Электронная библиотека Пупсика

Если Вы не можете
найти нужную Вам книгу,
пишите - постараюсь помочь
Книги Читать superpups21@mail.ru
Партнёрская программа
Главная

Іван Багряний


Скелька



ПЕРЕДМОВА


1

Народе мій! Нездужий краю мій!
Коли позбудешся тавра століть неволі?
Я чую спів... Я чую гімн рабів...
Я чую, як під гамір тисяч молотків,
У риштуванні весь, спинаєшся до сонця.

До сонця! Д'горі! Д'горі, краю мій!!!
Давно ударили фанфари перемоги, —
То вийшли ми з ночей, то вийшли ми з зими,
Тепер рости б нам! Клекотать! Гриміть!!!
Без нагаїв, без «хама» й без острогу.

В чаду і гаморі я чую скрип і рев,
Я чую стогін ранньою зорею, —
То, гей, з потугами, руйнуючи старе,
Наш корабель крутий зворот бере
І мерехтять під сонцем реї.

Під сонцем реї!.. Галас, грім і бій... —
Гримлять нам молоти — фанфари перемоги.
Нам не просить, нам не молить ні в кого, —
Тримайсь! Тягни! Не оступайсь на Бога!
До сонця! Д'горі! Д'горі, краю мій!
Таврованийй... Обскубаний... Обдертий...

2

В чаду століть згубили ми — о-гей! —
Згубили ми несказано, без ліку.
Від того в нас не всіх ясне лице,
Від того ми ще й нині — той чи цей
Ще й нині ми напівкаліки.

І тяжко так. І хочеться кричать!
Кричать. Шукати болеві причини.
Комусь за нього карк переламать.
Розчавити, знайти... Але дарма...
І ми пнемось, пнемось з волячими очима
Туди! — вперед, де «скарг, ні мук нема».

І часто десь кидаємо прокльон,
Прибиті злиднями, притомлені, голодні.
Кому прокльон?.. Давно... Неначе сон
Встає переді мною скрізь сьогодні.
І бачу я печаль серед потуг народніх.
Ганебний сон! Йому, йому прокльон.

Де не ступну — могили і хрести.
Де не піду — руїни і могили...
Прости мені за скорб, прости, —
Із цеї скорби патосу б рости,
Із неї — виростати силі!

Хай не повернеться засуджене повік,
Хай не відновиться закопане, зарите.
Нездужі ми в своїй землі новій,
І дужі МИ, що той маразм на гній
Обернемо, як обернули в пил хомут розбитий.

3

Уранці, ввечорі, щоночі й кожен день
Тобі, мій велетню, брудний і непоборний,
Мої думки і біль, мої вогні і жаль,
Що десь, як шашіль, роз'їда іржа —
Стара іржа твій профіль чорний.

Коли позбудемось? Коли зітрем тавро?
Коли і ми сягнемо до вершини,
Щоб виміряти свій у світі крок
Кілометром, а не старим аршином?

Це не печаль, далебі, і не зойк,
Це не благання і не крик розпуки,
О, ні — то поклик! Поклик до висот!
То є жадання на шалений льот,
Щоб в нову еру нам влетіти з гуком.

Це не печаль. Не зойк...
І в цих словах без вигадки і гри,
Не для зневіри й молитов мінорних,—
Боліючи за неміч, за ґилу потворну,
Не в виправдання, а на суд згори, —
Я хочу із недавньої пори
Перегорнуть сторінку чорну.
Одну із безлічі, одну із моря зла.
То дивовижні, то нечувані діла!

Та не дивуйсь ніхто, тямкуй лиш, що і як,
Гей і було, немов туман осінній!..
Ось там воно — звідтіль ґила і зло.
І хоч, мовляв, «донині то було»,
Але під сонцем все можливе і віднині!

І хочу я на гробовищі днів,
Бодай для того, щоб хоч знали діти,
Перегорнуть сторінку пережиту
В науку, на судовисько і гнів.

Хай не повернеться.
Нехай ніхто в огні
Не загнузда хоч їх ніколи в світі.
1928


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

(ЗАМІСТЬ ІНТРОДУКЦІЇ)

Прилипла Скелька (Скелька — це село)
над Ворсклою, де гори голубіють;
Біленькі хати цвітом залило,
Попід горою ж, наче бемське скло,

Блищить вода,
А далі, мов сулія,
Поставлена на сизому шпилі,
Там, де ліси і замчище здорове,
Де дух великий, а діла малі,
Мигає маківкою, ніби на столі,
На спині гір Куземенська Покрова.

Насупроти — Слобідка і млини, —
Яснять хатки, як стебла молочаю
В рудих пісках... Село це з давніх днів
Батьки Слобідкою взивали, а сини
Його Зарічною уперто величають.

* * *

Шумлять млини, і піняться піски...
Насупроти, немов верблюдів смуга,
Упали на рожеві пелюстки
Зелені гори над зеленим лугом.
З'єднавши обрії, то древній караван,
Із безконечности ідучи в безконечність,
Через пустелі, вітер і туман,
Наставившись на дальній океан,
Припав спочить, барвистий і статечний.

І сплять погоничі, не збуджені ніким.
Двогорбі гості в соняшній країні
Під тягарем барвистим і важким
Нерозвантажені лежать уже віки,
Потомлено припавши на коліна.

* * *

Ліси і синь,
Сади і зграї нив.
І тихе марево ген-ген над хуторами.
І йдуть млини, як з степу чабани,
На кряж виходять, до вагітних нив
Вклоняються, помахують руками...

О, скільки днів і скільки поколінь
Цвітуть ці гори, дивлячись на луки! Тече ріка в далеку голубінь,
А їм однаково — чи сонце, чи хмарінь,
Чи свій, чи ворог, зустріч чи розлука...
І тільки дуб старий, знавець людських болінь
Безсило охкає, розкидуючи руки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Такі ці гори дивні і прості,
Сльозами, потом і дощем политі,
Вони уміють жити і цвісти
І за своїм
Не плакать, не жаліти.

* * *

Лунає ріг далеких пастухів,
Літають голуби над сивою габою.
А з-під гори зрина крилатий спів
І котиться,
І кличе за собою.

Там дівчина на березі стоїть —
Над Ворсклою сплітає русу косу
І думи нерозказані свої
В чужі пісні вкладає і голосить...

Така вже звичка — вічно голосить.
Адже віки останні покоління,
Кленучи світ і долю, і часи,
Псують красу бунтарським голосінням.

Гриміли славою і зброєю батьки;
Пройшли віки, — мов у сільці ворони,
Сини гугнявлять думи і байки,
Старі, малі, поети й жебраки,
Немов жиди на ріках Вавилону.

* * *

Та пісня ця — крилата і гучна.
Видать, вродилася у новий день ця доня.
І радісно, що радісна вона,
Що кличе і сміється, —
Що сьогоднє
Від учорашнього відходить почало.
Щасливий той, хто нині ще уп'ється
Любов'ю й вірою й поб'є на щастя скло.

А пісня, ніби райдуги крило,
Нависла аж на обрії...
На серці
Цвіте надія,
в хатах і в гаях,
І легша праця рабська та щоденна.

Благословенна молодість Твоя!
І віра в Новий День
Благословенна!

* * *

Такий цей край... І хоч не з дивних вілл,
Та на бенкет бучний склика сурмач до себе, —
Десь там — де умира
Старий надбитий дзвін,
Де вбогі стріхи коптять синє небо.

Десь там, де на всю міць,
опроставши хребет,
М'язистий велетень, брудний і непоборний,
Розгонить іскри аж під зоряний намет —
Новий леміш кує при новім горні.

Десь там, де у чаду — вирує скрип і рев...
Десь там, де стогін ранньою зорею...
Там корабель
Крутий зворот бере,
Там мерехтять нові під сонцем реї.

Під сонцем реї... І гуде земля, —
Ударом велетень ритмує шум строкатий, —
Щоб уперед
чіткий прокласти шлях,
Щоб поворот назад
Навіки заклепати.

Щоб заклепать навік, що оджило...
І вже не стріхи коптять синє небо, —
Там птах крицевий тріпотить крилом,
Там на бенкет бучний склика сурмач до себе...

Й цвіте надія і на цих полях,
На схилах гір, на замчищах на синіх, —
Де млин заморений, припавши оддаля,
Крилом домахує, чекаючи на зміну.
Зажди — і буде.

Прийде гість сюди
І зрушить їх, ці гори розмаїті,
Гей, зрушить їх, ці дивні і прості, —
Щоб вміли, справді, в засуху цвісти
І за своїм
Не плакать, не жаліти.

* * *

Торкає вітер соняшну рояль
І тягне з спіхом срібно-сині гами...
«Хохландіє» розсідлана моя
Укрита рястом, риштованнями й піснями.

Багато днів, ще більше дій пройшло;
Багато думалось, та ще не все збулося.
А вітер знову сонячним крилом
Голубить ніжно, ворогам на зло,
Обтяжене надіями колосся.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В оцих місцях, змальованих в словах,
Де мало галасу, а тиші так багато, —
Отут колись і діялись дива,
Що автор ось і гордо роздува
Заради них, щоб вам оповідати.

Те все пройшло і кануло, як дим;
Але нехай послухають онуки
«Діла» старих; воно таки гляди
Десь на дозвіллі й здасться молодим
Хоч для розваги, як не для науки.

* * *

Гукає вечір з радісних низин,
Хлюпощеться і бризкає водою,
І скачуть луни в довгої лози,
І йдуть дуби рясною чередою,
Туди, туди...
Понурі та старі
Посходились до соняшної брами,
Посходились на віче угорі
І слухають, як в далях дзвонарі
Читають звіт.

Вислухують. Чубами
похитують,
Мовляв, були діла,
Були, були,
Та ще немало й буде, —
Даремно там, де ніч стара пройшла,
Гудуть чиїсь зухвалі перегуди,
Дарма, дарма
Наймають там музик, —
Здіймуться знов півні з чиєїсь хати!..
Осотом поросте
І біль, і серця крик...
І вже про інше дід чесатиме язик,
Як буде
онучат він
колихати.

Та це не те, читачу любий мій,
Не будем марно часу витрачати:
Вичікують давно легенд свідки німі
І просяться на сцену, — отже, ми
Почнемо, мабуть, так,
Як дід велів почати.

* * *

На схил крутий
Припала Скелька ниць,
Розкидала хатки, немов курчата;
Яснять кущі окатих полуниць
Насупроти — в борах стрільчатих...

Зарічна й Скелька — давніх дві сестри,
За руки взявшись, йдуть разом печальні.
З'єднались спільно гребельки старі
І спільно стукають млини та сукновальні.
Одна вода
І доля в них зійшлась.
Хай йому хрін із долею такою:
Як Скелька пасербицею була,
То Слобода — нерідною дочкою.

Риплять колеса. Крутяться вали
І мелять на новітніх мукомолів...
Але не так вони давно колись
На монастир,
На свій с і о н мололи.

* * *

Є місце в Скельці
Голе, як долонь.
Тепер на нім логова місять свині,
Ну а колись зростав тут «Вавилон»,
Колись там Бог облюбував сіон
І почепив «на страх людям» святиню.

Упершись банями зі скелі під зеніт,
Величний, як Хеопсова могила,
Там монастир стояв —
Дзвонив...
блищав...
кадилив...
Стояв він так не знати скільки літ,
Йому б отак по судний день стреміть.
Коли б суда... зарані не вчинили.

Розписана, золочена мара,
П'ятиголова, потаєнна, хитра;
У вівтарі кадильниці горять,
А черепи лускою майорять
І мигають, як золотава мітра.
Не'дин, не два там божих дзвонарів,
Та все чужі — Міхеї та Павліни —
Та так тягнули Божих тропарів,
Що голі села й дальші хуторі
З сльозами припадали на коліна.

Про цих мужів скрізь слава розійшлась:
Ішли прочани геть з усього світу.
Дух Божий спочивав на куполах,
А під горою річка, знай, текла
Та все повніла,
хто зна чим долита.

Тягли ярмо чернечних кріпаків,
Як ласку царську,
Як дугу московську,
Нащадки запорозьких козаків,
І борсались, як мухи в павуків,
Богданом продані й підписані Виговським.

Кляли ввесь світ, кляли чужих царів,
Кляли себе,
Кляли самого Бога...
Аж поки дух батьків заговорив —
Поки мару, за звичаєм старим,
Не справили на батьківську дорогу...
Було, було,
Не віриться й тепер,
Не в одного полізли очі сині
І з жаху, і з жалю: то ж скінія із скіній!
А ось диви, — рівненько, як папір,
І на с і о н і розкошують свині.

Проте, ніхто не зна і по сей день, —
До сіряків не дуже щедра слава, —
Забулось все не вписане ніде,
І тільки на пергамені в людей
Арапник царський
Іжицю поставив.

Ніхто-ніхто не знає про ту мить,
Не лишилось нічого ані в кого,
І тільки в діда іжиця щемить
Та скніє жах
Перед другим пришестям Бога.

Забулось все, у безвість одійшло,
Літа ідуть, як тінь за перезвою;
Старі руїни пилом занесло
І місце заросло травою.

Пустують діти в цурки і в квача.
Порошать чистим сміхом, ніби снігом;
Байдуже їм, над ким вони кричать,
Байдуже, що за камені стирчать
І хто одяг кропив'яні вериги —

І тільки, кажуть, інколи вночі —
Тоді, як прийде чорна, темна осінь,
Як вітер над пустелею кричить,
Як заливаються лиш сови та сичі, —
Хтось по руїнах
Ходить і голосить.
І плаче ревно, квапиться, блага —
Поки не закричали півні треті,
Шука під свист страшного батога,
Шука з риданням
коней і карету...
Це так вночі, як світ увесь мовчить,
Як упаде на землю темна осінь,
Хтось по руїнах ходить і кричить,
Хтось по руїнах ходить і голосить...

Багато знають камені німі,
Ще більше знають гори зеленаві,
Политі кров'ю, потом і слізьми,
Накриті пилом давнішньої слави.
Вони бо знали гунів і татар,
Вони бо знали диких печенігів...
Але на гори ліг бронею пар,
На камені — кропив'яні вериги.

І тільки інколи в негоду уночі,
Як упаде на землю темна осінь,
Хтось по руїнах ходить і кричить,
Хтось по руїнах ходить і голосить.

* * *

Тече ріка, як двісті літ назад.
Зійшлись дуби, чупринами кивають...
Навіть вони, якби ввійшли в азарт,
То б спромоглись не стільки розказати,
Аніж оцей
Дідусь оповідає.
Село Скелька, травень 1928 р.


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

(СПРАВЖНІЙ)

І

Ударив дзвін чотиристапудовий,
Гойднув скривавленим на сонці язиком.
Здригнула даль...
Дзвін ударив знову —
Гукає і гуде без слова,
Гуде, як вирок, як могутніший закон.

Упершись банями зі скелі під зеніт,
Величний, як Хеопсова могила,
На кряжі монастир стоїть
(Володар, князь околиці всії)
І дзвонить, і гнусавить, і кадилить...

II

Готичні башти, мури і сади,
І чорна брама, кована залізом,
Хрести, і бані, й молодик блідий,
За хрест зачеплений, — відбилися в воді -
В свічаді воронім, а понад низом —

Ген скільки оком кинеш навкруги —
Піски і синь,
Село, бори і далі...
То все маєтки впали до ноги,
Запнуті, ніби відблиском снігів,
Серпанком тихої вечірньої печалі.

III

Протнула Ворскла їх — кривий погнутий меч,
Що переможений упав на полі бою,
Упав важкий до ніг нових предтеч,
І землю надвоє розтяв той меч собою.

IV

Ударив дзвін...
І кола по воді
Розбіглися — вудилище кленове
Підняв чернець одутний і рудий,
Перехрестився і од праведних трудів
Потяг на гору — слухать Боже слово.

V

А під горою
З свистом лановий
Зганяє челядь класти боже сіно.
І йдуть скельчанські й зарічанські кріпаки
Складати свої болі у стіжки —
Ідуть покірно, з співом-голосінням.
Блищить і піниться примара золота
(То Богом прип'ятий Ковчег святого Ноя),
І дивиться на села та міста,
Як крутяться кріпацькі душі там,
Мов флюгери над сірою стіною.

VI

За мурами, у чорних клобуках,
Заховані від погляду людського,
Пішли, як тіні, з миром на руках
Раби Всевишнього в невидимих вінках —
Пішли на бесіду,
На раду з паном Богом...

VII

Ударив дзвін,
І ризничий устав;
Сьогодні в нього клопоту по шию.
Надів клобук, пергамени дістав —
Пішов під брязкіт срібного хреста —
Пішов на змову до намісника Христа,
На раду
До отця Ієремії...

Гуде луна, як в пащі катакомб,
У безконечнім лабіринті келій,
Біжить за чорним іноком слідком
Туди, де хмуриться хрестом кінечний ромб,
Де таємницею сповиті капітелі.

VIII

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Важке чоло, нахмурене, круте,
Мов крила яструба, підперли теімні брови,
То кібець
Комусь лаптики плете
І думу думає... В і н думає про те,
Про що сам Бог не зна. До шуму крови
Вслухається... З очей тікає сон;
Дух спокою в горнилі дум загинув.
Ігумен сам, сидить, як фараон,
Як князь на троні в сонмищі ікон,
Сидить, одкинувши углиб дебелу спину.

То чорний крук,
Насупивши чоло,
У кріслі княжому, в розкішному покої
Торкає бороду задумано крилом,
Кошлатить бороду пухнастою рукою...

Ігумен він! Чого ж в тенетах дум
Кортить душа, чого так серце скніє?
Адже, як тільки схочеться йому,
Простягне руки, і вони візьмуть.
Ніхто йому перечить не посміє.
Авжеж! Але...
Та гей і єсть така,
Єсть сила владна, вічна і фатальна,
Така тендітна і страшна рука,
Що королів кладе до каблука
Одним лиш помахом, одним кивком звичайним.
Відколи світ — не втік цього ніхто;
І часто — грізний та бундючий імператор,
Що світ поверг до ніг своїх перстом,
За полонянкою волочиться хвостом —
За крихту ласки ладен слід лизати.
Так-так, лизать...
І ось ігумен він —
Володар, князь, він деспот, а віднині —
Бундючна цяцька у руках рабині.
І не рятує чин,
І не рятує дзвін...

Давно отак «пан» спокою одбіг.
Не день, не два він грізний і понурий,
І чують всі той настрій на собі —
Кленучи світ, терплять його раби,
І щуляться хатки в німій зажурі.

Горить лямпада,
І блукає тінь
Од ланцюжків по лицях Іісуса;
В барвисті шиби вдаривсь сніп промінь —
І в тишині лягла червоносинь
На килими й на старці сивоусі...

І вторить килим думам, як ві сні.
Жаданий образ виплив з-за ікони,
Заповнив,полонив.
Ігумен стиснув скроні, —
Забув себе і вік, неначе мить...
Дарма годинник вусом шерехтить,
Даремно там сміються й кличуть дзвони.

Що дзвін йому? І що йому закон?
Владиками помазаний владика!..
Ніхто не сміє ставить перепон —
Для них він пан і сам собі закон,
Було і буде так од віку і до віку.

Як чорний крук,
Насупивши чоло,
У кріслі княжому, в розкішному покої
Торкає бороду задумано крилом,
Кошлатить бороду пухнастою рукою.

І жде... Чого? Про те ніхто не зна.
Секунди в сумніві рахує і складає.
Ну, хто в цьому ігумені впізна
Його, як є? Сорок друга весна,
Немов сімнадцята, обіцяне чекає...

. . . . . . . . . . . . . . .

І раптом — стук.
Неначе вдарив ток, —
Здригнув ігумен, вірить і не вірить.
Момент іде. Його жаданий крок
Він чує, чує... Тисне на висок
Схвильований, збентежений без міри;
Устав. — Звершилось! О чудесна мить!
Прийшов вінець його тяжкої муки...
Обсмикав рясу, хрест здійняв:
Ввійдіть!..
І наперед подавсь, простягши руки.

Удруге стук: — Во ім'я всіх Богів:
Отця і Сина, і Святого Духа...
— Амінь, — сказав ігумен, не дослухав,
Амінь, амінь!
І... ризничий уплів,
Закривши двері вслід спокійним рухом.

...Ігумен сів, ігумен важко сів,
Немов облитий зимною водою;
І стало важко так і байдуже зовсім,
А десь регоче сотня голосів:
— Фюї-їть, обдурено!..

Рудою бородою
Поник владика в гніві на ввесь світ,
А чорт над ним регоче і картає,
І свище в вуха: — Фіть, старий, фю-їть!..

Серед покоїв ризничий стоїть,
В руках пергамени пожовклі повертає.

Ризничий:
— Благослови, Владико, в добрий час
Почати справу. Я вас потривожив,
Вам тяжко нині? Але я до вас
З наказу вашого; заким світ не згас,
Ми мусим злагодити справу нашу...
Ігумен:
— ...Боже!
(І задрижав) я мало не забув, —
Так-так, сідай, мій брате Никодиме:
Почнем, почнем... — І сам в лиці, як був...
Залишився, лише розправив спину,
Та по брові пробігла тінь страшна,
Метнули іскрами погрози очі сині:
... Ага, он як!? О, знатиме вона!
Вона у мене знатиме! До дна
Хай вип'є чашу помсти і терпіння.
І рід її — уся та чорна м р а з ь,
Та дика, непокірна чорна кістка...
Так мною гребувати? — Гей, пиши наказ!
Пиши, мій брате! І царициний указ
Ти нагадай тій черні. Напоказ
Усьому світу...

Ризничий (здивовано):
— Отче, тут є звістка...
Ігумен:
— Ні-ні, після, я знаю, то потім,
— Пиши! —

І ризничий покірно сів писати.
І щулились ікони золоті,
Так шкрябав Никодим Святий,
Ретельний, одноокий і носатий.
Він розумів ігумена свого —
В таку годину цей наказ до речі;
Подивимось тепера — хто кого!
А то занадто вивчились перечить...
— Пиши:
В ім'я святині і святих,
Во ім'я Богом даного престолу,
Аби гнів праведний від себе одвести —
Від вас, рабів —
Наказую:
Внести
В скарбницю монастирську, як ніколи,
Віднині вдвоє! Щоб уникнуть мук,
Щоб не вернуть Содому та Гоморри,
Ви мусите із непрощених рук,
Благаючи обитель цю стару,
Долить лямпади й сповнити комори.

Пиши: Так от... —
Ігумен встав, як ніч,
І заходив ввесь чорний та крилатий.
І ляскають слова, неначе бич, —
То він надумав дивовижну річ:
Потроювать одвічні постуляти,
Закон поновлювать.
— Пиши, мій брате, є?
Тепер по черзі:
— З двору двадцять гривень,
З душі окремо, — кожен хай дає.
Крім того, кожен хай майно своє
Розділить на три частки рівно
І дві віддасть...
Або, зажди, не так,
Потрібна птиця, скот і полотна сувої,
Реєстр у тебе... Справа ця проста,
Ти сам це зробиш, — вкрутиш ще хвоста,
Тільки у т р о й,
Ти чуєш, Збільш утроє!

Ризничий:
— Воістину, Владико...
Ігумен:
— Стій, чекай,
Я головне забув тобі сказати:
Щовечора тепер жене нехай
Підрядчиків міцний нагай
Отроковиць усіх святиню прибирати...
Усіх до одної! Ти чуєш? Запиши!
До одної.
Нехай для братських келій
Приносять квіти, будуть ряси шить,
Білизну прати і для кожної душі
Щоднини прибирать постелі.
А ще... —
Ієремія осміхнувсь.
Не доказав — на ризничого глянув:
— Ти розумієш? (Ризничий здригнув):
З усіх лише ти бережи одну!
І дбай за це
і ввечері, і рано!..

Замислився,
І гнів розтав, як дим.
В барвистих шибах сонця промінь тліє,
Вовтузиться в чернечій бороді...
І не вгадає інок Никодим
Понурих дум отця Ієремії...

Ігумен:
— Келейного!
Гей, ти, лінивий раб,
Ледачий Саво! Де ти там загинув?
Сюди! — (Ввійшов худий, немов мара,
Послушник.) — Так, пора, пора, пора...
Гукай мерщій сюди отця Павліна!

IX

Янтарні чотки,
Хрестик і шнурок,
Рожевий палець в персні золотому:
Смиренний із смиренніших пророк —
Бурчить Павлін, як вивчений урок,
Молитву лагідну двадцятому святому...

У хмарах ладану лямпади майорять.
Волає бас півсонно-монотонно...
А сірий люд під танок дзвонаря,
По манію святого ораря
Лягає ниць — поклони тяжко ронить...

По праву руку — чорні клобуки,
А просто — камілавки золотаві,
По ліву — монастирські кріпаки,
Попід стіною ж в кріслищах важких —
Cтарі ченці ведуть борню з лукавим:
В руках старечих чотки шелестять,
А на устах німота опочила,
І сонні очі липнуть до Христа,
Неначе «откровеніє» хотять
Знайти в його одежі сніжно-білій.

І тільки отроки — послушники богів,
З великими блискучими очами —
В огні юнацької замкнутої снаги
Вмлівають од дівочої ноги,
Що десь побачили між різними ногами...
Такі округлі — литка і стегно, —
Я ка рука ці лінії точила
Пружинясті... П'янючі, як вино,
Магічні лінії... Для них усе дано,
І навіть плахта їх закрить зовсім не в силі.

На крилосі хвилюються альти
I бас гуде, немов орган в костьолі...
У церкві ні пролізти, ні пройти.
Ось блиснули ворота золоті,—
Мужицькі душі розстелились долі...
Келейний встав,
Пройшов до них і зник...
А дим пливе туманом із кадила —
Гойдає дзвін скривавлений язик
І озиваються на цей мідяний зик
Усі ченці й усі святі з могили.

О, скільки їх — цих божих дзвонарів!
Та все чужі — Міхеї і Павліни;
Як гаркнули враз божих тропарів, —
Аж голі села й дальні хутори
Попадали з сльозами на коліна...

X

Данило був так ніби отаман;
Хоч молодий, але розумний, смілий.
Казали:
— О, якби йому гаман,
Та ще в гамані — був би з нього пан,
Не то — і гетьманом зробився б наш Данило!.. — Простий кріпак — чорнявий і стрункий —
Він виглядить, як справжній син козачий.
...Коли 6 знов, коли б оце полки
І зброї дзвін, — коли б не час такий,
Не один би заплакав...
Та й заплаче!..

Так часто марив він серед липкої мли —
Як встане слава й бій кривавий гряне,
І блисне меч...
Ге, сили в нім гули, —
Недаром же батьки колись були
У Гадяцькому полку чотарями.

XI

. . . . . . . . . . . . . . . . .

— Послухайте,
Товариші мої!
Братове, друзі, матері і сестри!
Та доки ж нам терпіть?! На землях на своїх
Мив злиднях топимось — чернечі холуї...
А чи не досить нам ганьби ції?!
А чи не досить
Ярма
Нести? Га?!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ще день не згас і не настигла ніч,
А на майдан зібралось люду сила:
Із лугу з вилами і косами зійшлись —
скельчани й зарічани — всі збрелись, —
Усіх сюди згукав юнак Данило...
I хвилювався сход, і глухо гомонів;
Зітхали, думали, пригадували Бога...
Чи снилося таке кому ві сні:
Вони накликали на себе кару й гнів —
Вони на луках вбили ланового!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кипів Данило: — Чом же мовчите?!..
Усіх побить! Усе на пил зітерти!
І к чорту це криваве і «святе» —
Оце чудовисько... Чого ж ви мовчите?
Злякались смерті?!

Панове злидні, —
Правди аніде!
Не дошукатись правди гречкосіям.
Так ліпше ж нехай кара загуде —
Мужицька кара!.. Ми їх доведем —
Або помрем і спочинок знайдем,
Або — розторощим
І, як дим, розвієм... Що губим ми?! —
Хрестилися тітки
І плакали невтішними сльозами,
А на горбі стояв юнак палкий
І у мужицькі голови кріпкі,
Немов камінням,
Бив Словами:

— ...Громадо чесна! Каяття нема!
І завтра прийде кара неминуча...
Невже ж та нам сокири не втримать,
Щоби не датись голови здіймать
За трутнів
Неробучих?!. —

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У тишині з плачем гудуть жуки,
А десь встає примара з канчуками:
... Московське військо... треуголки і штики...
І слухають понуро мужики,
Стискають граблища корявими руками.
Ані телень.

Аж ось хтось обізвавсь:
Еге... Але... ти знаєш що, Даниле, —
То правда все — оці твої слова,
Але ж... своя дорожча голова,
Хоч тяжко нам, а все ж... життя нам миле...
«А так», «Авжеж», — озвалися другі, —
«Умерти зовсім — штука, знаєш, теє...
Одпорять нас — так що ж, — ці упруги
Позаростають та і все, ги-ги,
Пороли нас не так і що ж — не теє...» —

Поблід Данило. Зблід і захолов.
«...Не теє... Теє...» — гомонить громада.
У серці кригою взялась гаряча кров:
Боров він рабскість цю, боров — не поборов,
І слів не має,
і чорт-має ради.

А зборище шумить: — Не треба, геть!
— Тобі то що, а в нас і жінка, й діти...
— Хто хоче вмерти — той нехай помре,
А ми не хочем — нам би дихать.... жити...

То кида хтось один свої думки,
То хтось один за всіх надривно виє,
А решта — ані слова, ні за ким.
Вислухують понуро мужики
І хилять важко мозолясту шию...

Неначе ніж у серце крижане,
Неначе пазурі роздерли шерхлу рану:
Усі мовчать, а хтось один клене...

І тільки дружньо, мов у яструба, вогнем
Блиснули очі
Дівчини Мар'яни.

Блідий Данило миттю спалахнув:
— Рраби!
Посміттюхи!
Покірна чернь безсила!..
Тягніть ярмо!.. Я — годі, дотягнув, —
Я сам піду! —
У гніві розмахнув
І на скіпки
об віз розщепив вила...

Голос:
— Стій, Даниле! Стій!..
В тобі святий вогонь горить, юначе.
Хай я й старий, — та ще в руці моїй
Втримається хоча не меч, так кий —
Ходім!

Нехай ця челядь плаче...
Ходімо, сину!.. Хай ми і помрем,
Але неславу терпіти доволі,
Доволі! Мертвих сором не бере,
І не видать, як плачеться старе,
І як мале конає босе й голе, —
Ходім!..
Людей?..
Хто смілий, той піде, —
І ще жиє десь довбиш наш чудовий, —
Ударимо на збір...
Ми найдем і таган,
I зброю знайдемо, закопану в людей,
Ножі наточимо і пополощимо в крові,—
Ходім!..

. . . . . . . . . . . . .

Стояли і вагались кріпаки;
Усі до одного постали на майдані
І заніміли в розпачі тяжкім.
Вагаючись, чекали на штики.
Вагались — аж до слів останніх:
— Ходімо, сину...
— Й челядь загула,
Та й обкипіло в інших серце кров'ю!
Не втерпіли... Немов орда мала,
Знялися з галасом і подались з села, —
Туди, де тліють башти під горою.

Не втерпіли — проснувся дух дідів —
Терпець урвався й злість заговорила...
Крикливий шлях пилюкою кадить...
Мигають граблища і бороди руді... Веде перед
Стрункий юнак Данило.

XII

А на горі в той час
В ігумена отці
Ділили їхні душі між собою.
Келейний пише, ризничий в руці
Трима пергамени, реєстри, папірці, —
Мусолить пальці сизою губою:

— П'ять тисяч черні; двісті клобуків,
На кожен з них по два десятки сірих...
Ми витягнем всі жили з мужиків,
А врешті доб'ємось таки,
Що слава наша заблищить над миром...

(Обитель виросте багата і міцна —
Засяють храми горді і величні —
І буде на ввесь край така одна.
Усіх затьмарить славою вона
І прогримить
На віки вічні...
Ми чудеса сотворимо отут, —
І будуть мощі і отці святії.
Прийдуть паломники ко нашому хресту
І прогримить, сподоблене Христу,
На вік віків
Ім'я І є р є м і ї!

Ігумен важко голову підпер.

Ігумен:
— Ми мусимо зробити так віднині:
Прийшов для нас слушний момент тепер
Так от, брати, — щоб задум наш не вмер,
Ми мусимо поширить володіння: —
Од Котельви і аж до Грунь-Ташань,
І од Куземина по селище Журавне...
У цьому нам ніхто не поміша,
Замажем, не пошкодуєм гроша
І, з ласки Божої, все буде чинно й справно.

. . . . . . . . . . . . .

Лутище, Буднє й Гонтівські ліси
Лягли,в хижацькі пляни на папері,
І тишаться таємно голоси.
Ах, як кортить їм ще шматок вкусить.
Гадають... Лічать... Чухають носи...
Аж раптом!..
Відчинились двері:
— Благослови, Владико!!!
І ключар
Влетів засапаний, не ждав благословення,
Як до хреста, до власного ключа
Приник, наляканий, і з жахом закричав:
— Убили Сергія!!! —
І впав, простягши жмені.

Злякалась братія...
Ігумен відсахнувсь:
— Кажи, раб Божий... толком, в чому справа.
Що? Де? Коли?! —

Ключар:
— О, дай передихну,
Убила розлютована орава...
Я сам цього, далебі, й не збагну:
Убили в луках... за удар бичем...
З землею розмішали ланового!
Лупили всі... Одірвано плече,
Побито ребра... — так ключар рече,
А сам все хреститься до образа старого:
— Ой!..
Упокой, Господи, душу раба твого —
Інока чесного —
Сергія новопреставленого...

. . . . . . . . . . . . . .

Настала тиша —
Тиша, як в норі,
І чути, як тривожно б'ються дзиґарі...

«Це — знаменіє бід страшних», —
прошепотів владика...
Як раптом в полум'ї вечірньої зорі
Ударили на сполох дзвонарі
І пролунали катакомби криком:
«На мур!!! (з всієї людської снаги) —
«На мур!., на мур!..»
(десь покотилось к храму).

. . . . . . . . . . . . . . .

Біжать одні, і моляться другі.
Тривожно забряжчали ланцюги,
Привратник рвучко зачиняє браму.
І зачинив,
В останню хвилю встиг.
Ярмис, як в дні Содому і Гоморри.
Упало лихо, ніби влітку сніг.
— Ігумена! Ігумена сюди!
— Ігумена!!! Мерщій... мерщій...
0 горе!..
Біжить ігумен...
Дзвін гуде, гуде:
Зреклись раби одвічної покори...
Ввесь притч церковний з охрестами йде...
На тлі кривавому, на мурах метушня людей -
Під брамою вирує сіре море:

— Доволі!!!
— Відкривай!.. Ломи!.. Та би-ий!..
— Лама-а-а-й!!! — кипить, вирує дико буря,
Наскакує і піниться прибій...

І змовк зловісно Вавилон старий, —
На тлі багряному тріпоче хрест блідий,
Холонуть вежі чорні і понурі...

Ігумен вийшов.
Став на край стіни
І жезл підняв, і сотворив молитву:
- Молітесь, братіє! —
Молилися вони...
І глухо рокотом заколихався низ,
І блідли лиця, кривавицею вмиті.
— Молітесь, братіє! — Ченці упали ниць,
По мурах покотився гомін разом.
Просили кари: камнів, блискавиць,
Простягти руки, — хай же мур темниць
Скара богоодступників,
Нехай поб'є проказа...

І падали, як оливо, слова
Розпечені — вони побили градом
Вогонь і шум... І розпачу сова
Провила там, де був дев'ятий вал,
Де грізно коливалася громада:

— О, дурні — дурні ми!..
Куди ми йшли?!.
Беззбройні сіряки уперлись лобом в стіну.
Перед хрестом схилилися граблі,
А вила наїдалися землі
І хтось у розпачі під браму серце кинув...

Залізом кована, стоїть німа вона
І грізно блискає мідяними цвяхами...
Ігумен руки звів, як крила кажана,
Блиснув очима, й окрик пролунав:
— Прокляття вічне буде хай над вами!!!

...Заплакав хтось жіночими слізьми...
Ігумен:
— Що треба вам?! Чого прийшли, невірні?
Що ви забули тут, за мурами цими!?

Забився окрик і завмер в пісках німих, —
Було так тихо, ніби в домовині.
Замовк. Махнув безжалісно перстом
І тишу розірвав руками, —

І брязнув глухо жезл об камінь —
З двома гадюками та кованим хрестом.
— Ой, не клени!.. — і хтось там заридав,
Загомоніли:
— Волі... волі... Ні! нам дихать, жити...
Хай світ не хмариться, нехай не пухнуть діти.
Дихнуть... Дихнути дай, ти дай... ти дай...—
Упали ниць.

Ігумен: — .. .Оце й всього? Вам дихать? —
А унизу повзло: — Ти дай!., ти дай!..
Ігумен випростався, — стало тихо-тихо, —
Зневажливо скрививсь зловісним сміхом
І ризничому кивнув:
— Прочитай! —
І повернувсь...
Пан ризничий читав.

Камінням падав голос з кованої брами,
І скирилася церква золота.
Мовчав нарід... Стогнав... Молив Христа...
І тільки десь
Хтось скреготав зубами.
Данило зник... Читав чернець старий
Наказ, написаний в ігумена сьогодні.
Заслухались замовклі дзвонарі
І повзали, як воші в очкурі,
Над мурами ченці богоугодні...

А завтра ще,
Заким зійде зоря,
Настигне кара!.. —
Так додав понурий
Отець Ієремія. Зник. Горять
На баштах смолоскипи... В довгий ряд
Постали іноки, пішли... Пан Бог нахмуривсь,
І стали вартові на мурі.

. . . . . . . . . . . .

А завтра к а р а...
Що то буде їм?!
Забилась тінь на шибеницях лісу.
В розпуці руки ломить ніч свої:
— Усіх-усіх та й візьмуть в нагаї,
І кожного десятого
Повісять...

XIII

Данило зник. Утік Гармаш старий.
— Ми прийдемо! О, ми вас доконаєм!..
Даремно там всі привідців зовуть, —
Чужі шукають, а свої кленуть, —
Ми ще прийдем, Прийдем... Прийдем... —
Конає
Розбитий вечір. Пугачі ридають.
Спустилась ніч...

XIV

Та гей давно стоїть мара оця,
Стоїть на варті меж імперії чужої —
Ще з тих часів, коли в оцих місцях
Ходила воля десь з мечем на манівцях
Й топтала межі ті азійською ногою.

Заснована «у Бозі і в Христі»,
Турботами сім'ї російських духоборців, —
Була скитом... Фортецею була...
А потім місії нової зажила
В своїй імперії на Азіятськім боці.

Бійниці давні скиряться на схід,
Вартують південь, дивляться на захід:
Пильнує пес приборканий нарід,
Щоб не скінчив нескінчений похід, —
Щоб не повів царя на плаху.

І не одну заслугу має він;
Зосібна у Петра — славетного капрала,
Що рештки вольностей навік в пісок заралив,
Змішав із попелом і потопив в крові.

Ось так, коли Мазепа й Скандинав
Програли гру в позорищі Полтави,
(То був ганебний час, і не один прокляв
Той час і день, і не за смерть всіх «слав»,
І не за крах останньої булави,
А за ярмо...) Так ось у цій порі
В монастирі — не в цьому, а в другому
Втекли десь рештки недобитих главарів,
Щоб знов піднять на голови царів
Бунтарський меч. І склали в нетрях змову.
І сталось би... їх сорок, як один,
І сам ігумен з ними — сивий лицар давній...
Піднять повстання. Збити блиск корон.
Пекельним вибухом поколихнути трон.
Зірвать ярмо оцій землі безславній...

І... Скелька видала!
Не Скелька — холуї,
Облудні агенти династії тупої,
Облудні й вірні. За діла свої
Дістали ласки: луги і гаї
Купили кров'ю цих відважних воїв.

Це перший «подвиг». Ні, він не новий!
То є традиція, що йшла у рід од роду
У спадкоємців — вибранців синоду:
Ділити шмаття разом з усіма.

Ділили... Дерли... Пнулись на князів.
І... стали ними. З ласки Катерини
Дістали землі, грамоти й рабів:

Усю околицю загарбали собі,
Поклали під обцас, під маркою святині,
Поля і луки.
О проклятий день!
Там не один закляв і матінку, і Бога.
І не питай, і не моли ні в кого —
Зробили бидло, крам з живих людей.
І торгували... і ніхто, як ці,

Так не стримів останню ряску вибить
Отого «духу», «нації» тії,
Як ці ретельні чорні холуї,
Піклуючись і вдень, і ніччю за погибіль
Й ознаки славних. Гей, проклятий час,
І ти, царице, — суко у короні,
Паскудо славна! То ж малі кричать,
Що вже не мають ні петлі, ані меча.

Нехай кричать. Приборкали, впрягли...
Дівчат з чужинцями женили за наказом,
Хлоп'ят з чужинками. Щоб, бачиш, рід вели,
Шляхетний рід. Щоб вчилися малі
Перед царями лізти плазом.

А ті царі десь заселяли край
Народом рідним. Хай, мов, «малороси»
Та стануть росами. Політика стара:
Десь виперти господаря з двора —
Нехай у себе ж вдома просить...

В ті «славні» дні старалися святі —
Із шкури лізла Скелька-богомолка.
Зелені бані стали золоті...
Та гей і плакалось в міцному хомуті
Лицарство славне Гадяцького полку.
Але й всього.
Не плач, і не кричи,
І не бунтуй, бо тут тобі й могила.
Не крикнеш знову «пугу» уночі,
Бо не дарма стояли усачі —
Драгуни царські: «волю» і свавілля
Списом підперли на оцій землі;
Тож їх ігумени — тутешні королі —
До послуг мали завжди як шляхетну силу.
Натикала їх щедро по містах
Рука дбайлива, щоб таки хреста
Поставити над волею і довершить могилу.

Родились діти. Мерли їх батьки,
Плодилися раби голодні і обдерті;
Орали землю й їли канчуки,
І вже не знали, хто вони такі,
Немов спасіння, ждали смерті.

Безмежна ніч...
Десь був удар на ґвалт.
І знов удар, і знову.
Повіяв вітер на дев'ятий вал —
То десь піднявсь, забурив шквал —
То гикнув отаман Войнович.

Піднявсь Войнович і згукав орлят...
Та гей орлят у крові потопили,
А сам орел... нема його, нема, —
Тут для орла страшна зима, —
Пощез, обскубаний, розбитий і безсилий.

Безмежна ніч... А вночі мідний дзвін,
Розгойданий свавільною рукою.
Хтось плаче ревно, жалю завдає, —
Там моляться до скону з нагаєм
За довгий вік династії чужої.

Мотають жили. Учать, як ходить
В міцній запряжці. Звичаї і побут
Втоптали в кал. Цабе, верни, сюди!
Покірний будь. Роби! Проси і жди,
І напихай другим утробу...

І диктував закони мідний дзвін,
І муштрував рабів. Свавіллям і злобою
Залляло край. Кляли життя своє
Та все молилися до скону з нагаєм
Раби за вік династії чужої...
Отці кохалися в вині та в Божім слові,
І не лякав сам чорт, не то якийсь Войнович.

Така мара...

XV

... Лямпади тьмяний світ
Ворушить фольгу, з ризи злото краде.
Перед Розп'яттям — у терновому вінці —
Під брязкіт келихів і шепіт папірців
Уже за північ точиться нарада.

Мигає мідь розкішних канделябр...
За різьбленим столом дубовим
Владики ганяться; їх очі майорять,
Сміються лиця, келихи дзвенять, —
За храм, за їх, за Бога і царя...
І капає вино, як краплі крови.
— Благослови, Всевишній! — річ таку веде
Ігумен сам — на страх усім лукавим
Кінчити страву.
Келиха підняв, немов булаву,
І почали кінчать...
Сам чорт «на ладан дише»,
І скаржиться перо, — спішить,«ітоги» пише,
Пихтить Павлін...
А за дверми чатує сонний Сава,
Кричать і сперечаються. І хтось, немов бугай:
— Єпископу! Єпископу, одна нехай!
А губернаторові тисячі чотири...

Ігумен:
Ні-ні, заждіть! Ми тільки в силу вірим.
Так от, панове, коли хочеш миру —
Готуй н а г а й!
І ось тому, щоб маху нам не дать,
Щоби усе ішло і чинно, й справно, —
Охтирський капітан-ісправник
Хай буде наш...
А вже ж коли біда
Настигне нагло цю обитель Божу, —
Хто прийде з допомогою, з мечем
На перший поклик? Він! І не зімкне очей —
Стоятиме, як янгол, на сторожі...
Отож, насамперед, панове, дать йому
Так — тисяч зо три. Потім ще добавим.

— Слава!..
Келейний:
— Речеш ти мудро, отче, я к цьому:
Адже ніщо так чернь не заспокоїть
Оцих нащадків гемонської Січі —
Ані Христос, ні хрест, ані чернечий гімн, —
Ніщо їх так не зігне до ноги,
Як батоги,
Як той нагай магічний!
Чотири тисячі на царських сторожів! —

Всі згодились, і заскрипіли пера...

Ігумен:
— Проваджу далі. Як ви не кажіть,
Ми мусимо зломити їх ножі
Об шаблі. Так. Ну, а тепера —
Діліть на інших значніших тузів:
Єпископу, єпископському сину
(Удвоє більше, аніж в ті рази)
І на губернію, і у синод звезіть...
Та не забудьте і самої Катерини...

. . . . . . . . . . . . .

Усім, усім в них стане заплатить...
Гули ченці. Нікого не забули:
Панів великих і панят узули,
І навіть на кінці келейний спохвативсь:
— Благослови, владико, слово мовить!
Усіх-усіх перелічили ви, —
А ще ж десь є хухрянськии становий.
Воно, хоч він панок і нездоровий,
А все ж...

Ігумен:
— О, ні! Тому не треба, —
Подбаєм ми у всякий час за нього;
Хай їздить і ось тут жере.
Це зовсім свій. На завтра він припре
Карати чернь, — це честь йому від Бога.

Гули ченці. Мов одяг із Христа,
Ділили, шматували людські душі.
І лічили, і перелічували вп'ять...
Аж за стіною стали реготать
Сичі і сови, — зовсім як клікуші.

XVI

Так довго-довго радились ченці.
Лямпади тьмяний світ із фольги злото краде.
Перед Розп'яттям — у терновому вінці —
Дзвенять там келихи, шепочуть папірці
І капа кров,
І дише віск «на ладан».
Кров капає без ліку і без ладу.

І тільки як аж геть зайшла північ,
Коли на вежі тричі дзвін ударив,
— Замовкло все. Утопли шуми в сні,
Затихли голоси, і вимерли вогні.
Далеко треті півні прокричали.

. . . . . . . . . . . . .

Тих-ше... Ти ж гляди... (Стоять
Вони удвох під арками крутими;
Шугає в темряві чиєсь ім'я...)
— Запам'ятай: це місія твоя!
І не забудь її, її!
Ти чуєш, Никодиме!?

XVII

Принишкнув вітер, і мовчить вода.
Встромився в небо монастир понурий.
Упали в сон туман, ліси і даль,
Лише в селі не спить стара біда
Та плачуть флюгери на мурах...

А ще не спить чернечий вартовий, —
На всі чотири визира з дзвіниці...
І шепчуться дуби — мовчальники криві,
Вислухують, як вторить чорт сові,
І скиряться
Старі й німі бійниці.


РОЗДІЛ ДРУГИЙ

І

Козачка станом, поглядом — княжна,
Коса до пояса, ще й цвіту вороного,
А на устах і сонце, і весна.
Тріпоче юність в грудях...

Сирота вона.
Вона онука Гармаша старого.

Красуня дивна... Заздрив місяць їй,
Аж наче й сонце сіпало губою
Із заздрощів. Круг неї хлопців рій.
В її пісні закохані гаї,
І озиваються на посміх солов'ї,
Холоне серце і дрижить, як поведе бровою.

Така Мар'яна ця.
Пишався нею всяк
І тішились, і все село любило.
Всміхалась їй околиця уся, —
Та тільки серця так ніхто-ніхто не взяв,
Як той бунтар, як той юнак Данило.

. . . . . . . . . . . .

Ніхто не зважить муки цих годин,
Ніхто не злічить виплакані сльози.
І зважив би, і злічив би один...
Хто скаже правду — де тепера він?
Яка циганка щиро поворожить?

Любилися... Ніхто про те не знав,
Любилися... Ніхто те не опише.
Куди подівся? Чи прилине знов?..
Росте на серці розпачу плесно,
І б'ється жаль серед нічної тиші.
І тільки десь — надія, як зоря,
І тільки десь — і гордість, і молитва:
Не за батьків, не за братів, не за царя, —
За непокірного,
За бунтаря,
За милого, хорошого, немов дощем, молитва ця полита
Дівочими слізьми...

II

...Ударило к заутрені...

Здригнулась ніч у чорнім клобуці, Схилилась на тумани — сиві ризи;
Молитва на устах і серце у руці...
І побрели за мурами ченці
На свій щоденний «труд». А понад низом —

Ступає дзвін погордливий, чужий
По темнім морю сірих спозаранок.
Юрба жінок шляхом крізь тьму біжить;
Летять, немов залякані, стрижі
Туди на хрест. Пішла туди й Мар'яна.

Бредуть... вилазять... сходяться з пітьми.
Повзуть із туману з надією до храму;
Несуть свій біль і йдуть, як біль, самі,
Щоб злити розпачі гарячими слізьми
Під ноги матері над всіми матерями.
Впадуть самі, — нехай в огні молінь,
Як віск, розтопиться святині сірий камінь;
Нехай рятує! Був же в неї син,
І, як прийшов розп'яти жидовин,
Та й плакала, та й билася ж руками...

— О матінко, заступнице свята!
Нащо дала, нащо дала родити?
Дурні ми матері... Куди? Кого спитать?
Коли не чуть тобі, як матері кричать,
Почуй же хоч, як плачуть наші діти! —
Ідуть жінки...
І близиться гора —
То тінь Голготи древня і хрестата —
Там свічі капають, як плакальниці, вряд, —
Там на свічках то ж душі їх горять
І на хрестах серця їхні розп'яті.

Свічки стоять — то хлопчики малі.
О, ні, о, ні! То все солдати струнко!..
В темряві вітер щулиться, юлить.
Бредуть жінки заступницю молить,
Повзуть вимолюватти в Бога порятунку.

Мар'яна думає... Печаль свою несе.
У неї біль, як цвях, — тупий, глибокий,
Їй тільки б Данила — та й усе —
Помолиться вона, щоб був живий — і все,
І не забуде хай Мар'яну чорнооку...
Надіється, спіткається, біжить
Красуня дивна — сирота Мар'яна...

І ходить дзвін погордливий, чужий
По темнім морю сірих спозаранок.

IIІ

Спинилася під брамою юрба.
Немов отара злякана, докупи щільно злізлась:
— Закрита брама!..
...У лице рабам
Стоїть і хмуриться цвяхована, ряба, —
Закрила шлях, окована залізом.

Хрестились люди з стогоном.
В «раю» ж —
За мурами, немов десь у вертепі,
У сонмищі ікон кадилять і піють.
І покотився плач... Схилилась ніч у крепі, —
Там перебіг тужливий шепіт:
— Ой Боже-Боже... І помолиться не дають...

IV

І помолиться не дають...
Регоче дзвін: Бо-о-о-ог!..
До-нас! — Боже-Боже.
Ти-нас! — люби-Боже.
Так-так — мені-мені.
Нам!
Нам!
Бо-о-о-о-г!.. — зареготався він.

Здригнула й лопнула у далях каламуть,
І затягнули хмар бинти червону рану.
Немов на голову біду зовуть,
Далеко десь півні піють:
Встає зажурений і мовчазний світанок.

Устали села з кряканням ворон,
Нема роси... росу тумани з'їли,
Не плачуть шиби — їх покинув сон,
І звисли сірі стріхи, як прокльон,
Немов докір землі, що їх родила.

Продерли очі — о проклята мить!
Ридає дзвін... Іще шугає птиця
Німої півночі; а млин шумить, шумить...
І ниє серце, в остраху щемить,
Що вже на новий день благословиться.

По одній гаснуть зорі. По низу —
Із-за борів, із степу, із-за гаю —
Тягучі хмари сунуться, повзуть,
Обклали обрії,
Наниз,
Наниз лягають.

V

На полудень чекали всі гостей:
Дивився з башти вартовий на північ щохвилини, —
Туди, де шлях, де бір обрізав степ...
З півночі дуло мокре і густе,
І повз туман холодний і осінній.

Давно за ними послано гінця, —
Просили погостить і учинить розправу.
Для них обід готовили бучний...
Сюди прибути мусить з царським правом,
З солдатами хухрянський становий
І сам охтирський капітан-ісправник.

Качки і гуси, вина і меди...
Знайшли й сивуху, білу і слив'янку
В льоху чернечім, притягли сюди...
Усьому лад дає отець Павлін рудий,
І шум у трапезній стоїть з самого ранку.

Владики радились: складали наспіх плян
І сперечались, чи почот їм становити
Ісправнику. Хоч то маленький пан,
А все ж і на ньому царський жупан
І завітає не в конюшню, а в обитель.

Чекали й села, поглядали в степ,
Надію втративши на будь-яке спасіння.
Не знали бути як, чим привітать гостей?..
А з півночі повзе колюче і густе,
І сунеться туман холодний і осінній.
Такий осінній...
То москаль блює.

Ще ж тільки Спасівка, ще лист дерева ломить,
І над левадами зозуля ще кує
(Регочеться в гістериці, аж жалю завдає,
І уриває нагло по одному)...

Години капають, як згусле молоко,
І бігають ченці, у дзвонаря питають:
Дивись, чи не курить, Ілько?!
Дивись, чи не вони то за ліском?!
— Немає! —
З далини, нап'явшись сіряком,
Кріпацькі душі теж на дзвона наслухають.

Прокрякала ворона, мов кума.
Вже полудень, а від гостей ні духу;
Мовчить дзвонар, — ні звісточки нема...
Пішла на мури братія сама:
Обід готовий, а гостей чортма, —
Обід холоне, а про них ні слуху.

Простиг обід... І прискакав гінець:
— Благослови! Звеліли передать, владико,
Що будуть взавтра. Осьде папірець...
Узавтра вранці! — гаркнув молодець
(Ну, зовсім як москаль і виглядом, і криком).

VI

Після турбот, після трудів важких,
З молитвою во славу пану Богу, —
Застукали, забрязкали ложки;
Замість гостей обсіли клобуки
Столи обтяжені наїдками з усього...

А там десь тліли серцем мужики,
З тривогою дивились на дорогу.

VII

Гусей поїли й вина попили.
Та й попили ж... — нехай премудрість Божа
Живе повік; щоб так і ми жили.
Цей гріх — не гріх. Не питимем колись,
Сьогодні ж
Можна!
Бо сказано у книзі чотирьох:

Не упивайсь, а пий. Тверезим йди до раю...
Путі Господні знає тільки Бог, —
Без нього нам не стати й на порог,
Благословляю ж, братіє моя,
Благословляю... —


І «сам» почав. Йому не вперше — пить;
Ніхто не зна, у чім він серце топить
І чим живе. А Бог йому простить;
Коли він звик усе терпіть,
То вже на нього зокрема не витворить потопу.

Пили... Кричали... Чистили «уми»,
Точили зуби на Святім Письмі...
А що було за тим, ніхто про те не знає...
Пан ризничий з келейним дув псальми;
Що за псальми, не знали бо й сами,
Я теж собі цього не уявляю.

Тільки з часом, — ігумен твердо звівсь,
Затихли всі — владика хоче мовить, —
(Він заповідь свою дотримувати вмів
І, п'ючи, не п'янів, неначе в жлукто лив,
І на ногах тримавсь, і не збивавсь на слові):
— Послухайте мене, брати мої, —
Ми — люди!..
Нехай же про усе з обителі ції
Ніде ні слова... Ось і мови усії,
А ще —
Сьогодні свято буде!
Гей, ризничий, мерщій сюди!.. —

Вслухались всі, про що вони говорять;
Якийсь наказ ігумен там віддав, —
Прошепотів,
І ризничий подавсь.
Побігла слідом тінь в півтемних коридорах.

. . . . . . . . . . . .

Ігумен теж пішов. Пройнятий давнім нудом,
Пішов в покої. Там, як ніч, сидів...
І грала усмішка у чорній бороді, —
Так-так. Сьогодні свято буде...

VIII

Багато темних діл за мурами цими,
Багато таємниць у їхніх катакомбах.
Ніхто ніколи та й не знатиме усіх.
О, скільки, скільки їх
Заперто в льохи, втиснуто у ромби.

IX

Ще день не згас,
Чернечі ж холуї
Гасали по селу — трусилися дівчата...
То, з ласки Божої, з околиці всії,
З-під сірих стріх зганяли нагаї
Отроковиць — святиню прибирати.

«Усіх до одної». Залишились криві,
А то й сліпу взяли — аби була вродлива...
Тривожно билась думка в голові,
Як птах підбитий, а вони ледве живі
Ішли і скаржились на долю вередливу.

Ішла й Мар'яна разом з усіми, —
її шукали цілих дві години;
Без неї повертатися не смів
Ні один з холуїв, — наказ був, — та й самі
Вони бо знали і з откровиць єдину.
— ...Ну що ж, підем, у цім немає зла... —
Сама себе втішала, веселила,
А думка з голови не йшла:
Ой, не спроста її журба взяла
І серце так одразу защеміло.

Ігумен цей... Він причепивсь тоді
І, сповідаючи, звелів зайти в покої.
Вона злякалась — обіцяла. І гляди
Зайшла 6, дурна... Просив, велів: «Прийди!..»
І... не пішла. Накликала біди,
І ось з тих днів він не дає спокою.

Чого йому?.. Ой, ні, це не спроста!
Що хоче він — цей чорний Єремія?
Страшний і чорний... Всюди вироста
Його рука чіпка, тримаючи хреста,
Немов нагай... І ряса, як керея.
Він, кажуть, не сіряк-простак, —

Він, кажуть, сам з Расєї...
«Не наш, не наш, — твердила думка десь, —
Не сподівайсь добра — то смерть твоя в кереї,
То син тамбовського архиєрея,
Облудний — як і рід його увесь,
Не вір!..»
Так — десь.

Тремтіло серце, супилось чоло;
А по боках десятники чернечі...
Такого ще одвіку не було:
Немов на каторгу дівчаток повело,
І не посмій просить, не то перечить.

X

А на шляху —
Постали матері, —
Немає слів, ні сліз, — руками б'ються в полі.
Вже й череда пройшла... і день завечорів...
Стоять вони до пізньої зорі
І хрестяться, і гнуться, як тополі.

XI

В монастирі... Не дзвонять дзвонарі,
Не хор співа під арками крутими, —
То б'ється тужно там у цій порі
Завішений на крила угорі
Дівочий спів мотивами простими:
Про втрату літ, про долю, про косу,
Про вроду ще, що в злиднях марно в'яне.
Печальна форма й невесела суть, —
Немов би матір хоронить несуть...
І бадьорила всіх та сирота Мар'яна.

Сміялась голосно і кидала докір
Котрійсь, що десь шепталась журно, —
Вплітала втіху у пісні гіркі...
Аж враз зривався спів її бравурно
Усьому світові наперекір:
— Гей, гук, мати, гук!
Десь козаки йдуть;
Ой, ідуть, ідуть, та й сюди прийдуть...
То ж веселая та доріженька,
Де вони ідуть...
Гей, гук, гук!..
Отаман іде — як голуб гуде... —

. . . . . . . . . . . . . .

Козача пісня — спадщина дідів, —
Те ж і співала та дочка козача.
Заслухалися бороди руді,
Відмолодились душі молоді,
І задрижав вівтар лайдачий.

— Отаман іде — як голуб гуде!.. —

Такі слова... такі хороші, милі.
О, він прийде, і скоро він прийде, —
Це ж пісня залишилася в людей
Про нього все — про юнака Данила...
Ввійшов послушник. Увійшов і став;
Зиркнув на дівчину і зашарівсь по вуха,
Аж голову схилив... Така вона проста —
Й така вродлива.
Розгубився (матінко свята!)
І стало тихо-тихо. Чути, як десь б'ється муха.
Промовив враз (а голос задрижав):
— Іди... Тебе отець ризничий кличе.
Прибрати щось. Спіши... раба... — Немов удар ножа
Потрапив в серце — ось воно той жаль!
Пішла, а серце билось, билось, як кажан:
Її хтось кличе...
«Сам»?.. Ризничий?..

XII

Ось так, поки день у вікна зазирав,
Смутні дівчата мили, прибирали
Великий храм... Аж ось — отці з двора;
Ввійшли. Перемигнулися — пора! —
Й отроковиць по келіях погнали. —
Гиля, гиля! Гей, ти, не одставай!
Умийте руки, лиця. Гайда прибирати
Святі постелі... — І по цих словах
Їх розбрели по «кущах» п'яних братій..

XIII

А десь в селі — похилі матері
Стоять, суріють, спершись на ворота
Грудима кволими, — чекають на дітей —
На рідних донь. Тривога їх росте...
Чекають і бояться повороту.

XIV

— Послухай крале, —
Ну ж, не будь дурна...
Коли батьків хоч скільки-небудь любиш,
Коли бажаєш лихо одігнать,
Коли тобі так дорога рідня,
Не єрепенься, ну-бо.
Ти краля. Маківка. Отож бо через те
Ти маєш щастя. На таку увагу
Не спромоглася ні одна...
Час іде!
Кажи, та знай — владика жде.
Він жде... Велика спрага
Його опанувала. Ввечері і рано
В своїх покоях, ніби на тортурах,
Без тебе він. Ну, ластівко... —
Мар'яна
Дрижить, немов осінній лист,
І мовчки важко чоло хмурить.
... Збагнувши все — цей дивовижний зміст
Немудрих слів... І тихий шепіт — свист
Облесливого і страшного змія...
Журно...

З малої свічки капа віск;
Затисли в лапах мука і вагання
Гаряче серце. Стигне тік крові.
Вовтузяться думки, як жар, у голові,
І кожна з них пече й болить...
— Мар'яно!
Ніхто не знатиме, не бійсь. Немов зіницю ока,
Я берегтиму це. Подумай, чорноока,
І зрозумій прекрасною своєю головою:
Ціною втіхи власної — чудесною ціною —
Для всіх, для всіх ти купиш спокій.
Будь розумна...—
І руки потирав
Уже пан ризничий, що так обтяпав справу,
Що близько-близько радісна пора
І буде в нього милостей гора —
І хрест, і чотки, й Біблія у золотій оправі,
Та ще й пошана...
Дівчина мовчить. Біжать думки одчаяні й пекучі.

Згадався він... Ой серце, серце — цить!
І ось на смілому й одвертому лиці
Змели вагання мука і рішучість.

...I згодилась Мар'яна... Хай вона
За всіх їх буде соромом укрита, —
Зате, зате сльоза ані одна
Не упаде з очей у них, і хай буде ясна
У всіх їх доля, хай не плачуть діти...

І уявилось їй, — як пролетить гроза,
Як блисне сонце... як мине навала...
І буде люд не жить — пісні низать...
— Гаразд.
І тільки раз скотилася сльоза —
Данила пригадала, в думці попрощалась.

Як кіт, єхидно жмуривсь Никодим
І руки потирав: — О, славна, славна, крале!
Тихіш... За мною, ось сюди ходи... —
Заметушився, посох взяв: — Сюди... —
Ступила слідом і...

І раптом стала!
Застигли очі злякані в сльозах —
Як блискавка, маленька думка в мозок:
— А що... а що... — й тіпнув усею жах, —
А що, як це полуда на очах?
І не минуть, не пройдуть мимо грози?
Збезчещена, осміяна вона,
А їх усіх усе ж таки одпорять!
Страждать... і келих випити до дна...
І скрикнула, і айкнула луна у коридорах...
— Ну, скоро, крале, скоро!.. —
Підгонить ризничий. А дівчина — ні руш.
Мигає у очах:... люди... сльози... тварі...
Данило виринув, замучений в виру,
І поряд ось заслинена, в жиру
Ігуменська мерзотна харя.

І спалахнули гнівом очі-зорі,
Та й обернулась згода на вогні,
На вітер жах, на попіл дух покори,
І пролунало в коридорі:
— Ні!!! —

Здригнувсь отець, змішавсь (пропало!):
— Ти що?.. Та ну ж одумайсь... крале!
— Нні! Геть!..—
Пан ризничий зубами скреготів:
— А-а-а, — ти так? Так стій же, бидло, сука!
Паскудниця, стонадцять пар чортів! —
І він її схопить хотів, —
Мов яструб, кинувся, простягти руки...

Та жертва вирвалась
І стрімголов змелась.

. . . . . . . . . . .

У катакомбах шум...
У катакомбах мла.

XV

Ой, не одна вернулася в сльозах,
Ой, не одна та й ніби після бурі...
Над селами забився чорний птах, —
Там матері ридають по хатах,
Батьки суріють, зігнуті, понурі.
На покуттях жебрачать каганці.
Упала нагло пуком ніч на землю.
Спішать покинути злиденні стріхи ці
Горбаті тополі — пошарпані старці, —
Пішли по вигону
Мерщій,
Мерщій в пустелю
І канули...
Хто взявся б розказать,
Хто б вислухав і не утік, не канув,
Хто б витримав, — як з серця геть сповза
Остання скріпа?.. Як зростає рана?..

Там зазирає в шиби ніч в сльозах,
Там розважає подруг сирота Мар'яна.

XVI

У храмі дим...
У храмі сизий дим,
І світ кривавий капле, кровить грані.
Блукають тіні — мацають ввесь дім...
Посеред храму чорний «нелюдим» —
У храмі моторошний шепіт покаяння.
— Молітеся!!! — і капле гнів з перста;
Рокочуть луни, гнуть хрести похилі.
І завмира той шум, то знов зроста, зроста,
І озивається з пітьми, із-за хреста
Десь грізний рокіт Ієзекіїля:
«Молітеся, р-раби!..» — аж свічі тріпотять.
Завмерло. Тихо... Чотки шелестять,
І маца душі тінь паникадилля...

На чорну рясу вдів єпітрахиль —
Ознака жалоби, скорботи і одчаю, —
В руках трикирій. І за всі гріхи
(О, де ти, де, мій біль, моя Рахіль?!.)
В очах відчай, над ними зморшків рій,
За словом грім — за кожним рухом мука.
Тріпоче жезл в руці міцній,
І тягнеться слідом сріблястий змій —
Звивається орар, немов гадюка.

Махне жезлом — лягають клобуки,
Гукне — і стогнуть. Ніби москалями,
Він крутить ними помахом руки...
І кадить, кадить дяк гладкий,
І бродять тіні в хвилях фіміяму.

Могила — ніч, а церква ніби гроб;
У нім мерці з скаженим диригентом.
А в центрі — серце з вицвілим нутром —
Полискує, скорбить багряний ромб
І сходять кров'ю нерви позументів...

Усіх, усіх до храму позганяв
Та й мучить, та й вичитує з амвону.
Росте відчай... Тікає сон з лиця...
І тягнеться вечірня без кінця,
І без кінця кладуть ченці поклони.
І вторять їм в патьоках сліз свічки
(А все з-за неї — все з-за Мар'яни).
Як жорства, сиплються слова крихкі,
І не спасуть ні чотки, ні пучки, —
Зробилось пекло з дивної «нірвани»...

І в'ються безпорадно клобуки,
Немов в дьогті потоплі таракани.

XVII

Ридає дзвін... І хлопа крильми птах
Півночі глупої та й ловить дзьобом тони
Тягучі тони, як виття гієн.
То на пожарищі страшному віл бує,
Чи то у бурю корабель на морі тоне.
Ридає: — Ах!., ах... ах-х-х... —
Протяжно так і так погребно дзвонить.

Та не біжить ніхто.
І стогне дзвін один,
І котить луни ген за перевали,
Туди — до обрію, де світлий князь осів...

. . . . . . . . . . . . .

Та тільки гребні Гонтівських лісів
До обрію дорогу перетяли.

(Гонтівські ліси, або Гонтівщина — великі ліси (були колись) на межі лівобережної України та Слобідської. Ще й досі рештки їх біля Куземина звуться Гонтівщиною. Хто і через віщо їм дав таку назву — невідомо. Автор)

Стоять вони, понурі, мовчазні,
Як ніч, безмежні, чорні і безкраї,
Вислухують, як стогне дико дзвін,
Як захлинається відчаєм він,
І рев його з злобою переймають...
Ховають тайну... Знають і мовчать,
Шепочуться, ворушаться спроквола.
То в темряві одточує меча
Великий месник. У туман вмоча
І лезо моторошно пробує на волос...

Знов дзвін ревнув...

XVIII

...Віддавсь луною крик
В печері дальній: — О прокляті дзвони!
Бодай полопалися ви, бодай повік
Не чути вас!.. — в печері так прорік
Старий Гармаш і стис руками скроні.

Вони сиділи в сховищі лісів, —
Де лиш ведмеді, вепри та куниці —
Єдині хазяї, — та ярчаки вовків.
У виритій печері вогник тлів
І лащився на схудлі лиця.
Сидів і нещадим варив.
Просилася печаль до серця в куми...
Жарини тріскалися, роєм догори
Кидались іскри, гасли... До жарин
Схиливсь Данило й важко думу думав.

Зійшлися брови — як одна брова,
Боролись в серці з вірою зневіра...
Вкладав думки в несказані слова,
Кусав губу і никла голова,
Як у лещатах стиснутого звіра;
В душі кипить, а у очах вогонь.
Думки його не мрії, не химери...

Забрала тиша, як вода, усе в полон.
Десь озивавсь глухар крізь сон,
І сторожила ніч печеру...
— Полопаються, діду! Гей, зажди!
Розплавляться і скапають, як сльози
Дітей твоїх...
Нехай ми і сами, але зажди, зажди!
Не одиниці — сотні зійдуться сюди,
Не стримають, — прокльони і погрози,
І гнів страшний сюди приволочуть!.. —
Гармаш:
— Вже годі... бачив...
Данило:
— Ні! Я певен, знаю;
Повір мені: де речі не візьмуть,
Де не візьмуть слова, де рабську каламуть
Огнем не збореш, сила є другая.
Не наша, правда, сила (що ж, дарма),
І не вогонь святий то буде, не слова,
Не крик таких, як ми, — то буде тиск ярма!
То буде полум'я, що пухирі здійма, —
То власний крик живцем обдертої корови!

І ось тоді вони прийдуть сюди,
Повір... Цього я певен, певен змалку.
У слові сила, та що словом не збудить,
Розбудять те штики в крові руді,
Розбудить те нагай в чотири сталки!..
— Ой, сину, сину!.. —
— Чую, батьку мій!
І вірю, що тоді таган твій вірно вдарить
І скличе довбиш, гей, та не бабів,
А бунтарів, а козаків!
І задрижить, затріпотить примара,
І блисне меч...
— Якби ж то, сину...—
— Вірю!..
Враз засвітилися вогнем старечі очі, —
Схопився, шапку об землю потирив:
— Ех, матері їх хиря!
Та біля тебе я — юнак, Даниле. Хлопче!..
Ударить... Раз ударити б мені
По-твойому, щоб злидні спопеліли,
Щоб з переляку вороги тремтіли!
Тоді і вмерти. Але вмерти, щоб в огні,
По-справжньому, з тобою, сину, вряд.
Або ні-ні! Я вже чурбак зотлілий, —
Живи. Такі, як ти, не мусять умирать, —
Живи! Гори! А я... мені б лише хоч раз
Побачити, як ярма погорять.
Побачити б хоч раз, хоч би з могили...

Гасає ватра... Слухає, стоїть
Біля печери ніч, і їй аж наче чудно:
— Ой, візьмуть когось завтра в нагаї...
— Ой, хлопчики мої, сини мої! І що то завтра буде...

XIX

Бентежний сон
Притис чоло до рук...
Хтось серце взяв, розкрив його, ворожить.
Крізь сон Данило марить: ...десь в бору
Збирає квіти з нею... Ловить гру
Її усмішки і, як повну рожу,
Цілує губи... Стан її гнучкий
Звивається в обіймах і тріпоче...

І враз тривога, біль гіркий-гіркий
Штовхнули душу, ніби вдарив кий,
І задрижали розпачем закриті очі.
Насіла груди, горло стисла тінь —
Незнана тінь передчуття страшного...
Даремно хоче встать, дихнуть хоч раз один,
Прикований, ніби цвяхами, він, —

Замучений після доби тривоги...
Росте неспокій. Марення і сни
Тріпають серце, як дощі осінні
Самотній лист...
Як враз здригнувсь:
У тишині
Дівочий голос тихо забринів...
І, розсипаючи усмішку, як проміння,
Ввійшла — вона...
Взяла за руку: — Цссс...

Схопивсь. Ніч вищірила рота. —
Ніде нікого... — Боже мій, це смерть!..
Тривогою наллялось серце вщерть,
І вкрилося чоло холодним потом.
Натис на серце чийсь каблук крутий,
І вовком хочеться у ніч завити, —
І тягне — враз схопитись і піти
Мерщій, мерщій... Побачити, знайти,
Схопить на руки й з нею утекти!
Втекти на чужину —
До сонця! На край світу...
Дрімає дід. Навколо тишина, —
Лиш десь крізь сон з плачем кричить тетеря.
Ніч розвела востаннє вартових,
Перепитала гасло в них, —
І дуб старий вартує вхід в печеру.

Встає світанок, а душа болить...
Піти? На мить, хоч на одну годину, —
Хоч глянути — хай серце не щемить,
На мить... всього тільки на мить, —
Раз глянути, раз нишком оком кинуть.
І... — Ні!.. Не буде... Буде — та не так.
Прийду! І не на час, не на одну годину,
Але тоді, як замість наших сліз,
По шкурі ворогів та й дратиме мороз
Від імени мого одного... Я прилину —
На їхні голови, як камінь, упаду.
І не врятує ані Бог, ні чорт, ні жезл чотирихресний,
Ніхто! За вас... Ти чуєш? Довбиші гудуть!
Хороша... люба... змучена... Прийду!
Але не як кріпак,
А як страшний розкутий месник.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

I

На озерявинні, у Гонтівських лісах,
Горять вогні... Ковадло креше тони...
Із кіс ножі гартуються в огнях.
Отокувались злидні в куренях.
Копитом землю б'ють мужицькі коні.
Не'дин, не два...
Що день — то все ростуть.
Вже димом темні хащі прокадили.
Ладнаються, збираються у путь...
То злидні на останнє гасло ждуть,
І отаман у їх — стрункий юнак Данило.

II

Збирались люди, сходились у стан
По одному, по двоє, та щоднини.
З перекалки крізь хащі, крізь туман,
З прокльонами тягли зігнутий стан
І канчуками вилущену спину.
В рудих свитках і просто в яргаках,
Із штолями, з кийками, як прочани,
Неначе злодії, з ножами у руках...
Синіють свіжі шруби на щоках
І незализані щемлять на серці рани...

Ідуть, злітаються, несуть лихі звістки;
Що день, то більш, що не доба — то зліші;
Та гей, упали ж царські гайдуки! -
Закрукали над селами круки.

І у сльозах людських давно потопли миші.
Дійшло до вінця...
Й не один зірвавсь,
Розборкався, підвівсь, опростав спину, —
Гей, зашуміла буйно голова...
І справдились Данилові слова:
Ударила дванадцята година.

III

З Зарічної прибігли втікачі —
Прийшли у стан обдерті і голодні...
Знайшли Данила:
— Брате наш! — Учи!..
Тоді ми тебе зрадили вночі,
Ми зрадили, кляли, але сьогодні...
— Ой, що було! Та й що було... а ой!
Перевернулося і стало серце руба...
І перший з них, що проти нього вів
Усю громаду, що совою вив,
Кричав і ремствував тоді, —
Найперший той
З прокльоном виплюнув на сірий попіл зуби:
— Веди!..
Тепер уже ні жінки, ні дітей!
Ані дочки, ні дівчинки-онуки...
Шарлай на їхній крові поросте...
І розказали люди ці про те,
Як на село солдати впали пуком:

. . . . . . . . . . . . . .

Штики... арапники... Огонь... дитячий крик.
На вербах шибениці та й над скупарями,
А церква банями сміялася згори,
Катів стрічали бучно дзвонарі,
І вийшли охрести із кованої брами...

Ігумен з вежі пильно доглядав,
Поки й кінчили. Вийшов зустрічати...
Земля потовчена, сковиряна, руда...
Зайшла осугою кривавою вода...
І стогнуть матері потоптані; Дівчата ж!..

. . . . . . . . . . . .

Понуро слухають ополисті дуби,
А промінь ватр глитає ніч-прожеря;
Затислись щелепи в сторукої юрби...
Данило слухає — обмовився хоч би! —
І тільки серце б'ється, як щупак в рукгелі.
Страшні,
Нечувані й невидані діла!
А над усе — один момент строкатий
У душу врізався із цього моря зла, —
І так немов оса жало дала, —
Привиділись — надругані дівчата...

Сполохані, як кібцем голуби,
Зацьковані біжать, простоволосі
І не втечуть... І ловить всяк собі.
Оголені, між п'яної юрби,
Звиваються, притягнуті за коси...

. . . . . . . . . . . . .

І перебіг по серцю холодок:
«Мар'янко, люба...» Що то, що то з нею!?
Та не сказав нікому цих думок, —
Тривогу приховав. І тільки (ніби змок)
Закутавсь щільно в подрану керею.

IV

«Оце і сон. Оце тобі й мара...» —
І не дають думки спокою ні на хвилю.
А стан вирує: — Гей, отамане, пора!
Пора! Ходім!..
— ...Нерівна гра, —
Заждім... Хай вийдуть москалі з монастиря,
Багато їх, і нам це понад силу.
Порадимось...

. . . . . . . . . . . .

І радились вони.
Свербіли в хлопців руки, зуб свистів до бою;
Данило й сам тримавсь, як на вогні,
— Але ні-ні, — не будемо дурні
І не дамо угноювати панський лан собою.

Заждімо день, заждімо два, — дарма,
Але тоді напевне час розплати
Не вислизне із рук. Ми зможемо тримать —
Не день, не два облоги не здіймать,
Й не доведеться нам нікого проклинати.

Хай люди йдуть, злітаються нехай,
А поки що — копаймо добрі шанці;
Насиплемо вали, обведемо цей плай
Та зміцнимо — і вже тоді, гай-гай,
Ніякий чорт ані вночі, ні вранці
Не візьме нас! Хай буде це лігвом,
Тут зможем ми зализувати рани
В часи поразок. Тут утечемо.
Розіб'ють нас — ми знов оживемо,
Поки подолаєм. Чи так кажу?
— Даниле! Отамане! Розумно мовиш, брате! Буде так.
— Розумно!., добре!.. — згодилась громада.
— А ще:
Нехай наймиршавіший сіряк, —
А як ступив сюди — однині він козак,
І лад у нас козацьким ладом буде...
І довго радились вчорашні кріпаки;
Хто як умів прислужувавсь військовій мудрій штуці.
Забув Данило і про біль терпкий, —
Як трут горючий і як дим легкий,
Він серцем всім віддавсь новій науці.
Це й справді табір, а не чорт-зна-що! —
Хороший отаман із юнака Данила, —
Орудує усюди — де і що...
Ростуть над шанцями вали, немов могили.
Пройде доба — він не зімкне очей:
Веде реєстр... Вартує... Огляда дороги...
І непомітно хутко час тече.
А люди все ідуть крізь темряву ночей...
Скоріш оце б орудувать мечем...
Забув свій біль, забув свою тривогу.

VI

І ось вночі...
Прийшов до куреня
У яргаку старім, у розпарках-чоботях
Скельчанин парубок — Остап Лазня, —
Що в нього чуб, як прапірка в коня, —
Прийшов у стан з людьми проти суботи.
Знайшов Данила... І потяг убік...
І довго порпавсь у подертих штанях.
Зашепотів:
— Тут грамота... Гм... це ось тут тобі...
А, лишенько, невже ж я загубив!..
Ні, є!.. Ось! На...
Передала Мар'яна.

Данило зблід і поточивсь назад:
Маленький шмат від хустки крив'яної...
— Умерла?!
— Знаєш, я, Даниле, рад,
Що стрів тебе, тепер піду назад,
Тільки разом — під грім і брязкіт зброї...
— Остапе! Друже! Чорт... кажи, це смерть?
— Та ні... з якої речі... може, вб'ють, не знаю,
Поки ж що ні. Ігумен там на ню баньки дере...
Солдати не знайшли... Та все одно помре, —
Що день, то більше сохне та худає.
Сказала так: — Коли живий десь є,
Знайди і передай, мовляв, оце від неї...

А ще скажи: отак, як шмат цей є,
Отак і серце розікраяне моє;
Передаю його, мовляв, з хустиною цією...
Тобі...
Ну, й там іще якісь слова, —
Звичайно, дівчина, така вже їхня доля...

. . . . . . . . . . .

Крутилися вогні, —
Десь попливли, як марево в жнива...
В Данила світ потьмарився, — зайшлася голова,
Так защеміло серце гострим болем...

VII

Не спав всю ніч. Думки — як реп'яхи...
Одвіялася радості пужина —
Зостався біль глибокий і терпкий...
І вило серце на дурні зірки,
І борсалась душа, немов мала дитина.

Не витерпів. Старого розбудив:
— Послухай, батьку мій і побратиме в горі, —
Ти знаєш?.. Я піду «туди»...
Не легко нам бо вибратись з біди,
І так ми просто ворога не зборем...

Крутив очима дід — ладу не добирав
В оцих словах непевних і нервових,
В думках юнацьких...
— Так... У нас нерівна гра,—
Проґавим час — жалітимем! Такі думки мої:
Поки не заросли рубці від нагаїв,
Поки ще гнів клекоче і тяжка образа, —
Ми двоє сіл оцих піднімемо сей день.
Без сіл оцих нічого бо не скоїм!

Так от: жбурнути іскру хочу і піднять людей!
Тепер вони підуть, — нехай лиш хтось веде...
Не треба слів: не слів — тепера треба зброї,
Ти чуєш? — зброї!..

За Скелькою під ясеном старим,
Казав ти, є десь батьківські рушниці,
Закопані в землі... Це так? Ти говорив?
Це там, де небиль вип'явся з гори?
Праворуч?
— Так... Насупроти криниці...
— Гаразд, я йду. Чекай. Готовий будь
Прийняти гасло, вдарити у довбиш
І піднести завчасно меч.
Ти ж не забудь...

— Зажди, Даниле. Може б, хто-небудь
Теє?.. Не йди, хай другий, — або я пішов би...
— Стривожився, старий? Навіщо це?..
Чого? Куди? Ти будеш тут — мене заміниш...
Єдиний вихід в нас — і вихід тільки цей.
А як що трапиться — то не візьмуть живцем,
І іскру я усе ж не марно кину...

— Ну, що ж, іди... Хай Бог нам помага!

— Прощай!

— Ні-ні, так не кажи, не треба, —
Бо ми ж ще будем смерть свою шмагать!
Я певен, вірю! Доки є снага,
Хай не звучить наш голос так погребно.
Ти ж вірив в щастя?..
— Вірю і тепер.
Гляди ж, про час і день я звістку дам негайно.
Ну, прощавай. Та ви не заждетесь, —
Я підніму нарід увесь
Ураз, як тільки зброю одкопаєм...

Зняли шапки — хрестилися на схід:
— Нехай же та й на добре піде наше діло...
Й поцілувалися. Зітхнув підозро дід:
— Іди, іди... —
Пішов і зник Данило.

. . . . . . . . . . . . . .

— Ой, не шуми, дібровонько, не шуми, —
Та й моєї голівоньки не жури!
Вдарим-вдарим, гей!..
І заплачуть вороженьки,
Заридає не по однім з козаченьків стара ненька.
Тільки по мені — як по бур'яні —
Ані батько, ані ненька, ні сини...
Гей! І вдарим-вдарим! —
Буде крові і вогнів,
Нехай знають бурлаченьків-соколів!
Та ж і нехай знають — нехай пам'ятають,
А чи міцно панське бидло
Ще шаблі тримає...
Ге-ей!.. ей!.. ей...

. . . . . . . . . . . . . .

Затихла пісня — канула в пітьмі,
І шелест, як мороз, пробіг по хащах лісу.
Останній згук тріпнувся, занімів...
Дуби зступилися — рукаті і прямі,
І опустила чорна ніч завісу.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

I

Забув про все, забув про білий світ, —
Вже третій день сидів в селі Данило,
Сп'янілий щастям. Шана і привіт
Йому... й шуміло в голові, —
Ах, як його Мар'яна ця любила!

Любити може так тільки вона,
Тільки для неї можна все забути:
Себе і час... Впиватись і не бачить дна.
Забути міру цим крилатим дням
І на годину вічність обернути...

З села солдати вибули давно —
Давно пани в панів одгостювали, —
Йому ж усе байдуже, все одно:
Уже три дні коханням заодно
Впивається, як з келиха вином,
І на вогні її юнацьке серце палить.

II

І тільки на четвертий схаменувсь...
Стривожилась, задумалась Мар'яна.
Ну, як збороти їй тривогу 'дну?
Так наче хтось багнета повернув
У незагоєній недавній рані...

— Данилку, любий! Що ж мені робить?
(А у самої чує серце лихо)
Не сила, серце, більше так... любить.
Я мучаюсь, а ти... не жаль тобі. —
На кого кидаєш та й на чию утіху!?
— Ну, годі! Я ж казав — одружимося ми,
Одружимось, нехай лише, по волі...
Ти ж знаєш...
— Любий, славний мій, —
Тепера! Зараз! Чуєш?
Ой, та й буть мені самій...
Данилку, зараз! Чув? Або —
Або ніколи...
— А де ж звінчаємось, дурненька? Хай після.
Будь певна, заспокойся. Ну ж бо, годі...
Поїдемо далеко звідсіля,
I не розлучить нас ніхто й ніщо!
Не плач. Мені давно пора. Я мушу. Йду сьогодні...
— Так знай, Даниле: ще до ранньої зорі...
Ні-ні! Прости мені, але... як тяжко, любий!
Не знаю ані я, ні ти, що буде в тій порі...
Ми повінчаймось у монастирі,
Ми повінчаємось!? Хороший мій! До згуби
(Боюся я) чекання доведе.
Не відтягай! Тебе не зна владика...
Здригнулась, побіліла, ось-ось-ось впаде —
I потом вкрилося чоло бліде,
Так стало тужно, моторошно й бридко.
Дрижить душа...
...Вівсюжить на воді,
Там, роздираючи на пір'я срібні крила,
Як птах в тенетах, б'ється молодик...
— Про що ти думаєш?
— А так...
— Скажи!
— Ні... милий...
— А-а... Он як!.. — І ревнощі вп'ялись
Кігтями в серце: — Як?! І я не знав понині?
Прокляття! Так кажи ж! Із ким!? Коли!?
В лещата серце муки узяли —
Упала тінь тяжкого підозріння.

... — Ні, ні! Скажу! Ти слухай, почекай...
Не те, не те! Та слухай, ради Бога... —
Злякалась, стисла хустку у руках
І зі сльозами розказала все про «нього», —
Про чорну тінь лихого клобука,
Про заміри ігумена страшного...

Данило зскочив. Не пустила з рук
І гаряче в лице зашепотіла:
— Хороший мій, не буть тому.
Нехай же зробиться могилою йому
Весілля наше...
Я б цього хотіла.

Народ зійдеться. Скличем всіх людей,
Запросимо... Та ти це краще знаєш.
Усіх-усіх; і кожен з них піде,
— Нема сьогодні й жодного ніде,
Щоб не пішов, Данилку,
Нас перевінчають...

Задумався. Немов конем помчав.
Думки нові одна одну ловили...
І довго так над сказаним мовчав, —
Аж поки не заграв вогонь в очах:
То хитро склався плян простий і смілий:
— Скажи, скажи, — а знає він мене?
Чи знає, що то я хлопами верховодив?
А чи не знає він іще одне:
Що я зсукав петлю і марю тільки днем —
Тим днем, в який повішу, як колоду.
Його на ній?! Скажи!

— Е, ні,
Не знає він; не сказано ні слова,
Ані півслова, навіть на вогні.
Усі! — мовляв. І ці слова одні
Усі потвердили, і жоден не обмовивсь,
Тебе бо люблять. Сам же цей клобук
Тоді тебе не бачив біля брами, —
Ти раптом зник...
— Ага, он як! Павук... —
Прошепотів Данило; сам проглинув звук
І розмахнув циганськими бровами.

Мовчав...
І враз зловісно засміявсь,
Блиснув очима: — Так, моя хороша!
То ж і весілля буде, ластівко моя!
Такого ще не бачив я,
Не бачив й він — цей чорний хрестоноша.
Оце воно!
Оце то буде крюк...
Ми повінчаємось. Гаразд! А потім, знаєш?
Прийдем подякувати... І подякуємо ми!
Другого дня такий буде ярмис,
Таке весілля,
Що на вік та раз один буває...
Мар'янко, серце, думко золота, —
Одружимось! Я тільки звістку нашим
Подам негайно. Зброю ще дістать...
Людей накличемо. Та — гей! І налетять —
З всії околиці прийдуть сьорбати «кашу»,
Давно так бажану... В пекельному вогні
Музики гратимуть! А дзвони потанцюють
Такої, що не снилася й у сні.
Пройдуть дружки — лунатимуть пісні...
Ми гори ці, заплакані, сумні
Тобі на придане
Ножем перелицюєм... —

— Ну ж, заспокойся ти.

— Спокійний, серце, я.
Над цим я думав дні і темні ночі...
В роботі і у сні. І ось... Чи буде вп'ять
Такий момент? Ніколи і ніяк!
Та доки ж пнутиметься люд робочий?!

Звінчаємось. Другого дня — свати,
Дружки і всі підемо до владики,
Бо він же пан і «пастир наш святий»,
Від Бога «батько» (Господи прости), —
Підемо дякувати твар розгнуздану і дику,
І... ми подякуєм! Не так, як то було, —
Тепер ні хрест, ні Бог та й не ошпарить,
Не кишнуть рясою, не одженуть жезлом
І брами не зачинять, як на зло.
І не збіжать на мур патлаті «яничари»...
Ха-ха! Чорти...
Та — ех, і буде ж день —
Весілля наше, ластівко Мар'яно!..
І слухає вода, хлюпощиться, іде,
Полоще місяць в ній чоло бліде —
Цілує ніч велику давню рану...

III

Отам вогню і віри в них було —
У цих міцних, жагучих поцілунках!
Там навіть частки тих, що десь завмерли лунко,
Та й стало б,
Щоб і мертвих підвело:
Аби почули, то відкрили б очі тлінні,
Пройняті вірою у воскресіння.


РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

І

Розбіглась чутка та й у всі кінці:
— Весілля!..
— Де?!
— У сироти Мар'яни!..
— Красуня зарічанська кличе всіх!..
І покотилася луна по горах цих,
Раділи зарічани і скельчани.
Балакали великі і малі;
Ладнались, помагали якомога.

Уже заздалегідь дружки пісень гули!
І не було ні одного в селі,
Щоб не вважав себе отут за корінного.

Було весіль багато. Та й усі
Вони, мов похорони, перевиті жалем.
А це буде — аж геть за всі часи!
Давно вже так дзвеніли голоси,
Давно так молодят не виряжали...

II

Усім, усім якби поближче стать,
І всякий з них доріжку щастя стелить.
Обходила людей Мар'яна сирота,
Така хороша і така проста...
І дні тягучі та безбарвні, як шліхта,
Наповнилися радістю,
Неначе срібний келих.

III

І тільки монастир стояв собі й не знав,
Що діється внизу там, поруч з ступарями;
Обставивсь мурами... Там дзвін погонку гнав,
Мінялись вартові і з скреготом луна
Котилася —
То зрідка відхиляли браму.

Але пролізла чутка і туди,
Пролізла й в серце Ієремії.
Даремно він без спочивку ходив,
Даремно скублись пальці в бороді —
Ударило, мов батогом по шиї...
— О, що зробити?!.

IV

... — Й зробимо отак...
Так згода?! —
— Згода! Та інак й не буде, —
Тепер, Даниле, ні один кріпак
Не зрадить вже і не схибне рука, —
Науку мали добру люди...
— Гаразд. Глядіть!..

Ходив — людей єднав,
Скликав до себе та й усіх Данило.
Горілки — море буде, меду і вина...
Гуляй, душа!
Уп'ється не одна, —
Абим лишень чіпи одбили.
Село, неначе вулик той, гуло:
Своїй дочці там придане рядили.
Хто чим зумів і що в кого було...
І з вуст в уста селом ішло:
Весілля — за два дні —
В неділю!..

V

Ігумен теж рядив свої думки
У чорну тогу: — Як?! Комусь віддати?!
Одному із сопливих хлопаків?!
Її?!
Віддати, випустить з руки...
Так хто ж я є — владика чи мужик пархатий?!
Н-не буть цьому!!!
Схопився, ніби крук,
І брязнув костур, аж гикнули шиби:
— Із неї я сім шкур здеру,
А не віддам, не випущу із рук,
Хоча би світ піднявсь увесь на диби!..

Над Ворсклою котилися пісні:
Ішла голубка прибрана у квіти...
Слідом — дружки веселі, голосні...
Й котилися над Ворсклою пісні,
Губилися в лісах, барвінком перевиті:

Ой, ти, душенько —
Наша Мар 'янко!
Колесом сонечко угору йде,
А вже наша Мар'янка додому йде...
Одчиняйтеся, ворітця,
Одсувайтеся, віконця, —
Йде наша Мар'янка з-за сонця,
Задля Данилка-молодця
Із-за сонця
Йде-е!


Та ще і «ух-х!..» — аж ген через село.
Такий уже оцей нарід живучий, —
Зовсім облуплено, одрізано крило,
А він таки вигукує на зло,
Склада пісні, виспівує...
І тільки десь чоло
Нахмурив грізно, терпеливий і робучий.

Гримлять пісні і котиться луна,
І слухають обдерті темні хати,
Як б'ється в тих піснях душа крилата,
Як вигуки надією дзвенять:

Ой ти, душенько,
Наша Мар'янко!..
Де наша Мар'янка ходила —
Зеленая рута посходила,
Та й вийшло сонце з золотим вінком,
А вже весна-красна за нашим вікном.
Ой ідіть, люди, та й собирайтесь —
На щастя, на здоров'я
Гуляйте...


А там на вежі — на крутій горі —
Стояв і супився, дививсь з вікна ігумен,
Як десь вінок гойдався, майорів,
Вклонявся низько...
Поглядав згори,
Ловив з злобою переливні луни.
...Он-он...
Іде вклоняється усім
В'юнка і радісна, як сонце, наречена.
Гойдається вінок під танок голосів.
Всміхається у всій своїй красі,
Веде подружок. Одкида рамена,
Усім-усім вклоняється до ніг.

Ось — повернулася сюди, ясним чолом майнула.
І холодок по серцю перебіг, —
Біленькі пелюстки, неначе сніг,
Сльозою капнули у серце та й не чуле.
Похмурився. Бровами тріпонув —
(То ж яструб крилами до білої голубки!) —
Здригнуло серце...
Тільки мить одну,
І враз прижмурив очі, щелепи стиснув,
Так наче голку десь вхопили зуби цупко.

VI

І ось прийшов жаданий мент для всіх:
Пішли на вінчання до Скельки молодята.
Ще зранку в церкву квіти однесли...
Ввесь день у хатах балачки пливли,
Як завтра будуть, —

Гей, будуть гуляти!
Рожевий вечір зорю протрубив...
Сховалось сонце там — за кряж крутий зелений, —
Востаннє глянуло, як простір голубів,
Як понад церквою крутились голуби, —
Останню усмішку послало нареченій.

У сизу тінь та й рушили дружки,
Пішли свати і свашки, і бояри, —
Пішли розквітчані, веселі, гомінкі, —
Туди, де ще хрести, немов зірки,
Блищать у темряві, туди, де чорні хмари,
Неначе кораблі, пливуть на мідний клич дзвінкий.

В Мар'яни серце
Падає наниз
І нерозгадана печаль чоло обсіла;
Думки чомусь безрадісні, сумні —
Із болем тиснулись до любого вони,
А він такий рішучий, юний, смілий.
Чого так тяжко їй, чого так серце просить,
Навіщо тихо так подружка десь голосить:

— ...Ой, ходила Мар'яночка по городу
Та й гонила селезенька і на воду:
— Пливи, пливи, селезеньку, тихо по воді,
Прибудь, прибудь, моя ненько,
Тепера к мені...
— Ой, рада б я, моя доню, прибути к тобі —
Насипано сиру землю на руки мені.
Склепилися карі очі на всі ночі,
Не дам же я, донько моя,
Та й помочі...


А завтра, завтра знов над караваєм
Заплачуть подруги, заплачуть-заспівають:

— Ой, прощай, прощай ти, Мар'янко,
Сестра наша, —
Ми не твої подруженьки — ти не наша.
Прощай, прощай, Мар'яночко, — ми вже ідемо,
А ми твоє гуляннячко собі беремо...


Зітхнула...
— Серце, що тобі болить?
— Нічого, так, чогось мені... Дурниця,
Заслухалась, як дзвін цей жебонить.
— Тобі шкода, що завтра, що в огні?..
— О, ні! І сто раз ні!
І спалахнули гнівом лиця.

А непокірна думка, як комар:
— Боюсь, що нас проглине оце чорне, дике...
— Зажди.
А може, ще подавиться паскудна твар.
— Ти заспокойсь...
І рябомизий воротар
їх пропустив усіх за наказом владики.
У вічі світло вдарило ясне,
І ланцюги перекликались з дзвонарями...
А серце бідне, мов одірване, одне
Тривожно билось,
Тіпалось, дурне,
Як зачинили міцно десь за ними браму.

VII

А в таборі
І знов горять вогні,
Чатує варта, кожен шелест ловить —
Найменший шелест. О, іде!.. Але і знову ні, —
То тільки вепрі бігають дурні,
То тільки десь регочуть хижі сови.
Нудяться люди... Завжди на чеку —
(Бо й нероздягнені) — роями і по троє
Куняють над вогнем та в тишину липку
Вслухаються...
Уже четвертий день вони щохвилі на чеку,
І в сотий раз перевіряють зброю.
А отаман неначе в воду впав,
Видать, він діло там, хіба ж таке, затіяв!
І кожну хвилю ждуть — ось-ось... І наче б то на зло
Стонадцять хвиль останніх вже було,
А звідти ні людей, ані курить, ні віє.

VIII

У церкві блиск, квітки й тиміям
І за свічками морок чорний та великий,
І дух такий... нема йому ім'я.
Стіною ікони навколо стоять,
Зімкнулись — слухають, плахти як шелестять..
Вінчати мусить сам отець Владика.

І він вінчав...
Залишив свій орлець,
Зійшов із «місця гарного», надів червоні ризи;
Здалека глянув і здригнув увесь:
Бліда стоїть, біліша за вінець,
Дрижать повіки й брови чорно-сизі:
Така хороша...
Стала на рушник,
А поруч хлоп з циганськими очима.
Обоє знепокоєні вони —
Юнак стоїть, неначе на вогні,

А в неї очі впали на килими...
І заходивсь...
Непевно йшов обряд, —
Давно заучений, заплутався він нині;
Не так якось світильники горять...
Чого ченці так стали близько в ряд?
Дратує нерви дим отой кадильний...
І хмурився, аж блимали свічки.
В Мар'яни вона ходором ходила —
Так серце тіпалось! А з-заду них дружки
Дивились пильно разом на свічки
І вгадували: радість? Чи могила?
І стежили. Де швидше догорить
Або погасне — той помре скоріше...
Ігумен так зловісно бубонить.
В Мар'яни свічка слізьми капотить —
Стікає швидко-швидко.

Вже «на ладан дише»...
Неначе птах, владика припада
Й — не знати — чи вінча, чи розлучає.
І труситься Данило:
«От би дать!
От дати б, щоб і зуби й борода
Та на тріски!..» —
Та тільки хустку бгає.
А він пронизує, а він вінчає,
Він на горлицю з-під лоба поглядає...

І бігла тінь від помаху руки,
І товпились стіною іноки кудлаті —
І слинили. А в нього біль терпкий:
«Ах, нащо так багато клобуків?!
Навіщо зараз тут людей отак багато?!»

Пливли дружки... бояри і вінці,
І свашки, обдаровані дівочою рукою,
І хрест в тремтливій жилавій руці...
Крутилось все, мінялося в лиці.
Крутилася душа йому навколо аналою.
А над усім — та й тінь її повік,
А над усім — дугою чорні брови.
Зиркнула раз — і погляд той опік;
Але то — раз, і більш уже й повік,
І до кінця не повториться знову...

...Торкнувсь руки —
І серце пронизав
Огонь шалений, ось-ось-ось запалить;
В очах мутилося — не знав вже, що й казав,
Коли єпітрахиллю рученьку в'язав,
Як надівав та й персня їй на палець.
І вдарив хор:
— Ісаія, ликуй!.. —

. . . . . . . . . . . . .

Одна свічка глипнула, покуріла...
І шепіт перебіг: — Дивись! Яка? Яку?
Кому ж то так судилось на віку?..
Ох Боже мій, у нього, у Данила!..

Розтанув дим... Ігумен, як кажан,
В півтемряві — таємний і крилатий —
Благословив і... щастя побажав,
Кінчилося.
На щастя проважав —
Блиснув очима (ой, то блиск ножа!)
І засміявсь нечутно в брови волохаті.
Пішли...

ІХ

Кінчилося, упала з плеч гора.
Мар'яна радісно всміхається, голубить
Кохану руку...
— Ах, яка вона бліда
Була тоді — у церкві! — і Данило пригадав,
Як цілував над аналоєм в неї'мертві губи.
І упадав тепера й шепотів...
Навколо ліс,
Десь попереду люди, —
Їх мова крутиться, як повесні вода:
— Те, що було, — пропало без сліда,
Що ж завтра буде — те, напевне, буде —
І голосно луною ліс віддав:
— Так, буде! І, напевне, буде!..

X

Хватились люди біля ступарів:
— Та де ж вони?!
— Заждем. Глядіть бо, десь пристали.
— Отак, голуб'ята! Не стерплять до пори...
Посміхаються свашки старі:
— Ще націлуються, абим не послухали
Рожеві губи...

Ну, пішли помалу....
Прийшли дружки й бояри у село.
Прийшли здоровити здалеку хуторяни...
Та не прийшли зовсім Данило і Мар'яна, —
Так, наче десь дороги розвело.

XI

Як в воду канули. Десь щезли і нема.
Сюди, туди — ні слуху, ані духу;
Запорошила темінь, як зима,
Стежки й дороги, тільки муть сама.
Тривога... Розпач... Вигадок туман
Та підозріння роз'їдають вуха.

А хтось шептав... І раптом:
— Утекли!!!
Шалена чутка, мов конем, у всі кінці майнула:
— На чужину втекли! На чужину втекли!
Тіпнулися серця і стріхи загули —
Образились: отак їх провели!
Отак віддячили, отак же їх узули!..
Це вдруге він. Облесливий шахрай!
А ми... А ми, як Бога, виглядали, —
З весілля тішились; по шелягу з двора
Рядили... злазились...
За це ж він нас украй...
А-еххх!..
— Ой, не дружки ділили коровай, —
Пили горілку та й не дожидали.
Не так, як думалось,
Не так, як малось їм.
Пішло весілля та й дощенту плавом.
Не так заводили, співали не тії...
Скрадало сонце промені свої, —
Там шум невиразний в околиці стоїть:
По молодятах крик — не молодятам слава.

XII

Зривали квіти, кидали у пил,
Хустки подерли — дружки і бояри;
Названий батько плакав і кипів;
Повісили постіль, як прапор, на стовпі
За те, що в дурнях всі,
Що гості, як татари!

А хтось шептав... й котилася луна,
І пряла злість над селами прядиво;
Котились відголоски на ланах,
А з кряжу на село дивилася сосна:
— Чого так корчиться? Чого шумить?
Регоче чи кона?
Ага, так-так — весілля,
Над усі!
На диво.

XIII

— На чужину втекли!!!
— Данило зрадив!.. Гей!!!
Як бомба, впала чутка та й у табір.
Заметушивсь мурашник:
— Отаман утік!..
— Рятуйте шкуру!.. По таляри золоті
Подавсь!.. Усіх — на розкоші, на бабу,
Як циган, прохаляндрив, проміняв!..
— Утік!..
— Ганьба!..
— Брехня!..
— Позорище!!! — Що ж діять?
Що діяти, братове?! Що прийнять?.. —
Забився чорний розпач на вогнях,
Заборсалась у хащах і втекла надія,
У темінь канула...
На стан як ворон сів, —
Упав розлад гнітючий і жахливий.
Ніхто не вірив більше в смілі голоси;
Втекла відвага з Гонтівських лісів
І залила ніч вогнища, як моторошна злива.

Даремно бадьоривсь старий Гармаш,
Хотів не вірити, збивав на лад громаду,
Але й в самого — ані слів, ні віри в них нема.
Погас вогонь — зосталась біль сама...
Позбулись ватажка — позбулась справа ладу.

XIV

Один по одному тікали, хто куди.
Вчорашній стан — немов вода розмила.
І тільки дід похнюплений сидів,
Розбитий горем: — О, прийди, прийди!
Не пізно ще,
Куди ж ти втік, Даниле?.. —
В печері порожньо... Не так багато днів —

Отут удвох, огнем ущерть налиті,
Вони сиділи. В і н, як трут, горів
І його підбурював...
Та ж як він говорив!..

. . . . . . . . . . . . . .

Надворі чичмаря — надворі біль старий,
Розсипалось дощем бездонне сито.

Мовчали хащі.
Десь орел тікав —
Обмоклі крила розкидав, як ноги...
На таборищі попіл чорним став;
Блукав дідусь — головешки перевертав
Ногою і ніяк
Не міг збагнути цього всього.


РОЗДІЛ ШОСТИЙ

І

У кел'ї сутінки, у кел'ї тишина;
Заповнили її Розп'яття і лямпадка...
Мар'яна змучена... зачинена... одна...
На лицях бліки — лиця, як стіна —
По бліках сльози. А повіки, у припадку
Відчаю тихого, опали неживі;
Стрільчасті вії злиплися, здригають
На кожен шелест. Профіль на стіні
Не рушиться. Стомився. Вже й не корчиться в огні
Страшної муки...
Тишина...
І тільки пацюки одні
Шкребуться десь — останній нерв перегризають.

Стоїть навколюшки — руками до Христа;
Лямпадка безнадійно язиком колише;
Упала важко хвилями коса
На ніжні перса...
— О краса!
Катована і мучена,
І ще могутніша від того, ще сильніша.
В огні очищена і вимита, як цвіт,
В потоках сліз, незламна, непокірна:
«Доки ще б'ється дух, доки ще в очах світ —
Не візьмуть ані мертві, ні живі,
Не обплюють любов безмірну!»
Молилась...
А Христос — завішений — мовчить.
Лямпадка безнадійно язиком колише,
Просила порятунку — «Він» мовчить,
Просила смерті — теж мовчить, —
Поник чолом, не дивиться, не дише.
А келих муки невблаганно жде:
«Допий до дна! Допий, допий, рабине!..»
Вже видно край... Й не дінешся ніде.
І все таки — не гасне іскра десь,
І все таки
Хотілось вірити у зустріч, у спасіння...

II

Гикнув замок. По дверях зашкреблось...
Здригнулась, — у десятий раз ввійшов, як тінь, владика,
І у десятий раз схопилась жертва знов,
Немов гадюкою ужалена в чоло,
Забилася в куток без слова і без крику;
І тільки очі — дикі і страшні —
Горять так моторошно, дивно променіють,
Кричать нелюдським криком в тишині.
І галасує тиша:
— Ні!.. —
Магічне «ні!..»
І б'ється серце в нього, аж рука і терпне, і німіє,
І рве єдваб, і жмакає поділ
В коштовній рясі — корчиться і мліє
У спазмах дикої любовної жаги.
А в неї коси впали до ноги,
А в неї груди випнулись і млосно рожевіють,
Виглядують з подертого вбрання...
Лежить фата. Не «ним» — не нареченим —
Здійнята з неї вона.
Як змовник, сутінки на вухо жебонять:
— Одна... Вона ніким незнана ще... Вона — одна,
І ти — один, спіши...
І стукотить скажено
По ребрах серце і рокоче кров,
І лускають в напруженні всі жили і сустави.
Підморгує лямпадка, аж святий покров
Лукаво жмуриться: на ньому перша кров, —
Оголює він тіло соромливо і лукаво...
Ступнув —
І скрикнула, у душу зір вп'яла,
Прилипла голими грудима до ікони...
Ступнув — І галас тишина зняла:
— Не руш! Не руш! —
То смерть твоя прийшла.
Не руш! Не смій!..
А в неї зір, як лезо кинджала,
І надулись з рішучості ґульки на скронях.

Відсахнувсь, відштовхнутий вогнем, —
Відштовхнутий бездонними очима.
— ...Чого?., чого цураєшся мене,
Хіба прийшов з бажаннями лихими?
До ніг твоїх усе я покладу,
Що хочеш, витворю, що скажеш, те і буде, —
Усе-усе... за хвилю, за одну.
А ні — покаєшся, бо я... таке утну!
Послухай ліпше, будь покірна... це ж не трудно.
Анітелень, — і чуть, як тишина
Секунди лічить — складує хвилини...
— Кого чекаєш ти?
Ага, коханого! Нема, нема, —
Він зріксь тебе, одбіг, немов Петро од Бога,
Ха-ха! І я пустив його. Подумай же сама,
Кого любила ти, хто звів тебе з ума, —
Паскудний хлоп!
Та ще й поклявсь не бачити й порога
Од брами нашої — подався звідси геть, —
(Мізерна твар) — подався на чужину
Шукати другу. Він там заживе...
Не жди — не жди, ти викинь цю тварину
Із свого серця. Ну ж, розумна будь...
Так твердо сказано, але не йняла віри:
— Пустив? Пустив? Данилечку, прибудь! І закусила з радості губу, —

Тепера він прийде. О, він тепера вирве!..
Помітив радість кат і враз зареготав:
— Ха-ха!..
Так знай же ти всю правду в цюю ж мить
Не дасть збрехати ось ікона ця святая:
Твого коханого — злочинця, «негодяя» —
Я наказав ще вчора...
Задушить! —
Поблідла. Кров одлинула з лиця.
Схопилася за серце. Підточились ноги.
Заплуталась душа на манівцях...
І враз зі стогоном упала на підлогу.
Ридала. Билася об плити голова...
А він стояв, дивився, хмурив чоло
І тішився: — А-яй, яка жива,
Яка в'юнка, гнучка красуня! Чорта з два
Другу знайдеш...
І знов страшна жадоба налива
Його істоту
Враз — на ноги голі
Упав, припав устами...
Як обшпарена вогнем,
Схопилась дівчина. Рвонулась до ікони:
— Не руш!!! Не руш!., (то очі, як ножі)
Шарпнулись руки так, немов чужі,
Ікону здерли
І вшкварили з розгону...

Відскочив звір. Владика скам'янів,
А дівчина, мов мертва, поточилась
І заридала: — Ой, який же гріх на ній! —
І розіп'яли серце на стіні
Останні сльози і остання сила...
— Умгу... Отак?.. Так ти ще й он яка!..
Так знай же: я приборкаю та вже ж і загнуздаю!
Подумай ще, я буду ще чекать —
Останній день... А будеш знов брикать —
Тоді уже не вмолиш, не вблагаєш.
Не схочеш волею, так силою візьму, —
Моєю будеш. Так тобі і на віку судилось.
Подумай...

За покору я тебе візьму
Й озолочу, як королеву, з бруду підійму.
Подумай ти. Тебе, тебе саму
На увесь світ люблю. Якби ти полюбила
Мене хоч краплю, — в щасті б вік жила —
Не каялась би, бидлом не була б...
Подумай!—
І пішов... Замкнув...
Пішов...
Кімната як могила.

III

З сльозами образ тихо підняла,
Повісила і впала на коліна;
Пошарпана молилась і кляла.
Кляла й молилась — (вік пережила)...

Аж поки й втома очі не склепила.
І снилось їй, що музика гуде, —
Весілля клекотить та й над усеньким краєм.
І снилось їй, що милий десь іде —
Козацьке військо та ж сюди веде.
Побились дзвони —
Там корогви мають...
І прокидалася. І вірила у сон,
У темну ніч з надією дивилась:
— Він прийде, прийде, та ж і не один!
І бачила — під ним басує кінь...
І чуло серце — поспішає він...
— Прийди, прийди, Хороший... милий...

IV

Рука в кулак затиснута, німа,
Зімкнулись щелепи і подубіли ноги.
В льоху зима,
В льоху страшна зима...
Сидить Данило — і надій нема,
І смерть не йде, і порятунку ніякого.

В льоху зима і темінь, як в раю.
Десь дні ідуть, зміняють ранки ночі,
А тут не то що доленьку свою,
А й пальця не розгледиш. Ящірки снують
І, тьмою видавлені, заростають очі...
Згубилась міра обсягу й часу,
Зітерлась грань між снами і сидінням, —
Не знав, яку яка зміняє мить,
Не знав — годину, день, чи цілий вік сидить,
Чи вік, добу, а чи одну годину.
Безмежний час! — Такий, як чорнота,
Як біль в кістках і як жало у серці;
Короткий час — як куца темнота,
Як втома ця байдужа і проста,
Як літ думок у безнадійнім герці...

Як сталось це? Не зна і досі він.
Схопили, вдарили... І канув у безодню.
Відтоді лазить він у темряві німій,
Відтоді хаос, шум у голові.
Залізна міць розтанула, як віск,
І розгубив — де «завтра», де «сьогодні».

V

І знов пішов,
Але спіткнувсь і впав;
Помацав, поторкав... і радість забуяла:
— Знайшов!
Жупан! Його жупан... —
І так зрадів — хоч на хвилину пан:
У жупані і люлька, і кресало.

. . . . . . . . . . . .

За мурами змінився день на ніч —
А тут ця ніч безмежна і єдина.
Ні звуку тут — а там заплакав сич,
Він тут один — а там усі-усі,
Хвилини це — а там вони години...

. . . . . . . . . . . .

А як затих від диму в шлунку крик,
Він знову викресав, роздмухав трут щосили,
Пішов. Оглядував.
Ось диби... Ось кістяк старий...
Стіна, стіна... А ось... То східці догори!
Подерсь по них. Скорій, скорій!
Кістки тріщали, аж в очах мутилось
Й огненні кола плавали...
Добравсь!
Обмацав — двері, мертві, нерухомі, —
То непробійні двері, як гора.
Штовхав.
А далі ввесь припав, дослухувавсь.
І враз...
...Десь ледве чутно пролунали дзвони.
Десь за могилою. І наче хто ножем
Пірнув у серце: — Як зловісно дзвонять!
І показавсь той дзвін лихим-лихим,
Погребний дзвін. Над ким то він, над ким?!
Над ним то дзвін, страшний і похоронний...

VI

. . . . . . . . . . . . .

Надворі темінь. Темінь, як стіна,
І дзвін невидний ніч у саме серце ранив.
І навіть не розходиться луна...
Хоч би ж хто знав,
Хоч би ж хто-небудь знав,
Що то ігумен
Задушив Мар'яну!..

. . . . . . . . . . . . .

Гикнув замок (пройшла уже доба)
І зник владика у низеньких дверях.
І раптом крик нелюдський розірвав,
Пожмакав тишину, немов шматок паперу.
Напав у ліжку. Вмить роздер вбрання.
(Мар'яна вдягнена лежала мертвосонна;
Лямпадки світ її охороняв —
Мbгав самотній язичок огня
І ворожив над фольгою ікони.
І раптом ґвалт). Накинувсь, розіп'яв.
Рвонулася, пручалася, як риба,
В лабетах стиснута (неначе п'явка вп'явсь):
«Рятуйте! Матінко! О матінко моя!
Ряту-у-уйте!.. Пробі!!!»
Аж дзвеніли шиби.
І вирвалась. Обірвана ущент —
Тікать.
Піймав і об підлогу вдарив,
І знов розп'яв, —
Аж зойкнув біль поламаних рамен...
Подолана, безсила, у останній мент
Щосили
Плюнула в мерзотну харю...
Оскаженів. Потьмарилось в запльованих очах.
Рвонув
І горло надавив коліном...

. . . . . . . . . . . .

Забився в вікна крильми чорний птах...
Заплуталась коса в руках...
І випростався вогник у лямпаді клином.

VII

Затихли кроки в пащі катакомб, —
Прошелестіли луни потойбічним криком.
І залишився коридор, немов порожній гроб, —
Там береже Христос німий замкнутий ромб...
Служить заутреню пішов страшний владика.

У чорну темінь — темінь, як стіна —
Ударив дзвін невидимий — у серце ніч поранив.
Дрижить і не розходиться луна...
Хоч би хто знав!
Хоч би хто-небудь знав,
Що то ігумен задушив Мар'яну!..

VIII

Клобук спада до пояса хвостом.
Ігумен сам у вівтарі — на місці горнім;
Орлець поклав під ноги, підоперсь жезлом.
І жебонить напам'ять часослов
Послушник сонний...
І капа голос без життя, без слов,
Як краплі олива, убійчо, монотонно...

І диха морок на іконостас,
Боїться чорною рухнути бородою.
З ікони в храм зійшло мале дівча,
Малими кроками пішло... пішло стрічать
Її
Через врата на прощу час
Так безконечно шелестить нечутною ходою.
І луска жезл під тягарем тупим,
Застигли важко очі на малім дівчаті,
І тріпотить брова...

IX

...Данило відступив,
Гойднув всім тілом, руки розчепив
І вдаривсь в двері!
Та стоять на чаті,
Не рушаться вони, кремезні і товсті.
І знову бивсь щосили. Та ніде ні звуку.
І тільки десь — погребний дзвін гуде, —
По нім той дзвін! Нікого аніде,
Лиш темрява слизька до болю тисне руки.
Упав знесилений. Умерла назавжди
Остання віра в будь-яке спасіння.

Погас вогонь...
Юнак сидить
І слуха темний, як біжать кудись —
У вічність капають години і хвилини.


РОЗДІЛ СЬОМИЙ

І

Опівдні над селом ударив грім:
«Знайшли Мар'яну!!!»
Втоплену... опухлу...
Покусану...
Під замчищем старим
Вода принесла й поклала при горі
На постіль — на лепіх потрухлий.
Голісінька. У шрамах і синцях.
Коса під серцем, ніби гадина зелена.
П'явки клубком вмостилися в очах,
Пук баговиння та й замість вінця...
— Вона, вона! Прекрасна наречена...

Набігли люди з лугу і села...
На шиї мотузок, на мотузку каміння, —
Звідкіль вона? З яких країн пливла?..
— О матінко, Мар'яночка прийшла!
Вернулася — кінчать весілля...
Ударились подруженьки старі.
Заплакали, побігли луни яром.
Розгублені (багато їх стоїть)
Усі-усі, хто проклинав її —
Мар'янчині «батьки» і свашки, і бояри.
Закутали. В Слобідку привезли.
І так неначе сурма прогриміла —
Розбіглась звістка по смутній землі,
І бігли люди, — кидали волів.
Худобу, стріхи, спочивок і діло, —
Збігалися...
Набились на майдан
І товпились. Дивились і кричали.
Прокльони сипались. Кому? Самі вони
Не знали, хто зробив такий страшний,
Ганебний вчинок. Бились зарічани
Руками в поли: — Покарать!..
— Кого?
— Його! — все змовкло. Раптом розітнулось:
— Данила! Це його, його
Паскудне діло. Більш ніхто цього
Не зміг би...
— Що?! Брехня! Ви чули?!
Гей, хто сказав? — Візьми своє назад!
А хто побожиться, що сам він та не там же,
Де і оця нещасна? Підождім, і час покаже,
Побійся Бога, хто це там сказав?!
Загомоніли: — Вірно... як... Авжеж, мовчи,
Не каламуть душі. Хто винен, розбере урядник.
— Який урядник? Геть під три чорти!
Ми мусим, мусим злодія знайти
І розторощить! Розчавити! —
Збурилася громада:
— Так, так... Розчавити! Суд буде тільки наш.
— Хто б він не був, хоч хай він пристав буде...
А в серце дряпається розпач, як чума,
А шиї крутяться і гнуться від ярма...
— Пустіть, пустіть!.. Гармаш... Гармаш... —
Зашепотіли враз, здригнули й розступились мовчки люди.

Прийшов Гармаш,
Захеканий, блідий —
Простяг свою кремезну постать, ніби п'яний.
Як з неба впав — бігом прибіг сюди.
Спинивсь... Закам'янів...
Дивився довго-довго на Мар'яну
І похиливсь. Скотилася сльоза;
Чоло старече зморшки враз обсіли...
Упала шапка — він її не взяв,
Поволі повернувсь,
Нічого не сказав
І почвалав із натовпу задуманий, похилий.
А слідом шепотіли:
— Ой, яка ж важка сльоза У Гармаша
По бороді скотилась!

II

А монастир одразу посмирнів, —
Дививсь униз і дослухався пильно:
— Чого, чого зібрались там вони?!
В понурій келії горять вогні,
Крипить перо в крові чорнильній:
— Пиши: «Прибудьте, пане, уночі!
Негайно, чуєте? Злочинець єсть страшенний,
Що по-звірячому... Зажди, не так пиши:
Він утопив, зарізав, задушив,
Закатував, замучив наречену!
Та поспішайте, пане становий!
Він над усе ще і бунтар великий.
На нього вся околиця шумить —
Сидить в льоху...
Чекаємо... Приїдьте ви...»

Отак писав пан ризничий кривий,
А диктував (всміхаючись) владика:
— Ще допиши: «Сьогодні ж заберіть!
Спішіть! Цього не слід проґавить...»
І жмурився, приємно ніс чесав.
Ризничий дописав,
Владика підписавсь
І сургучем тавро поставив:
— Гінця! Негайно!.. — Ризничий подавсь.
А сам в вікно дививсь, як ген в селі
Мотались люди, сновигали під дворами —
Кудись збирались і когось несли.
Зійшлися зморшки в нього на чолі,
Та миттю й розлетілись, розпливлись:
Внизу —
Як вітер, вискочив гінець із брами
І браво поскакав...

III

...Спустилась ніч.
Тривожна тишина... Чекання
І тягучий морок...

IV

. . . . . . . . . . .

І клацнуло...
Данило задрижав, —
Ось смерть прийшла! Завили тихо шпути:
Відкрились двері... Знов закрились...
Жах...
Блиснув вогонь та й полиском ножа
Стоять ченці, як два страшних ожуги,
З рушницями. А чорні клобуки,
Надіті наперед — на лиця пеленою —
І скиряться між розпірками язики з зубів...
А ззаду нього руки простягай диби
І черей вищірився пащею гнилою.
Тікать... тікать...
А ноги ж, як чужі.
— Вставай!!!
Ей, ти! — Схопили. — Йди за нами!..
І потягли. — Чого, як пень, лежиш?
Ну ж, рухайся! Та швидше!.. Час біжить...
Ходім!..
І вивели, забрязкали замками.

. . . . . . . . . . .

— Даниле, швидше! —
— Хто?! Це ти?.. Остап!.. —
— Цссс, чорт! Біжім... мовчи та поспішай щосили.
Забилось в грудях серце, ніби птах:
— Воскрес!?! Брати мої...
— Біжім, чого ж ти став? Біжім...
І подались у темряву, в будівлях загубились.
Спирало груди. Дерлись через мур.
А далі кинулись на чорний двір чернечий.
Убили конюха. Трьох коней зайняли.
Враз окульбачили і вихорем пішли, —
Чкурнули в ніч. Тепер їм не перечить!
Тепер на волі.
До коня припав,
Приріс...
То смерть десь пронеслася мимо.
Черкали віти... Стишивсь тупіт ніг:
— Дідусю, батьку мій! І ти, Остапе... Любі!
Та як же це?! Я ж вмер!
— Еге ж, виходить, ні.
Виходить, що прийдеться ще мені
Ударити на збір. Чи так кажу? Ану ж бо,
Як воно й справдяться таки твої слова.
Ми ще живі, живі! Мій сину, — отамане!
— Як сталось це?!
— Гінця я перейняв,
Аж під Лутищами догнав — спинив коня
І прочитать пакет примусив ятаганом.
Він розказав — усе, і що, і де...
В пакеті їхала твоя душа до станового.
Він досі десь з солдатами іде —
Той чорт московський, — бо ж сьогодні вдень...
Іще...
Та й прикусив, і не сказав нічого.
Погнав коня. Данило спохвативсь,
Аж скрикнув: — Діду! Де вона?! А де Мар'яна?
Скажи!.. —
— Спішім.
— Вона жива?
— Не гаймось!
Побачишся... А, Господи прости,
Мій чорт спіткається, здохлятина.
Гляди: звертає з півночі, — спішім, бо буде клопіт.
Проґавимо й не вискочим з біди.
Не відставай, за мною! Гей, мерщій сюди,
Гайда!
І в темряві завмер шалений тупіт...
Село проскочили. Спинився дід: — Ось тут.
Вона чекає... Поспішай, поки не зовсім пізно,
Бо не втечем... —
Когось у хатці ждуть —
Мигає вогник і квітки цвітуть...
— Ех, сила ти моя і міць залізна!
Сплигнув Данило, за поріг влетів...
Та й зупинився:
... Під іконою ще й у кутку свяченім,
В намітці білій, в персні золотім,
З свічею у руках — так ніби на хресті —
Лежить розіп'ята на квітах наречена...
І поточився, тяжко застогнав.
Сидять дружки, як привиди, навколо,
Мигає свічка — і ворушиться «вона»;
Побачила... шепоче... кличе... а смутна-смутна.
Десь віддало у мізку гострим болем,
І сам, як привид, руки простягнув,
Ступив до неї й чуб піднявся дуба:
Така покусана, опухла, чорна, у синцях,
А очі незакриті дивляться з лиця
У саму душу і... шепочуть губи.
Уп'явсь очима. До грудей припав...
І відсахнувся:
Труп зітхнув глибоко,
Пробурмотів... Він щось сказав...
А по щоці скотилася сльоза
З куточка вій — із неживого ока,
Блиснула променем і капнула униз, —
На руку впала... Й скрикнув так шалено!
І вилетів, і скочив на коня, —
Погнав у ніч...
За ним Остап Лазня,
А слідом дід — припав на коні креном.
І тільки свист, і тільки храп коня
Та лячно копита дзвенять.
Десь розбігаються — дають дорогу клени...

V

І подались вони в старий порожній стан,
До Гонтівських лісів крізь хащі, крізь туман.
Стогнав юнак і гнав коня свого,
Він душу десь та й проміняв другому...
Де було серце — там нема його, —
Один вогонь, такий страшний вогонь.
Аж серце
Спопеліло в ньому.


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

І

Та гей, і вдарились вельможні в переляк
І захрестилися ще й обома руками;
Проти усіх — проти панів, проти царя
Піднявся з свистом келеп бунтаря...
В околиці маєтки скрізь горять —
Чинить розправу Чорний з козаками.

Навколо ні проїхать, ні пройти.
Зреклись раби свого старого ладу.
Не те, не те, що тут було колись, —
Ані хрестись,
Ані молись, —
Нікому ні прощення, ні пощади...

II

Зреклись податків. Панщину й «оброк»,
І послух кинули, занози повиймали
Та й повернули ті занози на добро
(Не віщував цього ані один «пророк»).
Занози ті — ножами стали...

III

Під стягом чорним котиться луна...
Біжать, злітаються Залізнякові діти —
Старі й малі, неначе сарана,
І сунуть хмарою по висохлих ланах
Обскубані, голодні і роздіті...
Єдиний програм в сірих цих рабів:
За біль, за злидні та й за сірі хати —
Паскудній долі черепа розбить,
В калюжах крові ворога втопить
І проклятий вертеп дощенту зруйнувати!
І час настав...

IV

... Ще зранку тишина
Над банями нависла, як погроза,
А в південь завагітніла вона
І пролетіла чайка, як дурна,
По морю мертвого, тупого передгроззя.
Мовчали дзвони...
Там орел кружляв
І оглядав кубло понуре бистрим оком,
І клекотав...
Зривалися (і рідні, і чужі),
Зчинили ґвалт під хмарами стрижі.

Металися до замчища в піски глибокі.
Мовчав сіон. Ні звідти, ні туди
Ніхто не йшов. Замкнулася твердиня
І хтось шептавсь, і хтось у ній ходив:
Давав накази тихо Никодим...
Котився тупіт в животі в святині...

Надвечір обрії хтось міцно розпалив:
Червоним полум'ям насупились на грози.
Ані шелесне лист,
Ані промчить сайгак —
Зловісна тиша, ніби мертвий рак,
Зажеврілась. Казкова там яга
Дихнула з півночі на крики та й на сльози...

Хрестатий, темний на червонім тлі
Васал не витримав наснаги,
Ураз притих,
Пустив гінця. Як вітер полетів...
За ним другий... і ще один... По вимерлій путі
Погнали коні
У багряну далечінь без жалю...

V

Настала ніч безмежна і глуха —
Таке посняділе, безгучне, мертве море.
Ніхто б не вчув, хоч би і дослухав,
Ні півня, ані поклику. Як у полі кожуха,
Задхнулось все живе, і причаїлись гори.
Осліп сіон... І варта ні гу-гу...

Мовчить дзвонар — кує вухналі зубом...
Дріма васал...

. . . . . . . . . . .

Як раптом — ніч тугу
Розтяв вогонь, розшматував!
В дугу
Зігнулась тиша, лопнула і стала темінь руба.
Заголосило:
— Чорний двір горить!!! —
Ревнули дзвони. Вдарили у груди.
— Го-орить!.. На мур! Біжіть! —
Ригнуло капище, і вмить
Завила ніч — заметушились люди...

. . . . . . . . . . .

А дзвін реве. Ворушаться бори.
В німих пісках у одсвіті пожежі
Згрудились хати — стежать, як в огні,
У хаосі, під танок дзвонарів
Танцюють вихилясом вежі.

Мов яничари, вкрили мур ченці.
Гей, не татари гору обступили —
Орлята Чорного — повстанці молодці...
Забилась братія, як ґави у сільці, —
В ігумена та вже й не жезл в руці,
В Ієремії та ж і не кадило:
Пістоль турецький, срібне руків'я.
Та не схилилося до нього бидло чорне —
Ударили, аж гук пішов в гаях
(— Ой матінко, ти, матінко моя!..) —
То не молитва — дикий рев буя,
А на коні, як чорт, літає Чорний:
— Гей, злидні, разом! Трясця їм в живіт!..
Помолимось!!! Рушай, рушай на браму!..
Ну, разом!!!
Кайтеся. Покайтеся, живі,
А хто помер, глядіть не оживіть, —
Не порятуєтесь ні в темряві, ні в храмі.
Ударили,
І затріщав вертеп.
Ножі, рушниці, довбні й ятагани
Пішли до приступу...
Та не Письмо Святе
Читає й братія — звивається, росте
І відбивається руками і ногами,
Всю віру положивши на кастет.
— Арря!.. Гей, хлопці, тут їм всім лабець!
— Розбить, розбить...
— І каменя на камені не лишить!..
— Зітерти в пил, на попіл, нанівець!..
— Нехай не вирине, нехай не оживе...
— Лабець!.. Нехай собі запишуть
І їхні правнуки в науку цей кінець...
І Чорний програм свій
Мечем без промахів
По в'язах пише.

. . . . . . . . . . .

Та гей, не даром жнивували кріпаки:
Здалися на свічки стіжки заради свята;
Та скільки ж їх і є! Ці огненні стовпи
Сягнули маяком в безмежжя, у степи,
І зупинялись проїжджани
Аж на двадцять п'ятій...

Там з міста вилетів драгунський ескадрон
І покурив...
Десь рятувати ніч розп'яту.

VI

Уперто і одчаяно боролись патлачі,
Роздрочені, мов шершні у гнізді, повитім димом,
У одсвіті пожежі, в брязкоті мечів
Трималися годовані до півночі
З скаженим на чолі — з крилатим «нелюдимом».
І билися уже не за життя,
За смерть на мурах всуміш з козаками,
А ще трималися... Аж ось людське виття
Умить нелюдський дужий гук розтяв —
То впала брама!..
Наллялось жахом капище ущерть,
Затіпалось в агонії од краю і до краю, —
Нависли: крах... руїна... смерть...
Аж раптом — в браму, так неначе смерч,
Драгуни царськії — муштровані льокаї!

. . . . . . . . . . .

У вовчій ямі стиснули хлопів,
Здушили нагло, несподівано, неждано,
Ще й оточили мур. Наставили стрільців...
Гей, не втекти і жодному звідсіль
Ні на Гонтівщину, ані до шляху Ромодану.

І билися...
Хто зможе розказать
Про що криваву ніч, про мужність і відвагу!?
Гей, напоїли кров'ю спрагу
Землі роздертої, немов дощем гроза,
І потопили в криках і сльозах.

. . . . . . . . . . .

VII

Зломили міць. Роздерли вільний стяг.
І розтоптали буйне серце коні.
Укрились трупом скелі, мури і пляци...
Поліг Гармаш, поліг Остап, а з ними всі...
І тільки горстка у полоні — решта молодців —
І сам отаман Чорний у полоні.
Юнак Данило — славний отаман —
Поник розчавлений. Ой, не вдалися гулі!
Пропало все і всі, не збудить і таган...
О, чом же і його не здолав ятаган,
Чом не взяла ворожа куля?!

VIII

Кували в ланцюги і кидали у льох.
Та не зігнула шию вража сила:
— Ага, це він живий!., і деспот не подох.
— Ага, так значить їм зійтися знову вдвох
Судилося. І доконать таки, покласти у могилу
Його! Ага!.. —
І вірив, що судилось.
Не чулось ні докорів, ні ганьби,
Ні скарг на нього. Хто вцілів — мовчали
І тільки моторошним скреготом зубів
Вони драгунів — царських гайдуків —
Окровлені
В печалі проважали...

IX

У храмі одгриміло «С намі Бог»,
Одтанцювали дзвони танок порятунку
І увірвалися... Огонь погас давно...
Драгуни упились вином...
Поснула братія, залита дивним трунком.
Змішались там —
Молитва, радість і горшка заодно.
Зосталась ніч з мерцями в самоті.
Зійшов червоний місяць ген над пужарями,
Навдибки став
І глянув нишком на хрести,
На бані, на ліси, на замчища круті
І освітив жахливу панораму:
Мерці... мерці... Кривава тишина...

Ані шелесне ліс — (дуби чатують пильно)
І тільки хтось намітку розіпнув,
Та протягнули нитку в тишину
Вовки виттям далеким, божевільним, —
Спішать на тризну хащами лісів...
На місце бою десь вилазять тихо тіні:
Одна... і дві... їх безліч там...
Нечутні голоси
Роняють, зігнуті, на хаос — на мерців, —
Шукають брата,
батька,
чоловіка,
сина.
Знаходять. Не по лицях — по руці...
Ідуть нові з далеких манівців
І шепотять прокльон святині.

. . . . . . . . . . .

Другого дня, як сонце припекло,
Як сльози скапали додолу з віт зелених,
Забрязкало...
Заіржало...
Загуло...
Драгуни рушили з шаблями наголо
І повели закутих полонених.
Регоче дзвін: — Дивись, мовляв, дивись! —
Дивилися і билися руками;
Дивилися з сльозами і мале, й старе,
Як ген пішов далеко пужарем —
Пішов на каторгу Данило з козаками...
Він на крутій дорозі обернувсь:
— Простіть... Прощайте...
Хотів би я (вернусь чи не вернусь)
Хоч з домовини вглядіти... —
І тільки так кивнув,
Та враз нагай по лицях навернув:
— Ей, сволоч! Хлоп!
Рушай там! —
Пішли і зникли...

XI

. . . . . . . . . . .

Надійшли часи
Тяжкі невимовно. Приборкали, скрутили
Хлопів чернечих. Геть і не проси, —
Терпи й не рипайся... Терпіли і несли
Розбиті, приголомшені й безсилі.
І тільки десь плекали в тишині
Велику віру в золотавий ранок.
З них не один наспівував пісні
Онукам про минулі дні —
Про смілого звитяжця-отамана.

Ішли літа —
Плодилися раби.
Хрестила їх святиня на покору,
Але вони росли самі собі:
Любили сонце і простори голубі
І набиралися людського поговору:
— Гей, був колись
Та й був колись юнак!
Та й чуть, було, зоря не зазоріла!.. —
З минулих днів котилася луна,
Врізалася легенда не одна
Про Чорного — про юнака Данила.

XII

Мар'янчину могилу кожен рік
З любов'ю квіти прибирали в шати.
Щоби цвіла... І мак вогнем зорів,
Щоб не один згадав, коли уздрів,
Як вміли люди жити і вмирати.

— Кінець першої частини —

ДРУГА ЧАСТИНА

Як не набрид тобі, читачу мій,
Як почуваєш, що не марно час загаяв,
Дослухай же ти повість цю і осудить зумій, —
Тільки не лай зарані автора — будь мудрим, яко змій

І вже, як тут терпів,
То витерпи й до краю.
Не тяжко вилаять, ще легше осудить,
А надто тим, хто кволий і безсилий, —
Далеко тяжче віру не згубить
В свої слова
І розібратися як слід бодай в собі...
Ще ж тяжче видерти із каторги Данила.

Я знаю — не один з нудьги кривляє рот
На ці слова...
Ну, що ж, щасти йому во віки, —
Не жаль і не шкода цього каліки, —
А автор сподівається на скорий поворот
І вірить,
І надіється васала побороть —
Разом з героєм десь плекає гнів великий...


РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

І

Не четверть віку —
тридцять літ пройшло
І тридцять зим умерло
за горами...
У юних — старість
зморщила чоло,
А у старих — й могили занесло,
Родилися нові — народжені рабами...

Зарічна й Скелька —
трудно розділить —
Для них лише була б свята земелька
Та хрест дубовий,
І здавалося: нехай пече й щемить, —
Отак довіку будуть плакатись і жить,
І од Зарічної не піде далі Скелька.
Здавалося...

Тридцятий рік вмирав,
І тридцять перший зазирав в могилу,
Як раптом — десь у ріг
сильніш сурмач заграв
І покотились шелести,
всміхнулася гора... —
Із каторги вернувсь
«Юнак» Данило!..

II

Багато вимерло однолітків його,
Багато ще й залишилось, і вийшли зустрічати.
Та вже не ті і зустрічали не того...
І тільки в оці в нього, як колись, вогонь,
Хоч сам постарівся без міри передчасно.

Гей, то не дзвін меча
І не літаври слави!..

В сльозах товариші погорблені, сухі, —
На лицях чорних борознами зморшки ранні...
І сурмить за горою день в убранні
Печальних пастухів...

III

І оселивсь Данило
Змучений, старий...
Ігумен теж постарівся за тридцять довгих років,
Але гай-гай! Орлом дививсь униз згори;
Він був міцний, кремезний, силою горів,
Ходив збентежений в покоях по горі,
А на околицю на всю лунали кроки.
Червоний та ополистий — (пішли літа в живіт),
І ще ж він думав, сподівався зжерти
Давно жадані землі. Хитро справу вів:
По всій околиці та й корчились живі,
І чули стогін їхній мертві.

Пухка рука — несхибна і міцна;
Стискав він нею все міцніш околицю за горло
Тоді, як друга — тиха і свята —
Хрестила паству іменем Христа,
І цілувало їх обидві братство духоборне:
Старалися...

IV

Котилася лиха
Про цю обитель слава по окрузі.
Творились темні там, нечувані діла.
Та про одно і приказка у звичай увійшла:
«Не кидай, кажуть, коней в лузі...»
Хоч луг чернечий (їхні ж і вони),
Але раніш то не було такого:
Пустив шкапину... Ну, то й пом'яни.
І знають люди — бачили, куди і хто гонив:
— Забрали знову, сукини сини! —
Та не моли і не проси, і не питай ні в кого.
До всього ще й мовчи. Бо й віри не поймуть,
Й полічать ребра на додачу канчуками.
Хоч сядь та плач. До скарг озвався б камінь,
Але... Куди піти? Ще жалітись кому?
І до цариці скаржились. А як одбили ребра одному, —
Мовчали безпорадно та розводили руками...

Отак до зол усіх та ще прилипло зло,
До гурту, кажуть, — хай везе ледачий
Сіряк мізерний. Вивезе хамло,
Адже возив, ще й не таке було...
І хто б узявся тут? Хто б розв'язав задачу?!
Сказав Данило: — Ой, не кінчиться добром —
У ребра вилізуть разом з усим ці коні!..
Ще може й не по нас той замах тупором,
Ще може й не по нас ті дзвони похоронні...

Сказав це він тоді, як знов пропав табун,
Як вивели, до всього, ще й у дядька з клуні;
Сказав спокійно, тихо, тільки брови зсунув,
Але — цих слів простих
Ніхто й довіку не забув.

V

А у ченців (мовчіть, святі, мовчіть!)
Нових «союзників» щодня приймає брама:
Цигани то,
Цигани стали любими гостями...
Дзвеніли бубни, серги й дукачі:
Вихлялися циганочки до півночі
В жагучім танку; обдаровані перснями,
Владику тішили по одній і по три...

Лилось вино і блиск циганок гожих
У танку дикому... То кралі таборів,
Оголені, з зорі і до зорі,
Немов гетери в римського вельможі,
Чинили оргії.
Шалів розпутний «князь»,
Немов султан турецький на килимах.
Старий, броватий циган залітав щодня.
Ой, не даремно талери дзвенять
І в'ється п'явкою дочка його Касіма!

То ж та красуня, як татарський кінь,
В'юнка й шалена, дика і жагуча,
Що не один заплаче, не один
Після у неї куплених годин,
Після ночей таких —
Після такої бучі...

VI

Отак з циганами владика пас «овець».
І непогано в них виходило — такі діла роздули!
Ой, хіба ж так усі циганську ласку чули
Обскубані й обстрижені вкінець...
А у ногах Касіми слухав панотець,
Як в лоскоті й вогні Циганські бубни гули.

. . . . . . . . . . . .

І сторожила ніч його гарем,
Налитий дзвоном, танками і похіттю старого,
Захований від всіх і від самого Бога
За мури, замкнуті ретельним ключарем.
І тільки інколи скликав своїх «тузів»,
Питав, чи скоро здійсняться його хижацькі пляни
Чи скоро землі, люди і ліси чужі
Та стануть їхніми? —
Скажіть, мовляв, скажіть!
Та скорше жміть, бо буде нам погано... —
...Десь «стадо» чухалось обскубане вкінець,
Бо дуже добре всі циганську ласку чули,
А у ногах Касіми слухав панотець,
Як в лоскоті й вогні
Циганські бубни гули...

VII

Обитель виросла удвоє за цей час,
Та спокою не мав по оргіях владика;
Мов чорний крук, він хмуривсь кожен раз:
— Чому не йде знаменна та пора?!
— Коли ж він зробиться могутнім і великим?!
Їм обіцяли дати луки і лани,
Їм обіцяли хутори, діброви і долини...
— О, буде час — і виросте святиня!
І на ввесь світ засяють їх вогні!.. —
Так мріяв він, так думали «вони» —
Його поплічники, його «штабна старшина» —
Ці «адьютанти» в чорних клобуках:
— Вже близько час... Але вже, як посієм,
То вже й пожнем. Та ж і пожнемо ми!
І у віках на всесвіт прогримить,
Сподоблене Христу, ім'я ІЄРЕМІЇ...
Це буде всім святим святиням храм!.. —
І усміхавсь владика в брови волохаті,
Розкинувшись у кріслі (Так! Пора!),
Й кошлатив бороду. Сподоблений царям,
Він вже на всесвіт думкою
Розкинув поли мантій.

VIII

Данило думу думає свою...
І в нього борода під масть Ієремії,
І він так само брови заломив,
Так само таємничо на умі
Великі пляни креслить та хмарніє.

Десь оселивсь під лісом, як чернець;
З дверей, мов на долоні, видно вежі й мури,
У вікна світло соняшне ясне,
А ген — на скільки поглядом сягнеш:
Млини і Ворскла, і хатки в зажурі —
Послалися під ноги дзвонарям...

О, скільки, скільки днів печуть ці думи мізок!
І кожен з днів цих черво догоряв
Та й гас на вік-віків,
А тінь монастиря
Затисла серце в брамі, в кованій залізом...
Рибалив... Полював... І жив отак один,
Але у серці приховав в людей глибоку віру.
Хоч гострий біль з'їдав вряди-годи, —
Та не даремно, ні, пригнав його сюди
Цей біль
З далекого Сибіру.
І навчений тепер за все життя своє,
(Бо не дарма зарані скроні посивіли),
Він знав, що лобом муру не проб'єш,
Що тільки розум панцир проклює
І тільки мудрість неосильне пересилить.
І думав він. І ждав...

IX

... А як ударить дзвін
І підуть клобуки на раду з паном Богом, —
Приймав гостей тоді у себе він:
Зіходилися люди не нові —
Зіходилось
Старе товариство до нього,
Старі звитяжці; то не бидло — козаки.
Сідали на порозі; за старим звичаєм,
Запалювали дідівські люльки
І радились, плели свої думки
Без галасу, без сліз і без одчаю...
В вечірній тиші капали слова:
Розмова тиха пройнята спокоєм.
Думки гартовані у давнішнім вогні,
А тактика засвоєна з них кожним на спині,
Як добрий досвід виучки тяжкої.

Зломивши голову, боролися колись,
Та мало їх вціліло після тої бурі...
Але і знов злетілися, і знов вони зійшлись,
Та вже на старості до розуму взялись
І так повільно радились похмурі.
Дивились з усміхом, як на рожевім тлі
За вежами готичними співають і кадилять,
Як котиться печаль по змученій землі,
І раду радили... І знову, як колись,
За отамана, за застрільника — Данило.

. . . . . . . . . . . .

Прочув хтось з них,
Що влітку генерал
Та буде об'їздить «малорасєйські» землі,
З самого Пітера. І буцімто капрал
Великий дуже... Так отож, пора!
І так спокійно в тихих вечорах
Складали змову дивну і таємну...

. . . . . . . . . . . .

Це так над урвищем,
Як посмутніє синь,
Попихкують люльки роєм біля порога.
Це так подолані колись — похмурі, як один,
Це так увечорі, коли ударить дзвін
І підуть клобуки на раду з паном Богом.

X

Ночами ж чорними на вежі в вишині
Горіли вогники — то гасло коноводам —
(Казали так) — ще й на чотири стороні.
У темінь мовчазну маячили вогні

Да-алеко — до Зінькова... До Куземинського броду.

На всі чотири вартував чернець —
Просвічував тяжкі, глухі циганські ночі
Розбійним оком. Так, мов журавлів
Вислухував на приспаній землі...
Ніхто не знав, кого шукали тії очі.
Не про пожежу, ні, поставлено його;
Мабуть, не здуру говорили люди,
Що всякий мусить там відшукувать свого
Коня украденого... Тільки й усього.
Ішли вони, мовляв, туди зусюди:
На луках зайняті і просто в повітках,
Адже цигани не дарма гостюють у святині.
А хто ж ще зна про те, коли по ярмарках
Баришники в червоних «кушаках»
Летять ночами на цей світ гостинний?..

Як темна ніч, такі й оці діла,
Але не дурно ходять поговори, —
Адже і панщина на коні перейшла:
Беруть коня за чинш, беруть за всі побори.

XI

Взялися люди написати знов
І переслали скаргу просто до цариці.
Взялися. Написали... Не жаліли слов,
Та не жаліли і святині,
Але про одно
Забули всі — як били їх по пиці
За скарги за такі, за «волю» й за «права».
Гляди й послали б... Та з'явивсь Данило —
Узяв
І скаргу ту на шмаття розірвав:
— Куди? Кому?! А чи вас мало били?! —

Протверезили всіх такі слова.
Але не стало легше ані чуть, —
Ніхто не бачив краю напасти такої.
І тільки дехто знав,
А, знаючи, мовчав,
Та гнулось Ворскло полиском меча,
Покірно кинуте під ноги хитрою рукою.

XII

Лежав з Охтирки шлях по нетрищах лісів —
Такий обставлений та темний, мов печера...
Отож і дослухались хлопці все сюди.
З гори його ніхто не проглядав
Ні здавна, ні тепера...
Боялися проґавити момент.
Але даремно турбувалися, бо міст старий марудний
Давно зогнив, зруйнований ущент, —
А так як тут з старших ніхто не їздив ще,
То і було сполучення не мудре:
Тут з милості ігумена ходив пором.
Не часто його бачили під вербами рясними —
На березі цьому, зарослому, як гай,
Тільки тоді, коли гонив нагай
З Слобідки хури на скельчанські ниви.
А так, то просто плавали човном
Та вбрід обходили повз скелі, поуз кручі.
Отож тут не проґавиш білим днем;
Та й не було нікого ані пішки, ні конем,
І хлопців помаленьку сумнів мучив,
А час минав...


РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

I

Аж ось одного дня
Данило озирнувсь, і зір заграв огнями,
Покинув в'язку дров, потер чоло руками:
Ген, через ліс куріла цугом шестірня...
Забилось серце. Миттю скочив на коня
І поскакав в село близькими манівцями.

II

В кареті дивній шляхом під'їздив
Московський генерал із козачком, з лакеєм..
Шість коней цуґом, як чорти, баскі...
Його вельможність їдуть на Зіньків,
З роями орденів під фалдами кереї.
Ім'я забулося... Та й хрін його бери,
Бо мало важить тут ім'я само собою —
Зітерлось в пам'яті людей давно-давним, —
Та й все одно не прислуживсь він ним,
Як прислуживсь... своєю головою
Вельможною!
Так от: проїздом на Зіньків
З Охтирки опинився пан оцей великий
Перед Слобідкою — в країні кріпаків.
Мовчали дзвонарі — за хащами дубків
Не добачали орденів, не добачали пики,
Ані розкішної кереї, ні ліврей.
А шлях лежав якраз через святиню,
Бо так чи сяк, а не об'їдеш тих дверей,
І мав наскочити на їх капрал оцей,
Немов татарин, випробовувать гостинність.
Як сніг на голову, непроханий летів...

. . . . . . . . . . . .

Уся Слобідка вийшла зустрічати...
Несли хліб-сіль, ікони золоті —
До ніг вельможних клали ці дари прості,
Як шану, як любов чужим царям рукатим.

III

І зупинився «туз»...
Найстарші підійшли...
Та не про них його вельможний клопіт:
Нема порома! — Ей, чи він прийде коли?! —
Гукнув. І так, неначе славні королі,
Очима кинув в зборище, у натовп волоокий.
Порома не було. Змигнулися старі:
— ...Ви нам даруйте, пане генерале,
(Данило мовить) — він десь при горі.
Та доки він там прийде... до тії пори...
Ви знаєте...
Які бо ми раді, коли б ви знали,
Із ласки вашої... А в нас тут, гей, місця!
Такі місця — краса одна та й годі.
А вже качок та лебедів! та й гуски, та й норця
То просто розкіш для стрільця!
Та ще й нелякані ніким і по сьогодні...
Капрал прислухався:
— Сказал ти, лєбєдєй?!
— Еге ж, еге ж, — гуде проста громада.
— Вєдь лєбєдєй я не відал нігде!
Занятно, чорт возьмі!..
І розпливлось лице руде:
— Пожалуй, правду говоріш...
Провєріть надо...
Мітрьоша! Дай ружйо!..

Змигнулися старі:
— Чого-чого, а лебедів в нас сила.
Куди стремить? Себе не обженеш,
Гай-гай, та й не обскачеш долю днем. —
Так промовляла мудрість срібно-сива.

Капрал погодився:
— Не дурно, правда вєдь твоя —
Хоч ти мужик, да то ж відать бивалий...
Давай ружйо! Спєшіть вєдь толку мало.
(Льокай подав рушницю. Срібне руків'я,
Ще й щирим золотом в ній тиснуте ців'я.)
Вот штука! Лєбєдєй-то пострєляєм малость!
— Оце то так. А ми вам і гучків,
Ми й гончаками будемо, дамо і провожатих...
Гей, ти, Миколо! Грицьку! Ану, гайда, хлопчаки!
Данило ж найспритнішому звелів кивком руки:
— Гляди ж...
Ведіть подалі полювати...
Авжеж краса і, матінко моя!
А там прийде пором, тоді й рушайте з Богом.
...Пішов капрал та ще й машталіра старого
Потяг: — Пойдьом! Пусть коні постоят... —
— О, не турбуйтесь, ясносте, про те —
Полюйте на здоров'ячко, бо ми ж — та ваші слуги;
Ми й розпряжем, ми й попасем... нащо й трава росте.
Не саги в нас — то царство золоте.
Втішайтеся. Чи ж доведеться вдруге... —
Пішов...

IV

... А як керея зникла у кущах, —
Шестірку миттю розпрягли моторні руки;
Покинули карету — хай стоїть собі. —
Покликали Мітрошу на обід,
А коні... Вигнали на монастирські луки!
. . . . . . . . . . .

V

Гей, в генерала постріли меткі,
А їх не чути тут — на луки вітер ніс.
Та гей, пішли там коники стрункі
Тією стежкою, що так далась взнаки,
Пішли гуляти Коні — змії!

VI

Десь генерал стріляє «лєбєдєй»,
А люди посміхаються, неначе діти:
— Оце так «нумер»! Ну, на цей раз угорить!
Нехай тепер гризуться, чорт їх забери,
А ми — дивитися
Та руки гріти.
Ну і Данило — мудра голова!
Та вже ж і хитрий, і кмітливий з чорта
Обтяпав справу, наче наплював,
Тоді на шмаття грамоту порвав,
Тепер встругнув:
Спустив на Чорта Чорта!..»

VII

Приціл був вірний, розрахунок теж:
Набій улучив просто в саму точку.
Як взагалі серед строкатих меж,
Не зрадила себе рука готичних веж,
Не задарма ж любили там циганську дочку —
В'юнку Касіму...

Після трьох годин
Прибіг машталір: — Будем запрягати.
Агов, Мітроша!..
Еее... Зажди... зажди...
Немає коней!..
Ааа... (Пречиста Мати!!!)

Міцні слова — та діла з них чорт-ма:
Не відгукнулися на свист, ані на добру лайку.
Стоїть карета-писанка сама...
Машталір галас нелюдський здійма, —
У бідолахи
«Відкрутилась гайка».
Ураз доклали... Генерал примчав.
(Гей, гуси-лебеді, візьміть мене на крила!)
Його громада стогоном стріча:
— О Боже мій, яка печаль, яка печаль... —
— Хто взяв, туди його!?
І гріб йому, й могила!.. — Укрило потом кучері й чоло.
А люди посміхаються, моргають на карету:
— Ач, як сердягу гнівом рознесло,
А чим погані лебеді й село? —
Стоїть карета, «а лошадок нєту»...

І виступив Данило:
— Ваша мосць!
Життя немає, просто смерть та й годі...
І через їх. Й присягу ми дамо
Всею громадою... Уже ми кленемо
Цих злодіїв... Кажу при всім народі,
Що там вони! Шукати йдіть туди... —
І вся громада повернулася на вежі:
— А так, це їхній край і їхні межі.
Вони повернуть вам, візьміть підіть,
То нам не повертали ще... —
Запінився рудий
І загорілось в серці та не гнів — пожежа:
— Човна сюди!.. —

Керею зашморгнув:
— Чекайте тут (це слугам), я їх всіх на мотлох!
І, ніби під Полтавою, на монастир чкурнув —
Як хто кавизкою у око навернув
Або хвоста вшемив нечемно й «подло».
Ось-ось підхопить шаблю «наголо»:
А люди так, для визіру, розводили руками.
— Патєха буде! — Збіглись всі селом:
— Тепер пішло... Тепер уже пішло!..
— Держись, владико! (ніби лід знесло) —
Наскочила коса на камінь.
Ну ж і Данило! Та ж і хитрий з чорта!
Таке встругнув:
Спустив на Чорта Чорта!..

VIII

Капрал оцей — коханець перемог,
В васала доля теж над цим ввесь вік на варті.
Один спізнав тріюмф Мазепинських дорог,
Другому землю й рай віддав у найми Бог, —
Щей родичі...
Один одного варті.

IX

Ігумен стрів колегу звисока:
Погордливо, бундючно та велично,
І усмішку єхидну з вуст пускав,
Бо ж у колеги тіпалась рука
Та ще й губа одхнябилася, до призирства звична.
— Що за їден? Чого він, ніби рак?
Звідкіль він прилетів такий товстий чудило!?
А гість відсапався,
Повітря враз набрав, —
Та як криконе, мов на муштрі: — Крра!!!
Де коні?! Чуєш?! Черті! Де ви коні діли?! —

У пан-отця від люті й губи
Прикипіли.

— Чого ти крякаєш, раб Божий?.. Хто ти? Як!?
Та хто впустив тебе кричати в цю обитель?! —
(Їх обступили клобуки, постали тісно вряд).
Обидва чорні і обидва аж горять.
— Віддайте коні! Ей, святі бандити!.. —
— Ніяких коней. Йди, звідкіль прийшов,
А то... погано буде. Що, пропив? Ти й справді п'яний...
Ступай же з Богом, ще не пізно поки що. —
— Ааа... он як? Я — п'яний?! Я для вас ніщо?!
Так слухай же ти, чорте окаянний!
Не буде коней — смерть тобі, ти чув?
Та я кубло оце на порох розтрощу,
Зроблю, як тік...
На камені не уціліє камінь...

Зареготалась братія: — Патєшний чоловік!..
Не сподівавсь ніхто з них, що то за «машталір»,
І що слова оці — не просто крик —
Що то він справді вирока прорік.
Реготалися усі, ще й з писком реготали.

Капрал не витримав —
Керею розпахнув
І...
Сполотнів ігумен. Перед орденами
Завмерла братія. Хтось ойкнув і зітхнув,
І всі у розпачі тяжкім поникли клобуками.
А, Боже мій! Такий великий пан!..
З столиці генерал...
Ой, що ж тепера, люди?!
...І плутались думки прогірклі, як ропа:
— І так — пропав! І он як — теж пропав...
Не дай — то знайде,
А віддай — ще гірше буде...

Владика уклонився. Бороду страшну
Навколюшки поклав, торкнувся ніг перстами.
В покорі спину в три погибелі зігнув,
А нишком з-під брови
До ключаря моргнув
І той десь зник... (Подавсь заперти браму).
— Простіть, величносте... Хай Бог благословить
Особу вашу... Будьте гостем славним
У цій обителі... Стомились нині ви.
Зайдіть, зайдіть на спочивок...
А сам усе ловив
Очима ради у отців лукавих:
...Убить?.. Убить?..

І згодились на клич ції сови.
Аж раптом генерал метнувсь до конюшень:
Почув, як в стайні заіржали коні
— Його ті коні.
— Гей!.. А відчиняй лишень!.. —
Метнувся яструбом до конюшень
І за момент один...

...Він сам забився на припоні.
Аркан циганський і циганський ніж —
І тільки й бачили вельможного капрала.
Всього лиш на всього ігумен ніс скривив,
Бровою волохатою повів —
Скрутили, зборкали і без суда скарали.

. . . . . . . . . . . . .

— Нехай мовчить. Хай землю їсть — «орел»!
Хіба не знав, куди посунув пику?
Прийшов непроханий — тепер нехай жере...
Насупилося замчище старе —
Кінці сховало у камінні дикім.

X

Обмили руки божі дзвонарі,
Ударили к вечірні: — Ми, мов, на сторожі
Святі та Божі! —
Ладан закурів...
А з «адьютантами» ігумен прів:
— Кінчить. Замазати. Замести... Бо наложим
Своїми головами. Взяти слуг сюди,
Забрать карету, обдурить громаду —
Пустити чутку: так, мов, і туди
Поїхав пан. Тра вилізти з біди... —

. . . . . . . . . . . . .

Мотались клобуки...
Курився буйно ладан...

XI

А там — за Ворсклою — чекали на кінець,
Стояли лавою — до синіх гір дивились.
Уже давно лакеї потомились —
Давно зійшло терпіння нанівець.
Пішли шукати, бо рушать пора.
Пішли лакеї — панські недоріки
(Тривожно десь у ріг пастух заграв —
Там на мечах хрестів світ сонця умирав...) —
Пішли... й не повернулися.
Не повернулися й до віку.

XII

Стоїть карета — писана, з орлом...
Дивується нарід — мовчить зловісна тиша.
Ніде нікого. Тільки плаче ріг на «ро» —
Там умирає сонце за монастиром
І дзвін дурний рожеву синь колише...

Аж ось надвечір — десь з туману вийшов,
Приплів
І до стовпа причалився пором.
Зійшли ченці — пан генерал велів
Карету взяти. Їхня світлість будуть
Гостити в нас. Та й потім, взагалі...
(Мовляв, не ваше діло!) — І карету узяли.
А щоб було зручніш, нехай поставлять люди
Її на перевіз, щоб не гонить сюди
Та знов туди даремно панські коні.
Пан генерал в обителі сидить... —
Забрали й попливли ченці руді
І реготали їм назустріч переможно дзвони.
Ззирнулись люди: от таке тобі!
У Чорта Чорт гостює любо-мило... —
І враз
Розчарування шепіт перебіг...
Але хто очі мав, той хитрість цю осилив:
Недаром осміхнувся в ус Данило,
— Заграла радість в нього полиском зубів.


РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

І

...І вдарив грім!
Ще й тяжко вдарив грім!
Гей, і заплакали, і затужили дзвони...
Переступила кара за поріг,
Ніщо вже не врятує їх —
Ні антимінс святий, ні жезл, ні сльози, що боронять.
Аж ось коли. Аж ось не узяло!
В чаду і галасі не бубни то гули:
То дикий вепр на вепра напоровся,
То крокодил
Пожер акулу...

II

Прибули слідчі з ескортом драгун,
Облазили шляхи — шукали генерала;
Як в воду канув. Він десь тута був:
З Охтирки вибув — до Зінькова не прибув,
І ні ознак, ні сліду — й тінь пропала.

Селяни справили драгун на монастир.
Але й що з того? Жодної ознаки.
Облазили ліси і всі місця святі:
Печери. Схимників. І навіть в храм пустив
Владика їх, —
Йому бо все однако:
Кінці сховали — й чорт не добере.
Та були хитрі слідчі і моторні з біса,
Перепрошалися, не йшли до тих дверей,
Аж поки не розрили барахло старе...
І враз: — Знайшли!!! —
Знайшли...
Поржавілі ресори з віссю,
Обсмалені.
— Його!.. Так він помер!?
Щоб заховать кінці, карету запалили?! —

. . . . . . . . . . .

Ой, не крутись, ігумене, тепер,
І не хрестись, і не молись — кажи, куди запер?!
Де їхня світлість?! Та гляди,
Бо тут тобі й могила!..
Кажи, кажи!!! —
І клявся, і хрестивсь,
І припадав навколюшки, і цілував ікони.
А очі диким жахом запливли...
Та гей, не ті це й не того прийшли,

І не лякають їх ні ряси, ні амвони.

III

В дванадцять сталок загуляли нагаї
І замітав отець підлогу бородою;
Молив, скрипів зубами, землю їв.
Не проронив ні слова.
— А, мовчиш?! У душу матерів твоїх!
— Пытать! Пытать єго!!! —
І потягли з покоїв...

IV

Багряний вечір черво догоряв,
Перетяли мечі відчай старого храму.
На тлі кривавому святого вівтаря
На дибах корчився з Христом поряд
Владика скручений...
Як лантух з сухарями,
Похрускував...
Ой, хто почує крик?
Драгуни жебонять: — Москва слєзам нє вєріт.
Кажи!.. —
А він хоч би слівце прорік.
— Кажи!.. Уб'єм!!! —
Лиш рокіт угорі
Та клобуки пообліпляли зовні вікна й двері.
Турнули їх. Немов табун гієн,
Завили оддалік. Рокочуть луни в храмі...
Сьогодні там таж і не хор блює,
Не ладаном кадять і не дячок піє —
Сам сатана там нині службу править.

Рокочуть луни, стогне хтось один
І матюкаються усі... і виють... і кадилять...
На дибах над престолом б'ється нелюдим
І плаче, але то драгунам «дим»,
Для них ті сльози — сльози крокодила.

Збігає кров з чола на антимінс
І капає тягуча та важка, як камінь...
Уже йому проспівано «амінь», Але ні слова — (стогони самі) —
Не видереш зізнань ніякими гаками.
— От чорт! Ти глянь, як мученик святий!
— Кажи ж!.. — Сказав:
— Хай Бог вас покарає. —
— Та то подивимось! Ось ми тобі заграєм,
І ти нам скажеш, скажеш зараз ти...
Ану свічок!.. —

Пішли у ход свічки...
Без них і служба — непорозуміння.
О, ці уставлять, ці «утруть очки»!
Гикнули шиби та й на викрики рвучкі —
То зашкварчали п'яти,
Загорілось тім'я...

Аж отоді не витримав і дико закричав:
— Отам! Отам!.. — повів очима до престолу.
Рвонули. Перекинули. Задерся сторчаком
Святий престол, і загули за ним слідком
Євангеліє, хрест і антимінс додолу,
— Копай!..

І викопали, видерли з могили
Аж трьох —
Порізаних, напівзотлілих.

V

Ото найтовщий — то був генерал,
А два поменше — то його лакеї...
Од диких вигуків здригнулася гора.
Брата зламали,
Гримнуло «ура».
Метнулися ченці, як в'юни в рукгелі.
І розходилися драгуни...

VI

...Тяжко вдарив грім.
Гей, і заплакали, і затужили дзвони,
Переступила кара за поріг,
І не врятує їх
Ні антимінс святий, ні сльози не вборонять;
Налляло галасом понурі мури вщерть.
У катакомбах б'ють і вішають за ними.
Суддя — чингал,
Закон єдиний — смерть...
І закрутився по святиш смерч...
. . . . . . . . . . .
Аж раптом:
Хаос.
Обложило димом.

VII

Огонь внизу... (Данило запалив),
Огонь вгорі... (І то його робота) —
В диму злетілися «раби малі»
Погріти руки. Кожен масло лив,
Огонь розносив...
Бив...
Ламав...
Аби була охота.
Ще ніч не впала — ввесь вертеп горів,
Та й зазирало в нім усе живе в могилу.
Драгуни мстили за капралів, за царів,
Аж роздирались груди в дзвонарів,
Анадусим...
Раби свій суд чинили.

VIII

Огонь і дим. Не видно ні чорта.
Ченці з драгунами змішалися — зчепились
На смерть, не на живіт,
А їх усіх лупили...
І падали в диму стропила,
І танцювала дико чорнота.
У хаосі ж, у криках — тут і там
У одсвіті пожежі танцював Данило...

IX

То ніч була!.. І в пекло крик дійшов.
Таких ночей було на світі мало.
Не даром бо Данило з розуму зійшов —
Усе пощезло, втопилося в крові, в огні пропало.
Не врятувалося ніщо
Від помсти дикої.
За все: за піт, за муки,
За матерів і за зґвалтованих дівчат,
За крик дітей,
за глум,
за віру,
за розлуку
Із реготом страшним, в диму (другим в науку)
Пройшлись ножі козацьких онучат!
То ніч була!..

X

Нагрівся не один,
І впився не один. Та хіба ж так упився!
За тисячі розтрачених годин,
За море розпачів мордованих родин,
За всіх, за всіх,
хто жив і не нажився.
Погріли руки і батьки, й сини,
Аж осміхнулись лиця, вимучені й зсохлі,
Таж і погріли... В хаосі страшнім
Геть-чисто все згоріло на вогні,
Драгуни і ченці в льохах подохли.
І тільки хтось там вирвавсь, поскакав,
Без пам'яті подався від ножа, від гунів.
Але й той не знав, кого чия рука
Вдушила перша. Хто кого стискав —
Драгуни клобуків?..
Чи клобуки драгунів?..

XI

Огні погасли. Тільки жар зорів...
Від всього одна церква уціліла
Якимось чудом; щулилась в могилі,
А хтось на ній усе дзвонив,
Та все ридав, та все сурів...
Поки навік не втратив сили —
Поки чингалом душу не прошили
Останньому
З останніх дзвонарів...
І розійшлись...

XII

...На скелях тишина.
Безока церква згорбилась на кряжі
І на пожарищі тремтить одним-одна...
Хтось ходить по руїнах. Шелестить луна —
Хтось ходить у крові і в сажі
І схлипує. Сміється в сивий ус,
У вівтарі ховається за ризи, за ікони,
Чиєсь ім'я пригадує... Гука людей:
— По конях!
І заридає враз, здавивши скроні,
Мов передражнює сову...
. . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . .
Десь прокричали півні на світанок.
Струснули клени враз печаль свою:
Півні піють!
Далеко десь півні піють!
І буде ранок! Золотавий ранок...

А на пожарищі — чорній рані —
Блукає тінь,
Всміхається у сиву каламуть.

ЗАКІНЧЕННЯ



I

Та гей прокинулися з сонцем сіряки —
Дихнули буйно,
повно
і свобідно...
Ах, як хотілося у пориві палкім
Обняти землю помахом руки,
Обняти б землю рідну!..
Немає більше чорної стіни,
Нема... немає... Ранок. Ранок квітне!
І будуть дні — нові хороші дні,
Такі грайливі і такі ясні,
А обрії
Такі блакитні...

Лунає ріг — і не рида луна,
У тихім мареві пішли до сонця гори,
Пішли, пішли...
...Гогоче синь ясна —
Хитається погорблена спина —
Простягся караван
До обріїв,
До моря...

Ах, любий день! Омано золота!..
Терпіти б вік, аби отак устати.
Та то ж не стріхи — крила тріпотять!
Ось-ось піднімуться,
курликнуть,
полетять, —
Як журавлі, під сонце,
у безмежжя
сірі хати...
Ах, любий день,
Омано золота!..
Невже ж та нам усього, що омана?!
Невже ж та нам все ярма та відчай?!
Ти ж слухай, слухай — й комарі кричать!..
Який хороший золотавий ранок...

Прожили вік — не бачили цього,
Промчала молодість, — не тішив сонця промінь.
Та і невже ж не здолати нам вироку свого?
Ти ж глянь —
Над світом золотий вогонь!
Ти ж глянь —
Навколо срібний гомін...
. . . . . . . . . . . .
(А там, де скелі — рівно, як долонь, —
Там казка — марево над торжищем ваала.
І аж не віриться, що то колись було.
І кров, і піт, і батоги, і зло
Немов корова язиком злизала.)
Тріпоче сонце огненним крилом —
Метає стріли з золотого лука...

Ех ти, замурзана, голодна кагало!
В мозолях серце тріщину дало,
І капнула любов на спраглі руки.

II

Прибіг втікач в столицю: так і так!
Ченці драгунів вибили, святиню запалили,
Порізали капрала і лакеїв, і усіх... —
І розповів подробиці усі
Про цю трагедію,
Про це дивацьке діло.

III

Прийшов наказ закрити монастир...
Але спізнився він — указ той височайший, —
Не монастир, бо то на спині синіх гір,
Копитом б'є там вітер, як огир,
Та дуб старий
Зеленим чубом мате
І усміхається: гай-гай, без вас зробили кашу.
Гляди бо, що й не знають ті, другі,
Як тут одні розгонили богів,
Іантимінс закинули,
І розтоптали чашу...
. . . . . . . . . . . .

IV

Стоїть безока церква на шпилі,
А то й дзвіниця й дзвони погоріли,
Геть розтопилися великі і малі,
Сльозами скапали до сірої землі...
А церкву —
Береже Данило.

Навколо ходить сивий і смутний...
— Гей, був колись та й жив отаман ЧОРНИЙ!
Та й пролетів на огненнім коні:
Руїни... жорства... кров... кістки одні... —
Зупиниться.
Подивиться.
Розгорне
Ногою попіл. То мертвяк живий —
То божевільний. Так, немов учений,
Чого шука? Кого гукає він?

Ворушить вітер думку в голові,
А вічний біль сухі вуста скривив:
Шука він молодість...
Гукає наречену.
Пішло усе, неначе в темінь дим,
Пропало все: пропала думка сиза,
Літа і молодість, любов і міць залізна,
Усе-усе...
А він шляху шукає, і нема його туди.
І цілий день, і цілу ніч, і знов:
— Ось тут воно,
Ось тута!.. —

Та гей, було колись, та гей, було давно.
Пустило сльози соняшне вікно,
Та то ж не сонце — птах розкутий!

V

Подарували церкву мужикам
Із ласки царської — шануйте і молітесь.
То ласка дивна — хитра і тонка,
Та відсахнулися від неї, наче від штика,
І сиві старці, і маленькі діти.
Мовляв, за ласку дякуємо ми
І навіть дуже при такій нагоді,
Але... звільніте від ції чуми,
Своїм богам молітеся самі,
А з нас вже — годі...
Ви чули, бачили?.. Візьміть же це добро,
Візьміть і однесіть — віддайте Боже Богу.

Хрестилися: навіки згинь, маро!..
Стояла церква, ніби дивний гроб,
І, крім мерців, не бачила нікого.
Останній мрець блукає і мовчить,
Як тінь, іде по вівтарях свячених...
Вітри йому кадилять і піють...
Там поховав він молодість свою,
Там загубив прекрасну наречену.

VI

Не стерпіла громада й продала
Ту церкву десь купцям (здається, до Зінькова).
За церквою й печаль стара пішла —
Помандрувала тінь її з села,
Щоб десь
Присинебожитися знову.
Пустує місце, там шарлай росте
І роз'їдає вітер на пилини щебінь...
Читають сови там вночі Письмо Святе...
А люд не знає — чи забуть, чи згадувать про те.

Мабуть...
Не треба.

VII

Данило зник — пропав, як сизий дим.
Та не пропала слава Рамаянна,
Хороша слава. Думи і пісні
По велетню, по любому, по нім,
Рокочуть струни смілого Бояна:

. . . . . . . . . . . .

— Гей, був юнак,
Та й був юнак такий!
Та й клекотав орел обпльованої черні.
Вплітали діти пісню у вінки
І зберігали пам'ять про діла батьків,
Про смілого раба,
Про славну наречену.

VIII

Шуміли в струнах соняшних дуби,
Шуміли ступарі над срібною рікою;
Перетовкли дні муки і журби,
Перетовкли важкий хомут рабів, —
Перетовчуть усе
Залізною рукою...

Затих далеко грім одних побід
І оселилась в серці радість і надія:
Уперше раб свої лани засіяв...

. . . . . . . . . . . .

Тривала радість буйна черні ції,
Тривала...
Аж до нових бід.

IX

Як довго це — ви знаєте самі,
Бо ж для людей оцих було
не дошукатись раю
На цій землі. Для них, немов на сміх,
Споконвіків, запряжена в ярмі,
Біда біду бідою поганяє...
І радість та метелик двох хвилин
Родивсь і вмер, барвистий та несталий.
Хоч не вмирала віра у прекрасний день
Росла разом із кількістю людей,
Росла... й не раз У крові потопала
Та у гірких.
Бо ж це кумедний світ:
Тут без закону і комар не писне,
Не то людина. Хто схотів, той тиснув
І мордував
Та на смерть, не на живіт.
Було:
Один працює — другий ходить слідом,
Одні біжать, а інші зверху їдуть,
Та ще й співають, мудрі та живі...
І не дізнатися найменшому й повік,
Хто поцілує, а хто в око свисне.
Ніяк не розбереш — де друзі, де чужі, —
Бо хто біжить — так до кінця біжить,
А хто ухоркує — так до отказу хорка.
Отак, як бачите...
А все ж, як не кажіть, —
Благословенний той, хто вигадав махорку!

Не легко змовчати про те, що бачив, чув,
І я тримаюсь, міцно серце зборкав,
Щоб не сказати зайвого, не плачу й не кричу, —
Двадцяту пачку допалю і тихо закінчу,
І не зіб'юсь ніде в словах.
Благословен, хто вигадав махорку!

Спаде, мов сон, мов хмара степова, —
Обступить душу, і не вийти з диму грому...
Неначе нянька, колисає і співа,
Десь сивим мохом болі накрива
Гірка й «рачительна» махорка «Наркомпрому».

* * *

X

Та все пропало. Немов і не було.
Ідуть літа, мов тінь за перезвою,
Старі руїни пилом занесло
І місце заросло травою.

І тільки, кажуть, інколи вночі,
Як упаде на землю темна-темна осінь,
Як вітер над пустелею янчить,
Хтось по руїнах ходить і кричить,
Хтось по руїнах ходить і голосить...

Це так вночі, коли чорніє синь...
А вдень буяють гори, дивлячись на луки,
Тече ріка в далеку голубінь,
А їм однаково — чи сонце, чи хмарінь,
Чи свій, чи ворог, зустріч чи розлука...
І тільки дуб старий — свідок людських болінь -
Безсило охкає, розкидуючи руки.
З'єднавши обрії, то давній караван,
Із безконечности ідучи в безконечність,
Через пустелі, вітер і туман,
Наставившись на дальній океан,
Припав спочить,
барвистий і статечний.
І сплять погоничі, не збуджені ніким...
Горбаті гості в соняшній країні,
Під тягарем барвистим і важким
Нерозвантажені лежать уже віки,
Потомлено
Припавши
На коліна...

* * *

Волає ріг далеких пастухів,
Літають голуби над сивою габою.
А з-під гори зрина крилатий спів
І котиться, І кличе за собою...
То пісня мужня, сміла і гучна:
Видать, вродилася у новий день ця доня.
І радісно, що радісна вона,
Що кличе і сміється...
Що сьогоднє
Від учорашнього одходить почало.

Щасливий той, хто нині ще уп'ється
Любов'ю й вірою й поб'є на щастя скло!..
А пісня, ніби райдуги крило,
Нависла аж за обрії...
На серці
Цвіте надія,
в хатах і в гаях,
І легша праця рабська та щоденна...
Благословенна молодість твоя
І віра в новий день
Благословенна!

* * *
. . . . . . . . . . .

Десь там —
В чаду і гаморі —
я чую скрип і рев,
Я чую стогін ранньою зорею...
То, гей, з потугами, руйнуючи старе,
Наш корабель крутий зворот бере
І мерехтять під сонцем реї.
Під сонцем реї!..
Галас... Грім і бій...
Гримлять нам молоти — фанфари перемоги
Нам не просить,
нам не молить ні в кого —
Тримайсь. Тягни!
До сонця!
Д'горі! Д'горі, краю мій!

Село Скелька, 1928 р.












"Сказки о вашем малыше"
Код для получения скидки 10% - RG7100