійшов поліцай у цивільному з пов'язкою на рукаві:
— Звідки?
— З Ростова, — відповів Шура.
— Куди?
— Додому.
— Де дім?
— У Єлизаветинській.
— Не можна.
Чоловік у чорній формі десь пішов, з охоронців лишився сам поліцай Грек. Кілька жінок з клунками почали проситися, мовляв, вони й заплатять, тільки відпустив би.
— Я сам нічого не вирішую, — сказав поліцай, — зараз буде комендант.
Смеркалося, а комендант не з'являвся. Хлопці сиділи на приступках ґанку і їли груші, якими їх пригостила молодиця в білій кофті.
— Ну й худі ж ви, — сказала молодиця, — наче з хреста зняті.
— Бо голодні, — озвався Вітя, а сам подумав: «Спробувала б три дні води не пити, то теж не була б такою пишною та рожевою».
— Чого ж ви мовчите? — вона дістала з клунка кільце домашньої ковбаси, розломила навпіл. — Беріть, у мене ще є, ось і хліб, мама пекла, як сонце.
Ковбаса гостро пахла часником, а хліб і справді був білий з жовтою скоринкою; таке їм доводилося їсти тільки до війни. «Видно, гітлерівці ще не встигли повигрібати з комор усе добро, — подумав Шура, — але і тут скоро люди забудуть, які вони були, ті ковбаси та білий хліб».
Вітю почало млоїти, і він зрозумів, що їсти більше не можна.
— Лишимо на завтра?
— Давай, — охоче погодився Шура.
— Та їжте, хлопці, їжте, я ще дам, — стурбувалася молодиця і вхопилася за свій клуночок.
— Ми більше не можемо, — зізнався Шура, — дуже давно не їли. Газетки немає?
Молодиця дістала з клуночка газету, затримала погляд на заголовку «Молот», зітхнула і віддала Шурі. Загорнувши в газету ковбасу і рештки хліба, Шура дістав з кишені останню марку і дав жінці.
— Оце такі німецькі гроші? — взяла з неприхованою цікавістю, обдивилася з усіх боків і простягнула марку Шурі.
— Це ваша.
— Та чи ж я торговка яка, чи що? — образилася молодиця. — Їх як людей вгостила, а вони гроші тицяють. Забери,— і припечатала марку до Шурнного коліна.
Знітившись, Шура не знайшов, що їй сказати, сховав гроші в кишеню, зворушений щедрістю незнайомої людини і разом з тим збентежений і засмучений, що їм нічим було віддячити як слід. І захотілося йому, щоб молодиця знала, що вони не якісь голодранці, не бродяги-жебраки, а підпільники, і не просто підпільники, а зв'язкові, як казав Комков, — кур'єри, і від того, що вони несуть у козирку кепки і всередині бамбукової палички, залежить доля, можливо, тисяч радянських людей; шкода тільки, що він не знає, що там — план ворожої операції, код фашистського командування? Якщо код, то німцям не здобрувати, бо їхні секретні накази, які передають по раціях, скоро стануть відомі нашим командирам, а ті вже знатимуть, куди послати літаки, а куди кинути танки чи піхоту, і почнуть фашисти відступати, і почнуть гинути там, де не сподівались, і втікатимуть далі й далі, аж до кордону...
Він так замислився, що й не почув, як під'їхав чорний лімузин.
— Ану, марш звідси, порозсідалися! — крикнув поліцай.
Аж тепер, побачивши, як з машини виходить опасистий офіцер в окулярах, Шура разом з іншими відступив од ґанку. За офіцером ішов маленький зморщений чоловічок з прилизаним волоссям, як виявилося, перекладач. Саме з його допомогою комендант швидко розсортовував затриманих. Коли дійшла черга до Шури й Віті, перекладач сказав, щоб вони переночували в станиці і верталися в Ростов.
— Де ж ми ночуватимемо?
Поліцай підкликав хлопчика, який весь час крутився поміж людьми.
— Синок, одведи пацанів до Холодів, у них хата велика, і оцю козачку теж, — вказав на молодицю, яка пригощала хлопців ковбасою.
— Ходімте, — сказало хлоп'я.
— То твій батько? — спитав Вітя.
— Батько,— відповів з гордістю, — а що?
— Нічо, гарний чоловік.
— Ого, знаєш, який він суворий!
— Бачу.
— Отож.
Козачка йшла мовчки, хлопці пленталися за нею.
Десь далеко велетенська заграва підсвічувала темне небо.
— Що то горить? — спитав Шура.
— Краснодар палає, — відповіла козачка, — а може, Єлизаветинська або ще якась станиця.
Гаряче дихання близького фронту не давало хлопцям змиритися з думкою, що вони втратять ще одну ніч, душею вони були там, де палахкотіла заграва і звідки долітало глухе відлуння канонади.
В станиці було шумно від машин, приємно пахло бензином, звідусіль чулася німецька мова, у дворі, біля довгої, на три вікна, хати, куди привів їх син поліцая, стояло дві машини, в обох кузови під брезентовими захисного кольору тентами. Капот однієї машини піднято, солдат-водій, присвічуючи лампочкою-переноскою, щось там перевіряв чи лагодив.
Шура подумав, що машина не довго стоятиме у дворі, а якщо рушить, то неодмінно в бік лінії фронту, , ліктем штовхнувши Вітю, сказав:
— Дій, ти ж фольксдойче.
Вітя підійшов ближче і голосно привітався німецькою мовою, солдат відповів йому. Вітя спитав, чи не зміг би він чимось допомогти; приємно вражений німець попросив принести відро води.
— Де у вас вода? — кинувся Вітя до господині, високої худої жінки.
— Он колодязь.
Шура допоміг крутити ручку коловорота і зсадив відро з цямрини.
Водій налив води в радіатор, подякував і спитав, де російський хлопець навчився так гарно розмовляти німецькою мовою. Вітя відповів, що він не росіянин, а фольксдойче, і що він дуже хотів би побачити свою справжню батьківщину — Німеччину. Це розчулило водія, він закрив капот, витер клоччям масні руки, дістав сигарети і простягнув одну Віті, але той відмовився, сказавши, що не курить, німцеві це теж сподобалося, і він поцікавився, де його батьки. Вітя сказав, що вони живуть у станиці Єлизаветинській і що його з товаришем туди не пускає поліцай... Німець засміявся, сказав, що він не любить поліцаїв, бо вони продають свою батьківщину, а як треба буде, то продадуть і їх, німців, це безчесні люди, він їм не вірить і на йоту, а що стосується Єлизавєтинської, так скоро він повезе туди снаряди і візьме Вітю і його товариша з собою, тільки посадить не в кабіну, а в кузов, там не так зручно, зате безпечніше.
Вітя покликав Шуру.
— Давай ковбасу.
Шура розгорнув газету і подав німцю обидва шматочки ковбаси. Той не одмовився і став їсти, апетитно чавкаючи і прихвалюючи.
— Що він каже?
— Такої зроду не куштував, — відповів Вітя.
— Їдемо?
— Пообіцяв.
Підійшов ще один німець, водій поділився з ним ковбасою.
По інших дворах загули машини, водій сказав Віті, що можна залазити в кузов.
Раді до безтями, хлопці попрощалися з козачкою і полізли на ящики із снарядами.
— Мабуть, привезли тим ешелоном, — сказав Вітя.
— Звичайно, де ж їм взятися.
Водій понатягував мідні кільця тенту на залізні гачки борту, клацнув дверцятами кабіни і завів мотор.

2

Дорога нерівна, тому колона машин рухається не швидко, проте все виразніше чути, як десь гупають гармати і вибухають снаряди, а згодом зарокотали й кулемети; шум далекого бою то дужчав, то стишувався, а згодом його не стало чути зовсім.
Це насторожило хлопців: може, машини звернули в інший бік?
— Темно, — пояснив Шура, — вночі бій припиняють.
— Снаряди в тил не повезуть, — став розмірковувати Вітя, — значить, там, куди їдемо, є гармати, а коли є гармати, вони стріляють, якщо ж не стріляють, то або снаряди вийшли, або справді вночі не видно, куди стріляти. Пам'ятаєш танкетку?
І вони почали згадувати бій у лісі, не вперше згадували, а переживали так, наче це було сьогодні.
— Важко їм доведеться, як німці нападуть знову, — сказав Шура.
— Поміняють місце і ще більше наставлять саморобних мін.
— Де вони наберуть стільки?
— Не знаю... Микола славний хлопчина, шкода, кораблика зробити йому не встиг.
— А дядько Грицько загинув, родину врятував, а сам...
— Аби не він, не їхали б ми зараз на цій машині.
— Це точно, Микола не збрехав. Мін у тому лісі, як дерев.
— А досить наступити на одну і — прощай білий світ.
— І завдання не виконали б.
— Тепер уже скоро, перепливемо Кубань і виконаємо.
— Ой, Вітю, не загадуй наперед, ще невідомо, що там і як воно буде.
— Не бійся, чи ми з тобою річки не бачили?
Змовчав, бо Вітю, коли він затявся, не переговориш, така в нього вдача, і, мабуть, ніхто вже її не переробить.
Шура пам'ятав: наближається вирішальне і найбільш небезпечне на всьому вісімнадцятиденному шляху — перехід лінії фронту, і справді, думаючи про майбутню переправу через Кубань, хвилювався.
Вітя був стурбований не менше, але думати про небезпеку не хотів, вважаючи, що користі від цього немає ніякої, самі переживання, тому і вдавав із себе безтурботного сміливця, якому горе — не біда. Але знаючи, що це дратує Шуру, додав:
— Звичайно, спочатку рознюхаємо, діяти будемо обережно.
— Обережність зараз — головне, — погодився Шура.
— За мене не бійся, не підведу.
— Ми разом стільки лиха сьорбнули... Що б я без тебе робив — не знаю.
— Ти вибач, коли що не так було.
— Чудний, усе було як слід, ти справжній друг і товариш.
— Ти теж друг. Пам'ятаєш, коли ми думали, що їдемо в Німеччину... я тоді поклявся в думці, що завжди буду тобі братом, у мене ніколи не було брата... і батька я не пам'ятаю. А один раз я дуже образився на тебе.
— За що?
— У вагоні, коли ми непритомніли від спраги, я побачив, як ти ховав останнє яблуко, думав — не хочеш поділитися і з'їси сам, нишком од мене.
— Я ж для обох беріг, невідомо було, коли нас відчинять.
— Знаю, тепер знаю, а тоді образився, оце, думаю, друг називається...
Хотілося ще зізнатися, що на самому початку їхнього знайомства розчарувався в Шурі, бо той виявився зовсім не схожий на інших слобідських хлопців — не було в ньому знаменитої слобідської хвацькості, відвертої грубої сили, безоглядної рішучості, та й на слово виявився скупим; стриманий і сором'язливий, наче дівча якесь, - не такого хотілося командира. Та згодом почав помалу перейматися до Шури все більшою повагою, зрозумівши, нарешті, що не круті жаргонні слова і не показна відчайдушність, а саме мовчазна вдумливість, зважена терплячість, витримка і твердість — куди більше потрібні їм обом... Хотів зізнатися, щоб вивільнити душу від таємної провини перед другом, яка зараз, у хвилину щирої відвертості, особливо дошкуляла й муляла йому, хотів, та не встиг: машина зупинилася, клацнули дверці кабіни, німець відстебнув брезент, звелів вилазити, вони пострибали на землю, водій мовчки сів у кабіну, і машина пішла далі, вона була останньою в колоні.
Так швидко сплив час, у першу хвилину хлопці й не повірили, що опинилися в станиці. Заграва, яку було видно з Ново-Титарівської, тепер займала лівий край неба, і хоч горіло не близько, світло велетенського полум'я сягало й сюди, тому ніч не була тут такою непроглядною, якими звичайно бувають ночі в серпні. Обабіч вулиці стояли сліпі хати — ніде не зблисне жоден вогник, не гавкне собака, машини рухалися з погашеними фарами, навіть підфарники повимикали. Куди йти? Де та Кубань-річка? Далеко заторохкотів кулемет і змовк, ніби захлинувся. Якась незвична нетривка тиша, ненадійна і тривожна, вона мимоволі насторожувала, вселяла страх і непевність перед загрозливою невідомістю, яка чатує на них за кожним парканчиком, за кожним садочком і кущиком.
«Ще не так і пізно, — розміркував Шура, — за стінами хат люди не встигли поснути, якщо, звичайно, крім німців, тут є станичники, тільки не могли вони виїхати всі до одного, хтось та лишився. Можна йти навмання, поблукали б трохи і рано чи пізно знайшли б річку, якщо Єлизаветинська справді стоїть на березі Кубані. Однак хто знає, чи не заміновано підступи до берега... А як натраплять на вартових? Постріляють, не спитавши, хто і звідки, або приріжуть кинджалами... Обережність, обачливість — насамперед, якщо ризикувати, то розумно, зваживши всі за і проти».
Вони минули кілька хат, не наважуючись постукати, і раптом коло однієї ніби зблиснув і погас малесенький вогник.
— Хтось курить, — шепнув Вітя. Зупинилися, дослухаючись.
— Чого тиняєтесь серед ночі? — по голосу немовби старий дід, човгаючи, наближався до штахетника.
— Свої, батьку, — сказав Шура в темряву, — це Єлизаветинська?
— Який я тобі, пуцьвірку, батько? Дід я тобі, якщо не прадід.
Вогник цигарки він прихистив долонею, зіперся ліктями на штахетини:
— Єлизаветинська. Ну то й що?
Знічений невдалим початком розмови, Шура не знав, що казати далі.
— Еге, бачу, ви не такі скорі на язик, як мені здалося.
— Нам поговорити треба, — нарешті вимовив Шура.
— Заходьте, у мене чисто, жодного німця, тільки я пошепки розмовляти не люблю, в хаті світла запалювати не можна, то ходімте в сарай, там у мене є сяка-така лампа.
Щільно причинивши за собою двері, старий запалив велику під склом гасову лампу, і в маленькому сарайчику стало видно, як удень. Дід був худий, з довгою жилавою, спеченою на сонці шиєю. Вдягнений у білу вишиту червоним і чорним сорочку навипуск, підперезану шовковим шнурком з китицями; на ногах чоботи, на голові хаковий кубанський картуз.
— Сідайте, козаки, — поставив лампу на столі, підсунув ближче ослін і теж сів на табуретці по той бік столу, примружив блакитні в сірих хмарках очі. — Звуть мене Запорожцем.
Хлопці назвали себе.
— Ви із Запоріжжя чи це прізвище? — спитав Вітя.
— Запоріжцями були мої предки, я ж родимий тут... А ви звідки будете? — на переніссі поглибшала зморшка.
— З України.
— Земляки, значить, а про кубанських козаків чули?
Хлопці знали, що є такі козаки, а також кубанки — круглі каракулеві шапки з навхрест пристроченою червоною тасьмою на плескатих денцях.
— Чули, — сказав Шура.
— Мабуть, думаєте, чого це старий вирядився, як дівка на хрестини? — Дід зігнув руку в лікті, стиснув у кулак чотири пальці, а обсмалений тютюновим димом вказівний лишився стриміти. — Сам живу, як палець, синів, дочок, онуків — нікого не лишилося, а я все живу й живу, дев'ятий десяток розміняв. Де ж та справедливість і куди ж це годиться?
— А сорочку таку вдягли, наче свято, — не втерпів Вітя.
— Ти думав, німців зустрічав? Я їх на тому світі у пеклі гарячою смолою стрічатиму, — і замислився, сумно похитав головою. — Сорочка? Бо таки справді свято — середульшому синові полковнику Данилу Запорожцю сьогодні було б рівно п'ятдесят.
Дід накришив у тарілку хліба, полив олією, притрусив сіллю.
— Тюрю їстимете?
Хлопці перезирнулися, їх досі нудило від жирної ковбаси.
— Беріть ложки, помагайте старому. — Дід поніс тюрю до беззубого рота.
Не одмовились і вони.
Смачну тюрю запили холодною криничною водою.
— Нам треба на той бік, — рішуче сказав Шура.
— Куди? — здивувався дід. — Через Кубань?
— Ось так треба, — Вітя руба приклав долоню до шиї.
— Чого ж це вам так приспічило?
Шура вирішив не критися: без дідової допомоги однаково їм не обійтися.
— Бо ми підпільники, вірніше, зв'язкові підпільників, нам якнайшвидше треба передати в Москву важливі відомості, — сказав і перелякався, бо тільки зараз в голову стрельнула думка: а що, коли це староста і ніякого сина полковника у нього не було?
— Гм... Мд-а-а, — тільки й вимовив дід, але Шура помітив, що заклопотаність його щира, і з нетерпінням ждав, що скаже далі.
— Не брешете? — спитав старий, високо піднявши острішкуваті брови.
— Рідною матір'ю клянусь вам.
— Матір'ю не клянись нікому, — сказав дід сердито.
— А як ви не вірите!
— Вірю, — побарабанив кістлявими пальцями по столу, — ви хоч плавати вмієте?
— Уміємо, на Інгулі виросли.
— А байдою правити?
— І веслувати вміємо, у мене вдома своя чайка.
— Кубань така річка, що не кожен перепливе.
— Широка?
— Не така й широка, а течія сильна — не дай боже, яка швидка.
— У вас є байда?
— Є, в очереті схований... Тільки не байди мені шкода, а вас, козаків безвусих.
— Не бійтеся, ми до води звичні, — втрутився в розмову Вітя, який досі терпеливо мовчав.
— Страшна не вода, а куля.
— Німців у станиці багато? — спитав Шура.
— Три батареї далекобійні та кулеметна рота. Гармат нам нічого боятися, а кулеметники від очеретів далекувато, спробуємо, тільки що вийде — не знаю, — дід одягнув зверх білої сорочки чорний піджак, дмухнув на лампу, і стало темно.
— А пости? — спитав Вітя.
— Я їхні пости знаю.

3

Дід Запорожець ступав попереду, високо піднімаючи ноги, щоб не човгати і не робити зайвого шуму. Минули кілька хат, потім якусь велику темну споруду, вийшли на дорогу, скоро звернули й пішли травою. Сюрчали коники, пахло чебрецем. Далека заграва стала нижчою і меншою.
Нараз в обличчя війнуло прохолодною вільгістю, Вітя ледве втримав язик за зубами, на кінчику якого тремтіло радісне слово «Кубань!».
Під дідовими руками зашелестів очерет, хоч вдень стояла спека, вода в Кубані виявилася несподівано холодною, аж зводило литки. Вони залізли в човен, взяли в руки по веслу.
— Підніміть якірець! — шепнув дід.
— Єсть! — одізвався Шура і потягнув за ланцюжок.
— Хоч з доброю вістю йдете?
— 3 доброю.
— Тоді щасливої дороги! Лівим загрібайте дужче.
— Прощайте, дідусю.
— Прощавайте.
— Спасибі.
Дід не відповів. Шуру охопив несвідомий страх, так, ніби ворожий солдат, причаївшись у темряві комишів, невідривно стежить за кожним його рухом і нетерпляче жде миті, коли він змахне веслами, щоб одразу ж натиснути на гашетку кулемета. Натягнув кепку на лоб, щоб трималася міцно, шепнув Віті:
— Паличку бережи.
— Я прив'язав її, будь спок.
На душі у Віті теж каламутно, йому здається, ніби з таємничих глибин ночі помалу насувається невідворотна небезпека.
Дід Запорожець кудись зник, може, присів на березі, може, пішов, хлопці його більше не бачили. Шура, стараючись не хлюпнути, занурив весло у воду, напружився, відштовхнувся, об човен зашарудів очерет, торкнувся плеча, зачепив щоку, і байда вийшов із схованки на чорне кубанське плесо, хвиля зашульпотіла в борти, свіжий вітерець торкнувся потилиці. Сіли, злагоджено і дружно налягли на весла. Те, що вони пливуть, переборюючи справді сильну течію, обом здавалося нетривким і неправдоподібним щастям, тому для них не було несподіванкою, коли далеко, мабуть, із станиці, беззвучно вилетіла ракета, навкіс черкнула небо, високо, але майже над ними почала падати, освітлюючи зеленавим вогнем швидкоплинну Кубань і одинокий човен, який дістався уже середини річки. Ще не згоріла ця ракета, як спалахнула інша, і засвистіли кулі, заторохтів кулемет, обізвався ще один, трасуючі кулі червоно-зеленими стрічками лягали обабіч байди і перетинали шлях.
Навколо кипіла вода, свистіли й сичали кулі, хлопці гребли з усієї сили, але човен все більше наповнювався водою, і правити ним ставало важче й важче.
— Стрибаймо! — скомандував Шура і першим кинувся у воду.
Вогненна злива падала в річку і після того, як Шура й Вітя ступили па пологий берег і кинулися в чагарники, де їх зупинив суворий окрик:
— Стой! Кто ідьот?
— Свої!
— Руки, руки! — скомандував молодий голос у темряві.
Холодна вода з рукавів бігла за шию, стікала по спині, але тепер було не страшно, відсапуючись, вдихали гіркуватий дух присохлого полину.
— Ніщо в світі так не пахне, як полин,— сказав Шура.
Ранком їх допитали в штабі армії і через три години посадили в літак, який, зробивши зупинку в Тбілісі, взяв курс на Москву.


VII. СМЕРТІ НЕМАЄ

1

Півтора місяця Шура Кобер і Вітя Хоменко жили в Москві, готуючись до виконання нового бойового завдання. І от в нічному небі рівно гудуть мотори літака, столиця лишилася далеко позаду, як дивний сон, як короткий спомин. В ілюмінаторах чорно, але Вітя пам'ятає, що назустріч їм пливе земля, оповита колючим дротом, змучена, голодна, сплюндрована, але не скорена. Десь цієї миті не сплять партизани, десь летять пущені під укіс фашистські ешелони; скрадаючись темними вулицями, підпільники розклеюють листівки, десь патріоти закладають під ворожі склади і ангари міни, руйнують телефонний зв'язок, сидять коло рацій і передають в ефір шифровані повідомлення про пересування і кількість гітлерівських військ, про розташування важливих військових об'єктів, які завтра розбомблять наші літаки. Тепер він знає: партизанська і підпільна боротьба в тилу змушує гітлерівське командування забирати з фронту десятки дивізій, але ніщо їм не допоможе, розплата вже не за горами.
Намацав у кишені маленький вальтер, метал приємно холодить руку. Місяць тому на стрільбищі несподівано тричі підряд влучив у десятку. Це викликало зливу похвал інструктора, який так і не повірив, що Вітя тримав пістолет у руках вперше в житті...
Дорогою на аеродром купили «Правду». Розгорнувши газету, Шура вголос прочитав ранкове повідомлення Раддінформбюро...
— Протягом ночі на 7 жовтня наші війська вели бої и районі Сталінграда і Моздока. На інших фронтах ніяких змін не відбулося.
А послухай, що пише німецькому унтер-офіцеру Келлеру Ельза Штраубе з Відня. «У місті стоїть стогін під поранених, їх зараз у нас так багато, як ніколи. Порішених привозять у санітарних поїздах і на пароплавах. Учора знову прибули три пароплави. Біля мосту зібрався великий натовп. Не можу тобі описати всього того, що я там бачила. Я думаю, що у Відні зараз поранених солдатів більше, ніж мешканців».
Лист німецькому солдату Гейнцу від Йоганни Рохе із Вейсенфельса. Вона пише: «У нас зараз працює багато російських чоловіків, жінок і дітей. Вони страшно ненавидять нас і при першому ж зручному випадку тыкають. Два тижні тому пан Куштбах зловив двох росіян у Вінбергері. Коло Фрейсбурга один лісник намагався затримати кількох росіян, які втекли з табору, але вони вчинили опір...»
Не скоро хлопці знову читатимуть радянські газети, але миколаївські підпільники матимуть рації, розмножувальну апаратуру, вони не тільки прийматимуть повідомлений Радінформбюро, а й друкуватимуть листівки, передаватимуть у Центр розвідувальну інформацію. На рації працюватиме Дуня, вона сидить поруч — щупленьке, тендітне створіння, сімнадцятирічна радистка горбиться, бо за плечима в неї парашут. Шура уявляє радісні очі Палагнюка, і як весело сміятиметься Комков, побачивши рації, друкарську машинку «Партизанку», зброю, гроші, фотоапаратуру, плівку, різні бланки німецьких документів.
Натужно гудуть мотори, вже давно за північ. У Миколаєві, мабуть, тепло, тополі ще зелені, а клени пожовкли й осипалися, встеливши землю листям. Мама здивується, зрадіє, спитає крізь сльози: «Де ж це ти, сину, так довго був?» Давно придумував, що відповісти їй, та все відкладав на потім, а тепер уже й нема коли, бо скоро стрибати.
Лейтенант Владко глянув на годинника і вигукнув, перекриваючи гул моторів:
— Лишилося десять хвилин. У маршруті змін немає, приземлення в районі Себине.
Шура кивнув головою і похолов при думці, що мине десять хвилин і доведеться стрибати з парашутом. На курсах, де їм належало пройти короткочасну парашутну підготовку, під час медичного огляду він не признався, що змалку боїться висоти, що його млоїть від самої думки про стрибок. Лікарка притулила холодний стетоскоп йому до грудей: «Моторчик працює, як годинник швейцарської фірми «Омега». А він подумав: може, це якась хвороба і її можна вилікувати? А як не вилікують — що тоді? Вітя вернеться в Миколаїв, його ж залишать у Москві або відправлять до тітки в Красноярськ. Того ж дня він довідався, що всі курсанти спочатку проходять спеціальний тренаж — стрибають з майданчика заввишки метрів два без парашутів. Напередодні першого заняття довго не міг заснути, переконував себе, що два метри це невисоко, і ранком почувався певніше, однак, коли зійшов на майданчик і глянув на землю, усередині знову все збунтувалося, він замружився і відчув, що летить, упав, не зумівши втриматися на ногах. Курсанти реготали, його ошпарив сором, та, побачивши, що інші новачки стрибають не краще і з них теж сміються, заспокоївся. Потім, щоб навчитися приземлятись одразу обома ногами, стрибав із паличкою, затиснутою між колінами, і щоразу згадка про акробаток під склепінням цирку викликала напад нудоти. Не раз думав: як він стрибне з літака — з висоти вісімсот метрів? Може, поки не пізно, розповісти лікарці все, як є? Але до медпункту так і не пішов.
Настав день, коли їх вишикували з парашутами за плечима і повели до літаків. Дорогою жартували, сміялися, проте щось вимучене було в тих дотепах. Шура не вірив, що то веселість справжня, а не роблена. Зайшли в літак, ревнув гвинт, останні настанови інструктора: не дивитися на землю, не боятися її, не ловити ногами. Літак піднявся в повітря, і чим більшою ставала віддаль між ПО-2 і землею, тим дужчий страх проймав Шуру: що буде, як парашут не розкриється? У Віті теж лице наче вибілене крейдою, всі притихли, ніхто не мовить і слова, літак набирає висоту, у вухах шумить кров, пригадав: першими стрибають важчі, виходить, він шостий, потім Вітя. Інструктор подав команду, заклацали карабіни, пристібаючи витяжні вірьовки до троса. Відчинень двері, в кабіну із свистом увірвався крижаний потік повітря, нерви напружені до краю.
— Приготуватись!
Всі підвелися, ноги немов чужі, не слухаються, о ганьба!
В серці розпач, а думка працює чітко: вниз не дивися, очі тримай по небокраю...
Пішов перший, другий.
Третій — вилицюватий юнак, підступивши непевним кроком до дверей, відсахнувся, вперся руками, випусковий штовхнув курсанта в спину, і той шугнув за борт.
Четвертий.
Шура ступає не своїми ногами, з усіх сил стараючись не впасти.
П'ятий пішов.
До дверей лишається крок, раптом Шуру різко хитнуло вбік, наче наступив на огризок кавуна, підсковзнувся, впав, голова за бортом, а тулуб ще якусь мить у кабіні; дужі руки підштовхнули, і він полетів головою вниз, перед очима мелькнули заклепки на обшивці— кожна завбільшки з ілюмінатор, мигнув неправдоподібно великий хвіст літака, груди стиснуло, вітер забиває дух, свистить у вухах, і раптом ляснуло над головою, його різко й сильно смикнуло вгору, ніби зачепився за щось, розплющив очі — над ним шовкове склепіння парашута! Ура, розкрився, лечу! Непереборне бажання подивитися вниз, всупереч інструкціям таки глянув, земля стрімко наближається. Шура випростує пальці, ось-ось торкнеться пагорка; готове до поштовху тіло напружується, а землі все немає, і тоді в глибинах мозку оживає хриплуватий голос інструктора: не лови ногами, не бійся землі! І хоч як очікував, а поштовх знизу був несподіваним... Невже приземлився, невже він живий? Радість розпирає груди, і хочеться кричати, бігти, просити, щоб дозволили стрибнути ще. А на ранок усі вчорашні страхи обступають його знову, мучать дужче...
Ось і зараз, попереду ще десять хвилин, а ноги вже зрадливо дерев'яніють, і мерзенна думка, що парашут не розкриється, смокче під серцем...
— Скоро будемо вдома, — у Віті радісна усмішка до ушей.
— Скоро, — Шура пробує теж усміхнутися.
«А Дунин дім лишився по той бік фронту, — думає Вітя, — з вільної Москви дівчина летить у ворожий тил, де в неї жодної рідної душі». Аж не віриться, що вони кілька годин тому були в столиці, а тепер знову опинилися над Миколаївщиною, і вже збігають останні хвилини польоту, літак знижується. Вимкнуто мотори, незвичну тишу заповнили тривожні сигнали: кж-кж-кж! кж-кж-кж! Червоно замигало табло.
Лейтенант Владко підвівся, мовчки підійшов до дверей і відчинив їх. Вдарив холодний струмінь вітру. Спочатку скидають на витяжних тросах два мішки з вантажем.
Шурі стрибати першим. Напружений, готовий змагатися з власними ногами, він підвівся, ступив до чорної пащі дверей і з приємністю відчув: у тілі не здригнулася жодна жилка, в роті слини не більше як завжди, а ноги — живі й слухняні.
— Щасливо! — сказав лейтенант буденно, ніби завтра вони зустрінуться знову.
— До побачення! — і Шура ступнув у безодню. Ще кілька хвилин тому він боявся стрибати, а коли над головою в тугому повітрі забіліло шовкове склепіння парашута і по небокраю кришталево замерехтіли сині зорі, його кольнула прикра думка: може статися так, що це останній стрибок і він ніколи більше не переживе ні з чим незрівнянного відчуття польоту. Внизу, в примарному зеленавому світлі, немовби він пливе з розплющеними очима під серпневими водами Інгулу, — видно кукурудзяне поле, темну пляму лісосмуги, звивисту стрічку профіліровки. Сильний вітер утруднює дихання, і раптом він помічає, що летить не тільки вниз, а й убік, на тренуваннях такого не траплялося, треба маневрувати стропами; вчепившись обома руками в канати зліва, завис на зігнутих руках, але парашутне полотно не піддалося — і Шуру все дужче заносить і заносить убік; так летить вихоплена вітром з рук дитини повітряна кулька. Ця несподівана боротьба з вітром заступила в його свідомості думку про те, що в небі Дуня і Вітя, їхні парашути мусять бути десь над ним. Глянув униз і жахнувся: верхівки дерев, майнувши під ногами, лишилися зліва, а його несе й несе вбік, земля незвично втікає з-під нього, і вже несила відірвати очей під кукурудзяного поля, вже нема коли роздивлятися, де ж два інших парашути, встиг лише подумати про Дуню: куди ж цей вітрюган занесе її, легку, як билинка? Хоч би вона вдало приземлилася, не підвернула ногу. Шура торкається землі, падає на бік, напнутий сильним вітром парашут волочить його по ріллі, Шура неймовірним зусиллям підтягується до білих пухирів і вагою власного тіла гасить їх. Відстебнувши лопатку, гарячково починає рити схованку для зібганого парашута і аж тепер, згадавши про друзів, підводить голову, вдивляється в чорне небо — парашутистів у повітрі немає, переводить погляд на поле, в густій вологій імлі ніде не біліє шовк парашутів. Як добре було видно йому землю з неба і яка непроглядна темінь тут, серед осіннього незнайомого поля.
Закопавши парашут, Шура з тривогою і надією вдивлявся в темінь, вслухався в глуху тишу ночі, але доокруж, окрім німої імли, нічого не бачив і не чув. Мабуть, вони зараз теж ховають свої парашути і ще не настав час перегукуватися умовними голосами нічних птахів. Згадалося, як під ногами мигнули верхівки дерев. Де ж та лісосмуга? В гарячці приземлення він втратив орієнтири. Може, хтось із них упав на дерево і тепер висить, безпорадно виплутуючись із строп? Шура приклав стулені долоні до рота і дмухнув у щілину, яка утворилася між двома великими пальцями:
— Пугу, пугу! — пролунало в полі.
Затамувавши подих, дослухався, нетерпляче очікуючи відповіді.
Десь далеко свиснула нічна пташка:
— Фіть-фіть, фіть-фіть.
У нього відлягло від серця.
Ще раз приклав великі стулені пальці до рота:
— Пугу-пугу!
Пташка свиснула ближче, значить, Вітя недалеко і зараз від нього по ліву руку; справді, в темряві незабаром вималювалася знайома постать.
— Я тут, — сказав Шура тихо.
— Бачу, — відповів Вітя.
— Як діла?
— Порядок.
— Де ж наша радистка?
— Не знаю.
І знову, тепер уже тричі підряд, пролунав серед ночі крик пугача.
— Нащо так голосно? — спитала зовсім близько Дуня.
— Чому не відповідаєш?
— Я прикусила язик, пробувала, нічого не виходить.
— А ноги?
— Цілі.
— Парашут?
— Закопала.
Аж тепер їх охопило збудження, викликане радістю благополучного приземлення, вони кинулися одне до одного, і Дуня розцілувала хлопців у щоки.
— Такий скажений вітер, — сказала вона.
— Треба шукати вантаж, — зараз, коли найбільша небезпека вже позаду, Шурині клопоти були звернені до двох вантажних парашутів, які лежать десь на цьому ж полі, але де — невідомо.
— Мабуть, мішки віднесло далеко, — Вітя простягнув руку у той бік, звідки прийшов сам.
— При такому вітрі треба було вертатися назад, — сказала Дуня.
— Куди — назад?
— На базу.
— Хто ж знав?
— Пілоти мусили знати, — сердито буркнула Дуня.
— Не будемо про це, — рішуче мовив Шура, — знайдемо, їх усього два.
Очима, руками й ногами пильно обмацуючи кожен клаптик осіннього поля, десантники розбрелися на три боки. Аби не такий сильний вітер, всі парашути приземлилися б купно. Те, що мішки важчі від хлопців, німого не міняло: десантники маневрували стропами і силою власних рук спрямовували парашути. Ніким же по керовані мішки, звичайно, віднесло далеко. «Може, й правду каже Дуня, — розмірковував Шура, — пілотам треба було повернути назад і дочекатися сприятливої погоди?» Та думати про це вже пізно, треба шукати, треба знайти вантаж, доки не закопають його в землю, не мають права покинути поле. Аби хоч не такі суцільні хмари на небі...
Шура петляв між шелестким кукурудзяним бадиллям, спотикався і не раз падав, підводився і знову йшов навпомацки, до болю напружуючи зір, майже фізично відчуваючи швидкий плин часу...
Вітя випадково наткнувся на те місце, де закопав смій парашут, впізнавши його по великій купі очищених від кукурудзи качанів, яку помітив ще тоді, як приземлився, а хвилину тому з радістю кинувся до неї, подумавши, що то біліє вантажний парашут. З досади розкидав ногами голі качани і, пригинаючись, із наставленими перед себе руками рушив далі, чіпляючись ногами за цурпалля зрубаного кукурудзиння. Від того, що довго не розгинав спини, боліло в попереку, зводило шию, але він не спинявся й на хвилину, розуміючи, що кожну згаяну мить нічим не можна буде надолужити, бо хоч ранок ще й далеко, а наближається невмолимо, як тільки почне світати, пошуки доведеться припинити. А там, у мішках, рації, радистка Дуня спеціально прилетіла, щоб працювати на одній з них у ворожому тилу. Там фотоапарати, друкарська машинка, чисті бланки фашистських документів, там німецькі марки, на які в румунських солдатів можна купити не тільки бинтів і марлі для поранених військовополонених, а й скільки завгодно пістолетів. Нікуди він не піде звідси, поки не знайде вантаж. Раптом виставлена вперед нога наткнулася на щось м'яке й важке. Пройнятий жахом, Вітя відскочив і вихопив вальтер, ще мить — і він би крикнув: «Руки вгору!» Призвичаєне до темряви око підказало йому, що то запакований вантаж, кинувся до мішка, намацав стропи, повідрізав їх ножем і заходився копати яму. Велика й глибока мусить бути яма, самому швидко не впоратися. Вітя посвистів голосніше, ніж перший раз, коли відгукувався на крик пугача.
Почувши голос нічної пташки, Шура й Дуня бігцем подалися до Віті і взялися допомагати. Липкий чорнозем приставав до леза, однак це не спиняло роботи збуджених хлопців: саперних лопаток було три, поперемінно Дуня зчищала з них землю, і яма скоро була готова.
Вкинувши в неї вантаж, хлопці присипали його, притрусили зверху сухішою землею, а рештки свіжої землі розкидали по полю, так що пагорбка над схованкою не утворилося.
— Десь у цьому ж місці повинен бути і другий, — сказав Вітя.
Дуня заперечила:
— Той легший, його могло занести значно далі.
— Треба примітити місце, а то й цього потім не знайдемо, — Вітя став розглядатися навкруги, зненацька злякано шепнув:
— Лягайте,— і впав першим.
Шура й Дуня теж поприпадали до землі. Підвівши голову, Шура побачив два маленькі вогники, що швидко наближалися, рухаючись просто на них. Легкова машина з ввімкнутими підфарниками прошелестіла мимо всього за кілька кроків, обдавши їх газом спрацьованого бензину. Всі троє добре бачили профіліровку з неба, але ніхто й не підозрював, що опинилися так близько від неї і що вантаж приховано в такому небезпечному місці.
— Переховувати не будемо, — вирішив Шура, — принаймні зараз, знайдемо другий, тоді побачимо.
Дуня взагалі вважала, що переховувати не слід — ні тепер, ні пізніше, бо нікому і в голову не прийде шукати вантаж тут, це, мовляв, той випадок, коли найнебезпечніше місце є найбільш безпечним.
— Гаразд, — погодився Шура і глянув на небо. Вітер розігнав хмари, де-не-де видно зірки, небесна каламуть хитнулася, заворушилася — незабаром світатиме.
Справді, стало видніше. Вітя побачив невелике дерево і пішов до нього, відраховуючи кроки; вертаючись назад, перерахував ще раз:
— То груша, звідси рівно сімнадцять кроків.
— Примітили, — сказав Шура, — тепер шукаймо далі, — і пішов череї дорогу.
І по цей бік росла кукурудза. Шукаючи парашут, він весь час дослухався, чи не свисне Вітя, чи не покличе Дуня. Та ніяких сигналів не було. На небокраї з'явилася вузька холодна смуга — блакитна провісниця сонця, в груди помалу залазив розпач. Далеко праворуч виднілася посадка, на дорозі з'явився автомобіль, на цей раз вантажний. Шура присів у густому бадиллі, машина прогуркотіла і зникла.
За останні два дні йому не раз малювалася картина зустрічі з Анатолієм Васильовичем Палагнюком і Михайлом Комковим, щораз деталі і місце зустрічі мінялися, незмінним лишалися його власні слова про те, що вони не тільки виконали завдання, а й доставили з Москви вантаж, про який ніхто і не мріяв, — дві рації! А що він скаже тепер? Михайло Комков — льотчик, він зрозуміє: в усьому винен вітер, а не вони, та від цього не легше.
Розвиднялося... Він ще сподівався, гарячково шастаючи по полю, все ближче й ближче підходив до посадки; опинившись коло неї, став оглядати дерева — парашута на жодному з них не було.
Тепер йому доводилося частіше ховатися за стовбури, присідати в кущах, бо дорогою пролітали машини.
Починався ранок, рух на Новоодесу ставав інтенсивнішим, пошуки другого вантажного парашута час припиняти, проте він відтягував, сподіваючись на щасливий випадок. Побачивши Вітю, підкликав помахом руки, і удвох розшукали Дуню. Дівчина плакала, але ні в Шури, ні у Віті не повернувся язик сказати втішне слово, зараз таких слів їм бракувало. Нещастя, якого найменше сподівалися, було першою несправедливістю, якою стріла їх рідна земля, — так вважали хлопці, не знаючи, що в Миколаєві на них чекає звістка, страшніша за прикру пригоду з вантажним парашутом.

2

У Миколаєві розкошувала осінь. Тротуари встелені кленовим листям, якого ніхто не згрібав на купи і не палив, як це було щоосени до війни. Помітно менше стало машин, рідше стрічалися солдати.
Хлопці лишили Дуню на конспіративній квартирі в місті, а самі подалися на Слобідку, де в будинку Кияна була явка.
Маленький охайний будиночок стояв навпроти муру, який оперізував казарми. Вартовий, нудьгуючи, підкидав кілька кремінців зразу, ловко хапав по одному в долоню і знову пускав їх високо над головою.
Двір обсаджений білими й червоними мальвами. Постукали в двері, вийшов хлопчина їхніх літ.
— Вам кого?
— Хазяїна.
— Я хазяїн.
— Нам казали, що ви... що ти міняєш червону голубку на дутиша, — затинаючись, вимовив пароль Шура.
Хлопчина відповів:
— Голубку вже проміняв, пропоную нікольського голуба.
— Беремо, — сказав Шура.
— Заходьте в хату.
Маленька кімната з віконцем на вулицю, завішеним квітчастою фіранкою. Поеередині квадратний стіл, над ним звисає чорний патрон без лампочки.
— Мене звуть Льоня Киян, — сказав хлопчина, — посидьте, я повідомлю, кого треба, — і пішов.
Шура й Вітя сіли до столу. У віконце видно, як з воріт вийшла колона солдатів і, здіймаючи куряву, посунула вулицею. Вартовий все ще грався кремінцями.
— Ну й придумав хтось: явка під носом у німців, — сказам Вітя і згадав, що мішок з вантажем закопано при дорозі.
— І правильно, — озвався Шура, — ніхто й не здогадається, що в домі підпільники.
Вітя подумав: мішок теж ніхто не шукатиме там, де він захований, але другий парашут з вантажем лежить у полі, може, на найвиднішому місці або залетів аж у село. Шуру теж непокоїла думка про незнайдений вантажний парашут, гнав її геть, а вона знову верталася, — так буває перед негодою, коли ясно світить сонце, а сіра хмара ні-ні та й застелить його, і на землю падає похмура тінь.
З тривожною радістю очікували зустрічі з Анатолієм Васильовичем Палагнюком і, коли б усвідомлення гідно виконаного обов'язку не захмарювалося прикрим почуттям провини за те, що трапилося вночі, хлопці й зовсім були б щасливі.
Двері відчинилися зненацька, і на порозі став Михайло Комков. Обличчя його видовжилося, він здивовано кліпнув очима.
— А я думав, що за пацани, звідки в них пароль? — стрімко підійшов до столу і, не вітаючись з хлопцями, які виструнчились перед ним, з притиском сказав: — Явились, горе-кур'єри... Що сталося?
— Дозвольте доповісти? — схвильовано спитав його Шура.
— Доповідай! — кинув Комков сердито.
— Мовчи, Шуро! — не втримався Вітя, його боляче зачепив роздратований тон, яким почав розмову Комков.
З гіркою образою в серці, не розуміючи причини такого непривітного поводження з ними, Шура в тон Комкову заявив:
— Ми хочемо бачити Анатолія Васильовича.
— Палагнюка зараз немає, доповідайте мені.
— Ми нічого не скажемо, — випалив Вітя, — завдання нам давав Палагнюк.
Комков зблід, стримуючи гнів, вимовив:
— Я хочу знати, де вас носило два з половиною місяці! За цей час черепаха і та десять разів сходила б до лінії фронту — туди й назад! Ми на вас так надіялись, а ви...
Шура збагнув нарешті: Комков гадає, що вони повернулися від лінії фронту, не виконавши завдання. Зиркнув на Вітю повеселілими очима, сказав:
— Ми були в Москві.
— Де?
— У Москві, — підтвердив Вітя, — це не так близько.
По обличчю Комкова видно було, що він не наважується повірити їм і водночас хотів би, щоб це була правда.
— Тоді скажіть, яким чином ви опинилися тут?
— Сьогодні вночі нас викинули з літака на парашутах в районі села Себине, — з гідністю відповів Шура.
— Значить, ви перейшли лінію фронту?
— Звичайно, — сказав Шура і поспішив виручити Комкова з неловкого становища. — Ми виконали завдання і одержали нове.
Комкон ніяково всміхнувся, в очах спалахнула радість.
Так що ж ви голову мені морочите? Хлопці, рідні! — Згріб Шуру в обійми, аж у того затріщав хребет, піймав за шию, притиснув до себе Вітю. — Спасибі, дайте ваші лапи!- сильно і вдячно стиснув хлоп'ячі долоні в своїй. — Вибачте, я ж і в голову собі не клав, що ви звідти вернетесь назад...
Він скрутив цигарку, закурив і смачно, з насолодою затягнувся.
— Сідайте.
Шура і Вітя сіли. Комков став позаду, поклав руки хлопцям на плечі. Він і не пам'ятає, коли так гарно, так весело було йому, як оце зараз: код штабу фашистського повітряного флоту в руках нашої розвідки!
— Молодці! Ви навіть уявити не можете, які ви молодці!
Хлопці були збуджені й щасливі, але тільки-но Комков спитав, яке нове завдання вони одержали в Москві, вмить гарний настрій ніби випарувався з них.
— Разом з нами і радисткою Дунею з літака скинули два мішки: там рації, розмножувальний апарат, велика сума грошей, чисті бланки, деякий одяг, — почав пояснювати Шура, — однак уночі дув сильний вітер, до ранку нам вдалося розшукати лише один мішок.
— Рація там є?
— Так, у ньому дві рації.
— Чудово! — Комков закульгав по кімнаті, виглянув у вікно, підійшов до дверей і знову до вікна. Дві рації, радистка — все, про що вони з Палагнюком мріяли, чого з нетерпінням ждали протягом стількох місяців напруженої підпільної боротьби у ворожому тилу.
За той час, поки хлопці виконували бойове завдання, в місті відбулося об'єднання окремих груп в одну організацію — Миколаївський центр, очолюваний підпільним партійним комітетом на чолі з Анатолієм Васильовичем Палагнюком. Заступниками голови стали Павло Якович Защук, Всеволод Бондаренко і він — Михайло Комков. У Миколаєві і районах області тепер діяло двадцять п'ять підпільних груп і організацій, які об'єднували в своїх лавах сотні патріотів; підпільні друкарні випускали листівки, успішно здійснювалися диверсії на транспорті й заводах, кілька тисяч чоловік, звільнених з фашистського полону, поповнили партизанські загони.
Діяльність підпілля набирала все більшого розмаху, і от тепер завдяки мужності оцих двох славних хлопців з'явилася реальна надія на постійний зв'язок Центру з Великою землею.
Накульгуючи, Михайло Комков схвильовано ходив по кімнаті, думав, як добре все складається, на таке вони вже й не сподівалися. Але ж... Ех, Анатолію Васильовичу!.. — він мало не застогнав, скрушно хитнувши головою.
Хлопці стривожено перезирнулися.
— Повірте, — мовив Вітя, — ми зробили все, щоб знайти другий мішок.
— Вірю. Я пілот і запевняю вас, при такому вітрі, який дув цю ніч, знайти навіть один вантажний парашут — неабияка вдача.
— Коли ми зможемо побачити Анатолія Васильовича? — поцікавився Шура.
Комков нахмурився, відповів не зразу:
— Не знаю.
— Він здоровий? — спитав Вітя, пригадавши, який хворобливий вигляд мав Палагнюк у той день, коли давав їм доручення перейти лінію фронту.
— Здоровий.
— Його немає в місті?
— Він у Миколаєві, але побачитися з ним не можна.
Шура занепокоївся:
— Мабуть, за ним стежать?
— Ні.
— Але він живий?
— Живий.
— Чому ж його не можна побачити? — щиро здивувався Вітя. — Хіба він не працює в ресторані?
Комков заперечно хитнув головою:
— Не хотілося засмучувати вас у перший же день, але бачу, нічого не вийде. Палагнюка заарештувало гестапо.
Приголомшені страшною звісткою, хлопці деякий час не здатні були вимовити й слова.
— Коли це сталося? — нарешті спитав Шура.
— Чотирнадцятого вересня.
— Звідки ж ви знаєте, що він живий і здоровий?
— Сьогодні його бачили в місті.
— Його випустили?
— Ні, очевидно, гестапівці сподіваються, що на Палагнюка клюне хтось із підпільників: поздоровкається або підійде.
— Він ходить сам?
— Під наглядом переодягнених у цивільне гестапівців.
— І ніхто не спробував визволити його? — обурився Вітя.
— Ще спробуємо. А зараз основне — знайти вантаж. Ви добре пам'ятаєте місце?
— Звичайно, — відповів Шура. — Хто ж виказав Анатолія Васильовича?
— Ще нічого не відомо. Одне знаю, його взяли вдень на явочній квартирі. Може, до нас пробрався провокатор, а може, сталося якесь непорозуміння.
— І більше нікого не заарештували?
— Нікого. Це й наводить на думку, що арешт Палагнюка — якийсь фатальний випадок.
Помовчали.
— Як там у нас дома? — спитав Вітя.
— Дома в обох усе гаразд.
Шура згадав про Федорченків подарунок, але чомусь не наважився показати ніж Комкову, нехай колись іншим разом, ще встигне.

3

Керівник підпілля Павло Якович Защук доручив піти по вантаж своєму заступнику — Всеволодові Бондаренку і Віті. Прихопивши тачку з старим одягом для обміну, вони вирушили Новоодеською дорогою і за чотири години швидкої ходи були неподалік Себина. Тут їм стрілася машина, повна есесівців у чорних шинелях. Машина фуркнула мимо, але несподівано різко загальмувала, з кабіни скочив на землю есесівський офіцер. Всеволод Бондаренко і Вітя з тачкою — бігом до нього.
Офіцер спитав документи. Бондаренко із запопадливою поспішністю подав йому якісь папірці.
— Гут, — сказав есесівець і спитав, чи давно Бондаренко працює в міській управі. Той відповів, що півроку. Офіцер критичним оком зміряв Вітю з ніг до голови, мовчки сів у кабіну, і машина рушила.
— Щось не подобається мені ця зустріч, — мовив Бондаренко. — До того місця ще далеко?
— Он у полі груша. — Від неї сімнадцять кроків до дороги, а від дороги — кроків зо два.
Позаду заторохтів, наближаючись, віз.
— Ще когось несе, — Вітя оглянувся і побачив на возі, запряженому парою коней, немолодого дядька в облізлій заячій шапці.
Порівнявшись, дядько натягнув віжки.
— Доброго здоров'ячка, — стрибнув на землю, підійшіов до Бондаренка, — закурить не знайдеться? їй-богу, вуха попухли.
— Румунські сигарети, — Бондаренко вийняв пачку.
Дядько скривився:
— Давай, правда, полова і та краща, — прикурив од власної запальнички, схилив голову набік. — Куди це ви чимкуєте на ніч?
— Може, що виміняємо, — сказав Бондаренко.
— І перепустки є? — примружив одне око. — Аякже, — відповів Бондаренко, — тільки-но есесівці перевіряли.
— Однаково я вам не совітую, тут такі діла...
— Які діла?
— Ранком у полі парашут знайшли і мішок, що там у ньому, то тільки німці точно знають, але, кажуть, гроші, якась машинка, фотоапарати.
— А хто знайшов?
— Свирид, пастух. Вигнав кіз на пашу, глядь — парашут і мішок коло нього лежить, так він бігом у село, бо черепок зроду не варить, бовкнув поліцаям, ті туди... Як наїхало есесів! Цілий божий день нишпорили.
— Що ж вони шукали?
— Я знаю?
— Де?
— Скрізь — у полі, в селі.
— Де в полі? — спитав Вітя, відчуваючи, як його починає тіпати нервовий дрож.
— Он тамочки, — дядько пужалном показав на посадку, що далеко попереду куталась у вечірній присмерк, повів рукою праворуч, і Вітя зрозумів: другий мішок віднесло зовсім не туди, де вони його шукали.
— А самі ви себинівський? — спитав Бондаренко.
— Ага.
— І, кажете, в селі шукали?
— Шукали? — перекривив дядько Бондаренка. — Та все догори дном перевернули, перетрусили в кожнісінькій хаті.
— Знайшли?
— Нікого не застукали. Самі подумайте, де тим партизанам узятися... Аби й схотів попартизанити, так куди по глянь — степ, рівний, як стіл, і хоч би тобі клаптик лісу.
— Що ж нам робити? — заклопотано мовив Бондаренко. — В селі після такого переполоху ніхто не пустить, а додому вертатися пізно.
Дядько збив шапку набакир, почухав потилицю:
— Да, хлопці, впали ви в біду, як мухи в борщ.
— Аби ж знаття, що тут таке робиться, ми б і не рипалися.
Байдужі до людської балачки, коні пощипували траву при дорозі, чоловіки курили, а Вітя дивився на кукурудзяне поле, вимірюнав оком відстань од груші до дороги і все більше переконувався, що земля ніде не розрита, виходить, вантаж цілий і лежить зовсім близько, тільки як ти його візьмеш? Власне, взяти — не штука, зараз оцей балакучий дядько поїде... Та куди ж вони з мішком поткнуться? В селі поліцаї обшукають враз, а в Миколаєві на Варваровському мосту — перевірка.
— А що ж ви міняєте?
— Та барахло.
— Ношене?
— Звичайно.
Дядько, наморщивши лоба, подумав.
— Можу два відра картоплі так дати.
— Куди ж ми з нею дінемося? — мовив Бондаренко.
— Ідіть у Гур'ївку. Скільки тут того діла? Дванадцять кілометрів.
— А як і там не приймуть?
— Приймуть, у мене в Гур'ївці свояк живе — Кирило Харченко, четверта хата скраю, скажете, Боженко послав.
— Який Боженко? — сіпнувся Бондаренко.
— Я Боженко, — пояснив дядько, насторожено глипнувши на Бондаренка.
— Чи не Клима Боженка батько?
— А ти мого Клима знав?
— Знаю. Я з ним колись не один пуд солі з'їв. А вас звуть Іваном?
— Іваном. — Дядько заспішив до свого воза.
— Куди ж ви? — зупинив його Бондаренко.
Вітя подумав: нащо він йому здався, нехай би вже їхав.
— Чого тобі? — непривітно озвався дядько.
— Як там Клим?
— А що — Клим? Немає Клима.
Бондаренко нахмурив брови.
— Як — немає? Що з ним?
— Хіба я знаю? Пішов у сорок першому на війну і пропав.
Бондаренко усміхнувся:
— Ну й налякали ви мене, дядьку.
Дядько Іван неприязно:
— А чого це ти такий лякливий?
— Такий вдався.
— Ну, мені ніколи з вами теревенити.
— Підождіть, — знову Бондаренко.
— Чого ждать?
— Одвезіть нас до свояка.
— Він і так вас прийме, тільки скажіть, я послав... От народ пішов, як причепиться, ну чисто смола до штанів.
— Дядьку Іване, слухайте мене уважно, — командирським тоном мовив Бондаренко.
Той став як укопаний, чомусь зняв шапку, покрутив у руках, одягнув.
— Тут коло дороги прикопано мішок, нам треба взяти його і одвезти в Гур'ївку, — говорив далі Бондаренко, — возиком небезпечно, тому просимо вас.
Який мішок?
— Звичайний мішок з картоплею, а може, з квасолею...
— Кажеш, мого Клима знаєш?
— Не тільки знаю, а й на тому тижні власноручно дав йому одну відому вам річ,.. Вам слово «Центр» нічого не говорить?
Іван Боженко не здивувався, почухав потилицю, ховаючи погляд, ніяково хмикнув, цмокнув, спитав:
— А як хто побаче?
— Треба зробити так, щоб ніхто не побачив.
— Оце прямо зараз і братимемо?
— Негайно ж. — Де?
— Показуй, — звернувся Бондаренко до Віті,— а ви під'їздіть возом. Що там у вас?
— Та картопля ж, три мішки.
— Чудово.
На дорозі ні з того, ні з іншого боку не було видно ні машин, ні підвід, ні людей. Вітя підійшов туди, де вночі закопали мішок.
— Тут, — і подумав, хоча б ніхто не з'явився.
Підвода зупинилася, дядько Іван нахилився до колеса.
— Поможи,— гукнув Бондаренкові.
— Що ви надумали?
— То моє діло, помагай.
Вони зняли колесо, віз перехилився, мішки з картоплею попадали на землю.
— Як хто нагряне, скажемо, поламалися.
Смеркало, ніде нікого не було, розгребли землю, вийняли мішок з вантажем, поклали на віз.
— Теперечки поставимо колесо на місце.
Втрьох підважили віз, настромили колесо на вісь, зашплінтували, порозв'язували мішки з картоплею і присипали нею вантаж.
— Чіпляйте візок ззаду і їдьмо.
Коні рвонули землю копитами і швидко домчали їх до Гур'ївки. Вантаж сховали в свояковому погребі. Вже зовсім стемніло, і дядько Іван вирішив заночувати разом з ними.
— Правда, стара й Клим з ума сходитимуть, ждучи мене, та що зробиш? Якось воно буде...

Через два дні з глибокого ворожого тилу, з окупованого Миколаєва, радистка Дуня передала в Москву повідомлення підпільного Центру.

4

Вітри вже дихають зимою.
Спливають останні дні осені 1942 року.
Десь гримить війна, а в Миколаєві тиша — оманлива і нетривка.
Вже ніч. Шура засинає, а перед очима базарна коловерть.
Весь день штовхався в натовпі, вигукуючи:
— Кому тютюн? Кращий у світі румунський тютюн!
А неподалік дзвінкоголосо кричав Вітя Хоменко:
— Є камінці для запальничок! Справжні німецькі камінці!
Спродавши товар, невідомо, як і де добутий Михайлом Комковим, хлопці пробираються крізь натопи базарювальників в інший край товкучки, де перекупки торгують простирадлами і білизною.
— Почім оце ганчір'я? — питають з показною байдужістю.
Тітка єхидно кривить губи і гилить найвищу ціну.
— А як узяти?
— Так і взяти.
— Чи ви, тітко, здуріли?
— На базарі два дурні — один продає, другий купує.
— Уступіть.
І починається жорстокий торг — не торг, а битва за кожний карбованець або марку. Спекулянткам байдуже, нащо хлопцям стільки простирадел, і не догадуються, що ніхто тими простирадлами вкриватися не буде. Як тільки вони потрапляють в руки господарок конспіративних квартир, зараз же перетворюються на вузькі довгі стрічки, якими бинтують задавнені рани визволеним з полону льотчикам і командирам Червоної Армії...
Щовечора, заплющивши очі і відчуваючи в тілі цілоденну втому, Шура довго не може заснути: в голові оживає стільки різних думок, що з ними і не зладнати. Буває, ні з того ні з сього пригадується хутір Білі Дими, тітка Ганна схилила сиву голову над Катею і Дмитриком, діти лежать у сонячних плямах, нікому нічого не винні, бліді, аж сінюваті... Здалеку, з минувшини, непрохано влітає у вуха розпачливий голос:
— Як же їх носить земля! Кровопивці, людолови!
Шура перевертає гарячу подушку іншим, прохолоднішим боком, а з темряви дивляться присліпкуваті безпорадні очі тільки що пораненого вчителя Андрія Архиповича. Зажмурюється дужче — і вже Шура у Москві, в уяві ще дорожчими стають йому Красна площа, кремлівські стіни, мармуровийМавзолей Леніна і навіть бруківка, якою ступають вони з Вітею. Чи ж доведеться ще колись прийти на Красну площу? Може, й доведеться, може, навіть і не так далеко той день, он під Сталінградом Червона Армія перейшла в наступ. Скільки ж можна відступати? Тепер він бачить збуджене обличчя Комкова, чує його голос:
— По-моєму, це початок фашистського кінця. Тільки уявіть — під Сталінградом з 19 по 24 листопада гітлерівці втратили майже п'ятдесят тисяч убитими і тридцять шість тисяч здалося в полон! А скільки техніки знищено, скільки в наші руки потрапило їхньої зброї! Ні, такого ще не бувало!..
Ранком Шура зайде до Михайла Комкова, візьме свіжі листівки з повідомленням Радінформбюро.
Розповсюджувати листівки на базарі чи не найбезпечніше діло: виймаєш заздалегідь охайненько складений учетверо аркушик паперу і, затиснутий чужими боками, обережненько всовуєш листівку в чиюсь кишеню, потім енергійніше працюєш ліктями, пробираєшся далі і знову тримаєш листівку напоготові.
Нехай люди знають правду, нехай ідуть у партизани, в підпілля, зривають хлібопоставки, не пускають своїх дітей у Німеччину, не виходять на роботу, шкодять фашистам у тилу...
Раптом здалося, ніби повз нього зашелестіло платтячко, запахло нічними фіалками. Подумалося, фіалки бувають тільки весною, наступна весна буде сімнадцятою в його житті, і тоді він неодмінно розшукає ту дівчинку, не побоїться, підійде, скаже, що знає її дуже давно, ще з довійни, простягне руку і відчує в своїй теплу вузьку долоню. Як він зрадів, коли два тижні тому побачив Червону Шапочку на базарі. Думав, евакуювалася, а вона тут, зовсім близько, стоїть — тонка берізонька. Русяве волосся коротко підстрижене, виросла, а на обличчі й трохи не змінилася. Підійди, дурню, — кричав у ньому владний голос, — підійди, заговори, спитай, почім оте біле мереживо. Коли б вона тримала кремінці для запальничок, або тютюн, або сіль, він би наважився, а мереживом цікавитися — діло жіноче. Думав вислідити, де живе, але підійшов Вітя і сказав, що кличе Комков; коли ж вернувся на те місце, дівчини вже не було. Нічого, ще побачить, не ждатиме до весни. Завтра торгуватиме сіллю, а це недалеко від того місця, де вона стояла минулого разу. Сіль привіз з Херсона колишній моряк Володимир Крупов. Хлопців познайомив з ним Михайло Комков невдовзі після повернення з Москви.
— Це мої карманники, — сказав тоді Комков.
— Ворюги? — здивувався Володимир Крупов. Комков засміявся і пояснив, що називає Шуру і Вітю карманниками через те, що вони на товкучці розсовують людям у кишені листівки. Крупов теж сміявся від душі. Крупов великий спеціаліст по добуванню солі — дорогого і найходовішого товару. Це не камінці і не тютюн, сіль беруть охоче, а головне, — ніхто не торгується, бо на сіль тверда ціна — десять марок склянка. Сьогодні Крупов сказав, щоб ранком Шура зайшов до нього на Міщанську, 13, бо він знову дістав три пуди солі. І де він її бере?..
Крізь дрімоту почув: хтось ніби постукав у двері.
— Хто там? — спитала мама.
— Свої, відчиняйте.
— Хто свої? — перелякано мама.
Але Шура вже пізнав голос Володимира Крупова, від серця одлягло, сховав під подушку пістолет і про всяк випадок спитав сам:
— Хто?
— Відчиняй, Шурко, це я.
— Спи, мамо, я сам. — Шура підійшов до дверей, повернув ключ. — Заходьте.
Двері відчинилися. Володимир Крупов наставив браунінг.
— Руки вгору!
— Нічого собі жарти, — сказав Шура, й трохи не злякавшись.
— Давай, давай, — прикрикнув незнайомий чоловік у сінях.
До кімнати увійшло ще двоє, скрутили Шурі руки за спиною.
— Дядю Володю... — але по чужому жорстокому виразу обличчя Крупова зрозумів: перед ним ворог, хитрий, підступний... А як же Комков? Невже і його схопили?
Крупов підійшов до постелі, взяв з-під подушки пістолет, поклав у кишеню.
Ганна Дмитрівна в розпачі благала не чіпати ні в чому не винного сина. Крупов відштовхнув її:
— Не лізьте, мамашо, не в своє діло, а то і вас спровадимо куди слід!
Шура став мовчки одягатися. Може, це сон? Вщипнув себе за палець. Ні, у сні не боляче. Каганець розхитував по стінах чужі тіні. Невже кінець, невже більше ніколи не вернеться, не побачить маму?
Крупов вийняв з кишені наручники. Холодний метал торкнувся зап'ястя і лишився на руках.
Коло парканчика стояла крита машина. Шура сів у кузові, чиїсь теплі руки торкнулися його обличчя.
— Це ти? — почув Вітин голос.
— Я.
— Нас двоє.
— Мовчать! — крикнув Крупов, заліз у машину і зачинив дверцята зсередини.
Шура ще довго чув мамине ридання, хоч машина з місця рвонула на повній швидкості.

5

Першим на допит слідчий гестапо Роллінг викликав Вітю Хоменка. Зустрівши хлопця біля дверей свого великого, встеленого килимами кабінету, взяв під лікоть, підвів до дивана, з приязною усмішкою запросив сісти.
— Я постою, — відповів Вітя, — ще встигну насидітись.
— На дивані?
— В камері на нарах.
Роллінг сів у крісло, закурив, а Вітя так і стояв коло дивана.
— Олександр Кобер далеко вихованіший за вас. А втім, воля ваша, не хочете сидіти — стійте, — Роллінг випустив з рота хмарку диму, і він поплив пасмами над головою.
Слідчий був німець, але добре володів російською мовою.
— Учора нам вдалося викрити і заарештувати керівників підпільної організації Миколаївський центр, — він проказав це, дивлячись у вікно, ніби нудьгуючи, — Защук, Бондаренко, Комков, або, як його ще називають — Мічений, — всіх заарештовано. Однак справа не в них. Нам стало відомо, що ви разом з Олександром Кобером побували за лінією фронту з донесенням і в жовтні повернулись назад десантом. Частина вантажу потрапила в наші руки. Я схиляю голову перед вашою мужністю, — Роллінг підкреслено звертався до Віті на ви, — однак не хочу приховувати, що вважаю її мужністю приречених. Чинити опір німецькій армії, м'яко кажучи, безглуздо, листівки про нашу поразку під Сталінградом — вигадка, пропагандистська брехня...
Роллінг підвівся і став ходити по кабінету, зупинився коло столика, налив з кришталевого графина в кришталеву склянку води, напився, дістав з кишені хусточку, витер червоні губи.
— Хочу сказати, що ваш приятель Олександр Кобер поводився цілком розумно. За правдиві свідчення завтра ми випустимо його на волю, хоч, як член більшовицької банди, він заслуговує смертної кари, так само як і ви. Але послуга — за послугу. Все залежатиме від вас, тобто від того, чи вистачить у вас мужності сказати відверто всю правду. Отже, я запитую, ви відповідаєте. Насамперед, хто вам доручив перейти лінію фронту?
— Ніякої лінії я не переходив, — відповів Вітя, — ви більше слухайте цього падлюку Крупова.
Роллінг скривився:
— Не можна так ображати порядних людей. Гаразд, залишимо Москву на потім. Назвіть імена відомих вам підпільників, явочні квартири.
— Ніяких підпільників я не знаю. А що це — явочні квартири?
— Не прикидайтесь дурником, хлопче. Певен, що ви не чули, як хрустять пальці, коли їх закласти між дверима. Ви не уявляєте, який це розкішний звук! — Роллінг вийняв із шухляди два волоські горіхи і роздавив їх у долоні. — Я чекатиму рівно п'ять хвилин, — зняв з руки годинника, поклав перед собою на стіл. Задзвонив телефон, слідчий став розмовляти з кимось, часто зриваючись на крик.
Що буде через п'ять хвилин? Вітя уявив, як його пальці закладають між двері, як сухо тріщать кістки, мороз сипонув по шкірі... Невже справді Защук, Комков, Бондаренко заарештовані? Ніхто з них постійно не жив на одному місці. Невже Крупов і на них навів? Щось не дуже віриться. Однак його і Шуру взяли. Може, Шурі ламали пальці і він не стерпів? Ого, скільки адрес у його голові! От аби якось зробити так, щоб забути всі прізвища, всі вулиці, номери будинків, тоді хоч і не стерпиш болю, а сказати нічого не зможеш, бо забув. А якщо язик сам почне називати імена, адреси? Найкраще, звичайно, покінчити з собою. Тільки ж як? Он воно чого в арештантів відбирають пояси. Колись чув: можна перерізати бритвочкою вени, це не дуже боляче, зійдеш кров'ю і все. А мертвий — німий. Питай не питай — мовчатиме. З кишень навіть хлібні крихти повитрушували, і нічого гострого ніде немає. Ще можна б отруїтися. Став пригадувати, які знає отрути.
Роллінг поклав трубку. Причепив годинника на руку, глянув на циферблат, сказав:
— Назвіть справжнє прізвище радистки Дуні і скажіть, де вона зараз?
— Хіба я знаю, що то за Дуня?
— Нам треба звірити правдивість свідчень Олександра Кобера.
— Яка радистка, яка Дуня? Хто це вам набрехав на мене?
Роллінг підвівся. «Зараз битиме», — подумав Вітя. Слідчий вийшов з-за столу, натиснув якусь кнопку, за дверима пролунав вимогливий дзвінок, на порозі став огрядний солдат.
— Віктор Хоменко, слухайте мене уважно! За годину вас приведуть у мій кабінет, зважте, рівно за годину, і ви дасте відповіді на такі питання: по-перше, хто вас послав з донесенням за лінію фронту, що було в донесенні; по-друге, справжнє імя, прізвище і адреса радистки Дуні; по-третє, адреси явок; по-четверте, кого знаєте з підпільників. Все. Рівно за годину я готовий запротоколювати ваші свідчення. Правда, тоді вам трохи важче буде говорити, бо на руках не лишиться жодного цілого пальця...
Роллінг ввічливо посміхнувся.
— Воля ваша, можете відповісти на всі питання зараз і завтра о цій порі разом з Олександром Кобером, як завжди, торгуватимете тютюном, якщо, звичайно, не вийшли запаси. Ну, як?
Вітя мовчки обернувся і в супроводі солдата вийшов і кабінету слідчого.

6

Лежав молодий сніжок. Майже всю дорогу від Херсона до Миколаєва Михайло Комков ішов пішки, сильно накульгуючи на праву ногу, яка нестерпно боліла там, де зрослася кістка. У Миколаїв ступив, коли вже геть стемніло.
Михайло Комков постукав у двері конспіративної квартири. Льоня нікого не ждав. Після арешту Шури і Віті минав дев'ятий день, і йому здавалося, що підпільники зачаїлись, ніхто нікуди не виходить. З листівок, прочитаних на базарі, знав, що під Сталінградом і на інших фронтах наші війська ведуть наступальні бої. Листівки — не від руки написані, а виготовлені друкарським способом, внизу, як завжди: підпис: «Миколаївський підпільний центр». Виходить, Центр діє.
Льоня кинувся до дверей і, побачивши, хто прийшов, зрадів.
— Сам? — замість привітання спитав Михайло Комков.
— Проходьте, нема нікого.
У сінцях Михайло зняв куфайку, почепив на гвіздочок. Чорний від утоми, ледве тримався на ногах.
— Гаряча вода є? — пішов не до світлиці, а в кухню, де пашіла розжарена плитка; зняв з каструлі кришку, загляпув, сів на табуретку. — Тазик де?
Льоня дістав мідний тазик з ручкою.
— Болить нога, хоч одрубуй, попарю, може, відпустить.
Налив гарячої води в тазик, роззувся, встромив ногу У воду.
Гасова лампа нещадно чадить. Льоня трохи підкрутив гніт.
— Защук був?
— Давненько.
Михайло Комков тяжко зітхнув.
— Сходи до Ганни Симонович, скажи, я жду.
Ганна визволила Михайла Комкова з німецьких лабетів, і тепер, хоч і покалічений, він наводить жах на фашистів, недарма ж по місту розклеєно портрет з обіцянкою сплатити за голову Михайла Комкома — Міченого сто тисяч марок.
Скалічена нога поступово розчервонілась, тупий біль занімів.
Ганну не довелося ждати довго.
— Здрастуй, Михайлику, — загупала валянками, — а надворі сніжок іде, гарно так, морозець береться.
Сіла проти Михайла.
— Доброго здоров'я, — відповів Комков, роздивляючись на рум'янощоку, трохи розповнілу жінку, яка недавно переступила поріг свого тридцятиліття. — От хто вміє радіти життю.
— А хто? — злукавила Ганна, вдаючи, ніби й не здогадується, що мовлено про неї.
— Ти, Ганнусю, ти.
— І, таке скажеш, — весело махнула рукою, одвернулася, вийняла з-за пазухи зав'язану вузликом хусточку з грошима.
— Сім тисяч і два карбованці.
Михайло сховав гроші в кишеню.
— Що нового?
— Бондаренко в Миколаєві, але ніде не з'являється, Защука не бачила.
— Шкода мені Шуру і Вітю, жаль до сліз. Як вони там, бідні, тримаються? Не дай бог, почнуть зізнаватися, загримить не один десяток людей. Наші всі знають?
— Знають. Поки що нікого не заарештували, виходить, мовчать.
— Будемо сподіватися, — Михайло вилив рештки води у тазик. Втома розморила його зовсім, отак непорушно сидів би до ранку.
— А як там у Херсоні? — ніби здалеку чути Ганну Симонович. — Діло йде?
— Так, херсонське підпілля зростає, роботи багато.
— Ти даремно прийшов, на кожному стовпі твій портрет.
— Знаю, але так треба, я заборгував кулю Крупову. І ти допоможеш мені...
— Як саме?
— Передаси йому записку.
Михайло подивився в її ясні очі, на м'яко округлене обличчя з дитячим виразом, якого надавали ледь припухлі губи, і чомусь згадав свою маленьку доню.
Несподівано двері розчинилися навстіж.
— Здавайся, Комков!
Михайло встиг збагнути, що їх троє.
Ганну Симонович звалила перша ж куля агента гестапо Рафаїла Бірке, другої вже не випустив: Михайло Комков поклав його і перекладача на смерть. Пожбурив лампу, вистрілив кілька разів наосліп, вибив з рамою маленьке віконце і, як був босий, вискочив на сніг. Перестрибнувши паркан, кинув дві гранати і, лишаючи на снігу кривавий слід, — у литці правої ноги застряла куля, — ціною нелюдського напруження пробіг три квартали, а позаду все ще чувся шум погоні. Петляючи городами, глухими дворами, пробіг ще один квартал. На Севастопольській постукав у двері якогось будинку. Жінка, відчинивши, жахнулася.
— За мною погоня, якщо ви справжня людина...
— Заходьте, — жінка впустила його до кімнати, вхопила віхоть і стала витирати кров з підлоги в коридорі, на східцях.
На землю падав і падав лапатий сніг.

7

Вітю зачинили в камері № 2. Коли очі звикли до темряви, він побачив дві постаті, в одній пізнав Шуру. Підійшов, обережно намацав Шурин лікоть, з острахом опускав руку нижче, певний, що натрапить на липкі від крові скалічені пальці і Шура зойкне від болю. Аж ні, Шура відгукнувся дружнім потиском. Дивне почуття охопило Вітю: зрадів за друга, якому вдалося уникнути страшного випробування дверима і разом з тим подумав: невже так просто Шура розказав усе, що цікавило гестапівця Роллінга, цього опецькуватого, з квадратним обличчям, з великою лисиною і одвислими слинявими губами фашиста? Ні, Шура не зрадив, він мовчав! Але підступна думка верталася знову: чому ж у нього цілі пальці?

Шура ж, як тільки переконався, що у Віті пальці не поламані, подумав: або ще не допитували, або він справді розповів усе так, як казав слідчий Роллінг, обіцяючи волю в тому разі, якщо його свідчення збігатимуться з Вітиними, а ні — пальці між двері.
— Ти мовчав? — шепнув Вітя.
— Так, — відповів ледь чутно, — а ти?
— І я.
— Грозився розчавити пальці?
— Грозився.
— Мені теж.
В обох одлягло від серця.
— Клянусь, до гроба німий.
— Клянусь і я, — сказав Шура.
— Чого ви там шепчетеся? — голосно запитав чоловік у куфайці. — Не бійтесь, я свій.
— А ми й не боїмося, — відповів Вітя.
Чоловік наблизився до нього:
— Я Ігнатюк, а ти хто? Бачу, зовсім пацан.
— Чого пристаєш, коли — пацан? — Вітя був певний, що цього чоловіка підсаджено до них спеціально, щоб вивідати, хто вони й що говоритимуть між собою.
— Не треба так, — сказав Шура, вмощуючись у куточку.
Вітя присів коло нього. Знову вони разом, немов дві піщинки, загублені в могутньому вирі війни серед мільйонів нещасних доль, серед тисяч і тисяч приречених на голод, муки, каліцтво, сирітство, смерть. Проте загубленими не почувалися. Думками тягнулися до людей, з якими їх зріднила підпільна боротьба.
Їхньому знайомству всього чотири місяці, а в обох таке відчуття, ніби знають один одного і дружать щиро змалечку.
— Раз їх не показують, значить, брешуть, — шепнув Вітя.
— Точно! — відповів Шура, догадавшись, що Вітя має на указі Павла Яковича Защука, Михайла Комкова і Всеволода Бондаренка.
Хлопці ждали чергового допиту. Десь перед світанком загриміли запори, і вони почули:
— Кобер, Ігнатюк, Хоменко, виходьте!
Їх вивели на подвір'я. Дув сильний вологий вітер. Вночі йшов дощ, стояли калюжі. Їх посадили в закриту машину і повезли.
— Куди це нас? — мовив Вітя.
Ігнатюк відповів:
— Хоч на той світ, мені байдуже. Набридло.
Сусідового обличчя їм не видно, а голос щирий, без фальші.
Їхали довго. Хлопці губилися в здогадках: може, на розстріл, може, це і є останні хвилини життя?
Нарешті машина зупинилася. Коли відчинили двері, в очі вдарило сліпуче світло прожектора, промінь повільно посунувся вбік, темінь почала прояснюватися. Скоро світатиме.
Зірки на небі погасли, під ногами чвакає розкисла глина.
— Ой! — підсковзнувшись, 'тихо скрикнув Ігнатюк. Шура мимоволі підтримав його під лікоть, і чоловік вирівнявся, не впав.
— Слизько, — мовив винувато.
— Нічо, — Шура глянув на його неприродно великі руки і подумав, що такі широкі долоні і товсті пальці бувають у ковалів.
За ними йшли конвоїри. Неподалік стояла вантажна машина. Коло неї темні кучугури. Люди брали з них щось оберемками і подавали тим, що були в кузові.
Смерділо паленим порохом.
— Здається, тут розстрілюють, — мовив Ігнатюк.
— Ти поглянь на його руки, — шепнув Вітя.
Шура придивився і зрозумів, чому в Ігнатюка такі товсті і чорні пальці: їх закладали між дверима. Стало моторошно, холодок пробіг по спині.
— Стій! — скомандував конвоїр. Зупинилися коло великої купи одежі.
— Треба розсортувати біле на одну купу, чорне — на другу. Ясно?
— Я працювати не можу, — сказав Ігнатюк.
— Чому?
— Пальці поламані.
Конвоїр побіг кудись убік і вернувся разом з високим фашистом у чорному лискучому дощовику.
Ігнатюк мовчки показав йому розпухлі руки.
Есесівець повільно зняв шкіряну рукавичку і, затиснувши її довгими білими пальцями, замахнувся, щоб ударити по руках, та Ігнатюк встиг опустити їх. Есесівець реготнув, підійшов ближче, знову замірився на Ігнатюка, але той вдарив ногою фашиста в живіт і сам упав горілиць. Офіцер скоцюрбився, застогнав.
Хлопці кинулися підводити Ігнатюка, та їх зупинив окрик:
— Ні з місця!
Есесівець випростався. Ігнатюк пробував підвестися, спираючись на лікті. Фашист вийняв з кобури вальтер, повільно наблизився до Ігнатюка. Конвоїри наставили на хлопців автомати. Останнім зусиллям волі Ігнатюку вдалося зіп'ястись на коліна, і тоді пролунав постріл, синій димок звився над лівим плечем в'язня, але тієї ж миті він став на ноги.
Ще постріл і ще. Есесівець розрядив пістолет, Ігнатюк упав і більш не ворухнувся.
Підійшли двоє, взяли Ігнатюка за ноги, кудись поволокли.
— До роботи! — скомандував конвоїр.
Починало сіріти. Хлопці розбирали одіж страчених цієї ночі — чоловіча, жіноча білизна, дитячі платтячка, штанці, сорочечки.
Коли розвиднілося, широкий рів, де лежали розстріляні люди, було присипано негашеним вапном і глиною, а одежу відвезено в місто.
Хлопці вернулися тією ж машиною, тепер вона була набита в'язнями.
В обох на душі тяжко. Звідки їм знати, що сьогодні їх психологічно готували до зради. Гестапівець Роллінг був певний: погрозами можна злякати, але справжній страх опановує людину, коли вона на комусь іншому побачить те, що може трапитися з нею. Немало людей, зціпивши зуби, мужньо терплять найжорстокіші знущання і, тільки заглянувши смерті в очі, називають одне-однісіньке прізвище, яке начебто нічого й не важить. Однак варто вирвати одне слово, друге саме злетить з вуст, не спитавши дозволу ні в розуму, ні в серця.
Шура сидів у куточку із заплющеними очима, боявся побачити в уяві мамине обличчя, яким воно стане, коли вона довідається про його смерть, хоч у смерть і не вірив. Його тіло й дух живила надія, вона не давала впасти в розпач, у тяжку зневіру. Шура давно не почувався таким кремезним і дужим: у серці буяло стільки невитраченої енергії, що, здавалось, коли б зараз узявся голими руками за цоколь стоватної лампи, вона б спалахнула сліпучим світлом. Смерть — найбільша несправедливість у світі, невже йому не вдасться перехитрити її, адже він прожив усього шістнадцять років?
Ще ніколи так пристрасно, так сильно не шкодував Шура, що прожив мало. Якщо доведеться вмерти — умре з гідністю, нічим не виказавши страху. І раптом зрозумів, що боїться не смерті, просто несила побороти жагу до життя, так і не діждавшись перемоги над ворогом. Схвильовано подумалося: коли б у його житті не було отих двадцяти невимовно тяжких днів небезпечного шляху до лінії фронту з дорученням Палагнюка, він би ніколи не знав, що таке почуття виконаного обов'язку. І ніби щось найшло на нього, накотилася хвиля душевного піднесення, схожого на радість, коли ти летиш у синьому небі під білим парашутом. Все єство стало повнитися музикою. Дослухаючись до невидимого оркестру, він бачив, як у небі, над чорним лісом, збираються хмари, як опівдні на землю падають раптові сутінки і спалахують далекі заграви, а згодом сипонули в усі боки сині блискавки, плакала скрипка тоненьким Катиним голосочком, а м'які альти втішали її; надривно стогнали труби, насувався грім, спершу далекий і розкотистий, а потім сухий і короткий, як гарматні постріли; шумів дощ, немов мідяне зерно в амбарі, і розтікався в стоголосому пташиному співі. Співало кожне дерево, кожен кущик.
Довкола зелена трава, сині волошки, жовтий буркун, фіолетові сокирки, і дзвінко падають з дерев дощові краплі, на ніс — дзень, на щоку — тінь, на лоба — бом.
Сяйнуло сонце, і в його промінні з кубанських трав вийшла тремтливо усміхнена Червона Шапочка.
І все стихло, заніміло, зачароване дівчиною, яку він здавна носить у серці...
— Кобер, на допит! — голос наглядача. Він не чув, коли відчинилися важкі двері.
— На допит, Кобер!
Шура підвівся, пішов з камери.
У коридорі згадав: сьогодні 5 грудня — День Конституції і день його народження, сповнилось шістнадцять, і тепер він — Сашко — давно мріяв, щоб його так звали, бо це більше личить справжньому мужчині, а Шура — то ім'я дівоче.
Саме в той час, коли Шуру допитував слідчий, Вітя в камері дивився через маленьке заґратоване віконце на чистий холодний сніг, на голу яблуньку в дворі. Галузки її обледеніли, виблискують, немов умочені в рідке скло. Дивно, думав Вітя, яблунька видається мертвою, а насправді в чорному стовбурі бродять невидимі соки життя. Ось прийде весна; яблунька зацвіте біло-рожевим цвітом, і загудуть над нею джмелі... Захотілося дихнути духом яблуневого цвіту, здалося, що стоїть він на піщаному березі Бузького лиману, босих ніг торкається вода, в обличчя дихає вогкий вітерець, і раптом бачить — при самому плесі летять дикі гуси. Мабуть, натомили крила і вже не мають сили піднятися в синю височінь неба.
— Гуси летять! — рветься назовні радісний крик. Вітя дослухається, як власний голос летить у печальну замріяну далеч степів, що сивіють за торішніми сухими очеретами, і слідом за голосом, бистрі, як ті птахи, зринають думки, летять вони аж до Чорного моря, де на тужавій хвилі погойдуються збудовані його уявою кораблі.
Погляд падає на облуплені, слизькі від цвілі стіни камери, і серце обкипає нудьгою. Штукатурка на стінах місцями пообпадала, видно дранку і жовту глину, а місцями торкнись — посиплеться, як суха луска. На чорній кіптяві видряпано написи: «Ми тут сиділи і не здалися. Микола Мовчун, Іван Довгий, Іван Менший». Трохи нижче: «Прощай, доню. Юрій Гуць». Вітя теж нашкрябав нігтем: «Смерті немає!» А на душі не стало легше. Прийшли на пам'ять слова, чуті в поїзді: «Хоч би скоріше додому, ходити, де схочеш, брати із стола хліб... побачити рідні садки, почути, мамо, ваш голос, вашу мову...» Хоч Вітя був не на чужині, а всього за кілька хвилин ходи від свого дому, на груди йому знову навалилася важка брила безпросвітного смутку, і він подумав: «Як умру, стану ластівкою або чайкою, нехай спробують тоді спіймати!» Умру? Невже це він так подумав? І не страшно?
Прислухався до того, що робилося в ньому, — страху не було.
Почувався так, наче все, що відбувалося з ним останніми днями, насправді до нього не мало ніякого відношення. То не він, а хтось інший попав у гестапо.
За вікном падають білі пелюстки молодого снігу. Низько над землею пливуть хмари, схожі на летючих голландців, на ті кораблі-привиди, про які наслухався від моряків у порту. Та й гарні ж вітрила в них! Він подумки крикнув: «Гей там, на бригантині! Спочатку ставте грот-парус! Правильно! Тепер можна — гафель, за ним клівер, а там і топсель ставте, нехай вітер дме в усі вітрила, тоді ніхто не зуміє вас наздогнати, ніхто-о-о!» Солоний вітер волі дихнув йому в обличчя, і вчулося, як весело залопотіло полотно вітрил, таке біле та чисте...
Загриміли, відчиняючись, окуті залізом двері.
— Хоменко! — верескнув наглядач. — На допит!
Вітя стрепенувся.

Досі Роллінгу не випадало допитувати підлітків. За справу Шури Кобера і Віті Хоменка він узявся охоче, з передчуттям заздалегідь уготованого успіху. Роллінг наперед знав: спершу хлопці поведуться войовниче — наїжачаться, замкнуться, гаряче заперечуватимуть свою приналежність до підпілля. Однак він швидко зіб'є з них притаманнуу всім підліткам браваду, якою вони звичайно приховують слабкість духу і тіла, розгубленість і трепетний страх.
Довоєнна багаторічна практика вчителя, знання дитячої психології, нарешті неабиякий досвід слідчого гестапо — все це давало Роллінгу підставу твердо вірити, що ниточка, яка потрапила йому в руки, швидко і без перешкод приведе й до клубка — глибоко законспірованої верхівки підпільної організації.
Перше знайомство з підлітками було таким, як він собі й уявляв, тому особливих емоцій не викликало. Але вже на другому допиті Роллінг був прикро вражений тим, що ні обіцянки, ні погрози, ні завбачливо проведена психологічна обробка, ніщо не вплинуло на хлопців. Вони поводилися точнісінько так, як і минулого разу, навіть більш визивно, і це не могло не викликати подиву й роздратування. Звідки в них ця сатанинська здатність триматися так незалежно й хоробро? «Підождіть же,— мстиво подумав Роллінг, відчуваючи, як у ньому ворухнулася злість, — ви ще мене не знаєте», — і натиснув кнопку.
До кабінету ввійшли двоє гестапівців.
— Двері! — крикнув їм Роллінг і відвернувся до вікна.
Зараз побачимо, які ви герої, я вам таки розв'яжу язики, інакше я не буду Роллінгом. Чого ж вони не просяться?.. Дивився у вікно, напружено очікуючи благань. Чого вони ждуть?..
Від хрускоту зламаних кісток його пересмикнуло. Ні крику, ні зойку, тільки придушений, стримуваний стогін вирвався в якогось із хлопців. Украй здивований, слідчий гестапо обернувся і побачив на страдницьких обличчях біль і муку. Дві пари сухих очей вистрілили в нього ненавистю й зневагою. Уникаючи тих пекучих поглядів, Роллінг швидко став перебирати папери на столі, вдаючи, ніби щось шукає. Руки тремтіли від безсилої люті і нервового збудження. Давно вже не дозволяв катувати в'язнів у своєму кабінеті, не без підстав побоюючись за свій сон. Тепер йому ввижатимуться оці страшні очі, він просинатиметься від хрускання кісток між дверима. Треба було стриматися. Ах ви ж нахаби, звірята невиховані! Криваве місиво зроблю з вас, кліщами витягатиму по слову, коли добром сказати не схотіли.
Так і не зумівши опанувати себе, крикнув:
— Катувати їх, катувати, поки не заговорять! Тільки не тут!
Шуру Кобера і Вітю Хоменка виштовхали з кабінету слідчого і привели в спеціальну кімнату. Їх били нещадно, поціляючи в найболючіші місця. Відливали водою і знову били. Знову відливали і били, били, били. Обидва кати з важкими натренованими кулаками геть упріли й стомилися, але не стали від того менш жорстокими.
Роллінг довго ждав, сподіваючись, що в'язні з хвилини на хвилину погодяться давати свідчення. Не витерпівши, він пішов до кімнати-катівні. Гестапівці підняли хлопців з підлоги і тримали під руки, бо самі вони вже не могли встояти на ногах.
— Тепер будете розповідати? — зловтішно спитав Роллінг.
Поволі опритомнюючи, спочатку Шура, потім Вітя підвели безсило похилені голови. Закривавлені обличчя розпухли й зчорніли, але очі, як і раніше, зблиснули невдержною ненавистю.
Вітя заперечно хитнув головою. Шура спромігся вимовити!
— Н-н-н...
«Клятий народ, клятий, — від старого до малого», — подумав Роллінг, але визнати себе переможеним у поєдинку з дітлахами не хотів, не міг, не здатен був повірити в незламність духу якихось недорослих плебеїв, і тому охоче вхопився за думку, що раптом з'явилася, мов порятунок: може, Крупов, щоб виправдати свою бездіяльність, підставив йому перших-ліпших пацанів, які нічого таки не знають, а справжні кур'єри Центру розгулюють десь на волі? Треба негайно ж розібратися, треба вивести на чисту воду цього так званого таємного агента, який ніколи не викликав у нього особливого довір'я.
— Повісити! Сьогодні ж! — наказав Роллінг і сердито хрипнув дверима.
Шурі Коберу і Віті Хоменку навіть не зачитали смертного вироку, в якому йшлося про те, що вони разом з іншими заложниками засуджені до прилюдної страти у відповідь на вбивство німецького військовослужбовця Рафаїла Бірке, вчинене вчора, 4 грудня 1942 року, небезпечним злочинцем Михайлом Комковим.


VIII. ПОБАЧЕННЯ

Епілог-новела

Пішов дощ.
Осінній вітер доземно нахиляє верхівки тополь. Хоч і неділя, в таку негоду виходити з дому не хочеться. Микола Жук з тривогою дивиться на заплакані вікна, на жовті купи падалішнього листу, на чорні стовбури дерев. Ось утихомириться циклон, знову пригріє сонце, і ще будуть тихі погожі дні. Через цю негоду він мало не посварився з дружиною, яка зараз порається на кухні, готуючи святковий обід. Не завадило б допомогти їй, але на кухню йти не наважується, знає: як тільки переступить поріг, знову почнеться: «А все-таки, нащо було дозволяти? Костя недавно перехворів на запалення легенів, у Максима — гланди... Що ти за батько такий байдужий?» І треба буде заперечувати, що він зовсім не байдужий, не менш од неї вболіває за синів, але не міг заборонити їм, зрештою і права такого не мав. Невже вона цього не розуміє? Все прекрасно розуміє, то така жіноча вдача — раз у раз торкатися того місця, де болить.
Сів у крісло, ковзнув поглядом по книжкових полицях. Колись їх було всього три, а тепер дев'ять. Поряд з підручниками, монографіями і довідниками з корабельної справи — романи про війну, морські лоції, географічні атласи, фантастика... Тепер це вже не його бібліотека, а Максимова й Костева, царство їхніх мрій і уподобань. На десятій полиці стоїть змайстрований синами макет вітрильника «Товариш». Доба вітрил була далекою минувшиною вже й тоді, коли малолітнім хлопчиною він уперше почув од Віті Хоменка таємничі і звабливі слова: рангоут, бом-клівер, фор-стеньга-стаксель, — а вітрильні кораблі й досі хвилюють людську уяву дужче, ніж сучасні лайнери-гіганти. Чому це так? Очевидно, в самому образі напнутих вітрил живе гордий дух протиборства і нескореності. Тому і в наш атомний вік вітрила лишаються символом невпинного руху вперед, знаком романтичних поривань людської душі. Чому не приходило йому в голову таке раніше! І як шкода, що не зберіг маленького кораблика із осокорової кори, подарованого Вітею. Той фрегатик заронив йому в душу мрію про море, про горду професію корабела. І коли в сорок третьому році доля звела його на фронтовій дорозі з сержантом Денисом Лукичем Петряєвим, він прикипів до нього всім серцем саме через те, що той був родом з Миколаєва і до війни працював на суднобудівному заводі слюсарем.
Денису Лукичу було тоді тридцять вісім років — стільки, скільки зараз йому. Високий, худий, з крутими гострими плечима, буйною жорсткою, як дріт, попелястою чуприною, а характером — м'який, лагідний, він дуже любив слухати казки та всякі небилиці. Полягають, бувало, спати в землянці, в окопі чи в траншеї, Лукич і просить:
— Починай, Колюню, казку.
— Яку?
— Нової не знаєш?
— Уже всі розказав. Хіба що про дурня й ступу?
— Давай.
Слухає і сміється, як мала дитина.
— А тепер ти мені.
— Про що?
— Про Миколаїв.
— Та я вже й не знаю, що тобі розказувати... — подумає трохи, щось пригадає і: — Ну, слухай. Одного разу я мало не втонув. Вийшли ми на ходові випробування у відкрите море і...
— Знаю, втретє розказуєш.
— Тоді про Степана Осиповича.
— Хто це?
— Адмірал Макаров.
— Теж з Миколаєва?
— Та це ж мій земляк! Ти досі не знаєш про Степана Осиповича?
Всіх видатних флотоводців і адміралів, які жили в Миколаєві або наглядали там за спорудженням своїх кораблів, Лукич неодмінно називав на ім'я та по батькові, наче особисто знав кожного: Ушаков — Федір Федорович, Нахімов — Павло Степанович, Корнілов — Володимир Олексійович, Лазарєв — Михайло Петрович...
Минуть роки, і Микола, майбутній корабел, стрічатиме адміралів на уроках, на лекціях в інституті, в книжках і фільмах, як своїх давніх знайомих...
Якось після бою під Кенігсбергом полягали спати в землянці. Жорстокий і довгий бій виснажив солдатів, багато наших загинуло, ще більше було поранено, і, хоч полк вийшов на нові рубежі, далеко відігнавши ворога, на душі було тяжко.
Лукич навіть забув про казку, довго похмуро мовчав, зітхав, бурмотів щось, постогнував ніби крізь сон і раптом мовив:
— Слухай, Миколо, сюди...
Микола ждав, а Лукич чомусь мовчав, нарешті:
— Що я хотів тобі сказати... — і знову, ніби аж зніяковівши, змовк.
Микола не втерпів:
— Та кажи вже.
— Будь мені сином, а я тобі — батьком...
Щастя без краю нахлинуло на нього, стиснуло горло, Микола обняв Дениса Лукича, припав усім тілом, і вони обоє беззвучно заплакали.
Більше ніколи до цієї розмови не верталися. В полку й раніше їх мали за батька й сина і не розлучали ні на один день. Тому, коли Лукич став звати Миколу синком, це нікого не здивувало. Зовні, справді, ніби нічого не змінилося. Але відтоді він знав, що його мрія про море, про кораблі може здійснитися, бо після війни поїде жити в Миколаїв. Уяву про місто корабелів розпалювала ще й пісня, яку любив наспівувати Денис Лукич, щоразу добираючи або вигадуючи новий мотив. Інколи починав із середини або заспівував з кінця, а то й просто мугикав собі під ніс кілька рядочків. Словами тієї нескінченної пісні сержант Петряєв засіяв пів-Європи.

Камыш и волны, чайки и далекий
Скалистый берег, баржи и лиман...
Где ты, Ингул, где твой размах широкий?
И стаи рьыб, и сети, и туман...

— Ех, — було скрушно хитне головою Лукич, — немає гітари, а то б я вам заспівав і не так:

Песчаной ширью раскатились косы,
Скрипит будяк... А там, вдали, вдали,
Деревни утлые, и дым белесый,
И степи, потонувшие в пыли.

Досі пам'ятає, з яким нетерпінням ждав кінця війни, хотілося швидше побачити отих білих чайок над широкими плесами лиманів, степи, сині річки, де на березі повно човнів, сохнуть рибальські сіті, а головне — будують кораблі.
Перемога вже й справді була не за горами, минав квітень сорок п'ятого року. Після запеклих боїв на підступах до Берліна їхню дивізію перевели в другий ешелон на відпочинок. Сержанта і сина полку розквартирували в охайному будиночку, де жила жінка з восьмирічним сином Куртом. У кімнаті, вгледівши гітару на стіні, Лукич аж затрусився. Німкеня люб'язно дозволила зіграти, струни обізвалися знайомим циганським передзвоном. Лукич заспівав свою незмінну пісню:

На улице извозчичье раздолье,
Толпа детей — полощет красный флаг...
Они поют о юности, о воле,
И песне влад гремит о камни шаг...

Курт приніс великий сімейний альбом, Микола став з цікавістю розглядати фотокартки в ньому. На першій сторінці альбома лежав голенький хлопчик, завбільшки такий самий, як і плюшевий ведмідь поруч нього. Немовля сміялося беззубим ротиком.
Микола тицьнув пальцем Курта в груди:
— Це ти?
— Фатер.
— Розумію, батько.
На другій сторінці — маленька дівчинка, Куртова мати. Далі батько вже підліток, вдягнений у короткі штанці й білі гольфи, на плечі весло. Якийсь парад на стадіоні. Куртів батько у військовому мундирі. А далі пішли батькові фотокартки з багатьох міст Європи: він стоїть коло Ейфелевої башти, позує біля Римського Колізею, йде бруківкою в Празькому кремлі.
Між останнім аркушем і палітуркою лежала чимала купка любительських фотографій із східного фронту. Йшла колона обірваних червоноармійців, горіла солом'яна стріха сільської хати, над якоюсь широчезною річкою висаджений у повітря міст, на пагорку стояло кілька німців і дивилися на високий стовп диму, що здійнявся далеко попереду. З чотирьох слів, написаних німецькою мовою на звороті фотокартки, Микола розібрав тільки два: «Миколаїв» і «Партизани».
— Лукич, тут знімок з Миколаєва.
Сержант ніби й не почув, співав собі.

И шли года, в пустынной мгле растаяв...
Средь выстрелов, пожаров и труда
Ты крепко встал, о красный Николаев,
Тебя не сдвинуть никогда.

— Чуєш?
— Що ти мене розігруєш? — Лукич підійшов, глянув. — Видно, партизани щось підірвали. Але так само можна сказати, що це Таганрог, Херсон, Маріуполь, Нікополь, — і кинув знімок на стіл.
— Там же написано.
— Мало чого, — взяв кілька фотокарток і теж став розглядати, подивиться і передасть йому.
На одній затримався довше.
— Ця з Миколаєва, точно, ось наша базарна площа, по башточці пізнав.
На фотокартці широчезна шибениця, і на ній десять трупів. Облич не видно, але ясно, що двоє з них — діти, хлопці. У Миколи майнула страшна думка про Вітю й Шуру, але він відігнав ту тривожну думку геть.
На зворотному боці фотокартки теж було написано щось про партизанів і стояла дата: 5.12.1942.
— Це треба забрати, — сказав Лукич і сховав обидві фотокартки в трофейний шкіряний гаманець.
— Миколо, чи ти заснув там? — гукнула дружина. — Іди сюди.
Неохоче підвівшись з крісла, Микола Жук пішов на кухню.
Дружина докірливо глянула на нього, перевела погляд на мокрі вікна.
— Ти бачиш, що робиться надворі?
— Іде дощ... На врожай.
— А як же там діти? У мене серце розривається.
— Не порозкисають. Що їм станеться?
— Отямся, подумай, позавчора Костя лежав з температурою. Чи ти забув?
— Оце ти мене для цього покликала?
— Покуштуй пиріг.
— І так знаю — Лукичу сподобається.
Але відрізав шматочок пахучого пирога, куштує, а сам думає: через три години треба стрічати на вокзалі Дениса Лукича, який повертається з кавказького курорту, скоро всією сім'єю зберуться за святковим столом, і буде всім гарно і весело.
Вернувся в кімнату, ввімкнув телевізор. Кінофільм про Юрія Гагаріна. А як би гарно було, коли б сьогодні могли прийти до нього в гості Шура Кобер і Вітя Хоменко, як би це хороше було посидіти вкупі за столом, згадати партизанський ліс недалеко від Знам'янки, їхню першу зустріч, його довгі фронтові дороги... Та не судилося. Недобре передчуття, яке охопило його, коли вперше побачив фото десятьох повішених миколаївців, підказувало страшну, неодворотну правду: двоє хлопців на шибениці таки Шура й Вітя. Це засвідчує й дата - 5.12.1942 року.
Дощ тарабанить у вікна, вода потоками стікає по склу. Підійшов, дихнув на шибку, пітна пляма швидко розтанула. Таки надворі холодно, чого доброго, хлопці справді застудяться. Головне — щоб не промокли ноги... Тьху ти, — розсердився сам на себе, — теж розхникався. Пригадалося, з яким нетерпінням і хвилюванням ждали Максим та Костя сьогоднішнього дня, як, прокинувшись удосвіта, самі заходилися прасувати форми морських десантників. Та хіба ж він міг заборонити їм те, чого не можна заборонити ніякою силою? Ні і ні. Батьківська влада не для того, щоб душити в серцях власних синів пагінці, з яких, він сподівається, виросте справжня відданість і любов до своєї землі, до її минулого і майбутнього.
Йому до смерті захотілося побачити їх негайно ж, побачити в усій красі, яку дає людині натхнення, радість звершеної мрії, усвідомлення власної гідності, причетності до святого діла. Чого ж він сидить тут, чого жде? Треба бігти, щоб не проґавити, — Микола Жук вийшов у коридор, вхопив плащ.
— Куди ти? — спитала дружина.
— Зараз буду! — І зачинив за собою двері.
На вулиці в обличчя вдарили холодні краплі дощу, а в пам'яті мажорно зазвучали слова: «И силой преисполнены единой, в сырую мглу, где ветры пронеслись, встает машина за машиной, скелетами буравящими высь»... Микола якось випадково дізнався, що нескінченна пісня, пронесена сержантом через фронт, — це вірш Едуарда Багрицького. Лукич ще юнаком прочитав його в газеті і тоді ж вивчив напам'ять. Та й йому, Миколі, на все життя врізалось: «Камыш и волны, чайки и далекий скалистый берег, баржи и лиман... Где ты, Ингул? Где твой размах широкий, и стаи рыб, и сети, и туман»...
Не помічав калюж під ногами, ішов широким розгонистим кроком. Нарешті побачив пам'ятник — бронзові Шура Кобер і Вітя Хоменко завмерли в русі. Шура тримас паличку, яку він пам'ятає значно коротшою. Аж он і його дванадцятирічні сини-близнюки. На грудях синьо-білі смуги тільняшок, червоні піонерські галстуки, берети зсунуті набік. Гордо тримаючи голови, Максим і Кость карбують по асфальту чіткий військовий крок. Біля пам'ятника юним героям-розвідникам злагоджено, як по команді, зупинилися, козирнули почесній варті, яку прийшли зміняти, крок убік, крок вперед, обернулись кругом, виструнчилися і завмерли, а батька охопила неймовірна радість: яке це щастя мати синів, дивитися на їхні горді, залиті дощем обличчя... Діти мої, сини мої, ростіть добрими, мужніми, чесними ростіть і щирими!












"Сказки о вашем малыше"
Код для получения скидки 10% - RG7100