Электронная библиотека Пупсика

Если Вы не можете
найти нужную Вам книгу,
пишите - постараюсь помочь
Книги Читать superpups21@mail.ru
Партнёрская программа
Главная

Всеволод нестайко


Оповідання





КОСМОНАВТИ З НАШОГО БУДИНКУ

    Він жив уже в їхньому будинку майже рік, а бачили вони його лише кілька разів.
Коли заїжджала у двір його світло-сіра «Волга» з білими кружалами на колесах, усі завмирали, і якусь мить панувала тиша. Аж поки він не клацав дверцятами і не заходив у під'їзд. Він був військовий льотчик, підполковник.
«Волга» стояла у дворі день-два, а потім зникала, і його ніхто не бачив місяців півтора, а то й більше.
Вадька перший висловив припущення, що він... космонавт.
— А що?.. їздить тренуватися у Зоряне містечко. А що? Подивись на форму.
— Форма схожа, — погоджувався Борис. Справді, космонавти по телевізору виступали в точнісінько такій формі.
Хлопцям страшенно хотілося ближче познайомитися з ним, поговорити, розпитати все як слід. Але не вдавалося. Не станеш же хапати його на ходу за штани і зупиняти.
Та от якось улітку, коли «Волга» стояла в дворі, а Вадька і Борис крутилися біля неї, зазираючи через заднє скло на кумедного іграшкового тигра, що кивав головою, з під'їзду вийшов підполковник. Хлопці зразу відскочили од машини. Вони прекрасно знали, що власники дуже не люблять, коли дітвора крутиться біля їхніх машин.
Підполковник весело усміхнувся й раптом сказав:
— Ну що? Може, 'покатаємося трохи? Га? Якщо ви нікуди не поспішаєте... — і відчинив задні дверцята.
Вадька і Борис аж зашарілися від приємної несподіванки.
— А мені можна? — почувся дівчачий голос.
Вадька і Борис перезирнулись і скривилися.
Ох уже ця Натка! Ну й нав'яза! І звідки вона взялася? її ж наче й близько не було.
— Будь ласка! Сідай! — підполковник відчинив передні дверцята і вказав на місце поряд з собою.
Натка плюхнулась на сидіння, обернулася до хлопців і показала їм язика.
Вадька і Борис скреготнули зубами, але промовчали. Ситуація для сварки була непідходяща.
Підполковник увімкнув мотор, і «Волга» з м'яким шурхотом рушила з двору.
Якийсь час їхали мовчки. Потім Вадька відкашлявся і сказав:
— Гарна машина!
Борис теж відкашлявся і додав:
— Амортизація хороша. І гальма...
— Ви, я бачу, спеціалісти, — обернувся на мить і підморгнув підполковник.
Натка зневажливо хмикнула.
Вадька хотів був дати їй потиличника, але подумав, що поїздка може у будь-яку мить закінчитися, і вирішив відкласти потиличника на потім, а поки що не витрачати на це часу, а з'ясувати те, що їх цікавило:
— Скажіть, а... ви космонавт?
— Ми розуміємо, це секрет, але ми нікому не скажемо. Чесне слово! — підхопив Борис.
— Ні, хлопці, мушу вас розчарувати. Я не космонавт. Просто льотчик. У небі літаю. А в космосі — ще не доводилося. Хоча... Ні... Стривайте... — він усміхнувся. — Один раз у житті в космос я таки літав. Давненько, правда, це було. Двадцять років тому. Був я таким, як-от ви зараз. Можу розказати. Хочете?
— Хочемо, хочемо! — скрикнула Натка. Вадька і Борис знову скривилися (ну чого вона вискакує!), але й собі сказали:
— Авжеж хочемо!
Підполковник знову усміхнувся й почав:
— Так-от... Гріх зараз признаватися, але у дитинстві я не любив арифметики. Я любив пригоди. Коли я читав задачу про велосипедистів, що виїхали назустріч один одному з двох міст, мені дуже хотілося, щоб ці велосипедисти по дорозі переїхали вчительку Ніну Марківну, яка виводила в моєму щоденнику жирні кульгаві двійки з арифметики. Причому я не зичив їй лиха. Просто, на мою думку, це було єдине, що могло б урятувати мене від ненависної арифметики.
Дивна й смішна Ніна Марківна! Вона ніяк не могла збагнути, що мені анітрішечки не потрібна арифметика, що я хочу стати не бухгалтером, а знаменитим мандрівником.
Я прочитав усі пригодницькі книжки, які тільки були з шкільній бібліотеці. Деякі знав майже напам'ять. Я марив пригодами. Навіть сни мені снилися тільки пригодницькі. Але в житті мені дуже не щастило. За винятком невдалої поїздки в Індію (куди, звичайно, я не доїхав, бо міліція затримала мене на вокзалі), в житті моєму не було жодної пригоди. Хоч плач!
А одного разу...
Це сталося,, в той день, коли Радянський. Союз запустив у небо третій штучний супутник, в якому спокійнісінько могла полетіти людина.
В той день я твердо вирішив залишити Землю, цю нудну, нецікаву планету, з усіма її двійками з арифметики. Я задумав побудувати супутник і назавжди полетіти в космос. Спочатку я думав зробити це сам. Але потім зрозумів, що самому буде, по-перше, важко, а по-друге, сумно. І я запросив у компанію свого найщирішого друга й однокласника Ромку. Ромка, не задумуючись, погодився. В нього теж були всі підстави розлучитися з Землею. Напередодні він розбив мамину улюблену вазу, непомітно викинув черепки на смітник і з трепетом чекав покарання.
Отже, було вирішено остаточно — ми удвох летимо на супутнику в міжпланетний простір.
Хто в дитинстві, мріючи, не вирушав у кругосвітню подорож із шматком хліба в кишені, не стрибав з стрімкої кручі, тримаючи в руках благеньку парасольку, не копав землю під старою вербою, шукаючи неіснуючий таємничий скарб!..
Отож не дивуйтеся, що я, а за мною й Ромка щиро повірили в те, що ми збудуємо супутник і полетимо на ньому.
А було це, повторюю, ще за три роки до польоту Гагаріна, до того, як люди почали літати в космос. У 1958 році. Сидячи в темному кутку під сходами, ми гомоніли.
— Ти розумієш, Ромко, ми будемо першими в світі людьми, що полетять у міжпланетний простір, — захлинавсь я. — Першими! Розумієш? Всі люди на землі з хвилюванням стежитимуть за нашим польотом. Розумієш, усі люди до одного! Навіть футболісти київського «Динамо». Я вже не кажу про Жорку Цигана із сьомого «Б». Всі газети світу писатимуть про нас величезними літерами.
— Ох, це буде здорово! — в захопленні вигукнув Ромка, — Але як же ми все-таки полетимо? Це ж механізми різні складні треба.
— Дурниці. Головне — треба одірватися від землі. Я по радіо чув. А там почнемо кружляти по орбіті — і все, і взагалі, не перебивай, — з досадою махнув я рукою. — Ми будемо довго літати серед зірок та космічних променів — горді, мужні й самотні. А потім ми загинемо, налетівши на який-небудь метеор.
Тоді ще супутники не верталися на землю. Ромка тяжко зітхнув. Я глянув на нього і зрозумів, що трохи переборщив:'ще хвилина — і Ромка відмовиться від польоту.
— А взагалі, хто його зна, напевно, ми все-таки не загинемо, — бадьоро промовив я, — а потрапимо на якусь планету.
— Авжеж! Я певен, що ми потрапимо на планету, — з полегшенням додав Ромка. Йому дуже не хотілося вмирати.
Ми почали спішно готуватися в путь. Для початку ми вирішили запустити кілька невеликих пробних супутників. Першим була нікельована більярдна куля. Для її запуску змайстрували катапульту із сталевого дроту й гуми від старої калоші.
Запускали рано-вранці на задньому дворі біля сарая. Метеором блиснувши на сонці, куля знялася високо в небо, перелетіла через сарай і зникла. Кілька хвилин я і Ромка напружено вслухалися, намагаючись почути звук падіння кулі. Проте нічого не почули.
Жодного сумніву не було — перший супутник «Ліра-1», тобто системи Леоніда Іщенка (це моє прізвище) та Романа Андрієнка, вийшов на орбіту й почав обертатися навколо Землі...
В другому супутнику ми сподівалися послати в небо яку-небудь тварину. Оскільки собаки Лайки в нас не було, ми вирішили спорядити в міжпланетну подорож сусідського кота Мордана, рудого й злого.
Супутником був плетений кошик, знайдений в сараї. Щоб кіт під час подорожі не зголоднів, я спеціально для нього приніс великий шмат сала.
Сало Мордан з'їв з апетитом, а летіти в небо категорично відмовився. Він і на землі почував себе дуже добре. Коли ми почали запихати його в супутник, несвідомий кіт став пручатись дряпатися, поки не втік.
— Досить випробувань, — сердито сказав Ромка, зализуючи подряпини. — Давай уже летіти. А то через кілька днів повертається з відрядження моя мати і... ти ж розумієш! Мені можна буде тоді вже не летіти.
— А я хіба що кажу? Давай!
За дров'яними сараями простягався пустир, куди ніхто ніколи не заглядав. Там, на пагорку, стояла залізна бочка. В ній колись тримали воду — на випадок пожежі. Тепер води там не було. В цій бочці спокійно могли вміститися і я, і Ромка. От тільки як її закинути в небо?! Це здавалося неможливим. Ви ж уявляєте собі, скільки може важити залізна бочка!
І ми почали майструвати катапульту. Це була каторжна, виснажлива робота. Копали під бочкою траншею, встановлювали пружини, ресори і важелі. Особливо попомучилися ми, коли витягали на дерево, що росло якраз коло бочки, здоровенну каменюку. Ця каменюка, впавши з висоти, мала привести в дію механізм.
Нарешті все було готове. Пізно увечері ми розійшлася по домівках.
Це була наша остання ніч на Землі. Наступного дня, рівно о восьмій годині вечора, мав вилетіти супутник «Ліра-3». На ньому назавжди летіли в міжпланетний простір учні третього «Б» класу Леонід Іщенко та Роман Андрієнко, І ніхто, ніхто на всій земній кулі не знав про цю знаменну подію.
Після уроків, нашвидку пообідавши, ми з Ромкою почали збиратися в дорогу.
Ми приладнали до бочки стару кришку од виварки. Це був «верхній люк». Кришка прекрасно закривала бочку і міцно кріпилася зсередини сталевим дротом. Ніякі космічні сили не змогли б її відкрити.
Дно бочки ми вистелили сіном із старого матраца. Стінки обклали старою стьобаною ковдрою, яка була вже нікому не потрібна. Вийшло дуже м'яко, тепло й зручно. До того ж це рятувало від ударів на випадок зіткнення з якою-небудь планетою.
З харчів у дорогу взяли: буханку хліба, куплену на особисті заощадження; сто п'ятдесят грамів любительської ковбаси, яку придбали на ті ж кошти; вісім холодних вареників з картоплею; три цукерки «Киць-киць», що я не з'їв учора; дві цибулини, один оселедець і пляшку з колишньою газованою водою. Колишньою тому, що корок був поганий і газ увесь вийшов. Проте Ромка запевняв, що вона все-таки поживніша, ніж звичайна вода.
В останню мить я приніс надкушений пиріжок з повидлом, що безпритульно лежав на буфеті в їдальні.
...Без п'яти хвилин вісім. Ми з Ромкою в мовчанні стоїмо біля супутника «Ліра-3». Урочистий момент. Щойно написано прощального листа і покладено під цеглину, до якої прикріплений дитячий першотравневий прапорець.
Ось що в цьому листі:
«Всім! Всім! Всім! Сьогодні, ЗО вересня 1958 року, рівно о 8-й годині вечора, ми, Леонід Іщенко та Роман Андрієнко, вилетіли на супутнику «Ліра-3» в міжпланетний простір. Ми перші хочемо довести, що люди можуть літати в цьому просторі і що для справжніх мандрівників немає ніяких перешкод.
Поставте нам пам'ятник на площі Перемоги.
Прощайте, товариші, ми летимо.
Леонід Іщенко Роман Андрієнко».

Високо в небі незчисленними вогниками сяють зірки. Зараз ми з Ромкою полетимо їм назустріч і ніколи більше не повернемося на землю. Минають останні секунди.
— Ну, пішли! — тремтячим голосом кажу я. Ромка одкрив кришку «люка» і вже підняв ногу, щоб залізти в бочку. І в цю ж мить почувся дівчачий голос:
— Хлопці, а що ви тут робите? Га?
Від несподіванки Ромка випустив з рук кришку, і вона боляче вдарила його по коліну, а в мене забурчало в животі.
З-за сарая з'явилася Тетянка, наша однокласниця й сусідка. Побачивши її, Ромка зразу опам'ятався.
— Геть звідси! — спокійно сказав він.
— Що значить геть?! А може, мені цікаво, — сказала Тетянка й підійшла до бочки. — У що ви граєте? — Тетянка змовницьки прошепотіла: — У прикордонників і шпигунів? Я теж хочу.
— Геть, тобі кажуть, — скипів Ромка, — а то як дам, то полетиш!
— Дуже я тебе злякалась! От не піду і буду вам заважати, раз так!
Оце так номері Що робити? Невже все пропало? За кілька секунд до вильоту через якесь погане дівчисько зривається таке діло!
Здавалося, виходу не було.
І тоді я, — будь що буде, — вирішив все чесно їй розповісти і пояснити всесвітню важливість цієї події. Вона, напевно, зрозуміє й не буде заважати.
Почувши, в чім справа, Тетянка аж підскочила від захоплення.
— Ой хлопці, як це чудово! Візьміть і мене з собою. Я теж хочу летіти!
— Що-о? — ми перезирнулися, обличчя в нас витяглися від здивування.
— Я теж полечу з вами!
Ми безпорадно дивились один на одного. Отакої! Мало вона нам нервів на землі попсувала, так її ще в небо з собою брати! Ні! Ні в якому разі!.. Але як від неї відкараскатись? Адже якщо просто так не взяти, то вона і нам не дасть полетіти. Це точно! Вона така!..
І ми почали умовляти Тетянку.
— Ну, подумай, нащо тобі летіти? Це ж назавжди. Ти ж ніколи більше не повернешся на Землю. Ніколи не побачиш ні тата, ні мами.
— Ну то що? Зате цікаво! Чому все цікаве повинні робити тільки хлопці? Я теж хочу!
— Та ми ж не вмістимося всі в супутнику. Ми тебе не мали на увазі. Тобі немає місця.
— Ось як! Мені немає місця? Так ви теж не полетите! Я зараз же скажу тітці Теклі, і вона вам вуха пообриває за те, що ви її бочку чіпаєте... Тітко Текле! — напівголосно крикнула, Тетянка.
— Ш-ш!.. Замовкни!..
Робити було нічого.
— Гаразд... Залазь! — зціпивши зуби, запропонував Ромка і шепнув мені на вухо: — В крайньому разі ми її викинемо ло дорозі.
Тетянка вмить залізла в бочку.
— Тільки запам'ятай: їсти ми тобі не дамо. В нас у самих мало! — з відчаєм у голосі крикнув я.
— Добре, добре, — безтурботно відповіла Тетянка й радісно загула з бочки: — Ой, як тут гарно! Залазьте, швидше!
І ми з Ромкою полізли. Сопучи й штовхаючись, ми довго вмощувалися. Кожний намагався якомога болючіше штовхнути Тетянку. Тетянка мовчки терпіла. Нарешті всілися. Було тіснувато, але нічого — летіти можна, особливо на небо. В урочистому мовчанні я встав і закрив «люк», тобто прикрутив його дротом до бочки. Потім не своїм, якимось дуже писклявим, пташиним голосом сказав:
— Приготуватися! Даю старт!
Ромка й Тетянка затамували подих. Я щосили потяг за мотузку, до другого кінця якої там, на дереві, була прив'язана здоровенна каменюка. Почувся тріск, щось гупнуло, загримотіло і...
Тетянка вдарила Ромку ногою у вухо, В цей час Ромка штовхнув мене ліктем у потилицю, а я ткнувся носом Тетянці в живіт. Потім Тетянка сіла мені на голову, Ромка турнув Тетянку коліном, а я наступив Ромці на губу...
Яке щастя, що стінки супутника «Ліра-3» були вистелені ковдрою!
Бочка шалено оберталась і підстрибувала. Вісім холодних вареників з картоплею полетіли Ромці за пазуху, оселедець опинився у Тетянки під пахвою, а колишня газована вода вся до крапельки вилилася мені на штани.
І, незважаючи на це, я радісно вигукнув:
— Ура! Ми лети...
Я не договорив, бо якраз у цю мить мені в рот потрапила цибулина.
«Супутник», мабуть, летів уже у верхніх шарах атмосфери. Він обертався все повільніше й повільніше. Раптом об щось ударився п перестав обертатися.
— Ми вийшли на орбіту! — урочисто промовив Ромка...
Кілька секунд пішло на те, щоб розібратися, де чиї ноги, руки, голови та інше...
В бочці було темно. Пахло оселедцем і ще чимсь поганим.
— Цікаво, де тепер Земля? — тихо й печально спитала Тетянка. Їй уже хотілося додому, до мами. І Ромка це зрозумів.
— А-а, попалася! — злорадно захихикав він. — Ото не треба було летіти. А тепер — усе! Тепер ти ніколи не повернешся додому.
Тетянка нічого не відповіла. Вона мовчала. І я теж мовчав.
Гнітюча тиша запанувала в супутнику «Ліра-3». Я, Ромка й Тетянка сиділи й мовчки прислухалися до космічної тиші Всесвіту. І раптом...
Раптом ми почули гучні кроки й голос. По небу хтось швидко йшов лаючись. В усьому Всесвіті лише одній людині міг належати цей голос — двірничці тітці Теклі.
— А біс забрав би цих песиголовців. Знову якогось лиха накоїли! І доки це буде? Ні вдень ні вночі спокою нема.
Я кинувся одкривати люк...
Супутник «Ліра-3» мирно лежав у бур'янах біля дров'яного сарая. Над бочкою стояла двірничка тітка Текля і войовничо розмахувала руками...
Що було потім? Не треба питати.
Тетянці, звичайно, добре влетіло. Але найбільше перепало мені й Ромці.
І не в тім справа, що після хвилюючої зустрічі з батьками ми довго не могли сісти й соромилися показатися людям на очі. І не в тім, що учні в школі два тижні не давали нам проходу і все запитували про враження від космічної подорожі.
Виявилось найголовніше: учневі третього класу для того, щоб побудувати супутник, треба знати... арифметику. А-риф-ме-ти-ку! І сказав це не хто-небудь, а сам Жорка Циган, найпопулярніша у нас людина в школі, чемпіон міста з плавання.
Це було для мене відкриттям.
Довелося братися за арифметику.
Без підготовки, друзі мої, нічого не робиться. Запам'ятайте!
Отак літав я у космос.
Ну все, приїхали!
Вибачте, далі я їду у справах...
Підполковник Іщенко загальмував біля їхнього будинку. Вадька, Борис і Натка вилізли з машини.
— Спасибі!
— Спасибі!
— Спасибі!
— До побачення! — усміхнувся підполковник.
— До побачення!
— До побачення!
— До побачення!
Коли «Волга» від'їхала, Вадька зітхнув, розмахнувся і ляснув Натку по потилиці.
— Ти чого? — смикнулася Натка.
— Щоб не була така розумна! — Вадька повернувся і побіг. Борис побіг за ним.
— Дурень! Вадька-шмадька! — гукнула йому вслід Натка, і на очі в неї набігли безсилі сльози.
Натка любила маму, тата, вчительку Глафіру Павлівну і вареники з вишнями. І Натка терпіти не могла рицини, риб'ячого жиру й свого сусіду Вадьку. Та якщо риб'ячого жиру й рицини можна було все ж якось уникнути, то Вадьки уникнути було неможливо. Бо вони з Вадькою не тільки жили в одній квартирі, а ще й училися в одному класі — четвертому «Г».
Вадька був недоброю, лихою людиною.
Дарма, що всі хлопці його любили і вважали за свого отамана. Це нічого не значить. Бо не самі хлопці живуть на світі, і треба мати совість. І взагалі... Чому, скажіть, будь ласка, Натка повинна бути гіршою за Вадьку? Адже був колись час. Тоді вони були зовсім маленькі і звалися просто діти. І в усьому були рівні. Іграшки мали спільні. Хворіли на однакові хвороби — кір, свинку, скарлатину. Однаково боялися Бармалея і Сірого Вовка і однаково жаліли нещасного козлика, від якого лишилися тільки ріжки та ніжки. Ох, оті ріжки та ніжки! Скільки сліз пролили через них Вадька та Натка — дружних колективних сліз! Натка й Вадька тоді дружили, міцно дружили. Як то кажуть — нерозлийвода.
А потім раптом Вадька зробився хлопцем і сказав Натці: «Ти — баба!»
Натка образилась і сказала: «А ти — дурень!»
І Вадька гупнув Натку кулаком по спині. А Натка тріснула Вадьку портфелем по голові. Так вони перестали бути просто дітьми, а стали хлопчиськом і дівчиськом.
Натка плакала в туалеті, щоб ніхто не бачив. І весь час смикала за ланцюжок, спускаючи воду, щоб ніхто не чув.
«Яка свиня цей Вадька, — думала вона. — Ось я йому покажу, що нітрішечкн не гірша від нього. Він у мене побачить!»
Але це було дуже-дуже важко. Тому що Вадька нічого не хотів бачити й знати.
Не звертаючи на Натку аніякісінької уваги, він грав з хлопцями в футбол, був воротарем. Натка шморгнула носом і теж захотіла бути воротарем. Але їй ввічливо сказали: «Геть звідси! Дівчиська не бувають воротарями; тим паче такі зачухані».
Натка негайно відповіла: «А ви всі хулігани й нікчеми. І футбол ваш — тьфу!»
А Вадьці сказала окремо: «А ти найостанніша мокриця. Я пам'ятаю, як ти рюмсав, коли тобі укол робили. Нехай усі знають!»
Проте на Вадьку це аніякісінького враження не справило. Він тільки глузливо засміявся їй просто в обличчя. І через тиждень раптом навчився плавати.
Натка зціпила зуби і, не задумуючись, полізла у воду, просто на глибоке. Коли через кілька хвилин її витягли, вона вже вміла пірнати. Правда, виринати й триматися на воді ще не навчилася. На це довелося витратити два тижні й випити ціле відро каламутної річкової води. Але Натка не відступала й плавати навчилася. Що, з'їв, задавака противний?!
Складніше було з велосипедом. У Натки не було власного велосипеда. Доводилось...
— Милочко, дай покататися трошки.
— Та ну тебе! Ти й так мені вчора чотири спиці вибила і руль скрутила.
— Я більше не буду. Я вже майже вмію. Дай, Милочко. Я тобі цукеркові обгортки подарую. Гарні! В тебе таких немає.
— Гаразд уже... Тоді й перебивну картинку з квіточкою.
— Добре, — зітхала Натка, не в змозі приховати, як їй шкода перебивної картинки.
Зате глянули б ви на Вадьчине обличчя, коли Натка, нарешті, промчала повз нього на велосипеді, зовсім не тримаючись за руль. Жертви були недаремні.
Звичайно, він не міг їй цього подарувати.
Тому й б'ється.
Натка тинялася по подвір'ю. З дівчатками гратися їй не хотілося. Не цікавили її зараз дівчатка. Дуже їй хотілося чимось дошкулити отому Вадьці. Але чим? Нічого путнього не придумувалося.
Добре було тій Тетянці! Вона хоч у бочці з хлопцями в космос літала.
Натка проходила повз бетономішалку, що лишилася після будівництва сусіднього будинку, і раптом почула тиху розмову. От вони де! Сидять у бетономішалці й секретничають. Натка навшпиньках підійшла ближче, прислухалася...
— Він нам не просто так розказував, — говорив Вадька. — Він натякав...
— Думаєш? — спитав Борис.
— Аякже. «Без підготовки нічого не робиться...» Якби не Натка, він, може, й прямо сказав би: «Готуйтесь, хлопці! Я вам раджу...»
— Може...
— А що? Коли ми виростемо, міжпланетні польоти будуть все одно, що зараз тролейбус...
— Але, звичайно ж, братимуть не всіх. Усе-таки ж це не тролейбус.
— Авжеж... І якщо почати вже зараз, то...
— А що? Через які-небудь десять років ти знаєш, які б ми були! — захоплено вигукнув Борис.
— Усі комісії роти пороззявляють.
— Авжеж, ніхто ж не подумає, що люди з дитинства готувалися.
— От було б здорово! Тоді всі шанси — за нас...
— Правда, складнюща це справа — підготовка. От скажи — у нас хоча б тренажер є, той, що одночасно в різні боки крутиться?
— Дуля у нас є, а не тренажер.
— Або випробування тишею — камера спеціальна. Або — невагомість. Це, мабуть, найголовніше.
— І все-таки треба спробувати. Це ж попередня підготовка. І можна самим організувати й невагомість, і тишу, і це саме... в різні боки.
І тут Натка несподівано й дуже голосно чхнула, бо їй у ніс потрапив цемент.
І миттю, немов чортики на пружинах, з бетономішалки показалися дві голови.
Шиї витягнуті, очі витріщені — ну точнісінько пташенята з гнізда. Кілька секунд вони мовчали, потім розтулили свої дзьоби і... Натці довелося довести, що бігає вона справді не гірше за хлопців.
Цілий день Натка не знаходила собі місця. Оце так да! Оце новина! Вадька з Боркою готуються в космонавти!
Натка зітхала... Борка впертий, Вадька ще впертіший. Це всім відомо. Вони оглухнуть від тиші, вони луснуть від невагомості, але підготуються. Підготуються і полетять у космос. І побувають на далеких невідомих планетах. І повернуться на землю героями. А Натка буде звичайнісінькою нудною бухгалтершею, як Ніна Абрамівна. з вісімнадцятої квартири. О-о-о! Цього не можна стерпіти! Ні! Вона вистежить, як вони тренуватимуться, і сама ще краще натренується.
Після обіду, скоцюрбившись за бочкою біля сарая, Натка вже сидить і дивиться в шпарку. Там, у сараї, на дровах спинами один до одного вже четверту годину, заткнувши вуха пальцями, сидять у темряві Вадька і Борис.
Натка встигла приготувати уроки, встигла пообідати, встигла покататися на Милоччиному велосипеді, а вони все сидять.
Це зветься випробування тишею.
Адже там, у небі, абсолютне космічне безгоміння, і до цього космонавтам треба себе привчити. Там не деренчить трамвай, не цвірінькають горобці, не лається вусатий двірник дядя Стьопа, якому начхати на тишу, бо він пияк, і його все одно не візьмуть у космос.
Натці вже набридло, око болить дивитися в шпарку, а вони все сидять.
І раптом чується гуркіт — розсипаються поліна, і Вадька кричить противним голосом.
Виявляється, космонавт Борка заснув і звалився з дров.
Двері сарая відчиняються, і, чухаючи забитий бік, виходить заспаний Борис, а за ним, похитуючись, змучений тишею Вадька.
В обох вигляд нещасний і жалюгідний. Здавалося б, Натці тільки й радіти й хихикати зараз, та в неї це не виходить. Їй чомусь жаль Вадьку і хочеться разом з ним лаяти Борку, що так підступно заснув під час випробувань.
Наступного дня Натка сиділа в шафі серед одягу і, обв'язавши голову маминою спідницею, дихала нафталіном. У сарай іти вона побоялась — там водилися пацюки. А в космосі пацюки не водяться, й звикати до них не обов'язково. Випробування тишею їй навіть сподобалось: нудно, але не страшно нітрішечки — терпіти можна. Тьху, слабак Борка не витримав!
Тим часом Вадька з Борисом тренувалися далі за програмою. Цілісінький день вони гойдалися на мотузці, прив'язаній до дерева.
Наприкінці невгамовний Вадька сказав:
— Треба катапультуватися. Обов'язково треба катапультуватися.
— А як це?
— Ти що, не пам'ятаєш, як Титов на тренуваннях разом з сидінням вилітав з кабіни, щоб потім на парашуті спуститися? Це й значить — катапультуватися.
— Та пам'ятаю, пам'ятаю, — промимрив Борис, хоч видно було, що він не пам'ятає.
Катапультуватися хлопцям у той день не довелось.
Вадька натер собі руки так, що навіть не зміг робити письмових уроків.
Мотузка теж зовсім перетерлась, бо, коли Натка увечері й собі почала гойдатися, мотузка несподівано тріснула, і Натка, відлетівши метрів на п'ять, гепнулася в калюжу.
— Здається, я катапультувалася, — прошепотіла Натка, витираючи з обличчя грязюку. — Добре, що ніхто не бачив.
Три дні тренувань не було — у Вадьки гоїлись руки.
А на четвертий день була чудова сонячна погода. Блакитне небо сяяло ласкаво й привітно, навіть не вірилося, що десь там, у глибині, жахливий безконечний космос.
На горищі пахло котами, іржавим залізом і тим особливим запахом, який буває тільки на горищі.
Крізь слухове вікно, біля якого причаїлася Натка, видно край даху і глуху стіну сусіднього будинку. Між будинками — щілина завширшки з півметра. Там темно, як в ущелині. Внизу — бита цегла, скалки скла і різне сміття. На даху над щілиною стоять Вадька з Борисом. У кожного до пояса прив'язана мотузка, другий кінець якої протягнуто на горище й закріплено там до крокви морським вузлом.
— Слухай, а ти певен, що буде ця сама, невагомість? — нерішуче питає Борис, з острахом зазираючи в щілину.
— Аякже. Невагомість — це ж і є, коли людина висить у повітрі, ні за що не тримаючись ні руками, ні ногами. Ну, давай!
У Натки чомусь сильно калатає серце, терпнуть ноги. Хлопці водночас лягають на дах, звішують ноги в щілину і потроху починають сповзати. При цьому вони голосно сопуть.
Ось над дахом видно тільки їхні голови. Ось уже й голови зникли, лише руки держаться за ринву. Раз! — нема вже й рук. Мотузки натягнулися й тремтять, як струни; У Натки щось обірвалося всередині.
Кілька секунд було тихо. Потім почувся приглушений Вадьчин голос:
— Борко, ну як? Відчуваєш невагомість?
— Відчуваю... Тільки пояс холерський сильно давить. Прямо живіт перерізує...
Знову запанувала тиша. Потім раптом почувся натужний голос Борисів:
— Слухай, я більше не можу! Якась незручна невагомість. Дуже вже ріже... Н-не можу. Чуєш?
Мотузки нервово засіпалися, і Вадьчин голос прохрипів:
— Гаразд... Вилазь і мені допоможеш. А то я до даху не дістаю...
Одна з мотузок засіпалась ще дужче. Потім почувся тремтячий голос Бориса:
— Вадько! Я не можу вилізти.
— Та ти що? Облиш жарти!
— Ні, серйозно! Не можу! Серйозно!
Мотузки одчайдушно скрипуче попискували.
— Вадько! Давай кричати на поміч! Я не можу, Вадько. Ми зараз розіб'ємось! — Стривай! Не треба ще! Може...
— Нічого не може...
І тут Натка зрозуміла, що «невагомих» космонавтів треба рятувати. Ще мить — вони зірвуться і... не треба тоді космосу — на землі теж можна прекрасно розбитися.
Натка зітхнула й крізь слухове вікно вилізла на дах. Дах був противно слизький і похилий. Натка на животі підповзла до краю і зазирнула в щілину.
Вадька і Борис теліпалися на мотузках, як два черв'яки. У Бориса пояс під'їхав майже під пахви, і ноги метлялися, мов у лялькового Петрушки. У Вадьки, навпаки, пояс з'їхав нижче пупа — він висів униз головою і, як немовля, дриґав ногами, боячись зовсім випасти з пояса.
Обидва жалібно кректали і стогнали.
— Ой хлопчики, я зараз! — заголосила Натка. — Повисіть ще трошки! Повисіть, хлопчики, не падайте! Я зараз!
І вона швидко подалася у слухове вікно.
Натка в розпачі бігала по горищу, весь час промовляючи:
— Повисіть, хлопчики, я зараз! Повисіть, хлопчики, я зараз!
Хоча звідти вони, звичайно, не могли її чути.
«Як же допомогти? Як допомогти?» — стрибало в голові.
Враз Натка побачила довгу дерев'яну жердину з залізним гачком-трійником на кінці. Цією штуковиною двірник дядя Стьопа завжди виколупував сміття в каналізаційних колодязях, шоб не забивало труби. Не задумуючись, Натка схопила жердину і потягла на дах.
Вона обережно опустила жердину і спробувала зачепити Вадьку за ногу. Але гачок зіскакував і не брав. Тоді вона зачепила Бориса за штани. Взяло.
Натка щосили потягла вгору. Від напруження потемніло в очах. Все-таки Натка була дівчинка! Ні, не витягти їй Бориса — сил не вистачає. Раптом щось затріщало, штани розпанахались, і гачок зірвався. Натка розгублено міркувала, що робити. Нарешті збагнула. Опустила жердину другим кінцем і гачком зачепила за ринву.
— Хапайся, Борко! Лізь!
Борка пихкав, як паровоз.
Натка схопила його за комір і тягла до болю у пальцях. І — о радість! — нарешті Борис на даху.
Уже вдвох, спільними зусиллями, за допомогою тієї ж таки жердини вони виловили Вадьку.
І ось Вадька і Борис стоять перед Наткою. Борка білий, як молоко, Вадька червоний, як помідор (від приливу крові; спробували б ви повисіти догори ногами!). В обох тремтять губи і очі великі-великі, зовсім не хлоп'ячі, а просто дитячі, перелякані.
І тут Натка не витримала — вона все ж таки була дівчинка...
— Чого плачеш? — тихо й розгублено спитав Вадька.
Вона не відповіла.
Вадька перезирнувся з Борисом і сказав ще тихіше:
— Та ти ж просто молодець, Натко! Ти ж просто нас врятувала. Без тебе ми б просто, я вже навіть не знаю...
Натка все ще плакала.
Тоді, переборюючи хвилювання, Вадька мовив:
— Слухай, знаєш, а ти теж готуйся з нами, добре?
— Ага, — сказав Борис, гладячи рукою розпанахані штани.
— І, можливо, ти будеш другою в світі космонавткою. Після Терешкової. Хочеш? Космо-Н а т к о ю! — і Вадька, засміявшись з власного дотепу, додав: — Я серйозно, зовсім не глузую.
Натка посміхнулась, крізь сльози. їй чомусь згадався раптом казковий козлик, якого так щиро вони оплакували колись удвох із Вадькою...


ЯБЕДА

— Я більше не буду! Ну, чесне слово!
— Що ж, повірю. Тільки це вже востаннє. Зрозумів? Коли хоч щось — ти не поїдеш... Якийсь хуліган росте, а не хлопець. Більше панькатися з тобою не буду.
— Добре, мамусю. От побачиш, от побачиш.
Валько полегшено зітхнув. І в душі він заприсягся: «Годі! Все! Більше цього не буде!»
Не вперше Валько давав собі такі клятви, не вперше каявся — легковажна він був людина. Але тепер він вирішив остаточно: скільки можна! Тільки й чути: «Ваш Валько вдарив Борю», «Ваш Валько обірвав вірьовку з білизною!», «Ваш Валько заліз у собачу конуру й гавкав...» І просто нестерпно дивитися у вічі мамі, коли вона докоряє: «Знову? Ну чому ти не можеш поводитися, як Толя?»
Ох, оцей Толя — товстий губатий Только, двоюрідний Вальків брат! Чому всі вважають його таким хорошим? Авжеж, він відмінник і щодня чистить зуби. Авжеж, він не стріляє з рогатки і не їздить на трамвайній ковбасі... Але ж він не вміє плавати і не вміє кататися на ковзанах. І плаксій він — як найостанніша баба. Через четвірки ладен крокодилячі сльози лити. А коли вони були молодші і їм траплялось битися, Толя завжди лупцював Валька, бо був на півроку старший і дужчий. Причому побитий Валько мовчав, а Толя ревів. Б'є і плаче, б'є і плаче. І виходило, що винен, звичайно, Валько — він, мовляв, кривдник, він хуліган. І так усе життя...
Але Толі не треба виправлятися. Виправлятися треба Валькові.
Мама пішла. Дома — нікого. Поскучавши трохи в кімнаті, Валько йде у двір. На обличчі в нього сум і нудьга. Таке обличчя в нього буває тоді, коли вій хворий або коли пише у класі контрольну.
З майданчика лунають крики, свист, галас — хлопці грають у футбол. Хтось, вгледівши Валька, гукає:
— Валько, гайда сюди, нам нападника дуже треба.
Валько зітхає:
— Не хочу.
І власний голос здається чужим, незнайомим. Як хочеться Валькові пограти у футбола! Та ні, небезпечно. Хіба минулого разу він навмисне «костильнув» Ігоря? Зовсім випадково, в азарті. А скільки крику було: «Скалічив дитину!»
Скалічив... Он як ганяє м'яча «каліка»!
Підходить Алик, худенький щуплий хлопчина, він погано грає у футбола і тому майже ніколи участі в грі не бере.
— Пішли на трембулі покатаємось.
«Трембуль» — це трамвай, кататися на ньому «зайцем» — страшенна насолода.
Але Валько хитає головою.
— Пхи, — каже Алик і відходить.
«Тобі, звичайно, «пхи»! Тобі не треба виправлятися».
Яскраво сяє сонце, цвірінькають горобці, деренчать на вулиці трамваї, і весело галасують на майданчику футболісти. Життя, повне спокус і радощів, вирує навколо.
А тут виправляйся.
Це дуже нудно, та що поробиш...
Окрім щирого рішення взагалі виправитися, у Валька ще є для цього одна дуже конкретна причина. Сьогодні о четвертій має під'їхати дядько Володя і взяти його з собою на полювання. Дядько Володя, мамин брат, завзятий мисливець, має власну «Волгу» і, коли сезон, щосуботи їздить на полювання. То в Іванківський район, у ліси, то на річку Удай, то під Чернігів. Уже давно він обіцяє взяти з собою Валька і Толю. Але все якось не виходить: то погода непідходяща, мама не пускає, то (і це найчастіше) місця в машині не вистачає — стільки дорослих мисливців. А сьогодні обіцяв точно. І їдуть вони не куди-небудь, а в село Дейманівку, що на Удай-ріці.
«Місця, — каже дядько Володя, — Ельдорадо! Очерети — три метри заввишки. Зарості — просто джунглі. Дичини — як гною. І крижаки, і чирята, і лиски, і бекаси, і чого тільки нема!»
Ночуватимуть тут же на березі, у наметі. Звечора риби наловлять, юшки на багатті зварять. Дядько Володя з своїми товаришами-мисливцями історії різні розповідатимуть до самісінької ночі, поки не погаснуть у вогнищі останні вуглинки. Немає нічого кращого на світі, як ото лежати на сіні біля багаття, дивитися у вогонь і слухати розповіді дорослих про всякі цікаві випадки... Іскри з вогнища летять у небо і стають зірками, в річці скидається риба, десь в очереті зрідка скрикує якийсь птах...
А вдосвіта — на човен і в очерет. Обережно, без звуку веслує дядько Володя, з тихим шурхотом розсуває човен зарості. Клубочиться, стелеться по воді туман. Сидячи на кормі, щулишся Від ранкової прохолоди. Ось поволі випливає з-за очерету сонце — велике тьмяно-біле коло. Зараз на нього ще можна дивитися, і не боляче очам. А за кілька хвилин воно розжене туман і засяє так, що мимохіть замружишся.
І враз — плюсь-плюсь-плюсь! Лоп-лоп-лоп! Фш-шш... — з плюскотом зривається з води і злітає крижень.
Дядько Володя хапає рушницю:
Бах! Бах!
Та летить, витягнувши довгу шию і часто-часто махаючи крилами, красень крижак.
— Ех, пропуделяв! — зніяковіло каже дядько Володя, переламуючи рушницю і виймаючи гільзи, що димляться і гостро пахнуть порохом.
А серце в тебе б'ється так сильно, як у того самого крижака, що ген-ген полетів над очеретами.
Але все це Валько поки що знає лише з оповідань дядька Володі. Валько ще ніколи не був на полюванні, ані разу в житті.
Тиняється Валько по подвір'ю, місця собі не знаходить.
І Враз думка майнула в нього: а чого це він має весь час отак пасивно виправлятися, тільки берегтися, аби чогось не накоїти. Адже можна й активно виправлятися, — вчинити щось благородне і хороше.
Це навіть цікаво.
Цікаво то Цікаво, але й нелегко.
Найблагородніше це врятувати потопаючого або винести з пожежі немовля. Але ж де ти візьмеш пожежу, як її нема! А втопитися в них у дворі можна, хіба що встромивши голову у відро з водою...
Заступитися за малюка? Або допомогти якій-небудь бабусі нести кошика?
Ет! Як не хочеш робити ніяких благородних вчинків, то ці бабусі з важкими кошиками просто юрбами ходять! А тут — хоч би тобі одна!
І малюків, як на зло, ніхто не ображає...
Раптом Валько побачив на паркані кота Фімку. Це був здоровенний смугастий котяра, мерзотник, яких світ не бачив. Це він з'їв Вальчиного чижа. І золотих рибок з акваріума лапою повиловлював і теж схрумав, злодюга нещасний.
А тепер, звиваючись змією, він повзе по паркану до пташеняти, що, мабуть, тільки вчилося літати і сиділо на паркані, стріпуючи крильцями. Ач що задумав, мармиза смугаста. Ану, дзусь! — щосили закричав Валько.
Та Фімка навіть оком не моргнув. Цей негідник не боявся крику. Він давно звик до криків і не звертав на них уваги.
— Ну стривай! — розсердився Валько, схопив камінь, прицілився і жбурнув. Камінь чиркнув Фімку по хвосту, Фімка сторчака полетів на землю і... дзень! — у ту ж мить почулося за парканом.
Валько так і присів.
Цей знайомий звук міг означати лише одне — Валько розбив вікно.
Не одне вікно розбив на своєму віку Валько. І завжди бувало неприємно. Але такого противного страху він не відчував ніколи.
На якусь мить він заціпенів. Потім крутнув головою праворуч, ліворуч — чи не бачив хто? Здається, ніхто.
І за кілька секунд він уже був у себе на третьому поверсі. Так швидко, мабуть, не бігав жоден чемпіон у світі.
Тільки б не довідалась мама! Все що завгодно, але тільки б не довідалась мама! Потім він їй сам усе розкаже! Сам, чесне слово! Але тільки не зараз, тільки не сьогодні!
Було три години дня. О пів на четверту прийде мама. О четвертій приїде дядько Володя.
Валькова доля має вирішитися за півгодини. Довідається чи не довідається?
Адже він не хотів. Він хотів, щоб було благородно... Смугастого Фімку... Злодюгу...

* * *

Ляля вчилася в першому класі. У неї біляві кіски з бантиками і великі сіро-зелені очі. На щічках ямочки — дуже навіть симпатичні. Таких дівчаток малюють на зубному порошку і на цукерках «Щасливе дитинство».
Вона ходить навшпиньках, пальчики відставляє вбік і губоньки закопилює по-особливому. Це тому, що вона хоче стати балериною. Взагалі вона дуже хороша дівчинка. Так вважають дорослі. А діти у дворі знають одне: Ляля — ябеда. «Ябеда-донощиця, свиняча помошниця!»
— Тьотю, а ваш хлопчик штани порвав.
— Дядю, ваша Томочка сніг їла.
— Софіє Павлівно, а Володя на поручнях катався.
І хлопчика тягли додому за вухо, а Томочка діставала по губах, а Володя — по тому місцю, на якому катався.
Не любили діти Лялю.
Ходила вона по подвір'ю чистенька, акуратненька, з презирливо закопиленими губками. Сама ніколи на поручнях не каталась, не їла снігу і не рвала штанів. Але ніхто їй не заздрив.
І ніхто не хотів з нею гратися. Крім однієї шестирічної Томочки, яка була дуже доброю і не вміла ні сердитися, ні тим паче сваритися.
Сьогодні Томочки у дворі не було, і Ляля нудьгувала. Вона намагалася не показувати цього, але важко стояти осторонь, бачити веселі ігри дітей і знати, що тебе в ці ігри не приймають!
Подвір'я було велике, з багатьма затишними куточками, де можна сховатися так, що тебе ніхто не побачить. В один з таких куточків, під кущами бузку біля паркану, і залізла від нудьги Ляля. Причаїлася у напівтемряві, дивиться, як гусінь по гілочці повзе. Коли нудно, і це розвага.
Аж чує:
— Ану, дзусь! — Вальків голос.
Глядь — стоїть перед парканом Валько і свариться кулаком, а на кого — з-за кущів не видно.
Потім камінь схопив, розмахнувся... І коли почула Ляля, як дзенькнуло за парканом скло, і побачила, як дременув переляканий Валько, — від нудьги Лялиної й сліду не лишилося.
Валько розбив вікно, і ніхто, крім неї, цього не бачив!
Ляля вилізла з кущів.
Як приємно повідомляти що-небудь таке, чого ще ніхто не знає!
Першим Лялі зустрівся Алик, який все ще шукав собі напарника для катання на «трембулі».
— Твій друг Валечка тільки що розбив шибку, — удавано байдуже мовила вона, проходячи повз Алика.
— У-у, ябеда, — похмуро промимрив він їй услід. Потім Ляля ходила по всьому подвір'ю і говорила:
— Знаєте, Валько розбив вікно!
— Ви не чули, Валько вікно розбив тільки що.
— От жах — Валько вікно в сусідньому дворі розбив.
Та особливого враження ні на кого це не справило. Не вперше було чути про Валька таке. І ніхто ж не знав, що сьогодні він цілий день виправляється.
Тоді Ляля стала вартувати біля воріт. Вона знала, на кого її слова справлять враження — на Валькову маму. Тепер Ляля тільки боялась, щоб хто-небудь не сказав Вальковій мамі раніше, ніж вона. Ляля вже шкодувала, що роздзвонила про це на весь двір. Їй навіть здавалося, що декотрі діти спеціально граються неподалік від воріт.
І коли з'явилася Валькова мама, Ляля одразу кинулася до неї.
— Тьотю, тьотю, а ваш хлопчик вікно розбив!
Валькова мама зітхнула, і обличчя її стало сумне-сумне.
— Де? — спитала вона тихо.
— У сусідньому дворі... Через паркан... Каменюкою... — Ляля хотіла було розказати всі подробиці, але Валькова мама вже не слухала її. Швидким кроком, навіть не глянувши більше на Лялю, вона попрямувала додому.
Валько умів грішити, умів каятися, але брехати Валько не вмів. Особливо мамі.
Глянувши на Валька, мама вже могла навіть не питати. Але вона все-таки спитала:
— Ти розбив вікно?
Валько мовчки схилив голову.
Мама чомусь не стала його лаяти, а лише сказала:
— Я піду вибачусь і скажу, що сьогодні домовлюсь із склярем.
Валько не встиг навіть рота роззявити, як мама пішла. А втім, виправдовуватись у Валька не було зараз ні сил, ні бажання. Він тільки подумав: «Значить, хтось усе-таки бачив».
У голові було порожньо.
Валько стояв біля вікна і дивився вниз на вулицю. По вулиці проїздили машини, і щоразу, коли проїздила «Волга», серце Валькові завмирало. Отак цього літа він уже багато разів, майже кожної суботи, стояв і ждав. Але тоді було зовсім інакше...
У коридорі грюкнули двері — прийшла мама. Валько обернувся. Але мама в кімнату не зайшла, а пішла на кухню. Коли ж Валько знову глянув у вікно — біля під'їзду вже стояла блакитна дядькова «Волга».
«Хоч би не було місця, хоч би не було місця», — задихаючись, поспішно подумав Валько.
З машини вийшов дядько Володя, потім — Толя. Толя був у старому лижному костюмі, через плече в нього висіла фляжка, на грудях — батьків бінокль. Сумнівів бути не могло — Толя їхав на полювання.
Знову грюкнули двері, і в коридорі почувся веселий голос дядька Володі:
— Де твій мисливець-сміливець? Щоб через хвилину був готовий. Ми негайно лягаємо на курс. А то не встигнемо на вечірній переліт. Мерщій!
— Він не поїде, — почувся мамин голос.
— Як?!
— Дуже просто, не заслужив і не поїде.
Дядько Володя ще щось говорив, і мама говорила, але Валько вже нічого не чув. Він до болю закусив нижню губу — вона зрадницьки тремтіла. Валько ніколи не плакав, завжди пишався цим і не хотів... не хотів... щоб...
Потім він бачив, як з під'їзду вийшов дядько Володя, як він сказав щось Толі і Толя знизав плечима і поблажливо, по-дорослому посміхнувся. І не було на Толиному обличчі ані крапельки жалю, а лише погано прихована радість, що сам він їде... Вони сіли в машину і поїхали. А Валько стояв біля вікна і дивився на те місце, де була машина. І хоча вулицею один за одним проїздили автомобілі, вона здавалася йому зовсім порожньою...

* * *

Ляля пообідала і знову подалася надвір.
Вона повільно спускалася сходами, тримаючись рукою за поручні.
Ляля завжди повільно й обережно спускалася сходами, боячись спіткнутися, — адже вона збиралася стати балериною і берегла ноги.
Раптом вона почула вгорі голоси і спинилася. Вона впізнала голос Валькової мами. Валькова мама стояла на площадці і розмовляла з сусідкою.
Лялин тато завжди жартував з цього приводу: «О, знову зійшлися біля перелазу».
Ляля на мить згадала про це, але одразу ж забула, так привернула її увагу розмова.
— Ви знаєте, такий у мене настрій, просто жах, — говорила Валькова мама. — Покарала свого і так шкодую тепер... Не можу дивитись, як він переживає.
— А що таке?
Та розумієте, мав він сьогодні їхати з моїм братом на полювання. Так збирався, так готувався! Ви ж знаєте, що це для хлопця значить. А зранку сьогодні — завинив. Я попередила: коли ще що-небудь — не пущу. Приходжу — а мені кажуть: вікно розбив. Я зопалу й не пустила.
— Ну що ж — правильно. Треба їх виховувать... А то...
— Стривайте. Пішла я одразу (це у сусідньому дворі), дивлюсь, дійсно біля одного вікна на першому поверсі побите скло лежить. Але вікно вже засклене, замазка свіжа. Щось, думаю, швидко вставили. Пішла — дома нікого нема. А це півгодини тому пішла знову. І що ви думаєте? Просто не повірила. Дійсно працював у них сьогодні скляр. Але справа то, виявляється, давня — шибка давно була тріснута. Майстер, коли склив, вийняв її і на землі біля стінки поставив. І лишив. А Валько мій у цю тріснуту шибку і вцілив. Як це трапилось, досі не збагну. Боюсь питати, щоб ще більшої прикрості йому не завдати.
— Ви подумайте! Дійсно, шкода хлопця.
— Як він хотів, бідолаха, на це полювання, ви собі уявить не можете. Просто марив. І, головне, завжди місця в машині не було — ви ж знаєте цих мисливців! А тут і місце трапилося, і Толя, його двоюрідний брат, поїхав, а він...
Ляля слухала, затамувавши подих, і серце в неї билося, як у спійманого шкідливого кошеняти.
Потім їй враз стало холодно.
Вона подумала, що її зараз побачать. Хоч вона була на другому поверсі, а жінки стояли на площадці третього.
Та Лялі чомусь здавалося, що її обов'язково повинні побачити. От зараз підійдуть, перехиляться через поручні і побачать.
І Ляля стрімголов кинулася вниз по сходах, забувши в цю мить про те, що вона збирається стати балериною...
Вона знову залізла в кущі біля паркану і сиділа там, причаївшись.
Чого вона ховалася — вона б сама не змогла пояснити.
Їй згадалося, як зовсім недавно були татові іменини. Було багато гостей, повна кімната. Ляля любила свята. Любила, коли шумно й весело і багато людей. Ляля танцювала перед гістьми у костюмі Сніжинки — в білому марлевому платтячку і в короні з вати. Гості гучно їй аплодували, і вона була щаслива. Вона так розійшлася, що не хотіла спати. Вона б танцювала, танцювала й танцювала. Але гості хотіли співати своїх дорослих пісень і танцювати свої дорослі танці — танго, фокстроти і вальси. І мама силоміць одвела Лялю і поклала в постіль.
Як жахливо було лежати в темній кімнаті, бачити лише вузеньку смужку світла біля дверей і чути веселий галас за стіною! Ляля довго плакала і не могла заснути...
А що таке полювання? Ляля намагалася уявити собі і не могла. В уяві виникали розмальовані індійці з списами, лялькові тигри і леви з дитячих книжок і чомусь кумедне оленя Бембі. І крутилися слова пісеньки: «Враз мисливець вибігає, прямо в зайчика стріляє...»
— Ой!
Це вже було не з пісеньки. Це мимоволі скрикнула Ляля. Бо побачила, що біля кущів стоїть Валько.
Це було так несподівано і страшно, що вона спершу подумала — привиділось. Але то був живий Валько. Чому він тут опинився?
Охоплена жахом, ламаючи гілки, Ляля кинулась крізь кущі. Валько одсахнувся з несподіванки.
Ляля спіткнулася і з усього розгону гепнула на землю. Спробувала підвестися й сіла, схопившись за коліно.
Валько підійшов до неї.
Вона пригнула голову і затулилась рукою.
— Чого ти? Що з тобою? Забилася?
Ляля мовчала.
— Боляче?
Ляля заплакала.
— Ну чого ти? Ну, вдарилася? Пхе, зовсім маленька подряпина. Не плач. Хочеш, я тобі допоможу. Додому одведу. Ну, вставай.
Він заспокоював її!
Ляля ще дужче заплакала, голосно схлипуючи і не витираючи сліз.
Валько розгублено дивився на неї...
Хіба він міг знати, що вона плаче зовсім не тому, що болить коліно...


ФЕДЬКО- СОЛІСТ І КОБИЛА МУСЬКА

То конюх дід Кадикало винен в усьому.
Якось на Перше травня співали біля школи пісень. Дорослі під керівництвом учительки Ольги Маркіянівни. А дітлашня собі окремо, без усякого керівництва. Сиділи на спортмайданчику і, перекрикуючи одне одного, виводили: «Любовь кольцо, а у кольца начала нет и нет конца...» — таку собі непедагогічну для їхнього віку пісню (користувалися тим, що Ольга Маркіянівпа за дорослими співами їхніх пісень не чує). Підійшов дід Кадикало. Стояв, слухав-слухав, а тоді каже:
— Ну й голос у тебе, Федько! Мов єрихонська труба. Бути тобі, брат, солістом. Як Йосип Кобзон або Лев Лещенко. Гроші лопатою загрібатимеш. Колись на «Волзі» повз мене проїдеш і не зупинишся...
Сказав дід, хмикнув у вуса і пішов собі пити пиво.
А слова його лишилися у Федьковій голові.
На другий день по телевізору передавали естрадний концерт. І виступав Лев Лещенко. І так же ж виспівував, так виспівував, і такий же ж він був гарний, що старша Федькова сестра дев'ятикласниця Оксана тільки зітхала, дивлячись на нього закоханими очима.
І Федькові подумалося: «А що?.. Мабуть, непогано бути солістом. Стій собі на естраді і тільки рота роззявляй. Ні тобі алгебри, ні тригонометрії для цього не треба... І Галька з п'ятого «Б» попозітхає тоді — не задиратиме носа...»
Коли концерт закінчився, і Оксана пішла гуляти, і в хаті нікого не було, Федько підійшов до дзеркала, прокашлявся і, стараючись наслідувати манеру співу Льва Лещенка, затягнув:

Летять, ніби чайки, всі дні і ночі
В синю даль, в синю даль...
А серце мені шепоче:
«Кинь печаль, кинь печаль...»

Йому щиро здалося, що співав він не гірше за Лещенка. В усякому разі сам собі він дуже сподобався. І така раптова радість підхопила його на крила, що в животі залоскотало, і він засміявся. Життя враз уявилося веселим святковим карнавалом. I вже бачилося Федькові, як виходить він на сцену у розкльошених білих штанях і мережаній шовковій сорочці. З довгими, аж до плечей, кучерями. В руках мікрофон. А диктор оголошує: «Лауреат міжнародного конкурсу Федір Таратута!..» І зал вибухає оплесками... А в першому ряду сидить учителька Ольга Маркіянівна і розчулено витирає очі й згоряє від сорому, що колись насмілювалася ставити йому двійки з такої непотрібної співакові алгебри... І хтось із залу кидає йому під ноги букет червоних троянд. Ну, звичайно ж, це Галька з п'ятого «Б» класу. Он вона ховається за спинами...
Ех-х-х!.. Як прекрасно живеться на світі співакам-солістам!..
Найвірніший шлях до сцени, звичайно, консерваторія. Але у консерваторію п'ятикласників не беруть. А чекати, поки закінчиш ту школу, — дуже довго.
Лишається одне — самодіяльність. Скільки видатних співаків прийшло з самодіяльності — і Сергій Лемєшев, і Євгенія Мірошниченко...
Але самому пробиватися через самодіяльність якось воно не... не той.
Ансамбль!.. От що треба!
Гуртом завжди легше. І не так страшно.
Федька охопила рішучість...
Олесь, Сашуня, Карпо і Люсик чекали його, щоб іти в стайню — піонери їхнього загону взяли шефство над кіньми.
— Хлопці! — підбігаючи, вигукнув Федько. — У мене ідея!
— Яка? — спитав Олесь.
— Геніальна!.. Ми організовуємо ансамбль!
— Що? — перезириулися Карпо й Сашуня.
— Який? — здивовано наморщив лоба Люсик.
— Ансамбль пісні. На зразок грузинського «Ореро», білоруських «Піснярів» абощо.
— Тю! — Карпо й Сашуня знову перезирнулися.
— Так це ж треба бути музикантами, грати на різних інструментах, — сказав Олесь.
— А ми ж тільки на пузі вміємо, — хихикнув Люсик і забарабанив себе по животу.
— Слабаки! Навчимося! — незворушно промовив Федько. — А поки що можна й без інструментів. Як наш український «Явір». Головне — співати!
— Так ми ж і співати не... — почав Олесь, та Федько його перебив:
— Мовчи! За всіх не розписуйся! Співатиму я. А ви будете підхоплювати. Ану гайда у ліс на тренування... тобто репетицію.
— А як же коні? — перезирнулися Карпо й Сашуня.
— Обійдуться. Без нас жили й далі проживуть.
— Та ну... — почав Олесь, та Федько знову його перебив:
— Цить! По шиї хочеш? Розбалакався! Ану гайда!
І хлопці слухняно гайнули за Федьком.
Федько був у них верховода. Він найдужчий у класі і може однією лівою побороти будь-кого.
По дорозі до лісу Федько малював хлопцям захоплюючі картини майбутнього життя ансамблю:
— На гастролі поїдемо. По Україні. Потім по республіках. А тоді й за кордон...
Недовірливі спершу хлопці потроху запалювалися ідеєю.
— А що? Самодіяльні ансамблі теж їздять. Я знаю, — підхопив Люсик.
— Навіть шкільні! У мене двоюрідна сестра з шкільним хором їздила у Таллін, — докинув Сашуня.
— Ага, — підтвердив Карпо.
— От побачите, як ми утнемо, от побачите!.. На пластинку запишемось. На магнітофон! — вигукував Федько, вже ніжно обіймаючи за плечі Олеся, який ще хмурився (він був самолюбний і важче, ніж інші хлопці, переносив командирськой тон Федька).
Резонанс у лісі був прекрасний — як у концертному залі. Височенні щоглові сосни стояли немов колони, і це ще більше підсилювало враження концертного залу.
І, може, через той резонанс перша репетиція всім сподобалася.
Федько гучно заспівував, хлопці дружно підхоплювали, і пісня злітала над соснами аж до хмар. Все лісове птаство замовкло і тільки з трепетом слухало.
Поверталися з лісу збуджені і веселі.
Ансамбль вирішили назвати «Орбіта» (сучасно і оригінально).

...Кобила Муська на естраді виступати не збиралася. Вона була звичайна собі кобила, руда, з білою лисиною і сонними кобилячими очима. Немолода й похнюплена. Де їй було розуміти Федька, свого шефа!..
А він, після того, як вирішив стати солістом, кобилу Муську просто зненавидів. Шкребти, чистити кобилу, прибирати після неї кінські яблука тепер здавалося йому вкрай образливим для його високого покликання.
— У-у, шкапа! Щоб тебе грім убив! — зціпивши зуби, шипів він, пораючись біля неї. — Ану поверни! Ану! — і він із злістю копав її ногою. Кобила тільки пересмикувала шкірою і позирала на нього сонним оком.
Репетиції ансамблю «Орбіта» тривали. Правда, одностайного захоплення, як під час першої репетиції, вже не було. Треба вам сказати, що голос у Федька справді був гучний.
Але, чесно кажучи, досить противний. Бо не було у Федька ні слуху доладущого, ні так званої музикальності. І Федько не стільки співав, скільки, вибачте, кричав, горлопанив. А хлопців між тим весь час поправляв і командував:
— Не так! Не так! Голосніше! Не туди тягнете! Куди потягли?! Не так! Спочатку! Все спочатку! Ледарі! Сачки! На гастролі хочете, а співаєте, як воли на ревищі.
Хлопці тільки перезиралися і зітхали.
Дев'ятого травня на День Перемоги у сусідньому селі, де було правління колгоспу і клуб, відбувався великий концерт самодіяльності. Федько із своїм ансамблем, звичайно, не міг пропустити цього концерту.
Село було далеченько, кілометрів сім.
— Ну, гаразд уже!.. Запрягайте Муську та їдьте, — милостиво сказав дід Кадикало. — Тільки ж глядіть, обережно. Воза мені у канаву не перекиньте.
...Концерт Федькові не сподобався.
— Хіба то концерт! Хіба то солісти!.. Слабаки! Ота, що «Солов'я» співала! Га? Дзижчала ж, як циркулярка. А той, ідо «Ой вербо!..» Тільки губами плямкав. Ми б хіба ж так заспівали.
Хлопці стримано мовчали. Їм не хотілося сперечатись. Кобила Муська теж мовчала. Кобила Муська концерту не бачила. Поверталися додому поночі.
— Ой, вербо-вербо... — щосили затягнув Федько.
— ...де-ге ж ти зросла!.. — не дуже охоче підтягли хлопці.
Та потроху розспівалися. Нудно їхати мовчки.
І як почали з «Ой вербо!», так і продовжували співати отих, що починалися на «Ой» — «Ой не світи, місяченьку», «Ой цветет калина», «Ой наступала та чорна хмара», «Ой не шуми, луже» і т. д.
Федько сидів, звісивши ноги, по один бік воза, хлопці спинами до нього — по другий.
Кобила Муська на ходу пряла вухами — не любила вона крику.
Нарешті хлопці захрипли й примовкли.
Федько сидів, метляючи ногами. І раптом нога його попала між колесом і возом.
— Ой, нога! — закричав Федько.
— Ой, нога-нога! — дружно підхопили за спиною в нього хлопці. Вони думали, що він затягнув нову пісню.
— Ой, болить! — знову закричав Федько.
— Ой, болить-болить! — знову дружно підхопили хлопці. Вони ж звикли, що Федько не співає, а кричить.
Ще б трохи, і, може, лишився б Федько калікою на все життя. Від розгубленості і болю він забув, як зупиняють коней.
Але кобила Муська була доброю і розумною кобилою. Вона серцем відчула, що тут діється щось не те. І сама спинилася...

Ансамбль «Орбіта» так і не виїхав на гастролі. Він припинив своє існування.

Хтозна, про що думає тепер кобила Муська у той час, як шеф Федько Таратута старанно розчісує їй гриву і вибирає з хвоста реп'яхи.
Вона дрімає, похиливши голову, і тільки раз у раз здригається.
Може, вона думає про те, що справжній верховода мусить бути не лише дужим, а ще й добрим і благородним.
А може, їй просто сниться, що вона виступає на естраді.
Хтозна.
Ніхто не знає, про що думають старі розумні коні...


ОСТАННЯ БОМБА

Водна бомба — це, звичайно, не воднева бомба. Та все-таки це — бомба.
Я не знаю, хто винайшов водневу бомбу. А водну бомбу винайшов Володька Лобода. Як і все геніальне — це дуже проста штука. Береться соска, звичайнісінька гумова соска для немовлят, що надівається на пляшку з молоком. Ця сама соска в даному випадку надівається не на пляшку, а на водопровідний кран. Потім кран потроху відкручується. Під тиском води соска розтягується і незабаром перетворюється на отакенну ковбасяку.
Коли ви відчуваєте, що вона от-от лусне, ви негайно закручуєте кран, перев'язуєте соску ниткою і обережно знімаєте. Бомба готова. Якщо тепер ви її кинете, то від найменшого зіткнення з головою ворога бомба розривається, і вашого супротивника заливає водою з голови до ніг. Ефект надзвичайний! Ворог отетерів і принаймні на півгодини вибув із строю (доки не висушиться або не переодягнеться).
В разі потреби водну бомбу легко можна переробити на автомат-водомет. Для цього на кінчику соски прокушується маленька дірочка (як це завжди робиться при звичайному її застосуванні), і, коли ви стискаєте соску в руках, з цієї дірочки тоненькою цівкою чвиркає вода, короткими або довгими автоматними чергами, залежно від бажання та обставин.
За автомат-водомет також прекрасно може правити дитяча гумова клізмочка-груша.
Коли ви користуєтесь нею, то, крім усього іншого, супротивник відчуває себе ще й морально пригніченим. Отож ви досягаєте подвійного результату. Проте користування «грушею» досить ризиковане. Бо деякі несвідомі батьки вважають це безсовісним хуліганством і активно протестують проти обливання своїх дітей з цього «нецензурного» предмета.
Та Володька Лобода не був би Володькою Лободою, якби звертав на це увагу.
Володька Лобода абсолютно неповторна й неможлива людина. Він не визнає жодних ігор, крім війни.
У Володьки широке вилицювате обличчя і приплюснутий, без перенісся ніс — яку боксера або американського гангстера. Вузькі монгольські Володьчині очі палають божевільним вогнем, коли він гасає по подвір'ю і гаркаво репетує: «Угя!» — що має означати «ура». Якщо треба зобразити постріл, Володька не кричить звичайне «піф», «паф» або «пу». Наставляючи пістолетом вказівний палець, він противним голосом несамовито гугнявить: «Ань-ань! Ань-ань!..» І ці неймовірні звуки сіють у ворожих лавах страшенну паніку.
В цілому Володька типовий палій війни. Він дня не може прожити без пострілів, штурмів, атак. І оскільки він у нас командир і заводіяка, нам доводиться безперервно воювати.
Здебільшого воювали ми з хлопцями із сусідніх дворів.
Та якщо навіть ворога під рукою чомусь не було, якщо він, наприклад, пішов культпоходом у кіно чи готував уроки, Володька все одно не припиняв воєнних дій. Просто він тимчасово виділяв ворога з наших лав і організовував міжусобну війну. Призначався ворожий командир — як правило, довготелесий флегматик Гриша Курочка з сьомої квартири.
Потім ми «маталися» — тобто по двоє, обнявши один одного за плечі, відходили вбік, шепталися, підходили до Гриші та Володьки і говорили:
— Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу?
— Грушу, — говорив, наприклад, Володька. І той, хто був по домовленості «грушею», вливався у Володьчине військо. А нещасне «яблуко» негайно мобілізовувалося у ворожий загін.
Потім Володьчина армія без особливих труднощів вщент розбивала Гришину, і в урочистій обстановці під звуки барабана на лобному місці за кособоким сараєм фельдмаршал Лобода розстрілював із клізми генералісимуса Курочку. Курочка був бездарний полководець і годився тільки для ганебної ролі переможеного. Навіть тоді, коли в нього були всі шанси на перемогу, він не наважувався перемагати — таким сильним був Володьчин бойовий авторитет.
Війни, які розпалював і організовував Володька Лобода, ні в якому разі не можна було назвати справедливими, благородними або визвольними. Зовсім навпаки. В історію людства поряд з війнами Олександра Македонського, Батия і Чінгісхана війни Володьки Лободи ввійдуть як війни несправедливі, загарбницькі й спустошувальні.
Наприклад, розвідка доповідала, що в сусідньому дворі мирні шмаркаті дошкільнята будують з піску атомну електростанцію і грають у м'яча. Володька негайно сурмив похід, влаштовувався раптовий напад, атомна електростанція розтоптувалася, а м'яч забирався і цілу годину не віддавався, незважаючи на гіркі сльози переможених.
Чесно кажучи, нам ці безперервні неблагородні війни остогидли й сиділи в печінках. Ми дуже скучили за такими милими безкровними іграми, як цурки-палки, квач, піжмурки тощо. Але жоден з нас не смів першим заговорити про це. Це було б не по-мужчинському.
Існував неписаний хлоп'ячий закон, згідно якого вважалося, що найбільш чоловіча гра — це війна. Ми підкорялися цьому законові і, терпляче страждаючи, воювали.
Війна відбувалася в нашому дворі за будь-якої погоди: в дощ, у мряку, в мороз, у спеку і навіть при сонячному затемненні. Ніщо в світі не могло перешкодити агресивним планам Володьки Лободи.
Гриша Курочка висловив припущення, що нам, очевидно, доведеться воювати в нашому дворі аж до старості, до самісінької пенсії.
Можливо, так би воно й було, якби не одна несподівана обставина. Ця «обставина» нещодавно переїхала в наш будинок. Звали її Леся.
— О, нова шмакодявка з'явилася! — презирливо мовив Володька Лобода, коли вона вперше вийшла у двір. Володька Лобода терпіти не міг дівчисьок і називав їх коротко й виразно — «шмакодявки». Ніхто з нас не знав, що означає це таємне й неперекладне на людську мову слово. Але звучало воно, грубіянське і презирливе, дуже образливо.
Леся, зовсім не соромлячись, підійшла до нас і сказала:
— Здрастуйте, хлопчики. Мене звати Леся. Я в цьому будинку тепер житиму.
Ми знітилися і не знали, що їй сказати. А Володька презирливо хихикнув і мовив:
— Здрастуйте, я ваша тьотя!
Лесю це анітрішечки не збентежило. Вона дзвінко засміялася і знизала плечима:
— От смішний... Ну добре, якщо не хочете, будемо потім знайомитися.
І пішла до дівчаток. А Володька густо почервонів і сказав те, що завжди говорять, коли нема чого сказати:
— Подумаєш!
Проте того дня наш бойовий шлях чогось дуже часто проходив повз лавку, на якій сиділи дівчатка. Це виходило зовсім випадково, якось само собою. Повірте, що цього вимагали виключно стратегічні воєнні міркування й нічого більше. Але щоразу, минаючи лавку, ми чомусь мимохіть робили дуже серйозні задумані обличчя, що, на нашу думку, надавало їм мужнього войовничого вигляду. Ніби ми проходили перед трибуною. Тепер я думаю, що це виглядало досить-таки смішно. Бо дівчатка нищечком хихикали, прикриваючись долонями. Одверто сміятися вони не наважувались, бо добре були знайомі з нашою водною зброєю.
Леся ж чомусь не хихикала. Вона тільки уважно дивилась на нас з неприхованою цікавістю. Ми вирішили, що справили на неї незабутнє враження, і гордо спльовували через губу. Особливо показав себе, звичайно, Володька Лобода. Він скакав, як скажений цап, сильно потів від напруги і якимсь потойбічним шлунковим голосом гавкав своє «Ань-ань!».
Так, захоплення мирних жителів завжди надихало бравих воїнів на бойові подвиги. Ясна річ, навіть самим собі ми не наважувались признатися, що звертаєм увагу на цю новеньку дівчинку Лесю. І старанно приховували це один від одного.
А наступного ранку ми воювали якось дуже мляво й неохоче. Якби це була не міжусобна війна і якби Гриша Курочка за звичкою не визнав себе переможеним, того ранку Володька Лобода був би розбитий вщент — так він бездарно і не до ладу командував.
Лесі у дворі не було. Звичайно, не в цьому справа. Просто ми були не в настрої.
— Погода якась дурепська, спека, — з досадою сказав Володька, щулячись від холодного вітру.
Втім, ця «дурепська погода» не завадила нам буквально через півгодини здійснити потрясаючу по своїй сміливості й красі військову операцію, під час якої ми один за одним пройшли по вузесенькому карнизу на цокольному поверсі. Будь ласка, не подумайте, що це тому, що у двір вийшла Леся. Просто у нас покращав настрій.
Цього разу дівчатка вже не сиділи скромно на лаві і не витріщали на нас очі. Коли ми повернулися з походу на сусідський пустир, то побачили, що Леся з дівчатками грають у піжмурки. І наші дівчата, затуркані й безправні, які боялись навіть голосно розмовляти в нашій присутності, з пронизливим верещанням гасають по всьому подвір'ю і не звертають на нас ніякісінької уваги.
Ми були дуже ображені такою їхньою нахабною поведінкою і вже чекали, що Володька зараз накаже розігнати дівчисьок і змити їх з лиця землі. Проте Володька нічого подібного чомусь не наказав, а повів нас розстрілювати Гришу Курочку. Ми пішли засмучені. Отож погода сьогодні була справді «дурепська», бо настрій у нас знову занепав.
Ми мовчки розстрілювали Гришу Курочку і з тугою в серці прислухалися до веселої біганини та зойків дівчат. Їм було добре. Вони грали в піжмурки. Здається, ми їм заздрили. Бо нам теж хотілося грати в піжмурки. Але військовий обов'язок і дисципліна прирікали нас на нудну нескінченну війну.
Наша армія починала ремствувати. Кожен ремствував пошепки, собі під ніс, щоб не почули інші.
А наступного дня стався небувалий, нечуваний в історії нашого війська випадок. Це був випадок дезертирства. І дезертиром був розстріляний Гриша Курочка. Вій зробив спробу переметнутися до «шмакодявок». Правда, він ще не грав з ними в піжмурки, але весь час крутився біля них і категорично відмовився воювати і взагалі служити в нашій армії. Він, бачите, образився, що його розстріляли з клізми. Пентюх нещасний! Сто разів його розстрілювали, і він — нічого, не ображався. А тепер — на тобі! Лише величезними зусиллями волі Володьці вдалося повернути Гришу до тями. Він добренько дав йому по потилиці і наказав тричі розстріляти його. Проте Гриша зробив свою чорну справу. В наших лавах уже не було колишньої згуртованості й монолітності.
Армія розвалювалася на очах. Бійці розповзалися, як мухи. На завтра троє не стали під рушницю, одмовляючись тим, що мати не пустила, двоє сховалися за невивчені уроки, а один демобілізувався через нежить. Подумати тільки — через нежить! І це — солдат.
Леся виявилась дуже веселою і компанійською дівчинкою. Вона знала таку безліч прекрасних ігор, що в нас просто голови йшли обертом: «Вожатий, вожатий, подай піонера», «Тихше їдеш — далі будеш», «Гігантські кроки», «Гори, гори ясно» і так далі й тому подібне. Цілий день дівчатка верещали від захоплення, а ми, темні, як хмари, похмуро й безпросвітно воювали.
В нас було одне місце, куди дівчатка ніколи ногою не ступали, — наш військовий штаб. Це був досить величенький майданчик на задньому дворі між сараями — сонячний, затишний, порослий веселою молоденькою травкою.
Звідти ми починали всі свої походи, там вирішували всі суперечки, там в урочистій обстановці нагороджували один одного бойовими орденами.
Це було священне місце.
І от одного разу ми прийшли туди і — закам'яніли. Ми побачили жахливу, неймовірну картину. Весь майданчик був перекопаний на грядки, і дівчата пхали в ті грядки якусь миршаву розсаду.
— Ой! А ми тут юннатський городик робимо! — радісно закричала Леся, вгледівши нас.
З військового штабу зробили городик!
У-у-у! Трам-тара-рам!.. Володька засовав своєю гангстерською щелепою, наміряючись щось сказати, та тільки протяжно гикнув — йому забрало мову.
Минуло кілька секунд, під час яких ми накопичували в собі справедливий гнів.
— Пішли! Ань-ань! — нарешті видавив із себе Володька Лобода.
Ми кинулись готуватися до бою — заправлятися. По дорозі Гриша Курочка зненацька згадав, що йому треба негайно бути вдома. У такий момент! Брехав, звичайно. Він просто був справжнім дезертиром! Він не хотів брати участі навіть у цьому благородному бою!
Ми плюнули на нього, і він з щасливою усмішкою підтюпцем подався додому, а ми поплентались до водопровідного крану — готувати боєприпаси...
І от ми віч-на-віч з ворогом. У ворога нервово тремтять кіски, а найлякливіші вже почали рюмсати й витирати очі подолами платтячок.
Ми чекаємо команди, щоб відкрити вогонь. Володька високо над головою підняв величезну водну бомбу. Ще мить і...
І раптом Леся Мельник рішуче йде прямо до Володьки. Йде без усякого страху і вагань.
— Ну що ж, бий, якщо ти воюєш з дівчатками, Аніка-воїн! — голосно каже вона, гордо підвівши голову.
Ви б подивились на Володьчине обличчя! В нього одвисла губа й очі зробилися, як у барана. Цього він не чекав.
— Чому ж не б'єш? Бий! — повторила Леся.
І тут сталося таке, чого історія ніколи не забуде. Очевидно, від нервового збудження Володька надто сильно стиснув бомбу в руках. Вона раптом жалібно схлипнула і... розірвалася у Володьки над головою. Володька тільки встиг шморгнути носом — ніби в нього був нежить. І в носі, звичайно, зразу ж забулькала вода.
Вмить Володька став як мокра курка.
Вода, не затримуючись, збігала по його плескатому носі й перлистими краплями повисала на випнутому підборідді. Чорнильна пляма, яка ще зранку прикрашала його чоло, напливла на ліве око жахливим синцем. Шорстке волосся стовбурчилося в різні боки мокрими страхітливими колючками.
Взагалі вигляд був жалюгідний і нещасний. Ми з стражданням дивилися на свого фельдмаршала і з острахом на Лесю Мельник. Звичайно, вона почне зараз сміятися й кепкувати. Який жах!..
Але ми були дурні.
Леся навіть не посміхнулася. Вона сказала просто й співчутливо:
— От бачиш, облився весь. Теж мені ще! Дай я тобі синець витру.
І вона дістала з кишеньки свою носову хустинку й почала витирати Володьці око. Зовсім як сестра. Володька був у такому стані, що навіть не ворухнувся. А коли синця вже не було, він глухо сказав: «Я сам». Та самому витирати вже було нічого. І Володька повернувся і, ні на кого не дивлячись, пішов.
У похмурому мовчанні ми розбрелися по домівках.
Три дні Володька не з'являвся у дворі. Володька у гордій самотності переживав свою ганьбу. Ми теж переживали, але колективно. З нагоди такого трауру війну було тимчасово відмінено.
На четвертий день ми, як звичайно, зібралися біля парадного. Володьки не було.
— Вдома його теж немає, — сказав Гриша Курочка. — Я заходив. Бабуся сказала, що він пішов гуляти.
Ми вирушили шукати Володьку. Ми обшукали все подвір'я, всі закутки й щілини. Під кінець вирішили зазирнути у свій колишній штаб, хоч були певні, що там його, безперечно, немає. Надто трагічне це було місце для Володьки.
Ми йшли вздовж сарая, за яким був майданчик. І раптом Гриша Курочка, що йшов попереду, відсахнувся назад:
— Тссс!..
Штовхаючи один одного, ми обережно визирнули з-за рогу.
Біля однієї з грядок «штабного городу» навколішки сиділа Леся. Поруч стояв Володька. Він держав у руках пузату водну бомбу, з якої тоненькою цівкою лилася вода.
Полководець Володька Лобода поливав з водної бомби миршаві саджанці помідорів...
...Так уперше в історії людства бомба була використана в мирних цілях.
Мир остаточно переміг війну в нашому дворі.
...Щойно пройшла гроза. В повітрі пахне електрикою і мокрим кожухом. Туркочуть голуби.
І замість войовничого гугнявого «Ань-ань!» по всьому подвір'ю лунає дзвінке й радісне:
— Тра-та-та за Вову, тра-та-та за Лесю!
— Гришо, тобі жмуритися!
І потім:
— Раз-два-три-чотири-п'ять! Я іду шукать! Хто не заховався, я не винуватий!
Як добре жити на світі, коли пройшла гроза!..


ПОМСТА

Наша компанія — це Аба, Вітька Пузатий, Пантя, Васько Губа, Костик і я.
Мене звуть Вітька, так як і Пузатого. Та називають мене всі — Рудий. По-перше, щоб не плутати з Пузатим, по-друге, тому що я справді рудий, як вогонь.
Крім рудого волосся, нічим особливим я не виділяюсь. Я звичайнісінький худий, слабосилий п'ятикласник, яких багато.
Аба — грек, син шевця — зовсім інше діло. Аба — силач. Він дванадцять раз вижимає іржаву рейку, що лежить біля ящика для сміття. Я цю рейку ледь-ледь вижимаю два рази.
Та все-таки мені здається, що я не найслабший. По-моєму, слабший за мене Васько Губа. Він високий, сутулий. Довгі руки ледве не по лікоть виглядають з рукавів. Ніс приплюснутий, очі маленькі, сонні якісь, рот до вух, губи товсті, й нижня завжди одвисає. Ця губа і була причиною його прізвиська. Ходить Васько повільно, човгаючи ногами, говорить, розтягуючи слова, і завжди до всього байдужий... «А-а-а... Я не хочу! А-а-а... Навіщо?»
...Був тихий осінній вечір. В ясному темно-синьому небі миготіли зорі, світив холодний місяць і тяглися на південь зграї перелітних птахів. Двірники згрібали шурхотливе жовте листя в купи, підпалювали його, і густий синій дим, приємно й гіркувато пахнучи, стовпом здіймався до неба і розтавав там у бездонній синяві. І здавалось, що все небо заповнене цим гіркуватим димом і що зорі кліпають від того, що дим їсть їм очі. Було дуже тихо, холодно і приємно.
Ми сиділи просто на холодному асфальті навкруги купи палаючого листя і півголосом розмовляли. Говорили про подвиги, про те,якби це було чудово — зробити що-небудь по-справжньому героїчне і що для цього треба. І всі зійшлися на тому, що для цього, насамперед, потрібні сміливість, сила й спритність.
Запанувало мовчання: кожен думав про себе — чи є в нього ці якості.
І Аба сказав:
— Взагалі... якби, звичайно, довелося... Я б, напевно, зміг, по-моєму...
— Жвичайно, — захлинувшись, зразу підхопив шепелявий Пантя. — Ти жміг би! І я! А що?! Жмогли б! А ось Губа — ні. Факт. А що?
Всі подивились на Васька Губу. У мене одлягло од серця: правду кажучи, я дуже боявся, щоб у цю хвилину не звернули уваги на мене — я не зовсім вірив, що здатний на подвиг.
Губа почервонів і одвернувся:
— А-а-а...
— Ось тобі і «а-а-а», — сказав Вітька Пузатий.
— Ех ти... — Костик затнувся, шукаючи міцного слівця. — Ех ти... тарган губатий. Навіть слова на свій захист сказати не можеш.
— Еге ж, Губа! Відверто кажучи, слабак ти, — сказав Аба.
— Жвичайно, жвичайно, — знову зашепелявив Пантя. — Такий шлабак, прошто штрах. Йому навіть Рудий надавати жможе. А що?! Факт!
— Точно! Рудий йому надає. Ха-ха! — підхопив Вітька. — Ану спробуй, Рудий, ану дай йому! Стукнись з ним для інтересу.
Від цих слів у мене похололо в животі й потемніло в очах. Битись я завжди боявся, не вмів і не любив. До того ж Губа був майже на голову вищий за мене. І за віщо я повинен його бити? Дурниця якась!
— Що, злякався? — дивлячись мені прямо в очі, запитав Аба.
— Жлякався, Рудий?! — повторив за ним Пантя.
«Невже я справді боюсь? — промайнула в мене думка. — Ось тобі й подвиг! Засміють тепер хлопці!»
— Та ви легенько, так лише, щоб дізнатись, хто дужчий! — під'юджував Вітька.
І раптом всередині у мене щось обірвалось — я наважився.
Будь що буде! Не можна допустити, щоб хлопці думали, що я боягуз.
Я підскочив до Губи і з розмаху тицьнув його кулаком в лице. Не влучив — він вчасно підставив лікоть. Я знову тицьнув і знову промахнувся. Не вмів я все-таки битись.
— Так, ще, ще сміливіше! Ех, Губа, слабак. Ось тобі зараз Рудий дасть! — чулось навкруги. — Молодець, Рудий! У вухо його, у вухо! Не бійся!
Губа відмахувався від мене, як від настирливої мухи. А мені все не щастило стукнути його як слід. Нарешті я розпалився, підскочив і, заплющивши очі, вдарив його головою в груди. Він обхопив мене руками, і ми покотилися по землі.
І тут сталося те, чого я ніяк не міг передбачити, починаючи бійку.
Губа спокійнісінько підім'яв мене під себе, сів зверху і, схопивши рукою мій рудий чуб, почав товкти носом в асфальт, приказуючи:
— А будеш лізти? Будеш лізти? Я тебе займав? Я тебе займав?
Він так міцно тримав мене, що я не міг ворухнутись і тільки безпорадно дриґав ногами. А він все товк мене носом у тротуар і приказував. Нарешті я не витримав і попросив пощади. І лише тоді Губа відпустив мене. Коли я став на ноги, все розпливалось перед моїми очима, наче в тумані. Я ладен був провалитись крізь землю, вмерти на місці від сорому, образи, приниження і лютої безсилої злості, яка кліщами душила мене за горло і видавлювала з моїх очей нестримні сльози. Хлопці мовчали збентежені таким несподіваним поворотом справи. І лише Костик пробубонів:
— Неправильно ти, Губа... Не по правилах... Ти ніжку підставив...
Але ніхто не підтримав Костика. Що там казати! Все було вірно. Васько Губа, з якого всі сміялися, слабак Васько Губа у всіх на очах бив мене і товк носом у землю, як найостанніше, найпакосніше щеня, — мене, Вітьку Рудого, який глузував з нього й хотів показати свою силу! Більшого безчестя і приниження не можна було собі уявити!
Я одвернувся і, розмазуючи сльози по замурзаних щоках, сказав тремтячим голосом:
— Дим... проклятий... в очі лізе...
Навіщо я це сказав — сам не знаю. Напевне, я хотів як-небудь виправдати перед хлопцями свої сльози. Кому це було потрібно?
Сказав я ці безглузді слова, повернувся і повільно-повільно пішов по вулиці до свого будинку. Ніхто не вимовив і слова, не зупинив мене.
...Цілий тиждень після цього я не виходив з дому. Це був найтяжчий тиждень у моєму житті.
Я хворобливо, до судороги в горлі ненавидів Васька Губу. Ніколи я ще не переживав такого сильного почуття. Я плакав ночами. І кожну ніч мені снилося, що я жорстоко б'ю Губу, а він валяється біля моїх ніг і просить пощади. Я придумував для нього все нові й нові форми помсти. І я знав, що нічого йому не зроблю.
Інколи я говорив собі: «Дурню! Адже ти сам у всьому винен. Ти ж перший поліз битися. Для чого?» Але тут же я згадував, як у всіх на очах Васько товк мене носом у землю і промовляв; «А будеш? Будеш?»
І ненависть спалахувала з новою силою. Якби він просто побив мене, тоді ще інша справа. А так... Ні! Ненавиджу!..
Минув тиждень. Не міг же я рік не виходити з дому! Ніхто цього не зміг би І я вийшов. Мені було дуже страшно перший раз після всього цього з'явитися на очі хлопцям. А раптом засміють. Але — ні. Жоден з них, навіть базіка Пантя, словом не обмовився. Начебто нічого й не було. Я обережно глянув на Губу. Але і в нього був вигляд, який не викликав ніяких підозрінь, - звичайний сонний і байдужий вигляд. І все пішло по-старому. Як і раніше, ми разом грали в піжмурки, в квача, в цурки-палки, запускали змія, ганяли Абиних голубів (у Аби був цілий голубник), і, як раніше, коли було нудно, хлопці насміхалися з Губи.
І — дивна річ. Здавалось, я повинен був відчувати задоволення від тих загальних глузувань з Губи, з мого ворога. Але я навпаки — переживав якесь неприємне почуття, начебто, сміючись з Губи, хлопці в той же час сміялися і з мене, ніби підкреслюючи моє минуле приниження.
Хлопці, звісно, нічого не підозрівали, вони думали, що я давно вже забув про той випадок. А я не забув. Судорога в горлі минула, а ненависть залишилась.
...Пролетіла золота київська осінь, відшуміли листопадові дощі, і настала зима — чи не найвеселіша пора року. Ми живемо на Річній. Є в Києві така вулиця — недалеко від площі Перемоги І, як не дивно, далеко від Дніпра. Ця вулиця проходить через яр — спочатку спускається вниз, потім круто підіймається вгору. А внизу тече колишня річка Либідь, яка давно вже стала звичайною канавою. Її всі так і звуть — канава. Через канаву — дерев'яний міст. Але по цьому мосту, та й взагалі по нашій Річній майже ніхто ніколи не їздить, особливо взимку. По ній просто неможливо їздити — дуже круті схили: жодна машина не вибереться. А тому взимку Річна перетворюється на ковзанку. Не тільки ми, а й хлопці з вулиць Менжинського, Володарського, Повітрофлотського шосе приходять сюди кататися на санках. Двірники давно примирилися з цим і посипають піском тільки тротуари, а бруківку не зачіпають. І в зимові вечори, коли засвічуються ліхтарі і, розгойдуючись на вітрі, розсипають навкруги сліпучі іскри снігу, на нашій вулиці народу — як на Хрещатику.
По бруківці нескінченною лавиною мчать санки, переганяють одне одного, стикаються, перевертаються й знову летять униз. Сміх, вереск, крики... І яких тільки санок тут немає! І дерев'яні, фабричні; і залізні, і саморобні самокати зі старих ковзанів-снігурочок, і навіть справжні північні нарти.
Але найкращі санки — в Аби. Великі, важкі, міцні. Полозки з чавунних труб, настил із товстих дубових дощок. Справжній танк. Знамениті, непереможні санки в Аби!
До минулого року в нас був звичай — влаштовувати санкові бої. З однієї і з другої гори мчалися загони і зустрічались на мосту. Але після того, як «танк» Аби вщент розбив дерев'яні санки сина аптекаря з вулиці Володарського, бої були заборонені. Та й без боїв скільки радості на ковзанці!
Лежачи на боці або на животі і міцно вчепившись у санки, вихором летиш униз. Дух забиває рвучкий морозний вітер, свище у вухах, сніжинки шмагають в обличчя. І здається, ніби ти вже відірвався од землі й линеш десь у сніжній небесній млі і не вогні вікон та ліхтарів мелькають мимо, а планети й зорі. І чи то від страху, чи то від захоплення — холодно й лоскотно в грудях. І хочеться, щоб цьому польоту не було кінця.
В цей вечір було якось особливо хороше і весело на Річній. Не хотілося йти з неї. Було пізно, і вже то тут, то там чулися сердиті голоси матерів.
— Клаво, я кому сказала, вже дванадцята година!
— Ванько, зараз же ступай додому!
— Якщо ти зараз не підеш додому, вийде батько, буде погано...
І поволі вулиця порожніла. Нарешті залишилася тільки наша компанія. Час і нам додому. Е ні, ще один раз... Ось цей вже останній!..
Ще раз — і все!..
Як хороше! Як дивно хороше!.. Ось тільки... Губа. Якби його не було! Як він мене дратує, клятий Губа! Не можу спокійно дивитись, коли він мчить на своїх довгих вузеньких санках (і треба ж, щоб у нього були такі хороші санки, справжні нарти). Спереду сидить його сестра Зінка, така ж некрасива, з приплюснутим носом і великими губами. А Васько править своєю довгою, як голобля, ногою. У-у, щоб ви... перекинулись!
Ось і зараз ми всі зібралися внизу біля містка, щоб уже йти додому. А його нема. Пішов із Зінкою нагору — ще раз з'їхати. Не міг потерпіти! Чекай його тепер! Я, звичайно, не став би чекати, та хлопці... Ми переступаєм з ноги на ногу. Холодно...
Нарешті! Он уже мчать сани!..
Раптом... Ми навіть здригнулись від несподіванки, почувши шум мотора. Разом обернулися і — обімліли. З крутого спуску з'їжджала величезна вантажна машина. Шофер, очевидно не київський, не знав дороги і випадково звернув на Річну. Тепер він одчайдушно гальмував, та колеса буксували, і машина швидко спускалася вниз до мосту.
Ми, як по команді, повернули голови в протилежний бік, звідки з страшенною швидкістю мчали Васькові санки. І одразу зрозуміли, що зараз станеться. Санковий бій! Зараз Губа зі всього розгону влетить під колеса машини...
— Пропав Губа! — вихопилось у Аби.
Ми завмерли. Губі треба було перекинути санки і, чорт з ними, з синяками, — викинутись на тротуар. Але він розгубився і лише безпорадно гальмував ногами. Дивак! Хіба можна загальмувати на такій швидкості? І звернути нікуди. Санки все ближче й ближче... Ось уже видно широко розкриті від жаху Зінчині очі. Ще кілька секунд...
І тут... Ви тільки, будь ласка, не подумайте, що я вважаю себе за героя. Сам не знаю, як це трапилось і як я зважився. Просто я стояв ближче за всіх до бруківки. І ось, коли санки пролітали повз мене, я раптом кинувся всім тілом на них, упав на Васька, санки перекинулись, і ми всі троє клубком полетіли під міст, у канаву.
Коли я опам'ятався, то побачив, що лежу на льоду і з носа у мене тече кров. Поруч без шапки сидів Губа, а з-під поламаних санок виглядала Зінка. Всі були цілі й неушкоджені, за винятком Васькових санок і мого носа.
Навкруги товпились хлопці й галасували щось подібне до: «Ух, Рудий! Оце так молодець!» Але я їх не чув; Я дивився на Васька, а Васько — на мене. І ми мовчали.
Не знаю, ви, напевно, не зрозумієте. Тому що я сам до пуття цього не розумію. Та я відчував, що у мене враз пропала ненависть до Васька. Пропала. Назавжди. Начебто я помстився. Начебто тепер я з Васьком квити і ні за що мені тепер його ненавидіти. Розумієте — квити! Ех, не можу я цього пояснити!
Мені так легко й хороше було, ніби я з величезної гори лечу на санках, аж дух перехоплює! Я навіть не відчував, що в мене дуже болить ніс.


«ЗЛОЧИН» ЖОРИ ГОРОБЕЙКА

Вітя Деркач приніс незвичайну новину: Жора Горобейко бавиться ляльками!
Якби це сказав не Вітя Деркач, ніхто б не повірив. Але ж Вітя ніколи в житті не брехав. Про це всі знали.
А діло було так. Учора Вітя пішов до Жори спитати, що задано з арифметики (Вітя два дні хворів).
Підходить вже майже до самого Жориного будинку. Ви ж знаєте, де живе Жора Горобейко — на тій старій кривій Митрофанівській вулиці, де самі лише маленькі одноповерхові будиночки, обгороджені дерев'яними парканами. Якась «дореволюційна» вулиця!
Так от, підходить Вітя до самого дому і раптом чує за парканом Жорин голос. Але не в Жориному, а в сусідньому дворі. Вітя вже хотів гукнути, покликати Жору, та передумав: вирішив спочатку подивитися, що він там робить. Зазирнув у шпарку між дошками і... чесне слово, краще б він не заглядав! Те, що побачив Вітя, було неймовірним.
Жора сидів на землі, тримав у руках кирпату ляльку з витрішкуватими голубими очима і одягав на неї білий фартух. «Зараз, Маню, готуватимеш обід. От-от прийдуть гості, а ще нічого немає. Ай-яй-яй, який скандал!»
Вітя на власні вуха чув, як Жора промовив ці слова. І у відповідь... залунав писклявий дівчачий сміх. Крім Жори, Вітя нікого не бачив — заважали кущі. Тому він точно не знає, скільки там було дівчисьок, одна чи багато. Але були, це факт!
Жора Горобейко, воротар футбольної команди третього «Б» класу, грався з дівчиськами в ляльки! Вітя не хотів вірити своїм очам. Та, на жаль, очі його не зраджували. Вітя хвилин десять стояв біля паркана і дивився. А потім... Ви ж розумієте, що Вітя не став відривати Жору від цього «захоплюючого» заняття. Він плюнув і пішов. Яка може бути арифметика, раз такі справи!
Хлопці похмуро мовчали. Оце так новина! Адже навіть дівчатка з їхнього класу вже давно не граються в ляльки.
І тут хлопці згадали, що Жора взагалі останнім часом поводився якось дивно. Після школи поспішав додому, часто пропускав тренування, а одного разу навіть не прийшов на матч... Тепер зрозуміло! Поспішав гратися з дівчиськами в ляльки.
Проміняв футбол на ляльок. І хто б міг подумати! Ну, коли б це був, скажімо, якийсь мамин синок, тюхтій — тоді зрозуміло. А то ж справжній, нормальний хлопець. Кращий воротар в усій школі!..
— Якщо дізнається хтось із третього «А», ми пропали! — сказав Митя Шульга, на прізвисько Вареник.
— Це точно! — погодилися хлопці. — Якщо дізнається третій «А», буде скандал. По всій школі зразу піде плітка, що хлопці з третього «Б» граються ляльками і що їм не в футбола грати, а соску смоктати.
Третій «А» вічно суперничав з третім «Б». Він не міг погодитися з тим, що в третьому «Б» краща успішність, краща дисципліна, а найголовніше, краща футбольна команда, і від заздрості завжди розпускав про третій «Б» різні погані чутки.
І, звичайно, якщо хлопці дізнаються про випадок з Жорою, добра не жди.
— По-моєму, це з Жориного боку просто злочин, — з запалом сказав Вареник. — Зрештою, коли йому вже так закортіло погратися з цими дурними ляльками, замкнувся б собі десь у темній кімнаті, щоб ніхто не бачив, і грався б хоч і цілий день. А то — у дворі та ще й з дівчиськами. Раз Вітька побачив, значить, міг побачити і Льонька Косий з третього «А». Він якраз на Митрофанівській живе... Пропоную оголосити Жорці Бойкот!
— Ну й що? Що це дасть? — спокійно заперечив Вовка Вовченко, капітан команди і найавторитетніша людина в класі. — Бойкот — дурниця! Треба зробити так, щоб він просто кинув гратися в ці... ляльки.
— А як? — спитав Вареник. — Сказати йому — не грайся? А він скаже: пішли геть, я ніколи й не грався, це Вітька все вигадав. Спробуй докажи!
— Дуже просто. Треба його спіймати на гарячому. Підстерегти й застукати. І висміяти так, щоб він на все життя забув це діло!
— Правильно! І сьогодні ж!.. — загукали хлопці. Розмова відбулася на великій перерві у шкільному дворі.
Після уроків мало відбутися дуже відповідальне тренування футбольної команди. Через тиждень — фінальна зустріч з третім «А».
Коли пролунав останній дзвоник, Жора підійшов до Вовки Вовченка:
— Тренування буде?
— На жаль, ні. Відкладається з технічних причин, — і Вовка, примружившись, багатозначно глянув на Жору.
Але Жора не звернув на його погляд жодної уваги. І навіть не спитав, що це за такі «технічні причини». Попрощався і побіг додому.
— До ляльок побіг! Ну, зажди, будуть тобі ляльки! — прошипів йому вслід Вареник.
...Стояв місяць травень. Сонце вже світило майже по-літньому, сліпуче і жарко. Одцвіла черемха, догоряли біЛі свічки каштанів. У садах, у сквериках та на бульварах розпустилися грона бузку, сповнюючи повітря неспокійними п'янкими пахощами. В Ботанічному саду — море зелені; без угаву шумить тут різноголосе птаство. Гарно!..
А на кривій «дореволюційній» Митрофанівській вулиці зовсім тихо. По ній майже не їздять, і між камінням бруківки пробивається трава, а де-не-де — навіть жовті кульбабки. Обабіч ростуть старі каштани. Їхні віти густо переплелися і роблять вулицю схожою на довгий зелений коридор. Маленькі старі будиночки потопають за дощаними парканами в тінистих садах.
Навіть не віриться, що у великому галасливому місті можуть бути такі вулиці — тихі та безлюдні.
Обережно крадучись вздовж парканів і перебігаючи від дерева до дерева, проходять хлопці
Митрофанівською. І весь час підозріло озираються: чи не стежить за ними хто. Але на вулиці тихо й порожньо.
Нарешті Вітя Деркач зупинився і таємничим голосом промовив:
— Тут!
Хлопці скупчилися навколо нього. Відштовхуючи лобами один одного, вони припали до шпарини між дошками. Почувся збуджений шепіт: «Посунься», «Не заважай!», «Не штовхайся, а то як дам!», «Ш-ша, чорти!»
Останні слова належали Вовці Вовченку. Хлопці одразу замовкли і причаїлися.
Спочатку вони нічого не бачили й не чули. Тільки шелест листя та миготіння перед очима осяяних сонячними зайчиками гілок бузку. Але ось десь ліворуч за кущами почувся голос дівчинки. Потім голос Жори. Проте, як не прислухалися хлопці, слів не можна було розібрати.
Штовхаючись і наступаючи один одному на ноги, вони рушили вздовж паркана. Паркан круто завертав праворуч і впирався в глуху стіну якогось сарая. Між сараєм та парканом світилася велика щілина — навіть руку просунути можна.
— Сюди! Тільки тихше! — шепнув Вовка Вовченко, що йшов попереду всіх.
І тут хлопці побачили Жору. Вони заціпеніли і навіть перестали дихати.
Жодних сумнівів не було: Жора грався. Він стояв навколішках перед маленьким іграшковим столиком, за яким сиділи синій плюшевий ведмедик, целулоїдне негреня і знайома вже Віті Деркачу блакитноока лялька Маша. Жора насипав у маленькі жерстяні тарілочки пісок і говорив:
— Зараз ми швиденько поснідаємо і вирушимо в кругосвітну подорож. Пароплав «Санта Марія» стоїть під парами. Здається, вже був другий гудок? Правда, Таню?
— Авжеж, авжеж, треба поспішати, а то запізнимось.
Хлопці чули тільки пискливий тоненький голосок. Самої дівчинки вони не бачили, вона була десь за сараєм.
— Буде тобі зараз подорож! Кругосвітна!.. «Санта Марія!» — прицідив крізь зуби Вовка. — Хлопці, пішли!
Хлопці тільки й чекали його наказу.
Вони швидко перелізли через паркан, скочили в сад, і за якусь мить Вовка Вовченко вже стояв, схрестивши руки на грудях і примруживши очі, перед Жорою.
— Дивіться всі! Дивіться всі! Відомий воротар грається в ляльки. Заслужений майстер спорту по ляльках середньої ваги. От не знав!..
Все презирство, на яке тільки був здатний Вовка, він вклав у ці образливі слова.
Завмерши від подиву і несподіванки, Жора все ще стояв на колінах.
О, це була разюча картина! Вовка Вовченко у величній і гордій позі, а перед ним на колінах, з іграшковою каструлькою в руках, Жора Горобейко!..
— Так хоч покажи, на кого ти нас проміняв, — Вовка обернувся, шукаючи очима дівчинку, голос якої щойно чули хлопці. — Познайом нас з...
І раптом Вовка осікся. Слова застрягли у нього в горлі. Він закліпав очима і завмер з відкритим ротом. Біля сарая під кущем квітучого бузку стояло невеличке ліжко. На ньому лежала бліда худенька дівчинка років дев'яти. Вона була дивно нерухома, немов закам'яніла. Здавалося, її закували в якийсь сліпучо-білий панцир. Було видно лише її тонкі худі руки, що лежали поверх простирадла, і маленьку біляву голівку, ледь повернуту в бік хлопців. Великі темні очі дівчинки дивилися злякано і розгублено.
В саду стало так тихо, що чути було, як десь за кущами заклопотано і невдоволено гуде джміль.
Жора підвівся з землі, обтрусив пісок з колін і, випрямившись, хрипкуватим зривистим голосом промовив:
— Що ж, знайомтесь. Це Таня. Моя сусідка. Тільки... підійдіть, хлопці. Вона... не встає. Вона... в гіпсі лежить. Другий рік уже. У неї хвороба хребта. Тепер їй всього місяць лежати лишилось. Потім вона встане і все буде нормально. А поки що... їй, звичайно, нудно лежати весь час, ну і... — Жора почервонів, — я її розважаю.
Хлопці мовчали.
Ви знаєте, є такий вираз — «хотілося провалитись крізь землю». Дуже влучний вираз! Можливо, вперше в житті хлопці відчули, що він означає. Їм хотілося саме провалитись крізь землю від ніяковості і пекучого сорому. Та ба! Провалитися вони не могли. І сховатися було нікуди. І хлопці підійшли до білого ліжка, що стояло під кущем квітучого бузку, познайомилися з Танею і по черзі потиснули її маленьку худу руку.
А Вовка Вовченко, капітан футбольної команди і найавторитетніша людина в класі, сказав, ні на кого не дивлячись:
— Взагалі, ми... випадково сюди потрапили. Ми тебе шукали, щоб сказати, що тренування сьогодні не буде... з технічних причин.


СИНЄ ВЕДМЕЖА ГРИШКА

1. В н о ч і

Леся прокинулася від голосів.
— Мам, мам, а хто найголовніший вождь на Україні? Ватутін?
— Спи!
— А найголовніший кавалерист? Богдан Хмельницький?
— Спи, тобі кажуть!
— Мам, а хто це хропе?
— Тьотя.
— А хіба тьоті хропуть?
— Та цить!
— А тут завжди пошепки розмовляють?
— Ні. Тільки вночі. Це ж гуртожиток.
— А чому гуртожиток?
— Спи зараз же. А то всіх побудиш, і нас виженуть...
Запанувала тиша.
Було чути лише, як поскрипує металева сітка на ліжку. Мабуть, хлопчик вовтузився і не міг заснути. В темряві Леся не бачила цього, але догадувалась.
Не вперше Леся прокидалася вночі. Вже другий тиждень вона ночувала в цьому невеличкому двоповерховому готелі, де її мати була головним адміністратором. У готель приїздили і вселялися в будь-який час. Леся спала дуже чутко і щоразу прокидалася. Та що поробиш, коли в них капітальний ремонт і навіть стелі немає (тато спить просто неба в спальному мішку).
В номері стояло шість ліжок, Лесине — біля самого вікна. Вікно було розчинене, і знадвору плинули гострі пахощі матіоли.
Леся лежала, уткнувшися в подушку, і ніяка матіола не могла заглушити особливий готелевий запах постелі — чистий, свіжий, але якийсь дуже недомашній. Леся не могла звикнути до цього запаху, він весь час нагадував, що вона не вдома, і їй ставало тоскно. Особливо було тоскно, коли вона отак прокидалася вночі. Мама спала на дивані в себе в кабінеті, а поряд були незнайомі чужі жінки, майже кожної ночі нові. Двічі Леся навіть плакала вночі. Бо їй здавалося, що вона вже зовсім не засне, а до ранку було далеко-далеко. І думка про те, що доведеться безконечно довго лежати у цій чужій недомашній темряві, була страшна. А втім, Леся завжди благополучно засинала.
І на цей раз теж.

2. У р а н ц і

Коли Леся прокинулась, нікого вже в номері не було, крім худорлявої чорноволосої жінки з суворим обличчям і хлопчика років п'яти. Леся одразу збагнула, що це їхню розмову чула вона вночі.
Жінка перебирала якісь папери в папці, що лежала на ліжку. А хлопчик стояв біля вікна й дивився у двір. У хлопчика була стрижена лобата голова з великими відстовбурченими вухами і кирпатеньким веснянкуватим носиком з широким переніссям. Причому замість заглибники на переніссі, як у всіх дітей, у хлопчика був, навпаки, горбок, потовщення, бо він весь час насуплював брови. І від цього обличчя його набувало кумедно-серйозного вигляду.
Не одриваючи погляду од вікна, хлопчик зітхнув і сказав матері:
— Ось подивись, який у людей велосипед.
Жінка мовчки продовжувала перебирати папери.
Леся знала, про кого говорить хлопчик, — це директорський Юрко вже с самого рання ганяє по подвір'ю на своєму «Орленку».
— Гарний у людей велосипед, — повторив хлопчик.
Не підводячи голови від своїх паперів, жінка сказала:
— Ми ж домовились, що наступного року купимо зразу двоколісний. А зараз немає грошей, ти ж знаєш.
— Я знаю. Це я просто так. Зовсім не для того, щоб купити.
Зайшла Лесина мати.
Вона усміхнулась хлопчику, як давньому знайомому, і сказала:
— Лесю, Павликова мама буде сьогодні цілий день зайнята. Ти з ним пограєшся. Добре?
Жінка прохально глянула на Лесю:
— Взагалі-то він у мене самостійний, але все-таки не хотілося б лишати його на самоті. Побудеш з ним, Лесю?
«Ну от, Клава і Свєта підуть на лиман без мене», — з досадою подумала Леся, але, знизавши плечима, сказала: — Добре.
Раз мама домовилась — відмовлятися незручно.

3. Синє ведмежа Г р и ш к а

У дворі готелю нудно й нецікаво. Асфальтовані доріжки, клумби, три дерева і більше нічого. Дивитися, як катається на велосипеді Юрко, — тільки настрій псувати. Все одно, жаднюга, не дасть.
— Ходім у сусідній двір. Там гойдалка є, — сказала Леся.
— Давай, — байдуже відповів Павлик.
«Нудний який. І що я цілий день з ним робитиму? — думала по дорозі Леся. — Клава і Свєта, звичайно, уже на лимані. Свєта, мабуть, принесла те, що обіцяла. Може, вона більше й не зможе принести вже...»
Гойдалка була зайнята. На ній гойдалась якась незнайома дівчинка. Леся трохи постояла в нерішучості, потім підійшла до ящика з піском.
— Давай з піску що-небудь збудуємо.
— Я не люблю з піску будувати, — похмуро мовив Павлик.
— А що ж тоді робити? — уже роздратовано спитала Леся.
— Ти будуй, якщо хочеш, — винувато сказав Павлик. — А я просто дивитимусь.
Але самій Лесі будувати не хотілось.
Кілька хвилин вони мовчали.
Ппвлик засунув руку за пазуху і обережно, ніби щось живе, витяг маленьке синє ведмежа з ніжної пухнастої синелі. Очі і ніс у нього були зроблені з малесеньких намистинок, і мордочка страшенно симпатична й кумедна. У піднятій вгору лапі — жовта шовкова нитка, на кінці якої прив'язано якусь круглу гумову мисочку.
В Лесі загорілися очі.
— Що це?
— Гришка.
— Чому — Гришка?
— Звуть так.
— А звідки він у тебе?
— Дядя один подарував. Знайомий. Він нас з мамою якось на машині до вокзалу підвозив. І Гришка в нього на склі висів. Він може на якому завгодно склі висіти. Навіть на стелі, якби стеля була скляна. І на руці теж... Ось дивись.
Павлик послинив долоню, притис до неї гумову мисочку, мисочка присмокталася, і ведмежа, погойдуючись, повисло на ниточці.
Леся усміхнулася:
— Здорово... А чому він синій?
— Тому що Гришка. Всі інші ведмеді Мишки. А він — синій. Гришка.
Леся перейшла у другий клас, але ляльками ще гралася. На час ремонту всі її іграшки були сховані. І зараз, дивлячись на це кумедне синє ведмежа, Леся гостро відчула, як вона скучила за своїми ляльками. Їй навіть стало шкода себе.
— Дай мені його подержати. Можна? — тремтячим голосом сказала Леся.
— Будь ласка. Він добрий, цей Гришка. Він завжди робить тільки хороше і ніколи поганого.
Ведмежа було легке, майже невагоме, і в руці, коли Леся його взяла, було так ніжно-ніжно, що вона подумала: «А справді, він добрий».
— От, наприклад, підлетить до нього бджола, — вів далі Павлик. — Покружляє, сяде на ніс. Він міг би її з'їсти, правда ж? Адже всі ведмеді люблять мед. А він — не чіпає. Не хоче кривдити... А вовка він прогнав. Вовк якось уночі приходив, коли я один дома залишався. Гришка його прогнав... А мандрівник він який! Він на машині того дяді знаєш скільки проїхав! Півземлі! Сто тисяч кілометрів. Я теж люблю їздити. А найбільш за все на світі я люблю на тролейбусі біля відчиненого вікна їхати. Голову висунеш, і вітер в обличчя... Весь час би так їхав. Хороше. Правда ж?
— Ага, — непевно сказала Леся. Вона ніколи в житті не їздила в тролейбусі біля відчиненого вікна. В них у містечку не було тролейбусів.
Леся зачаровано дивилася на синє ведмежа. Воно так їй подобалось! Вона будь-яку ляльку віддала б за нього.
Зітхнувши, вона повернула, нарешті, його Павликові. Павлик розуміюче глянув на неї:
— Подобається? Він усім подобається. Мені вже багато разів говорили мінятися. Один навіть справжній заводний грузовик давав. Та хіба я можу обміняти Гришку? Правда ж?
Павлик усміхнувся і обережно сховав ведмежа знову за пазуху.
Леся нахмурилася і мовчала.
Павлик довго дивився на неї, потім сказав:
— Тобі зі мною скучно. Правда ж?
Леся чмихнула й знизала плечима:
— Ні, чому... Просто взагалі скучно.
— Ти, мабуть, збиралася кудись сьогодні? Гратися чи взагалі... То іди. А я тут побуду. І нікому не скажу.
Леся знітилася. І раптом подумала:
«А що, як справді піти з ним на лиман? Він там тихенько на березі посидить, а я — з дівчатками... Ніхто знати не будо». Вона уважно подивилася на Павлика.
— Ти до моря не боїшся йти?
— Ні.
— Підемо. Тільки так, щоб ніхто не знав.
— Підемо, якщо ти хочеш...

4. На лимані

У містечку була лише одна справжня міська вулиця — асфальтована, з тротуарами. Власне кажучи, це навіть була не вулиця, а шосе, що проходило через містечко. Там стояли готель, школа, кінотеатр, магазин, аптека. Решта вулиць — зовсім сільські: обабіч дерев'яні паркани, під якими зеленіла, трава, з-за парканів виглядали соняшники, кукуруза, просто на дорозі в поросі греблися кури. Одна з таких вулиць і вела до лиману.
Леся одразу пожвавішала, розговорилася.
— Знаєш, який у нас лиман! От побачиш. До нас завжди на літо дачники приїздять. Ви теж дачники?
— Ми у відрядженні.
— Якому відрядженні?
— Службовому. Моя мама ревізор і часто їздить. І мене інколи бере. Бо я скучаю.
— А ви взагалі де живете?
— У Києві... Ти була в Києві?
— Ні ще... Але скоро поїду, — збрехала Леся.
Було незручно. Вона старша за нього, мабуть, на цілих три роки, а в Києві не була, в тролейбусі біля відчиненого вікна не їздила і не знає, що таке ревізор...
— А ти рибу вудочкою ловив?
— Ні.
— А я ловила. І бичка піймала. Отакого.
— Мій татко теж колись ловив. І щуку піймав. Отаку.
— Так то ж тато!
— Тато, — задумливо підтвердив Павлик, — звичайно.
Вони спускались крутою стежкою до моря.
Леся одразу побачила дівчат і замахала їм рукою. Дівчата хлюпались у воді біля великою піщаної коси. Але вони помітили Лесю лише тоді, коли вона вже вибігла на косу. Павлик набагато відстав від неї.
— Лесько-о! Лесько-о! Гайда у воду! Ух, гарно! — загаласували дівчатка.
Леся зупинилася. Обернулась. Павлик смішно чимчикував, широко розставляючи ноги й грузнучи в піску.
«Справжнісіньке ведмежа!» — Лесі раптом стало соромно за нього перед дівчатами, які вибігли з води і з цікавістю дивилися.
— Хто це — твій братик, може? — спитала Свєта, смаглява, цибата, з коротким хлоп'ячим чубчиком.
— Та що ти! — пхикнула Леся. — Просто так. Приїжджий. Доглянути попросили.
Павлик спинився за кілька кроків і поглядав спідлоба.
— Сердитий який! — надула щоки сміхотлива руденька Клава. Свєта зареготала.
Леся знітилася і, щоб якось виправдатися, сказала:
— У нього ведмежа є. От гарне. Покажи.
Павлик недовірливо поглядав на дівчаток.
— Ну покажи. Що вони — з'їдять, чи що? Теж мені, — роздратовано сказала Леся.
Павлик мовчки витяг з-за пазухи синього Гришку.
— Ой, яке чудове! — перша схопила ведмежа Свєта.
— Ану, покажи, покажи! — кинулася до неї Клава.
— Та не лізь ти мокрими руками!
— А в тебе теж мокрі!
— Ой, яке гарне!
— А мордочка яка, а оченята!
— А м'якеньке яке!
— Дай мені!
— Я ще сама не подивилась!
Дівчата штовхалися і видирали ведмежа одна в одної з рук. Леся ревниво поглядала на них.
Павлик насупився, закопилив губи, в очах — тривога. Нарешті Леся не витримала:
— Досить, віддайте, дівчата, віддайте! Як маленькі!
— Добре, віддай, Клаво, а то він справді ще зарюмсає!
Гришка постраждав здорово — на боках мокрі вм'ятини, жовтий шнурок потемнішав. Але Павлик нічого не сказав, мовчки послинив долоню і приліпив Гришку — сушитися.
Леся поклала плаття на пісок і сказала суворо:
— Сиди тут і нікуди не рипайся. А то втопишся, а я відповідатиму. Чуєш?

5. Підводне царство

Сьогодні Свєта принесла на лиман те, що вона давно обіцяла. Брат її — аквалангіст, займається підводним плаванням. Свєта випросила в нього на один день маску, трубку і ласти.
Леся з цікавістю дивиться на чудернацьке причандалля.
Оскільки Свєта і Клава вже пробували, вони благородно запропонували Лесі поплавати.
Ласти одяглися легко — ноги зразу стали схожі на велетенські качині лапи. А от з маскою довелося пововтузитися — треба було підігнати її так, щоб не проходила вода. Нарешті Леся затиснула в зубах трубку й пірнула.
Це було так здорово, що Лесі захотілося скрикнути від захоплення, і вона мало не захлинулася.
У зеленкувато-блакитному світлі, серед переливчатих трепетних сонячних плям коливалися дивовижні волохаті водорості — казковий тропічний ліс. У заростях цього лісу мелькали жваві птахориби. Торпедою промайнула морська голка. На камені спроквола поводить клешнями чудовисько-краб. І раптом — раз! — і нема його. Невже він може так швидко плавати?
На жовтій піщаній полянці застиг великий тупорилий вусатий бичок — немов заснув, нерухомо повиснувши у воді. Леся обережно, простягла руку — от-от схопить. Але — куди там!— лише невелика каламутна хмарка піску знялася з дна на тому місці» де був бичок.
Ой! А це що?! Прямо перед Лесиним носом — дракон!
Та це ж морський коник!
А от повільно пропливла мутно-голуба медуза. До цієї можна доторкнутися і навіть перевернути. Ця не втече.
А водорості, водорості які! Колишуться, звиваються, як живі, як щупальця якоїсь страховидної підводної істоти.
І тому, що можна було вільно дихати через трубку, і тому, що очі не застила каламутна пелена, як це бувало, коли пірнеш з розплющеними очима, Лесі здавалося, ніби не у воді вона зовсім, а в якомусь дивовижному чарівному світі.
Підводне царство — інакше й не скажеш!
«Як у кіно! Зовсім як у кіно!»
Раптом з-за вкритого мідіями каменя з'явилися людські руки, потім голова — очі заплющені, волосся хвилясто колишеться, точнісінько, як водорості, і з рота перлистою цівочкою бульки. Дивно як! Це Свєта пірнула. «Невже й я така, як пірнаю?!»
А ось з водоростей ноги стоять. Це — Клава. Треба вилазити.
Шкода!
— Ой дівчатка, ой, як цікаво! Казка!
— Знімай, знімай, безсовісна! Ми так довго не плавали. Будеш тепер чекати.
Як не хочеться, як важко в таких випадках чекати! Спершу була Светина черга, потім Клавина. Леся в цей час хлюпалася, плавала, пірнала (звичайно ж, з розплющеними очима), але все це було не те.
Нарешті, знову Лесина черга.
— Дівчата, давайте підем за он ту скелю! Там каменів багато і печерка є. От де цікаво, мабуть.
Дівчата погодились.
Біля самої скелі справді було дуже цікаво. Порослі водоростями камені утворювали плутані підводні коридори. А вузька розколина у скелі під водою розширювалася і вела в невелику печеру. В печері було темно й моторошно. Проте Леся наважилася все-таки проникнути туди.
Вузький сонячний промінь лише в одному місці, у самісінькій глибині, прожектором пронизував печеру. І на тлі цього променя темні рухливі водорості здавалися ще таємничішими й химернішими. А маленькі рибки, потрапляючи в промінь, ставали золотаво-прозорими і мелькали, як іскри...
Клава і Свєта сиділи біля входу в печеру на великому плескатому камені, вкритому суцільним шаром коротеньких ворсистих водоростей. Було дуже м'яко, і здавалося, що сидиш на плюшевому дивані.
Леся виринула й сказала:
— Знаєте що — давайте гратися. Ніби я людина-амфібія, а ви мене ловите. Як у кіно.
Дівчата покрутили носами — ич яка! — кожному хочеться бути людиною-амфібією!
— Будемо мінятися, подумаєш!
Через хвилину вода біля скелі вже вирувала, ніби у лимані з'явилася зграя дельфінів.
Дівчата так захопились, що забули про все на світі.
І лише коли сонце зайшло за скелю і в печері погас сонячний промінь, дівчата вирішили йти на берег.
Вони вибралися з-за скелі і, ледве тягнучи ноги, стомлено шльопали по воді.
— А здорово все-таки з маскою!
— Тільки вода іноді заходить.
— А в мене ні. Це в тебе, тому що лице вузьке. Погано прилягає.
— Ой! — Леся раптом зупинилася, розгублено озираючись. — А де ж Павлик?
Берег був порожній. На піску лежали плаття, сандалії. Павлика не було.
— Ой дівчата, де ж він? — уже зовсім злякано вигукнула Леся.
Здіймаючи фонтани бризок, усі троє побігли на берег.

6. Павлику, де ти?

— Павли-ик-у-у!..
— Па-а-а-вли-и...
— Де-е ти?
Пісок розжарився, на нього просто неможливо було ступити.
Дівчата бігали по косі, смішно підстрибуючи й відсмикуючи ноги.
Вони бігали, заглядали за камені й кричали — гукали на всі голоси.
У Лесі на очах були сльози, а зуби від хвилювання цокотіли, незважаючи на спеку.
«Що я наробила, що я наробила? З ним щось трапилося! З ним обов'язково щось трапилося! Що тепер буде?!». Леся заплакала.
— Чого ти? — підбігли дівчата.
— Він утопи-и-и-и-вся!
— Не кажи дурниць!
— Як же він міг утопитися, якщо його речей немає? Не міг же він одягнений утопитися.
— А де ж він тоді?
— Мабуть, пішов кудись у тінь. Бачиш, яка спека. Леся перестала плакати.
«Я собі купалась, а він, біднесенький, сидів тут, як на гарячій плиті. Яка я погана, нехороша!»
— Павли-и-ику-у!
— Павли-ку-у-у!
— Па-а-вли-и-и...
Дівчата зовсім захекались. Вони оббігали весь берег, і все марно.
Невже він пішов у містечко?!
Ось тут. уже починаються рибальські хатини, а там вулиця — і все.
І враз із бур'янів, що густо росли попід парканом однієї з крайніх хатинок, долинув ледь чутний голос:
— Ого-го-го!
Леся перша кинулась туди. Дряпаючії ноги, влетіла в самісіньку гущину й зупинилась розгублено.
— Я тут! — голос чувся десь зовсім поряд, та Леся нічого не бачила.
— Тут я!
— Де? — Леся схилилася і одразу ж одсахнулася. Біля її ніг між двох запорошених лопухів просто з-під землі стирчала Павликова голова. Це було так неправдоподібно й несподівано, що Леся заціпеніла й не могла ворухнутися. Нарешті опам'яталася і розсунула бур'яни. Павлик по шию стояв у ямі.
— Як ти сюди попав?
Павлик насупив брови й нічого не відповів. Леся подала йому руку, але сама не змогла його витягти. І тільки коли прибігли дівчата, всі разом вони визволили Павлика з ями.
І хоча Леся була дуже рада, що Павлик знайшовся, при дівчатах зразу накинулась на нього:
— Як тобі не соромно! Безсовісний! Ми вже думали, що ти втонув! Відповідай потім за такого... такого безсовісного! Більше ніколи в житті нікуди з тобою не піду. Ніколи!
Павлик винувато мовчав.
— То як же ти все-таки сюди потрапив?
Павлик зітхнув.

7. А було так...

Павлик довго дивився, як купаються дівчата. Потім йому набридло, і він заскучав.
Сонце припікало дедалі сильніше, пісок розжарювався. Гришці першому стало жарко. Він упрів і змок у Павлика за пазухою. Бідолаха! Ще б пак — у такій шубі! Павлик викопав у піску ямку і посадив туди ведмежа. Гришка був задоволений — у ямці вогко й прохолодно. Павлик йому позаздрив — кругом пісок, врятуватися від сонця ніде. Для себе ж у піску ямку не викопаєш.
Раптом ззаду на Павлика впала тінь. Павлик обернувся і мимохіть втягнув голову в плечі. Перед ним стояв великий кудлатий чорний собака. Схиляючи морду то в один, то в другий бік, він з цікавістю розглядав Павлика й рівномірно, як маятником, метляв хвостом.
Павлик часто-часто заблимав очима.
Собака присів на передні лапи, вищирився — р-р-р-р! — потім— наче впіймав зубами муху — гавкнув, навіть не гавкнув, просто сказав:
— Гав!
Павлик схопив з ямки Гришку і став безпорадно озиратися. Берег був безлюдний, дівчата купалися далеко й нічого не бачили. Павлик, тамуючи дрож у голосі, хрипло сказав:
— Чого тобі треба, собако? Іди геть!
Собака мовчав, вищирившись у посмішці, і метляв хвостом. Павлик набрався духу і тупнув ногою.
— Ну!
Нога м'яко вгрузла, і в сандалю набралося повно піску.
Собака знову присів на передні лапи і гавкнув. Собаці хотілося гратись. Але Павлик цього не розумів. Йому було не до гри. Все-таки людині минуло тільки п'ять років. А собака був надто великий, надто незнайомий і надто зубатий.
У Павлика тремтіли губи:
— Ну йди звідси! Ну!
Собака постояв ще трохи, одвернувся і неквапно побіг по берегу — начебто це зовсім і не він щойно чіплявся до Павлика. Павлик не зводив з нього очей. І лише коли собака зник за скелями, зітхнув з полегшенням. Але за кілька хвилин собака вигулькнув знову. Він петляв по берегу, нюхаючи пісок, зупинявся, гріб передніми лапами, зрідка зводив голову і дивився на море.
Павликові знову перехопило дихання.
Дівчата захопилися і не звертали на Павлика аніякісінької уваги. Він пробував махати їм, але марно. Кричати він соромився.
Собака крутився вже зовсім близько.
Кілька разів він навіть подивився в його бік і вищирився.
Павлик не витримав. Він обережно взяв Гришку і став повільно, щоб не привертати собачої уваги, відходити в глиб берега, до рибальських хатинок.
Пісок кінчився. На твердому порепаному від спеки глинястому грунті, попід парканом крайньої рибальської халупи, росли густі бур'яни, колючі, запорошені їдкою рудою пилюкою.
З бур'янів чулося куряче сокоріння і писк курчат. Присутність цих живих звуків якось одразу заспокоїла Павлика.
Павлик ліг на живіт і поповз у бур'яни. Ще і ще трохи, отут, здається, зовсім добре...
Враз з-під самісінького Павликового носа злякано дременуло жовтеньке курча. Дременуло і щезло. Ніби крізь землю провалилось. Павлик розсунув руками бур'яни і побачив — яму. На дні ями бігало і пищало курча. Яма була глибоченька, з рівними стрімкими стінами. Курчаті самому з неї зроду не вибратися.
— От бачиш, Гришко, що ми наробили. Тепер воно може загинути. Ніхто-ніхто його не знайде.
Курча ніби відчуло, що йдеться про нього, — запищало ще дужче, ще жалібніше.
Павлик зітхнув.
— Ти думаєш, Гришко, треба лізти його виручати?
Мабуть, Гришка саме так і думав, бо Павлик звісив у яму ноги і почав потихеньку сповзати на животі вниз... У Павлика похололо всередині — ноги ніяк не могли дістати дна... Гоп! Нарешті.
Курча одчайдушно заметушилося, тріпочучи крильцями.
— Цить, дурненьке. Я ж тебе виручити хочу! — Павлик сів навпочіпки і став ловити його. Довго возився, поки піймав. Курча важко дихало роззявленим дзьобиком, дивилося на Павлика круглим несамовитим оком і дриґало ногами. Причому боляче подряпало Павлнкові палець. Павлик поставив його на край ями і розтулив руки.
Якусь мить курча стояло нерухомо (мабуть, не вірило, в своє звільнення), потім стрепенулося і щезло в бур'яні.
Павлик посмоктав подряпаний палець і став вибиратися. Край ями був на рівні його очей. Павлик хапався за бур'яни руками, шкрябав ногами по рівній глинястій стіні, але ноги ковзали, зривалися, і він щоразу сповзав униз. Через кілька хвилин він зрозумів, що йому не вилізти, що він тепер — як оте курча, навіть гірше, бо його нема кому витягти.
Павлик розгублено й спантеличено позирав угору на шматочок ясного блакитного неба, облямованого колючими бур'янами.
Гришка мовчав. Гришка нічого не міг порадити.
Сидить людина у ямі, у густих бур'янах — немов навмисне заховався, щоб ніхто його не знайшов.
Оце так!
Павлик сів і притулився спиною до вогкої прохолодної стіни — все-таки не так жарко.
Гришка чув, як Павлик зітхав. Не плакав, не рюмсав, а тільки зітхав, часто-часто зітхав.

8. Спасибі тобі, Лесечко!

— А чому ж ти не кричав? Не кликав на допомогу?
Павлик зніяковіло знизав плечима:
— Незручно було якось.
— Добре «незручно». Ти ж міг цілий рік тут просидіти, і ніхто б тебе не знайшов. От недотепа! — Леся зневажливо скривилася.
Після всього, що трапилося, дівчатка, звісно, купатися вже більше не стали. Та й пізно було, і їсти хотілося. Вирішили йти додому.
— Як пообідаєш, приходь у парк на майданчик. Я м'яч принесу! — на прощання крикнула Лесі Свєта. І, поглядом показавши на Павлика, похитала головою: мовляв, тільки без нього.
— Ага, — кивнула Леся.
Поверталися вони тією ж дорогою. Леся робила ображене обличчя і мовчала. Павлик винувато поглядав на неї. Нарешті, одважився і спитав:
— А добре було купатися з цією... маскою?
— Нічого, — буркнула Леся.
— А я теж міг би купатися. Я й плавати вмію. По-справжньому. Мене ще тато навчив.
— А хто ж тобі заважав? Треба було купатись.
— Хіба я знав, що можна?
— Краще було вже купатися, ніж у якісь ями провалюватись.
Павлик з прикрістю засопів.
Коли готель був уже близько, Леся, не дивлячись на Павлика й намагаючись зберегти незалежний і гордий вигляд, сказала:
— От що. Ти краще не кажи, де ми були, і взагалі... Я, звичайно, не боюсь, ти не думай, а просто нікому це не потрібно.
Павлик розуміюче кивнув:
— Добре.
Біля самого готелю, на майдані, за низеньким залізним парканом, пофарбованим сріблястою фарбою, серед квітів височіла скульптура: воїн з непокритою головою стояв біля прапора на одному коліні.
— Це кому пам'ятник? Полководцю якомусь? — спитав Павлик.
— Ні. Це братська могила. Тут лежать бійці, що загинули під час війни з фашистами.
Обличчя у Павлика стало серйозним-серйозним і якимсь дорослим. Він зітхнув і раптом сказав:
— А в мене теж тато торік загинув. Рятував людей на пожежі і загинув.
Леся так розгубилася, що не могла вимовити ні слова. Та вона й не знала, що кажуть у таких випадках. Кліпаючи віями, вона дивилася на Павлика. Якийсь час Павлик мовчав, потім сказав:
— Ти знаєш, якби я умів чаклувати, я б так зробив, щоб люди ніколи не вмирали. Тільки народжувались і не вмирали.
Він задумався:
— Я знаю, вони б всі ніколи не вмістилися на землі... А я б зробив так, щоб земля весь час роздувалася — як повітряна куля. І все було б добре. Правда ж?
— Еге, — тільки й могла сказати Леся.
В цей час із готелю вийшла Павликова мати. Мабуть, вона довго виглядала їх і помітила з вікна.
— Нарешті. А я вже думала, де це ви пропали. Ну як? Нагулялись? Не скучали?
— Ні, що ти! — бадьоро відповів Павлик.
Леся почервоніла.
— От спасибі тобі, Лесечко! А то він завжди так нудьгує, коли один лишається, — Павликова мама ласкаво погладила Лесю по голові. — Спасибі тобі, Лесечко!
Леся не знала, куди подіти очі.
Та Павликова мама не помітила цього чи, може, вирішила, що то Леся така скромна.
— А я всі справи свої закінчила, — жваво говорила вона. — От ми зараз пообідаєм, Павлику, і підем на море. Купатися. Нам же вранці їхати. А бути біля моря і не викупатись — гріх. Підеш з нами, Лесю?
Леся злякано глянула на Павлика — зараз скаже. Павлик усміхнувся — не бійся, все гаразд.
— То підеш з нами? — ще раз спитала Павликова мама.
— Ні, ні, дякую. Мені треба... тут... до одної дівчинки... — затинаючись, пробурмотіла Леся.
— Ну, тоді не будемо тобі заважати. Ти й так сьогодні цілий день нами займаєшся, — і Павликова мати ще раз погладила Лесю по голові.

9. «Він дуже добрий, цей Гришка...»

Після обіду Леся вийшла у двір. Павлик з матір'ю пішли на море. Свєта і Клава, мабуть, уже чекали Лесю в парку. Але їй не хотілося йти в парк. Вона сиділа на східцях, уткнувшись підборіддям у коліна, і задумливо водила по землі гілочкою — малювала якісь палички й кружечки — без усякої мети.
Настрій у Лесі був препоганий.
«Все через цей акваланг, через оте підводне царство!.. А дівчата — теж іще хороші! Хлопчику всього п'ять років. Він сам у чужому місті. І в нього таке... з татом. А ми на нього кричали. І залишили самого. І забули. І потім ще він виявився винний... А він такий... Ні слова не сказав, не виказав. Ні, це все вона, Леся, винна! Тільки вона. Їй же доручили, а вона — як свиня остання. «Не рипайся нікуди, не відходь од речей!», «Відповідати за тебе доведеться!» Теж іще — начальниця!
«Спасибі тобі, Лесечко!»
Сором! Який сором!
Леся вийшла на вулицю. І якось самі собою ноги понесли її до моря.
Сонце вже сідало, широка сліпучо-іскриста смуга пролягла від самого обрію через весь лиман. Очам було боляче дивитися, і, може, тому Леся не одразу помітила Павлика і його маму. Вона навіть подумала, що їх нема на лимані. Та от біля скелі на тому місці, де купалася сьогодні Леся з дівчатами, з'явилося дві голови — одна більша, друга менша. Павлик плив поряд з мамою, і вони про щось говорили.
Леся причаїлася в бур'янах — вона не хотіла, щоб її побачили. Вона й сама не знала, чому прийшла сюди. Просто їй було тоскно.
Мабуть, немає нічого гіршого, коли ти сам усвідомлюєш, що ти вчинив зле, нечесно, неблагородно, коли ти сам про себе погано думаєш. Ніхто тобі не може допомогти...
Леся повернулася і поволі побрела вздовж берега.
До самісінької темряви вона безцільно блукала на самоті. І тільки коли на небі одна за одною почали загорятися яскраві колючі зірки (немов хтось непомітно включав на високій темно-синій стелі малесенькі іграшкові лампочки), а. з моря потягло вечірньою прохолодою, Леся пішла додому.
Павлик уже спав, матері його десь не було. Леся повечеряла і теж лягла.
Вона довго лежала з розплющеними очима і думала. Думала про те, як добре, що в неї є тато і мама і ніхто не помер; як це, мабуть, жахливо, коли хтось із рідних вмирає, і як це було б справді добре, якби люди взагалі не вмирали...
Вже зовсім засинаючи, вона подумала, що було б добре от зараз устати, піти нарвати в саду великий букет квітів і поставити біля їхнього ліжка, щоб вони прокинулись і побачили, що в них є квіти. Але підвестися вже не було сили. І остання думка була така: «Ну нічого, я прокинусь рано-вранці і ще встигну».
Але прокинулась Леся зовсім пізно. Розплющила очі, глянула на сусіднє ліжко і одразу зрозуміла — поїхали! Постіль з ліжка була знята — голий матрац і подушки без наволочок, всі в пір'ї. Леся знала, що постіль знімають лише тоді, коли хтось виїжджає. Леся зітхнула, — значить, нічого з букетом не вийшло. Леся подивилася у вікно і раптом побачила — на віконному склі на гумовій мисочці-присосці висіло синє ведмежа Гришка.
— Забув! Забув!
Леся миттю скочила з ліжка.
Вони ще, може, на вокзалі, ще не поїхали!
Треба бігти, догнати, віддать! Негайно! Ще можна встигнути. Як же так!..
І враз зупинилася.
Забув? А хіба він міг забути?
Забути свого Гришку!
Ні! Таких речей не забувають.
Ні, він не забув. Він просто залишив.
Їй залишив.
Подарував...
Леся обережно зняла Гришку з вікна.
Він лежав у неї на долоні — легкий-легкий, майже невагомий — і дивився на неї своїми блискучими намистинками-очима...
Виявляється, він таки вмів говорити, цей іграшковий синій ведмедик Гришка.
І він багато сказав Лесі. І про Павлика, і про неї саму, і взагалі...












"Сказки о вашем малыше"
Код для получения скидки 10% - RG7100