Электронная библиотека Пупсика

Если Вы не можете
найти нужную Вам книгу,
пишите - постараюсь помочь
Книги Читать superpups21@mail.ru
Партнёрская программа
Главная

Олександр Глушко


КІНБУРН


Історичний роман

ЗМІСТ

Ныне времячко военно,
От покоя удаленно:
Наша Кинбурнска коса
Открыла первы чудеса.

З солдатської пісні, складеної у жовтні 1787 року під земляними валами Кінбурна.

РОЗДІЛ І.
Втеча

Не думай, коли хочеш знать
Де лучче лихом торгувать,
Іди ти в Січ. Як бог поможе,
Там наїсися всіх хлібів,
Я їх чимало попоїв,
І досі нудно, як згадаю!

Тарас Шевченко. "Невольник"
I

    Чигрина вивели на подвір'я. Після холодного льоху навіть свіжий осінній ранок видався йому теплим. Мружачись від неяскравого сонця, він уповільнив крок. Краєчком ока встиг помітити вгодованих челядників біля каретні, що мляво перегукувались між собою, косуючи в його бік.
— Чого плентаєшся, мов неживий? — лайнувся Велігура, сіпнувши посторонок, яким було зв'язано Чигринові руки. — Ноги повідлежував, чи що?
Він зупинився біля конов'язі, приторочив затиснутий в кулаці вільний кінець сирцевої мотузки до поперечного бруса і лінькувато, перевальцем підійшов убік. Челядники з нагаями, мов по команді, опинилися поруч.
— Пригадав за ніч, хто ти є? — кривлячи губи в єхидній усмішці, запитав Велігура. — А я ніколи й не забував,— спокійно відповів Чигрин.— І можу повторити: козак я. Запорозького низового війсь...
— Цить!!! — тупнув чоботом панський управитель. Його обличчя взялося червоними плямами. Він перевів важкий погляд на челядників і грайливо додав: — Ану заграйте козакові... веселої Хай утне гопака.
Просвистіли нагаї. На м'язистій Чигриновій спині проросли криваві пагони. Та парубок навіть не зрушив з місця. Тільки утопив голову між зв'язаних рук і, міцно зціпивши зуби, мовчки терпів удари.
— Годі, — гидливо махнув рукою управитель і майже впритул наблизився до Чигрина.
— Повторюю ще раз: ти є холоп ясновельможного пана майора і нашого благодійника Шид-лов-сько-го. Затямив?
— Ніколи не був холопом і не буду! — різко обірвав його Чигрин. — Бо вільний є. Від народження.
— Вільний? — ошкірився Велігура. — Так біжи, гуляй у степу за своїми порогами! — Його черево затряслося від сміху. — Чого ж огинаєшся?
Гаряча кров зашуміла у скронях Чигрина.
— Потішаєшся, холую панський! — різонув управителя звуженими очима. — Нічого, ще погуляю. Запам'ятаєш.
Та погроза вихопилася несподівано. Сам не відав, як здійснить її. Та й чи здійснить коли, скручений реміняччям? І все ж беріг свою непокору, не дозволяв топтатися по собі навіть з путами на руках.
— Так ми тебе й відпустимо, — прохрипів Велігура. — Зогниєш, бидло!
Він вихопив у челядника нагай і, скаженіючи, почав хльостати парубка.
— Андрію! Не переч їм! Благаю тебе! — зірвався над дворищем тонкий розпачливий голос.
Андрій не міг не впізнати його. То був голос Петра Бондаренка. Не знав, що й він бачить його приниження.
У Велігури аж рука сіпнулася від несподіванки, не такий дошкульний вийшов удар. А Чигрин не міг голови підвести, щоб пошукати бодай очима свого товариша. Почув глухе, немов з порожньої бочки:
— У льох його, злидня! Хай посидить. Може, дотумкає, що й до чого.
Його знову кинули в темряву, на холодні, осклизлі камені. Денне світло хлюпнуло згори в підземелля — та й то лиш на мить. Грюкнули масивні двері, прогримів важкий засув. Тримаючи попереду зв'язані руки, Андрій намацав пальцями постіль з прілої соломи й ліг долілиць, бо спина посмугована — й не доторкнутися. Та гірше, ніж криваві рани, діймала власна безпорадність. Молода сила нуртувала, поривалась на волю. Чого б мав коритись Велігурі — народився ж бо вільним! Як Буг-ріка, на крутих берегах якої почав пізнавати світ...
У мороці, в німоті підземелля раптом побачив себе восьмирічним хлопчиком... Жив без батька й матері. Дізнався, коли підріс, що не стало їх після татарського нападу. Пустили тоді кримчаки з димом їхні хати над лиманом біля Прогній. Налетіли, мов ненажерлива сарана, зненацька, удосвіта.Поки паланкова старшина схаменулася — було вже пізно. Ординців як вітром здуло. Рибальські тоні пограбовано, молодих жінок та дітей забрано у полон... Його врятував батьків товариш Ілько Суперека. Вихопив сонного з колиски, що висіла під старою шовковицею, прихована гіллям, і переніс прибережними очеретами на каюк. Коли звечоріло, переправився на північний берег лиману, у гирло Бугу. А потім ще з тиждень плуганився каюком проти течії, як розповідав потім, аж до Мигійських порогів. Тут і осів з дозволу бугогардівського полковника Пугача.
Був Суперека природженим річковим козаком. Вивчив усі норови Бугу, його глибини й мілководдя, знав, де яка риба водиться, міг убрід дістатися скелястих островів, що панцирами гігантських черепах здіймалися серед стрімкої течії.
Отож і Андрій — скільки й пам'ятає себе — вільно почувався на річці. Плавав, перетинав бистрину, наближаючись до правого берега, навчився дихати крізь очеретинку під водою, долав усі чорториї, що вирували й бурхали шумовинням поміж кам'яних порогів.
Пригадав і глиняну хворостянку, у якій мешкали з Суперекою. Спливло в пам'яті: дядько Ілько, зсутулившись, плете ятерину з конопляного прядива, а він парить в окропі обчухрані вербові гілки на гужву — великі, менші і зовсім дрібні обручі для ятера. Окріп, налитий у дубовий кадібець, обпікає пальці, він дмухає на них, помахує рукою в повітрі. Суперека поблажливо усміхається і говорить ніби сам до себе:
— Терпи, козаче, каз-зав той, сам бог з рибалок апостолів учинив.
Раптовий дотик холодної краплі, що впала згори на спину, розвіяв відиво. Напружившись усім тілом, Андрій поволі звівсь на коліна. Пригадав, що був у свитині. Вночі клав її під голову. Зморений після тяжкої роботи, поринув тоді у сон, як у глибоку воду. А вранці не встиг і отямитися, як вивели під Велігурині канчуки. Поторкав долонями солом'яну підстилку. Зіжмакана свитина лежала поруч. Розправив її самими пальцями, обережно ліг на спину і, притискуючи ліктем одну полу, перекинувся на бік.
Зігріваючись під сіряком, знову відлетів пам'яттю у своє козацьке дитинство. Чи так уже й легко жилося йому з батьковим товаришем на тій вольниці біля Гарду? Чи усе велося до ладу? Чигрин ніби збоку подивився на себе — хлопчика. Де там! Сьорбнув усякого варива!
І досі не міг забути тієї сутички з паланковим гардівничим Рябим. Не міг, бо відтоді, здається, усе й почалося, щось ніби перекрутилося в їхньому житті... А ранок, який же тоді видався ранок! На все життя лишився в пам'яті. Нехай хоч і в глибший льох його кидають, чорнішою темрявою обгортають, а він все одно бачитиме той ранок, Буг, над яким пухкою вовною клубочиться біла хмара, очеретяні саги, перерізані навпіл тонкими полотнищами росяного туману, острови-черепахи, що неначе зависли в повітрі, і блакитно-прозорий небосхил з червонястим пояском над густим Корабельним урочищем.

II

...Суперека ніколи не будив о такій порі, вдосвіта, і хлопець спросоння ніяк не міг уторопати, що воно коїться на білому світі. Не впізнавав ні річки, ні скель, ні дубового гаю на тому боці. Стояв мов заворожений біля хати, скліпував очима, бо ще не бачив такого видива.
— Ворушися, Андрію, та прихопи кочети у ванькирчику, — гукнув дядько Ілько, пірнаючи з волоком на плечах у сиву хмару під кручею. — Веризуб іде, чуєш! Не проґавити б, — долинуло уже знизу, повторюючись луною між островами і скелями: «Веризуб іде... го-го-го... веризуб іде... го-го-го-о-о...»
Ранкова прохолода, збуджений дядьків голос розвіяли залишки сну. В голові прояснилося. Він аж тепер дотумкав, що трапилося: з'явилася риба, про яку Суперека ніколи не говорив байдуже. Андрій уже знав, що заходить вона у Буг аж із самого моря усього двічі на рік — весною і о цій порі, під кінець літа, коли пороги розпускають під водою зелені бороди. Дядько Ілько запевняв, що смачнішої риби він ніколи не куштував. І прудкішої теж не бачив, хоча й бабрається у воді четвертий десяток років.
— Не риба, а чорт водяний, — говорив, азартно зблискуючи очима. — Ти її ловиш, а вона тебе дурить. Каз-зав той: двічі скупає, поки в матню заженеш. Нащо вже гард щільний робили хлопці, вергали каменюччя впоперек течії до самого острова, а все одно рідко потрапляла у невід. Тільки мені й везло, — сміявся вдоволено. — Каз-зав той, у нас із нею вдача однакова.
Коли Андрій спустився до річки, Суперека вже прив'язував одне крило волока до вербини, що росла біля самої води. Дублена у вільховій корі снасть темно-коричневою купою лежала на піску.
— Приніс кочети? — запитав, розтягуючи на березі інше крило. — Став на каюка й сам ускакуй.
Тим часом розстелив сітку, прив'язав до неї довгу линву і, не випускаючи її з рук, зіпхнув каюка на воду.
— Веслуй до острова і слухай сюди, — звелів Андрієві, вмощуючись ззаду. — Щас, каз-зав той, зійдеш на берег і ждатимеш веризуба. Як тільки пройде мимо... — Завжди спокійний, уповільнений дядьків голос затремтів від хвилювання. — Отож, тільки пройде — стягуй оцим канатом волока в річку. І тримай, щоб не вирвало. А як розкриє матню течією — мерщій прив'язуй кінець до пакола, я ще поза-нчора забив його у розщелину...
— А риба ж як? — заїкнувся Андрій.
— Каз-зав той, не перебивай, — невдоволено бликнув з-під густих брів на хлопця. — Я пройду вище, до Синюшиного коліна, і перейму тих водяних чортів. Поколошкаю оцим ось бовталом, — підняв на мотузці важкенького голиша. — Уторопав? Такого гармидеру нароблю у воді, що хоч як, а крутнуть хвостами за течією. А тут пастка. Нікуди не дінешся. Ну що? — вдоволено дивився на Андрія. Його кругле вусате обличчя сяяло, як місяць уповні. — Каз-зав той, Супереку не обдуриш.
Усе передбачив, до всього дійшов своїм розумом хитрющий дядько Ілько, крізь біль і смуток усміхнувся Андрій своїм спогадам. Одного тільки не врахував — дитячого віку свого єдиного помічника. Жилавий був — це так, спритний, проворний — теж правда. З пуп'янка гартував тіло. Звикло воно до спеки і холоду. А сили ще не набралося.
Тепер, через багато років, про той випадок смішно й згадувати. А тоді,.. Гірше, здавалося, й бути не могло.
...Він уже втратив надію побачити сподіваний косяк веризуба. Не відав, скільки часу просидів на острові. Пас очима річку й нічого не помічав. Уже й сумніви почали обсідати голову: чи пильно дивився, чи не проґавив, бува? Аж біля Сарматського порога, що майже навпіл розсікав бистрину, воданемов закипіла. Від хвилювання, пам'ятає, навіть подих перехопило. Не встиг отямитися, як завирувало ближче, потім і зовсім поруч. Швидко підхопився зі свого місця і... побачив рибу. Темною живою масою вона стрімко йшла проти течії, збурюючи її гострими високими плавниками. Найпрудкіші рибини час від часу скидалися над водою, і Андрій устигав помічати їхні довгі пружні тіла, сірі, із зеленкуватим полиском спини.
Коли косяк поминув острів — з усієї сили потягнув кодолу, яку весь час тримав у руках. Та вона тільки хльоснула по воді, як довжелезний батіг. Тоді Андрій став до річки спиною, поклав канат собі на плече, як учив Суперека, і, напружуючись усім тілом, зробив кілька кроків. Оглянувшись, побачив, що волок просунувся по піску на аршин чи два. Ще раз потягнув, нахиляючись уперед і до болю напружуючи м'язи. Ніякого руху. У розпачі не знав, що й діяти. Смикав слабкими руками канат, благаючи волока, як живого: «Ну посунься! Ну не лежи! Ну ще трохи!..» А самому плакати хотілося від власної безпорадності. Смикав каната з розгону, збиваючи пальці на ногах об гостре каміння. Падав, підводився, знову розганявся.
І чи то хвилі підмили пісок, на якому лежала сітка, чи й справді його зусилля не були марні, тільки темний горбок на тому боці зворухнувся, сповз до води, і його швидко підхопила течія.
Андрій навіть розгубився від несподіванки, завертів головою, шукаючи пакола. Канат рвонуло з такою силою, що хлопець не встояв на ногах. Посковзнувшись на осклизлому валуні, сторчма полетів у воду. Тільки вже коли зовсім знесилений, мокрий видряпався на кам'янистий берег острова, зрозумів, що сталося непоправне. Упав долілиць на порослу рідкою й колючою, мов щетина, травою землю і гірко заплакав, даючи волю сльозам.
У такому стані його і здибав Суперека.
— Ну, досить, не картай себе, — куйовдив своїми товстими, вузлуватими пальцями волосся на Андрієвій голові. — Каз-зав той, козак з бідою, як риба з водою. Це я, старий пеньок, у всьому винен. Чуприна уже сивіє, а не допетрав, бач, яка тут течія скажена. Воляча сила потрібна, щоб загнуздати її. Втирай сльози, нам с тобою плакати ніколи — веризуб іде, ловити треба.
— А де ж він тепер? — шморгаючи носом, запитав у дядька.
— Як де? У Бузі. Каз-зав той, один раз не вийшло — удруге спробуємо. Ходімо в каюк, покажу тобі, як бовтати, а сам уже тут засяду. Ти ще не знаєш Супереку. Без юшки сьогодні спати не ляжемо.
Той день пройшов ніби у якійсь круговерті. Андрій тоді, мабуть, уперше по-справжньому відчув у собі рибальський азарт. Він колошкав рибу кам'яним бовталом, снуючи каюком впоперек річки біля Синюшиного коліна. І коли руки дерев'яніли від утоми, пускав човна за течією. Біля острова вони разом із Суперекою підбирали з води одне крило волока і заводили його на лівий, піщаний берег річки. Хоч веризуба йшла Бугом сила-силенна, в матню потрапляло щоразу не більше двох-трьох рибин. Зате ж яких! Андрій ніколи ще не бачив таких сріблясто-зеленкуватих красенів, кожен — фунтів до двадцяти, в руках важко було утримати.
Дядько Ілько відразу ж потрошив рибу, розпластовував її вздовж спини гострим ножем, якого завжди носив на поясі у шкіряному капшуку, робив ще кілька надрізів і кидав у широкий кадібець з льоком — міцним розчином кінбурнської солі.
— Каз-зав той, нехай лежать, поки прийду оп'ять, — вдоволено пересмикував вусами.
І знову Андрій накладав весла, штовхав чимдалі важчого й важчого каюка угору, до того невидимого кордону, де мав зупинити нові косяки великої стрімкої риби. А Суперека ніби й не відчував утоми, сам витягував волока на пісок, наказуючи Андрієві тримати човна, аби його не знесло течією. Одежа на ньому змокріла чи то від поту, чи то від води. Побите сивиною волосся на голові розкуйовдилося. Голі по лікті, чорні від постійної смаги руки іскрилися на сонці дрібною лускою.
— Ну як, збрехав сьогодні Ілько, що юшку варитимем? — смикнув примруженим оком на свого помічника, вивільняючи з матули останній улов. — Е-е, — занурив руку у кадібець, — тут не тільки на юшку вистачить. Каз-зав той, нав'ялимо платаночки — і до гніздюків. Полотна тобі на шаровари виміняємо, бо вже он саме лахміття на очкурі тримається. Та І взувачку б якусь треба справити. Зима насувається, а ти ж уже козак.
Останні слова Супереки ледве торкнулися Андрієвого слуху. Втома придавила його плечі важкою колодою. Усе пливло перед очима — і дядько з сіткою, і каюк, і хата на кручі... Він ліг на прогрітий за день пісок і відразу ж поринув у глибокий сон.
Прокинувся від різких голосів, що іноді зривались на крик. Підняв голову, прислухався. Поруч стиха хлюпотів Буг, шелестів очерет. Сонце вже зависло над темним частоколом далекого Савранського лісу, і палаючий небосхил підфарбовував у червоний колір річку, пороги, обличчя двох незнайомців, що стояли поруч з дядьком Ільком. Їхні коні паслися неподалік у прибережному вибалку. Андрій звівся на лікоть, прислухався до розмови.
— Там поясниш, — басовито карбував слова худий, горбоносий, схожий на коршака чоловік, показуючи кудись убік коротким пужалном батіжка, якого тримав у правиці.
— Так я ж уже не перший рік тут рибалю і, каз-зав той, ніколи не мав халепи, — виправдовувався Суперека.
— Не прикидайся дурником! — грубо перебив його горбоносий. — Мусив би знати, що веризуб паланкова...
— Старшинська риба, — устряв низенький, бритоголовий, з пучечком рудого волосся на маківці.
Схожий на коршака навіть не глянув у його бік.
— Завтра вранці привезеш весь улов, — тицьнув пужалном у кадібець, — в слободу.
— Ага... Привезти, значить. Уранці? — добрі, лагідні очі Ілька Супереки примружилися, вузенькими щілинками різонули прибулих. — А кому здавати, каз-зав той?
— Здаси мені, гардівничому, до паланкового льодовника, — наказав горбоносий.
— Тобі?! — Андрій бачив, як здулися жили на крутій дядьковій шиї, як стиснулися його пальці у важкі кулаки. — А ти її наловив?! Ти рвав пупа на отих чорториях з досвітку?! — підступився він ближче до своїх незваних гостей.
— Це що, непокора?! — хижо процідив крізь зуби гардівничий, замахуючись батіжком.
— Тільки посмій! — Суперека миттю обернувся до каюка і вихопив з нього п'ятифунтове кам'яне бовтало.
Андрій не впізнав завжди спокійного, розважливого, м'якого за вдачею дядька Ілька. Звідки і взялися у ньому ота рішучість, сміливість, різкість голосу.
Гардівничий поволі опустив руку. Обернувся до свого переляканого напарника.
— Ходімо. Він ще на колінах повзатиме. — Швидко підійшов до коня, загнуздав його і, легко, пружинисто скочивши в сідло, кинув з погрозою: — Тут тобі не Прогнійський кут, де ви топталися по старшині. Стривай, завтра взнаєш, почім веризуб! Скуштуєш пареної шелюги досхочу! Натішишся біля стовпа.
— Давай, укопуй швидше! — з викликом озвався Суперека.
Та гардівничий тільки бликнув на нього коршаком. Здибив коня, пришпорив його і чвалом поскакав уздовж берега. Бритоголовий, підстрибуючи в сідлі, потрюхикав слідом.
Коли верхівці від'їхали, Суперека кинув бовтало в каюк і знеможено сів на пісок поруч з Андрієм.
— Каз-зав той, не мали клопоту, так чортів принесло, — зітхнув, опускаючи голову. — Що робитимемо, козаче?
— Ти ж обіцяв юшку, — нагадав Андрій.
— Правда, — ляснув Суперека по своїх колінах широкими долонями. — А я укляк бовдуром і теревеню. Каз-зав той, що старе, що мале. Збирай плавник на багаття, — звелів, підводячись. — Я миттю.

III

Тієї ж ночі, повечерявши, вони склали на човна увесь свій скарб, рибальське причандалля, впійману за день рибу і повеслували вниз до порослого дубовим гаєм скелястого острова, який ділив річку на два рукави. Перед тим як зіпхнути човна на воду, дядько Ілько викресав вогню, роздмухав трут, підпалив від нього жмут сухої трави і підійшов до пустої хати.
— То як, Андрію, пустимо з димом, щоб, каз-зав той, і сліду не лишилося? — глянув через плече.
Та хлопець мовчав, похнюпившись, і ледве стримував сльози: жаль було малому цієї затишної оселі, через яку протупотіли майже всі його дитячі роки, де знав кожну шпаринку, міг уночі, беч світла, відшукати будь-яку річ. І грамоти вчив його дядько Ілько у цій хаті. Не мали грифельної дошки, то літери виводили вугликом на задній стіні. Забілювали її вапном і знову писали.
— Вивчу тебе на писаря, — жартував дядько, — матимеш харч і до харчу, каз-зав той, піп живе з олтаря, а писар з каламаря.
Усе вмить пригадалося хлопцеві. Бачив, що й Суперека вагається. Трава в руці догоряє, а він ніяк не наважиться піднести вогонь до стріхи.
— Ех, де наше не пропадало! — кинув недопалок під ноги. — Хай стоїть, може, каз-зав той, якомусь заброді прихисток дасть. — Затоптав траву, вклонився хаті і, не обертаючись, пішов до каюка.
Острів наблизився темним громаддям. Обійшли його з півночі і підігнали човна до порослої чагарником кручі, мовби розколотої надвоє вузькою ущелиною. Орудуючи одним веслом, Суперека обережно завів каюк у невеличку заводь, оточену з усіх боків кам'яними брилами, що на півтора-два сажні стриміли з води, і прив'язав його до куща.
— Винось бебехи, будемо лаштуватись на ніч, — кинув Андрієві.
Сам підважив плечем кадібець з рибою і, згинаючись під його вагою, пішов угору ледь помітною в темряві стежкою. Хлопець поплентався слідом, чіпляючись лахміттям об гострі колючки терну, що ріс на схилах.
— Ну, ось і дошкандибали, — почувся попереду дядьків голос. — Каз-зав той, сідай на чому стоїш.
Андрій підійшов ближче, та, крім густих заростей, нічого не побачив.
— Де ви, дядьку? — гукнув у темряву.
— Тутечки, — вийшов він із-за куща. — Обережно, не спіткнись об поріг нашої хати, — сказав, підштовхуючи хлопця до чорного отвору у прямовисній скелі. — Не бійся, тут нас ніякий гаспид не здибає, не те що гардівничий Рябий. Заживемо, каз-зав той, як у бога за пазухою.
Пучечок іскор з-під кресала на мить освітив його м'яке, спокійне, хоча й зосереджене обличчя. Суперека припалив конопляний гніт у саморобному глиняному каганчику з риб'ячим жиром, і Андрій побачив, що вони опинилися у низенькій печері, вхід до якої прикривали розлогі кущі.
Мабуть, у цій природній кам'яниці шукали притулку не тільки вони з дядьком Ільком. Праворуч під стіною лежали в'язанки сухого очерету, стеля у кількох місцях була закопчена, а біля входу темніли купки вугілля — очевидно, там колись розкладали багаття.
— Тут і заночуємо, Андрію, — розпорядився Суперека. — Розстеляй очерет, тягни рядно.
Зморені, втікачі одразу ж поснули, забувши і про важку роботу, і про сутичку з гардівничим, і про нічну подорож Бугом. Усе лишилося десь там, за товстими стінами їхнього сховища. Попереду чекав новий день...
Андрій не думав, що вони проживуть на острові аж до пізньої осені, коли морозяні тумани уповзатимуть до печери і осідатимуть ранками на каменях, на волоссі та віях сивим іскристим інеєм. Хоча зовні їхнє життя мало в чому змінилося. Ловили рибу, збирали і сушили кислиці, терен. Дядьку Ільку вдалося-таки виміняти у якогось сидня з далекого зимівника двійко поношених шароварів і домоткану свитку. Десь роздобув чверть пшона. Дні минали в постійних клопотах, і, здавалося, ніщо вже не могло потривожити їхньої усамітненості, завдати нових прикрощів.
Та чи можна було загадувати наперед?
Одного вечора, розставивши верші у заводях між очеретами, вони вже ладналися пливти до свого «куреня», як десь поруч на березі почулися приглушені людські голоси. Суперека так і завмер з піднятими вгору веслами. Андрій теж припинив вичерпувати з каюка воду. Прислухалися. Голоси стихли, та невдовзі з-за очерету знову долинуло буботіння. Дядько Ілько обережно, щоб не здіймати шуму, опустив весла у воду і штовхнув каюка вперед.
— Гей, чоловіче, ану веслуй сюди, до берега, а то встрілю, — раптом звелів хтось позаду неголосно, але твердо.
Андрій навіть здригнувся від несподіванки. Оглянувшись, побачив у прогалині між прибережними заростями очерету, рогози, вільхових кущів невисокого, давно вже не голеного чоловіка в драній одежі, такій же, бувалій в бувальцях баранячій шапці й з рушницею в руках.
— Проворніше! — заквапив він, помітивши вагання Супереки. — Ніколи.
Дядько Ілько підвів човен кормою до берега і випростався.
— Чого тобі треба? — обернувся до незнайомця.
— Ходімо зі мною, узнаєш, — вже без погрожування, спокійним, навіть якимось утомленим голосом сказав чоловік. — А хлопчак хай на човні побуде.
Суперека зіскочив на пожухлу, прибиту нічними приморозками траву, і вони сховалися в сухих заростях. Та не встиг Андрій і роздивитися до пуття, куди це вони пристали, як у вільшанику затріщало, і з нього дядько Ілько й незнайомець вивели перев'заного навхрест через груди шматком білої полотняної сорочки русяного юнака. Підтримуваний з обох боків, він ледве волочив ноги. На широкій пов'язці біля правого плеча розпливлася руда пляма. Юнака підвели до човна і обережно поклали на днище.
— Кирюшо, дай напитися, — кволим голосом попросив він свого товариша, який вмощувався поруч.
Чоловік зачерпнув долонею річкової води і покропив нею спалені губи пораненого.
— Кріпись, Максиме, в урочищі вип'єш трав'янки, й полегшає, а цієї не можна, — схиливсь над юнаком.
— Так, значить, у Густий Байрак? — перепитав Суперека, накладаючи весла.
— Жени! — замість відповіді похмуро наказав той, якого назвали Кирилом, і, ніби вибачаючись за свій тон, додав: — Крові багато зійшло. На силі тримається.
— Як же його поранило? — запитав Суперека, виводячи каюка на середину річки. — Бусурманів ще ж вроді у наших краях бог милував.
Кирило скинув на нього сердитим оком.
— «Бог милував»! — передражнив дядька Ілька. — Забилися у свою нору, немов кроти, і нічого не бачите. Тут свої гірше нехристів кров пускають.
Він розповів, що втік сюди з кількома односельчанами з-під Кременчука від поміщика Дубоноса, який не визнавав їхнього козацтиа, самочинно перевів у посполиті і змушував гнути спину з ранку й до ночі на винокурні. Один з їхніх — письменний — учинив скаргу, так поміщик, дізнавшись, засік його ледве не до смерті.
— Отож ми й порішили тікати на Запорожжя, на вольницю, — сказав, помовчавши. — Підпалили уночі панський маєток, стайні, комори, копи на гармані — і балками, перелісками — у степ, до Бугу. А тут, виявилося, таких, як ми уже чималенько. З усіх усюд посходилися. Та й ваші сіромахи тікають до нас. Видать, і їм тутешня кутя пісна. Ось Максим, приміром, — вказав очима на пораненого, — прийшов з Інгульця. Кріпко обидив його зимівчанин тамтешній, хотів за попихача мати, рукам волю давав. Хлопець і збунтувався.
— І що ж ви робите у тому байраці? Теж, каз-зав той, сидите, як кроти, — підколов-таки його Суперека.
— Сидимо, егеж! — скинувся Кирило. — Тільки он кулі між ребра ловимо. Від ваших паланкових яничарів. Бачив би, скільки шастає тут верхівців озброєних. Стережуть добро старшинське, як пси. Не проб'єшся на Січ, у Великий Луг. Попадись тільки — періщитимуть кийками до скону.
Він дивився на дядька Ілька, що налягав на весла, та ніби й не бачив його, наче говорив сам із собою.
— Не гнівайся, — примирливо сказав Суперека. — Я не| хотів тебе образити. У самого, каз-зав той, душа кипить. Тільки що ж тут удвох зробиш? — кивнув на Андрія.
Кирило сидів, схилившись над блідим Максимовим обличчям. Та враз підвів голову.
— То йдіть до нас. Ватагою надійніше. І боронитисї можна. Зброю деяку маємо. Поділимося.
— Воювати з козаками? — чи то з подивом, чи то з осудом перепитав Суперека.
— Хіба ми воюємо?! — аж скинувся Кирило. — Нас обкладають он, як вовків. І хто?! Справжні козаки у залогах ординців стережуть. З турком б'ються під Очаковом, кров'ю стікають. А тут упирі ненажерливі. Знали б у Коші!..
— Гадаєш, не знають?
— Я не ворожка, — відповів різко. — А тільки знаю, забузькі поміщики не одну цидулу закинули в Січ. Самому Калнишевському погрожували царицею, вимагали повернути утікачів. Думаєш, послухався? Ага. Дулю скрутив отакенну, — показав він. — Тож треба йти на Базавлук. Тал уже нас ніхто не зачепить.
І вмовк до самого урочища.

IV

Чи й справді вдалося переконати йому Супереку, чи подіяла раптова й несподівана смерть Максима уже в Густому Байраці, серед своїх (хоч перед тим йому ніби полегшало), тільки пристали вони до цих суворих, скривджених долею, змарнілих від поневірянь людей. Спочатку тримались разом, та до Дніпра вже не йшли ватагою. Пробиралися ярами і старицями Мертвоводу, Гнилого Єланцю, Корабельної групами по чотири-п'ять чоловік.
На Саксагані, коли підморозило, Суперека найнявся до місцевого зимівчанина Трохима Глоби косити очерет. Похмурий, мовчазний господар першого ж дня виніс йому і Андрієві вербові сандалії-човники, які прив'язувалися мотузкою до взувачки, різаки із старих укорочених кіс і показав, де треба косити. З тиждень він мовби й не помічав своїх наймитів, що з ранку й до вечора різали, в'язали і тягали саньми очеретяні кулі нагору, обставляючи ними довгу приземкувату хату, клуню, скотарню, повітки. Та якось увечері, коли зморені й зголоднілі за день косарі доварювали на вогні куліш з пастридою — сушеною рибою, увійшов, зігнувшись, до них у землянку. Зупинимся біля порога, високий, сутулуватий, глянув холодно з-під брів на Андрія.
— Завтра до бичків підеш, гній вичищатимеш,— звелів, не привітавшись.
— Так ми ж, каз-зав той, очерет найнялись косити, — втрутився Суперека.
— Сидиш, так сиди, — глипнув Трохим у його бік, — а ні — то отуди — вказав рукою на двері.
— Чого це ти виганяєш на ніч?! — спалахнув Суперека, підводячись. — Я що, задарма працюю на тебе?
— Дядьку, не треба, — підскочив до нього Андрій. — Я піду, чиститиму. Хіба це важко?
— Гаразд, — пригорнув його до себе Суперека, м'якшаючи голосом, йому вже й самому набридли поневіряння, ночівлі в степу просто неба. — Каз-зав той, хай буде по-твоєму. А там побачимо. Тільки не мордуй хлопця, — строго подивився на господаря.
— Аби не відлинював, — буркнув той, обертаючись до них спиною.
На скотарні Андрій потоваришував з тихим і сором'язливим, як дівчина, однолітком, якого звали Петром. Він наймитував у Трохима Глоби вже другий рік, після того, як його батька, козака Семена Бондаренка, забрали на турецьку війну. Був Петро трохи вищий за Андрія, тільки якийсь тендітніший, лагідніший за вдачею. Та й сил йому ще бракувало для важкої роботи. Андрій не раз помічав, як напружувалися слабкі руки, витягувалася тонка шия хлопця, коли він кидав вилами оберемки сіна у ясла чи носив воду дерев'яними відрами. Одного разу не втримав у руках повного цебра і упустив його в копанку. А тут, як навмисне, нагодився Глоба, відшмагав батогом.
Андрій не знав того, порався під повіткою, коли почув, ще за плетеними з лози яслами хтось ніби схлипує. Обійшов їх з протилежного боку і побачив Петра. Він лежав долілиць під стінкою, уткнувшись обличчям в долоні, і його плечі| здригалися, мов від холоду.
— Петре, — тихо покликав Андрій, схиляючись над товаришем.
Хлопець рвучко підвів голову, витер рукавом сльози і злякано подивився на Андрія.
— Хто тебе скривдив?
— Ніхто, — відвів Петро очі вбік. — Я сам... винен.
— У чому? — не відступався Андрій.
Петро, похнюпившись, старанно обтрушував солом'яну потерть з одежі.
— Відро утопив, — нарешті спромігся він і розповів усе, як було.
— Тільки нічого не треба робити, — попросив товариша, побачивши, як у того гнівно спалахнули очі і побіліли кісточки пальців на держаку вил, які він тримав у руці.
— Ні-і-і, я знайду його! — погрозливо заперечив Андрій, прямуючи до дверей. — А то він і далі збиткуватиметься над тобою.
— Стій! Зупинися! — схарапуджено кинувся Петро слідом за ним. — Він же нас приб'є. Обох.
— Не має права, — твердо сказав Андрій, стромляючи вила в землю. — Ми козаки.
Не знав він, що через кілька днів сам ускочить в халепу і скуштує хазяйського гарапника. Та, мабуть, до того йшлося. Хлопцеві уже набридло копирсатися щодня у брудних напівтемних скотарнях, та ще й ловити на собі зневажливі погляди бундючного хазяїна. Кортіло хоч чимось дозолити цьому мутиреві, який утовкмачив собі, що може безкарно глумитися над беззахисними молодиками.
Він давно вже приглядався до молодого, не об'їждженого ще жеребця, якого тримали в окремій стайні, поїли ранками незбираним молоком і двічі на день чистили — короти ворона шерсть аж вилискувала на його спині й крупі. Час від часу до стайні навідувався Трохим Глоба. Шкірився, милуючись своїм майбутнім верховим конем, який рвав повід, танцюючи на утрамбованій копитами землі. Глоба обдивлявся його з усіх боків, плескав долонею по крутій, гнутій дугою шиї, по тонких ногах, що не стояли на місці, і, вдоволений, виходив, навіть не глянувши на своїх наймитів.
І чимдалі дужче відчував Андрій зневагу до цього похмурого й непривітного гніздюка, котрий не мав уже нічого козацького під своїм довгополим кожухом, у якому, здавалося, й спав.
Одного разу після таких відвідин з жеребцем ніби щось скоїлося. Він увесь затремтів, загарцював, ще дужче роздуваючи пологі ніздрі, голосно й зривисто заіржав. Андрій випростався, якусь мить стояв нерухомо, потім відкинув геть трійчаки, якими згрібав давню підстилку, і, скоряючись якомусь бентежному почуттю, підійшов до коня.
— Ти що задумав? — злякано прошепотів Петро, побачивши, як його товариш, відв'язавши повід, виводить жеребчика з-під повітки.
Андрій ковзнув по ньому затуманеним поглядом і нічого не відповів, та враз випустив повід, вчепився пальцями лівої руки в цупку, їжакувату гриву молодого коня і, підстрибуючи, з одного маху вискочив на його спину охляп.
Жеребчик від несподіванки аж заточився на місці, та наступної миті, стрімко здибившись, ледве не перекинувся на спину. Петрові аж похололо в грудях, коли він побачив, як молодий, гарячий кінь зірвався учвал, збрикуючи й підкидаючи вершника, який, мов кліщ, тримався руками за його гриву, притискуючи коліна до підтягнутих, тремтливих боків.
Xлопець спантеличено бігав по дворищу, не знаючи, як порятувати свого товариша, що в будь-який момент міг сторчма полетіти на землю. Він щось кричав, розмахував руками, але Андрій уже не чув того. Випущений на волю кінь з розгону перестрибнув через акацієві ворини невисокої загорожі і поніссчя, збиваючи копитами мерзлі грудки, до крутого береги Саксагані.
Морозний вітер щемливими колючками уп'явся в обличчя. Андрій щільніше притиснувся грудьми до спітнілої шиї коня і з острахом побачив, що його копита ледь-ледь не зірвалися в урвище, під яким біліла припорошена снігом річкова крига. Жеребчик, мабуть, і сам злякався несподіваної крутизни, бо з такою прудкістю шарахнувся вліво, Андрій лише якимсь чудом утримався на його спині. Хлопець уже не зважав на холод, що проймав його крізь благеньку одіж, не думав, чим скінчиться сьогоднішнє самовілля. Непізнана ще радість верхової їзди, шалений біг коня перебрали на себе усі почуття й думки. Чув лише, як калатає в грудях від хвилювання серце та вистукують дріб молоді копита.
Підскакавши косогором до очеретяної саги, жеребчик стишив ходу. Та, наполоханий раптовою появою Супереки, який вийшов з комишевих заростей з різаком у руці, різко крутнувся і помчав угору, спотикаючись у засніжених виямках. Андрій встиг тільки краєм ока побачити здивоване обличчя дядька, як з-за пагорба вже виткнулися очеретянії стріхи зимівника. Здолавши крутий підйом, розпашілий кінь коротко заіржав і риссю попрямував до своєї стайні. Збуджений їздою, хлопець не думав про небезпеку, яка могла чекати на нього. Він шукав очима Петра, щоб вихлюпнути йому свою радість. Тому від несподіванки аж розгубився, побачивши біля стайні замість товариша зсутулену постать Трохима Глоби. Хазяїн стояв нерухомо, як укопаний в землю бовдур. Та тільки жеребчик наблизився до повітки, як з котячою спритністю ухопив його однією рукою за повід, а другою рвонув Андрія за шаровари вниз. Малий вершник боляче впав на спину і тієї ж миті побачив над собою бурякове, як потворний синець, обличчя Глоби.
— Загнати хотів коня, байстрючий вилупок, ноги йому покалічити?! — прохрипів люто і, вихопивши з-за халяви ялового чобота плетеного гарапника на короткому пужалні, з розмаху вперезав ним Андрія.
Хлопчина зойкнув од болю і, підхопившись, хотів дременути, як Глоба вдруге уперезав його — по ногах. Смикнувши гарапника, який гадюкою обвив литки утікача, звалив його на сніг. Навис чорною хмарою.
— Я тебе провчу, як на чуже зазіхати! — вичавив крізь стиснуті зуби. — Я тобі влаштую галоп на сідниці!..
Андрій, зіщулившись, чекав удару, та раптом відчув, ще його оскаженілому кривднику щось завадило виконати свою погрозу. Зиркнув через плече й одразу все зрозумів. Крутосхилом від річки до зимівника швидко наближався дядько Ілько. Підбіг, важко дихаючи, до хлопця, який уже звівся на ноги, мовчки поглянув на його заплакане обличчя, на рожеву попругу від батога на тонкій шиї. І не встиг Андрій оговтатися, як Глоба, заточившись усім своїм огряднив тілом, почав осідати на землю. Його кудлата овеча шапка злетіла з голови і чорною ґавою впала на сніг.
Хазяїн, мабуть, не чекав на таку швидку помсту за мовчазного сироту-наймита. Сидів, ошелешений, хапаючи відкритим ротом повітря, як риба, котру викинули з води на берег. Та, уторопавши зрештою, що йому заподіяв оце заброда, затрясся, мов у лихоманці.
— Ти... — вперся вирлами у Супереку. — Ти... мене... вдарив? Ти, ланцю, руку підняв на козака-зимівчанина?
Незграбно підводячись, він гарячково шукав правицеї пужално свого гарапника й ніяк не міг намацати його за халявою. Суперека виявився спритніший. Миттю висмикнувши того батога, він навідліг раз і вдруге вперіщив ним Глобу, примовляючи:
— Оце тобі, каз-зав той, за Петра, оце за Андрія, а оце за те, щоб був козаком, а не вовкулакою!
Хазяїн тільки відмахувався від тих ударів, як від ґедзів. Та, не витримавши, обернувся спиною до Супереки й кинувся навтьоки через увесь загін, волаючи:
— Пробі! Ґвалт! Убивають!!
Поли його кожуха розвівалися, немов крила величезного кажана.
Суперека не став переслідувати втікача. З огидою відкинув батога й витер руки об полатані шаровари. На крик хазяїна з-за хліва виткнулися тільки два його молодики, та й вони швидко сховалися, вважаючи за краще не встрявати у чуже діло.
Блідий, наполоханий усім, що сталося, із стайні несміливо вийшов Петро. Він уже встиг завести коня, почистити його, насипати вівса в коритце. Прагнув хоч чимось загладити провину товариша, пом'якшити хазяйський гнів. І, побачивши, як той драпонув до хати, згубивши власну шапку, знітився, опустив очі долу.
— Ну що ж, збирайся, брате,— поклав йому на плече вузлувату долоню Ілько Суперека. — Доведеться, каз-зав той, нам звідси п'ятами накивати. Не буде, видать, з козака наймита.
— Нє-є-є, — крутнув похнюпленою головою Петро. — Я йому за одіж не одробив.
— То ми одробили! — сердито відповів Суперека. — Он усе двори ще кулями заставили. Хай вигрівається на печі і дякує, що платню даруємо. Нам, каз-зав той, ліпше воля.
— Якби ж не зима, — по-дорослому зітхнув хлопець.
— Якби ж, — погодився дядько Ілько. — Тільки тут усе нам лишатись не можна. Глоба своєї ганьби не забуде. З переляку такого наторочить паланковій старшині, що, каз-зав той, і в пушкарні опинимося чи в льоху холодному, а воно ж вроді й так не жарко, — засміявся він, підбадьорюючи хлопчаків. І вже серйозніше: — На Запорожжі не первелися ще козаки, знайдем товаришів.
Решту дня провели в очеретах та в землянці під кручею. А як стемніло, склали на легенькі, змайстровані Суперекою вільхові санчата свої пожитки і рушили вниз по Саксагані у пошуках нового пристановиська. Наступного ранку обійшли сагами чималий зимівник з довгою овечою кошарою в балці.
— Тут, каз-зав той, нам робити нічого, — кинув мимохіть Суперека, глянувши на очеретяні ліси й високі хати за ними. — Перейти б за Дніпро, у Великий Луг. Там нашого брата густіше, — розмірковував уголос, а в самого дедалі дужче хмурилося обличчя. Бачив: хлопці вже зовсім знесиліли, ледве ноги волочать. Куди вже їм до Великого Лугу! Не задубіти б у степу. Шукали курай під снігом, розкладали вогнища, грілися, підкріплялися розмоченими в окропі сухарями (Суперека завбачливо насушив). А підводилися ледве не силоміць.
Увечері в степу натрапили на стіжок сіна. — А ви, каз-зав той, боялися, в хаті не ночуватимем, — пожартував дядько Ілько, пригортаючи до себе Андрія й Петра, яких аж похитувало від утоми. — Тут буде нам і м'яко, і тепло, як у бога за пазухою.
Після довгої, важкої дороги нічліг у стіжку й справдії видався їм зручним і затишним. Андрієві приснилося, ніби він іде зеленим лугом, на якому пасеться гарний вороний кінь. День сонячний, теплий, пахне луговою м'ятою, чебрецем, Андрієві хороше, він підходить до коня, простягає руку, щоб ухопити його за гриву, а той витягує уперед довгу шию і плавно злітає в повітря. Андрій теж легко відривається від землі і слідом за конем ширяє над лугом, що аж серце завмирає від приємного, хвилюючого відчуття лету. Унизу зблискує річка, і Андрій раптово згадує, що його ж послано колошкати рибу, заганяти її у невід. Він спускається на піщаний берег, як несподівано перед очима з'являється Трохим Глоба у довгополому овечому кожусі. Він широко розставляє руки, ніби хоче загородити ними річку і волає: «Не смій на чуже зазіхати! Це моя риба, чуєш! Геть! Знівечу!» Андрій намагається утекти, а ноги підкошуються, робляться важкі, як двопудові гирі. Він чує вже як близько сопе позаду переслідувач, як гострі Трохимові нігті впиваються крізь тоненьку сорочку у його спину. З останніх сил поривається вперед і, тіпнувшись уві сні, прокидається.
Якийсь час лежав нерухомо, приходив до тями, згадував де він. Сон повільно вивітрювався з голови. Поруч сопів Петро. Дрібні остюки й цурпалочки сіна попадали за комір і кололи тіло. Дядька Ілька, який спав ліворуч, уже не було. Андрій обережно, щоб не розбудити товариша, виборсався з копиці і... не впізнав учорашнього степу. Весь простір до самого обрію було вкрито білою попоною снігу, який густо випав уночі. Неглибокі яри, вибалки замело, і степ вирівнявся, поширшав. Тільки на сході, де крізь кошлаті снігові хмари вже пробивався рожевий світанок, козацькою сторожею темніла купа дерев.
Їхній стіжок перетворився на великий замет з гострими хвилястими застругами. Лише з підвітряного боку, де звечора було прорито лази для ночівлі, лежали купки свіжонасмиканого сіна. Над однією з них трохи осторонь, на снігу, схилив волохату, запушену памороззю голову невисокий кінь під седлом. Його господар, худорлявий чоловік років сорока в облізлому заячому малахаї і з рушницею за плечима, тримаючи у правій руці вуздечку (замість лівої теліпався рукав), упівголоса розмовляв про щось з Суперекою. А ось і мій козак, — сказав дядько Ілько, побачивши Андрія біля стіжка. — Еч, як тебе заклечало в нашій хаті.
Чоловік оббіг швидким, жвавим поглядом міцно збиту хлопчачу постать, і на його худе, обвітрене до чорноти обличчя ніби упав сонячний промінь. Навіть в очах сяйнуло від того загадкового світла.
— Тебе Андрісм кличуть? — запитав, уже, мабуть, дещо знаючи від Супереки про хлопців. — А я Назар. Паливода. Хоч води й не палив. Степ — бувало. Під татарвою, в залозі, а води — боронь боже.
Його відкрите обличчя, негучний, спокійний голос і напівжартівлива сповідь якось непомітно розвіяли скутість, непевність Андрієвої душі. Він почувався так, неначе зустрів знайому людину, котру давно не бачив. А Назар продовжував:
— Оце зібрався на полювання. Саме ж сніг випав. Сліди видно, гляди, і підстрелю куцого. Кирило подався у засідку, на лисицю. А я, признатися, люблю гін. Не можу нидіти у кублі, — він пересмикнув плечима, неначе там щось муляло. — Скачу біля стіжка, бачу: сінце насмикане. Еге, думаю, тут уже хтось побував, а може, й є, то як же проїхати мимо душі? А їх аж троє... О, вже, здається, і святий Петро виходить. Угадав? — запитав він, побачивши Бондаренка, який теж прокинувся, розбурханий гомоном. — Ну, як там у раю? Благодать?
Петро зіп'явся на ноги і спросоння тільки кліпав великими очима.
— То ми, каз-зав той, поживемо трохи у тебе? — устряв Суперека, продовжуючи, очевидно, почату перед тим розмову.
Назар уважно подивився на нього.
— Е-е, брате, — сказав з притиском, — бачу, зіпсували тебе часті найми. Не «в мене», а разом. Ти, я, Кирило, твої козаки. Гуртом житимемо, — стиснув він пальці руки в кулак. — Уторопав? Місця усім вистачить.
Назарова землянка — версти за півтори звідти на південному схилі пагорба. Майже половину житла займала мечеть — приземкувата піч, складена з дикого каменю. Ще одна піч — кабиця, із вмазаним глиною казаном для варива, стояла надворі просто неба, заметена снігом. Внутрішня ж мечеть ще тримала в собі тепло, і Андрій з Петром, притулившись до її каменів, відігрівалися після холодних мандрів.
Снідали теплими, з черіні, житніми коржами — загребами (бо сирими загрібалися в жевріюче вугілля) і солоним сугачим м'ясом — недавньою мисливською здобиччю Паливоди. Потім господар, посмоктуючи коротку глиняну люльку, пригадав, як такої ж пори зіткнувся колись їхній невеликий загін у степу з кримчаками. Нишпорили по козацьких хуторах за Дніпром і вже повертались із здобиччю до свого каймакана у Перекоп. Довелось переймати.
— Билися вони на прудких волохатих кониках відчайдушно, — признався Назар. — Та й ми розпалилися, тисли їх до крутого яру, в глибокий сніг. У тій гарячці і не помітили, як збоку підкралося п'ять чи шість верхівців з ятаганами. Вдарили несподівано. Пам'ятаю, одного я таки звалив на сніг, а другий — кремезний, рудобородий — неначе з-під землі виріс. Рубонув навскіс. Добре, що хоч я руку підставив, — війнув Назар пустим рукавом, — а то б не правити оце мені теревені.
Слухаючи неквапливу розповідь цього зовні спокійного, привітного чоловіка, Андрій ніби знову побачив хвилястий обшир степу із засніженими байраками, уявив, як гарцюють, здіймаючи снігову куряву, козацькі й татарські коні, як зблискують криві ятагани і вихоплюються сизі димки з рушниць. Уява була настільки ясною і зримою, що коли зі скрипом розчинилися двері в землянку і на порозі виросла постать бородатого чоловіка, який щось тримав у руках (проти світла важко було розгледіти), хлопець спершу не міг збагнути, реальна його поява чи мана. Миттєвий сумнів розвіяв здивований вигук дядька Ілька:
— Кирило?! — Він підвівся з широкої лавки, яка слугувала й за ліжко.
Чоловік обернувся на його голос, і Андрій з трудом (заважала густа борода) впізнав у ньому того втікача, якщ затримав їх колись на Бузі і змусив везти пораненого товариша в Густий Байрак до своєї ватаги.
— Невже Ілько Суперека? — запитав він теж з подивом. — А я грішним ділом подумав, коли розбіглися ми по ярах, що ти до свого куреня вернувся. Вже й хрест на тобі поставив, бо чув, що на Гарді багатьох половили.
Кирило скинув прямо на долівку свою ношу — велику руду лисицю, в осклянілих очах якої відбивалося світло невеличкого причілкового віконця, і підійшов до Супереки.
— Ну, здрастуй, брате, радий, що здибалися. Миші чинилися. Кирило потиснув руку й Андрієві. А це ж хто? — глянув на Петра.
— Тепер двох синів маю, — відповів дядько Ілько. — Каз-зав той, два козаки, як дві руки, а третьому й робити нічого.
Поки вони віталися й розповідали один одному про свої мандри, Назар не зронив і слова. Сидів у кутку, дивився ледь усміхненими очима на двох ще молодих, хоч і покручених життям, чоловіків і тільки попихкував люлькою.
Так вони й зажили гуртом, звикаючи один до одного. Кожен був вільний у своїх діях, робив те, що вміли руки і до чого схилялася душа. Більш мовчазний і суворий з виду Кирило любив засідки, підстерігав звіра у байраках, схронах, вимощених сухим торішнім бур'яном. Зір мав гострий, здавалося, і вночі бачив. Та іноді приходив і з пустими руками. Тоді з нього, бувало, й слова не витягнеш. Сяде на лавці в кутку біля дверей і думає щось своє. Говори до нього, не говори — мовчатиме. А вранці, ні світ ні зоря, шапку на голову — і знову в засідку. А то подасться до слобідського гарбаря шкури міняти на кулі й порох. Його рідко й бачили.
Зате Назар, здавалося, тільки й чекав на своїх гостей. Відразу ж затоваришував з хлопцями. Навчав їх готувати набої, влучати з рушниці у звіра, їздити в сідлі. Петро спершу не наважувався сідати верхи. Низькорослий, сумирний з вигляду Ногаєць (коник дістався Паливоді як здобич після тієї сутички з ординцями) з місця брав учвал, мав звичку на ходу круто звертати вбік, якщо помічав попереду якусь перешкоду. На такому без вправності і карк зламати недовго.
І все ж таки, дивлячись, як вільно й гарно тримається на коні Андрій, як легко правує ним однорукий Назар, хлопець переступив через власну боязкість. Ясного морозного ранку власноруч осідлав Ногайця і, тамуючи внутрішню бентегу проскакав степом версту чи дві, аж поки відчув себе впевненіше, заспокоївся. І кінь, здавалося, відчув його стан, пішов рівніше, краще слухався вуздечки.
Утримавшись на прудконогому татарському огирі, юний вершник зазнав неабиякої втіхи, відчув, як признався того ж вечора Андрієві, повагу до себе, зрозумів, що може при бажанні здолати власну нерішучість, яка так часто принижувала його.
Петро після того випадку навіть зовні змінився — повеселішав, у його рухах з'явилося більше твердості, а в лагідних, завжди покірливих очах частіше спалахували жваві вогники. Він ходив з Назаром на полювання, охоче допомагав дядьку Ількові лагодити волочок, якого той всюди возив з собою. Суперека чи не найбільше радів змінам, які сталися в хлопцеві. Помічаючи, як поступово оживає на волі, розкутіше тримається затурканий ще вчора Глобин наймит, він щедріще вділяв йому душевного тепла. Ніби знав, що недовго вже лишилося бути разом, що розведе їх доля по різних дорогах і всякого випаде хлопцям спізнати у невблаганній круговерті життя.
Вже мало й на весну повертати, а холоди ще трималися. Суперека вдень побував на Кам'янці, найближчій степовій річці, до якої протоптав за зиму стежку в снігу, і, повернувшись перед вечором, сказав, що вранці намислив зарубати сітку.
— А вона що, жива? — повернув до нього здивоване обличчя Паливода, котрий саме розпалював у печі.
— Сітка як сітка,— ухильно відповів Суперека, — а посипеш під кригою, то, може, каз-зав той, і оживе.
— Так навіщо ж її зарубувати? — допитувався Назар, з цікавістю спостерігаючи, як, відчепивши одне крило волока, прив'язує Ілько до сподів крем'яні грузила.
Суперека усміхнувся, ніби аж засвітився зсередини. Весело йому стало, мабуть, що не збагне січовий козак, який більше звик до коня і шаблі, до ковилового степу й сухого, палючого вітру, їхньої рибальської мови.
— Не турбуйся, друже, — звів на Паливоду добрі, притінені густими бровами очі, — сітка ще нам послужить а «зарубаємо» — то так кажуть у нас, на Ягорлику. — І пояснив: — Роблять ополонки в кризі, затягують під неї ключками сітку, верхи прив'язують до жердин, які кладуть впоперек ополонок, а важкі сподй самі лягають на дно. Отак каз-зав той, постоїть добу, гляди, щось і заплутається.

V

Усіх підняв на ноги невгамовний дядько Ілько. Готуючись до підльодного лову, не помічали, як збігав час. Повкладалися пізно. А вранці, щойно розвиднілося, почули, як гупають по мерзлій землі надворі кінські копита. Кирило звівся на лікті, прислухався.
— Когось принесло, — буркнув, поправляючи на плеча кожушину, якою вкривався.
— А може, то вовки Ногайця вигнали? — занепокоївся Назар, і, схопивши рушницю, котру завжди клав поруч, штовхнув плечем двері.
В землянку війнуло холодом, крутнуло білою парою біля порога. Назар пірнув у неї з рушницею. Слідом вискочили Кирило і Суперека.
Хлопці чекали пострілів, гонитви за вовками, а почули тільки людські голоси. Вдягнувшись тепліше, вони й собі виткнулися із землянки. Різкий вітер шмагонув по заспаних ще обличчях, обсипав одіж сніговим пилом. Навпроти входу трощив копитами скрижанілі замети вгодований кінь з вершником. Останній, перехилившись у сідлі, говорив з Назаром.
— Усіх скликають до слободи, — лунав його густий бас.
— А якого біса, не казали? — допитувався Паливода. — Я січову об'їздку уже відбув, — показав на порожній рукав.
— Там і поясниш,— прокричав вершник, — а я нічого не знаю. З Коша прибула роз'їзна команда. Наказано в похід ладнатися... Зимівчанам і їхнім молодикам. Сказали, що ослушні будуть покарані.
Він випростався й поправив на голові гостроверху баранячу шапку, яка з'їхала на лоба, і, гарцюючи конем перед мовчазними чоловіками й хлопцями, гукнув крізь вітер:
— Йдіть по річці, так ближче й затишніше.
— Ми й без тебе знаємо, де затишніше, — озвавсь Назар, стежачи посмутнілими очима, як віддалясться несподіваний гість.
— Що ж, збирайтесь, братове, підемо, раз кличуть, — сказав, повертаючись до вистудженої землянки. — Послухаємо, що там скажуть, чим почастують. Жаль тільки, юшки твоєї не скуштували, — звів сірі очі на Супереку. — Та нічого не вдієш, така вже наша козацька доля.
Пізнього вечора, зморені й голодні, причвалали всі п'ятеро до паланкової слободи. Сторожовий, одігнавши кийком цілу зграю собак, що з гавкотом кинулися під ноги, завів їх у довгу й низьку хату, де вже хропіло, стогнало, плямкало уві сні чимало люду. Майже навпомацки відшукали на голому дощаному полу, що тягнувся вздовж глухої стіни, незайняте місце. Спали покотом, не роздягаючись. Андрій тільки торкнувся щокою постелі — і попливли в безвість довга звивиста дорога по Кам'янці, безкінечні сніги, переліски, через які проходили, темна хата з важким, застояним духом всередині. А коли розклепив очі — побачив, що крізь маленьке, кругле, як денце горщика, віконце просочується ранкове світло. У хаті було накурено, гамірно. Сивовусі, літні й зовсім молоді чоловіки вже повставали. Одні сиділи за довгим чорним столом, що стояв посередині, інші, стовпившись у кутку, збуджено говорили, перебиваючи один одного.
— Що ти мені торочиш одне і те ж, — чувся звідти простуджений, ніби надтріснутий голос. — Повоюєш, як у пельку нічого вкинути. І кінь падає з ніг, бо не те що вівса — сіна катма.
— А жалування? — піддакував інший ляскучим голосом. — Ми он усю зиму мерзли під Очаковом, живіт прилипав до спини з голоду. А грошики наші старшина заташлувала — привласнила, значитьця.
— Війна ж іде, — заперечував третій.
— А нам не звикати.
— Скільки й живемо — скубемося з нехристами.
— Аби ж у командах по справедливості...
— Діждешся!..
— Саламаху колись дадуть, чи тут уже заговіли?! — час від часу вигукував довгов'язий здоровань, просовуючи чубату голову у відчинені двері.
Троє пристаркуватих чоловіків, всівшись просто на долівці, мовчки й зосереджено смоктали люльки. Під низьким закопченим сволоком колихалися довгі пасма сизого тютюнового диму. Хто не мав своєї люльки — прикладався до громадської, великої, завбільшки з глечик, розцяцькованої бляшанками, цвяшками, намистинами. Стояла та «обчеська» козацька втіха на дубовому ослінчику під віконцем і вигравала у його світлі різними барвами, вабила зір своїми оздобами.
— Подруго моя вірная, хоч тобою закроплю душу, — _ молитовно схилився над нею й чубатий парубійко, що так і не діждався саламахи. Він потягнув з чубука дим раз, удруге, випустив його з носа довгими струминками і, перевівши подих, приклався знову.
— Годі, а то весь тютюн спалиш, — владно зупинив його голомозий козак з червоним шабельним рубцем нижче вилиці.
Чубатий не став перечити. Спроквола випростався, зітхнув і пішов геть, мов сновида, з приплющеними очима і блаженним виразом на обличчі.
Андрій теж підійшов до віконця, щоб зблизька роздивитися «обчеську» люльку. Він провів пальцями по блискучих, схожих на п'ятаки, мідних кружальцях, які сколихнулися й задзвеніли від легкого доторку, порахував кільця з кольорових камінчиків на чубуку, заглянув у саму чашечку з тютюном — велике жевріюче око. У носі солодко залоскотало, і Андрій (потім він і сам не міг до пуття збагнути, як це у нього вийшло), приклавши губи до обшмульганого дерев'яног чубука, раптово затягнувся димом. У грудях боляче штрикнуло, неначе він проковтнув щось гостре, живіт зсудомило, а перед очима враз попливли чорні й рожеві кола. Його хитнуло, та поруч виявився дядько Ілько. Підтримав за плечі. Прошепотів біля самого вуха з докором:
— Не поспішай, сину, цією капостю рота бруднити.
Вдвох підійшли до полу.
— Одягни, — подав Андрієві шапку, — вийдемо надвір, бо тут, каз-зав той, підніми сокиру — висітиме. Як у смолокурні.
На подвір'ї теж вешталося чимало козаків. Деякі були при зброї — з довжелезними списами, рушницями, самопалами, шаблями, навіть з турецькими ятаганами. У плетеній з лози і обмазаній глиною повітці стояли коні. Андрій помітив серед них і Ногайця, біля якого поралися Назар з Петром. Кирило розмовляв про щось з двома чоловіками біля довгої будівлі, що причілком тулилася до хати. Один з них — невисокий, простоволосий, у мішкуватому лапсердаку наопашки — й миті не стояв на місці. Говорив, а ноги в благеньких стоптаних чобітках так і пританцьовували на снігу.
— І ви тут з ночі? — почув Андрій його здивований вигук. — Ай вей, а Соломона й не розбудили! — затряс він чорними, аж синюватими, кучерями. — Хай мене Яхве... Тьху, до гріха довели, — перехрестився поквапливо. — Кажи, де він зараз тиняється? — заметушився ще дужче.
— Та де ж йому бути, — сказав Кирило, заплутуючи в бороді поблажливу усмішку, — у стайні он. Хіба не знаєш, твій приятель без коня й дихнути не може.
Чоловік у лапсердаку вовчком крутнувся на місці, стрельнув очима-вуглинками на повітку:
— Назаре!
Паливода підвів голову. Глянув розгублено. І ніби диво якесь побачив. Його зосереджене обличчя просяяло.
— Отакої, — розвів руками, — і не думав, і не гадав! Хлопці, та це ж Соломон. Перехрист! — зрадів він, простуючи до чоловіка прямо через замети. — Товаришу дорогий, дай я тебе обніму хоч однією рукою.
Вони притиснулися один до одного, як брати, котрі давно не бачилися.
— Назаре, — запитав Соломон, обережно торкаючись пальцями його культі, — невже і ти воюватимеш?
— Хіба я знаю? — стенув плечима Паливода. — Звеліли, то ми й навідалися до слободи. Живемо купно, разом і сюди прибилися. Почуємо, якої нам заспівають.
— І воно тобі треба — слухати? — зітхнув Соломон і знову крутнув головою туди-сюди, пустився ногами у свій танок. — 3 ким ти прийшов, показуй, бо я тільки Кирюшу знаю — порох у мене брав, — поторсав Назара за руку.
Паливода підвів його до Супереки, що стояв неподалік з хлопцями.
— Гляньте, кого я зустрів, — сказав схвильовано, — брата свого, друга найліпшого! Якби не Соломон, сточили б уже давно хробаки Назара Паливоду. З могили, можна сказати, вийняв.
— Ей-ей, що він таке говорить? І ви йому вірите? — похитав кучерявою головою Перехрист. — Ну культя дійма¬ла, то я рану перев'язував. А чому б і ні?
— Діймала, — сумовито всміхнувся Паливода. — Вогнем горіла. Із світом уже прощався. А він таки прогнав кістляву, хоч сам зі сну вибився.
— Назарє, Назарє, не гніви бога, — замахав руками Соломон, — бо що я таке зробив? Ну, посидів коло тебе якусь там ніч...
Паливода замість відповіді тільки обняв його за плечі.
— Ти у яких краях вештаєшся?
— О, де я тільки не побував, — відповів Соломон, — та позаторік знову сюди вернувся. Як приписався до куреня — плюнув на отой нікчемний гендель. Подумав собі, Назарє, хіба вже я козаком бути не зможу? То хай подивляться. Де? В залозі. Я ж тільки звідти. Усе літо в степу, на конях. Ти думаєш, ця рука, — стиснув він пальці у твердий смаглявий кулачок, — здатна тільки карбованці, таляри чи злоті рахувати? Вона й охрестити може. Шабелькою... Гостренькою. А чому б і ні? — засміявся він, прискаючи в різні боки чорними блискітками очей.
Тим часом двоє молодиків поставили на снігу серед двору широку порохівну бочку і почали скликати усіх до гурту. Козаки сходились неохоче, чувся невдоволений гомін. Та поступово середина двору заповнювалася людьми, вони штовхалися, бряжчали шаблями, лаялися, сміялися, комусь погрожували, перегукувалися, кресали вогонь, диміли люльками, ручкалися, божилися, сперечалися...
Коли натовп дещо угомонився, до бочки в супроводі полковника і двох козаків з рушницями підійшов огрядний, років п'ятдесяти, чоловік у довгій суконній киреї з каптуром. Підтримуваний обіруч, піднявся на узвишшя, вийняв з-за пазухи сувій цупкого жовтуватого паперу, розгорнув його й, не глянувши ні на кого, почав читати монотонним басом. Військовий суддя Коша війська Запорозького низового велів у тому папері всім козакам, пішим і кінним, зі зброєю і без неї прибути негайно в Січ до своїх куренів, щоб потім вирушити у похід проти бусурманів, з якими вже хоробро воює кошовий атаман Петро Калнишевський.
— Ослушних, — гуділо над головами, — повеліваємо вам, пане полковнику зі старшиною, розшукувати і, щоб ніхто таких непристойних дій надалі чинити не відважився, в страх іншим привселюдно на ярмарку киями покарати і нам депортувати по виконанню. Року 177.., грудня, 12 дня.
— Годі залякувати! — раптово прорвалося з гурту різке, сердите. — Наїлися уже військового хліба. Од пуза!
— Близький світ — на Тилігул з голою...
— Ще й киями погрожує, стерво!
— Та стягніть його, кендюха!
І знову завирувало. Зчинилася така веремія, що в Андрія аж голова пішла обертом від галасу й штовханини.
— Ускромляти надумав, — прокричав хтось поруч. — Захотів, щоб і його крізь стріху прогнали. Як позаторік на Січі одного...
— Геть!
— Забирайся звідки, поки цілий! — лунало з усіх боків.
У січового гінця полетіли грудки землі, мерзлі кінські яблука. Захищаючи голову руками, він незграбно зіскочив на землю і, засунувши недочитаний папір у пазуху, в супроводі охоронців і полковника позадкував до хати. Грюкнули засуви по той бік дубових дверей. Розбурханий натовп ще довго не міг утихомиритися.
— З нас уже й так усе лико обдерли постоями, — обурено говорив знайомий Андрієві козак з рубцем на обличчі. — А скільки під Кінбурном полягло!
— Хоча б коней дали, — вигукував чубатий молодик, енергійно рубаючи повітря широкою долонею.
Найбільш відчайдушні рвалися до дверей, щоб витягти на розправу прибулого із Коша. Біля ґанку навіть зчинилась бійка. Хтось вихопив шаблю з перехрещеними булавами на воронованому лезі, махнув нею в повітрі. Та відчайдуха завчасно схопили за руку.
— Ти був під Браїловим? — прискіпувався до високого, статечного з вигляду чоловіка розхристаний, гостроносий козак, свердлячи його колючими очима. — А я звідти. Знаю, почім ківш лиха. Тільки ми в поході з отакими не панькалися. До гармат прив'язували, — він метнув поглядом у натовп, що гудів серед двору. — Сюди б нашого Грицька Фіялку, порахував би він ребра отаким гінцям бундючним.
— Не єрепенься, — спокійно відповідав йому чоловік. — При чому тут він? Тицьнули у руки цидулу і вирядили з богом по хуторах і зимівниках.
— Тицьнули! — ще дужче розпалювався козак. — А що у тій цидулі, подумав своєю макітрою?! Хіба ми з-під київ ходили під Хаджибей чи Гірсове, на Березані гинули? А скільки татарви переколошматили за Інгулом! — він сердито сплюнув на сніг. — Краще б старшинські капшуки потрусили. З нашими грошиками.
— Еге ж, підставляй долоні, тільки гляди, щоб у самого душу не витрясли, — підвищив голос уже й високий.
— Це ж за яку провину?
Андрій не встиг почути відповіді.
— Ходімо, — смикнув його за рукав Паливода, — бо тут — мов на ярмарку, тільки не второпаєш, хто продає, а хто купує.
Вони зайшли під повітку, де пофоркував над з'їдами, довгогривий Ногаєць. Тут було затишніше. Людський гомін приглушували високі очеретяні ліси. На сіні, складеному в кутку, сиділи дядько Ілько й Кирило. Соломон, пританцьовуючи, жваво розповідав щось Петрові.
— О, ви вже тут, — крутнувся він, побачивши Андрія з Назаром. — Так що робитимем?
Усі мовчали, думали.
— Вернутися додому?.. — перший обізвавсь Кирило. — Все одно знайдуть; іти в похід — теж не багато втіхи.
— Бідному куди не кинь, то все, каз-зав той, догори діркою, — зітхнув Суперека. — А тільки думаю собі, чи гоже нам відсиджуватися в степу? — глянув він по черзі на своїх товаришів. — Може, каз-зав той, у лимані рибу половимо?
— Чи половимо, чи нагодуємо, — сумовито всміхнувсь Кирило, — та діватися нікуди.
— Е-е, — відчайдушно махнув рукою Соломон, — де всі, там і один. Рушаємо. Який же похід без нас? Так кажу, Назарє? — глянув він на свого побратима.
— Мене й питати не треба, — відповів Паливода, — я на коні виріс, не побоюсь і вмерти на ньому, якщо доведеться.
Андрій стояв навпроти Супереки і помітив, як у того враз посмутніло обличчя, обвисли широкі плечі і дві глибокі зморшки залягли між густих, кошлатих брів. Він важко підвізся з сіна, неквапом підійшов до Назара і, схиливши перед ним побиту сивиною голову, сказав тихо:
— Не можна тобі, друже, в похід рушати, хоч ти, каз-зав той, і вартий нас двох, дарма що з однією рукою.
— Вартий — не вартий, — з образою в голосі відповів Паливода, та тягарем не став би.
— Не про то кажу, — підвів голову Суперека. — Хлопців своїх хочу тобі доручити. Куди їм у похід? А тобі помічниками будуть, та й моя душа не так болітиме.
Під повіткою запала тиша. Усі чекали, що скаже Назар. А він не поспішав з відповіддю. Мовчки поправив широкий пояс під кожушком, витяг з-за нього коротку люльку-носогрійку, потім, обернувшись до хлопців, що стояли похнюплено, підкликав до себе.
— Чули, що пропонує дядько Ілько? — запитав їх.
— Чули, — буркнув Андрій, насупившись, та враз труснув головою і звів благальні очі на Супереку. — А нам у похід можна? Ми б...
— Вистачить, каз-зав той, цього добра і на ваш вік, — недав йому докінчити дядько Ілько. — Будь вони неладні, ті війни, ніколи б не знати їх.
— А самі ж ідете.
— Та йдемо ж. А вам треба рости, у пір'я, каз-зав той, вбиватися, бо хто ж нас зустріне, як, дасть бог, повернемося?
По обіді спорядились в дорогу. Вийшли у степ крізь отвір в мурі, складеному з пласких брил черепашнику. Суперека по-батьківськи обнявся з Андрієм і Петром. Давкий, пекучий клубок підкотився до горла, заважав говорити.
— Слухайтеся дядька Назара, — тільки й спромігся витиснути з себе.
Побачив, як по Андрієвій щоці скотилися кришталева горошинка сльози, і в самого залоскотало в очах. Може, й назавжди прощаються. Світ жорстокий, що йому до людського серця, до любові і мук душевних. Зібрав усі сили докупи, щоб не виказати слабкості перед хлопчаками.
— Тримайтеся веселіше, — підбадьорив їх. — Ось розіб'ємо нехристів, поведу вас до моря. Ото, каз-зав той, заживем на волі! Де Назар? — обернувся до своїх супутників.
— Коня сідлає, — відповів Кирило, — просив зачекати.
Поки вони перемовилися кількома словами, з'явився Паливода. Вів за повід осідланого Ногайця. Сам ішов повільно, урочисто, ніби виконував якийсь ритуал. Наблизившись до товаришів, зупинився, ніжно погладив довгу шовковисту гриву коня, притиснувся щокою до його голови, поцілував у лискучий храп і, підібравши повід, простягнув його Супереці.
— Бери, дорога далека, без коня пристанете.
— Боронь боже! — аж сахнувся дядько Ілько. — Хто б його взяв у тебе...
— Ві-і-зьмеш, — спокійно протягнув Назар, вкладаючи повід у його широку долоню. — Звиняйте, що на всіх один, — відвів убік правицю, — та коник витривалий, по черзі везтиме кожного. Усе ж полегкість в дорозі.
— А ти ж як — у степ, на звіра? — запитав Кирило.
— Я?.. З такими козаками, — приголубив очима Андрія й Петра, — мені й журитися нічого. Не відмовляйтесь, — додав серйозніше, — ображусь навіки.
Суперека зітхнув, поплескав Ногайця по волохатій шиї.
— Що ж, каз-зав той, господи благослови стару бабу на постоли, а молоду на кожанці. Спасибі, брате, — обняв Паливоду, — вважай, що разом з нами воюєш. А Ногайця, як поконимось, віддамо.
Соломон покопирсазся у цупкій шкіряній сумці, що висіла через плече, видобув з неї довгостволого, оздобленого сріблом та перламутром пістоля. Підбіг до Назара.
— Від мене ралець, — тицьнув у долоню. — Пам'ятай Соломона. Може, здибаємося ще, як уцілію, — потупцювався на місці, схилив голову на плече. — І звідки, скажи мені, у тих людей стільки зла одне до одного, що не можуть без воєн? — запитав, стишивши голос. І сам же відповів: — Ніхто не скаже, бо руки довші за розум. Поки дотумкають голови, що й до чого, — вони такого накоять!.. Хай йому грець, Назарє, — тупнув чобітком, — давай прощатися.

VI

Андрій ще довго бачив їх на білій безкінечній рівнині степу — три даленіючі людські постаті і коня. Вони так і повели його за вуздечку. Ніхто не наважувався перший поставити ногу у стремено.
З якими тільки людьми не зводитиме потім доля Андрія Чигрина, та він, як найсвятіше, берегтиме у своїй душі перше в житті чоловіче братство. Можливо, саме пам'ять про нього, про гіркі і щасливі мандри запорізькими шляхами і не пустить їх з Петром у задунайську безвість, куди подасться Паливода після руйнування Січі. Хоча й самі б не змогли до пуття сказати, що тримало їх у цьому неспокійному, розбурханому руйнаціями степу. Воля? Так її уже й слід прохолов...
Довелось найматися. І не тільки до різних зайд, котрі хапали один перед одним степові землі, а й до недавньої старшини козацької, що прибрала вже нових царських титулів.
На Кільчені вдень молотили ціпами жито у колишнього військового хорунжого Йосипа Тягуна, а з вечора й до пізньої ночі пиряли оклунки з зерном на лодейний млин. Андрій дивувався, як швидко вивітрився з їхнього хазяїна козацький дух. Ніби й не значився ніколи у січовому компуті. Бундючно роз'їжджав помістям на парокінній бричці. Бачили, як кривавив свої кулаки об наймитські зуби. Андрія і Петра не чіпав. Були проворні, витривалі, не цуралися жодного діла. Ти хлопці знали: з'явиться хоч найменша зачіпка, якась похибка в роботі — і їм теж пустить юшку.
Тому навесні знову рушили в мандри. Хіба думали тоді, що їх чекає попереду? Повірили ясіпро пана Шидловського: освічений, добрий, з людьми поводить себе шляхетно, курча не зобидить. Не те, що його сусідка, поміщиця Скавронська, про свавілля якої ходили жахливі чутки. Переказували навіть, що вона ледве не задушила свою покоївку, котра забарилася подати їй святкову сукню в неділю.
Рафаїл Шидловський зажадав на власні очі побачити молодих наймитів. Звелів управителю привести їх до вітальні. Випещеною рукою вказав на стільці з вигнутими спинками. Сам стояв, прихилившись спиною до кахельної печі, високий, підтягнутий, у зеленому з золотим шитвом офіцерському мундирі без еполетів. З неприхованою цікавістю роздивлявся запрошених, промацував ледь примруженими очима їхні руки, груди і плечі, прагнув, здавалось, заглянути в душу, узнати, що в ній коїться. На худорлявому, з тонкими рисами обличчі п'ятдесятирічного майора з'явилася привітна, навіть вибачлива усмішка.
— Командир мусить знати своїх воїнів, хазяїн — робітників, — сказав, виходячи на середину вітальні. — Я не цікавлюся, хто ви, звідки, й вам не раджу згадувати про свій учорашній день. Забудьте своє минуле раз і назавжди. Живіть сьогоднішнім. Працюйте якомога сумлінніше, не лінуйтеся, — його м'який, скрадливий голос лився плавно, заспокійливо, — і ми не позбавимо вас своїх милостей.
Коли удвох зайшли до стайні, де мали доглядати панських коней, Андрія аж пересмикнуло.
— Щось дуже м'яко стелить, — кинув невдоволено.
Його смагляве від природи обличчя пойнялося легким рум'янцем, а у завжди спокійних димчастих очах з'явилася чоловіча рішучість. — Дібрав, чого з нас вимагає? Забути своє минуле. Усього-на-всього. Та я без нього, — ще дужче розхвилювався, — і дня не проживу по-людськи! Як же мені забути дядька Ілька, Гард, Назара?
— Ну чого розпалився? — звів на нього свої лагідні очі Петро. Він, як і Андрій, за останні роки виріс, змужнів, поширшав у плечах, а так і не позбувся вродженої сором'язливості, говорив тихо, шарівся при сторонніх. — Хазяїн так чемно з нами повівся, як з рівними.
— Нічого собі рівня! — із сумним усміхом озвався Андрій. — Гніть хребет, витягуйте жили і не думайте. Чим же ми тоді кращі для нього від отих волів? — різко викинув руку у дальній куток довжелезної стайні.
— І таке скажеш, — аж зніяковів Петро. — Ми ж і наймалися, щоб працювати. А думки... Так хто про них знатиме? Хоча... я гадаю, застереження нашого пана слушне.
— Не розумію тебе.
Петро оглянувся навсібіч, чи ніхто, бува, не підслуховує.
— Чув же цидулу царицину на ярмарку в Новоселиці? — перейшов на шепіт. — Що у ній сказано? Забороняється сама назва «запорожці» через зухвалість і образи, завдані їй...
— А ти й закляк від страху, — перебив Андрій. — Ладен коритися. Тільки по-їхньому все одно не буде!
— Ну й біжи, галасуй, розказуй усім, що ти козак Бабуринського куреня, — розсердивсь Петро, що рідко траплялося з ним. — Може, похвалять, еге ж.
— Галасувати не збираюся, але і їздити на собі не дозволю.
— Узяв же в голову, — поблажливо дорікнув Петро. — Сам чув: панові аби діло знали.
— А той погляд з підозрою, ніби ми йому винні щось? Знаєш, гидко стає, коли тебе розглядають, як...
Андрій не встиг докінчити, як знадвору почулися легкі кроки і в отворі широких дверей з'явилася дівчина у довгій, по кісточки, спідниці і білій, тонкій сорочці, крізь яку ледь просвічувалися її вузенькі округлі плечі. Вона сторожко зупинилася, як молода косуля, котра несподівано вигулькнула з лісового прихистку на галявину, повела акуратною голівкою, вдивляючись у напівтемряву стайні, і, помітивши наймитів, опустила вії.
— Здрастуйте, — привіталася, спалахнувши обличчям. — Ходіть зі мною, батько кличуть.
Швидко обернулася і пішла звивистою, протоптаною у спориші доріжкою до рубленої хати, що стояла неподалік.
Андрієві мов жаром сипнуло в груди. Хоча й сам не міг би сказати, від чого розхвилювався. Йшов за дівчиною, бачив, як пурхають над споришем її босі, припорошені пилом ніжки, як погойдується на гнучкому стані довга, важка коса. Наблизившись, спромігся запитати її ім'я.
— Ярина, — метнула у хлопця дві карі блискавки через плече.
Андрій встиг помітити тонке крило зламаної вгорі брови, ніжний овал щоки, з якої ще не зійшов рум'янець, і відчув, як вони невідомо чому збентежили його душу, витіснили з неї усе, що досі тривожило й радувало. Не знав, як повестися далі, що сказати дівчині.
Та й не зміг би хоч слово мовити.
Оговтався аж на порозі хати, з якої вийшов до них знайомий уже стайничий Корній Сова.
— Спасибі, дочко, — ніжно торкнувся він рукою плеча Ярини і засяяв суворим обличчям. — Зачекай мене в хаті.
Андрій і Петро потайки порезирнулися. Хто б міг подумати, що у цього чорнобородого, схожого на цигана мовчуна, який щоразу з'являвся у стайні, мов згусток темряви, похмуро наглядаючи за їхньою роботою, виявиться така юна, вродлива донька.
А Ярина, ніби вгадавши їхні думки, на мить притиснулася щокою до грубої батькової долоні, всміхнулася і легко збігла на дощатий ганок.
Андрій слухав короткі, скупі на слова розпорядження стайничого, яких коней пора вже готувати під сідло, яких слід перекувати, де замінити збрую, а уява нестримно відновлювала струнку постать, ходу, голос Ярини, той миттєвий дівочий погляд, який неначе перевернув щось у грудях.
— А сьогодні, — почув він нарешті глухий, мов з бочки, голос Корнія Сови, — зашиєте стійла новими обаполами.
Труснув головою, проганяючи видиво. «Вгамуйся, — наказав собі подумки, — дівчат зроду не бачив?» І хоча після роботи ледве ноги волік з панської конюшні, не перставав думати про Ярину. Час від часу поглядав на вузеньку стежку в надії побачити знайому постать, а дівчина не з'являлася. Мов і не жила поруч.
Зустрівїї її аж через тиждень, на Орелі. Саме підводив до берега човна з сіном, яке косили вдвох з Петром у заплаві. На піщаному перерекаті зіскочив у воду, щоб підштовхнути уперед важку байду, як почув сміх. Підвів голову. До річки з великим кошиком у руці спускалась Ярина. Як і першого разу, була у білій вишиваній сорочці, тільки товста коса чорним, воронячого крила, вінком лежала на її голові. Неслухняними руками прив'язав човна до вербового корневища і, тамуючи бентегу, вийшов назустріч дівчині.
— Дозволь, Ярино, допоможу, — зупинився навпроти.
— А не боїшся, що байду течія вкраде і вбрід доганятимеш сіно? — підвела очі, у яких іскрився сміх.
— Не боюсь, — відповів, переймаючись її настроєм, — бо зріс на воді.
— Тоді бери, — простягла важкий кошик з білизною, і Андрій відчув, як хороше йому з цією дівчиною, скільки тепла повертає душі сама лише її присутність.
— Часто приходиш сюди? — запитав, ставлячи кошика на дубовий місток, під яким хлюпотіла річкова вода.
— Буває, й щодня.
— А завтра прийдеш?
— Якщо звелять.
Вони встигли перемовитися ще кількома словами, як узвозом почала скочуватися запряжена волами гарба, і Андрій заспішив до байди, щоб перевантажити сіно.
Наступного ранку знову попросився на сінокіс, хоч та робота виснажувала найдужче. До полудня махав косою, аж темні кола маячили перед очима. Та коли переправив сіно і дочекався воза — зрозумів, що Ярина уже не прийде. Через день повторилось те ж саме. Косили удвох з Петром. Повернулися до маєтку зморені. У Андрія на душі смуток. І тут вперше зіткнулися з Велігурою. Виріс перед ними рудою примарою, огрядний, череватий, ковзнув риб'ячими очима.
— Чіпляйте коси — і в заміс, — процідив зневажливо, ніби й не помічав їхньої втоми.
— Який ще там заміс, — похмуро кинув Андрій і аж тоді побачив за причілком довгої комори купу мокрої глини, яку товкли, чавили, місили упереміжку з соломою босими ногами з десяток чоловіків і жінок. Двоє підлітків час від часу поливали глину водою, дорослі ж ходили, мов приречені, по широченному колу, грузнучи у в'язкому, жовто-бурому місиві.
— Ви що, оглухли?! — здивовано вирячився управитель, бо звик, мабуть, до швидкої покори. — Кому сказано місити глину?
— Ми дві гарби сіна вкосили і перевезли, — відповів Чигрин, — рук не чуємо...
— А там ногами треба, ногами! — різко обірвав його управитель.
— Може, послухаємось-таки? — шепнув Петро. — Бачиш, як гнівається, ще панові донесе.
— А мені байдуже, — голосно сказав Андрій.
Він уявив себе із закасаними вище колін шароварами, обляпаними рідкою глиною ногами, зігнутого, жалюгідного. Не вистачало ще потрапити у такому вигляді на очі Ярині!
— Ми весь день не розгиналися і тепер можемо вільно розпоряджатись собою, — сказав спокійніше.
— Вільно? — перепитав Велігура. — А чий же ви хліб їсте?
— Свій, бо маємо ось руки і заробляємо, — простягнув Андрій превернуті догори червоні ще, натруджені кіссям долоні.
— Я, мабуть, піду, — покірно сказав Петро, — ще ж тільки сонце зайшло. Скільки того замісу...
— Не будь овечкою, каятимешся, — осудливо глянув Андрій на свого товариша. — Ти ж ледве дійшов останню ручку в заплаві.
Та Петро вже чвалав до причілка.
— Каятимешся ти! — почув Андрій за спиною грубий, хоча й без гніву, спокійніший голос.
Рвучко обернувся.
— Чого вам від мене треба? Мало вергаю з ранку й до вечора?
Погляд у Велігури, як і раніше, був важкий, хоча не стало вже в ньому холодного презирства, зверхності. Чигринові здалося навіть, що управитель дивиться на нього з якоюсь цікавістю. Ніби й обличчя пом'якшало, набуло звичайних людських рис.
— Не хочеш не йди, — нарешті витиснув глухо, — примушувати не буду. Послухай тільки добру пораду. Першу й останню. Хлопець ти грамотний, мусиш второпати. Прохолонь. Не стрибай, як молодий жеребець, бо шию звернеш. Не таких осаджували.
— Я за справедливість, — не втримався Андрій.
— Облиш, — перебив його Велігура.— По справедливості вас належало б у колодках тримати. Та дякуйте панові за його шляхетність. У ноги кланяйтеся, що не пам'ятає злого і вам радив забути старі гріхи.
— У чому ж ми завинили? — знизав плечима Андрій.
— А то він не знає! — вперше розтопив своє обличчя в глузливій усмішці Велігура. — Нагадав би, та боюсь прогнівати хазяїна. Добрий він у нас. Мусиш пам'ятати про це. Будь, як усі, — кивнув на ледь бовваніючу у сутінках купку людей, що, зсутулившись, чалапали в густій твані замісу.
Андрій нічого не відповів. Збайдужіло дивився на управителя. Йому перехотілося сперечатися, доводити щось цій людині, до якої відчував непереборну відразу. Та Велігура по-своєму витлумачив його мовчання.
— Я догадувався, що ти тямковитий, — сказав вдоволено. — Іди й не забудь нашої балачки.
Вранці Петро не міг звестись на ноги. Вони опухли, не гнулися в колінах. Боліли всі м'язи, суглоби, ніби їх цілу ніч товкли у ступі.
— Що, вислужився перед управителем, зазнав панської милості? — кпив з нього Андрій.
Він поривався йти до Велігури, щоб висловити своє обурення, Петро ледве вблагав його не здіймати рейваху. Одужає — сам розумніший буде.
До осені управитель не чіпав їх. Мали доволі клопоту й без нього. Сорочки не просихали. Андрій з Яриною рідко бачився, хоч кожна зустріч ніби просвітлювала його душу. Та чи то дівчина навмисне уникала зустрічі, чи сам не виявляв рішучості, а тільки за весь час жодного разу не змогли вони побути на самоті.
Тому Андрій був приємно здивований, коли Ярина, проходячи з відрами уповні біля стайні, зупинилася ніби для того, щоб поправити коромисло на плечі, й шепнула:
— Чекай біля криниці, маю щось сказати.
Понесла далі свій гнучкий стан, а він губився в догадках: які ж слова, яку новину приберегла для нього донька стайничого?
Щоб не викликати підозри, узяв молоток, цвяхи й мерщій подався до криниці. Спитають — скаже, що цямрина відійшла, треба прибити. А в самого ноги підкошувалися: побачення серед білого дня, у всіх на виду...
Ярина не забарилася. Помітив її струнку постать здалеку. Несла в одній руці легенькі осикові цебра, у другій веселкою погойдувалося мальоване коромисло. Удав заклопотаність, стукав молотком по цямринах — і відчував, що той стукіт відлунює у його грудях. Та чим ближче підходила дівчина, тим дужче стискалося серце від недоброго передчуття. Ярина була чимось засмучена. Не помічав у її очах того лукавого зблиску, який бентежив і роззброював водночас. Щось пригасило їх, ніби тінь упала на дівоче обличчя. Здерев'янілими руками нахилив журавля, зачерпнув води і, переливаючи її у підставлені Яриною відра, почув схвильоване:
— Пан Шидловський наказав записати вас із Петром у ревізьку казку.
Тихо, майже пошепки вимовлені дівочими устами слова пролунали для Андрія мов грім з ясного неба. — Не має права, — сказав, ошелешений.
— А хто йому заборонить? Он Скавронська давно уже всіх позаписувала, подушне стягує.
Андрій навіть подякувати не встиг. Стояв немов припнутий. Мовчки дивився, як віддаляється дівчина, як тисне на худенькі плечі важка ноша.
На конюшні розповів про все Бондаренкові. Запропонував тікати, поки не пізно. Петро не розраджував. Можливо, вони й здійснили б свій намір, та під вечір до стайні нагодився Велігура. Поводив себе брутально, кричав, погрожував, прискіпувався до них. Ніби його ґедзь ужалив. І Чигрин не стримався, вказав управителю на двері. Тоді його схопили троє челядинців. Заломили руки, зв'язали, кинули у льох.

VII

Крізь сон чи забуття Чигрин відчув, як щось торкнулося його щоки, потім шиї, волосся. Обережно так, неначе легенький вітерець дмухнув згори. Не розплющуючи очей, ворухнув головою.
— Прокинувся? — гаряче прошепотіло над самим вухом. — Підвестися зможеш? Спробуй, я допоможу. Треба спішити.
Андрій аж завмер від того голосу.
— Ярино, ти? — запитав, напружуючи зір, щоб побачити в темряві бодай обриси дівочого обличчя.
— Тихо! Не називай мого імені, — пошепки застерегла вона. — Потім... А тепер виходьмо, бо скоро почне світати. Я двері навмисне причинила за собою, щоб ме помітили.
Андрій зіп'явсь на коліна.
— Руки, — ворухнув зв'язаними кистями, яких майже не відчував.
Ярина швидко схилилась над ними, та міцно затягнутий вузол на сирицевій мотузці не піддавався.
— Як я могла забути ножа?! — в розпачі картала себе, та для Андрія нічого не було приємнішого, ніж доторки її пальців.
Нарешті Велігурине путо ослабло. Ярина швидко зняла його й кинула на підлогу. Підтримуючи хлопця за лікоть, повела по слизьких приступках угору.
— Пригнись, — попередила, — двері низенькі, не по твоєму росту.
Та коли обережно прочинила їх, Андрій мимоволі підвів голову. Прямо перед його очима вгорі мерехтів кришталиками-коліщатками, неначе й справді котився по небесному полю, Великий Віз. Вище яскраво світилася на оксамитовому тлі ночі Полярна зірка. А праворуч серед безлічі менших зірок сріблястою хмаринкою ярів Волосожар. І цей дивовижний світ, ніби вперше побачений після тісного, смердючого підземелля, вразив Андрія своїм огромом. І він стояв, зачарований, не в змозі зробити й кроку.
— Чого зупинився, ходім, — самими вустами прошелестіла Ярина, потягнувши його за руку.
І тільки тепер до Чигрина остаточно дійшло, що він на волі, що це не сон, не марення. Ось вона, його рятівниця, тихо, крадькома ступає попереду, і Андрій відчуває, як струменить, переливається в жили тепло з її руки.
Вони вислизнули за ворота, майже бігом спустилися по глинястому косогору до стариці Орелі і заглибилися в густий вільшняк. Вузенька звивиста стежка, протоптана у високій болотяній траві, пружно вгиналася під ногами. Йшли майже навпомацки, але поки не скінчилися зарості і попереду відкрився луг з темніючими стіжками отави і розлогим берестом на протилежному боці. Ярина прискорила ходу.
— Треба встигнути, поки не розвиднілося, — сказала упівголоса, — бо як прокинеться Грицюта, ой буде галасу.
— А хто він такий, Грицюта?— запитав Чигрин, ледве встигаючи за дівчиною.
— Не знаєш? — почув здивоване.— Той, що руки в'язав тобі і нагайкою сік чи не найдужче.
— І ти бачила? — Андрієві аж моторошно стало від самої думки, що Ярина була свідком його приниження й безпорадності. Відчував, як жар сорому пропікає щоки.
Дівчина мовчала. Йшла, низько схиливши голову.
— Може, й не бачила б, — нарешті обізвалась вона, — так щось ніби виштовхнуло мене з хати. Сама не знаю, як опинилась надворі. А потім ніяк не могла заспокоїтися. Так перед очима й стояло все...
— Як же тобі вдалося у льох проникнути? — спитав Андрій, відчуваючи глибоку вдячність до дівчини. — Замкнуто ж було.
— А мені сон не йшов. Почула, як хропе Грицюта на сіннику, то й відчепила у нього ключа... Петро сказав, чекатиме нас...
— Де?
— Побачиш.
Вони підійшли до береста, що височів сторожею над нічним лугом. Неподалік виднілася копанка, над нею — знайомий Андрієві курінь. Зіп'яли його ще в косовицю удвох з Петром. В ньому й ночували, щоб уранці, поки роса й сонце не припікає, пройти кілька ручок. Тут же й вода джерельна. Холоднюща, аж зуби ломить. Рай... Тільки ось спина дугою цілий день. І піт ручаями...
Зупинилися під берестом. Ярина прислухалася.
— Петре! — погукала неголосно.
У густій кроні зашелестіло, і з неї випурхнув дикий голуб. Тріпочучи крильми, знявся вгору й полетів у бік Нехворощанського байраку, що темнів за півверсти.
— Розколошкали,— розгублено провела його дівчина поглядом. — А де ж подівся Петро?
Її стурбованість передалася й Андрієві. Та коли з темряви вигулькнула знайома гінка постать, обом відлягло від серця.
— Прийшли! — побачивши їх, зрадів Петро. — А я вже не знав, що й думати. З перестороги манаття у байраці переховав. Як тобі, — кинувся до Андрія, — дуже болить?
— Е-е, що там біль, — махнув рукою Чигрин.
Він міцно обняв товариша. Пригорнув би й Ярину, та не міг дозволити собі такої розкоші.
— Спасибі тобі, — взяв обидві її руки в свої і відчув, як вони тремтять. Чи то від холоду, чи то від страху. За них? За себе? Хіба міг знати. Голова йшла обертом, усе в ній сплуталося — холодна кам'яна яма і зоряний Віз на небі, примарні сновидіння і гарячий шепіт дівчини, що мовби розвіяв гнітючий морок, втеча з ненависного маєтку і... оце прощання. Може, й назавжди. Не хотів вірити. Гнав від себе похмурі думки, а вони наверталися, клали смуток на душу. Як швидко обірвалося його щастя, розвіялися бентежні мрії...
— Ходімо з нами, — сказав, що рвалося з серця, хоча не міг і сподіватися на її згоду.
Ярина уся подалася вперед. Пив чорний трунок її очей.
— Пішла б, Андрію, куди завгодно, бо ненавиджу те кубло, — в її голосі забриніли сльози. — Ти ще всього не знаєш про Шидловського, Велігуру... — вона зронила голову. — Тільки ж як можу батька кинути? Не зважайте на його вигляд. Він добрий, чистий і... нещасний. Куди мені без нього... А вам пора. Йдіть до байраку, бо як наженуть кіньми — не втечете.
— Коли ж побачимося?
— Не питай.
Несподівано для Андрія вона рвучко вивільнила руки і,. в'юнко обвивши ними його круту шию, поцілувала в губи.
— Прощавай! Будьте обережні, і хай вам щастить у дорозі.
Андрій ледве стримав себе, щоб не кинутися слідом за дівчиною, яка швидко йшла лугом. Розумів, що їм треба квапитися, та ноги не слухалися. Ще відчував на губах гарячі вуста Ярини і все, чого боявся раніше, здавалося тепер дрібним і несуттєвим.
— Рушаймо, друже, — легенько доторкнувся його плеча Бондаренко.
— Куди? — подивився на нього Андрій затуманеними очима.
— Як куди? В байрак, у нетрі, подалі від отих нелюдів та їхніх нишпірок, хай біснуються тоді! — гнівний голос Петра остаточно повернув Чигрина до дійсності.
Він знову почув, як шумить високо над головою могутня крона береста, як погукує в хащі самотній сич, побачив глибоке, всіяне холодними крижинками-зорями небо і аж тепер відчув, як усе тіло беруть дрижаки.
— Ну чого ж ми стоїмо? — дивлячись на його зіщулену постать, з нетерпінням перепитав Бондаренко. — На тобі он сорочка — саме клоччя. І голодний же, мабуть. А я там одіж деяку, харчі прихопив...
Андрія уже не треба було умовляти. Озирнувшись на луг, на вільшняк, через який поверталася до свого батька Ярина, він попрямував до байраку, що мрів неподалік.
Вони спустилися крутосхилом у порослий терном, шипшиною, чагарником глибокий яр. Крізь плетиво гілок над головою скупо просіювалися зорі. У рівчаку, між кореневищами старих напівзотрухлих верб, жебонів струмок. Петро зупинився біля верби, витяг з дупла якийсь вузол і простягнув Андрієві.
— Візьми, тут кобеняк, чоботи й харчі. Ярина зібрала.
Ярина... Теплом і смутком відізвалося в Чигринові почуте ім'я. «Виходить, вірила, що порятує мене, хоча й ризикувала», — з хвилюванням подумав він. І, як ніколи, захотілось жити. Наперекір долі, наперекір ворогам своїм іти, продиратися крізь оці колючі чагарі вперед. Ще не знав, не думав навіть, який їм випаде шлях, де знайдуть прихисток, але був упевнений, що не відступить, не зігнеться перед такими, як Велігура, боротиметься, скільки й сил вистачить.
Не гаючись, одягнувся, бо вереснева ніч таки й справді діймала холодом. Кобеняк був упору, а чоботи трохи завеликі, мабуть, з батькової ноги. І постав перед очима мовчазний, з смутком на суворому обличчі Корній Сова. Що знали вони про стайничого, про його життя, долю? Не впускав він їх до своєї душі. Тримався відчужено. Проте й слова грубого, різкого, недоброзичливого не чули від нього. «Гріх поскаржитися, чоловік як чоловік», — думав Андрій.
А нічна темрява вже почала розріджуватися синявою. Різкіше окреслилися дерева. На галявинах врівні з прижухлою нескошеною травою заліг туман. Обходили їх узвишшями, щоб не лишати сліду. Поспішали, вслухаючись у передранкову тишу, чи не гупають позаду кінські копита. Андрій уявив, як заметушилися у маєтку, виявивши їхню втечу. Як скаженіє Велігура, прискіпуючись до челядників, які стерегли льох. Боявся одного: аби не дізналися, чия то робота, аби на Ярині не окошилося.Аж моторошно стало йому від тієї думки. Тішив себе, що Ярини — дочка стайничого, хто може запідозрити її.
Проминули байрак, коли вже зовсім розвиднілося. Ліворуч далеко на обрії темною смугою виднівся Коломацький ліс. Влітку їздили туди по сохи для нової конюшні. «Верст двадцять від економії не менше», — прикинув Андрій подумки. Майже весь день плуганилися. Правда, коней не гнали. За ними ж пустять в галоп. Не сумнівався. У милі викупають жеребців, аби впіймати. А попереду до самого лісу — гола рівнина. Тільки в одному місці серед поля — острівок дерев, неначе гурт козаків у волохатих баранячих шапках, що тримають якусь раду.
— Мусимо йти, — нагадав Петро після короткого перепочинку.
— Гадаєш, встигнемо до схід сонця? — запитав Андрій, підводячись з сухого бур'яну.
— У нас іншого виходу немає.
Чмгрин не впізнавав свого товариша. Якийсь злам стався у його настрої за одну ніч. Він, як і раніше, говорив мало, та очі вже не світилися тихою покорою, сувора рішучість з'явилася у погляді. Петро став мовби за ватажка у цих вічних мандрах: сам вибирав дорогу, квапив Андрія, і той не сердився, не прагнув помінятися з ним місцями. Навпаки, вперше за багато років, відтоді, як лишилися удвох, розслабився внутрішньо. Приємно було відчувати над собою чиюсь добру волю.
Червонястий окраєць сонця вже виткнувся з-за обрію, коли вони підійшли до «козачої ради». То були старі осики, що росли довкола маленького озерця, а може, ставка, викопаного кимось отут, серед поля. На тихому плесі мідними п'ятаками яріло опале листя. Пружний вранішній вітерець погойдував брунатні качалочки зеленої ще рогози над водою. Було хороше й до ладу цієї осінньої пори під високим блакитним небом. Так хороше, що Андрієві захотілося впасти горілиць на густу, шовковисту траву і забути про всі прикрощі й незлагоди.
Може, й піддався б тій спокусі, та, вибираючи очима зручніше місце, раптом почув, ніби десь у полі загорлав півень. Чигрин зупинився, оглянувся довкола. Ніде й ознаки людского житла.
— Ти нічого не чув? — запитав у Петра, що саме наповнював озерною водою плескату кварту, запасаючись у дорогу.
— А що?
— Неначе півень прокукурікав.
Петро випростався. Вперше за всю ніч полагіднішав обличчям.
— Відпочити б тобі, — сказав співчутливо, — тільки ж тут, як на белебні.
— Хтозна, може, й примарилося, — стенув плечима Андрій, — дві ночі ж...
Але не встиг він докінчити, як іздалеку знову долинуло приглушене кукурікання.
— Дивина, — аж сторопів Петро.
Не змовляючись, вони вийшли з-за частоколу дерев і побачили, що битим шляхом, який стелився за чверть версти, з боку Орелі повільно посувалася довга чумацька валка. Порівнявшись з озерцем, передній віз з'їхав на путівець. За ним потяглись інші. Тільки тепер втікачі звернули увагу на збите ратицями і витолочене обіддям тирловисько поруч з осиками, на якому чорніли сліди від багать, виднілися обвуглені купки сухого кізяку. По всьому, тут, біля води, в холодку, було постійне чумацьке пристанище, і втомлені воли, мабуть, уже й самі звертали до переліска, передчуваючи відпочинок.
— Що робитимем? — з тривогою в голосі запитав Петро.
Він не чекав на таку зустріч і аж розгубився.
Андрій і сам не знав, що відповісти, та, побачивши людей, які неквапливо йшли поруч з возами чи сиділи на поклажі, звісивши ноги між люшнями, відчув внутрішню заспокоєність. Він навіть зрадів, що скінчилася нарешті непевність їхнього становища і не доведеться самим блукати вовчими ярами, ховатися в чагарниках, прислухаючись до кожного шереху. Серед людей, у гурті завжди почувався впевненіше. І хоча вперше бачив цих людей, запилених, видублених сонцем і вітрами мандрівників степу, відразу ж пройнявся довірою до них, ніби зустрів старих знайомих.
— Чого ж ми стоїмо? — стурбовано нагадав Петро. — Можуть помітити.
— А куди ховатися? — спокійно відповів Чигрин. — У них і знайдемо прихисток.
— Якби ж то знати, що за люди?
— Узна-а-ємо.
«Хто шелесту боїться, хай по листю не ходить», — пригадав Чигрин почуте колись від Ілька Супереки. Але не сказав того вголос. Боявся завдати бодай найменшої образи товаришеві, котрого мав за брата і якому був зобов'язаний волею.
А чумацька валка вже наближалася до озерця. Біля переднього воза прошкував з налигачем у руці низенький опецькуватий чоловічок у сірих полотняних шароварах і солом'яному брилі, що робило його схожим на гриб печерицю. У передку воза на жердинці сидів прип'ятий мотузком за ногу чубатий півень. Він час від часу стріпував крильми, шпигував довгу шию і дзвінким, переривчастим голосом сповнював ранкову тишу.
— А, трясця на твою голову, — мляво замахувався на нього чоловічок налигачем.
Півень намагався злетіти, підстрибував, та, стримуваний мотузком, знову вмощувався на жердині, косуючи червоним оком на мовчазного господаря.
Заїжджаючи на тирловисько, вози зупинялися. Чумаки розпрягали волів, перегукувалися. У кількох місцях вже звивалися вгору сиві пасма диму.
— Підійдемо, хай і нас приймають до свого гурту, — сказав Андрій.
— Які ж із нас чумаки? — зітхнув Петро.
— А ми ненадовго. Перебудем лиху годину і гайнемо своєю дорогою.
Петро не став розпитувати Чигрина про його наміри. Одна думка ще з ночі вертілася в голові. Спочатку майнула тінню, мов птах у темряві, та згодом повернулася і вже не минала, відтіснивши всі інші думки й клопоти. Ждав слушного часу, щоб виповісти її Андрієві.
Вони йшли між возами, прямуючи до чоловіка в брилі, який, по всьому, був тут за старшого, та їх мовби не помічали. Кожен клопотався своїм. Одні, налигавши волів, вели їх до озерця на водопій, інші змащували дьогтем колісні вісі. Кілька ватажан, усівшись навколо закопченого горщика, сьорбали дерев'яними ложками гарячу тетерю з житнього борошна.
— Хліб та сіль, — привітався Чигрин.
— Їмо, та свій, а ти збоку постій, — обізвався коноплястий, з рудою, аж червоною, кучмою волосся парубок.
— Посунься краще, — усовістив його літній, зморшкуватий чоловік, що сидів навпроти. — Може, люди голодні, то хай поснідають з нами.
— Спасибі, — вклонився Андрій,— ми вашого отамана шукаємо.
— Никифора? — звів на нього по-дитячому чисті, блакитні очі старий ватажанин. — Не називайте його так — сердиться.
— Чому?
Старий пом'явся, шкребнув ложкою дно горщика.
— Хай он Кузьма розкаже, — кивнув на парубка, — він мастак.
— А що тут розказувати, — труснув той рудою чуприною. — Куцан. Боїться, позаочі на кпини братимуть. Отаман, а сам по ступицю, ха-ха-ха!
— Годі теревенити, — втрутився старий, — Никифор он сюди йде.
— Отакої, — протягнув парубок, — самі ж сказали.
— Сказав, та не зав'язав, а ти й сам розум май. Андрій теж побачив знайомого чоловічка, який мовби котився до них галявиною. Підкотившись, зупинився — крижастий, довгорукий, на темному, аж чорному від смаги, обличчі — білясті, ніби припорошені борошном, вуса. Погляд спокійний, хоч і важкуватий.
— Поснідали? — запитав, глянувши на порожній горщик. — То й добре. Ходім, Кузьмо, вола потримаєш, причепу десь піймав, кульгає.
— Он люди до вас, — підвів голову парубок. — Може, й вони пособлять?
— Я... тебе... кличу, — відділяючи кожне слово, сказав Никифор, і Андрій по тону, по виразу обличчя зрозумів: його тут слухають, дарма що не вийшов зростом.
— Мені не важко, можу й потримати, — відповів Кузьма, спинаючись на ноги. Коли випростався, Андрій і Петро побачили, як убого він був одягнений. Худі, маслакуваті плечі парубка прикривала сорочка не сорочка, свитка не свитка — якесь лахміття, котрому й назву важко придумати. Забруднені дьогтем, латані-перелатані шаровари теж світились дірками, з протертих постолів стриміли устілки.
— Обносилися вкрай, — зітхнув старий, перехопивши їхні погляди. Сам теж мав благеньку одіж, тільки й того, що краще полатану. — Така вже наша чумацька планида, — розвів він руками. — Увесь час у дорозі, хоч як...
Та втікачі вже його не слухали. Отаман власною персоною був поруч, тож мали скористатися цією нагодою.
— Дядьку Никифоре, — пам'ятаючи застереження, звернувся Андрій до маленького чоловічка, що, насупившись, спостерігав, як потягується й позіхає довготелесий Кузьма, — дозвольте нам піти далі з вашою валкою.
Зарані надумав: якщо розпитуватиме, скаже, що йдуть до Полтави найматися, бо можуть і лимарювати, й чинбарити, та й у кузні біля горна знають, як поводитися.
Білі брови Никифора розійшлися. На обличчі розпогодилося. Він коротко глянув на одного й другого.
— Йдіть, хто ж вам не дозволяє. Шлях широкий, усім місця вистачить. — І відразу ж до Кузьми, суворіше:
— Ходімо вже. Ніколи балачки розводити, день надворі.
— Так я ж мовчу, — з удаваною образою обізвався парубок і, плентаючись перевальцем за отаманом, раптом загяг:

Гей, та сірії воли, сірі, половії,
Та ой чого ж ви та помарні-гі-ли?

Він насмішкувато глянув згори на мовчазного Никифора, котрий з поважним виглядом йшов поруч:

Та нас хазяїн не жалі-гі-є.

— От бісової душі хлопець, — крутнув головою старий ватажанин, — не вміє тримати язика на налигачі!
А від Никифорового воза долітало:

Як у Крим їде, та швидко гонить,
А з Криму йде, та важко бере...

VIII

На ночівлю зупинилися рано, сонце ще й обрію не торкнулося. Поставили вози на узбіччі дороги, випрягли волів і, спутавши їх, одразу ж заходилися біля вечері. Товкли часник з хлібом і сіллю, готуючи саламаху, варили пісний куліш. Надвечір'я стояло тихе, погоже. Земля ще тримала скупе тепло ясного осіннього дня. Потомлені чумаки вмощувалися на тороках, на оберемках соломи біля багать, смоктали люльки, неголосно перемовлялися.
— Йдіть до нашого гурту, — покликав Кузьма Андрія й Петра, що вмостилися осторонь на траві зі своїми пожитками, — покуштуєте чумацької затерухи. Мабуть же, зроду не їли? Жаль, горілочки катма, а то б веселіше було.
— Отож я й бачу, що ти зажурився, — незлобиво ущипнув його старий.
— А чого ж сумувати, — сяйнув крапчастими очима Кузьма. — Мій віл шпичака не вхопить, бо чужих поганяю. — І знову до втікачів: — Підсовуйтеся, вкупі тепліше.
Чигрин з Бондаренком не стали огинатися. Підсіли до вогню, поклали до гуртової вечері хліб і сало з Ярининого вузлика. Та щойно взялись за ложки, як довгов'язий Кузьма, який весь час вертів чубатою головою, з подивом сказав:
— А до нас мовби й ще гості.
Андрій глянув у той бік, куди показував рукою парубок, і його ніби якимось тягарем притиснуло до землі. Рівниною, здіймаючи куряву, мчало шість чи сім верхівців. Чигрин озирнувся. Поблизу окові ні за що зачепитися — ні переліска, ні байраку. Рівнина до самого обрію. А коні скачуть, аж землю рвуть копитами. Навіть з чималої відстані було видно. Петро пополотнів.
— Це по наші душі... — прошепотів ледь чутно. Чигрин ще потім довго згадуватиме той випадок. Якби не Кузьма, хто знає, як склалася б їхня доля. Хлопець виявився тямковитим. Він, не гаючись, скочив на ноги, підбіг до найближчого воза, скинув на землю кілька оклунків із сіллю, решту розсунув своїми дужими руками так, що між ними утворилася вузька, довга щілина. — Лізь сюди! — гукнув тоншому Бондаренкові, який усе ще стояв на колінах, прикипівши жахним поглядом до вершників.
— Ховайся, сину, коли біда йде, — навдивовижу спокійним, розважливим голосом порадив і старий.
І, можливо, саме його слова й вивели Петра із заціпеніння. За хвилину він уже лежав на дні воза під важкими оклунками, що й дихати ніяк було.
— А куди ж тебе? — шарнув Кузьма запальним поглядом, підскочивши до Андрія, що й сам уже шукав якоїсь схованки. — Треба ж було зупинитися на белебні! — Він поторсав клумаки на одному возі, на іншому і з розпачем глянув на Чигрина:
— Хіба з твоїми плечима втиснешся у таку шпаринку?
— Не метушися, — знову подав голос старий. — Хай он у лантух з бебехами лізе, думаю, вміститься.
Кузьма аж стрепенувся.
— Правильно! Куди ж йому ще. А у вас, дядьку Касяне, горщик варить!
Хлопець миттю розв'язав грубезний конопляний лантух, у якому тримали старі рядна, зношені свитки, інше майно, яке служило і постіллю, і вкривачкою ватажанам під час ночівлі, вийняв звідти кілька лахманів, звільняючи місце.
— Пірнай! — наказав Андрієві. — Тут буде м'якше, ніж твоєму товаришеві.
А вершники вже були зовсім близько. Гнали коней щодуху. Могли й помітити, що коїться у чумацькому стані.
— Допоможіть, бо сам не подужаю, — попросив Кузьма ватажан, котрі мовчки спостерігали за всім. Гуртом уклали лантуха на воза, прикрили рогожкою. Чигрин відчув, як хтось із них ще й усівся йому на ноги.
Він не бачив, як підскакали збуджені переслідувачі, осаджуючи змилених коней. Почув лише тупотіння, лайку і по приглушених голосах упізнав свого ката — Грицюту та його спритного й запопадливого поплічника Равлика — пухкенького, рожевощокого, й справді схожого на слимачка, що висунувся зі шкаралупки. Власне, тільки їх і чути було. Інші мовчали, готові виконати будь-який наказ похмурого панського джури, що допитувався, чи не бачили двох утікачів поміщика Шидловського.
Дядьки гули, та, мабуть, Грицюта так і не почув від них нічого втішного, бо ще дужче лаявся, погрожував комусь.
— Хто тут у вас за старшого? — прогугнявив майже над і оловою в Андрія. — Отаман де?!
— Ага, де отаман, чого він ховається? — піддакнуло Равликовим голосом.
— Раз ми не бачили, то й він не бачив, — устряв Кузьма. — Та й ніяких утікачів тут не було. Хіба їм лісів мало?
— А тебе не питають, злидню! — визвірився Грицюта. — Самого, мабуть, розшукують, то ми допоможемо, почалапаєш в інший бік.
— Чого в'язнеш до хлопця, це мій погонич, — втрутився Касян.
— Усі ви одним миром мазані, — прогуло, мов з пустої діжки. — Щас розкидаємо ваші смердючі вози!
— Ти хто такий? Яке право маєш розпоряджатися тут? — перебив його хтось твердим, хоча й не гучним голосом.
Чигрин спершу не міг зрозуміти хто. Відчув лише, як біля возів несподівано вмовкли. Напружив слух — ні звуку, мов вимерло все в одну мить. Та раптом неначе хтось закашлявся, хрипло, зі стогоном. І тут уже Андрій не міг помилитися. Реготав Грицюта. Було в тому нутряному реготі щось Велігурине. Навіть старе шмаття над головою не приглушало того відчуття.
— Грах-грах-грах, — бовкало, як у надтріснутий дзвін. — Оце розсмішив. Якийсь недомірок, а теж корчить із себе... грах... каз... — Останнє слово ніби застряло у нього в горлі.
Андрій почув, як там, між возами, щось ніби брязнуло, потім затупотіло і відразу ж зірвалося схарапуджене:
— Е-е, схаменися! Ти що робиш?! Хлопці, чого ж ви стоїте, тримайте його, він же скажений! Ще вб'є мене!!!
Чигрин аж подих затамував. Прислухався до райваху в таборі і ніяк не міг уторопати, що скоїлося, хто так настрахав Грицюту? «Невже Никифор? — губився в догадках. — Кинув же Грицюта оте знущальне «недомірок»...»
А на шляху гуло. І в гармидері сердитих, грубих, обурених, насмішкуватих, знущальних голосів Андрієвого слуху торкнувся кінський тупіт. Хтось голосно засміявся, пролунав свист. «Не інакше — Кузьма», — подумав Чигрин. І коли тупіт, поступово віддаляючись, зовсім стих, ніяк не міг повірити, що біда минула, що можна нарешті залишити свою задушливу схованку.
— Ти ще живий? — почулося ззовні, і одразу вільніше стало в ногах. Андрій виборсався з лантуха і побачив Кузьму, коноплясте обличчя якого аж сяяло від задоволення. Поруч розминав затерплі ноги Петро.
— Ну що, нанюхався порохняви? — зареготав парубок. — Нічого, тепер по духу чумаків угадуватимеш. — Він перевів погляд на обрій. — Поглянь, аж курява встала. Дав одкоша Никифор.
— Таки він! — вирвалося у Чигрина.
— А хто ж іще? Отаман, хоча й коротенький, ха-ха-ха!
— Ти дорегочешся, — застеріг Касян. — Язик мельне, та й у кут, а губу натовчуть. — І до Андрія з Петром:
— Вола однією рукою на землю кладе. Неймовірна сила у чоловіка, тільки й того, що бог росту не дав.
Кузьма перестав сміятися, слухав, що говорить Касян.
— Я й сам усмерть перелякався, — сказав він, — коли отой глезтюх обізвав Никифора недомірком. Бачили б ви, що з ним скоїлося! Сам на себе перестав бути схожий. Вихопив занозу і пресійбо, — забожився Кузьма,— розтрощив би нею голову кривдникові. Добре, що ноги в того виявились прудкі.
— А ті ж п'ятеро чи скільки там їх було? — запитав Андрій.
— Повклякали на місці. Як укопані. На Никифора страшно було дивитися. Куди вже там підступатись до нього.
— Отож і не насміхайся, — порадив старий.
— А якщо мені весело, — ошкірився Кузьма. — Таких гостей провели! — кивнув на захід сонця, куди потрюхикали вершники. — Жаль, куліш захолов, а в животі їжаки товчуться.
Він підкинув у багаття, що вже згасало, сухого хмизу, кізяку, роздмухав вогонь і, помішуючи щербатою ложкою в горщику, почав стиха приспівувати:

Сип солі, яка буде,
А вже чумак їсти буде!

Ватажани, які після всього, що сталося, похнюплено сиділи біля своїх возів, попідводили голови, заусміхались. Хтось навіть підтримав парубка:

Чумак таки їсти буде!

А він, підбадьорений, почав ще й пританцьовувати у такт пісні, розмахуючи густим вогненним чубом.

Наварила лободи.
Та й без солі, без води.
3 рака смальцю натопила
Та й вечерю посмачила.
Ой гоп, гоп...

— Вгамуєшся ти сьогодні? — глянув на нього блакитними очима Касян. — Ніч он іде, а вдосвіта запрягати.
— Де ще той досвіток, — відмахнувся Кузьма, — а куліш ось, парує. Сідайте, хлопці, повечеряємо.

IX

Коли уже всі повкладалися і між возами стих людський гомін, до Андрія й Петра, котрі теж лаштувалися на ночівлю, тихо підійшов Никифор. Мовчки присів на оберемок сухого бур'яну, назбираного понад шляхом.
— Земля вже холодна, — пояснив Андрій.
— Та вже ж не лежанка, — буркнув Никифор. — До ранку й зашпори позаходять. — Добув з-за пазухи велику прокурену люльку, повертів її у руках. — Та ви не ждіть, поки розвидниться. Перекуняйте і йдіть собі з богом.
Говорив повільно, мовби видавлював кожне слово. І Андрій відчув, як нелегко було цьому гордому чоловікові проганяти їх, щойно порятувавши. Хотів утішити отамана, що не затримаються у таборі, бо й самі розуміють, яку біду можуть накликати, як несподівано заговорив Петро:
— Звиняйте, дядьку Никифоре, що завдали вам такої халепи. Якби не ви... Знаєте, що то були за люди?
— А мені байдуже. Доїхати б за тепла, поки дощі не вперіщили. Ото клопіт. — Він помовчав, зосереджено накладаючи тютюну з шкіряного кисета в люльку. — Вам лучче б подалі триматися від шляхів, до Дніпра ближче. Там усякого люду вештається... А, дідько б його взяв, кресало забув, — сказав досадливо. — Піду. — І, звівшись на короткі, дебелі ноги, покотився до свого воза.
«Спасибі й на тому, — подумав Чигрин. — Могли б же й не морочитися з нами, видати обох Грицюті, і квит. А сховали-таки, не побоялися, хоча й знали, чим це загрожує». Він сам був свідком, як ледве не замордували панського мірошника, що переховував у млині на Самарі збіглого селянина з Чернечого. Краще й не згадувати.
— Никифора можна зрозуміти, — почав міркувати вголос. — Вдома ж, мабуть, ждуть не діждуться, а тут ще й за якихось приблуд потерпай, жди, поки Шидловський удруге спустить собак із прив'язі.
Петро промовчав. Лежав горілиць із заплющеними очима. Спав чи, може, удавав, що спить. Андрій не став його турбувати. Теж приліг на жорстку бур'янову постіль. Маленькі колючі зорі здригнулися і почали падати. Він, здавалося, вже міг дотягтися до них рукою, та не в силі був і пальцем поворухнути. Дивився в глибоке провалля неба і відчував, як самого вже обгортає запаморочлива хвиля сну...
Прокинувся ніби від якогось поштовху і відразу ж пригадав учорашню розмову з Никифором. На сході ще й не жевріло, та небо вже почало сіріти. «Саме пора в дорогу, поки отаманів півень не розколошкав табір», — подумав, шукаючи очима товариша. Петро сидів поруч з Касяном і вів з ним тиху балачку. На возі, закутавшись майже з головою у лахмани, богатирськи хропів Кузьма. Андрій підійшов до них.
— І тобі не спиться? — спитав Касян.
— Спробуй заснути при такому громі, — віджартувався Чигрин, заглядаючи до воза.
— Ні холод його не бере, ні мухи не кусають, — піддакнув старий.
— Добрий у вас погонич, — сказав Андрій проникливо і обернувся до Петра: — Може, попрощаємося з ним? Йдемо ж уже.
— Не будіть його, — втрутився Касян, — бо взнає, що залишаєте нас, — усіх розбуркає. А навіщо вам той гармидер? Я йому й сам розкажу.
— Ваша правда, — погодився Андрій. — Славний хлопчина. Та, може, ще здибаємося коли.
— Чого не буває, — кивнув старий, — світ широкий, та дороги в ньому перетинаються. Може, й ваші посходяться.
— Будемо сподіватися, а вам низько кланяємося за добро, і не поминайте лихом.
Вони попрощалися і тихо, поки ватажани додивлялися останні чумацькі сни, рушили в дорогу.
Спочатку тримались шляху, а коли розвиднілося і удалині з'явилася темна попруга лісу, пішли навпростець до нього. Сон зняв утому, ранкова свіжість додавала сил, і вони швидко подолали чималу відстань.
Сосновий бір ріс на узвишші, а ліворуч у долині виднілося невелике село чи хутірець — з десяток солом'яних стріх, над якими кучерявились розлогі верби, ховаючи у своїй зелені приземкуваті хатки. Піщаною дорогою, що огинала закрайок лісу, до села прошкувало двоє: худий, з виснаженим, хворобливим обличчям і рідкою сивіючою борідкою чоловік і дівчинка років дванадцяти. Йшли вони, по всьому, не один день, бо й одяг на них зносився, і взувачка ледве трималася на мотузках.
— І тут, бач, люди вештаються, — сказав Андрій, зупиняючись край дороги.
— Жебраки, мабуть, — відповів Петро.
Чоловік подивився в їхній бік сльозавими очима, простягнув уперед кістляву, аж прозору в зап'ясті руку і, посуваючись мовби навпомацки, затяг:
— Пода-ай-те, Христа ради, сироті нещасній, страднику убогому, безпритульному-у... і вам возда-а...
— Не треба, дідуню, — смикнула його за рукав дівчинка. — Ми не в селі.
— А хто ж то гомонить? — зупинився він.
— Перехожі, — потупила очі дівчинка, засоромившись незнайомців, які теж зупинилися.
— Перехожі... Он воно що. А я завів, мов на паперті, — скрушно покрутив борідкою чоловік. — Геть уже темніти став. Маячить щось перед очима. Звиняйте, — низько вклонився він.
— Просити в людей не гріх, — заспокоїв його Андрій і запитав: — Здалеку йдете?
— Вже й лік дням згубили. З-за Вовчої. — Чоловік поклав обидві руки на посох, уперся в них борідкою. — Біда у нас. Велика суша влітку стояла. Моровиця в села зайшла. Її он батьків і двох старшеньких поховали. А нас бог милував. — Він ще дужче згорбився на палиці. — Краще б мене прибрав, а їх лишив. Та хто знає, яка в кого доля. Виходить, не настав час. Отож і старцюємо. Як стачить сил — дійдемо до Києва. Хочу помолитися в Лаврі святим мощам за покійних дітей і внуків своїх.
Дівчинка, яка мовчки слухала дідову балачку, раптом пополотніла, затремтіла усім своїм тілом, ніби від холоду, і, хапаючи ротом повітря, осіла на пісок.
— Що з тобою?! — кинувся до неї Петро.
— Не чіпайте її, — спокійно, мовби нічого не трапилося, сказав чоловік, схиляючись над дівчинкою. — Це їй наврочено. Заспокойся, внучечко, помічнице моя, зараз усе минеться, відлетить, розвіється... Я вмію пристріт замовляти, — звів невидющі очі на Петра, що стояв поруч з розгубленим виглядом. Затим опустивсь на коліна, поклав руку дівчинці на голівку і, легенько погладжуючи її, зашамкотів беззубим ротом: — Пристріт хлопчачий, дівочий, чоловічий, жіночий, дідів, бабин, іди собі з печі за димом, з хати за пилом, з двору за вітром. Іди собі на болота, на очерета, на безвісні місця, де вітер не віє, де сонце не гріє, де мир хрещений не ходить, де півні не співають, де коні не іржуть, де собаки не гавкають. Там тебе ждуть, там тобі буть, там тобі лежать, там тобі й паростки пускать.
Дівчинка, притулившись до діда, заспокоювалась, перестала тремтіти. До її блідого личка повертався рум'янець. Вона сиділа із заплющеними очима, ніби дрімала, а чоловік знову повернув до Петра вистраждане обличчя, пояснив:
— Пані одна наврочила... З Гупалівки, що біля Нехворощанського монастиря. Змія-а-а. Просили милостиню в її економії, вона й кинула недобрим оком на мою внучечку. Зажадала її до себе в служниці. Силою хотіла відняти в мене. Лукійка пручалася, бо страшною їй пані видалась, говорила, мов батогом стьобала... Не знаю, як і ноги винесли з економії. Одного лиха збулись, як інше впало на нашу голову, — погладив дівчинку.
Вона поворухнулась, розплющила очі.
— Дідуню, чого ми сидимо?
— А куди нам спішить? Ось із людьми балакаємо. Відпочинь трохи, дорога у нас далека.
— Я не втомилася, — слабеньким голосом відповіла дівчинка. Вона підвелась, оглянулася довкола. — Ходімо, он і село недалечко.
— Село? — глухо перепитав дід. — Тоді почалапали. Може, хлібця розживемось на обід. — Зіпершись на палицю, випростався, повернув голову в бік Андрія й Петра: — Прощавайте. Хай лихо вам не здибується в дорозі. А ми підемо далі.
— Заждіть, — зупинив їх Петро. Він похапцем дістав з вузлика окраєць хліба, що лишився у них, розломив його навпіл і простягнув одну половинку дівчинці: — Візьми.
— Спасибі, — зніяковіла та.
— Що то? — скліпуючи і мружачись, запитав дід.
— Хлібом дядечко поділивсь.
— Хлібом?! Кланяйся йому, внучечко, доземно кланяйся, — зашепотів він, ніби боявся, що Петро кудись зникне. — Бережи тебе доля, чоловіче добрий, — схилив сиву, скуйовджену голову.
Дівчинка теж вклонилася і, взявши діда за руку, повела вузенькою стежкою до села.
Чигрин підійшов до сосни, що росла край дороги, сів на суху глицю біля стовбура, з насолодою вдихнув терпке, насичене хвойними запахами повітря, підставив обличчя сонцю, яке уже піднялось над лісом.
— Пожалій ноги, їм ще роботи вистачить, — сказав товаришеві, котрий усе ще стояв, проводжаючи поглядом жебраків.
Петро кивнув, мовчки опустивсь поруч. Чигрин не міг не помітити того, що останнім часом коїлося з Бондаренком. Відтоді, як вони утекли з економії, на його обличчі жодного разу не з'явилася усмішка. Доброзичливий, лагідний за вдачею, Петро якось несподівано замкнувся, посуворішав, а його очі наповнилися таким смутком, що Андрія аж острах брав.
— Що з тобою? — запитав співчутливо. — Чи не захворів?
— Бог милував, — відповів Петро, — на здоров'я не скаржуся. — І враз повернувся всією постаттю до Чигрина. — Давно хотів поговорити з тобою, та все якось не випадало.
— Говори, — насторожився Андрій, відчуваючи, як переривається від хвилювання голос товариша.
— Я... скажу. Тільки давай умовимось: ти не станеш осуджувати мене. І кпити не будеш... Я все обдумав. Усе, як є.
— Та кажи ж уже, не тягни, — не витримав Чигрин. Петро встав, уважно подививсь на нього.
— Знаєш що, ми мусимо розлучитися.
Якби в ту мить перед ним несподівано виріс Грицюта чи й сам Велігура, Андрій, мабуть, не так сторопів би, як від почутого.
— Ти, мабуть, друже, сьогодні погано спав, — спробував віджартуватися.
— Зовсім не спав, та не в тім річ, — відповів Петро. — Послухай ліпше: ближчого від тебе, ріднішого у мене нікого немає на всьому світі. Ти знаєш про це. І тільки тобі одному я можу сказати все, що надумав, що палить, гнітить мою душу. Вірю, ти зрозумієш, бо хоч і важко було зважитись на таке — іншого виходу я не бачу.
— Якого виходу? Щось нічого я не второпаю, — розгублено сказав Чигрин.
— Усе поймеш, усе скажу тобі, друже мій дорогий... Надумав я, Андрію, йти до Києва, в монастир. Чигрина ніби хто у спину штовхнув. Він рвучко подався вперед.
— Куди?! До тих святенників, божкодайлів?! Що за жарти з самого ранку?
Петро знову всівся на глицю.
— Я не жартую, а правду кажу, Андрію, — очі його неначе спопеліли від якогось невидимого палу. — Хіба не бачиш ти, що діється кругом, скільки жорстокості, зла між людьми?
— А їх поменшає, як ти зачинишся у с... чернецькій келії? — Чигрин ледве не бовкнув «смердючій», та вчасно прикусив язика — навіщо ятрити й без того вразливу Петрову душу.
— Знаю, що не поменшає, та хоч не бачитиму усіх страждань людських, молитимусь за нещасних.
— А то без тебе нікому! — Андрій відчув, як наростає, підступає до горла гаряча хвиля протесту. Задавлював його у собі, намагався говорити спокійно, та в голосі мимоволі прохоплювалося невдоволення.
— Не сердься, — лагідно торкнувся його руки Петро. — Ми ж завжди розуміли один одного. Скільки бачено, пережито з тобою за довгі роки! Зрозумій і тепер, — чоловічки його очей розширилися, потемніли, — не можу я вже далі терпіть наругу. Вичерпалися мої сили. Ти знаєш: я ніколи не ремствував, не скаржився. Усе думав: ну, звела доля з лихими людьми, зведе й з добрими, не може інакше бути. А виходить, помилявся. Нема добра на цьому світі. Щезло воно.
— Там ти його знайдеш. У монастирі, — похмуро кинув Андрій і, раптом підхопившись, навис над товаришем. — Слухай! Плюнь на все! Радій, що вирвалися на волю, і не муч себе, не гризи. Й так до біса мучителів розвелось. Вставай краще, та підемо до Дніпра, поки день попереду. А там гайнемо аж до моря, на рибальські тоні під Кінбурн. Османців же витурили з фортеці. Там уже нас ніхто не дістане. Чуєш?
Петро сидів потупившись, і коли Чигрин умовк, чекаючи на відповідь, звів на нього пригаслі, пойняті смутком очі.
— Ні, Андрію, — заперечливо похитав головою, — не зможу я. Боюсь, та й остогидло вже. Одна тепер у мене дорога. Іншої не здолаю. — Він випростався, підійшов до Чигрина, зазирнув йому у вічі. — А ти... сходи до моря. Зроби, як душа велить. Тільки прошу, як брата: не гнівайся, не тримай зла. Повір, мені й самому гірко.
Андрій слухав, і розпач заповзав йому в душу. Не сумнівався в щирості товариша, знав, як близько до серця приймає він усі болі й прикрощі, заподіяні не тільки йому, а й іншим, як страждає завжди від сваволі, несправедливості. Знав, розумів, та якась непокірлива сила бунтувала у ньому, не дозволяла миритися з почутим. Намагався умовити Петра не робити дурниць, викинути з голови похмурі думки, та його слова не зачіпали вже Бондаренка.
Прощалися на сільській околиці. Петро мовчки обняв Андрія, витер долонею очі і, зсутулившись, пішов до крайньої садиби, що виднілася з-за дерев. Сподівався побачити там діда з онукою, щоб разом вирушити в далеку путь.
Пригнічений усім, що сталося, Андрій, мов у примарному сні, поминув село, пішов куди очі бачили...
Наступного дня був уже на березі Дніпра. Могутня ріка з приглушеним клекотом несла на південь, в степи його дитинства, до моря прохолодні осінні води. І чим довше стояв Андрій над тією нестримною течією, тим більше спокою вливалося йому в груди. І вже завтрашній день не здавався таким безпросвітним, як після розлуки з товаришем...


РОЗДІЛ II
Три подорожі

Хотілося б зогнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазаниках божих..

Тарас Шевченко. «Царі»

Попливе наш Іван По Дніпру у Лиман.

Тарас Шевченко. «Великий Льох»
I

Посланник французького короля Людовіка Шістнадцятого граф Сегюр чекав аудієнції у президента Військової колегії Григорія Олександровича Потьомкіна. Це був уже другий візит Луї-Філіппа до могутнього царедворця, який хоч і поступився місцем першого фаворита «Червоному Каптану» — Дмитрієву-Мамонову, та не втрачав свого впливу й користувався незмінною прихильністю імператриці.
Того разу князь повівся з ним, посланником великої держави, не зовсім чемно. Протримав у передпокої майже годину, а коли запросив до себе, то навіть не підвівся назустріч. Лежав на дивані, закутавшись у довжелезний хутряний халат, і майже кожне слово графа сприймав іронічною усмішкою, а то й безцеремонними репліками, що дивувало й обурювало.
Як іноземець, як повноважна особа, нарешті, як дворянин, Сегюр міг виявити уражену гордість, перервати аудієнцію. Але, обізнаний у тонкощах і хитросплетіннях міждержавних взаємин, стримався, не втратив самовладання. Луї-Філіпп і не розраховував на особливу люб'язність. У Петербурзі вже не було таємницею заохочення французьким двором воєнних приготувань Швеції проти Росії. Граф і до цього відчував прохолодне ставлення до своєї особи з боку Воронцова, Остермана, Безбородька. Не лишилося непоміченим у північній столиці й роздратування, яке викликали на берегах Сени поділ Польщі, приєднання Криму. Та головною перешкодою в його стосунках з Потьомкіним, звичайно ж, була підтримка Францією Османської імперії. Що то найміцніший горішок, який йому, графу д'Ареццо, належало розколоти, здійснюючи свою посольську місію, Сегюр збагнув ще рік тому, під час візиту до імператриці.
Після бесіди і шоколаду в розкішному Срібному кабінеті Царськосельського палацу вони прогулювалися відкритою галереєю, уставленою бронзовими погруддями Аполлона, Гомера, Юлія Цезаря, Ахілла, Ціцерона...
— Жодного вашого співвітчизника, — сказала Катерина, повівши рукою. — Та ви не засмучуйтеся, графе. У Росії вміють шанувати великих людей Франції. Запрошую вас у гості до свого давнього приятеля — Вольтера. Він займає найпочесніше місце у моєму саду.
Підтримувана Сегюром, цариця повела його широкими сходами вниз до озера, на березі якого серед ошатних дерев виблискував позолотою і високими овальними вікнами біло-голубий павільйон.
— Моя ранкова зала. Подобається? — запитала Катерина і, не чекаючи відповіді, додала: — В ній ми і поставили статую Вольтера. Сидить у мармуровому кріслі, як на троні. В центрі, під самим куполом... О-о, старий мудрець умів цінувати нашу приязнь, не те що деякі теперішні політики.
Вона уповільнила ходу, подивилася на Сегюра допитливим поглядом.
— Скажіть, графе, ви любите Францію?
Луї-Філіпп навіть розгубився, не чекаючи такого запитання.
— Мої предки, ваша величність... — почав він після короткого замішання.
— Знаю, знаю, — сміючись самими-очима, сказала Катерина. — Ваші предки були хоробрими воїнами і вміли захищати свої володіння від чужоземців. Сегюр-старший по праву займає пост воєнного міністра. Та нам відомі, графе, і ваші заслуги перед Францією. Хоча б і у війні за визволення Північно-Американських штатів. Чи не так? Адже цей орден... — глянула на біло-пурпурну стрічку.
— Цінціннаті, — скосивши очі на свої груди, пояснив Сегюр. — Я ж, ваша величність, воював на боці Вашінгтона.
— Похвально. Не побоялися переплисти навіть бурхливий океан, щоб приборкати свою ненаситну і самовпевнену сусідку, — цариця гордо закинула голову. — Чого ж ви тоді не хочете, щоб я прогнала від моєї імперії, — сказала з викликом, — своїх нестерпних сусідів — турків?
— Королівський двір, ваша величність, — шанобливо схилив голову Сегюр, — не втручається у дії Порти. Франція зацікавлена лише в розширенні торгових зв'язків.
— Однак це не заважає вам озброювати і муштрувати турецьку армію, — холодно зронила Катерина.
І Луї-Філіпп зрозумів, що навіть тінь Вольтера не в силі заступити собою причину її обурення. Та як несподівано відкривалися перед їхніми очима не схожі один на другий мальовничі куточки Царськосельського парку, з гротами, мармуровими колонадами, обелісками, так змінювався і настрій п'ятдесятивосьмирічної імператриці. Її обличчя знову осяялося, не збагнути було якою, щирою чи лукавою, усмішкою.
— Нічого казати, га-а-рні ваші стамбульські приятелі, — ущипливо грасирувала Катерина. — Вони роблять вам честь. Та уявіть собі, графе, якби Франція мала під боком — в Іспанії чи П'ємонті — таких сусідів і щоб вони чинили напади, вбивали і забирали щороку в полон по двадцять тисяч ваших підданих, а я взяла тих віроломних сусідів під свій захист. Що б ви тоді сказали?
...Сегюру в усіх подробицях і відтінках пригадалася та розмова. Мовби й не збігло довгих, заповнених візитами, раутами, бесідами дванадцяти місяців. Він стояв біля вікна багато оздобленої ліпними прикрасами зали Зимового палацу і дивився, як пропливають мимо Невою плоскодонні барки з вантажем, як бурунять воду шестивесельні шлюпки. Він теж прибув на аудієнцію до Потьомкіна водою.
Дивно, але сам князь виявив таку люб'язність. Передав через управителя канцелярії Попова особисте прохання скористатися у своїй короткій подорожі до палацу його власним човном, який стояв уже неподалік на Неві. Сегюр охоче погодився. Йому навіть цікаво було відвідати президента Військової колегії у такий спосіб. У супроводі Попова він спустився до річки, і два молодих веслярі допомогли йому зійти на гостроносий, чимось схожий на венеціанську гондолу, човен.
Дужі матроси, напружуючи м'язи, що випиналися під грубими полотняними сорочками, зборювали могутню течію, і Сегюр, тримаючись рукою за оббитий червоною міддю планшир, відчув, як здригається під її нестримним напором обтічний корпус човна. Праворуч між деревами Літнього саду граф устиг побачити двоповерховий палац покійного вже імператора, який заклав це дивовижне державне місто і змусив їх, європейців, рахуватися з Росією, шукати з нею ділових стосунків і забувати про односторонні торгові вигоди.
І все ж таки торгівля з цією величезною державою була для Франції не тільки бажаною, а й необхідною. Сегюр давно переконався в тому, інакше чого й оббивав би оце пороги в Санкт-Петербурзі.
Коли підійшли до палацу, Попов, відіславши човна, провів Луї-Філіппа крізь анфіладу кімнат до знайомої вже приймальної зали і, чемно вклонившись, попросив зачекати. Сегюр не знав, як довго протримає його князь під дверима, і тому, стоячи біля вікна, збирався з думками. Зважував кожне слово, яке скаже Потьомкіну, підшукував переконливі аргументи. Прагнув вести гру чесно, без інтриг і крутійства, що так полюбляли деякі його попередники. Луї-Філіпп не хотів би опинятися у їхньому становищі, поділяти сумний фінал. Ще до від'їзду в Санкт-Петербург мав нагоду ознайомитися з таємним посольським архівом. І що ж узнав! Довірену особу короля при дворі імператриці Єлизавети шевальє Вількруасана за шпигунство було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці. Іншого посла Франції — маркіза Шетарді, котрий підступними діями намагався зіткнути Росію з Австрією, — оголошено persona non grata і з ганьбою випроваджено геть.
«Погано знали вони Росію, — думав граф, не відриваючи погляду від Неви, що сріблясто поблискувала під скупими променями осіннього сонця. — Не хотіли бачити в ній гідного партнера, жили давніми вигадками й химерами. І поплатилися». Ні, він не йтиме їхнім шляхом. У свої тридцять три роки дечого навчився. Та й час перебування у Петербурзі не змарнував. Зумів добитись прихильності багатьох сановних осіб. Відчував, як розвіюється поступово холодок недовіри, спокійніше ведуться переговори.
Чималі надії покладав у душі на таємного радника Безбородька. І не тільки через його особливе становище при дворі, наближеність до імператриці. Сегюр знав, у всякому разі здогадувався, що більшість указів і повелінь Катерини у зовнішніх справах виходять з-під пера цього вельможного малоросіянина. Олександр Андрійович справляв приємне враження як розумний і тонкий політик. Тримався невимушено, умів привабити співбесідника, вгадуючи якимось чином його бажання. Ніби читав потаємні думки. Це лестило графові і... непокоїло. Сегюр побоювався, аби проникливий гофмейстер не виявив передчасно його зацікавленості у справах Порти, що справді тримала імперію в постійному напруженні на південних кордонах. «Інакше, — розмірковував, — прощавай торговий договір. А з чим же тоді повертатися до Парижа?»
Ні, він, граф д'Ареццо, не звик зупинятися на півдорозі. Купецькі судна Франції будуть заходити в нові порти Росії на Чорному морі. Пора уже відтіснити знахабнілу Англію з торгових ринків. У останньому листі міністру Вержену він прямо написав (Сегюр майже дослівно пам'ятав ті рядки): «Ми перебуваємо у найвигіднішому становищі, щоб відкрити місця збуту французьких товарів для південних областей імперії, але не використовуємо своїх можливостей, маючи в Росії лише один торговий дім Рембера. Користуючись нашою безпечністю, Англія продає росіянам свої товари в кредит на вісімнадцять місяців, а коноплю, щогловий ліс, сало, хутра купує у них на чисті гроші».
Він запитував у Вержена, чи погодиться король для пришвидшення переговорів у Петербурзі прийняти правила озброєного нейтралітету, звільнити російські судна в Марселі від двадцятипроцентного збору, а також закупляти більше солонини й українського тютюну, в міцності якого особисто може поручитися. У Версалі не квапилися з відповіддю, і Сегюра дратувала млявість і байдужість королівських міністрів. Замислившись, не почув, як відчинилися різьблені, інкрустовані перламутровими пластинками двері, і до зали енергійно увійшов сам господар.
— О-о-о, Сегюр-ефенді! — пророкотав за спиною його розлогий бас. — Даруйте великодушно, графе, що змусив зачекати. Державні клопоти.
— Розумію, князю, — сказав Луї-Філіпп з серйозним виглядом, обернувшись на голос Потьомкіна, — на вас же імперія... — То була відплата за ущипливе «ефенді». — А що постояв трохи на самоті — не біда. Один наш філософ писав: хочеш бути послом — наберись терпіння.
Обидва разсміялися. Сегюр одразу ж помітив зміни, які сталися і в зовнішності, і в настрої Потьомкіна. Від попередньої вайлуватості, розхристаності, жовчності не лишилося й сліду. Князь був одягнутий у гаптований золотом, обвішаний орденами з діамантами фельдмаршальський мундир. Біляста, під сивину, з товстими крученими буклями перука доповнювала сановитість вельможі, про багатство і марнотратність якого ходили легенди у Петербурзі.
— Прошу вас, графе, — обняв Потьомкін за плечі Сегюра, вводячи до кабінету. Його масивне, перев'язане навскіс широкою стрічкою обличчя світилося привітністю господаря, котрий діждався нарешті бажаного гостя. — Їду в Новоросію, — кивнув на Попова і двох офіцерів у мундирах кавалергардського полку, що згортали розстелені на бюро, дивані, стільцях карти і схеми, збирали розкидані скрізь, ніби щойно по кабінету пройшовся вихор, різні папери.
— Бачу, готуєтеся серйозно, — завважив Луї-Філіпп.
— Це що, дрібниця, — недбало махнув рукою Потьомкін. — У намісництві он буде роботи. — Він схилився над Сегюром і, витримавши паузу, сказав повагом: — Її величність імператриця... виявила свою волю... здійснити подорож з великим двором... у південний край.
Луї-Філіпп уже чув від австрійського посла графа Кобенцля про намір Катерини відвідати нові міста на Чорному морі і колишню вотчину останнього кримського хана Шагін-Гірея, якого після повернення з Петербурга в Стамбул зустріли з великими почестями, а потім таємно вивезли на Родос і там задушили. Кобенцль обмовився, нібито цариця вирушає в подорож, щоб коронувати у Херсоні онука свого Костянтина, годувальницею якого була гречанка. Хоч Сегюр і не довіряв чуткам, усе ж негайно відправив термінову депешу на ім'я короля, у якій висловив думку, що такий крок імператриці може викликати небажаний рух на Балканах, прагнення греків, болгар скинути турецьке іго, внаслідок чого величезна Османська імперія почне руйнуватися у міжусобних війнах. Граф вважав, що цього допускати не можна. Однак слова Потьомкіна зовні сприйняв як приємну новину.
— Її величність уже визначила час поїздки? — запитав у князя.
— Государиня може прийняти рішення у будь-який момент, — ухильно відповів Потьомкін і, побачивши американський орден на грудях Сегюра, узяв його в руку. — Чудова штука, яка тонка робота! — прицмокував язиком. — Признаюся вам, графе, маю слабість до орденів. Коли перший отримав після бомбардування Сілістрії в турецьку кампанію... Кому я кажу! — театрально ляснув себе долонею по лобі. — Турки ж ваші підопічні. Вибачте, Сегюр-ефенді.
— Чому ж, князю, ви виконували свій обов'язок перед імперією, — незворушно відповів Луї-Філіпп. — А я виконую свій — відкрити шлях французьким товарам у ваші південні гавані.
— Браво, графе! — вигукнув Потьомкін, втупивши захоплений погляд у свого гостя. Затим підійшов до круглого столика, заставленого гранчастими квартами, наповнив великий срібний келих і одним духом випив його до дна. — Хочете квасу? — запропонував Сегюру. — Розкішний напій. Люблю дужче бургундського.
— Не дивина, — з ледь помітною усмішкою відповів граф. — Ваше мито на французькі вина досить високе.
— А на уральське залізо? На ліс? На хутра наші? — відпарирував Потьомкін. — Жодним екю не поступаєтеся. Як же за таких умов вести торгівлю?
— Спільна угода, ваша ясновельможність, допомогла б усунути чимало перешкод. Погодьтеся, взаємний обмін товарами вигідний як Франції, так і Росії. Сьогодні, коли стало можливим безпечне плавання Чорним морем...
— Ви так вважаєте? — сухо запитав князь.
— Я знаю умови вашого мирного договору з Портою.
— Ага, умови! — загримів Потьомкін. — Та султан спить і вві сні бачить, що Чорне море знову стало внутрішнім морем Османської імперії. Знаєте, графе, що сказав великий візир нашому послові Рєпніну ще у сімдесят п'ятому? Якщо Крим буде незалежним, а Керч і Єнікале залишаться під владою росіян, то він, бачте, не поручиться, що Кючюк-Кайнарджійський мир буде тривалим. Як вам подобається така заява, любий посол?
— Але ж відтоді, Григорі Олександровіч, — Сегюр уперше назвав господаря так незвично для француза, — минуло одинадцять років, а російські торговельні судна, по-моєму, й досі вільно плавають морем.
— Вільно. Поки ваші фортифікатори не укріпили очаківські бастіони, а англійські шкіпери не передали останні фрегати капудан-паші Гасану, — в'їдливо зауважив Потьомкін.
— Хіба Туреччина позбавлена права мати військовий флот? — Сегюр намагався обійти делікатну тему. — її морські кордони...
— За триста миль від Кінбурна. А турецькі шебеки нишпорять аж у Тендрівській затоці, навпроти фортеці, неначе в Золотому Розі. І це ще не все, — розпалювався князь. — Ми знаємо, що Гасан-паша має намір вивести усі свої кораблі в Чорне море. Ніяк не заспокоїться, єгипетський дервіш. Мало йому Чесменської ганьби! — грюкнув кулаком по стільниці, але підстрибнули з дзвоном важкі срібні келихи, глухо забряжчали кварти.
Луї-Філіппу пригадалися жартівливі правила для відвідувачів двірцевого Ермітажу, з якими він познайомився на останньому рауті в імператриці. У спеціальному параграфі, адресованому ясновельможному князю Григорію Олександровичу Потьомкіну, писалося: «Просять бути веселими, та нічого не ламати, не трощити, не знищувати й не кусатися».
Та гнів господаря улігся, щойно стих мелодійний дзвін потривожених келихів. Він знову обняв Сегюра за плечі і з безтурботним виглядом підвів до похідного шахового столика, на якому вже були розставлені чорні й білі фігури.
— Зіграємо?
— Аvec plaisir*, — відповів Луї-Філіпп. — Востаннє грав ще в Парижі.
— У такому разі ваш хід, пане посол, — припросив князь широким жестом.
До кабінету безшумно, як тінь, прослизнув лікар Потьомкіна Массо. Низенький, гостроносий, у чорному довгополому сюртуку, що мішкувато висів на його кістлявих плечах, він зовні скидався на дятла, котрий випадково залетів у це розкішне помешкання і не знає, як вибратися. Зупинившись біля дверей, Массо занишпорив маленькими колючими очима по всіх кутках, ніби шукав там якоїсь шпаринки, аби випурхнути на волю. Та, мабуть, не знайшов нічого, бо з розгубленим виглядом оглянувсь на двері, а потім, увібравши голову в плечі, забігав по кабінету, зазираючи то під диван, то за портьєри, то в камін крізь чавунну решітку.
— Що шукаєш? — не підводячи голови, запитав Потьомкін.
— Тебе, князю. Голос чую, а самого не бачу. Золото блищить, очі засліплює.
— То йди геть.
— Піду, ось тільки хід підкажу, бо сам не дотумкаєш. — Массо шаснув очима по шахівниці. — Коня бери, роззява, знадобиться в дорозі.
— Згинь, блазню! — незлобиво гримнув Потьомкін.
— Юпітер, ти сердишся? — хрипло засміявся лікар.
Сегюр давно вже чув про дивацтва Массо. Не маючи великого клопоту зі своїм вельможним пацієнтом, який рідко скаржився на здоров'я, він поступово опанував роль пересмішника і до сліз тішив князя влучними дотепами, жартами, каламбурами. Потьомкін і сам замолоду був мастак блазнювати, удаючи голоси інших. Плескали навіть, що саме через той дивовижний хист безвісний підпоручик несподівано вибився в камергери і ввійшов у найближчі стосунки з імператрицею. Тому і потурав лікареві, поблажливо ставився до його витівок, дозволяючи певні вільності. А гострий на язик, проникливий Массо не лише смішив. Нерідко потішався й над самим князем, під'юджував його, брав на кпини. І той змушений був терпіти, не ображатися. Хоча лікарю бували й непереливки.Із задоволенням (франц.). Потьомкін грав з якоюсь дивовижною недбалістю. Відволікав Сегюра сторонніми розмовами, нудився, позіхав, переставляючи одну фігуру, чіплявся обшлагом рукава за інші, і вони з хрускотом падали на підлогу. Массо, повзаючи на колінах, збирав їх, розставляв на своїх місцях. Та через хвилину-другу знову нахилявся, відпускаючи різні дошкульності на адресу незграбного рукава фельдмаршальського мундира.
Луї-Філіпп, здавалося, ще ніколи не почувався так безпорадно за шахівницею. Він нічого не міг збагнути, бо, хоча й старанно обдумував кожен хід, вираховував можливі атаки партнера, позиція його фігур арк ніяк не була втішною. На лівому фланзі виникла досить загрозлива ситуація. І, щоб уникнути передчасної поразки, Сегюр змушений був таки пожертвувати коня.
— Впряжеш, князю, цього огиря в свій візок — швидше опинишся в Новоросії. Там, мабуть, ще ж пам'ятають Грицька Нечесу, — відпустив шпильку Массо, шахраювато зиркнувши на Потьомкіна, бокаса підступивсь до Сегюра.
— А знаєте, чого мій хазяїн затіває увесь цей рейвах з поїздкою? Щоб розважитися, нудьгу прогнати і начепити на себе ще один орден. Ага, до тих тридцяти... Ні, ні, — замахав він руками, — сорока! А йому все мало, все мало...
Могутня шия Потьомкіна побагровіла, око вирячилось. Він згріб величезною п'ятірнею фігури і, перекидаючи шаховий столик, пожбурив їх у Массо. Лікар спритно ухилився і з реготом, що скидався на вороняче каркання, вискочив з кабінету.
— Уб'ю каналію! — гукнув йому навздогінці розгніваний князь і, спіткнувшись об шахівницю, скинуту на підлогу, сам голосно розреготався: — Бачили такого пройдисвіта? — розвів руками. — Усе зіпсував.
— Аиu соntraire**, — сміючись, заперечив Луї-Філіпп. — Ваш лікар, дорогий Григорї Олександровїч, нагодився дуже вчасно. Інакше б одному з нас довелось тугувато.

*Із задоволенням (франц.).
**Навпаки (франц.).

II

Коли стих приглушений товстими стінами палацу стукіт екіпажа французького посланника, Потьомкін зірвав із себе обтяжливий мундир, товсту напудрену перуку і, одягнувши з допомогою камердинера свій улюблений просторий халат, плюхнувся на диван.
— Що ж, продовжимо, душа моя, Василю Степановичу, — звернувся до Попова, котрий гортав на бюро папери, роблячи помітки в записнику. — Як ведеться підготовка до подорожі?
— Боюсь, ваша ясновельможність, не встигнемо до зими.
— Чому?! — різко запитав Потьомкін, міняючись на обличчі. — Ніяких зволікань допускати не можна. Запам'ятайте, государиня не відміняє своїх повелінь.
— Розумію, — схилив голову управитель канцелярії. — Я лише хотів нагадати вам, князю, що тільки на шляху до Києва потрібно облаштувати, — він зазирнув у записник, — сімдесят шість станцій з палацами і будинками для її величності, іноземних послів і двору. І на кожній треба мати п'ятсот, а то й п'ятсот п'ятдесят свіжих коней для дальшої подорожі, а всього, — зробив коротку паузу, — понад сорок тисяч. Я вже не кажу про фураж, дрова для опалення, харчові припаси, обслугу...
— Хай про те болить голова у пана гофмейстера, — одбувся байдужим тоном Потьомкін, наповнюючи квасом черговий кухоль.
— Граф Олександр Андрійович Безбородько саме й занепокоєний, — Попов ледь стишив голос, ніби хтось міг підслухати, — що витрати набагато перевищать виділену суму грошей, що ми не вкладемося у ті вісім мільйонів, які...
Князь ледве не похлинувся квасом.
— А-а, диявол! — лайнувся, відкидаючи кухоль, і, підхопившись з дивана, збуджено заходив по кабінету. — Виходить, тільки Потьомкін грабіжник, тільки Потьомкін оббирає казну! — гримів роздратовано. — А граф, бачте, занепокоєний! Не знає, де взяти грошей, коней, фураж! Так?! — наблизив до Попова перекошене зловтішною гримасою обличчя. — А я підкажу. Росія велика, людей у ній вештається до біса. Хай дають відкупну з тих губерній, через які не проїжджатиме імператриця. Копійок по... тридцять з душі. І графові піддані теж, — закивав головою. — У нього тільки в Полоцькій губернії до двох тисяч та в Малоросії, якщо не помиляюся, тисяч п'ять. Не менше.
— Нещодавно, ваша ясновельможність, і так уже збільшено подушний податок з селян на двадцять копійок, — нагадав Попов.
— А навіщо мужикам гроші, душа моя? — подивовано запитав Потьомкін. — Куди їх дівати? Взуття вони з дармового лика плетуть. Одяг теж домотканий. До їжі наш мужик невибагливий. Та піддані її величності вважатимуть за щастя прислужитися своїй благодійниці. Коли ще наша матінка-государиня знову вирушить у таку далеку путь!
Попов, схилившись над паперами, мовчки слухав пишномовні просторікування свого хазяїна. Знаючи його нестримний норов, боявся навіть заїкнутися, що губернії, якими промчить санний кортеж цариці, майже вщент розореш, а селяни доведені до крайнього зубожіння поборами і здирствами як з боку місцевих поміщиків, так і петербурзьких чиновників, котрі займаються обладнанням палаців, квартир і постоялих дворів для царського почту й челяді.
Кілька днів тому приймав чолобитну від трьох селян, які прибилися до Петербурга аж з-під Великих Лук. Старший серед них, сивобородий старець з виснаженим, землистим обличчям, побачивши його на парадному ґанку палацу, упав навколішки і почав слізно благати заступитися.
— Порятуй, благодійнику, — заговорив слабким, тремтливим голосом, — не допусти смертоньки лютої покривджених холопів твоїх. Передай сіятельному панові цидулу кострищенської громади, яка послала нас бити чолом.
Похмурий, ведмедкуватий мужик років сорока п'яти, що стояв позаду, потупивши давно не стрижену голову, вийняв з шапки, котру притискував до грудей, прим'ятий згорток жовтуватого паперу і мовчки простягнув старшому.
— Прочитай, благодійнику, — звів угору сповнені туги очі сивобородий, — тут усе прописано, дяк наш приходський корпів, усією громадою просили його.
У заяложеній багатьма руками чолобитній, написаній великими, незграбними літерами, йшлося про свавілля кострищенського поміщика Волосатова. За чималу мзду від петербурзьких розпорядників, які впали мов сніг на голову, скаржилися селяни, він звелів поруйнувати й розкидати їхні старенькі хати, що здавна стояли уздовж гостинця і давали притулок багатодітним сім'ям.
«Викинув напризволяще, — розбирав Попов дячкові кривульки, — не тільки мужиків і бабів, а й дітей немічних. Хорих не пожалів. А хто пручався, тих силоміць виштовхували і сікли до крівці батогами й різками. А Волосатов, гаспид лютий, ще й цитькав, мовчати велів, бо, хвалився, буцімто сама цариця до нього жалує в гості, тож йому все й дозволено. Може й до каторги упекти. А хати поруйнував, бо псували гостинець, тобто шлях битий, убогим виглядом, і негоже, кричав, гнівити царицю їхніми обшарпаними стріхами...»
«Як же нам жити? — в розпачі запитували селяни. — Домівок своїх не маємо, змушені шукати притулку у лісових хащах, як звірі дикі, коней приїжджі чиновники одбирають для вельможних гостей нашого пана Волосатова. Лишилося кілька шкап, та й ті тричі на тиждень запрягають у поміщицькі вози й сохи... Заступись за покривджених, убогих холопів, сіятельний благодійнику наш, не дай люциферу злому занапастити християнські душі», — благали кострищенські кріпаки.
Поки він читав те скорботне писання, старий, оглянувшись крадькома на своїх супутників — ведмедкуватого мужика, і худого, довгов'язого підлітка, що ховався за його спиною, шепнув їм, щоб теж ставали навколішки. Вони послухалися, упали ниць. Попова аж пересмикнуло. «Цього ще не вистачало», — подумав, уявляючи, як виглядає збоку вкупі з уклінними прохачами.
— Встаньте! — гримнув сердито. — Не в церкву прийшли, і я не піп. А папір ваш, — пом'якшив голос, — я передам князю.
Вже крізь вікно галереї побачив, як два здоровенних лакеї, котрі завжди огиналися біля парадного, погнали нещасних геть. Старший ледве волочив ноги у розтоптаних личаках. Його молодші супутники, — один, згорбившись і втягнувши кудлату голову в плечі, другий — зацьковано озираючись, — трюхикали попереду, аж поки розпашілі здоровані в лівреях не повернули назад.
Сумно було на душі в Попова. Не знав, як підступитися до Потьомкіна з селянською чолобитною. Гаразд, якщо тільки знехтує чи викаже невдоволення, а то під гарячу руку й знівечити може. Спалахував, як вогонь на сухій траві, не мав упину в страшній несамовитості. Хоча швидко й оговтувався, обм'якав своїм громіздким тілом, робився байдужий до всього, що хвилину-дві тому захоплювало до останку чи звихрювало гнів.
Василь Степанович, хоча й служив уже понад чотири роки управителем канцелярії президента Військової колегії, так і не збагнув до кінця, як поєднувалися в одній людині, співіснували між собою шляхетська зверхність, самозакоханість і дріб'язковість, хоробрість і боягузтво, воляча працездатність і неймовірна лінь... Міг цілісіньку ніч бенкетувати з гвардійськими офіцерами і ранком мати бадьорий вигляд. Проспавши ж до полудня, вигліідав змореним, кволим, не брався ні за яку роботу. Без причини впадав у розпач, мордувався сам і не давав спокою іншим. Коли ж обставини вимагали рішучих дій — безтурботно розкошував з наближеними. Був невибагливий до їжі, власної зовнішності і вередливий, як розбещене п'ятирічне дитя: іноді буквально вимотував душу з камердинерів, одягаючись для виїзду чи аудієнції.
Та найбільшого клопоту Василю Степановичу завдавали необмежена марнотратність і скупердяйство Потьомкіна водночас. Ніколи не забути йому розкішного бенкету, влаштованого князем у щойно подарованому імператрицею Анічковому палаці. Господар, як і завжди в таких випадках, був у піднесеному настрої, розповідав потішні історії, які траплялися з ним особисто, і під загальний регіт гостей копіював голоси відомих усім петербурзьких сановників. Лакеї безшумно подавали до столу вишукані страви, білі й червоні французькі вина. З хорів линула музика. І коли в позолочених канделябрах, що нагадували пагони чудернацьких рослин, запалили свічки, до бенкетної зали було урочисто внесено кришталеві чаші з... діамантами. Стихли розмови, сміх, жарти. Вишколені, незворушні музиканти перестали вести розпочату мелодію, стежачи згори, як спалахує холодними іскрами у світлі багатьох вогнів коштовне каміння. Навіть гості, яких важко було вразити багатством, коштовностями, не могли погамувати свого подиву, коли господар, взявши золоту ложку, почав обходити придворних дам і власноручно наповнювати діамантами їхні бокали.
— Любимчик нашої імператриці може дозволити собі таку розкіш.
— А чому ж, кажуть, що тільки одні озера в Криму дають йому триста тисяч річного прибутку. А маєтки, рудні, фабрики... — почув тоді Попов ледь приглушені голоси (стояв за колоною, і його не помічали).
— То все дрібниці, — заперечив перший. — Казну потрошить. Думаєш, усе оте з власної кишені? За власну копійку у церкві вилається. Кажуть, тільки петербурзьким візникам заборгував дев'ятнадцять тисяч.
— І сходить з рук.
Попов одійшов убік. Не мав бажання дослуховувати світські пересуди. Ситий донесхочу подібними розмовами. Петербурзький банкір Сутерлянд за карк бере, вимагаючи повернення Потьомкіним півмільйона карбованців. А як впливати на князя, коли він, не знаючи ліку боргам, залюбки викреслює їх зі своєї пам'яті. «Забуває» повертати навіть казенні гроші. А їх!.. Краще й не згадувати суму. Знав: Катерина потурає усім забаганкам свого новоросійського намісника. А віy з шкіри пнеться, аби догодити «мамі».
— То що мовчиш, душа моя? — прогучав здивований бас Потьомкіна. — Невже слух утратив?
— Бог милував, ваша ясновельможність, — вибачливо усміхнувся Попов. — Думав.
— Про що? — свердлив князь його своїм гострим оком.
Вертілося на язиці сказати про селян з-під Великих Лук, про безчинства поміщика Волосатова і чиновників петербурзьких, розповісти, як вони знущаються з людей, руйнують їхні житла, прирікаючи на голодну й холодну смерть. Вже й чолобитну дістати намірився з-за вилоги рукава, та, глянувши в напружене обличчя Потьомкіка, побачивши у його могутній правиці масивний кухоль з квасом, мимоволі опустив руку. Не того чекав князь від управителя канцелярії. Одній меті, одній справі, яку заповзявся вивершити, скоряв думки, волю і дії всіх, над ким мав владу, хто обертався у колі наближених. І не прощав, коли відволікали його. Хіба важили щось порівняно з будівництвом портів, верфей, кам'яних палаців, переміщенням тисяч людей на нові землі — руйнування трухлявих, скособочених хат, які й самі б упали колись, біди затурканих кріпаків? Йшов до своєї мети вперто й не опускав очі долу, навіть якщо й наступав на когось.
— Так про що ж мислі твої? — запитав настійливіше.
— Хіба мало такого в підготовці до подорожі, ваша ясновельможність, над чим слід добре подумати? — ухильно відповів Попов.
— Хитру-у-єш, — незлобиво посварився Потьомкін пальцем. — А втім, твоя правда. Треба все обдумати, все передбачити, душа моя. — І одразу ж почав розпитувати, чи прибули архангельські майстри до Кременчука, як ведеться спорудження галер у Смоленську, чи познайомився він з планом і кресленнями соборної церкви в Катеринославі, яку проектує архітектор Моретті?
— Повелів я збудувати її за розмірами собору святого Петра в Римі. Тільки на аршинчик довшою, — сказав із самопогордою. — Уявляєш, яке громаддя підніметься над Дніпром!
— Ніколи, Григорію Олександровичу, не доводилося бувати в Римі, — розвів руками Попов.
— І не жалкуй, душа моя. Катеринослав стане другим Римом, Афінами Новоросії, а можливо, й усієї імперії. Місто розкинеться на величезній території — в триста квадратних верст. Його прикрасять палаци, собори, тріумфальні арки, вулиці будуть замощені гранітною бруківкою, а на Дніпрі, — розгортав перед Поповим свій фантастичний план, — збудуємо найдовшу в Росії пристань з митницями і пакгаузами для купецьких товарів з усієї Європи.
Захопившись, говорив про суконні і шовкопрядильні фабрики, університет і музичну академію, які має намір заснувати у майбутньому місті.
— Збудуємо училища для майстрових, школи, де навчатимуть живопису й архітектури, притулок для інвалідів, лавки, — загинав пальці.
Князь скромно промовчав, що неподалік майбутньої церкви, котра має затьмарити своєю величністю головний храм папського Ватікану, вже кілька років зводиться його власний палац з розкішним зимовим садом, гротами, фонтанами і що на те будівництво затрачено левову частку грошей, асигнованих казною для нового міста.
Василь Степанович повернувся до свого помешкання у лівому крилі палацу майже опівночі. І хоча почував утому, за звичкою став переглядати «Санкт-Петербургские Ведомости». Прочитав про смерть прусського короля Фрідріха Єдиного, що сталася внаслідок простуди на сімдесят п'ятому році життя. Писалося, що у свої передсмертні хвилини в потсдамському палаці Сан-Сусі король нібито прошепотів: «Я втомився правити рабами». В газеті повідомлялося також, про посилення військового флоту Османської імперії і прибуття англійської дипломатичної місії до Стамбула.
Пробіг очима кілька оголошень. Пропонувалися на продаж жеребці, корови, гончі пси, малосольна осетрина (астраханський купець Халдєєв), ліссабонські помаранчі і грецькі оливки. Смоленський поміщик Гірін обіцяв чималу винагороду за впійманих утікачів-селян, «особливо за парубка двадцяти двох років, світловолосого, два аршини, шість вершків зросту».
«Пишуть з Лондона, — прочитав з подивом, — що дехто показує там за гроші свиню, яка є чудом дотепності й вченості. Знатні особи і низького стану люди товпляться, щоби за один шилінг мати задоволення поговорити з сією дивовижною свинею. Хоча ми багато чули й читали про вчених свиней, але з сією чотириногою жодна не може зрівнятися. Вона пророкує і відгадує загадки. Переказують, — не міг повірити написаному Попов, — що свиня запрошена в Оксфорд, щоб там вирішувати деякі важливі питання, про які вчені мужі досі не дійшли згоди».
Художник-швед Бенжамен Патерсен вказував адресу на Васильєвському острові, за якою всі бажаючі могли замовити у нього картини і малюнки. Поруч великими жирними літерами було надруковано, що у Київській губернії продається маєток разом з дворовими і селянами-кріпаками. Хазяїн повідомляв, що останніх можна купувати як сім'ями, так і нарізно.
Попов напружив зір, бо літери чомусь заворушилися і почали розповзатися по газетному аркушеві, як мурашва. «Сім'ями і нарізно», — повторив він, відшукуючи слова, які запам'яталися, та вони розпливалися перед очима сірою, безформною плямою, і незмога було виділити у ній бодай одну літеру.
О дев'ятій ранку слуга Попова, відставний солдат Онисим поклав на кавовий столик свого господаря складену вчетверо записку. У ній було всього три слова, написаних знайомим розгонистим почерком: «Збирайся, їдемо. Потьомкін».

III

Андрій мандрував понад Дніпром другий тиждень і мовби повертався в своє дитинство. Не думав, що чекає його попереду, які несподіванки й прикрощі готує доля. Скорявся дужій силі, котра штовхала його вперед, вабила у рідні степи, на Буг, до моря, про яке так гарно вмів розповідати Суперека. Можливо, сподівався побачити й самого дядька Ілька чи бодай натрапити на його слід? Хто знає. Боявся навіть собі признатися в тому. Скільки води збігло, як круто усе повернулося на цій землі. Розбурхалася вона. У безлюдному степу з'явилися маєтки колоністів (слух нерідко ловив чужу мову), задиміли гути, тартаки, побільшало вітряків і водяних млинів. Курними шляхами тяглись на південь довжелезні валки підвід, вантажених лісом, бутом, червоною, аж вогнистою, цеглою. Траплялися хури у супроводі конвою. «Мабуть, з якоюсь цінною поклажею», — догадувався Чигрин. Чув від перехожих, з якими випадало здибуватися в дорозі: будуються великі міста в гирлах Дніпра, Бугу. А найбільше, казали, ніби десь тут, поблизу.
Втомлений, зголоднілий (з самого ранку не було ріски в роті), і не помітив одразу маленької скособоченої мазанки, що, мов ластів'яче гніздо, тулилася до глиняної кручі. Йшов берегом, призбируючи сухий плавник для багаття, аби не заклякнути уночі, як почув майже над головою неголосний оклик:
— Гей, парубче, чого хату минаєш? Ніч же йде.
Чигрин зупинився, звів догори очі. В улоговинці між двома горбами, порослими ріденьким чагарником, видшлася людська постать. Жар люльки висвітлив на коротку мить темне, вкрите сивою щетиною обличчя, довгі обвислі вуса. Запахло гіркуватим тютюновим димком.
— Чого ж стоїш? — знову подав свій голос чоловік, притримуючи рукою люльку. — Може, заночувати ніде, то видряпуйся сюди. Під стріхою — не під небом. І дрівця неси, раз назбирав. Юшку зваримо.
Тримався і говорив упевнено, ніби вже все знав про Андрія і чекав тільки, коли той з'явиться під кручею, щоб погукати до себе. Чигрин не став опинатися. Хапаючись руками за кущі дроку і нехворощі, подерся вгору крутою, ледь помітною у присмерках стежкою. Діставшись улоговини, побачив вище на пагорбах якесь руйновище. У напіврозвалених стінах зяяли отвори дверей і вікон. Місцями із заростей колючого татарнику і дерези випирали обвуглені уламки дощок і сох. Звідти віяло пусткою, цвинтарем. І якби не спокійний, доброзичливий голос, що пролунав до нього згори, не білені глиною стіни приземкуватої хатини під очеретом, Андрій і на коротку б мить не зупинився біля німого згарища, яке своїм похмурим виглядом навіювало моторошні думки.
— Не бійся, підходь ближче, — сказав чоловік, помітивши Андрієву нерішучість, — тут, крім нас з тобою, — жодної живої душі, ні з ким і словом перекинутися, живу самітником.
Зблизька він виявився жвавіший, ніж здалось Чигринові. Дістаючи сивою головою до грудей парубка, поторгав своїми чіпкими руками його круті плечі.
— Ото козак! — захоплено зблиснув у сутінках білками очей. — Давненько вже таких не стрічав, хіба що замолоду. Тільки коли ж то було, страшно згадувати!
І відразу ж почав розпитувати Андрія, чи давно в дорозі, куди мандрує? Його смагляве до чорноти, горбоносе обличчя напружилося, коли Чигрин сказав, що має намір побувать на Гарді, а якщо вдасться, то і на Ягорлику, про який тільки чув від дядька.
— Послухай старого Данила Журбу, — порадив, ладнаючи вогонь. — Не дивися, що доживаю свого віку на попелищі. Потерло мене життя, мов на кам'яних жорнах, багато чого навчило... — Він припалив від люльки жмуток сухої трави, встромив його під купу хмизу і, роздмухавши полум'я, обернувся до Чигрина: — Не ходи на Гард. Нема його. Поруйновано всі хутори рибальські, а землі цариця роздала своїм рудим німчикам. Поткнешся — так в ярмо і запряжуть.
— Вже запрягали, — сказав Андрій. — Воно тепер скрізь однаково. Від своїх ледве шкуру порятував.
— Атож, і свої, землячки наші, розперезалися, — погодився Данило. — Дорвалися чинів і шматують степ, як блават на онучі. Усе їм мало. Людей привласнюють, мордують, мов нехристи.
— А чого ж терпимо, чого ж шиї свої підставляємо під хомути? — сердито кинув Чигрин.
Данило промовчав. Підклав хмизу в багаття, приладнав на рогульках закіптюженого чавунчика.
— Ріденька юшка сьгодні вийде, — перевів розмову на інше. — Та вже звиняй, обминала риба мою мережу, тільки й заплуталося зо два линки.
Андрій дивився на червонясті язики полум'я, вдихав лоскітливий запах юшки і думав, чи не сниться йому усе, як почув глухуватий голос Данила:
— Питаєш, чого терпимо? А куди ж плотві проти щук? У них сила. Хоча... — він примружено подивився на Чигрина, — і щукам бувають непереливки. Бачиш оте камінюччя обсмалене? — кивнув через плече. — А яка садиба стояла! Хороми. Панський будинок, стайні, комори, два млини водяні. І все з димом пішло до дідька лисого.
— Підпалили, чи як? — поцікавився Андрій, підсовуючись ближче до Журби.
— Авжеж підпалили, такого півня пустили, що аж у Дніпрі шкварчало. І по заслузі, — додав жорстко. — Не будь скаженою собакою, хоч ти й поміщик, хазяїн.
— А звідки ж він? — запитав Чигрин.
— Та ніби тутешній, Лавренко чи Равленко, біс його знає, що за поріддя...
— Дуже суворий?
— Не доведи господи! Я борошно лантухами на своєму горбу пиряв від млинів до комори, по крутизні. Так, віриш, передихнути не дозволяв. Носи, поки не впадеш, дух не випустиш. Ну як, питається, далі жити було? Ось і викресав хтось пучок іскор опівночі. Як узялося все полум'ям, думали, згорів і пан зі своїм кодлом, оддав-таки чортові душу. Дим стовпом, вогонь аж гуде. До маєтку не підступитися... А він, собачий вилупок, уцілів, — розвів руками Данило. — Сказано ж, нечистому і в пеклі холодно.
— І що, знайшли паліїв?
— П'ятьох у сирій ямі згноїли, — похилив Журба сиву голову. — Винних чи безвинних — ніхто не знає. А Равленко ще зліший став. Бігав як несамовитий. Заповзявся будувати новий маєток. Ще більший. На згарищі. Ото вже справжня каторга настала! Увесь день жнеш, косиш чи ціпом махаєш на гармані, аж кістки ломить, а увечері женуть сосни, дуби валити, колоди обстругувати або в глинище за три версти звідси. Віриш, світу білого не бачили.
— Невже відбудував? — подивувався Чигрин, поглядаючи на густе плетиво дерези.
— А то ж як! Діброву за Хрящуватою могилою звів начисто. Майстрів різних аж із самого Києва навіз. Колотилися на оцих горбах до самого різдва. Гибіли на морозі, недоїдали... Згадувати сумно. А куди подінешся?
Журба зняв з рогульок і поставив перед гостем чавунчика з юшкою.
— Їж, поки не вичахла, — розворушив патичком жар, що пойнявся вже сивим попелом, і усміхнувся якійсь своїй думці.
— А весною, коли вже убула вода в Дніпрі і почали сіяти хліб, — заговорив ніби сам з собою, — нове помістя зайнялося так, що вже й гасити його було зайве — з усіх боків. Горіло два дні і дві ночі, сажа вгорі літала, мов зграя чорних ворон.
— Згубили-таки поміщика? — з надією в голосі запитав Андрій.
— Де там! Знову вислизнув! Така погань ні у вогні не горить, ні у воді не тоне. Балакали, правда, що околів начебто тієї осені — від злості. А синок (викапаний батечко) прокляв це місце на віки вічні. Селян своїх розпродав геть, а сам ніби подався кудись на Буг. Там, кажуть, землі ще більше.
Чигрин слухав розповідь Журби, а в самого перед очима оживало власне життя: виснажлива робота в поміщицьких маєтках, сутички, втечі, поневіряння. Чого тільки не зазнав він за свої короткі двадцять п'ять років! Може, через те, міркував, і доводиться страждати, що не мовчав, коли бачив несправедливість, ніколи не дозволяв принижувати власну гідність.
— Отож і не раджу я тобі, парубче, з'являтися на тому Гарді, — світив у темряві жаринкою люльки Данило Журба. — Боронь боже потрапити на очі Равленковому синку чи зайдам ненажерливим.
— А куди ж мені, в монастир? — запитав Андрій, із сумом згадавши свого товариша.
— Авжеж, з твоїми в'язами тільки поклони бити, — почув уїдливе. — Хочеш, лишайся тут.
— На заклятому місці? — у свою чергу підколов Чигрин.
— Кому закляте, а кому й святе, — не одразу відповів Журба. — Мені тут віку доживати, а ти — вільний козак. І знаєш, що я тобі скажу, хлопче? Рушай до Грицька Нечеси, не пожалкуєш.
— Щось не пам'ятаю такого, — наморщив лоба Андрій.
— Ось тобі й маєш! А ще, хвалився, що з козаків, — здивувався Журба. — Хто ж на Січі про Грицька не чув, заступника нашого!
— Стривайте, діду, чи не про Потьомкіна згадуєте? — ніби просвітліло Андрієві.
— Потьомкін — то для панів великих, графів там і князів з Петербурга, — сказав Журба. — А в нашому Кущівському курені він значився як козак Нечеса, вірний товариш...
— До-о-брого товариша ви собі знайшли, — не стримався Чигрин, — що від Коша й сліду не лишив, навіть свій курінь до ноги знищив, а козаків панам роздав. Ото заступничок!
Данило ніби гарячого сьорбнув зопалу. Хотів одразу відповісти Андрієві, та тільки безмовно шіямкав губами.
— І хто тобі, парубче, наплів дурниць? — сказав нарешті ображено. — То ж Текелія, єнірал царицин, Січ поруйнував. Сам бачив, як його військо трощило курені наші, як в'язали і кидали до пушкарні усіх, хто мав зброю і захищався.
— А Потьомкін мовби й не знав того? — гамуючи в собі обурення, кинув Андрій.
— Хто ж би йому сказав? Та Грицько б умить прискакав на Січ. Обкрутила його цариця круг пальця, військо аж з турецьких земель послала, потайки від Нечеси.
— Потайки?! — Чигрин почував себе ошуканим. Ніяк не міг збагнути: кепкує з нього Журба чи й справді вірить у власні байки. — А хто прогнав козацьку депутацію, хто кричав Головатому, що Січ — як більмо на оці й не може далі існувати?..
— Чого тільки не бовкали, а ти слухав, — черкнув його білками очей Данило, і Андрієві аж не по собі зробилося від того погляду. «Невдячний, — картав себе подумки, — з тобою повелися по-людськи, дали притулок, нагодували, чого ж перечиш старій людині, чого затявся, ніби сам їздив у Петербург з тією депутацією? А де ти був, що знаєш?»
Вмовк і Данило. Сидів, згорбившись, над згаслим уже багаттям, і Чигрин, щоб хоч якось затерти свою провину, запитав примирливо:
— А де ж тепер шукати того Потьом... Грицька Нечесу? — виправився він.
Журба підвів своє яструбине обличчя, зблизька подивився в очі Андрієві, ніби саме в них мав знайти відповідь.
— Де ж йому бути, годувальнику нашому, як не тут, на Дніпрі? — прошепотів з таємничим виглядом, і в Чигрина відлягло від серця — не образився старий запорожець.
— Укріплення будує? — запитав, наслухавшись уже про зміни у придніпровських степах. — Атож, укріплення, — кивнув Журба і, змовницьки озирнувшись, знов наблизив циганське обличчя до Чигрина:
— Бачу, тобі можна довіритися, хлопець ніби надійний. Січ наш Грицько відновлює. Тільки не на Підпільній, а ближче, у Кодацькій паланці, перед порогами, на високих кручах.
— Січ?! — не повірив Андрій своїм вухам. — Та Катерина ж заборонила й назву її вимовлять. Хіба б же Потьомкін, е-е... Нечеса пішов супроти?
Журба подивився на нього з поблажливою усмішкою.
— То ж таємно робиться, хіба не второпаєш? Грицько запевняє царицю, що кам'яниці мурує, палаци для неї, єніралів, графів усяких, а тим часом курені ставить, вали насипає, щоб ніяка сила їх не взяла. І козаків під свою руку скликає з усіх усгод. У військо січове. Тільки про це, — Журба стишив голос до шепоту, — нікому анічичирк. Біда буде, якщо цариця дізнається.
Все сплуталося у голові Чигрина. Такого сум'яття душевного не відчував, здається, скільки й жив. «Невже то правда, — млоїлася думка, — що на землях Коша Запорозького відродиться козацька вольниця?» Великий брав сумнів. Тієї вольниці й за нової Січі катма було. Пам'ятає, як ходив, мов на налигачі, у зимівчан. А тепер, коли старшина землю привласнила, учепилася в неї, як рак у вершу, то чи випустить, чи миритиметься з новим Кошем? Важко було повірити. Сумнівався і в добрих намірах Потьомкіна — Грицька Нечеси. Чув від багатьох людей, як цариці він догоджає, волю її виконує. Чи стане бити горшки через сірому козацьку? Загадав йому загадку старий рибалка.
— Ходімо до хати, парубче, — обірвав заплутану ниточку його думки проникливий Журба. — Ранок мудріший вечора.
На світанку Данило перевіз Андрія своєю довбанкою на правий берег Дніпра і, припнувши човна до підмитого кореня старого осокора, підвів гостя до забур'яненої дороги, яка збігала з кручі до самого берега.
— Бородулін шлях, або Громовий брід, — пояснив Чигрину. — Тут ще за моєї пам'яті козак Левушківського куреня Грицько Бородуля перевіз тримав. Громом його вбило на човні. Відтоді ніхто й не їздить цією дорогою, обминають, вище переправляються, хоч там і берег крутіший, і чорториї у воді. Бояться, що спалить.
— Ви ж не боїтеся, — сказав Андрій.
— На восьмому десятку літ? — стенув плечима Журба і, помовчавши, зронив тихо: — Хто з вогнем побратався, того громом не вб'є.
Андрієві мов іскра зблиснула перед очима.
— Так Равленків маєток... ви?
— Ніхто не знає, — ухилився Данило. — Росте чортополох, і дідько з ним.
Чигрин не став допитуватися. Бачив, як важко старому підійматися вгору, та не хотів розраювати його, аби не вразити гордість.
— Підеш цією дорогою, — нарешті зупинився Данило, — аж до могили Три Брати. Її здалеку видно. Там три брати у сторожі з татарами билися. Двадцять нехристів бусурманських на смерть скололи. І самі головами наклали. — Журба помовчав, віддихуючись. — Сам би рушив з тобою, та ноги уже не носять. Старість навідалася, до землі гне. Пройшов мій вік, як батогом хляснув. Хоч я й пручаюся, — засміявся, проганяючи смуток з обличчя. — А ти не затримуйся, йди, — підштовхнув Андрія вперед. — Біля могили візьмеш уліво, на хутори, а там розпитаєш дорогу, язик і до Києва доведе.

IV

Скільки ж він пробув разом з Журбою, думав Чигрин, міряючи степові версти, — кілька годин, якщо не рахувати сну, а прощалися — і клубок щемкий до горла підкотився. Немов близького, давно знайомого залишив у тій мазанці біля згарища. Може, тому розхвилювався, що нагадав йому старий чимось Ілька Супереку, незабутні рибальські зорі на степовому Бузі? «А що, як повернувся дядько Ілько з турецького походу й знову осів на Гарді? — підстьобував розбуджену уяву. — Живе самітником, як і Данило, а я мандрую бозна-куди». Та хоча й дорікав собі в легковажності (хіба ж міг повірити в якусь казку), не звик зупинятися на півдорозі. Знову викликав долю на герць.
Поминувши Три Брати, Чигрин, як і радив Журба, звернув ліворуч, і його очам відкрився широчезний луг, густі, перезрілі трави якого утворювали хвилястий килим, посріблений памороззю нічної роси. На всьому обширі лугу зеленіли дубові переліски, сивими хмарками купчилися у лощинах верболози, вишнево-багряним вогнем полум'яніли крони молодих берестів.
Андрій зійшов зі шляху і попрямував навпростець, по росі, вдихаючи терпкі осінні запахи трав, зів'ялого листя, пізніх ягід ожини, що плелася у затінку між деревами.
Попереду широко розкинув гілля могутній дуб, який, мабуть, уже закільцював у своєму стовбурі не одне століття. Дуб ріс окремо серед лугу, і його розгалужена крона здавалася рясним гаєм.
Милуючись велетенським деревом, яке гордо височіло серед безмежжя трав, Чигрин і в собі відчув якісь нові сили, бадьорість. Ніби свіжа кров уливалася в його жили. Ноги не брала втома, трунок осіннього різнотрав'я легко паморочив голову, і весь світ здавався гарним, лагідним, благословенним, як оцей мальовничий луг, як безхмарне небо над головою, як переліски, що вже просвічувалися наскрізь рожевими сонячними променями.
Він впізнавав серед нескошених трав і бузкові дзвіночки, і непоказні голівки матері-й-мачухи поруч з вогнистими квітами жовтцю. Брів, як водою, шовковистою тирсою, слухаючи її м'який шелест.
Густа тінь затулила сонце, стовпом перетнула землю. Чигрин ніби аж спіткнувся об неї. Підвів обличчя і... застиг вражений. Сажнів за п'ять попереду в оточенні молодих дерев чорніло обвуглене громаддя старезного дуба. Мабуть, у його верхівку під час нічної грози влучила блискавка, і височенне дерево (Андрій чітко уявив собі ту моторошну картину) спалахнуло, як гігантське багаття, осяваючи весь простір тріскучим синюватим полум'ям. Його товстий, у кілька обхватів, стовбур вигорів усередині і, зламавшись біля самого кореня, безпомічно завис на сучках уцілілих дерев.
Чигрин розгублено дивився на спаленого дуба, і здавалося, що його вугільна чорнота вповзала у саму душу, затьмарювала світлий ранок. Плутаючись у густій полеглій траві, Андрій одійшов геть від сумного, як цвинтар, місця і невдовзі побачив, що луг кінчається.
За останнім переліском виднілося напівзоране поле. Дві пари волів повільно тягли цілиною важкого плуга. Затуплене чересло з хрускотом розривало жилаве коріння трави. Залізний леміш скибу за скибою краяв дернину, лишаючи за собою чорну борозну. За плугом, упираючись руками й грудьми в чепіги, горбилося двоє чоловіків, один з них — хлопчак.
— Переліг? — запитав Андрій, привітавшись.
— Сам не бачиш? — блимнув на нього з-під лоба стрижений у кружок селянин, що ступав ближче. Його широке, вилицювате обличчя почервоніло від напруги, тоненькі струмочки поту поблискували на скронях. — 3 ніг падаємо. Воли он і ті пристали.
— Казав же вам, не спішіть, весною земля м'якша, — подав голос хлопчина.
— Багато знаєш,— кривлячись від болю, розпрямив поперек старший. — Весною поземельне відроблятимемо. В економії. А тут хоча б ралом устигли поскородити перед сівбою. «М'якша», — передражнив хлопця. — Аби перечити батькові. Гей, ледащі! — гримнув на волів, що зупинилися, роздуваючи спітнілі боки.
Андрій не став мозолити очі заклопотаним орачам. Курний путівець привів його до економії — невеликого хутора з господарськими будівлями і гарманом. На утрамбованому й змащеному глеєм майданчику кілька чоловіків обмолочували ціпами жито. Жінки в'язали околот у снопи й рівненько складали біля комори. Поруч молотили ячмінь. По розстелених снопах без перевесел водили трійку коней. Довгий канат, один кінець якого кріпився до штельваги, а другий — до стовпа, вкопаного посередині гармана, поступово вкорочувався, і коні змушені були робити менші й менші кола. Їх ковані копита м'яли солому, трощили колоски. Руді скалки полови всіяли полотняну сорочку, заплуталися у розкуйовдженій чуприні хлопчака-погонича. Бід гармана йшов теплий хлібний дух, і Чигрин, знудьгувавшись за роботою, попросив хлопчака дозволити йому пройтися з кіньми коло-друге.
Перехопивши віжки, він одразу ж побачив, що штельвага підтягнута дуже близько і б'є коней по ногах. Завчено оглянув збрую, розпрямив укорочені посторонки, і коні, відчувши полегкість, пішли бадьоріше, здіймаючи копитами золоту куряву.
Захопившись, Чигрин не звертав уваги на чоловіка, що підійшов до гармана й пильно спостерігав, як він уміло веде упряжку, як розпашілі коні слухаються його руки, коло за колом наближаючись до середини майданчика. Кілька разів чоловік нахилявся, ворушив солому, перевіряв, як обмолочено колоски, і, вдоволений, знову стежив за незнайомцем. Дочекавшись останнього кола, сам підійшов до Андрія.
— Вперше бачу такого завзятого робітника в своїй економії, — сказав доброзичливо. Був майже ровесник Чигрина, широкоплечий, з тужавим рум'яним обличчям. Цупке, коротко обстрижене волосся на голові, прямий ніс, тверде, різко окреслене підборіддя видавали в ньому людину енергійну, вольову.
— Душу захотілось відвести, — ніяковіючи, сказав Андрій. — Коней люблю.
— Бачу, тямиш в роботі. Ячмінь вимолотив чисто. І упряж привів до ладу.
— Що ж там приводити? — стенув плечима Андрій.
— Не кажи, діло знаєш. А мені такі люди в економії до зарізу потрібні.
— Я випадково... — почав було Андрій.
— Он скільки землі, — мовби й не почув тих слів чоловік, — а обробляти нікому. Луг — три з половиною тисячі десятин — так цього разу і не скосили.
— А ви... — зам'явся Чигрин, — хто будете? Хазяїн?
— Угадав. Поміщик. І беру тебе, — він зробив паузу, — стайничим. Зайди до економа й скажи йому, що я так розпорядився. Хай проведе на конюшні, в лимарню, він знає куди. Сьогодні ж і починай.
Чигрин аж сторопів від несподіванки. Сам думав найнятися на тиждень-другий, щоб підгодуватися, приробить на дорогу. Та він і в гадці не мав лишатися назавжди в поміщицькій економії. Навіть стайничим. Знову шию в ярмо? Після того, як ледве випручався? Ні, хай тутешній поміщик шукає собі когось іншого. Його влсе не заженеш на слизьке.
— Даруйте, — чемно вклонився він, — не випадає мені лишатися. Дорога далека.
Насторожувала невідчепна ласка молодого пана, його поспішність і самовпевненість. Розпорядився, бач, як своєю власністю.
— Відмовляєшся?! — уп'явся він у Чигрина сірими з зеленкуватим відтінком очима. — Від такої роботи? Да-рем-но. Подумай. Через рік-два економом будеш.
— То не по мені шапка, — стримано відповів Андрій.
— Чому не по тобі? — здивовано перепитав поміщик, відкинувши назад лобасту голову. — Молодий, розторопний, дужий, — перераховував достоїнства Чигрина. — А люди силу поважають, коритимуться.
— Не звик я попихати іншими, — відмагався Андрій.
— Навчи-и-шся.
— Душа не лежить.
Рум'яні щоки молодого пана неначе вицвіли, жваві очі пригасли.
— А може... ти утікач і боїшся погоні, ка-а-ри? — запитав, навмисне розтягуючи слова.
— Нічого мені боятися, — з гідністю відповів Чигрин. — Я не грабіжник, не злодій і вільний у своїх діях.
Він жалкував уже, що спокусився роботою на поміщицькому гармані, що не утримався, побачивши розпалених коней, до яких ніколи не був байдужий. «Надала ж мені лиха година! — картався подумки. — Пройшов би мимо економії — і не довелося б тепер пояснювати, хто ти і звідки». Та поміщик, на превеликий подив, не став прискіпуватися.
— Люблю норовистих, — сказав задьористо, мовби й не чаїлася щойно підозра в його очах. — Жаль, що не лишаєшся. Та я не силую. Вольному — воля. А надумаєш, — торкнувся бугристого плеча рукою, — приходь. Я запам'ятаю тебе.
Шурхаючи м'якими юхтовими чобітьми в обмолоченій соломі, пружинисто подався через гарман до стайні, де на нього чекали ресорні дрожки з кучером на передку.
Андрій теж пішов, тільки у протилежний бік. Аж не вірилося, що так легко відпустив його заповзятливий поміщик, і знову перед очима широкий степ, дороги, які належать йому, відколи й пам'ятає себе. Радіючи волі, забув і про економію, і про халепу, у яку ледве не вскочив. Бачив на обрії якісь дими і думав, що, можливо, там, серед людей, скоротає ніч, роздобуде окраєць хліба. Звідки ж нашому подорожньому було знати, що і нічліг, і вечеря йому вже забезпечені. Не такі, як хотілося б, та чи завжди хисткі човники наших прагнень прибиває до сподіваного берега?

Біля стайні на молодого пана вже чекав пристаркуватий економ. Догідливо схилився усією щуплою постаттю. Круглі мишачі очі улесливо позиркували з-під ріденьких рудуватих брів. Обличчя поміщика пересмикнулося бридливою гримасою. Погляд став жорсткий.
— Знаєш повеління намісника нашого князя Григорія Олександровича Потьомкіна? — запитав, не вітаючись.
— Як не знати. Посланці його сіятельства зачитували допіру, — сказав кволим голосом. — Наїжджали ридваном аж з Кременчука. Вимагали на будівництво Катеринослава аж п'ять душ. А де я їх візь...
— Хочеш посварити мене з Потьомкіним? — обірвав його поміщик. — Цього ще не вистачало. Шукай! Государині прислужуємося, пам'ятати б мусив. Чи, може, самому закортіло в каменоломні?
Економ аж сіпнувся.
— Двох мужиків сьогодні ж відправлю, хоч вони й огинатимуться, — пробелькотів наполохано.
Молодий хазяїн зміряв його зневажливим поглядом.
— Огинатимуться!.. Гав менше б ловив.
— Кручуся ж з ранку й до вечора, вгору ніколи глянути, — виправдовувався економ, не зрозумівши натяку.
— Чого варта пуста метушня, — сварив його поміщик, — до чужих уважніше б приглядався. Скільки їх вештається дорогами, а ви тут — як сонні мухи.
Він підійшов до дрожок, кинув своє гнучке, мускулисте тіло на шкіряне сидіння.
— Парубка, який молотив кіньми, бачив, сподіваюся? Так він за трьох мужиків зійде, — сказав, рушаючи. — Поговорив би з ним. Тільки, — багатозначно всміхнувся, — обережніше, а то самому в'язи скрутить.
У пригаслих очицях спантеличеного економа спалахнули жовтаві вогники.
— Не скрутить...— прошепотів сам до себе, проводжаючи поглядом хазяйський екіпаж.

Андрій, звичайно ж, не міг бачити, що діється в економії, не чув тієї розмови. Дорога петляла між пологих горбів, за якими ліворуч зблискувало проти сонця річище Дніпра, і Чигрин, проінформований Журбою про відновлення Коша, мимоволі поглядав, чи не з'являться над річкою бодай хоч якісь прикмети майбутнього козацького пристанища. Був упевнений, що нічого там не побачить, що старого ввели в оману, пустив хтось сумнівну ясу, а він повірив. Сам давно вже не жив химерами. Бачив, як виростають на чорноземах, мов гриби після дощу, поміщицькі маєтки, як полосують межами, ріжуть важкі плуги ковиловий степ, яким ще зовсім недавно гарцювали козацькі й татарські коні. Плекав єдину надію дістатися рідного краю, а там, сподівався, знайде роботу для своїх рук, дасть волю молодій силі. Вірив, що на землі дитинства почуватиметься упевненіше, вільніше, хоча й не уявляв собі, які зміни там відбулися, що побачить на Гарді чи на Кінбурнському півострові. Як би йому хотілося бути у цей час разом з Петром Бондаренком — найпершим другом своїм! Не міг простити собі, що не вмовив товариша, не розвіяв його похмурих думок і намірів, легко відпустив його до усамітнених монастирських ченців. Ярину ж і згадувати боявся. Ніс у своєму серці щемку тугу розлуки з дівчиною, та не дозволяв розпалюватись уяві, аби не ятрити зболену душу.
Дорога завжди навіювала Чигринові різні думки, легко перекидала його то в минуле, пойняте прозорим маревом забуття, то у майбутнє, пришвидшуючи плин часу. І коли затупотіло, загуло, мов грім на ясному небі, забряжчало залізними стременами, засвистіло й заляскало у повітрі, спочатку не міг збагнути, що сталося, де він, звідки тут узялися розхристані вершники? Скільки їх було — п'ять, шість чи, може, й усі десять? Не рахував, бо злетілися, як гайвороння на здобич, затупцювали, загупали з усіх боків, перегородили йому дорогу на змилених конях. Бачив лише спітнілі, розпалені гонитвою лиця, нахабні очі, котрі жадібно впивалися у його високу, міцну постать.
— В'яжіть його! — сердито крикнув хтось позаду, і тієї ж миті Андрій відчув, як на спину неначе важкого лантуха кинули.
Від несподіванки аж похитнувся, та на ногах устояв. Напруживши м'язи, різко розпрямився. Ошелешені переслідувачі побачили, як кремезний, череватий лимар, не втримавшись на парубкові, незграбно розпластався на шляху. Андрій, крутнувшись, ударом кулака збив з ніг ще одного нападника, котрий заступав йому дорогу, тримаючи напоготові товстого каната, кинувся уперед між кінських голів і крупів, та на руках уже повисли гирями, навалилися гарячково з усіх боків.
Зв'язаного підвели до мажари, що підкотила слідом. У ній на оберемку соломи сиділи закуті у дерев'яні скрипиці знайомі вже Андрієві орачі. На крутій, ледь припухлій щелепі батька запеклася кров, очі позирали суворо, відчужено. Син розгублено вертів білястою головою, ніби сподівався побачити когось доброго й справедливого, хто визволить їх з біди, розіб'є нарешті важкі дерев'яні пута. І коли захекані челядники їхнього пана економа підштовхнули до мажари сповитого, як немовля, канатами Андрія Чигрина, хлопчина аж подих затамував.
— Батьку, погляньте, — шепнув, оговтавшись, — це ж подорожній, якого...
— Бачу, не сліпий, — буркнув той, не повертаючи голови. — Одна, виходить, у нас дорога. — І, помовчавши, додав: — Тільки біда у кожного своя.
— Підсобіть! — гримнув, відхекуючись, похмурим спільникам упрілий черевань, який так шварко гепнувся був з Андрієвої спини на шлях. — Важелезний же, як колода.
Гуртом, сопучи, укинули Чигрина в мажару. Двоє всілося поруч. Інші збилися докупи, з цікавістю й не подоланим досі острахом роздивляючись поваленого вже, безпомічного у своїй нерухомості парубка.
— Паняй! — звелів огрядний лимар бородатому візникові, що понуро сидів у передку. — Повергає камінюччя — не брикатиметься. Тільки ж не випускайте очей з рук, — гукнув услід, коли громіздка мажара, поскрипуючи, уже тряслась нерівною дорогою.

Чигрин лежав поруч зі своїми несподіваними супутниками і почувався як після тяжкого, примарного сну. Думки плуталися, не міг пов'язати їх одна з одною, зрозуміти, у чому схибив, як міг ускочити в лихо. Дивився на батька з сином, котрі приречено мовчали, прихилившись один до одного, на свої зв'язані руки і відновлював в пам'яті увесь ранковий шлях від Громового броду до тієї хвилини, коли вдарили його по ногах чимось важким і повалили на землю. Знову «побачив» гарман, невмілого хлопчину-погонича, який ледве встигав за норовистими кіньми, енергійне обличчя молодого поміщика, його сіро-зелені очі. Дивилися ніби й привітно, і усміхом, пригадалось Андрієві, а тепла у собі не мали, чимось відштовхували. Може, тому й не піддався на умовляння, похопився залишити економію. Зрадів дарованій волі, думав з гіркотою, повірив у щирість і спіймався, не вгледів пастки, відплатив-таки йому поміщик за непоступливість.
А мажара торохтіла покрученою дорогою усе далі й далі на південь, то наближаючись, то віддаляючись від Дніпра, і Чигрин, у якого заніміли руки і ноги від міцних канатів, утішався вже тим, що не повернули назад.
Проїхавши версти чотири, спустилися у широку балку, яка тяглася уздовж Дніпра, і коли вибралися з неї нагору, сонце уже схилилось до обрію, заливаючи жовтувато-рожевим світлом кам'янисте узвишшя, що обривалося біля річки стрімкою ламаною стіною. Обабіч дороги з-під землі подекуди випирали сірі брили дикого каменю. Неначе кавуни на баштані, кругліли вкриті лишайниками валуни. Місцевість чимось нагадувала Чигринові напівзабутий уже Бузький Гард, Мигійські пороги, круті острови, що ніби пливли серед вируючого потоку гігантськими черепахами. Серце забилось прискорено, ще дужче замуляло конопляне мотуззя, що повпивалося в тіло.
— Розв'яжіть! — шарпнувся з усієї сили, намагаючись розслабити, скинути ненависні пута.
Охоронці й не ворухнулися, тільки нашорошено поглипували у його бік.
— Кому ти кажеш?! — кинув розгнівано селянин, що досі не зронив і слова. — Та вони за шматок сала один одного у скрипиці взують. Як оце мене з сином, — поклав велику, з присохлим чорноземом руку на плече хлопцеві. — Що діється на білому світі! Ти, бачу, одинак, і то страждаєш, гелесуєшся, а у мене жінка і двійко менших на хуторі лишилося. Як житимуть, хто їм ниву засіє?
— А за віщо вас? — співчутливо запитав Андрій.
— Нізащо, — блиснув невпокореними очима селянин. — Чинш відмовився платити поміщикові — ото й розправився. Так я ж поземельне йому відробляв щоліта, гнув спину в економії, і ось тобі маєш — везуть, як харциза, в каменоломню, та ще й з Тарасом удвох. А куди ж у його літа...
— Батьку, не треба, — насупившись, тихо сказав хлопчина. — Я б і сам вас не кинув.
Старший нічого не відповів. Тільки міцніше притиснув мозолясту долоню до синового плеча.
Слухаючи селянина, Андрій перестав думати про власну скруту. Пригадалася йому нічна розмова з Журбою, туманні розмірковування старого запорожця про будівництво нової Січі десь тут, на крутому березі Дніпра. «Може, і нас оце везуть на потаємну козацьку толоку, щоб відродити поруйноване? — зажевріла думка, та Чигрин загасив її, як підступну жаринку в попелі. — А для чого ж тоді силоміць, у путах? Для чого нівечити життя оцим бідакам-селянам, які й так витягують жили у підневільній роботі?» — запитував сам себе і не знаходив відповіді. Тоді повернув голову до притихлих супутників.
— Кажете, камінь довбатимемо? А для якого діла?
Селянин звів на нього зажурені очі.
— Ходиш по всіх усюдах, дороги топчеш, а хіба не знаєш, що князь біля Половиці, що за Кленовою балкою, город мурує?
— Який князь? — перепитав Андрій.
— Як це який? — здивувався селянин. — Той, що над нашими панами старший. Не чув, чи що? Живе, кажуть, аж в Петербурзі, коло самої цариці, а тут хазяйнує. Цілий город із каменю затіяв облаштувати. А як закінчить, — перейшов на шепіт, — то і царицю сюди нібито привезе. Отож і хапають усіх підряд, — черкнув гнівним поглядом набурмосених охоронців, — аби устигнути до літа наступного. А того ж каменю до гибелі треба. Кістьми ляжемо, — аж почорнів обличчям.
Колеса застрибали на ребристому, як рубель, крутому спуску. Візник з трудом осаджував коней, які, впираючись передніми копитами в кам'янисту дорогу і гублячи з натягнутих вуздечок піну, присідали на задні ноги. Мажару трясло, як у пропасниці, кидало з боку на бік, і Андрій, щоб не вдарятися головою, останнім зусиллям змусив себе підвестися. Праворуч від дороги, на пологому схилі видовженого зі сходу на захід пагорба рожевою пащею зяяла каменоломня. За нею, ближче до річки, виднілась друга, ще далі вгадувалась третя. У відкритих неглибоких виробках копошилися десятки людей. Одні гахкали по кам'яних виступах важкими молотами, цюкали кайлами, забивали у тріщини залізні клини. Інші підважували довгими вирлами одколоті брили, з гуркотом відкочували їх убік. Вздовж дороги громадилися купи битого, тесаного каменю. Його вантажили у глибокі волові хури й везли нагору. Біля каменоломень походжали солдати. Палили вогнища. Сизий дим, змішуючись з пилом, довгими пасмами стелився над виробками, і крізь його прозору пелену всі каменоломи й каменотеси здавалися блідо-сірими, схожими один на одного.
До мажари, що зупинилася біля глинобитної, схожої на стайню будівлі, підійшов капрал. На ньому були короткий темно-зелений каптан з двома рядами начищених мідних ґудзиків і червоного сукна шаровари, заправлені в ялові чоботи. Високу чорну каску з мідною бляхою над шкіряним козирком вінчав жовтий вовняний плюмаж, суконні навушники були загнуті вгору. Пишні вуса в капрала хвацько закручені, погляд суворий.
— Що за люди? — запитав у візника.
Той мовчки кивнув через плече на челядників-охоронців.
— З економії поміщика Мовшина, пане, е-е... ваше...
— За повелінням, значитьця... — навперебій залопотіли вони, позіскакувавши з воза.
— А чому зв'язані, у колодках? — хмурячи густі чорні брови, суворо запитав капрал. — Розбійники, злодії?
— Так пручалися ж, непослух чинили. І рукам волю давали, — почув Андрій. — Отой лобуряка, — йшлося про нього, — конюшому зуба вибив, лимаря нашого об землю крижами...
— Невже?! — зареготав капрал. — Так, кажеш, дав прочухана вашому братові, ха-ха-ха, зуба, кажеш, ви... ха-ха!
— Я захищався! — не стримався Чигрин. — Бо не підлеглий їхнього пана, тільки й того, що проходив повз економію.
— А до огирів чого приглядався? — похмуро процідив челядник. — Пан управитель одразу пойняли, що з конокрадів.
— Ніколи б не зганьбив себе тим ремеслом, — з розпачем кинув Андрій, бо розумів, що його слова — то лише пустий звук, хто тут повірить у їхню щирість!
— Не слухайте їх, брешуть економові посіпаки! — несподівано втрутився селянин, котрий сидів з опущеною головою і, здавалось, нічого не помічав довкола. — Цього чоловіка вони схопили в полі, за сім верст від економії. Ми самі бачили. Напали, як вовки скажені, хоч він нікому не заподіяв зла, йшов своєю дорогою.
Гнівні слова вбитого горем, мовчазного селянина подіяли на Андрія, як струмінь свіжого повітря в задушливому погребі. Він з вдячністю подивився на свого товариша по нещастю і, якби не були скручені руки, потиснув би його натруджену долоню, обняв би, як брата.
— Розв'яжіть його! — наказав капрал.
Ті двоє підступились до воза і похапцем почали смикати за вузли, ще дужче затягуючи їх.
— Ану відійдіть! — прогнав їх капрал і, висмикнувши з шкіряних піхов широкого тесака, полоснув гострим лезом по тугих канатах. — І з тих познімай дерев'яні чоботи, — вказав на селянина з хлопцем солдатові, що теж підійшов до мажари. — Тут і без них аби ноги пересували.
Звільнений від тугого мотуззя, Чигрин розправив плечі, відчуваючи, як розливається по всьому тілу застояна кров, як поступово відходять, оживають затерплі ноги. Спустив їх на землю, випростався. «Ось тобі й козацька толока, — подумав сумно, — пам'ятатимеш тепер Грицька Нечесу...»
Вечоріло. Довгий воронований багнет солдата, що супроводжував їх до мазанки, криваво поблискував у світлі вогнищ.

V

Взимку Санкт-Петербург більше подобався графу Сегюру, ніж будь-якої іншої пори року. Північна столиця Російської імперії вдягалася у білі розкішні шати. Сніговий килим щільно устеляв Неву, коштовно іскрився на Марсовому полі, Адміралтейському лузі, мармурово білів між деревами й статуями Літнього саду. Чорні лаковані екіпажі на санних полоззях майже безшумно проносилися Невською першпективою. Бородаті кучери в кожухах, у товстих повстяних чоботях, яких не побачиш у жодному європейському місті, басовито погукували на перехожих, і в морозному, сріблясто-сизому від інею, пари й розсіяного пічного диму повітрі то тут, то там лунало погрозливо-співуче «по-бе-ре-жись!»
Зимової пори пожвавлювалося світське життя столиці. Із заміських садиб і дач з'їжджалася до міста петербурзька знать. Темними холодними вечорами з осяяних вогнями гостинних дворянських помешкань лунала музика, дзвеніли срібло й кришталь, у світлі канделябрів промінилися діаманти, виблискувало золото аксельбантів та еполетів. Вельможне панство влаштовувало бала, раути, на які поштиво запрошувало й його. Завжди пам'ятаючи про свою місію, Луї-Філіпп охоче відвідував салони княгині Барятинської, графинь Юсупової, Остерман, Разумовської, Чернишової, впливової камер-юнгфери Марії Савівни Перекусихіної, де можна було зустріти наближених цариці, завести нові знайомства, почути двірські плітки. Сегюр пересвідчився, що іноземному посланнику нічим не можна нехтувати для здійснення поставленої мети. І оскільки серед петербурзького дворянства зажив слави людини тонко вихованої, ненабридливої, на відміну від грубуватого й самовпевненого англійського посла Фіцгерберта чи своїх горезвісних попередників, то мав досить широке коло знайомств і навіть прихильників.
За три дні одержав наймилостивіше запрошення від імператриці. Катерина виявила бажання знову зустрітися зі своїм, як вона писала, «приємним співбесідником» подалі під петербурзької суєти, у тихій Царськосельській резиденції.
Збігав 1786 рік, третій рік його перебування у північній столиці, і Луї-Філіпп сподівався, що цей візит допоможе йому нарешті завершити тривалі переговори з царським двором.
У призначений день, мов навмисне, зіпсувалась погода. Несподівано повалив мокрий лапатий сніг, який під копитами коней, полоззями і колесами екіпажів перетворювався на брудне місиво. З моря подув вологий, пронизливий вітер, стіни будинків потемніли, ослизли. На паперті Нікольського собору мерзлякувато щулилися одягнуті у якесь рам'я старці, і Сегюр, побачивши їх жалюгідні, закляклі постаті, щільніше закутався у боброву шубу (подарунок графа Безбородька), бо ніби аж самого дрож пройняв. Утреня скінчилася, і соборний сторож, зачиняючи масивну браму, сердито покрикував на жебраків, що не хотіли розходитися. «Очевидно, бездомні», — подумав граф, спостерігаючи через віконце карети, як вони туляться до колон з підвітряного боку, скулюючись під лахміттям.
Багато помічав дивного у цій незбагненній імперії. Найпотаємніші думки і спостереження занотовував до записника у темно-зеленій сап'яновій оправі, якого завжди мав при собі, не довіряючи навіть власному бюро із секретним замком. «Тут можна зустріти, — писав він, — європейську освіченість і неуцтво, шляхетне, горде дворянство і темну, затуркану чернь. З одного боку — величезне багатство, пишне вбрання, розкішні бенкети, яскраві видовища, подібні до тих, які звеселяють вищий світ Парижа і Лондона, з іншого — неймовірна злиденність, каторжна праця. Неначе оживають і рухаються перед вашими очима зображення рабів на барельєфах Траянової колони в Римі».
Ні, ці люди не викликали у Сегюра жалості чи бодай найменшого співчуття. Завжди лишався байдужий до їхніх страждань. Був у Росії всього лише чужоземцем, що прагне якомога більше побачити, запам'ятати, щоб потім... Хто знає, можливо, на схилі віку, повернувшись до свого родового замку на мальовничих берегах Сени, напише книгу про своє перебування у Санкт-Петербурзі.
Біля собору кучер осадив коней, бо від дерев'яних казарм військово-морського відомства через площу з барабанним боєм проходила колона мушкетерів. Зацікавившись, Сегюр виглянув назовні. І тієї ж миті до карети почалапали, задріботіли з паперті жебраки. Бачив їхні голодні погляди, посинілі від холоду руки, що тяглися за милостинею.
— Еn аvant!* Торкай! — гукнув перестрашено кучеру, швидше зачиняючи дверці.
Й досі не міг забути, як, повертаючись восени з Ермітажу після вистави історичної драми, зіткнувся на площі біля Зимового палацу з розбурханим натовпом. Його коляску пропустили, та скільки відчаю, страшної рішучості й ненависті встиг помітити він на бородатих, зморщених і зовсім юних, безвусих обличчях простолюдинів, які грізною масою посувалися до головного під'їзду, тіснячи кінних охоронців. І тільки коли дві роти караульних солдат, орудуючи прикладами і тесаками в піхвах, кинулися на бунтівників, натовп почав розсіюватися, лишаючи на каменях площі потерпілих з потрощеними кістками й закривавленими головами.
Того ж вечора Луї-Філіпп довідався, що збунтувалися артілі каменярів і мулярів, які обкладали болотисті береги Фонтанки гранітними плитами. їм доводилося щодня мокнути у крижаній воді, тесати, не розгинаючись, масивні кам'яні брили, а підрядник Долгов і губернське правління не квапилися з розрахунками. Майстрові жили надголодь, тож, підбурювані непокірними, кинули роботу. Не послухалися й обер-поліцмейстера, що вимагав указати на заколотників, утихомиритися. Кинувши ломи, молоти, заступи, усією громадою рушили до Зимового палацу.
«Жахлива країна, — думав граф, притискуючи до обличчя пухнастий комір дарованої шуби. — Скільки ще у ній дикого, чужого для європейця, яка груба сила у цієї черні!» Знав би він тоді, що не мине й року, як у блискучому, цивілізованому Парижі ррзлючений натовп закидає болотом карету самої королеви, що їхатиме в оперу, і під гнівні вигуки й прокльони змусить її повернути назад, що його батькові — Сегюру-старшому — доведеться піти у відставку з поста військового міністра, лякаючись тієї грізної сили, яка нищитиме королівську владу...
Поступово хвища влягалася. Крізь пошматовані вітром хмари час від часу вигулькувало блідувате сонце, рихлі замети вздовж Кузьминської дороги підморожувало. Коли від'їхали до Царськосельського палацу, небо майже повністю прояснилося, вітер ущух, тільки ще гули й потріскували тонким полоєм могутні дерева в парку та біліли химерні снігові шапки на мармурових головах статуй.
Катерина прийняла французького посланника, як і першого разу, в своєму улюбленому Срібному кабінеті, стіни якого були оздоблені карбуванням по коштовному металу. Сегюр побачив своє відображення одразу в кількох дзеркалах, обрамлених візерунчастими пілястрами, і, зупинившись, поштиво вклонився монархині, що з підкреслено гордим виглядом стояла біля однієї з колон масивного срібла, які підтримували розкішний балдахін над диваном.
— Ви не сердитесь, мій друже, — запитала вона, простягуючи руку для поцілунку, — що я змусила вас їхати аж сюди у таку люту стужу? Перед далекою дорогою краще бути подалі від своїх міністрів — не дають спокою. Та й звикати треба до зимового сільського пейзажу. Через тиждень, графе, рушаємо в путь.
— Ваша величність скрізь уміє створювати комфорт, затишок, — підлестив Сегюр. — Мене турбує лише...
— Догадуюсь, — зупинила його плавним жестом руки Катерина. — Моn аmі** хотів сказати про торговий доґовір між нашими державами, чи не так?
Луї-Філіпп схилив голову.
— Ми його підпишемо. — Цариця подивилася на Сегюра знизу лукавим поглядом. — Під час подорожі. У Києві, приміром. Звичайно, — додала вона скрадливо, — якщо ви погодитеся нас супроводжувати.
— Вважатиму для себе за честь, — гамуючи хвилювання (пропозиція була несподіваною), відповів Сегюр. — Хто б відмовився побачити нові володіння вашої величності?
— О, не кажіть, — манірно зітхнула Катерина. — Я впевнена, графе, що ваші паризькі красуні, модниці і навіть вчені глибоко співчуватимуть вам, коли дізнаються, що ви змушені мандрувати по країні ведмедів, між варварами, з якоюсь нудною царицею! Не заперечуйте, — втомлено опустилась вона на диван, припрошуючи Сегюра сісти поруч, — я поважаю ваших вчених, та більше люблю невігласів. Так-так, з ними простіше. Сама ж хочу знати лише одне: що мені потрібно для управління моїм маленьким господарством.
— Жартуєте, ваша величність, — усміхнувся Луї-Філіпп. — Посилення такого «маленького господарства» викликає заздрість і навіть страх у багатьох держав.
— Знаю, — холодно зронила Катерина. — Імперія оточена ворогами. Хай уже Абдул Гамід ніяк не заспокоїться, втративши Тавріду, а то і шведський двір вимагає від Росії повернення до південних кордонів шістдесят восьмого року. Мій кузен Густав заграє з Портою, бо й сам зазіхає на Каменогорську провінцію, яка входить до складу імперії по Абоському трактату. Король забуває про це, погрожує нам ескадрою. Правду сказати, — надала своєму обличчю розстроєного вигляду, — Петро Перший заклав столицю близько від наших недругів.
Сегюр відчував, що цариця завела цю розмову не для того, аби викликати співчуття. Розрахунок, очевидно, був тонший — вивідати його думки, дізнатися, як поставиться французький посланник до можливого зіткнення між Росією й Швецією. Але ж він не раз давав зрозуміти у Петербурзі, що не підтримує тих співвітчизників, які намагаються зашкодити їхнім добрим стосункам. Завжди вважав, що корисніше було б торгувати з Росією. Тепер остерігався лише одного: аби поїздка імператриці не підстьобнула й без того войовничий запал султана. Та не став говорити цього уголос. «Laisser faire, laisser passer***», — повторив подумки поширений на своїй батьківщині вислів спритного відкупщика Венсена де Гурне, який так припав до душі місцевим фізіократам. І хоча сам дотримувався інших поглядів, не міг же змінити монаршу волю.
— Та я вам скажу, графе, — продовжувала Катерина, — якщо шведи розпочнуть проти нас воєнні дії і підуть на Петербург, їх закидають камінням з бруківок.
— Не думаю, ваша величність, щоб до цього дійшло, — усміхнувся Сегюр. — У Швеції, очевидно ж, знають і про іншу зброю, яку має Росія.
— Знають, — з іронією повторила цариця. — Скільки разів відчували її на собі! Та уроки чомусь забуваються. Мені відомо, що у Стокгольмі мають намір відібрати у нас Фінляндію, Естляндію, Ліфляндію і Курляндію. Покладаються, очевидно, на підтримку англійського двору.
— Але ж така підтримка, — сказав Луї-Філіпп, — не в інтересах Британії. Якщо вірити її газетам, сам Пітт в парламенті зізнався, що у них третина комерції з Російською імперією. Навряд чи війна збільшить прибутки.
— Просторікує в парламенті про комерцію, — аж спаленіла Катерина, — а слухає нашого відвертого ворога, прусського міністра Герцберга, який втягує Англію у свої інтриги. Як вам таке подобається? Ні, — погордливо скинула головою, — англійці таки своєї вигоди не знають! Що ж, звелю переглянути тарифи й митні артикули. Хай поламають голови з негоцією.
Заспокоївшись, повела мову про близьку вже подорож до Києва і Тавріди. Поцікавилася, що він думає з цього приводу. Луї-Філіпп відповідав стримано, намагаючись приховати власне занепокоєння.
— А знаєте, — сказала цариця з удаваним обуренням, — мене всіляко намагаються відмовити від цієї поїздки, запевняють, що я зазнаю в дорозі безліч труднощів і неприємностей, лякають нудним степом, шкідливим південним кліматом. Ніби я на край світу збираюся. Не розумію, на що вони розраховують. Будь-яке заперечення викликає у мене ще більше бажання робити по-своєму.
Сегюр дипломатично промовчав. Вважав за краще утриматися від будь-яких оцінок майбутньої подорожі російської монархині.
— Не впізнаю вас сьогодні, графе, — звела чорні дуги брів Катерина. — Мій друг чимось засмучений?
— Поруч з вашою величністю?! — розвів руками Сегюр.
— О-о, я все помічаю, — ледь примруживши холоднуваті, сіро-блакитні очі, уважно подивилася на нього цариця. — Влітку ви були зовсім інший — веселий, дотепний. Навіть позбавлений почуття гумору граф Кобенцль був од вас у захваті. А які проникливі слова знайшли ви для моєї дорогої Земіри!
...Луї-Філіпп і сам часто згадував той день, проведений у літній резиденції імператриці. Катерина люб'язно запросила його на прогулянку разом з Дмитрієвим-Мамоновим, якого нещодавно зробила флігель-ад'ютантом, і австрійським послом Людовіком Кобенцлем, що зажив при російському дворі слави людини замкнутої, «собі на умі».
На Ермітажній галявині Царськосельського парку до них приєднався статс-секретар імператриці Олександр Васильович Храповицький, з яким Сегюр вже кілька років підтримував дружні стосунки. Наближений до Катерини, він знав майже всі таємниці придворного життя і, як ніхто, міг лагодити з генерал-прокурором Вяземським, графом Безбородьком і навіть самим Потьомкіним. Розум мав гнучкий і витончений, добре знався на людях, які оточували імператрицю. Ліпшого посередника у постійних взаєминах з міністрами двору французький посланник і бажати не міг.
Побачивши свого опасистого, спітнілого від швидкої ходи статс-секретаря, Катерина розсміялася.
— Олександре Васильовичу, голубчику, — сказала, надавши своєму обличчю серйознішого вигляду, — ви так прудко бігаєте, що я змушена буду платити вам за черевики. Проведіть нас до мого маленького пантеону.
Храповицький мовчки вклонився, підійшов до тінистої бічної алеї і жестом руки припросив за собою почет імператриці. Алея вивела на зелену галявину, серед якої біліли мармурові надгробки. Цариця уповільнила ходу, схилила в скорботі голову.
— Тут, — підвела на Сегюра наповнені сльозами очі, — поховані мої улюблені собачки із знатної старовинної famillе Андерсон. Ах, — приклала до очей тонку мереживну хустку, — скільки страждань і болю завдала мені їхня смерть! Особливо ніжної Земіри, безмежно відданої мені. Як вона легко бігала, скільки граціозності було в кожному її русі! А тепер, — зітхнула вона, — лежить, усіма забута, як звичайна дворняжка, мовби й не народилася від чистокровних англійських собак — Тома і Леді.
— Хіба Земіра не похована з усіма почестями, які належали їй за походженням? — стенув плечима русявий красень Мамонов. — І ця мармурова плита не...
— Ах, облиште, Олександре Матвійовичу, — примхливо перебила його цариця. — Коли вже я побачу тут епітафію, достойну моєї улюблениці? Чи ви, — підколола свого фаворита, — й досі не можете забути її гостреньких зубок? Допоможіть нам, графе, — торкнулася руки Сегюра, — у вас такий чудовий стиль, складіть епітафію для покійної.
— Вважатиму за честь, ваша величність, — з готовністю відгукнувся Луї-Філіпп.
Повертаючись до палацу, вони знову вийшли на галявину з надгробками, і Сегюр, зупинившись біля чистої мармурової плити, прочитав щойно складену епітафію: «Тут спочиває Земіра, і засмучені грації повинні засипати квітами її могилу. Як Том — її предок, як Леді — її мати, вона була постійна у своїй вірності, легко бігала і мала тільки одну малесеньку ваду — іноді мило сердилася. Боги, свідки ніжності Земіри, мусили б нагородити її за красу і відданість безсмертям, щоб вона постійно була поруч ї втішала свою вінценосну повелительку».
Краєм ока Луї-Філіпп бачив, як розчулилася цариця.
— Чудово, графе! — сказала вона в захопленні. — Тепер моя душа спокійна. Олександре Васильовичу, голубчику, — звернулася до Храповицького, — звеліть сьогодні ж вирізьбити епітафію тут, на мармурі, і покажіть автору, — з вдячністю подивилася на Сегюра.
Проте ні того, ні наступного дня послужливий статс-секретар імператриці так і не зміг показати йому вкарбованих у камінь слів. Після обіду за картярським столиком у голубій вітальні Дмитрієв-Мамонов довірчо розповів Луї-Філіппу, що в Ямбурзі на суконній фабриці сталося заворушення серед робітників і що Катерина змушена була послати туди Храповицького. Мамонов перехилився через столик, наблизивши до Сегюра молоде гарне обличчя, і вдоволено прошепотів:
— Государиня уповноважила нашого друга діяти якнайсуворіше, викликати, якщо треба, поліцію з Петербурга і всіх заколотників, — Мамонов стиснув у кулак довгі, пещені пальці, — mettre aux fers****! — Відкинувшись на бильце крісла, спостерігав, яке враження справили на співбесідника його слова.
Луї-Філіпп не виказував своїх почуттів. Спокійно вивчав карти, мовби даючи зрозуміти Мамонову, що його не обходять внутрішні справи імперії. Лише згодом узнав, що ямбурзьких сукнярів, які бунтували проти знущання й утисків, силою втихомирено, а дійсному статському раднику Храповицькому «за сумління і твердість» подаровано село в Могильовській губернії і коштовний перстень вартістю двісті червінців...
Пригадавши ту літню прогулянку до собачого «пантеону» цариці, Сегюр подумав, що тепер галяви, очевидно, заметено снігом і знову не вдасться йому побачити епітафію на могилі Земіри. І чомусь уявив собі закутих сукноробів, які бряжчать десь серед глибоких снігів Сибіру залізними веригами, клякнучи від скаженого холоду, як ті парії, котрих бачив сьогодні на паперті Нікольського собору. Ні, як ще мало, поверхово він знає Росію, коли неспроможний збагнути до кінця душу цієї черні, її силу і непокірність...
— Так що ж сталося, графе? — вкрадливим голосом перепитала цариця. — Чи не засумували ви за своєю квітучою Францією? Тільки щось мені не подобається вітер, який останнього часу повіває з вашої батьківщини, — додала багатозначно і, втомлено прикривши повіками очі, зітхнула: — Скільки клопотів! Я вже піввіку живу, чверть віку царствую, а таких смутних часів і не пам'ятаю. Одне моє уповання на voyage*****. Готуйтеся, графе, — підвелася вона, даючи зрозуміти, що аудієнція скінчилася. — Продовжимо наші бесіди в дорозі.
Сегюр відкланявся і того ж вечора повернувся до Петербурга. Мав приготуватися до тривалої мандрівки.

* Вперед! (Франц.)
**Мій друг (франц.)
***Хай діється, як діється (франц.)
****Закувати в кайдани (франц.)
*****Подорож (франц.).

VI

Сьомого січня після ранкового шоколаду імператриця всеросійська Катерина Друга у супроводі камер-фрейліни Протасової, «Червоного Каптана» — Дмитрієва-Мамонова і обер-шталмейстера Льва Наришкіна вийшла на парадний ґанок великого палацу. Рослі кавалергарди, що шикувалися вздовж ворсистого перського килима, простеленого на утрамбованому снігу, взяли на караул. Морозну тишу засніженого Царськосельського саду розкололи гарматні постріли. У повітрі замерехтів струшений з дерев іній, мовби доповнюючи грім артилерійського салюту сріблястим полиском дрібних сніжинок. Одягнена в горностаєву шубу, цариця вдоволено обвела згори своїм холоднуватим поглядом стрункі шереги кінних лейб-гвардійців, що мали супроводжувати кортеж, і неквапом почала спускатися вниз до золоченої карети, впряженої у довжелезний, п'ятнадцятипарний цуг.
— А ваші «кишенькові міністри», государине, — не втримався від жарту Лев Наришкін, скосивши очі на іноземних послів, що тупцювалися біля своїх карет, — схожі сьогодні на косолапих ведмедів.
Цариця промовчала. Запросивши в зимову тисячоверстну дорогу іноземних послів — Сегюра, Кобенцля і Фіцгерберта, вона розпорядилася видати кожному по ведмежій шубі й соболиній шапці, аби, як сказала жартома графу Безбородьку, «не заморозити міжнародних стосунків Росії». І тепер, чекаючи виходу імператриці й стежачи, як вона, підтримувана камердинером Захаром Зотовим, сідає в карету, іноземні повноважні міністри й справді мали незграбний вигляд.
Придворні з почту імператриці теж не поспішали до своїх екіпажів. З благоговінням чекали, поки не зачиняться дверці головної карети із золотим царським вензелем. Стиха перемовлялися, кутаючись у ведмежі, соболині, куничі хутра на сімнадцятиградусному морозі.
— Невже й старому Шувалову дозволено супроводжувати государиню? — здивовано прошепотіла камер-юнгфера Марія Савівна Перекусихіна графові Івану Чернишову.
— А чому б ні? Меценат російських муз, — не міняючи спокійно-урочистого виразу на обличчі, тихо відповів сенатор.
— Тільки й усього? — стенула плечима Марія Савівна. — Але ж при дворі обер-камергер не користується особливою прихильністю.
— Кажуть, — Чернишов покосував на Храповицького, що виднівся попереду разом з двома помічниками й двома кур'єрами, — государиня взяла Івана Івановича, згнітивши серце, аби припинити...
Останні слова віце-президента Адміралтейськ-колегії потонули в гуркоті холостої пальби, якою супроводжувався від'їзд російської монархині до своїх південних володінь. Форейтори, мов по команді, скочили на коней. Попідводилися на стременах лейб-гвардійці. Придворні із свити імператриці поквапом зачинилися у своїх каретах, і царський кортеж з чотирнадцяти розкішних екіпажів і ста двадцяти чотирьох саней, розтягнувшись на кілька верст, рушив сніговою дорогою на Лугу і Порхов...
Сегюр не знав, скільки часу вони провели в дорозі. Під скрип полозів, легке погойдування карети, що оберігала від холоду, він задрімав. А коли несподівано прокинувся від якогось поштовху чи голосу, то спершу не міг збагнути, що відбувається, де він. Відчув тільки, що карета рухається, безперервно шурхає сніг унизу, приглушено гупають коні, а крізь біле, запушене візерунчастим інеєм віконце час від часу пробиваються багряні сполохи. Його супутники — графи Чернишов, Ангальт і Фіцгерберт — сиділи із заплющеними очима. Очевидно, плавне ковзання екіпажа і їм навіяло сон.
Відкинувши бронзову защіпку, Луї-Філіпп прочинив дверці і відчув, як різкий, морозний вітер безліччю голочок уп'явся в обличчя. Він прикрив його до самих очей пухнастим коміром і крізь вузеньку щілину в дверцях почав оглядати засніжену рівнину, через яку довгою звивистою змією майже безшумно, мов чорні привиди, ковзали одна за одною високі карети з придворними і тяглися безкінечною валкою вантажені поклажею сани.
Короткий зимовий день поступово згасав. Над землею згущалися сутінки, і вздовж дороги на кожній версті горіли величезні багаття, освітлюючи безмовний простір червонястим полум'ям. Сегюр бачив, як попереду, в голові кортежу, спалахували нові вогні, а в хвості, відгорівши, гаснули. І в цій нічній феєрії було щось тривожно-загадкове, чого він не міг осягнути розумом. Не пізнана до кінця Росія бентежила і лякала графа своїм огромом. Відчуваючи легкий озноб від холоду, що вистуджував карету, він щільно причинив дверці і, зручніше вмостившись на м'якому дивані, поринув у роздуми. Намагався уявити нові міста, порти, землі цієї величезної імперії, куди так нестримно крізь біло-багряний морок несли його гарячі коні. Та як не силував уяву, безпорадний був хоч щось витиснути з неї. Слухав, як ведуть безкінечну мелодію дубові полозки, як погукують на коней машталіри, і відчував, що знову накочується млосна хвиля, у якій розчиняється усе довкола, перестає існувати й сам, лишається тільки рух, безтілесне ширяння у просторі, мов на крилах.
Вивів Луї-Філіппа де Сегюра з напівзабуття енергійний стукіт у замуроване віконце. Граф розплющив очі. Карета стояла. Іззовні чулися голоси, у тьмяному світлі вогнів мелькали тіні. Стукіт повторився. Виглянувши, Сегюр побачив камердинера імператриці Захара Зотова.
— Государиня, — вклонився він, — запрошує до своєї карети і звеліла мені особисто супроводжувати ваше сіятельство.
Подякувавши, Луї-Філіпп ступив на сніг, передав ведмежу шубу лакеєві і, лишившись у підбитому хутром камзолі поверх сюртука, попрямував за посланцем Катерини.
Зотов повів його мимо жарких вогнищ, які горіли серед снігових заметів, пострілюючи картечними зарядами іскор у низьке вечірнє небо. Сегюр спочатку йшов ніби навпомацки, поки очі не призвичаїлися до світла. Та за хвилину вже почував себе впевненіше, почав уважно роздивлятися навколо. Кортеж стояв на узліссі, гублячись далеко позаду в густій білястій темряві. Біля карет сновигали вершники із смолоскипами, вешталася обслуга. Форейтори накривали розпашілих коней вовняними попонами, навішували на їхні храпи торби з вівсом. Машталіри перевіряли збрую, оббивали скрижанілі нарости на полозках саней та кінських копитах.
Усе робилося без метушні й похапливості, і Луї-Філіпп укотре зізнався самому собі, як мало ще він знає Росію, де прожив уже кілька років. На його батьківщині навіть слабший мороз вважався б стихійним лихом. Всотуючи широко розкритими очима майже фантастичну картину з гігантськими вогнищами, шлейфами смолоскипів над безконечним ланцюгом екіпажів, що зубчастим хребтом застиг серед білих снігів, граф відчував хвилювання.
Дорожнє помешкання імператриці зовні навіть віддалено не нагадувало тих легких, фігурних, оздоблених витонченим різьбленням карет, у яких вона роз'їжджала в Петербурзі чи вирушала до своїх літніх резиденцій. Це був схожий на диліжанс пересувний візок сажнів до семи в довжину з решітчастими віконницями і овальним дашком, який увінчував масивний двоглавий орел.
Камердинер кивнув дебелим гвардійцям, що виструнчилися біля вхідних дверей монаршего візка, і припросив графа досередини.
Переступивши поріжок, Сегюр потрапив ніби в інший, хоча й звичний для себе світ. Тільки все тут було в мініатюрі — передпокій, вітальня з овальним столиком на вісім кувертів. Крізь прочинені дверці, оздоблені вигадливим орнаментом, виднілася маленька бібліотека: за фігурними стулками шафи тьмяно відсвічували золотим тисненням корінці книг, які імператриця відібрала для подорожі. У бронзових шандалах тихо потріскували ароматні венеціанські свічки. Обтягнуті бордовим шовком стінки з пейзажами голландських майстрів (з ермітажної колекції берлінського купця Гоцковського), м'які гнуті меблі, товстий килим на всю підлогу, срібло для дорожних куртагів мовби відтворювали двірцеву розкіш. Усе тут посвідчувало, що коронована мандрівниця вирушила в далеку дорогу з усіма зручностями.
Поки Сегюр із захопленням роздивлявся затишну вітальню цього незвичайного екіпажа, відчинилися ще одні дверці — праворуч від бібліотеки — і увійшла Катерина. З-за її спини виглянуло миловидне личко камер-фрейліни Протасової. Побачивши Луї-Філіппа, вона зашарілася й сором'язливо потупила зір. Слідом увійшли Дмитрієв-Мамонов і Наришкін.
— Рада бачити вас, lе Соmте*, в чудовому вигляді, — сказала цариця, з ледь помітною усмішкою глянувши на рум'яні з морозу щоки французького посланника. — Не дошкуляє вам російський холод?
— Він зазнав поразки у змаганні з російськими хутрами, які ми одержали з рук вашої величності, — у тон їй відповів Сеюгр. — Я вдячний вам, государине, за можливість побачити імперію...
— Скільки ми там проїдемо, — недбало махнула рукою Катерина, — тисячу-другу верст, тільки й усього. — Вона запросила, гостя і своїх супутників до столу. Сама опустилася у високе бічне крісло. — Росія велика. Життя не вистачить, щоб побачити її всю. Запевняю вас, графе, така імперія серед Європи існувать не змогла б.
— Слава богу, що хоч на півночі межуємо з Льодовитим морем, — з іронією вставив Наришкін. — Тюлені начебто поводяться мирно.
— Сьогодні і європейські держави настроєні дружелюбно по відношенню до Росії, — сказал Сегюр. — Її могутність викликає повагу.
— І заздрість, любий графе, — додала Катерина. — Туреччина не може забути своїх поразок, втрати Чорного моря, Кінбурна. Тут мені все ясно. А чому так нервують у Лондоні? Англійський повноважний міністр в Константинополі тільки й робить, що інтригує проти нас, підбурює султана до війни. І він, на жаль, не самотній.
Луї-Філіпп внутрішньо підібрався. Подібний докір імператриця могла закинути й на адресу Франції. А йому не хотілося б затьмарювати з таким трудом налагоджені стосунки. Свої міркування Сегюр виклав і у листі до королівського посла в Стамбулі Шуазеля-Гоф'є, якого написав перед від'їздом. Радив своєму давньому приятелю бути обачливим у бесідах з великим візиром і султаном щодо Росії, надто її південних володінь. Ускладнення, застерігав, тільки б нашкодили.
— Та ми не боїмося, — продовжувала Катерина, — всі підступи ворогів Росії тільки підносили її славу. Ми ніколи війн не починаємо, але захищатися вміємо. І, уявіть собі, непогано.
Вона смикнула шнурок сонетки. Слуги подали каву.
Цариця завела мову про Київ, у якому давно збиралася побувати, та все, як зізналася, відкладала подорож до кращих часів. Тепер же сподівалася не тільки відвідати, а й пожити місяць-другий у справжній руській столиці.
— Може, вдасться там мені й «Ігоря» дописати, — сказала, глянувши на Дмитрієва-Мамонова. — Ви, Олександре Матвійовичу, сподіваюся, допоможете? Поговоріть з лаврськими старцями. Вони мусять багато знати.
— Краще від нашого сіятельного Григорія Олександровича цього ніхто не зробить, — посмикуючи кутиками повних, виразних губів, відповів Червоний Каптан. — Він же своя людина серед ченців.
— У князя тепер стільки клопотів, — зітхнула Катерина, — що мені б не хотілося відволікати його. Хай займається Новоросією.
— І своїми племінницями, — пожартував Наришкін.
Чоло імператриці спохмурніло.
— Потьомкін має більше чеснот, ніж усі мої бундючні сенатори, — різко відповіла вона. — Я й досі не жалкую, що зробила його із сержантів фельдмаршалом. Це справжній дворянин.
— Не гнівайтеся, ваша величність, — з покутним виразом на обличчі сказав Наришкін, — язик мій — ворог мій.
— За дурниці мито не платять, — поблажливо зронила Катерина, підводячись. — Голова тріщить від двірських пліток. Запрошую усіх на віст. Пора розважитися.
Вона повела Сегюра і своїх супутників через кабінет до невеликої затишної кімнатки з оксамитовими шпалерами і картярським столиком посередині. П'ятисвічний канделябр м'яко освітлював зелене сукно, відбивався у крижаній глазурі віконця, за яким чулися голоси людей, брязкіт збруї, кінський тупіт. І Луї-Філіпп, мимоволі вслухаючись у ті зовнішні звуки, змушував нагадувати собі, що він таки у дорожньому візку, а не в салоні одного з петербурзьких палаців.
Гра ще тривала, як у дверях з'явився слуга.
— Його сіятельство граф Олександр Андрійович Безбородько, — повідомив він.
Катерина згорнула карти. Вона і в дорозі ке міняла заведеного розпорядку. Провівши Сегюра, повернулася до свого кабінету, готуючись вислухати свого найдовіренішого порадника із зовнішніх стосунків, що фактично виконував під час поїздки обов'язки міністра закордонних справ.
Граф прибув разом з Храповицьким, і від проникливих очей цариці не сховалася ледь помітна збентеженість огрядного статс-секретаря. Та вона удала, що нічого не помічає. Поцікавилася, як налагоджено в дорозі роботу канцелярії, лейб-кур'єрської служби. Безбородько зачитав попередньо заготовлені депеші російським послам при європейских дворах. Дочекавшись височайшого їх утвердження і власноручного скріплення підписом імператриці, повідомив про хворобу короля Англії.
— Я нікому не бажаю зла, — сказала Катерина, — та якщо він помре... — вона запитливо подивилася на Безбородька.
— В Англії можуть статися зміни, — дипломатично відповів досвідчений політик.
— Поясніть, Олександре Андрійовичу, — наполягала цариця.
— Не виключено, що впаде Ганноверська партія, а Фокс і опозиція, як вам відомо, не зацікавлені ворогувати з нами.
Катерина уважно слухала, а в самої морщилося перенісся — ознака, що вона напружено думає.
— Підготуйте рескрипт до графа Воронцова в Лондон, — звеліла після короткої паузи, — хай знову нагадає в парламенті про комерційний трактат з Росією і висловить наше незадоволення воєнною підтримкою Османської імперії. А що пишуть у європейских газетах про подорож мого двору? — запитала несподівано.
— Різне, — відповів Безбородько. — Одні закидають вашій величності в погрожуванні Блискучій Порті, котра, мов безневинне ягнятко, з острахом поглядає з анатолійських берегів на могутню Росію. Інші...
Катерина голосно розсміялася.
— Добре ягнятко, тільки зуби у нього вовчі. Наші купці відмовляються плавати Чорним морем. Грабують, беруть у полон. І нас ще й звинувачують!
— Особливо дратує Європу південний флот Росії, — продовжував Безбородько. — Найбільше дістається князю Петьомкіну, який будує військові парусники на херсонських верфях. Називають навіть суми, відпущені Адміралтейськ-колегії.
— Все знають, каналії, — нахмурилась Катерина. — Звідки?
Олександр Андрійович на мить зам'явся.
— Виникла підозра, — сказав нарешті, — що в нашій канцелярії є чиновник, підкуплений кимось з іноземних послів, а можливо, й кількома, для передачі державних таємниць.
— Цього ще не вистачало, — обурилася цариця. — Виясніть і покарайте якнайсуворіше. Терпіти не можу, коли стежать за кожним кроком твоїм, як собаки з підворітні, щоб потім куснути за литку. Перед від'їздом відомий вам французький підданий Рогер Дамас просився в флігель-ад'ютанти, думаю, що за порадою графа Сегюра. Відмовила. Не мала ще я у своїх внутрішніх покоях версальського шпигуна.
Відпустивши Безбородька, підійшла до статс-секретаря.
— Олександре Васильовичу, голубчику, — запитала вкрадливо, — чому так довго стоїмо? Коні втомилися чи квартири для мого двору не підготовлені?
Храповицький витер спітніле обличчя великою батистовою хусткою, хоча в дорожньому кабінеті імператриці й не було жарко.
— Государине, — відповів здавленим голосом, — трапився невеликий... казус.
— Який? — по-кошачому, мов перед стрибком, примружилась Катерина.
— Селяни тутешніх поміщиків, ветхі зруби і мазанки яких зруйнували, щоб не осоромитися перед вашою величністю, зчинили ґвалт, повиходили на дорогу з бабами і дітьми малолітніми.
— Хто дозволив поміщикам таке самоуправство?! — аж пополотніла цариця.
— Вони, государине, додержувалися височайше скріпленого в Сенаті наказу. А в ньому записано: «В місцях проїзду карети імператриці будинки полагодити, стіни вибілити дахи й огорожі пофарбувати. Усі ж зогнилі, трухляві, убогі будівлі зламати, щоб не псували вигляду. Вікна ж і двері полагоджених прикрасити сосновими...»
— Досить! — обірвала його Катерина. Вона добре знала, яка феноменальна пам'ять у статс-секретаря. — Але ж там не написано, що моїх підданих треба позбавляти житла й виганяти на тріскучий мороз?
— Не написано, — похитав головою Храповицький. — Поміщики чинили вже на свій розсуд. Так селяни ж, государине, їхня власність.
— Що з того, — заперечила цариця. — Мені піддані живі потрібні, а не покійники. Якщо випаде воювати — з султаном чи королем шведським, кого рекрутуватимем? Німців, якими я заселяю російські пустища, чи самих поміщиків безтолкових? Ах, — махнула рукою, — тут уже нічим не зарадиш. Візьміть, голубчику, з собою гвардійців і поговоріть з тими нещасними. Вас послухаються, я знаю. З богом.
Храповицький відкланявся. На снігу догоряли багаття. Над шляхом мела поземка. Вуса у гвардійців посивіли від інею.
— Марш! — скомандував товстощокий капрал ескадрону, і закляклі коні, відчувши на своїх боках гострі шпори, взяли з місця учвал.
Слідом за вершниками, ріжучи полоззями тонкий наст, щодуху мчав уперед санний візок з посланцем імператриці. Крізь посвист вітру його слух, призвичаєний до двірських перешіптувань, чутливо вловлював людський плач, задавлені стогони і прокльони...
За півгодини довжелезна гусениця пишного царського поїзду потяглась далі, лишаючи позаду тліючі головешки на білому снігу. Проїхали Порхов, Великі Луки, Усвят, Поріччя. В кожному повіті вінценосну гостю зустріча дворянські депутації на чолі з предводителями. Тисячі селян чапіли на морозі з непокритими головами.
— Бачите, як люблять нашу государиню, — сказав якось Дмитрієв-Мамонов, прохукавши шпаринку в замерзлому віконці карети.
— Ага, аж посиніли від щастя, — підпустив шпильку Наришкін: улюбленець імператриці дозволяв собі деякі вольності.
— Не насміхайтеся, — сухо відповіла Катерина, — російські мужики витривалі. А що багато їх — не дивина. Коли цигани водять ведмедя по ярмарку — ще більші натовпи збираються.
В міста в'їжджали крізь тріумфальні арки, оздоблені хвоєю, різнобарвними стрічками і ліхтарями. Угору злітали вогненні рої потішних ракет. Молоді дворяни на конях з багатою збруєю і білосніжними плюмажами на гривах доповнювали гвардійський ескорт, надаючи йому урочистого вигляду.
Катерина з найближчими придворними зупинялася на ночівлю у новозведених палацах, розкішно умебльованих за розпорядженням Безбородька. Для повноважних послів і багаточисельної свити імператриці відводилися найкращі купецькі будинки й загородні садиби поміщиків. Глухі провінційні містечка мовби пробуджувалися від зимової сплячки. Їхня патріархальна тиша вибухала салютами й фейєрверками.
В ілюмінованих палацах влаштовувалися пишні бенкети, які вражали іноземних міністрів і їхню обслугу кількістю й багатством напоїв і страв, коштовністю посуду. Очманіле від щастя місцеве панство танцювало на балах із самою царицею, догоджало її вельможам і навіть слугам, запобігало монаршої ласки. Порічанський поміщик Бризлін благав Безбородька замовити слівце перед імператрицею, щоб тисячу дарованих йому душ записала в довічну й спадкову власність.
— Живуть, ваше сіятельство, як у Христа за пазухою, — присягався він, — благоденствують, можна сказати. А не доведи господи — помру, що з ними станеться, хто захистить бідолашних, піклуватиметься про них? — жалісливо дивився на графа. — А чада мої не мають спадкових прав. Тож підкажіть государині, може, змилостивиться, дозволить дітям моїм і нащадкам їхнім володіти дарованими душами.
Олександр Андрійович обіцяв переказати його прохання цариці. Та наступного ранку перед від'їздом стався випадок, який змусив його сіятельство промовчати.
Уже тридцять свіжих, попарно впряжених коней готові були легко підхопити громіздку царську карету і мчати її снігами до наступної станції, вже стали у фрунт гвардійці, зустрічаючи свою полковницю, уже прогримкотіли перші гарматні постріли, як наперед несподівано вихопився літній простоволосий селянин в рудому поношеному сіряку й опорках. Побачивши царицю, він з ходу бухнувся навколішки і тицьнувся ріденькою борідкою в сніг. Серед міських властей, дворян і купців, що супроводжували імператрицю, вчинилося замішання. Одна багато вдягнена дама знепритомніла, і її ледве встигли підхопити на руки. Ошелешені охоронці миттю кинулися до порушника, готові схопити, знищити, розтоптати його, мов черв'яка. Катерина владним жестом руки зупинила своїх запопадливих драбантів. Підійшла до селянина.
— Ти щось хотів нам сказати? — запитала строго, але без обурення.
— Матінко, заступнице наша, — звів на неї бідолаха страдницькі очі, — не вели каратиі Біда людьска змусила мене впасти до твоїх ніг. Не тільки за себе прошу...
— Ми слухаємо.
— Жодного даху в селі не лишилося. Усю дранку з наших стареньких хат у фельверках огненних спалено.
— У чому? — здивовано перепитала цариця.
— У фельверках потішних, матінко. Соломою б залатали дірки, так неврожай був, усю конячинам і згодували. Самі хлібець навпіл з половою їмо. А тепер ще й як погорільці. Сконаємо в холоді.
Катерина обернулася до Храповицького:
— Нічого не розумію. Скажіть, голубчику, чому це для фейєрверків покрівлі селянські трощать?
— Сірка й селітра, — пояснив статс-секретар, важко дихаючи, — швидко згоряють, а висушена дранка жар дає, угорі іскрами розсипається.
Бляклі очі Катерини спалахнули гнівом.
— Невже імперія така убога, що сама себе роздягає? — прошепотіла витягнутими в нитку губами і, кинувши погляд на селянина, що закляк, згорблений, запитала суворо: — Хто твій поміщик?
— Бризлін, матінко, заступнице наша. Незмога вже терпіти знущання його, шестилітніх діток змушує панщину відробляти, тяжких молодиць батожить, а тепер уже й притулку нас позбавляє. Заступись, государине! Не доведи до гріха...
Вислухавши, цариця дістала з гаптованого золотом ридикюля асигнацію і простягла селянинові.
— Плачу за твою покрівлю, а Бризліна, — обернулась до Храповицького, — накажіть притягти до губернського совісного суду. — Вона неквапом піднялась сходинками до завбачливо відчинених дверей карети і, глянувши згори на отетерілого селянина, що вертів у руках асигнацію, мовби якусь диковину, звеліла охоронцям: — Пропустіть його, хай іде з богом.
Цокнули-зачинилися чорні лаковані дверці, одягнені в кожухи, здоровенні лейб-кучери цвьохнули, смикнули за віжки, форейтори взяли коней у шенкелі, і царська диво-колісниця пронеслася мимо. А за нею безперервною валкою потяглися карети, ридвани, коляски, плетені сани з поклажею. І здавалося, що не буде їм кінця й краю.
Простоволосий селянин (облізла заяча шапка валялася долі) усе ще стовбичив на спустілому майдані.
— Заплатила... Мені... — бубонів, мов потороча, розглядаючи асигнацію. — А що ж я скажу громаді, мужикам і бабам?
— Годі вже тут мозолити очі! — гримнув на нього поліцейський, дочекавшись, поки останній екіпаж виїхав за околицю. — Вцілів — і топай у своє село, а то миттю в холодну спроваджу.
Селянин мовчки підняв затоптану у сніг шапку, натягнув її на лисіючу голову і, зсутулившись, почвалав за місто по глибокому санному сліду.
А поїзд міряв довгі російські версти. Очам подорожніх відкривалися безкрайні рівнини, густі хвойні ліси. Опушені інеєм ялини й сосни підступали до самої дороги, струшуючи на екіпажі блискітливу порошу. В Смоленську провели три дні. Занедужав Дмитрієв-Мамонов, та й сама імператриця зажадала відпочинку. Не доїжджаючи палацу, зупинилися біля собору, де монархиню зустрічав по-військовому підтягнутий, богатирської статури архієпископ з духівництвом. Помітивши здивування Сегюра, Катерина шепнула йому:
— Відкрию вам таємницю, графе: архієпископ багато років служив драгунським капітаном. Якого воїна втратила Росія! — зітхнула вона.
Та Луї-Філіпп і сам бачив, що зовні смиренному пастирю більше б личив гренадерський мундир, ніж довга попівська ряса.
Помолившись, Катерина того ж вечора дала в палаці пишний бал, на якому, крім її міністрів, сенаторів, фрейлін, камергерів, камер-юнкерів та іноземних послів, було вище смоленське дворянство. Блиск петербурзької знаті доповнювався поміщицько-купецькою розкішшю. Місцеві модниці красувалися у дорогих сукнях, привертали до себе увагу вигадливими головними уборами: а ля бельпуль — у формі вітрильника, левантський тюрбан, «ріг достатку», «бджолиний вулик». Яких тільки дивовиж не набувала жіноча фантазія, аби вразити, захопити. Кожен із запрошених намагався потрапити на очі імператриці, догодити, запам'ятатися.
За сяєвом канделябрів, що золотистими гронами відбивалися в дзеркальних паркетах, збуджені токайським і бургундським, музикою, шелестом асигнацій за ломберними столами, не одразу й помітили, як затанцювали на чорних шибках криваві відблиски, як почали зникати кудись лакеї. Та коли дізналися про пожежу в будинку княгині Соколинської, що стояв поруч з палацом, розгублено заметушилися. Не наважуючись покидати зали в присутності імператриці, котра спокійно, мовби нічого не трапилося, сиділа у високому кріслі, з острахом поглядали на вікна, за якими вирувало полум'я, ґвалтували розбуджені пожежею собаки, мелькали людські постаті.
Нарешті цариця підвелася, холодно кивнула губернатору, що з блідим обличчям стояв поруч, і в супроводі придворних пішла до своїх покоїв. Переполохані гості захапалися. Один за одним до парадного ґанку під'їжджали екіпажі. Послужливі лакеї, одягнувши в хутряні шуби своїх панів і паній, проводжали їх до карет, освітлених, як удень, гігантським вогнем, що звивався, стріляючи головешками, над гостроверхим дахом князівського будинку.
Дворові й міщани, розтягнувшись ланцюжком до Дніпра, черпали з ополонок студену воду, передавали повні відра з рук у руки. Та полум'я, залите в одному місці, бурхало, виривалося в іншому, спалювало усе, що могло горіти, відштовхуючи пекельним жаром людей, котрі намагалися загасити пожежу. Кілька недогарків упало й на дах палацу, в якому зупинилась цариця. Їх тієї ж миті стягли залізними гаками, закидали снігом, а дах полили водою, яку відразу ж прихопив беручкий мороз.
До ранку від садиби княгині Соколинської лишилися закіптюжені цегляні стіни та купи обвуглених колод від надвірних будівель, над якими подекуди ще звивалися хвилясті пасемця диму.
Про пожежу говорили всяко: нібито загорілася сажа в комині, покоївка ненароком запалила свічкою шовкову запону в опочивальні. Грішили й на старого, підсліпуватого грубника. А тим часом поліція затримувала кожного підозрілого й кидала до холодної. В ній уже зібралося десятка півтора голодранців різного віку. Поповзли чутки, що княгиню підпалено зумисне. Кимось нібито з тих бездомних, старців, калік перехожих, котрих напередодні розшукали по всіх смоленських кутках і примусово вивели за місто, аби не накликали монаршого гніву своїм жебрацьким виглядом. Позбавлені людського жалю і навіть тієї убогої милостині, котра лише підтримувала животіння, вони вмирали від голоду, дубіли в холодних, наспіх викопаних землянках.
Перешіптувалися, буцімто палій скрадався поночі до царського палацу, та його з усіх сторін сторожа пильно охороняла. Отож, він спересердя й випустив «червоного півня» на хороми княгині. Можливо, сподівався неборака, що вогонь перекинеться й на сусідню будівлю, вікна якої промінилися в темряві золотими квадратами...
З Смоленська від'їжджали о дев'ятій ранку. Катерина запросила Фіцгерберта й графа Чернишова до своєї карети, і Сегюр лишився вдвох з мовчазним графом Ангальтом, суворий вигляд якого не настроював на приємну розмову. Зручніше вмостившись на м'якому дивані просторого екіпажа, Луї-Філіпп поринув у роздуми. Його турбували останні листи від батька, написані з недомовками, та він навчився читати й поміж рядків. У Франції назрівали події, що загрожували й самій монархії. Тривожився тими звістками, бо переворот міг зачепити і його давній графський рід. Можливо, і не так гостро сприймав би паризькі смути, якби не жив у Росії. А тут ще й досі жахала багатьох дворян грізна тінь страченого у Москві донського козака Пугачова, який не на жарт переполохав імперію дванадцять років тому. Сегюр знав, що цариця навіть річку, на якій сталося перше заворушення козаків, звеліла перейменувати, щоб ні згадки, ні сліду. Мовби нічого й не було. «А як же тоді приховати підпали, обурені натовпи, які сам бачив біля Зимового, бунти на фабриках?» — вів безмовний діалог з Катериною.
І раптом несподівана думка пройняла мозок посланника: «А чи не прорвався в Парижі саме той, пугачовськкй, дух непокори? Його начебто загасили в Росії, приборкали силою, а він, як вогонь на будинку Соколинської, вихопився в іншому місці, аж у Франції». І що найбільше дивувало Сегюра — короткозорість і безпечність придворних чиновників, які своїми нерозумними вчинками, запопадництвом перед двором роз'ятрювали гнів і ненависть черні. Навіть його батько з обуренням писав, що новий управитель фінансів Карл-Олександр Калонн з шкіри пнеться, аби задовольнити усі вимоги й забаганки членів королівської сім'ї в грошах. Сегюр-старший наводив у одному з листів поширювану в Парижі відповідь головного фінансиста Марії-Антуанетті, котра вимагала для себе розкішних коштовностей: «Якщо бажання вашої величності можливе, то воно вже виконане, якщо ж неможливе, то його постараються виконати». Калонн ке шкодував грошей для пишних балів і розваг, які часто влаштовувались при дворі, для будівництва мисливських потішних замків, виплатив величезні борги рідних братів короля — Людовіка Прованського і Карла д'Артуа. А тим часом в більшості провінцій Франції чернь... Граф з острахом покосився на свого похмурого супутника — чи не проник він у його потаємні думки? Та генерал-ад'ютант сидів із заплющеними очима. Дрімав чи, може, думав про свій шляхетний кадетський корпус, у якому виховувалися майбутні офіцери російської армії.
З віконцем карети порівнявся вершник. Сегюр придивився. На вороному дончаку скакав одягнений в коротку хутряну бекешу... архієпископ. Його кремезна постать з кавалерійською виправкою чітко вимальовувалась на тлі ранкового неба. Цей незвичайний вершник супроводжував царський кортеж до самого Києва, долаючи в сідлі по тридцять п'ять верст на день. Незважаючи на вік, морози, що нерідко перевищували й двадцять градусів, мав завжди бадьорий вигляд, не скаржився на втому.
Велика, загадкова Росія продовжувала дивувати й вражати французького посланника.

*Граф (франц.)

VII

Зима того року видалася у Києві сувора. Вже на початку грудня Дніпро скувало кригою, і Петро, кутаючись від холоду в благеньку одіж (ледве на харч вистачало з карнавочного поділу) майже щодня переходив на лівий берег рубати лозняк для сапетів. Плів їх у холодній послушницькій келії, плекаючи надію відпроситися навесні на тарасївські, що біля Остра, чи пухівські озера, які належали монастирю і майже весь рік постачали його преподобних отців свіжою рибою.
Робота відволікала від похмурих думок. Терпкий запах молодої лози, що відтавала з морозу, навіював ті часи, коли мандрували удвох з Андрієм берегами степових річок, самотужки пізнаючи різні сільські ремесла, щоб прогодуватися. Тоді й навчився плести з тоненьких вербових гілок, пагонів лози, червоної гнучкої шелюги кошики з дебелими ручками, невеликі сапети для лісових ягід, просторі козуби. Згодилося у дорозі до Києва. Ще й як згодилося! Без вечері не ночували. А на ярмарку в Лубнах ще й разок намиста купив Лукійці. Дід Мартин, так звали прочанина, що жебрав з онукою і якого він наздогнав тоді за селом, часто повторював: «Тебе, синку, сам господь-бог послав. Як приволочу свої ноги до Лаври — свічечку за тебе святому Миколі-угоднику поставлю». — «Ставте краще за небіжчиків, — відмахувався Петро. — А я поки що живий-здоровий».
Піклуючись про старого й дівчинку, Бондаренко й сам відчував полегшення на душі. По-справжньому за останні роки радів своїй силі, вправності. В кожному селі чи хутірці, через які проходили, шукав будь-якої роботи. Плів кошики і ліси з очерету, молотив околіт, стельмашив. Заборонив Мартинові канючити милостиню. Його заробітку вистачало на всіх. Могли дозволити собі навіть таку розкіш, як хатній затишок. Не мерзли вже осінніми ночами під повітками чи в куренях. У Лукійки навіть щоки порожевіли. З нею рідше траплялись напади, і Петра зігрівала думка, що він потрібний цим людям. Почувався щасливим, побачивши, як уперше всміхнулася дівчинка, як упевненіше прошкує дорогою зсутулений дід Мартин.
У Лаврі між печерами Антонія і Феодосія — два колодязі з ківоріями. Ченці у довгих схимах напували прочан водою. Тут же записували в синодик імена померлих для церковної відправи. У бляшану карнавку з глухим стукотом падали мідяки. Мартин сказав ченцю й про своїх небіжчиків — сина, невістку, двох онуків. Слухав зі скорботою на обличчі, як скрипить гусяче перо. Потім торкнув за рукав Бондаренка:
— Прощавай, синку, скільки й житиму — пам'ятатиму твою доброту.
— Куди ж ви тепер? — запитав Петро, з сумом глянувши на Лукійку, що стояла, похнюпившись, поруч з дідом.
— Помолимося й підемо в Межигір'я, там, казали мені, чимало людей з наших країв мешкає, може, й прихилимося десь.
Вони піднялися кам'яними сходами вгору і загубилися серед прочан, жебраків, які стікалися до монастиря з усіх-усюд, сподіваючись знайти тут душевну втіху, а то й шматок житнього хліба для підтримання плоті. Стояла вже глибока осінь. Холодний вітер з Дніпра шурхотів у виярку біля колодязів опалим листям, розгойдував голі дерева, що росли майже врівень з кам'яними мурами Лаври. За ними вгорі золотом виблискували бані Успенського собору. Виднілися інші церкви, дахи і стіни кам'яниць. Вони мовбй давили на нього, степовика, своїм громаддям, стискували з усіх боків. Зір ніяк не міг вирватися на простір, сягнути обрію. Та Петро, відчуваючи сум'яття в душі, все ж не завагався. Мав довершити задумане.
Лаврський економ, соборний старець Захарія, до якого звернувся за порадою монастирських ченців, довго й прискіпливо розпитував, хто він і звідки, чи православної віри. Буравив Петра з-під чорного клобука, яким ледве не торкався низенького склепіння келії, підозрілими очима.
— Треба дух і плоть упокорити, гріхи спокутувати мирські, щоб сподобитися чернечого сану, — наставляв повчально, піднісши догори патерицю.
Петро, схиливши голову, мовчав. Смиренно слухав ієромонаха. Йшов до Лаври, щоб очиститися від образ, гіркоти, зла, які, мов сажа, накипіли в його душі. Сподівався, що знайде тут, у святій обителі, доброчесність, співчутливе ставлення до слабких, покривджених долею, як дід Мартин і його онука. А покути за гріхи не боявся. Давно вже ніс її у своїй душі.
За тиждень, подавши клопотання архімандритові, Петро став послушником на монастирській пекарні й проскурні. Пиряв лантухи з борошном, рубав дрова, напалював печі, місив тісто, розносив у козубах випечений хліб по трапезних. Сорочка, як і в миру, рідко просихала. Тільки тут наглядав за його роботою не панський економ чи управитель, а одягнений у довгий підрясник отець Саливон, огрядний, з плескатим обличчям і безбарвними, ніби зашерхлими на морозі очима, він своєю появою завжди викликав замішання серед послушників. Петро спочатку ніяк не міг зрозуміти, чому так знічуються усі, побачивши чорний підрясник отця Саливона, який він час від часу підсмикував на ходу, оголюючи міцні щиколотки ніг. Помічав, як умовкали розмови. Молоді послушники опускали грлови, намагаючись уникнути застиглого погляду похмурого чорноризника. Петро дивувався, бо жодного разу не чув від отця ні окрику, ні грубого слова. Та за кілька днів загадка прояснилася.
Отець Саливон з'явився в проскурні підвечір. Темною тінню вештався між послушниками, які мовчки поралися, вимішували опару в широкій діжі, заносили хмиз і дрова з подвір'я, шкребли ножами дубові лази, на яких два літніх пекарі плескали, закруглювали в невеличкі хлібинки учинене тісто. Чернець зупинився біля світлочубого хлопчини-послушника, що вигрібав золу з черені печі, втупився у нього риб'ячими очима. Петро побачив, як ще дужче зблідли худі, безкровні щоки молодого послушника, як здригнулися його гострі плечі.
— Тіло твоє в обителі, а дух ще в суєтному світі, отроче, — почув Бондаренко тоненький, що аж ніяк не пасував до грубо виліпленого обличчя, голосок отця Саливона. — Не відводь очей, сину мій. Все одно бачу: мисль твоя у скверні погрузла, не сахаєшся єси диявольських спокус, — він кивнув на двері. — Ходімо, побудеш сам, без братії.
Голова юнака смикнулася, білясті кучерики впали на спітнілого лоба.
— За віщо? Чим я завинив перед вами? — різко обернувся він до отця Саливона.
— Гординя заволоділа тобою, отроче, — пропискотів чернець, підштовхуючи розгубленого послушника до виходу, — смиряй її у собі, не отверзай вуста свої для лукавства, покірно приймай вериги для душі й тіла.
— Куди він його? — запитав Бондаренко пекаря, що незворушно порався біля тіста.
— Недавній? — підняв той припорошені борошном вії, та, зустрівшись із здивованим поглядом парубка, пояснив: — На покаяння, зачинить у темній келії і триматиме кілька діб на сухарях і воді. Мирські помисли виганятиме.
...Вправні, рухливі пальці завчено плели густе лозове мереживо. І, як тонкі, гнучкі лозинки, плелися думки, чіпляючись одна за одну. В послушниках здебільшого ходили підлітки. Його ж тягло до старших, своїх ровесників. Ще на початку грудня заприятелював з одним майстровим. Ясним суботнім ранком повертався до пекарні з трапезної — носив ченцям свіжий хліб до сніданку. Поблизу Воздвиженської церкви, над самим урвищем глибокого яру зводили нову будівлю. Зупинившись, Петро мимоволі замилувався роботою молодого русявого муляра, який, вивершивши стіну, клав над прорізями трьох вікон фігурний карниз з червоної цегли. Ріжок до ріжка, одним рухом, точним, вивіреним.
— Гарно в тебе виходить, — не втримався Бондаренко. Муляр подивився голодними очима на його порожній козуб.
— Окрайчика не лишилося?
Петро стенув плечима.
— Роздав братії. А у вас, майстрових, хіба сніданку ще не було?
Хлопець сумовито всміхнувся.
— Чого ж, снідали. Куліш сьорбали. Хоч і пісний, зате густий — пшонина за пшониною ганяється з дрючиною.
Він дивився згори на такого ж, як і сам, крутошийого парубка, котрий невідомо чому і як затесався до монастирської братії. Петро не міг дібрати, чого більше було у тому відкритому погляді — осуду чи здивування.
— Піду, — сказав поквапливо. — Чекають уже на мене.
А наступного ранку, збираючись до трапезних, поклав непомітно в козуб зайвого буханця. Для муляра. Знав, що за такий «гріх» може й послушництвом поплатитися. «А хіба то не гріх, — виправдував свій вчинок, — тримати людей надголодь? Та краще власного шматка не з'їсти, ніж бачити, як інший страждає».
Муляра звали Іваном. Прізвище мав Сошенко. До Києва прийшов з колишньої Димерської вотчини Лаври. Як одібрали весною за царським указом монастирські землі, розповідав Петрові, думали, що минулася каторга, бо лаврські управителі і прикажчики жили з людей сотали, щодня ганяли на шарварок. Чого тільки не змушували робити — і орати, й сіяти, й косити, і овець стригти, і коноплі тіпати... В кого не було тягла, сам мусив до ярма впрягатися. Його ж часто посилали сюди, до Лаври, монастирські будівлі лагодити, нові мурувати.
— Платили по три-чотири карбованці. Авжеж, за рік, — дивувався запитанню. — Ще й з тих вираховували, якщо хворів чи калічився. Отож і сподівалися, що полегшає, як указ вийшов. А воно що батіг, що гарапник — з однієї сириці.
Можливо, Петро й досі б сприймав на віру святенницькі повчання отця Саливона, якби одного вечора Сошенко не показав йому помешкання майстрових. Тісна послушницька келія видалась хоромами в порівнянні з брудним, обшарпаним як зовні, так і зсередини дерев'яним бараком, у якому тулилося десятка три мулярів. Важке, затхле повітря ударило в ніс, щойно вони переступили поріг цього похмурого житла. На солом'яних дірявих матрацах лежали покотом один біля одного, сиділи, підібгавши ноги, літні й молоді майстрові. Одні вже спали, наповнюючи барак різноголосим хропінням, інші досьорбували з глиняних полумисків якесь вариво, латали зношений одяг. Чадні каганчики вихоплювали з півтемряви їхні бляклі, виснажені обличчя. Праворуч у кутку, завішеному обтріпаною рогожкою, хтось надсадно кашляв, викликаючи невдоволене бурмотіння розбуджених майстрових. Іван пояснив, що там, за рогожкою, у них хворі, але дивитись за ними нікому. Нещодавно помер один, так у монастирській економічній конторі навіть зароблені покійником гроші не виплатили. Майстрові на власні гривеники й поховали товариша.
Довго не міг тоді заснути Петро у своїй келії. Лежав з розплющеними очима, дивився у низьку стелю, що нависала сірим кам'яним віком. «Де ж тут любов до ближнього, співчутливість, — думав пригнічено, — коли поруч з розкошами (знав, як люблять ситно попоїсти преподобні отці) така злиденність?»
Заснув аж перед ранком. І щойно склепив повіки, як привидівся степ. Аж дух йому перехопило від простору, що відкрився очам з якогось пагорба чи кручі. Високо в небі білим ключем безшумно летіли великі птахи. Він знав, що то баби, які віщують осінь, хоч навколо хвилями до самого обрію перекочувалися молоді трави. «А в Києві уже сніги, зима», — подумав спокійно і побачив чиюсь постать, що наближалася до нього травами. Здогадувався, що то Андрій Чигрин, який розшукав його, і тепер вони вже ніколи не розлучатимуться, бо разом краще, надійніше. Зрадівши, пішов назустріч своєму другові, та він чомусь почав віддалятися. Хотів гукнути його, зупинити і не міг слова вимовити. Язик мовби задерев'янів. «Бо в гріховному світі єси довго вештався», — сичав звідкілясь, різав вуха тоненький мишачий голосок.
Бондаренко прокинувся. Поруч з восковою свічкою у руці стояв отець Саливон. Жовтуватий язичок полум'я освітлював його скошене підборіддя, відбивався у водянистих очицях, що надавало всьому обличчю хижого виразу. Крізь маленьке, закруглене угорі віконце сірів світанок. Знічені передчасною появою отця Саливона, послушники похапцем одягалися й вислизали, мов руді миші, в прочинені двері. Петро теж підвівся. Широчінь степу вмить звузилася до розмірів продовгуватої, як щілина, задушливої келії, на бруднуватій стіні якої колихалася неоковирна тінь ченця.
— Довго ублажатимеш ти плоть свою? — почув уїдливе, та пропустив мимо вух той докір.
Не мав у чому винитися. І не хотів. Вперше за час перебування в монастирі не опустив покірно очей. Прямо подивився в пласке, немов скам'яніле, обличчя отця Саливона.
Його не зачинили в темній келії. Хоча й не дарували зухвалості. Змусили сколювати кригу на мілководдях озера Тельбин біля Кухмістерської слобідки. Для лаврських льодників. Робота тяжка, виснажлива. На пісних харчах довго б не витримав. Тоді виручив Петра хист кошикаря. Полагодив кілька сапетів, якими вантажили кригу на підводи, і наступного дня був відкликаний до монастиря. Економ звелів йому плести лозові кошелі для рибальських артілей монастирських озер. Помічника не було. Сам заготовляв вербові пагони, шелюгу на піщаному лівобережжі, носив оберемками через Дніпро. І все ж то була хоч якась воля. Бодай не відчував на собі водянистого погляду отця Саливона. Після вечерні міг зайти до Івана Сошенка, перемовитися з ним хоч кількома словами.
Єднали їх з муляром не тільки вік чи життєві незлагоди, які випали на долю кожного, а й щось значно більше. Навідуючись потайки до барака, не раз заставав Петро свого знайомого за рогожкою, біля хворих. Порав їх Іван, підгодовував власними харчами. Доглядав за немічними, як зізнався Петрові, з власного болю, бо й сам, поневіряючись з дитинства, нічого так не пам'ятав, як доброту людську. Та іноді в Івана прохоплювались думки, які насторожували Бондаренка. І тоді між ними виникали суперечки, хоча йому жодного разу не вдалося розраяти чи переконати майстрового. Можливо, тому, що в глибині душі він і сам уже починав сумніватися в своїй правоті.
Якось поскаржився Сошенкові на свавілля ченців, котрі знущаються з послушників, попихають ними, і почув задирливе:
— А ви б зібралися докупи та й віддухопелили одного-другого в якомусь темненькому кутку, щоб ніхто не бачив. Запевняю, братку: як пошепче.
Петро з острахом подивився на муляра.
— Боронь боже, Іване! Про таке грішно й думати.
— А збиткуватися з підлітків, позбавляти їх найменшої радості — праведно?! — запалювався Сошенко. — Хто дав їм право так поводитися з людьми?
— В покорі душа очищається, — завчено сказав Петро, розуміючи, що відповідає не так, як належало б: сам не терпів наруги. А що мав відповісти? У кого були очі, той бачив.
— Знаю, як вона очищається, — насупився Іван. — Батогами. Досхочу надивився, братку, ще у вотчині. Хлопчаком. Оті твої святенники в наше село чорними круками налітали, варто було прикажчику поскаржитися на мужиків. За непослух сікли прилюдно. Одного разу навіть козаків з Гоголівської сотні викликали для розправи над моїми односельчанами.
— Який же вони злочин скоїли? — зацікавився Бондаренко.
— Злочин?! — ошкірився Іван у якійсь неприродній усмішці. — Греблю на монастирському ставку відмовилися лагодити. Після оранки. Пізнього вечора. На ногах ледве трималися, а прикажчик — ні в яку, поки не загатите, додому не відпущу. Ну, мужики й розпалилися, підступили до нього гуртом, люті, хотіли з коня на землю стягти. Вже й за повід схопили. Прикажчик перелякався всмерть. Слова не міг вимовити. Очі вирячив, тремтів увесь. Не знаю, чим би й скінчилася їхня сутичка, якби не мій сусіда Карпо Жиленко. Ублагав мужиків відпустити прикажчика, не брати гріха на душу.
Сошенко помовчав, пригадуючи, мабуть, той випадок.
— Добрий був чоловік Карпо, — продовжив свої роздуми вголос, — поважали його в селі за розум, за розсудливість. Послухалися й того разу. Пішли всією громадою до вотчинного маєтку й подали гуртову скаргу. Жиленко сам її й написав.
— Кому подали? — запитав Петро.
— Як кому? Духовному собору Лаври. Сподівалися на захист. І діждалися... козаків з нагаями. Зігнали вони всіх до того ж таки маєтку, п'яні, ворота зачинили і давай батожити старого й малого. Прикажчик власноручно сік Карпа Жиленка.
— Він же його порятував! — з обуренням кинув Петро.
— За те й отримав двісті гарапників. Як призвідник. Казали, що так повелів управитель вотчини, ієромонах Досифей, щоб надалі ніхто не перечив монастирській владі... Отак, братку, і очищали наші душі. Закатували безневинного чоловіка. Через тиждень і поховали Карпа.
— І прикажчику зійшло з рук?!
— Якби ж тільки зійшло, братку, — вп'явшись очима у якусь невидиму точку, відповів Іван. — Духовний собор ще й нагородив свого вірного служку... Карповою земелькою і худобою. Досифей прочитав ту ухвалу моїм односельчанам і ще й пригрозив: «Спробуйте тепер зачепити хоч пальцем прикажчика, ослухатися його». Он до чого довела людська доброта, — заговорив жорстко. — А стягли б вони тоді свого душогуба на землю й кинули сторчма головою у ставок...
— А чи поменшає в світі зла, якщо добром нехтувати? — запитав Бондаренко.
— Не знаю, братку, — здвигнув плечима Іван, — але й самим добром його не знищиш. Повір мені.
Петро не у всьому погоджувався з муляром. Часто сперечався з ним. Та чернецьке життя у Лаврі вже не виправдовував беззастережно. Сходила полуда з очей. Бачив: вади людські гніздилися й тут, за монастирськими стінами. А жорстокості, по всьому, було ще більше. Частіше навідувалися до нього смутні думки, бо не знайшов у святій обителі сподіваного доброчинства і праведності, які так вабили його у тяжких мандрах. І глибшою довірою проймався до свого ровесника-майстрового, щоразу відкриваючи в ньому риси, які завжди поважав у людях. Різкі висловлювання Сошенка вже не лякали його своєю відвертістю. Поступово і сам утверджувався в думці, що безмовно коритися таким, як отець Саливон, — значить потурати їхній зарозумілості.
Чи не краще залишити осоружне послушництво?» — міркував на самоті, переплітаючи гнучкі вербові пагони. Сказав Іванові про монастирські озера. Може, відпустять. Він дещо тямить у рибальстві. Сошенко тільки руками розвів:
— Не один біс? Все одно чорноризникам догоджатимеш. Краще й не заїкайся — марне. — Він пильно подивився Петрові в очі: — Послухай, братку, давай чкурнемо вдвох за Канів, до Кременчука. Остогидло вже мені келії мурувати. І в тебе, помічаю, невесело на душі.
— Знову повертатися в поміщицькі маєтки? — ще дужче спохмурнів Бондаренко. — Даруй, Іване.
— Чому ж повертатися? Ходять чутки, — Сошенко стишив голос, — нібито сама цариця збирається з усім почтом до Києва. Кажуть, помолиться святим мощам у печерах і попливе Дніпром аж до Чорного моря. Отож за Каневом і будуються города нові, пристані влаштовують на Дніпрі. І майстрових там із свічкою вдень шукають. Волю дають, гроші платять.
— Рай, — сумно всміхнувся Петро, — та не по мені. Я ж не тесля і не муляр, а кому потрібне там моє плетиво?
— Помиляєшся, братку, — заперечив Сошенко. — Хіба ж я не бачу: твої руки до всякого діла вдатні, красу відчувають. Повір мені, за місяць-другий палаци муруватимеш.
Бондаренко не став розраджувати товариша. Треба ще було пережити довгу зиму з тріскучими морозами й хуртовинами, діждатися весняного тепла, чистої води на Дніпрі. А там — як складуться обставини.

Після різдвяних свят зачинилися монастирські брами перед каліками, жебраками, убогими прочанами. Кінні козаки й поліцейські проганяли їх з верхнього міста й Подолу за Куренівку, Пріорку, інші приміські села й хутори, влаштувавши на всіх дорогах, що вели до Києва, щільні кордони. Лавра нагадувала розбурханий якоюсь невидимою силою мурашник. Майстрові, послушники, найманці з міської бідноти розчищали сніг, білили келії, незважаючи на пронизливий вітер, дерлися по драбинах угору, лагодили і фарбували дахи, церковні бані. На площі перед головною брамою стукотіли сокири й молотки, соснові стружки золотистими кілечками всіювали утрамбований сніг — зводилася височенна тріумфальна арка.
Бондаренкові з кількома старшими послушниками звеліли спускатися до Дніпра. Біля Наводницької пристані височів припорошений снігом штабель дубових колод. Трохи осторонь кілька чоловік зводили із сірих гранітних брил схожу на мур стіну. Петро помітив серед них і кремезну постать Сошенка. Хотів підійти ближче, та мовби спіткнувсь об важкий погляд одутлуватого бороданя в кожусі й гостроверхій шапці, котрий стовпом виріс попереду.
— Куди розігнався?! — неначе вдарив навідліг. — Бери он сокиру й теши! Панькаються в монастирі з вами, ледащами, — пробурчав, обертаючись спиною до парубка.
— Хто це? — запитав Бондаренко у теслів, що вовтузилися біля колод, стягуючи їх на землю.
— Війтів наглядач, — відповів розпашілий на морозі чолов'яга, котрий довгим залізним вирлом тримав увесь штабель. — Боронь боже, побачить, що хтось розігнув спину, — скаженою собакою кидається. Тремтить, — сердито сплюнув, — що ми цариці дорогу через Дніпро не вимостимо. А про харчі для людей, сучий син, і слухати не хоче. Пісним капусняком та пшоняною кашею другий тиждень годують, іроди. І платню вже котрий місяць зажилюють...
Колоди обтісували з чотирьох боків. Для Петра не в новину було вимахувати сокирою. За двадцять три роки не одне топорище відшліфував долонями, та міцна, мов кістка, деревина важко піддавалася. З-під сокири аж іскри сипалися. Спочатку крижаний вітер, що гнав білясті хвилі поземки вздовж річища, проймав до кісток. Та після другої колоди Петро мусив скинути старенький кобеняк. Обличчя спітніло, м'язи почали наливатися важкою втомою, удари послабшали.
— Зупинися, синку, бо так і ноги простягнеш, — почув знайомий басок.
Повільно, бо неначе кілки повбивали у поперек, Бондаренко випростався. Поруч стояв Онисим.
— Ухоркався? — сказав співчутливо. — Дивуватися нічому — дуб не сосна, однією силою не візьмеш, сам будь-кого звалить. — Він узяв з рук Петра сокиру. — Послухай старого теслю, може, й згодиться колись у житті: не затискуй міцно топорище в долонях, тримай лише, щоб не вислизнуло. Хай обух сам заганяє сокиру в дерево — він залізний. І тулуб розгинай частіше — менше крижі натрудиш. — Онисим підійшов до колоди, прицілився оком: цюк — і вбік відлетіла сизувата дубова тріска; цюк, цюк — і тріска за тріскою посипалися на сніг. Петро дивився, як працює вайлуватий з вигляду богатир, і дивувався його незвичайній спритності. Здавалося, що сокира сама злітає вгору й опускається на колоду, а він тільки підправляє її широкими долонями, неначе грається топорищем.
Бондаренко відчував, що йому значно цікавіше між такими людьми, ніж серед монастирської братії. Він з сумом і навіть огидою подумав, що доведеться повертатися у вогку, як могила, келію, смиренно вислуховувати повчання преподобних отців, і чи не вперше за час перебування в Лаврі з усією гостротою збагнув пустоту і нікчемність свого теперішнього життя. Сумніви, вагання розвіювалися, як нічний туман ранкової пори. Тепер він уже знав, що відповість Сошенкові...
Свіжообтесані дубові бруски переносили на кригу, що товстим панцирем сковувала Дніпро, і щільно підганяли один до одного. Вздовж усього мосту ставилися перила, до яких прибивали рясні соснові гілки із зеленою глицею. Складалося враження, що сосни ростуть з-під криги. Іноді до переправи наїжджав війт. Мовчки дивився з парокінного екіпажа, як брусок до бруска приростає, тягнеться через річку міст, і, не сказавши й слова, повертав до міста. Теслі, кутаючи в ганчір'я обморожені пальці, обличчя, сердито, розчаровано, з сумом дивилися йому вслід червоними від недосипання й різкого вітру очима.
— Цариці дорогу, а собі труну тешемо, — бурчав Онисим, із злістю заганяючи обухом гранчастого цвяха в дубовий брус. Він теж помітно змарнів: могутня постать зів'яла, плечі обвисли, схудле обличчя, густо посріблене цупкою щетиною, аж почорніло на лютому холоді.
Роботу припиняли в сутінки. Пленталися до заметених снігом тимчасових бараків під кручею, щоб удосвіта знову взятися за сокири, пилки, долота, молотки, звалити на свої плечі важкі колоди.

Першою по дубовому настилу через Дніпро на Броварський шлях прогримкотіла чотиримісна карета Київського митрополита Самуїла Миславського. Преосвященний нездужав і відправив у власному екіпажі в Козелець архімандрита Дорофея, засвідчуючи цим свою відданість імператриці. Ображений секуляризацією вотчинних земель, митрополит сподівався на царські милості, які б відшкодували втрати монастирів. Гріх було б не скористатись такою нагодою. Тож Дорофей, підносячи Катерині хліб-сіль, мусив виголосити таку промову, яка б не тільки розчулила, а й розщедрила честолюбне серце монархині. Архімандрит перевершив самого себе і одержав з рук повелительки п'ятсот карбованців. Для власних потреб.
Того ж дня, двадцять дев'ятого січня, пообідавши в Броварах, Катерина пересіла з громіздкого візка в двомісну парадну карету, що виблискувала на сонці чорним лаком і золотом, і царський кортеж з ескортом лейб-кірасирів генерала Енгельгардта, котрий з багатьма офіцерами, шталмейстером, унтер-шталмейстером і камер-пажами супроводжував імператрицю, рушив до Дніпра. Київський губернатор генерал-поручик Ширков звелів вивести на Лівобережжя, дніпровські схили, вулички і провулки Печерська ремісничі цехи із значками, зібрати якомога більше міщан, крамарів, візників, дворових, челяді, які б утворювали перед очима цариці «вірнопідданий» натовп. Були тут і лаврські мулярі, теслі, котрі ще трималися на ногах. Скориставшись загальною метушнею в монастирі, Петро вийшов за браму і, побачивши знайомих майстрових, протиснувся до Сошенка.
— Молодчина, що втік, — шепнув Іван, зрадівши появі товариша. — Тут хоч ладаном не дихатимеш. — Він нахилився ближче: — Може, й не повертатимемося?
Але в ту ж мить повітря струснули десятки гарматних пострілів. Натовп сколихнувся, хтось перелякано зойкнув, з дерев і бань церкви Спаса на Берестові з карканням знялася вороняча зграя. Покружлявши вгорі, наполохані ґави чорною хмаркою потяглися через Дніпро на лівий берег. А там уже гули литаври, голосили труби. Вздовж мосту двома шпалерами шикувалися матроси й офіцери. Їх зелені мундири зливалися з хвоєю соснових гілок. Виділялися тільки яскраво-червоні коміри та білі офіцерські еполети.
Маленька, мовби іграшкова, карета слідом за десятком багато вдягнених верхівців в'їхала на дубовий поміст. З фортеці знову вдарили гармати. Мушкетери Дніпровського піхотного полку щільніше зімкнули шереги, стримуючи людський натовп.
— Побачив царицю? — перехнябився через голови до Бондаренка похмурий Онисим, що теж горбився поруч у натовпі. — Тьху, та й більше нічого. А ми колодами пупи рвали, як для чогось путнього. На нього зашикали, почали оглядатися з острахом.
— А що я такого сказав? — гув невдоволено тесля, крутячи навсібіч головою. — Хіба ж то неправда? Повзали по тому льоду, як каторжні. Грицько Передерій пальці на ногах геть поморозив, відгниють к бісу! Куди тоді хлопцю діватися? Іроди! — кинув наостанок.
Сошенко, слухаючи Ониська, мовчки потиснув руку Петрові. Сподобався, мабуть, йому той чолов'яга.
Біля Наводницької пристані до царського кортежу приєднався війт з усім магістратом—товаришами золотої хорогви. Дріб барабанів помножувався стукотом сотень кожних кінських копит об мерзлу землю. Мимо задубілих людей, що вже другу годину тупцювалися на двадцятиградусному морозі, скакали вершники в добротних шубах і соболиних шапках, гаптованих золотом теплих кунтушах і жупанах. Одна за одною тяглись нагору розкішні карети з вишуканими дворянськими гербами і дебелими лакеями на зап'ятках. Мовби гігантський вертеп розігрувався на скутих січневим морозом і вкритих снігом древніх київських горах. На площі перед монастирем, проїхавши під тріумфальною аркою, карета імператриці зупинилася. На головній лаврській дзвіниці ударили в найбільший, тисячопудовий, Успенський дзвін. Закалатали, мов на сполох, десятки інших дзвонів. Притиснутий натовпом до фортечної стіни, Петро бачив, як поважні шляхетні жінки і зовсім юні дівиці з якимись чудернацькими вітрйльничками, башточками, навіть квітниками на головах з нервовою поспішністю поскидали прямо на сніг розкішні хутра і ледве не поставали навколішки перед царицею. Десятки облесливих, запобігливих поглядів київських дворян, поміщиків, вищих губернських чиновників хрестилися на невисокій, повніючій жінці, що погордливо йшла у супроводі генерал-губернатора Петра Олександровича Румянцева мимо схилених лисин, напудрених перук, фантастичних жіночих зачісок і капелюшків до Троїцької брами. За ними до Лаври посунула багаточисельна свита цариці.
Поки імператриця оглядала Успенський собор, люди, яких тримали на площі і вздовж усієї вулиці, що вела до царського палацу, не стримували свого обурення.
— Випустіть мене, Христом-богом молю, — благав легко вдягнений чоловік поліцейських і мушкетерів, що тримали кордон.
— Доки вже ми будемо клякнути на скаженому холоді? — ремствували інші.
Петро теж відчував, як усього проймає морозний вітер, але вибратися з щільного натовпу не було ніякої змоги.
Нарешті з головних монастирських воріт виїхала знайома карета. Її відразу ж оточили вершники в мідних латах. І коли пишний кортеж наблизився до палацу і там пролунали залпи салюту, натовп, ях одна багатолика жива істота, полегшено зітхнув і швидко почав розпорошуватися. Над Києвом згущалися вечірні сутінки.


РОЗДІЛ III
Персні і скрипиці

І не встануть з праведними
Злії з домовини,
Діла добрих обновляться,
Діла злих загинуть.

Тарас Шевченко «Псалми Давидові»
I

Опинившись поза своєю волею в каменоломнях, Чигрин мовби струснув із себе млосну дрімоту. Все, що трапилося з ним у поміщицькій економії, на степовому шляху, здавалося нереальним, як давній примарний сон. Справжніми були рожеві провалля виробок, що зяяли вздовж косогору, згорблені постаті каменярів, глухий перестук молотів та освітлені багаттям зосереджені обличчя солдатів-охоронців біля дороги.
Їх завели в широку мазанку, вкопану, мабуть, на аршин чи й на півтора в землю. Крізь товсті круглі скельця у стіні сіялося зеленкувате світло, і Андрієві здалося, що вони, переступивши поріг, занурилися у болотяну воду. В хаті гомоніли, хтось намагався викресати вогню, чортихався, знову кресав, бризкаючи з кременя сліпучими іскорками. Нарешті у лоєвому каганчику, що висів у темному кутку, колихнувся язичок полум'я і в хаті посвітліло. За вузьким, як ослін, столом, що тягнувся уздовж передньої стіни, вечеряло чоловік тридцять, а може, й більше. Пахло житнім хлібом і чимось вареним. Андрій з насолодою вдихнув ті запахи, відчуваючи, як від голоду підтягує живіт.
— Потісніться, — незлобиво гримнув солдат, що завів їх до мазанки. — Новачки. Житимуть і харчуватимуться тут.
Люди заворушилися. Кілька пар очей байдуже ковзнуло по невиразних у напівтемряві постатях двох дорослих і хлопчака. Андрій пропустив уперед Тараса, його батька, що йшов, шкандибаючи: мабуть, дубова скрипиця пошкодила йому ногу. Сам примостився скраю навпроти лисого, миршавого чоловічка, який, втягнувши голову в плечі, шахраювато позиркував на прибулих маленькими, ніби засняділими очицями.
— І вас залигали? — хихотнув він, показуючи щербаті пеньки з'їдених зубів. — Не ходи, кицю, боса — лапки повідтоптують, хі-хі-хі.
— Чого пристаєш до людей, Саво? — буркнув довгобразий, кривий на одне око сусіда. — Не бачиш, їм і без тебе гірко.
— Хто пристає? — ще дужче втягнув голову, аж зіщулився, чоловічок. — Саві аби в полумиску густіше було та поспати довше, — він метушливо сховав дерев'яну ложку за пазуху. — Гірко не гірко, а раз потрапили в сильце — солодше не стане, хі-хі-хі.
Андрій відчув, як напружилися м'язи у селянина, що сидів з ним пліч-о-пліч, побачив, як зійшлися на переніссі його чорні з сивиною брови, і сам спалахнув гнівом. Хотів обірвати підленький смішок лисого чоловічка, кинути в його масні очі різке, дошкульне слово, щоб заціпило. Та якась внутрішня засторога змушувала мовчати. Чигрин і досі пам'ятав слова дядька Ілька Супереки: «Скажеш — не вернеш, відрубаєш — не приточиш».
Сава теж умовк і кілька днів після того мовби й не помічав їх. Почаклує за вечерею над своїм полумиском, сховає хутенько ложку, ніби щось крадене, — і в куток, на піл, під свою ряднинку. Чигрин уже й забувати став про його кпини, як Сава знову обізвався. Побачивши збиті до крові пальці в Тараса і його батька, розтягнув усмішкою свій щербатий рот:
— Трощите камінь, що з нього юшка тече, хі-хі-хі.
— А тобі весело? — не втримався Андрій.
— Заспокойся, пожартував чоловік, — примирливо сказав селянин і теж подивився на свої руки. — Що вдієш, весь вік у землі копирсаємося, а вона ж не така тверда, як оцей проклятущий камінь, хоч і в десять потів укине.
— А далі й ще потвердішає, хі-хі-хі; як морози вшкварять, — вів своєї Сава, відверто нехтуючи погрозливим виглядом Чигрина. — Тоді пострибаєте з кайлами та кувалдами, двадцять потів зійде.
Андрій слухав зловтішні просторікування цього химерного чоловіка, дивився, як жваво бігають його маленькі, неначе змащені салом очі, і ніяк не міг збагнути: в здоровому глузді він чи, може, схитнувся з розуму? Злість поступалася місцем байдужості. «Не вистачало ще з блазнем заводитися, — думав він, — хай потішиться». А Сава ніби й не тягав на собі увесь день волокуші з бутом, сотав далі словесну павутину:
— Чого засмутилися? Цариця приїде, пряників привезе. Сам пожував би, так зубів немає, згнили на Кільчені, на болоті смердючому, — блаженно всміхався, поклавши кругленьку голову на плече.
— Ти добалакаєшся, поки роги скрутять, — глипнувши єдиним оком, застеріг сусід.
— Так скрутили ж уже, хіба не бачиш? — поялозив Сава долонею жовтувату, як диня, лисину. — Скрутили й стриножили, не втечеш од царициних пряників, хі-хі-хі.
Чигринові здалося, що в його мінливих очах на коротку мить спалахнули ядучі вогники. Став уважніше прислухатися до тих теревенів, аж поки не відчув своє безсилля перед цим чоловіком. Ніяк не міг розтопити застиглого воску його блюзнірської усмішки, побачити, що насправді приховується за нею. «Не мав мороки, — подумав Андрій, — у власній душі б розібратися».
А тут ще й біда скоїлася: пом'яло в каменоломні його товариша по нещастю — селянина Федора Прищепу. Відколювали вони гуртом масивну брилу. Одні заганяли молотами в подовжні тріщини важкі чавунні клини, інші, забравшись на верхній прискалок, впирались у брилу палями. З низьких сірих хмар сіявся дрібний, упереміш із сніговою крупою, дощ. Вкриті пліснявою лишайників, кам'яні виступи вислизали з-під ніг. Люди тиснулися один до одного, напружували м'язи, щоб утриматися, не сповзти униз по крутому ребристому схилу. На спітнілих обличчях миттю танули холодні білі крупинки. Нарешті брила схитнулася. Каменоломи відскочили вбік. Прищепа потягнув палю, та її протилежний кінець затиснуло важким каменем. Він наліг грудьми з свого боку, щоб підважити брилу, зштовхнути її, і відчув, що сам падає. Мокра паля випорснула з рук, і Федір, скочуючись, боляче бився об гострі виступи й роздроблене каміння.
Опритомнів у гуртовій мазанці, куди його перенесли два солдати. Дихав важко, ніби йому бракувало повітря. У потовчених грудях хрипіло, і запалі щоки раз від разу здригалися від глибокого кашлю.
— Де синок мій, Тарас? — прошепотів пересохлими губами, силкуючись підвести голову.
— Лежіть, батьку, я тут, — схилився над ним хлопчина. — Що у вас болить?
— Усе. Відходив уже віл свою борозну... Хоч ти, синку, будь обережніший... Мати чекає...
— Одужаєш, Федоре, — впевнено сказав Андрій. — Нам ще з тобою рано ставити на собі хрест. — Попий ось, — підніс він до його рота кухоль з трав'яним відваром, — Сава приготував.
— Ага, — закивав той лисою головою, — випий, заснеш — і полегшає, по собі знаю.
Він теж стояв навколішки біля Прищепи, заглядаючи в його обличчя.
— Степом... запахло, — відпивши з кухля й опускаючи голову, тихо промовив Федір. — Як там моя Уляна?.. Настраждалась, мабуть.
— Усі страждаємо, — сказав Сава, — бо хлібець на шляху не валяється... А ти відсьорбни, відсьорбни іще мого зілля, — кивнув на кухоль, — швидше оклигаєш.
Чигрин не впізнавав цього чоловіка. Коли непритомного Федора понесли нагору, Сава теж задріботів слідом. «Його ще не вистачало», — з досадою подумав тоді Андрій, підсобляючи двом літнім солдатам. Але, побачивши, як той порпається у своєму кутку над якимись вузликами, бігає до кашоварів по окріп, заспокоївся. Виходило, не з лихими намірами прийшов чоловік. Поки зілля настоювалося, Сава розповів Чигринові, як гатив болото між Кільченню і Самарою під перше місто Катеринослав.
— А тут же, за Кайдаками, що будують? — запитав Андрій.
— Теж Катеринослав, тільки сухий уже, здоровший для людей, бо на високих кручах. А там, біля Самари, неначе в ямі гибіли. Гатиш трикляте болото, гатиш, аж очі з лоба вилазять, а дихати все одно нічим. Хоріло багато. На цвинтарі більше селилося, ніж у місті. Самому б гаплик був би, якби не травки. — Сава посмутнів, принишк, не дратував уже Андрія єхидним смішком.
— Для чого ж місце таке пропаще вибрали, — дивувався Чигрин, — чи землі мало?
Сава ковзнув по ньому скаламученими очима:
— А щоб государині догодити. Цар Петро на болоті колись нову столицю вимурував, а чим же, мовляв, вона гірша? Тільки цариця, кажуть, сама відмовилася. Смерті, мабуть, злякалася. А що, там скоцюрбитися недовго. Вона одразу змикитила, на тутешнє місце вказала пальцем.
— І звідки ти усе знаєш? — вражений обізнаністю цього непримітного, навіть нікчемного з вигляду чоловіка, запитав Андрій.
Сава ковзнув по ньому непроникливими, ніби затягнутими туманною плівочкою очима.
— Потопчешся на грішній землі, зіграєш з кістлявою в куцої баби — і ти прозрієш, — відповів ухильно.
З того дня між Чигрином і Савою встановилися якісь дивні стосунки. Вони разом доглядали за Прищепою, піклувалися про Тараса. Коли ж Андрій почав вимагати в маркшейдера, щоб перевів Федора в тепліше приміщення, Сава не став на його підтримку. Чигрин помітив, що він уникає взагалі будь-яких суперечок з начальством. Навіть до капрала підлещується. За вечерею так зневажливо відгукувався про царицю, дивувався Андрій, а побачив маркшейдера — і позадкував.
Чигрин домігся-таки свого. Маркшейдер дозволив перевезти Прищепу і його сина (щоб доглядав за батьком) у притулок для тяжко хворих, який містився у колишній слободі Половиці. В глибині душі він ненавидів Андрія. Тримався той незалежно, не запобігав перед ним, як інші. І все ж задовольнив вимогу цього впертого й непоступливого парубка. Побоювався його чи, може, остерігався іншого: з дня на день мав нагрянути з Кременчука генерал Синельников. Навіщо ж показувати йому скалічених?
Волову хуру (не ганяти ж її порожняком) до половини завантажили бутом. Андрій розрівняв його, застелив очеретяними матами і допоміг лягти схудлому й знесиленому від болю селянину. Тарас примостився поруч, підтримуючи на батькові короткого дірявого кожуха, якого Чигрин позичив на дорогу у Сави. Андрій, (маркшейдер і його послав — вивантажувати камінь) всівся у передку замість хурмана, поруч з капралом. Не проїхали й версти, як їх обігнала колона солдатів, що марширували обочиною, утрамбовуючи сотнями підошов тонкий сніжок, що за ніч устелив скуту морозом землю. Слідом пройшла друга, потім третя колона. Чигрин притримав волів, пропускаючи солдатів уперед, бо дорога завертала ліворуч і тяглася над самим краєм глибокої балки, порослої колючим терном, акацією і дроком. Попереду з-за невисокого пагорба виткнулися очеретяні стріхи, ґонтові й черепичні дахи Половиці. А внизу, вигнувшись гігантським луком, синів під тонкою кригою Дніпро.
На околиці слободи сотні півтори землекопів довбали кайлами і заступами мерзлу землю, корчували пеньки спиляних дерев. Кілька чоловік, розкидавши трухляву стріху, валяли стару торчову хату. Плетені з очерету й обмазані глиною стіни вигиналися і тріщали під натиском людських плечей.
— Ану, на-ва-лись! — час від часу погукував кремезний, вкритий рудим порохом чоловік.
Люди гуртом впиралися в хистку, облуплену стіну й гнули її до землі, трощили ногами непіддатливий, жилавий очерет.
Мимо покраяною глибокими коліями дорогою тряслись нагору підводи з цеглою, лісом. Візники перемовлялися з землекопами, пригощали один одного тютюном. Капрал теж дістав прокурену люльку з довгим кістяним чубуком, старанно набив її, втоптуючи тютюн великим пальцем, і, кивнувши молодому візникові, що, хвацько попихкуючи димком, обганяв хуру парокінним возом, припалив у нього.
— Не підкажеш, як до лазарету проїхати? — запитав після кількох затяжок.
Хлопчина знову осадив коней.
— Підірвався дідуня? — співчутливо подивився на Федора.
— Покалічився в каменоломні, — відповів Андрій.
— Тоді вам краще відвезти його до діда Реп'яха в Кам'янку, — порадив візник, махнувши кудись невизначено коротким пужалном. — Він і вивихи вправляє, і болячки та синяки заживлять уміє, а у притулку, чи, як там по-вашому, в разалеті, що...
— Не можемо, — стримано і, як здалося Андрієві, з жалем заперечив капрал. — Велено доставити в лазарет.
Візник не став розпитувати, чому саме так велено, показав дорогу, махнув над кінськими крупами батіжком і, об'їжджаючи ковбані, поторохтів розшарпаним возом далі.
Притулок містився в нагірній частині слободи, майже над самою річкою. То була рублена, схожа на амбар будівля, яку колись розібрали і перевезли сюди з першого Катеринослава. Коли Андрій, обережно підтримуючи кволого селянина, зайшов досередини, перше, що впало в очі, — розлога піч, котра займала майже третину всього приміщення. «Хоч не мерзнутиме», — подумав Чигрин, видивляючись, де б можна було примостити Федора. На печі й лавах, щільно присунутих одна до одної, лежали хворі, здебільшого старі, немічні, та гострий Андріїв зір вихопив у людському скопищі й моложаві обличчя, виснажені стражданням, наштовхнувся на сумні, відчаєні погляди. Чулися стогони, хтось марив у забутті.
До них підшкандибала сухенька бабця, уся в чорному, тільки на голові випиналась дашком біла лляна хустина.
— Ведіть туди, — вказала кістлявим пальцем на приземкувату лежанку, що тулилася збоку до печі, неначе призьба, — обоє помістяться. — І, ніби спохопившись, спритно обернулася до Андрія: — А грошенята у них є?
— Що? — не зрозумів Чигрин.
— Грошенята є, питаю? — знову прожебоніла вона запалим ротом. — Без них, любенькі мої, тут голодно і самотньо. Нужденним ой як тяжко.
— Є... грошенята. Візьміть, — тицьнув Андрій у її воскову долоню полотняного капшучка з платнею за останні два хлісяці. — Тут вистачить.
— Не треба, Андрію... Забери гроші назад, — слабким голосом запротестував Прищепа. — Ми щось нашкрябаємо з Тарасом... Сам подумай, як житимеш.
— А руки оці для чого? — повертів Чигрин міцними, довгоиалими кистями. — Та вони чорта змусять гроші клепати.
— Знаю, сила у тебе є, — погодився Федір, — та і в глибокій криниці, якщо черпати без міри, вода вбуває. Бережи силу, хлопче, вік попереду. А мені, — зронив сивіючу голову, — на хутір би, до Уляни, там би, може, й оклигав.
— Повернешся, Федоре, — твердо сказав Андрій. — Є ж десь правда на цьому світі. — Він покуйовдив білясте волосся на голові в Тараса: — Підтримуй батька, не дозволяй кривдити.
— Не турбуйся, Андрію, — обняв Прищепа його за плечі, — якщо не помру — житиму. А будемо живі — побачимося. Спасибі тобі за поміч. Не знаю, як і віддячу.
Попрощавшись з Федором і його сином, Чигрин вийшов на ганок. Капрал, притримуючи рукою широкого тесака, що висів на поясі, в задумі походжав біля хури. Розпряжені воли підбирали вологими губами з землі рештки сіна. Андрій лише ковзнув по них очима. Його вразило, схвилювало побачене тут, на високому березі Дніпра. На версту уздовж річки громадилися купи свіжовикопаної глини, вапна й цегли, буту й тесаного каменю, височіли штабелі лісу. У повітрі стояв багатоголосий гомін. Чимало люду копошилося на пологому схилі, що збігав до Дніпра навпроти довгого кам'янистого острова. Чорнороби, зблискуючи лопатами, перекидали з місця на місце грунт, загострювали, смолили і забивали у землю короткі соснові палі. Вище майстрові, розтягнувшись ланцюжком, клали цегляні стіни довжелезної, сажнів на п'ятдесят, будівлі на високому підмурку. Ліворуч солдати, котрі зранку обігнали їх на шляху, копали глибокі канави, з'єднуючи їх у гігантський, видовжений зі сходу на захід хрест.
— Що вони роблять? — запитав Чигрин у капрала.
— Хіба не бачиш, землю вергають, аж лоби мокрі, — сердито відповів він і знову почав зосереджено набивати тютюном свою укладисту люльку.
— Я про хрест, — уточнив Андрій.
Капрал звів насуплені брови, глянув поблажливо.
— Собор поставлять на ньому, ото і вся штука. Приїдеш літ через десять — помолишся. А тепер запрягай волів, бо ще ж і камінь скидати, і назад вертатися.
Чимало побачив Андрій того короткого зимового дня. Не впізнавав він тихої запорозької Половиці, у якій ще парубчаком довелося йому заночувати з Петром Бондаренком. Прибилися вони тоді до слободи пізнього вечора, голодні — шкуринці хліба раді були б, та ноги уже не слухалися. Де його шукати того хліба? Надибали перший сінник і впали, скошені втомою, бо йшли степом аж з-під Солоної, тридцять чи й більше верст. Чигрин і досі не міг спокійно згадувати про той випадок. Скільки уже часу минуло, а не зарубцювалась образа...
Випасали вони з Петром отару в багатого хуторянина. Близько тисячі овець. Навколо хутора — яри, байраки, очеретяні саги уздовж річки Солоної. За вівцями постійно пильнувати треба. А про ноги — то й говорити нічого, встигай тільки переймати.
Хазяїн підхвалював: спритні хлопці, у сусіда вже з півсотні овець вовки з'їли, сміявся, шкірячи голі ясна, а у них жодної. Ніби навмисне біду накликав. А вона й не забарилася. Через день застала їх у степу гроза. Вітер зірвався несподівано, звихрив торішній старник, сипонув порохом в очі. Затуливши сонце, розвихреним крилом на півнеба розпласталася сіра, із сизуватими підпалинами хмара.
Вони встигли зігнати овець докупи, збити їх у щільне, рухливе коло, як хмари над головою розітнула гілляста блискавка, і за мить-другу густе, ніби стиснуте з усіх боків повітря струсонув оглушливий грім. Наполохані вівці шарахнулися вниз, у вибалок, що закінчувався розмитим дощами яром. Не відчуваючи під собою ніг, чабанці перепинили отару, перечекали з нею у лощині, поки вщухне грозова злива. Та коли, мокрі до нитки, пригнали нарешті овець в кошару, не дорахувалися чотирьох ярок.
Хазяїн і слухати нічого не захотів. «Щоб до ранку вівці були», — кинув сухо, зачиняючи ворота кошари. Мовби й не він за день до грози так доброзичливо говорив з ними.
Всю ніч никали хлопці розгрузлим степом, приглядаючись у темряві до кожного кущика, горбочка чи старого пенька у виярку. Завмираючи, прислухалися до шелесту трави, листя, посвисту бабаків. Кілька разів помічали шукачі якісь цяточки-вогники, що повільно рухалися на віддалі. І тоді (соромилися признаватися один одному) холодок страху проникав за комір сорочки, впивався тоненькими голочками в спину. Коли ж ранком, забрьохані, знесилені марними пошуками, з'явилися на хуторі, їм навіть поснідати не дали.
— Не знайшли овець, то й платні не одержите, — відрубав хазяїн, обертаючись до них спиною.
Андрій не міг стерпіти подібної сваволі. Хоч як був зморений, заскочивши наперед, зупинив хуторянина.
— Ви що, знущаєтеся?! — запитав з притиском, звузивши свої циганкуваті очі.
Хазяїн аж сторопів. Він не чекав такого випаду від худорлявого забрьоханого хлопчака, якого аж похитувало від утоми.
— Ану забирайся! — подолавши розгубленість, простягнув він руку, намагаючись відтрутити непокірливого чабанця вбік.
Та жилавого, сплетеного, здавалося б, із самих м'язів Андрія вже й тоді не так легко було зрушити з місця.
— Ви заплатите все, що належить нам, — міцно впираючись ногами в землю, погрозливо сказав він.
Незворушне, самовдоволене обличчя хазяїна пересмикнулося.
— Ти ще й лякатимеш мене, гадюченя? — процідив він крізь зуби і з підстрибом метнувся до обгородженої плотом псарні, у якій тримав кількох вовкодавів, що вночі охороняли кошару. — Ану заплатіть отим шмаркачам, що належиться! — реготнув, різко відкидаючи ногою дощані дверцята.
Вгодовані пси, гублячи піну з ошкірених ікол, з гарчанням кинулися на хлопців. Андрій (сам потім дивувався, як це йому вдалося) одним ривком висмикнув з плоту загостреного пакола, кинув Петрові:
— Тримай!
Поки розхитував і висмикував другого, здоровенний вовкодав рвонув шаровари, черкнув іклами литку. Андрій різко обернувся, щоб відігнати пса, та, не встоявши, упав на його загривок. Зопалу він навіть не збагнув, що сталося. Пальці самі уп'ялися в коротку шию. В горлі вовкодава заклекотіло, він сіпнувся, скинув несподіваного вершника і відскочив убік. Андрій, миттю підхопившись на ноги, потяг до себе пакола, який уже стримів над плотом. Боковим зором бачив, як відбивається Петро, прикриваючись воринами. Задкуючи, й сам почав відходити до загорожі, бо пес, оговтавшись, знову насідав, намагався стрибнути на груди хлопцеві, звалити його, розтерзати.
— Так їх! Кусайте! Рвіть! Хай знають! — стьобали по вухах істеричні вигуки такого спокійного завжди, розважливого хазяїна.
Напружуючи останні сили, Андрій намагався не підпустити до себе псів, цілячи в їхні червою, запінені пащі, в оскаженілі очі гостряком пакола.
Відбилися від розлючених вовкодавів аж біля Солоної. Рану від собачих зубів на нозі в Андрія промили в річці і затоптали, як учив колись Суперека, золою з сухої трави дикохти, що росла цупкими пучечками на узвишшях. Литка розпухла. Та дужче від укусу пекла образа. Чигрин знову поривався до хутора, щоб змести палючим вогнем і димом те злодійське кубло. Петро ледве стримав його. Чи далеко втечеш з покусаною ногою? Кіньми ж умить доженуть, доводив гаряче, Андрій і сам розумів, що, підпаливши хутір, не мине кари, та все ж не міг заспокоїтися. Обурювала підступність хазяїна. Підлещувався до них, лагідно усміхався — і випустив пазури наостакок.
Чигрин відтоді насторожено ставився до занадто улесливих. А ще назавжди лишилася в його душі гостра відраза до вовкоподібних собак.
— Скажи, — запитав якось Петра, — чому приручені людиною собаки на неї ж і накидаються? Навіть дикі звірі — вовки — відступають перед людьми, а ці, домашні, ладні загризти. Звідки така невдячність?
— Їх і приручили для того, — розмірковував Бондаренко, — щоб охоронятися від лихих людей.
Андрія не могла задовольнити така відповідь. Він не раз помічав, що злющі собаки служили здебільшого саме лихим. Довго- чи гладкошерсті, високі, як телята, чи приземкувато-череваті, з куцими, як обрубки, чи з довгими крисячими хвостами, ситі, пещені, вони хазяйськи походжали панськими покоями, валялися на товстих килимах, шкірячи з появою людей гострі ікла. Бридився, помічаючи, як ті ж здоровенні пси крутять хвостами, принизливо повзають на череві перед своїми господарями, жадібно заглядають їм в очі, лижуть руки. Завжди почував огиду до плазування, холопства, сліпої покірливості...
Тоді ж, у Половиці, вмить забули і про хуторянина, і про вовкодавів його. Зраділи запашному сіну, очеретяній стрісі, бо знову збиралося на грозу, гуркотіло й зблискувало на далекому овиді. Можливо, проспали б цілу добу на м'якій луговій перині, але змушені були підхопитися з самого ранку, бо хтось не досить чемно кинув їм на голови добрячий навильник сіна. Спросоння важко було зрозуміти, що скоїлося, та, продерши заспані очі, вони побачили внизу літнього дядька в плоскінній сорочці з двійчаками в руках. Закинувши кучмату голову, дядько здивовано й розгублено дивився на хлопчаків, що невідомо як опинилися в його сіннику.
— Як вас туди занесло? — нарешті оговтався він, стромляючи вила в землю.
— Ми від грози ховалися, — подав голос Андрій, винувато скліпуючи очима.
— Де вже та гроза, — махнув рукою дядько, — проспали ви її. Еч, як повкублювалися, насилу побачив, а то б гарбу сіна скидав нагору.
Вони прожили у Половиці всього кілька днів. Запам'яталися чепурні хатки, що біліли на пологих схилах Бобиревої і Войцехівської балок, високий пагорб, з якого відкривалася широчінь Дніпра, й жовті піщані кучугури лівобережжя. На луках між перелісками рясніла сила-силенна полуниць, їхній господар, Остап Мандрика, запевняв, що нібито від них і пішла назва козацької слободи.
— Хіба це ягоди, от колись було!.. — похвалявся він. — Пройдеш ручку — з коси, як у зарізяки з ножа, ніби кров скапує, а возом проїдеш через луг — обіддя геть червоні.
Хоч полуниць рясно було й тоді у траві. Петро сплів з лози два глибоких, укладистих кошики, і вони за годину-другу наповнювали їх з горою соковитими ягодами.
Можливо, й лишилися б у Половиці, стріхи якої обдували горішні дніпровські вітри, а двори захищали садки, бузинові тарості і високі ліси, та слобожани мали доволі чоловічих рук, а ще більше ротів. Багатодітний Мандрика (вісім хлопців і п'ять дівчаток) напутив їх податися за Дніпро й навідатися в Новоселицю:
— Там ярмарок, люду товчеться всякого, матимете роботу, аби руки та шия...
«Не знав тоді слобожанин, — міркував Чигрин, проїжджаючи возом мимо громаддя будованого палацу, — як усе перевернеться в тихій козацькій Половиці». Він намагався відшукати очима сінник і стареньку хату Остапа Мандрики, який дав колись притулок двом скривдженим чабанцям, а бачив лише цегельню, казарми для солдатів, гостроверхі дерев'яні навіси, де зберігали вапно. Осторонь бовванів кам'яний острог для колодників з караульними на причілку. Під самим берегом темніли вмерзлі у тонку кригу плоти с плавного лісу. Біля них снували люди. Колоди чіпляли залізними гаками й, ламаючи кригу, з хрускотом витягували на берег. Полудневе сонце освітлювало весь обшир майбутнього міста, яке будувалося вздовж Дніпра. І Андрій, обмірковуючи бачене й пережите колись і тепер, вперше відчував у собі небайдужість до змін, які сталися в Половиці. Ніби все, що діялося перед очима, торкалося і його особисто. Це відчуття не полишало Чигрина всю дорогу.
Того ж вечора, розшукавши в каменоломні маркшейдера, Андрій завів мову про Федора і його сина. Ладен був удвічі більше гахкати важким молотом, аби їх відпустили на хутір.
— А вони тобі хто, родичі? — уїдливо запитав маркшейдер.
Чигрин аж скипів від обурення:
— Родичі! Аякже, на одному возі приїхали!
Дратувала затята впертість цього надутого, як індик, чоловіка.
— Не витримає Прищепа тут, хіба не ясно? І хлопець його підірватись може — дитина ж іще.
— Жа-а-лісливий, — знущально процідив крізь зуби маркшейдер, — а мені байдуже. Кинули їх сюди — хай довбають каміння хоч і до скону. Мене ніхто не жаліє.
Дивився кудись у глибину виробки, злий, відлюдькуватий, схожий своєю незугарною постаттю на уламок дикого каменю, що стримів серед хаосу потрощених валунів, і в грудях Чигрина ворухнулося мовби аж співчуття до нього. «Теж дістається, мабуть, бідоласі, — подумав, гамуючи роздратування, — тому й лютує, злість на підневільних зганяє».
— Втішного слова тут не почуєш, знаю, — погодився він, — але ж і губити людей не можна. Відпустили б їх, як повернуться.
— Знов за своє? Ніби я губернатор!
Чигрин кинув зазубрене кайло на плече.
— Якщо треба буде, то й губернатору клопотання подам, а все одно визволю Федора з цієї ями! Хай он землю оре, — сказав більше самому собі, ніж маркшейдерові, і, обернувшись, пішов до казарми.
Біля столу тільки Сава, жовтіючи лисиною, кутуляв над мискою беззубим ротом. Інші вже розповзлись по своїх кутках, повкладалися спати. Андрій опустився на лаву.
— Ну що, добився правди? — прискалив Сава кругленьке мишаче око.
— Доб'юсь, — не маючи бажання сперечатися, відмахнувся Чигрин.
— Як рак свисне, а півень гавкне, — хихикнув Сава.
— Що ж тут смішного? — образився Андрій. — Чоловік покалічився, ледве живого довезли в притулок. Як же йому вертатися?
— А тією ж дорогою. Сам не втрапить — конвоїра дадуть, хе-хе-хе.
— Якого конвоїра? Що ти верзеш?
Сава поклав на долоньку, підставлену човником, безкровну, пом'яту щоку.
— І я колись на рожен пер, — заговорив плаксиво, ніби винився перед Андрієм. — Зелений був, як у спасівку жаба. А понабивав гулі, то й присмирнів. — Він протяжно зітхнув. — Правда — як отой камінь-дикун: сліпа і глуха, їй начхати на тебе, хай хоч і шкуру спустять. Так на біса ж вона мені, питається? Жив без неї і проживу. Ребра ціліші будуть. І тобі раджу не заїдатися. Однаково по-їхньому вийде.
Погляд у Сави тупий, холодний, а тонкогубий рот усміхався, шкірився блідими яснами. Чигрин вкотре подумав, чи не морочить йому голову цей незбагненний чоловічок? Клопотався ж біля Прищепи, трав'яним відваром поїв, а тепер ніби аж радий, що того під конвоєм приведуть назад, як очуняє.
— Невже ти зможеш спокійно дивитися, як мордується чоловік? — запитав відверто.
— А кому тепер чуже болить? — підібрав губи Сава. — Мене теж мордували, і, думаєш, хоч один руку простяг, заступився? Коли б не так! Сам видряпувався. Зуби всі погубив. Так чого ж мені вболівати за когось? І своєї он лямки досить, будь вона неладна, — нервово сіпнувся він.
Чигрин відчув, як і в самого палають щоки від збудження чи, може, й сорому. Ніби торкнувся Сава і в його душі якогось болючого місця. Міг зрозуміти цього неборака, що ховався зі своєю кривдою, як равлик у черепашку, прикриваючись зовні слизькими ріжками дурника. Теж захист... Але погоджуватися з Савою...
— Я теж не зміг простягти руку своєму товаришеві, утримати його поруч, — заговорив здавлено. — Розсердився, думав, нарізно буде краще. Набридли вже один одному А лишився сам — і підупав духом. Одразу ж відчув, як не вистачає мені Петра, його підтримки, розсудливості, застережень.
— А де він тепер? — запитав Сава.
— Де... Аби ж я знав, — насупився Андрій. — Подався до Києва, в монастир. Взяв у голову, що тільки там, серед ченців, знайде спокій. Та я не вірю! Не вживеться він з чорноризниками, бо хоча й настраждався вволю, не вміє вужем звиватися.
— Легше у цій вовківні длубатися? — похмуро запитав Сава.
— Удвох з товаришем і біда — не лихо, — сказав Чигрин.
— Кому як, — крутнувся Сава, — а я ладен і дідькові прислужуватися, аби жити в теплі і ситості. Думаєш, вони святі? — шаснув очима по лавах, де спали, закутавшись у рядна, свитки, якісь лахмани, зморені роботою каменярі. — Всі одним миром мазані. А куди дінешся?
Андрій глянув на його зіщулену постать.
— Не пойму тебе, Саво, давно товчешся серед людей, разом з усіма хребта гнеш, волокуші тягаєш, спиш і їси в гурті, а послухати — ніби в норі живеш.
— А ти не в норі? — примружився Сава. — Брехня! Кожен тільки про себе й думає. Відпустили б тебе на волю, чи й згадав би про Федора.
Андрія не зачепили його лихі, несправедливі слова. Був упевнений: від свого ніколи не відступиться. Чого б це йому не коштувало, допоможе Прищепі і його сину повернутись додому, подасть чолобитну хоч самому Потьомкіну, хоч цариці у Петербург.
— Помиляєшся, — відповів спокійно, без обурення, — Федора я не залишу в біді.
— Спіши, поки агарянці плетуть нам волосяні пута, — в'їдливо кинув Сава.
— Звідки їм тут узятися, агарянцям? — звів у подиві густі брови Андрій. — 3 Криму давно потурили. Кінбурнський півострів наш. Не розумію.
Сава тільки похитував з боку на бік довгастою голівкою. На обличчі лисніла поблажлива усмішка.
— А звідки тоді, в шістдесят дев'ятому, узялися? — запитав скрадливо, ніби й справді хотів вивідати у Андрія таємницю несподіваної появи на Запорожжі татарських орд. — 3 неба впали?.. Хитріші вони від нас, ось що я тобі скажу. Ми й незчуємося, як наскочать. Кажуть, сам турецький салтан хоче повести військо, щоб Крим відняти, а заодно й города, що будуються, поруйнувать, зрівнять з землею! Отож спіши, — повторив він, — поки не з'явилися по наші голови.
Чигрин підвівся. Сперечатися, доводити щось цьому озлобленому чоловікові було марне. Застувала йому власна кривда. Носив її у собі, як вериги, покірливо, добровільно. Зігнувшись під тягарем долі, здавалося, вже й не хотів випростуватися. Навпаки, утішався, коли вдавалося йому зрівняти з собою когось іншого, позбавити людину будь-якої надії.
Відраза і жалість до Сави змішалися в душі Чигрина. Важкий осад лишився в ній після тієї нічної розмови. І його ж не милувало життя, думав Андрій, пригадуючи принизливі найми, осклизле підземелля в маєтку пана Шидловського, міцні пута на руках і ногах. Міг би вже й пристосуватися до обставин — де промовчати, а де й шию покірливо зігнути перед тим, хто має владу, повеліває. Не знаходив у собі такого хисту. Нізащо й ні перед ким не поступався власною гідністю. І найбільше поважав її в людях.
Перед різдвом боляче різонула Чигрина несподівана звістка. Дізнався від знайомого візника, котрий повернувся з Половиці, що Федір Прищепа помирає... У лютий мороз, що обпікав щоки, вилиці, гримів під колесами мерзлим груддям, гнав він щодуху коней знайомою дорогою до сумного притулку. Маркшейдер таки змилостивився, дозволив узяти підводу, з умовою повернутися назад до вечора.
Поки, грузнучи колесами в снігу, перетинав возом пологі балки, об'їжджав канави, штабелі колод, купи ніздрюватого вапняку, глини в нагірній частині слободи, ще тепліла надія застати селянина в живих, хоча й не знав, чим зарадить у його нещасті. Та коли побачив край потемнілого зрубу самотню постать Тараса, мовби щось обірзалося всередині.
— Померли тато... Удосвіта. — Дві прозорі краплинки повільно скочувалися на бліді щоки хлопчини.
Чигрин обняв його за худенькі плечі, пригорнув до своїх грудей, відчуваючи, як, неначе обручем, здавлює горло.
Ховали Федора Прищепу на цвинтарі, що їжачився на белебні свіжотесаними хрестами сажнів за п'ятдесят від притулку. Андрій відшукав серед майстрових теслю, який погодився за гривеник збити домовину. Ще одного гривеника тицьнув у пергаментну долоню знайомої бабці, щоб спорядила небіжчика, а сам заходився довбати яму. Промерзла на цілий аршин земля аж дзвеніла під його заступом. Довелося збирати тріски, заметений снігом бур'ян і розкладати вогнище, щоб розморозити грунт і викопати могилу на чималенькому вже цвинтарі.
Впоралися аж під вечір. Коли опустили труну і кинули з Тарасом на віко по жмені мерзлої глини, Андрій подумав, що тепер він має замінити осиротілому хлопцеві і батька, й товариша.
— Поїдеш зі мною, Тарасе, — сказав, коли все уже було кінчено й над могилою виріс продовгуватий горбик рудої землі. — Повір мені, тебе ніхто не зобидить.
Хлопчина здригнувся й підвів голову.
— Поїду, — прошепотів самими губами, і вони удвох пішли до сірої будівлі притулку, біля якої в затишку перебирали ногами коні.

II

Сегюр за звичкою прокинувся рано. Віконниці були відчинені. Крізь високі овальні вікна до спальні вливалася густа блакить квітневого неба. Десь неподалік — в Софійському чи Михайлівському соборі — бомкали дзвони, і Луї-Філіпп, знов відкинувшись на пуховики, вслухався в їхній тривожно-урочистий гул.
— Il est temps de lever*, — почув несподівано знайомий голос камердинера — гасконця Єврара.
— Повернувся на мою голову, — пробурчав невдоволено, висовуючи заспане обличчя з-під шовкового балдахіна. — Тепер не поспиш вволю. Не міг ще хоч тиждень погуляти в Парижі?
— Тоді б не застав вас у Києві, — незворушно відповів Єврар.
«Все пам'ятає», — подумав Сегюр, з цікавістю оглядаючи худорляву постать свого давнього камердинера, якого місяць тому посилав кур'єром у Версаль з підписаним Катериною торговим трактатом.
Єврар повернувся учора ввечері з ратифікованим актом і сумною звісткою: помер королівський міністр закордонних справ граф Вержен, з яким Луї-Філіпп підтримував дружні стосунки. Новий міністр граф Монморен у ввічливих тонах дякував Сегюру за підписаний договір і водночас висловлював стурбованість з приводу непорозуміння, яке виникло в Стамбулі між послами Шуазелем-Гоф'є і Булгаковим. Сегюр того ж вечора склав депешу у Версаль, у якій майже повністю навів свою розмову з Потьомкіним, що відбулася тиждень тому в одній з келій Печерського монастиря, де зупинився дивакуватий генерал-губернатор Новоросії.
«Нам стало відомо, — почав князь, запросивши його до себе, — що кілька французьких офіцерів, назвавши себе купцями, поправилися морем в Очаків. Що ви скажете на це, графе?» — «Порта — союзник Франції, і немає нічого протизаконного, що вона запрошує наших офіцерів для свого захисту, — відповів Сегюр. — Не розумію тільки, навіщо їм треба було перевдягатися в купецький одяг?» — «Ось, самі бачите, графе, — підхопився Потьомкін. — Тут не все чисто! І ви ще говорите про якийсь захист. Від кого? Ми укладаємо дружній трактат з Францією, відкриваємо для неї свої порти, — продовжував він з обуренням, — а ваші інженери тим часом розставляють гармати проти російських суден». — «Але ж і ви, князю, не будете заперечувати, — сказав Сегюр, — що споряджаєте в Чорне море п'ять лінійних кораблів і вісімнадцять фрегатів». Потьомкін, відкинувши голову, уп'явся єдиним оком в Луї-Філіппа, що тому аж не по собі стало від того пронизливого погляду. «Росія — морська держава, — відповів твердо, — і їй ще ніхто не забороняв будувати й виводити в море свої кораблі». — «Посилення вашого флоту, — заперечив Сегюр, — у Стамбулі сприймають як загрозу Османській імперії». — «Нісенітниця! — вибухнув Потьомкін. — Росія ніколи першою не починала воєн. Вигадки про відновлення нами Грецької імперії виходять із сералю. Можу запевнити вас, графе, що ми й пальцем не зачепимо турків. Якщо ж вони нападуть на нас, — князь рубонув широкою долонею повітря, — бути війні!»
Перед очима в Сегюра й досі стояло рішуче обличчя Потьомкіна, і він подумав, що треба б застерегти Шуазеля від загострення стосунків з російським послом, хоча сам же й радив йому в таємних депешах підтримувати бойовий дух союзників. Він підвівся, ступив ногами на товстий, пухнастий килим, який встеляв майже всю підлогу. Послужливий лакей уже стояв поруч з порцеляновою кухвою для вмивання і довгим, схожим на саван, рушником.
Катерина потурбувалася про своїх «кишенькових міністрів», як вона називала іноземних послів. Сегюр займав у Києві окремий будинок на десять покоїв, обставлених багатими меблями. Цариця прислала йому дворецького, камердинера (на час відсутності Єврара), кухарів, офіціантів, гайдуків, кучерів, форейторів. Стіл сервірувався витонченим сріблом і севрською порцеляною. Навіть у своєму родовому замку на Сені Луї-Філіпп не міг дозволити собі подібних розкошів. За місяць, поки Єврар перебував у Парижі, він навіть вставати розучився рано. Допізна вилежувався в постелі, порушуючи самим же заведений розпорядок. Знав: тепер дійшлий Єврар не дасть поніжитися.
— Чому так рано дзвонять? — запитав, підходячи до бюро, щоб дописати розпочату напередодні депешу.
— Хіба ви забули, графе? Сьогодні ж день тезоіменитства російської імператриці, — нагадав Єврар. — Вас запрошено до палацу. Коли накажете подавати екіпаж?
Сегюр глянув на камінного годинника:
— О дев'ятій.
Він дістав із золотого медальйона маленького ключика і відімкнув ним інкрустовану перламутром скриньку, у якій зберігав таємні папери, свого записника в зеленій сап'яновій палітурці, листи від дружини, коштовності. В окремій чарунці ряхтів усіяний діамантами овальний портрет Катерини, оцінений придворним ювеліром у тридцять тисяч карбованців. Цариця піднесла йому свою коштовну парсуну, розкішні сибірські хутра і ще сорок тисяч франків на відзнаку успішного завершення торгових переговорів і підписання трактату. Російські міністри теж були щедро винагороджені королем. Можна було б уже й повертатися до Франції, якби не оця подорож у свиті російської імператриці до Криму та нові інструкції Монморена, передані усно через Єврара. Мав секретно повідомити Шуазеля-Гоф'є про кількість військ у Новоросії, бойове оснащення кораблів, що будуються на херсонських верфях. Луї-Філіппу не в новину вже було поєднувати відкриту дипломатичну діяльність з тим, що на його батьківщині називали коротким і не зовсім приємним словом guigner — підглядати крадькома. В колегії закордонних справ Сегюр один час мав навіть підкупленого канцеляриста, який, проникаючи непомітно в його будинок, передавав з вуст у вуста деякі службові таємниці. Ретельно мив руки після вітання з донощиком, знав, що, вислуховуючи його, принижує свою дворянську честь. Та, перебуваючи на службі у короля, виправдувався перед власною совістю його монаршим іменем.
Сегюр вийняв з чарунки і повертів у руках портрет цариці, котра була зображена в оздобленій хутром голубій сукні. Висока зачіска відкривала опуклий лоб. На повному, з важкуватим. підборіддям обличчі прозирала гордовитість впевненої у собі повелительки, що звикла до послуху. Пригадалося, що саме з таким виразом вислуховувала Катерина київські враження іноземних послів. Він тоді не став виражати надмірне захоплення містом, як граф Кобенцль, не підтримав і Фітцгерберта, котрий бачив самі руїни. «Київ, — сказав якомога проникливіше, — навіює спогади і зселяє надію великого міста». Того ж вечора під час балу Дмитрієв-Мамонов шепнув, що його відповідь найбільше сподобалась государині.
Біля парадного зупинилася коляса. Коні нетерпляче цокали підковами об камінь бруківки. Луї-Філіпп, струсивши пісок, склав учетверо густо списаний аркуш паперу і підкликав Єврара.
— Сьогодні відправиш у Стамбул, — він подивився на двері, щільно причинені камердинером, і додав пошепки: — Кур'єром через Канів, Ольвіополь і Очаків. Запам'ятав? І щоб жодна душа...
Єврар мовчки вклонився і, нечутно ступаючи по товстому килиму, вийшов із спальні.
Сегюр прискіпливо оглянув себе у дзеркалі.
— Пора, Луї, — сказав, задоволений, власному відображенню. — Тебе чекає сама імператриця!
На київських пагорбах перекочувалися мідні громи. Набатно гула лаврська дзвіниця. Під благовіст до монастирських воріт поодинці і групками тяглися старі богомольці. Міщани, ремісники в суконних свитках і кунтушах, жінки у довгих спідницях з шнурівкою, строкатими запасками поверх полотняних сорочок, дітлахи поспішали до широкого майдану перед царським палацом. Караульні перепиняли дорогу кожному, хто викликав підозру, мав ветхий одяг, личаки чи постоли на ногах.
— Пустили б, ваша милість? — слізно благав здоровенного поліцейського літній чоловік з нужденним обличчям. — Хоч на старості хлібця біленького покуштувати хотілося б.
— Забирайся! Геть звідси! — грізно поводив очима розлючений урядник, стусаючи злидаря під ребра своїми пудовими кулаками. — Хлібця йому закортіло. А різок мочених?! — лайнувся він.
Ще кількох убого одягнених чоловіків, що намагалися разом з іншими потрапити на площу, караульні безцеремонно прогнали з натовпу, не шкодуючи потиличників. Високий цибатий підпарубчак у латаній сорочці спробував опиратися, відштовхнув поліцейського, що не пропускав його, прошмигнув мимо іншого, петляючи між людьми, як зацькований хортами заєць... Його наздогнали, вдарили у спину, заломили руки і потягли у бічний провулок, за ріг одноповерхового будинку. Звідти почулися приглушені звуки, ніби скидали на землю з воза лантухи з піском, і короткі, уривчасті зойки...
— Бо-ов! Бо-ов! — гучали над містом церковні дзвони. Шелестіли молодим листям кучеряві липи, ясени й берести на Печерську. Яскраво світило сонце. До палацу слідом за екіпажем Сегюра під'їхав у відкритому ландо улюбленець Катерини бельгійський принд Шарль де Лінь. Був він у доброму настрої і, тепло привітавшись з Луї-Філіппом (вони майже місяць не бачилися у зв'язку з поїздкою принца до Відня), повів його широкими мармуровими сходами нагору. Тут, у просторій залі, що нагадувала своїми обрисами центральний неф православного собору, товпилися київські дворяни на чолі з предводителем гвардії підпоручиком Капністом, штаб- і обер-офіцери, поштдиректор з чиновниками, духівництво. Виднілися смагляві, чорнобороді татарські обличчя. Привертали до себе увагу довгополі халати й оторочені хутром гостроверхі шапки киргизів. Притулившись спиною до бронзового купідона-світильника, самотньо стояв знайомий Сегюру грузинський князь у чорній з срібними газирями черкесці. Тихо перемовлялися осторонь, вичікувально поглядаючи на високі двері, що вели до внутрішніх покоїв цариці, сановні польські пани — графи Потоцький, Мнішек, князь Сапега, княгиня Любомирська. Луї-Філіпп кивком голови привітався зі своїми співвітчизниками — полковником Олександром Ламетом і графом Едуардом Дільйоном.
— Чи не здається тобі Луї, — схилився над його вухом де Лінь, — що в цій залі зібрався весь Схід і Захід, аби побачити нову Семіраміду, яка збирає данину подиву всіх монархів?
— Не думаю, щоб тільки побачити, — багатозначно відповів Сегюр, повівши очима у бік поляків. — Помітив, Шарлю, як гуртується опозиція? Станіслав Понятовський чекає царицю в Каневі і не підозрює, що нашіптують їй тут оці пани-добродії. Король сподівається... — Луї-Філіпп хотів сказати: «заручитись підтримкою російської цариці, яка колись допомогла йому зайняти польський престол», та в цей час до зали увійшов Олександр Андрійович Безбородько в супроводі секретаря і двох пажів-підлітків, котрі несли в руках широкі срібні чаші, наповнені золотими табакерками з вензелем Катерини, такими ж перснями з великими діамантами, ще якимись коштовностями.
Вмить ущухли розмови, у багатьох від напруження витягнулись обличчя, почервоніли товсті шиї та лисини, заблищали очі. Секретар виставив у руці наперед видовжений аркуш гербового паперу.
— Її величність, імпера-а-триця всеросі-і-йська... в день свого тезоімени-и-цтва, — оголошував протяжно, з паузами, — жалує... — Він вигукував титули, чини, імена, а граф обдаровував названих.
Золоті гірки в чашах танули, як віск на гарячих сковорідках. Десятки тисяч червінців миттю зникали в сюртучних і жилетних кишенях облагодіяних царською милістю, мовби навічно прикипали до їхніх пальців, тьмяно поблискуючи в затіненій ліловими шторами залі.
Коли чаші з коштовностями в руках пажів майже зовсім спустіли, стався казус, який одних розсмішив до реготу, інших, слабкодухіших, настрахав своєю безглуздістю. Хтось пирснув ще тоді, коли на середину зали, почувши свій чин і титул, прудко вибіг на коротких ніжках тлустий, дебелий пан з виставленою уперед, як таран, головою. Здавалося, він нічого не бачив перед собою, крім заворожливого поблиску золота і діамантів на срібних чашах. Розгублений гофмейстер позадкував. Пажі приречено чекали невідворотного зіткнення з товстуном. Але він, бігцем перетнувши залу, укляк, наче вкопаний, перед графом. Оговтавшись і знову набравши поважного, як і належало, вигляду, Безбородько простягнув панові коштовну табакерку. І не встиг випустити її з рук, як знову тишу урочистої церемонії порушив ледве стримуваний сміх. Вхопивши царський дарунок і тримаючи його перед собою, мов святиню, товстун почав так ревно й догідливо кланятися, що довгі фалди його сюртука злітали вгору, ніби їх піддувало вітром.
Секретар, глянувши в папір, приготувався вже оголосити інше прізвище, але так і завмер з відкритим ротом. Тріпнувши в повітрі короткими ніжками, огрядний пан розпластався на слизькому, навощеному до дзеркального блиску паркеті. Затиснута в його кулаці табакерка дзенькнула від удару, а товстун, думаючи, мабуть, що вона вислизнула з руки, нишпорив захланними очима по підлозі, вертів головою, як черепаха на роздоріжжі. Серед офіцерів, що стояли окремо, вибухнув знущальний сміх. Не втримався й Безбородько. Архімандрит Нікольського монастиря Єпіфаній осінив себе хрестом.
— Що сотворяє з паствою гріховне сіяння злота, — осудливо сказав архімандриту Михайлівському Тарасію.
Ігумен промовчав, молитовно опустив очі. Ще й місяця не минуло, як вони з Єпіфанієм одержали з рук самої імператриці по тисячі карбованців золотом та на братію обох монастирів по стільки ж.
А повержений товстун, виявивши нарешті удавану пропажу в своїй правиці, силкувався підвестися, спинався на коліна й лікті, сопів, як ковальський міх, та підступний паркет щоразу вислизав з-під черевиків, і він знову падав долічерева.
— Допоможіть йому, — звелів Безбородько, погасивши сміх у зіницях.
Два молодих лакеї миттю підхопили бідолаху під руки, поставили на ноги й відвели вбік.
Незворушний секретар, перехопивши погляд гофмейстера, зачитував ім'я чергового щасливця.
До Сегюра й де Ліня, віддихуючись, як після бігу, підійшов Храповицький.
— Государиня запрошує вас, панове, — сказав, привітавшись, — до зеленої вітальні.
— Із задоволенням скоряємося її височайшій волі, — у своїй манері відповів принц і, взявши статс-секретаря імператриці під руку, попрямував з ним до високих дверей, що виднілись праворуч.
Катерина сиділа в золоченому, оббитому темно-зеленим оксамитом кріслі в оточенні придворних, генералів, міністрів. Погляди присутніх приваблювали до себе племінниці Потьомкіна — графиня Олександра Браницька і княгиня Катерина Скавронська, що супроводжували царицю в її подорожі. Праворуч біля крісла стояв у фельдмаршальському мундирі генерал-губернатор Малоросії Петро Олександрович Румянцев. Його широке обличчя здавалося непроникливим, та уважні очі Сегюра помітили на ньому і ознаки гідності старого воїна, і сліди втоми, і приховане зовнішньою безпристрасністю невдоволення.
Луї-Філіпп знав, що фельдмаршал іноді поводився незалежно і навіть з викликом. Ще взимку Дмитрієв-Мамонов, у якого за бокалом шампанського часто розв'язувався язик, розповів йому про свою першу розмову з Румянцевим. Катерина звеліла тоді висловити генерал-губернатору своє невдоволення Києвом, який до її приїзду не було впорядковано й прикрашено подібно до інших міст.
— І що ж відповів вам сіятельний граф? — поцікавився Сегюр.
— О, відповів так, — хмеліючи, голосно розсміявся Мамонов, — що я тиждень вагався переказувати його слова государині.
— І все ж таки? — допитувався Луї-Філіпп, відкинувши дипломатичний такт.
Мамонов перестав сміятися, роздув щоки, насупився.
— «Скажіть її величності, — заговорив басовито, копіюючи голос Румянцева, — що я фельдмаршал, і мій обов'язок брати міста, а не розцяцьковувати їх». І можете собі уявити, — весело продовжував Червоний Каптан, — государиня не розгнівалася. Сказала, що прощає старому його дивацтва. — Мамонов хитрувато примружився. — За всі послуги двору.
Привітавшись із Катериною, Сегюр і де Лінь підійшли до Фітцгерберта й Кобенцля, що стояли одразу ж за свитою імператриці. Увага придворних, військових, іноземних гостей прикута була до широких дверей, у які входили духовні й світські чини, новоспечені дійсні і статські радники, городничі, справники, купці. Попереду, сяючи наперсним хрестом (подарунок цариці) поважно виступав митрополит Київський Самуїл. Слідом ішли єпископ Переяславський і Бориспільський Віктор, архімандрит Дорофей з лаврськими ченцями. Замикав процесію духівництва височенний протопіп Софійського собору Леванда, який у березні після літургії змушений був опускатися перед царицею навколішки, щоб вона змогла власноручно почепити на його могутню шию золотого хреста на червоній стрічці.
— Наймилостивіша государиня, паства достопам'ятного града сього, що сподобилася височайшої благості зріти у храмах монарший лик, — пишномовно заговорив Самуїл, — складає хвалу й подяку щедрості десниці твоєї, котра обдарувала підданих, умиротворяючи їхні душі.
— Так кого ж вона умиротворяє, паству чи пастирів? — почувся уїдливий шепіт. Краєм ока Сегюр побачив сановного двірського пересмішника Льва Наришкіна. Слухаючи митрополита, той шептався з Марією Савівною Перекусихіною. — Невже й київські поселяни тепер ходитимуть отак у золоті? — удаючи наївність, тихо запитував камер-юнгферу. На його пухкеньких щічках вигравав дитячий рум'янець.
— Облиште, графе, — наполовину прикривши обличчя віялом, пошепки відповідала Марія Савівна. — Нашу чернь гроші й золото тільки розбестили б. Хай вдовольняється дармовим частуванням. Бачили, скільки на гульбищі перед палацом хліба нарізано?
— Аякже, бачив, — лукаво зиркнув на неї невгамовний обер-шталмейстер, — і рибу на мотузках, і чани з питвом. А ще ж сьогодні після балу грандіозний фейєрверк над Дніпром лаштують. Ширков сказав мені по секрету, — він схилився над самим вухом співбесідниці, — що обійдеться той потішний фейєрверк у тридцять п'ять тисяч. Ось так. І поселянам радість. Тож і для них червінці палатимуть.
Перекусихіна нічого не відповіла, тільки подивилася на графа з поблажливим виразом на обличчі: що вдієш зі старим жартівником...

*Пора вставати (франц.)

III

Вони довго кривуляли брудними вуличками Подолу, поки втрапили до узвозу, що вів, затиснутий з обох боків кручами, у верхнє місто.
— Може, повернемося? — завагався Петро. — А то ще розшукувати почнуть.
— Я ж домовився, — заспокоїв його Cошенко, — що тільки побудемо на гульбищі біля палацу — й назад. Цікаво все ж таки поглянути, що воно за дивина.
— Не здибати б когось із монастирських, — сказав Бондаренко.
— Знайшов чого боятися! — ніби аж розсердився Іван. — Та вони вже й забули про твоє існування. Позачинялися в келіях, гроші рахують і думають, чим би іще догодить цариці. Знаєш, скільки вона їм відвалила за вотчини? Ого! У смальці купатимуться.
По-весняному лагідно пригрівало сонце, сердито погримували на перехожих візники купецьких екіпажів, що один за одним котилися на Печерськ. Внизу, під дерев'яним настилом подільських вулиць, чавкотіло багно, а на узвишші кінські копита вже збивали руду пилюку. Проходячи містом, Петро почувався так, ніби вперше бачив і його зелені пагорби, розділені глибокими ярами, і непоказні, здебільшого дерев'яні, будинки вздовж немощених вулиць, і стіни монастирів, і кам'яні дзвіниці, що височіли на кручах, неначе витязі в золотих шоломах...
А минуло ж усього три місяці.
...Тоді, двадцять дев'ятого січня, Петро Бондаренко так і не повернувся до Лаври. Іванові не довелося його довго вмовляти. Сам відчував, що не зможе далі нидіти у послушницькій келії, покірливо схилятися перед тими, до кого почував відразу.
Сошенко відвів його до свого далекого родича, що мешкав на Куренівці, пообіцявши навідуватися якомога частіше, щоб разом готуватися до подорожі.
— Як тільки скресне Дніпро, — говорив упевнено, — роздобудемо човна і гайнемо, братку, за течією вниз. Хай тоді доганяють.
Бондаренку й самому нетерпеливилося. Лічив уже не дні — години, що тяглися повільно, як і життя в заметених снігом провулочках Куренівки. Підганяв час знайомою роботою — плів кошики, за які сімдесятилітній господар Овер'ян Глиця, що жив одинаком, вимінював на ярмарку хліб і пшоно.
В середині березня чекали льодоходу. Дід Овер'ян запевняв, що річка завжди скресає саме о цій порі. Та збігло вже й двадцять днів, а Петро все ще ходив навпрошки за шелюгою на острови під Чорторию.
Зима відступила за одну ніч, поспіхом, у сум'ятті, як відступає вороже військо, захоплене зненацька в своєму таборі. Звечора зірвався вологий вітер, в небі завирували кошлаті хмари, вдарила гроза.
— Спаси, відведи й помилуй! — з острахом виглядав V маленьке віконечко Овер'ян. — Ранній грім на голі дерева біду віщує, — він зачинив сінешні двері й обернувся до Петра: — Наробить гармидеру цей вітрюган.
Та Бондаренко чи й завважив його слова. Збентежено прислухався до розкотистих громовиць, пригадавши раптом, як ще в дитинстві ховалися вони з Андрієм Чигрином від грози.
Ледве діждавшись ранку, подався знайомою вже дорогою до Дніпра. Нічна буря вляглася, та розкуйовджені стріхи, повалені вітром дерев'яні паркани й очеретяні ліси, хрускіт битої черепиці під ногами на подільських вуличках зримо відтворювали в уяві Петра її нестримну руйнівну силу.
Найдужче ж вразив його Дніпро. Ще за півверсти почув Бондаренко, як ранкову тишу розколюють лункі вибухи. Він зупинився, прислухався. Чорні дерева стояли, не ворухнувшись. У вікнах обшарпаних будинків тільки де-не-де блимало світло. Жодного звуку. І раптом ніби гарматний постріл — л-л-усь! І собачий ґвалт у зачинених дворах. Петро заспішив до річки, і коли вийшов на її берег, праворуч, на сході, вже палахкотіла ранкова зоря. У її рожевому світлі Дніпро здавався величезною живою істотою, що прокинулася після зимової сплячки і намагається скинути з себе важкого панцира. Могутня течія підпирала зісподу суцільну кригу, і вона з оглушливим тріском розколювалася, рвалася на шматки, наповнюючи білим кришивом темні розводдя. Деякі крижини, ставши сторчака, проносилися мимо, затиснуті іншими брилами льоду, неначе вітрильники. Усе тут жило, рухалося, і Петро, спостерігаючи цю вражаючу картину скресання Дніпра, відчував, ніби й сам він звільняється від якоїсь шкаралупи. Щось нове народжувалося в душі.
Весна хоча й запізнилася, та прийшла дружна, тепла, сонячна, швидко розбрунькалися, мовби зеленим туманцем пойнялися дерева в садах Пріорки, вкрилися молодим споришем двори й тихі провулочки Куренівки, наповнилися галасливим птаством урочища на Сирці. Петро від душі радів весняному теплу, пташиному гомону, сонцю, що припікало вже, як улітку, висушуючи землю після недавньої грози. Щодня ходив до Дніпра, дивився, як нестримно котяться широким річищем скаламучені повінню хвилі, як піниться, нуртує вода на піщаних перекатах біля Тру ханового острова. Давав волю фантазії, намагаючись уявити майбутню подорож у човні, якого обіцяв дістати Сошенко.
Та Іван, котрий взимку навідувався через день, тепер мовби забув дорогу на Куренівку. Другий тиждень не з'являвся.
Вже й дід Овер'ян почав турбуватися: чи не скоїлася біда? Налаштувався сходить до Лаври, як за ворітьми віч-на-віч зіткнувся зі своїм родичем. Сошенко помітно схуд, мав стомлений вигляд, і, вітаючись, Петро не відчув міцного, як завжди, впевненого потиску його руки. Бачив смуток в очах Івана, але не став розпитувати, що трапилося. Прийшов — сам розкаже. Сошенко ніби вгадав його думки.
— Давай тут присядемо, братку, — підійшов до закучерявленої призьби. — Вечір же он який гарний.
— Погода встановилась чудова, — сказав Бондаренко, опускаючись поруч. — Сонце вже припікає. Сьогодні на Подолі дерев'яні мостові поливали водою. Пожару бояться.
— Не пожару — цариці, — зле кинув Іван. — їздила замолювати свої гріхи в Богоявленську церкву, отож і потерпали, щоб на її царську підтичку бодай порошинка впала.
Він помовчав, опустивши на руки голову, потім підвів її, вимучено всміхнувсь до Петра.
— Даруй, братку, я сьогодні розстроєний. Збирався тебе порадувати, а нічим. Зривається наша мандрівка водою.
— З Лаври не відпускають? — упалим голосом запитав Бондаренко.
— Хто б їх питав, — різко відповів Сошенко. — Човнів катма. Постягували в одне місце за розпорядженням губернатора і караули приставили.
— Навіщо? — здивувавсь Петро.
— А щоб цариці не заважали, — знову розпалився Іван. — Вона, бачиш, пливтиме зі своєю свитою, а човнярам до Дніпра зась.
— Навіть рибалкам? — ніяк не міг повірити Бондаренко.
— Усім, братку. Заборонено, і край. Ще й страху нагнали: знайдуть, попередили, хоч вутлу довбанку на воді, так її власника в холодну і заховають. На місяць, а то й більше. Де я тільки не побував, — зітхнув Сошенко. — Бояться навіть згадувати про човен. Кому хочеться біду на власну шию чіпляти...— Він подивився на притихлого, зніченого товариша. — Не сумуй, братку, — поклав долоню на його плече, — все одно щось придумаємо. Не може такого бути, щоб нічого не було.
Іван не став затримуватися у них того вечора.
— Поки доберуся, й смеркне, — заквапився він. І підбадьорливо всміхнувся на прощання: — Чекайте новин.
Та перший повідомив Бондаренкові новину Овер'ян Глиця. Прийшов у суботу з ярмарку похмурий, збуджений від швидкої ходи й одразу ж до Петра:
— Боронь боже, синку, ходити сьогодні тобі до річки, — попередив, важко дихаючи. — Офіцери нишпорять, розшукують молодих веслярів на дуби царські.
— Яких веслярів? — не зрозумів парубок.
— Звісно ж, не таких, як я, немічних, — втомлено опустився на лаву старий. — Дужих, кріпких видивляються. Їм, кажуть, тищі три людей треба, не менше. Дубів нагнали ж до гибелі, і кожен — як гора, не зрушиш.
Овер'ян переказував Бондаренкові ще якісь ярмаркові поголоски, а в нього перед очима стояли оті «дуби» — гостроносі, видовжені галери, що погойдувалися на Дніпрі під мурами Братського монастиря. Побачив їх кілька днів тому вранці. Виблискували на сонці позолотою вишуканих надбудов, голубувато-зеленим склом вікон у фігурних рамах, тішили очі багатими оздобами, різноколірними прапорцями, що майоріли на щоглах. Петро нарахував сім великих галер і до вісімдесяти менших, що тяглися вздовж берега аж до Оболонської затоки. Відбивалися, мерехтіли у воді сріблисті літери: «Днъпръ», «Бугъ», «Дъсна», «Сновъ». «Съймъ», «Орелъ», «Донъ», «Кубань», ще якісь невідомі Бондаренку назви — «Тавъль», «Импеть».
Тоді ж довідався Петро від знайомого лірника, якого часто зустрічав на Подолі, що спустили до Києва змайстровані аж у Смоленську судна впорожні, повною водою, і що звідси вони повезуть царицю з усім її почтом — князями, графами й генералами — аж до самого моря, де вже й земля російська кінчається. Про все розповів бувалий у бувальцях лірник, а про веслярів і не заїкнувся. «Не знав, мабуть», — подумав Петро, слухаючи стурбований голос Овер'яна Глиці.
«А що, як згодитися самому?» — визріло несподівано, всупереч дідовим застереженням. І застукали дрібненькі молоточки в скронях. Ніби побачив себе з веслами в руках на річковій бистрині. Аби тільки туди, вниз, до моря!
Не спав до самого ранку. І вдень місця собі не знаходив, ж поки не діждався Івана.
— Бачу, допекли тобі, — крутнув головою Сошенко, вислухавши Петра. — Що ж, братку, давай поміркуємо, з якого боку підступитися до тих суден.
— Чого там міркувати, — втрутився несподівано у їхню розмову Овер'ян Глиця. — Нишкніть, хлопці, й не рипайтеся. Якого дідька пертися вам самохіть на оті каторги?
— А хто ж старицю до моря виведе? — невинним, як здалося Петрові, голосом запитав Сошенко.
— Хто, хто... — пробурчав старий, не відчувши у простодушному запитанні парубка прихованого глуму. — Голова в нього болить! Аякже!.. Знайдеться кому вивести. Без вас управляться.
— Без нас? — спалахнув очима Іван. — Без нас нічого не вийде, діду. Ми там потрібніші.
І важко було збагнути, всерйоз говорить чи жартома.

Петро навіть не сподівався, що так легко, без довгих зволікань і розпитувань, їх візьмуть у команду. Побоювався: не повірять вигаданій історії. Та все владналося. Високий моложавий офіцер у зеленому каптані з червоними лацканами і трикутному капелюсі, увінчаному султаном з білих рясних пір'їн, вислухавши Івана, кивнув головою і звелів писарю занести їхні імена до реєстру веслярів-волонтерів і припоручити обох стерновому галери «Сеймъ»...
На Печерську їх зупинив поліцейський кордон. З-за дерев'яного палацу графа Разумовського, поблискуючи латунними наплічниками, вихопилися на конях лейб-кірасири. Слідом за ними, упряжена шестериком, викотилась роззолочена карета з вензелем імператриці. Поліцейські заклякли, як боввани.
— З обідні повертається. Чув я, ніби сам митрополит проповідь у Софійському соборі казав, — прошепотів хтось за спиною в Петра.
Озирнувшись, побачив знайомого лірника, що горбився поруч з хворобливого вигляду чоловіком у повстяній шапці і полатаній благенькій кошулі на кістлявих плечах.
— Проїхала, то, може, й пустять тепер, — не помічаючи Петра, продовжував лірник. — Он скільки людей зібралося. Не триматимуть же їх тут.
— Хоча б уже змилостивилися, — слабким голосом озвався чоловік. — 3 учорашнього дня ріски в роті не мав. І до Лаври ніяк не втрапиш. Князь, кажуть, чи хвальтмаршал якийсь мешкає там з усією челяддю. Куди ж нам, сірим. І близько не підпускають.
Карета і її гвардійський ескорт, лишивши за собою в повітрі жовтувату куряву, звернули ліворуч до царського палацу. Звідти ударило громом литавр, зазвучала рогова музика. Люди, стримувані поліцейським кордоном, заворушилися, висипали з бічних вуличок і провулків на середину широкого проїзду, по якому щойно проскакали вершники.
— Куди прешся зі своїми латками?! — зупинив чоловіка в повстяній шапці караульний офіцер, що розставляв свою команду впоперек вулиці. — Ану очистіть проїзд!
— Дозволили б пройти, ваша милість, — вступився за бідака старий лірник. — На прощу здалеку чоловік у Київ прийшов. Обносився в дорозі, то хіба ж винен?
— А тут не монастир, — грубо обірвав його караульний. — Завертайте, й щоб духом вашим не смерділо, бо я церемонитися не буду.
Петра всього аж обпалило гнівом. Ніби не сторонньому прочанину, що з переляку позадкував від розлюченого охоронця, а йому особисто було завдано кровної образи. Не тямлячи себе, рвонувся крізь натовп до офіцера, та не встиг зробити й двох кроків, як відчув вище ліктя залізну, що аж пальці вп'ялися в м'язи, руку Івана.
— Осади, братку, — застеріг той тихо, притримуючи Бондаренка. — Нам ув'язуватись не можна, тут і захряснемо.
Петро мовчки скорився товаришеві, хоча так і не зміг до кінця подолати в собі обурення. Якби не Сошенко, то й не пішов би на царське гульбище. Здалося воно йому, як жабі ратиця! Іван умовив: останній день у Києві, стерновий не перечить. Гріх не скористатися такою нагодою.
Бондаренку й самому цікаво було пройтися містом, якого він так до пуття й не бачив, перебуваючи за монастирськими стінами. Менше б тільки поліцейських кордонів, липких, підозріливих поглядів. Не почувався б так принижено.
Вони пройшли вздовж саду, що охоронявся посиленою вартою, поминули якусь довгу, схожу на казарму будівлю і опинилися на широкому майдані, що обривався з півночі стрімкою кручею до Дніпра. Оддалік, за липовою посадкою золотисто-білою хмарою виднівся палац, до якого одна за одною під'їжджали карети, легкі парокінні коляси, ландо. А на майдані, оточеному з усіх боків поліцейськими, караульними солдатами, бджолиним роєм гудів, колихався людський натовп. Такого ще Петру не доводилось бачити: на довжелезних мотузках, протягнутих між стовпами, були порозвішувані невеликі шматочки ковбаси, яловичини, солоної і в'яленої риби. На вузьких — в одну дошку — столах, що тяглися майже з кінця в кінець гульбища, між скибочками ситнику і житнього хліба жовтіли зморшкуваті яблука, виднілися купки якогось квашення. Площа скидалася на гамірний ярмарок. Тільки тут ніхто нічого не продавав і не купував. Дозволялось брати задарма, та не більше одного шматочка хліба, м'яса чи риби і двох яблук. Хто ж, не вдовольняючись одним, простягав руку до іншого харчу, одержував добрячого потиличника. Всюдисущі караульні так і нишпорили очима. Найгостріші сутички спалахували біля чанів з вином, пивом і брагою, виставлених на майдані з «височайшої милості». Скуштувавши хмільного питва, міщани сміливішали. Найбільш нетерплячі пускали в хід лікті, а то й кулаки, щоб знову протиснутися до чашника. То в одному, то в іншому місці гульбища зчинялися бійки. Кількох підпилих із заюшеними обличчями дужі поліцейські волочили до чагарників.
— Ходімо звідси, не лежить моя душа до таких розваг, — пригнічено сказав Петро.
— А частування? — удав здивованого Сошенко.
— Обійдемося. Тут і без нас є кому ребра м'яти.
Іван зрозумів, що умовляти Бондаренка марне, хоча й не збирався того робити — сам розчарований був побаченим. Мовчки пішов слідом за товаришем.
Біля Хрещатого яру наздогнали лірника. Йшов повільно, як з тягарем на плечах.
— І ви лишили той скажений вертеп? — аж зрадів він.— Хай йому трясця! Не мав мороки — приплентався. Думав, харчами для прочанина знайомого розживусь. Хворий він, а в дорозі зовсім знесилився. Ледве ноги волочить. Сподівався підгодувати його царициним хлібом. Підгодував, атож. Йшов по вовну, а вернувся стрижений.
— Здалеку той прочанин? — поцікавився Іван.
— З-під Кременчука. Неблизький світ. Постоли геть зітер. Ні в чому й назад вертатися. Доведеться босими п'ятами Ромодан міряти. На літечко ж повертає, аби тільки не заслаб дужче.
— Хворий, а в таку дорогу наважився, — знизав плечима Петро.
— Так не по своїй же волі, — обернувся до нього лірник. — Всіх поголовно змусили...
— Іти на прощу? — здивувався Сошенко.
— З усім домашнім майном і худобою до Дніпра топати, — невдоволено блимнув з-під сивої брови лірник. — А які ховалися, тих розшукували і, мов каторжників, під конвоєм вели.
— Нічого не втямлю, — розгублено подивився на нього Іван. — Навіщо було всіх селян до Дніпра гнати?
— А ти царицю спитай, як везтимеш її до моря, — сердито підколов лірник, — вона розкаже. А я знаю тільки, що пухли й мерли бідолашні в дорозі від голоду й мордувань. Багатьох поховали в степу. Мого знайомого теж спіткала б не краща доля. Геть вибився з сил, в голові запаморочилося. Розказував мені, що присів спочити на узбіччі шляху та незчувся, як і ніч застала. Людей погнали далі, в торбі ні крихти хліба, хоч лягай на землю й панахиду по самому собі служи. Дякувати долі, якісь прочани вранці нагодилися. Підібрали кволого, нагодували. Разом з ними й прибився до Києва. Тут і надибав його. Ледве душа в тілі трималася. Куди ж такого змученого лишати напризволяще. Так і вештаємося вдвох.
Він перечепив з одного плеча на друге свою обшмуляну до блиску руками колісну ліру й пришвидшив ходу. — Навідаюсь ще до Михайлівського собору, — пояснив своїм супутникам, — заберу чоловіка, може, розжився чимось на паперті.
Розповідь старого лірника ще дужче засмутила Петра. Чував і раніше від Овер'яна Глиці, як тепер бідують по селах, хліб печуть майже з самої лободи і полови, куліш варять з сінного потруху, бо за чверть збіжжя правлять аж сім карбованців. Кінець світу. Злидні, гірше чуми-моровиці, заглядають у хати. Посуха, недорід. Але щоб тих голодних людей змушували човпати кудись за десятки верст з худобою, Бондаренко довідався вперше. Не міг, як і Іван, збагнути, навіщо людям поневірятися, ковтати порохняву на степових шляхах, коли і вдома біда біду поганяє...
Його невеселі думки порушив спочатку глухий, віддалений, а потім дужчий і дужчий грім, що накочувався з верхнього міста. Вони з Іваном ледь встигли відійти вбік, як мимо один за одним пронеслися чотири громіздких ридвани з двірцевими музикантами. Кучери натягували віжки, ледве стримуючи гарячих коней на крутому узвозі. З-під копит бризкали сліпучі іскри. Високі колеса, підскакуючи на грубезних каменях, розгойдували екіпажі. Музиканти з острахом виглядали назовні, хапалися один за одного.
— Звикайте, дударики, — провівши довгим поглядом гуркітливі ридвани, докинув Сошенко. — На Дніпрі ще й не так погойдає. — І усміхнувся до Петра: — А що, братку, весело буде пливти з музиками?
Бондаренко промовчав. Ще мріли, колихалися сірими тінями в його уяві нужденні постаті селян. «Куди їх ведуть, для чого?» — запитував сам себе і не знаходив відповіді.
Всі вулички обабіч Братського монастиря були забиті до самого берега підводами, хурами. Молоді матроси у полотняних камізельках поверх сорочок пиряли на судна якісь тюки, важкі мальовані скрині, рундуки. На «Кубані» у трюм-льодовник вантажили свинячі й баранячі туші, кошелі із забитою птицею, бочонки з коров'ячим маслом, ковбасами, оселедцями. Ніздрі лоскотали запахи помаранчів, зимових яблук, прянощів. Темні отвори для весел в борту галери нижче й нижче опускалися до води.

IV

З самого ранку в неділю двадцять другого квітня в палаці зчинився переполох. Несподівано занедужав «Червоний Каптан» — Дмитрієв-Мамонов. Навіть камердинер імператриці Захар Зотов не бачив свою господиню в такому розпачі. Вже шикувалися на майдані кінногвардійські шереги для церемоніальних проводів двору, вже каноніри диміли запаленими ґнотами біля гармат, заряджених холостими набоями, а в палаці панував повний розгардіяш. Придворні боялися потрапити на очі знервованої цариці. Щойно з її покоїв буряково-червоний і спітнілий, ніби його облили водою, вибіг Храповицький.
— Гнівається? — співчутливо запитав у нього Наришкін, що за звичкою отирався в передпокої.
— Не доведи господи! — прикладаючи до обличчя зіжмакану хустку, зітхнув статс-секретар. — Накинулася на мене, чому не встежив, коли Черв... Олександр Матвійович залишив учора бал. А я сам майже всю ніч папери вкладав.
Лукаві очі обер-шталмейстера жваво забігали.
— А ви б порадили государині, — наблизив він до Храповицького пухке, рухливе обличчя, — порадили б, кажу, нашій страждальниці-государині встановити за молодим графом постійний нагляд. Як у султана в гаремі. Не знаєте? О-о! Там євнухи очей не спускають з улюбленої дружини свого повелителя. Уявіть собі, люб'язний Олександре Васильовичу, невсипуще вартують навіть ложе її, ви не повірите, — подвійне підборіддя Наришкіна затряслося від беззвучного сміху. — Будять, якщо хтось із тих сторожів запідозрить, що жінці бачиться блудливий сон.
— Ви здатні ще жартувати, Леве Олександровичу? — подивувався Храповицький, та обличчя двірцевого пересмішника за якусь мить набуло пристойної заклопотаності.
З дверей опочивальні заслаблого фаворита, нечутно ступаючи по м'якому килиму, виходив лейб-медик імператриці Роджерсон.
— Що з ним? — відводячи погляд, запитав Храповицький.
— Отруєння... Винним алкогол,— з відчутним англійським акцентом відповів Роджерсон. Наришкін, стримуючи в'їдливу усмішку, покосився на зніченого статс-секретаря. — Ми давай йому проносне, промивай шлунок, — спокійно продовжував лікар, — і через годину, як у вас говорять, буде на ноги.
«Морока мені з тим Мамоновим, — роздратовано думав Храповицький, ідучи до свого кабінету. — В Смоленську застудився і затримав поїздку аж на три дні. Вже тут, у Києdі, під час куртагу в імператриці впав зі стільця, пошкодив собі ногу. Катерина переполошилася, негайно ж припинила прийом і тиждень зганяла злість на кожному, хто потрапляв під руку, аж поки не перестав накульгувати її улюбленець. Вчора ж у розпалі балу, коли государиня захопилася грою в ломбер з генерал-губернатором, Сегюром і принцем де Лінем, знуджений фаворит підмовив його посмакувати новим «токайським», яке щойно надіслав із Відня у подарунок імператриці Йосиф Другий. Скільки вже зарікався він чаркувати удвох з Мамоновим! Швидко п'янів молодий граф, плів тоді нісенітниці, починав буйствувати. Іноді доводилося вговтувати його, щоб потім самому ж лишитись винним в очах цариці. Та щоразу не міг устояти перед спокусою, забував дану вкотре обіцянку. «Що ж, — дорікав собі, — заслужив, тепер май нагінку».
Храповицький виглянув у вікно, що виходило на майдан. Біля парадного під'їзду вже стояли впряжені екіпажі. Форейтори у чорних пояркових картузах стримували нетерплячих коней. Пора було квапитися з канцелярією.
Після дванадцятої царський кортеж зазміївся пробудженими гарматним салютом вуличками Печерська й Подолу до Братського монастиря, з-за стін якого стриміли тонкі, розцвічені прапорами щогли суден. Карета імператриці зупинилася напроти галери «Десна», де вже було накрито столи на шістдесят кувертів. Катерина забагла дати прощальний обід у Києві, як сама пишномовно висловилася, «на хвилях Борисфена».
Сегюр, який уже не вперше подорожував з російською царицею, дивувався тій розкоші, якою оточили придворних, вельмож, іноземних міністрів на цій незвичайній флотилії. Луї-Філіпп знав від довіреної особи, що побудова галер обійшлася казні в двісті тисяч карбованців, але те, що побачив, перевершило найвигадливішу фантазію. Йому з принцом де Лінем відвели справжні покої на галері «Сейм». Кожен мав спальню з просторим ліжком під штофною запоною, нарядний кабінет, стіни якого були оббиті голубим оксамитом. М'які дивани, бюро, письмовий стіл червоного дерева не тільки створювали затишок, а й дозволяли без труднощів, які звичайно виникають у дорозі, виконувати свої посольські обов'язки, працювати.
В розкішній обідній залі «Десни» зібрався весь цвіт царського почту. В оздоблених перлами й діамантами вечірніх сукнях, мов на двірцевому балу, красувалися статс-дами, юні фрейліни імператриці. Поруч з поважними сенаторами — Тепловим, Єлагіним, Чернишовим, управителем кабінету Стрекаловим у мундирі полковника виділявся стрункою постаттю князь Дашков — син першої статс-дами, директора Петербурзької Академії, розумом і вченістю якої захоплювалося багато його співвітчизників. Сегюр знав, що вона користується особливою прихильністю імператриці за участь у двірцевому перевороті шістдесят другого року, і підтримував як з нею, так і з її сином у Києві добрі стосунки.
Привітавшись за руку з князем, Луї-Філіпп висловив йому своє захоплення суднами, багатство й зручності яких обіцяли приємну подорож по Дніпру.
— Так, наші смоленські майстрові перевершили, здається, самих себе, — погодився Дашков. — Як бачите, графе, у Росії є кому будувать кораблі. І непогані.
— Річкові галери, панове, ще не флот, — скептично зауважив Аллен Фітцгерберт, який чув їхню розмову. — Справжні кораблі, панове, поки що будують в Європі.
Сегюра, який приятелював з Алленом, хоча вони й дотримувалися різних позицій у стосунках з царським двором, знітив цей аж ніяк не дипломатичний випад англійського повноважного міністра. Але те, що сталося наступної миті, викликало його повне розгублення. Генерал-ад'ютант Іван Іванович Шувалов, який, здавалось, думав щось своє, раптово повернув до англійця повне обличчя.
— Ви так вважаєте, вельмишановний? — запитав скрадливо, буравлячи посла колючими очима. І, не дочекавшись відповіді, сказав: — Приміряти Росію до інших європейських держав — все одно, що шити одяг на саженного гренадера за міркою, знятою з ліліпута.
Фітцгерберт спаленів, що Луї-Філіпп бачив уперше, однак швидко опанував себе і навіть зміг усміхнутися старому обер-камергеру.
— Ми говорили про флот, ваша світлість, — заперечив уже з погордою. — Я не хотів принизити Росію.
— Принизити, вельмишановний, можуть тільки власні вчинки, — не досить чемно відповів Шувалов. — А якщо вже зачепили флот, то згадайте, графе, ілюмінацію в архіпелазі, поцікавтеся, чиї кораблі кип'ятили море, йдучи з полум'ям на дно.
Сегюр від будь-кого з росіян міг чекати миттєвого обурення поведінкою іноземного посла, тільки не від старого й обважнілого з роками єлизаветинського вельможі, який здебільшого куняв під час двірських раутів. Чув, що Катерина запросила його до подорожі з самого лише честолюбства, аби й далі славитися при європейських дворах як «північна Мінерва», заступниця мудрості, покровителька мистецтв. Шувалов, як ніхто, міг підтримати той всеєвропейський поголос. Замолоду дружив з Михайлом Ломоносовим, допомагав йому в нелегких трудах по заснуванню Московського університету, а колекція художніх полотен, зібраних графом, була чи не найкращою в Петербурзі.
Фітцгерберт не знайшов, що відповісти. Звичайно ж, він не міг не знати про чесменєьку поразку турецького флоту, головну силу якого становили кораблі, збудовані на англійських верфях. Сегюр бачив удаваний вираз гідності на обличчі англійського посла і згадав, як іншим Іваном — Болтіним — був посоромлений його співвітчизник Лекрерк, який три роки тому видрукував у Парижі книгу з історії Росії. Болтін гостро, дотепно і, що найприкріше, переконливо висміяв невігластво автора. Луї-Філіпп і досі не міг спокійно думати про його писання. Скільки ядучих клинів довелось вислухати від самого лише Потьомкіна. Навіть у Версалі зрозуміли, як зашкодив «історик» його стосункам з російським кабінетом. Невідомо, чим би скінчилися переговори з міністрами двору, якби граф Вержен не надіслав Безбородьку вибачливого листа, запевняючи його в своїх дружніх намірах. «Англійці ж, — міркував Сегюр, прагнучи зрозуміти поведінку Фітцгерберта, — очевидно, ніяк не можуть забути Росії «озброєного нейтралітету», що підкошував їхні сили у війні з північноамериканськими колоніями». І хоч вони й уклали Версальський договір, давня неприязнь тліє, мов жаринка у попелі.
Невідомо, чим би скінчився інцидент з послом, якби гофмаршал не сповістив про вихід до столу імператриці.

Здавалося, що могло бути простіше, як перенести на чистий папір свіжі враження від побаченого й почутого, описати події, свідком яких самому щойно довелось бути. Тим більше, цьому сприяли і затишний кабінет-каюта, і зручний стіл, і спокійні, як на полотнах Рєйсдаля, мальовничі пейзажі, що відкривалися з вікон галери на обох берегах Дніпра. А Сегюр дивився в розгорнутий записник і ніяк не міг зосередитися. Усе ще тримала його в своєму полоні, розпорошувала думки феєрія відплиття з Києва пишної царської флотилії.
Після обіду, попрощавшись з генерал-губернатором і місцевою знаттю, Катерина перейшла на флагманську галеру «Днепр», над якою було піднято віце-адміральський вимпел. Вздовж берега вишикувався Дніпровський піхотний полк князя Дашкова. Тугою хвилею прокотився барабанний дріб, здригнулося повітря від гарматного залпу, і царська флотилія гігантською сколопендрою потяглася широким річищем Дніпра на південь.
Сегюр стояв на шкіперському містку і бачив, як тисячі розмальованих весел ріжуть, спінюють чисту воду, як пропливають мимо, зблискуючи на сонці червоним золотом, цибулясті бані київських церков і соборів, їхні дзвіниці, як пахкають услід сивим пороховим димом прибережні кручі. У вухах дзвеніло від безперервної пальби, шипіння невидимих петард над головою, музики, що лунала майже на всіх суднах, людських голосів.
В гучній парадності відплиття було щось нарочито-показне, театральне. Луї-Філіпп почувався, як на виставі, де умовності, декорації замінюють реальний світ. І, мабуть, не здивувався б, якби опустилася якась невидима завіса і все бачене зникло, розвіялося, як димні хвости згаслих ракет фейєрверка в голубому небі. Тільки розмірені помахи весел, пружний вітер в обличчя, легке дрижання палуби повертали його до дійсності.
Сегюр уперше в своєму житті плив на галері, хоча й здійснював далекі морські подорожі. Десять років тому переплив зі своїм приятелем, маркізом Лафайєтом, Атлантичний океан на його власному фрегаті, щоб взяти участь у війні проти англійських військ на боці повсталих американців. На зворотному шляху їхній парусник спіткала шалена буря. Невелике судно кидало, мов тріску, в розбурханому океані. Височенні вали здіймалися майже урівні з щоглами і змивали за борт усе, що траплялося на їхньому шляху. Матроси падали з ніг від утоми, відкачуючи помпами воду, що проникала в трюми і навіть у нижні крюйт-камери, де зберігалися бочонки з порохом і запалювальні ядра. Тримали їх на випадок зіткнення з піратським чи англійським військовим парусником. Вони з маркізом теж дві доби не змикали очей. Луї-Філіпп довго не міг забути тієї моторошної гри шквального вітру і океанських хвиль з їхнім фрегатом.
Запам'яталися Сегюрові і його подорожі на барках по Нижньому Рейну під час навчання у Страсбурзькому університеті і навіть прогулянка по Неві у човні Потьомкіна. Та якби хтось сказав, що він, нащадок старовинного дворянського роду, граф д'Ареццо, пливтиме повноводною і загадковою слов'янською річкою на галері, — навряд чи й повірив би. Саме лише слово «галера» викликало внутрішній холодок. Як син військового міністра двору, Сегюр не міг не знати, скільки щороку примусово відправляли на такі судна всіляких злочинців, шахраїв, бродяг, котрих підстерігали в шинках, виловлювали на дорогах Франції для поповнення шіурми — гребних команд королівського флоту. Навіть тут, у Росії, де галери майже не використовувалися для каторжних робіт, до них було особливе ставлення. Храповицький якось розповів йому, що Катерина, дізнавшись про участь одного молодого офіцера гребної флотилії у забороненому нею «Товаристві друзів словесних наук», сказала генерал-прокурору Вяземському: «Навіщо чіпати цього розумника, він і так уже на галерах».
І ось він сам, Луї-Філіпп де Сегюр, посланник Версаля у Петербурзі, мчить на російській галері широкою річкою, про яку стільки наслухався розповідей, схожих на легенди.
Київські пагорби лишилися далеко позаду. Праворуч пропливали лісисті кручі, на яких іноді з'являлися кінні роз'їзди. Вершники зупинялися, дивилися з-під руки на довгі, схожі на їхні списи, кораблі, що йшли на веслах за течією, і знову пускали коней учвал.
Сегюр поклав перо на бронзову підставку свого дорожнього письмового набору і, заплющивши очі, відкинувся на бильце крісла. Тепер вже його ніщо не відволікало, тільки чути було, як з шумом занурюються у воду лопаті сорока довжелезних весел, штовхаючи важку галеру вперед і вперед. Луї-Філіпп спіймав себе на думці, що хотів би подивитися на самих веслярів.
Скоряючись несподіваному бажанню, він тихо, щоб не привернути уваги принца, який займав сусідні дві каюти, піднявся на кормовий місток. Шкіпер, зовсім юний офіцер з білястими кучерями, що вибивалися з-під капелюха, уважно вислухавши прохання французького посланника, провів його по крутому трапу на гребну палубу. Зійшовши вниз, Сегюр зупинився. Завжди впевнений у собі, тут вперше за багато років відчув незвичну розгубленість і навіть страх перед мовчазними людьми, що сиділи в чотири ряди на товстих дошках-банках і навіть не звернули уваги на його появу.
Тут було менше світла, ніж нагорі, і все ж таки досить, щоб роздивитися не лише дужі постаті, а й розпашілі від напруженої роботи обличчя веслярів. Особливу увагу Сегюра привернули два юнаки, що гребли одним веслом, піднімаючи й опускаючи його за обтягнуті сирицею скоби. Один — високий, жилавий, з тонкими, правильними рисами обличчя. Другий — нижчий від нього, але кремезніший, хоча й не менш зграбний від свого напарника.
Побачивши шкіпера й незнайомого пана в багатому іноземному одязі, молоді веслярі з подивом ворухнули бровами. Та не було в їхніх поглядах ні холопської покірності, ні запобігання. В очах кожного світилася гідність, властива людям гордим, незалежним, і граф подумав, що давно вже не бачив таких відкритих облич. Як не дивно, але ці люди викликали у нього заздрість і навіть досаду.
Вражений побаченим, Луї-Філіпп піднявся нагору. Галери стрімко йшли у кільватер, вимахуючи тонкими крилами весел, і їхній невпинний рух чомусь посилював душевне сум'яття графа. «Як міг Лекрерк, — міркував з сумом, повернувшись до свого кабінету, — писати історію цього народу, не бачачи його у вічі?» Сам щойно спускався до веслярів з таємною надією побачити «шіурму» — бидло, здатне тільки до безсловесного послуху. А тепер почувався, ніби ошуканий. Краще вже лишити запис про пишне відплиття з Києва. Луї-Філіпп відкинув сап'янову палітурку товстого записника і, вмочивши перо в чорнило, вивів перший рядок на чистій, з золотим бережком сторінці.

V

— Бачив гостя? — зронив Сошенко, коли на останній сходинці трапа стихли кроки француза. — Заблудився, чи що?
— Він думав, мабуть, що тут бальна зала, — налягаючи грудьми на важке руків'я весла, усміхнувся Петро.
— Це ти точно підмітив, — сказав Іван, — пру-у-дко збігав униз, тільки пряжечки срібні на черевиках поблискували. А побачив нас і закляк чомусь наче вкопаний.
— А ти хотів, щоб він у танок пішов? — жартома запитав Бондаренко, хоча в самого уже ломило спину від безперервного згинання, гарячий піт лоскотав скроні.
— Хотів, аякже, — зблиснув очима Іван, міцніше обхоплюючи пальцями скобу весла. — Та чи до танцю йому було? Стояв ні живий ні мертвий. Чим ми його так налякали?
Петро й сам здивувався, побачивши, як зупинився в нерішучості біля трапа французький пан, що займав нагорі розкішні каюти. Постояв ні в сих ні в тих і хутко поліз нагору. Шкіпер ледве встигав за ним, «Значить, щось закрутило в носі»,— міркував, поглядаючи крізь отвори для весел — порти — на зелені луги, що стелилися аж до обрію вздовж лівого берега.
На молодій траві між перелісками паслися великі стада худоби, сивими хмарками пересувалися отари овець. На широкій піщаній косі збився докупи табун різномастих коней. Оддалік бовванів верхівець-табунщик, котрий пригнав їх на водопій. Коні витягували гривасті шиї, пряли вухами, нашорошено прислухаючись до шуму розбурханої веслами річки. З їхніх вологих губ, поблискуючи, скрапувала вода. Час від часу з коси долітало тонке, протяжне іржання, і Петро відчував, як у грудях від того здригається, починає тривожно бриніти якась щемлива струна. Ніби хтось кликав туди, на берег, благав допомоги, а він не міг кинути весла, відгукнутися на той поклик.
— Що за мана? — знову заговорив Іван. — Ні села, ні хутора, а від товару, людей аж в очах рябіє.
— А ти хіба забув нашу розмову з лірником? — запитав Бондаренко, бо вже, здається, почав догадуватися, звідки на прибережних луках взялися оті гурти, натовпи.
— Чому ж, пам'ятаю, — відповів Іван, позираючи крізь весловий порт назовні. — Одного не второпаю, братку: людям куди діватися? — І, нахмуривши випнутого лоба: — Невже на белебні ночувати?
Якби ж Петро міг відповісти. Сам не бачив жодної будівлі на залитих ще подекуди водою луках. А вже день хилився до вечора і від одиноких дерев на березі стелилися довгі тіні. Звідти на розпашілі тіла веслярів повівало освіжаючою прохолодою. Та Бондаренко знав, пригадуючи власне бурлакування, як ще о цій порі пробирає до кісток уночі просто неба. А сховатися ж тим бідолашним нікуди, їхні хати лишилися пустками за десятки, а може, й сотні верст...
Пізнього вечора флотилія стала на якорі у затишку правого згористого берега. На кручах запалали багаття, кидаючи на воду криваво-червоні відблиски. На розцвіченій кольоровими прапорами галері «Десна» залунала бадьора музика. Втягуючи досередини весло, Петро бачив, як від їхнього судна відчалив невеликий човен з французом, що потикався вдень на гребну палубу, і високим горбоносим паном у зеленому сюртуку із золотими ґудзиками. Від інших галер теж підпливали човни з придворними, військовими, іноземцями, прямуючи до осяяної вогнями «Десни».
— До цариці на гульки збігаються, — над самим вухом прошепотів Іван. — Чуєш, як дударі витинають, аж гук по Дніпру йде. — Він сплюнув за борт. — Кляте весло! Гребеш руками, а валить з ніг.
Петро теж слухав музику, віддалені голоси, а в голові ніби чмелі гули від утоми.
Вдосвіта (здавалося, тільки торкнувся щокою старої лахманини в узголів'ї), розштовхали, будячи. Флотилія знімалася з якорів. Громіздкі судна одне за одним випливали на середину річки, але й на бистрині рухалися повільно. Щось відбулося з погодою протягом ночі. Петро відчував, як млоїть тіло і важчає весло в руках. Іванове обличчя теж зросив піт. Бракувало повітря. На гребній палубі стояла давка тиша, тільки чути було, як поскрипують весла в дубових кочетах і важко дихають люди.
Не пройшли і трьох-чотирьох миль, як знепритомнів хлопчина років вісімнадцяти, що веслував на другій банці удвох з похмурим на вигляд, мовчазним чоловіком. Бондаренко помітив, як упала на руків'я коротко обстрижена голова весляра і він почав сповзати на просмолені дошки палуби. Його напарник не розгубився. Миттю підхопив непритомного і, підтримуючи його, енергійним порухом жилавої правиці втягнув весло. Уклавши свого юного напарника головою до отвору-порту, змочив йому бліді щоки і лоба з жерстяної фляжки, яку тримав на широкому поясі, і хлопчина розплющив очі.
— Одійшов? Ну й добре, — вперше заговорив мовчун. — А тепер давай піднімемося нагору, — допоміг він підвестися ослаблому юнаку, — там вільніше подихаєш.
Підтримуючи його за лікоть, підвів до трапу і вже ступив на першу щаблинку, як вартовий нагорі погрозливо застеріг, щоб далі не піднімався, і з грюкотом зачинив ляду в нього над головою. Похмуре обличчя старшого весляра збуряковіло.
— Ану випусти нас з цієї душогубки! — крикнув обурено, гаркнувши важким кулаком у ляду. — Хлопець зомлів он, чуєш?! Погано йому. Випусти негайно! — і вже знову намірився кулаком.
— Облиш, голубе, не гарячкуй, — зупинив його сивоголовий боцман, підвівши вгору подзьобане віспою обличчя з шаблевим рубцем від скроні до підборіддя. — Йому, — повів очима на блідого ще юнака, — й тут полегшає — молодий. А тобі, голубе, ребра намнуть, ще й у прову посадять на півсухаря в день. Хіба не знаєш? — похитав головою і, зачекавши, поки трохи остигне весляр у своєму гніві, як завжди, розважливо пояснив: — Там, нагорі, французький граф і ще якийсь чужий пан у каютах мешкають. Хто ж показуватиме, голубе, їм нашу біду?
Не встиг він закінчити, як судно різко хитнуло. Раз і вдруге. Молодий весляр ледве втримався на ногах, обхопивши обома руками круглий стояк біля трапа. Крізь порти на гребну палубу з шумом і холодними бризками увірвалися тугі струмені вітру. Бондаренко спробував виглянути назовні, подивитися, що там скоїлося, як новий шквал струснув галеру, розвертаючи її впоперек течії. Скаженіючий вітер налітав з такою силою, що судно ледве не зачерпувало портами воду. Гривасті хвилі нескінченними табунами диких коней неслися широким річищем Дніпра, і Петро бачив крізь отвір, як злітає й провалюється кудись у безодню висока корма передньої галери.
Раптова буря мовби оглушила на якусь мить веслярів, внесла розлад у їхні розмірені рухи. Деякі розгубилися, вперше, мабуть, потрапивши в таку хитавицю. І в цю непевну хвилину, пересилюючи шум хвиль і завивання вітру, над головами людей пролунав несподівано гучний, хоча й доволі спокійний голос старого боцмана, що стояв біля стернового:
— Пра-а-а-вий бо-о-рт! Весла назад! Гребок! Лівий — сушить! Правий — гре-ебок! Лівий — табань! Голубе, скобу донизу, — кинув побіжно комусь із веслярів. — Обидва борти — гр-р-ебок! Гребок!
Подаючи команди, сивий боцман ніби аж помолодів на очах, розпрямив сутулуваті плечі, випнув груди. Навіть обличчя його змінилося, стало рухливіше, а в погляді з'явилося більше рішучості. Веслуючи, Петро бачив перед собою не обважнілого з роками, а молодого, спритного воїна-запорожця, що ходив на чайці проти турецьких шебек в лимані, видряпувався з шаблею у руці на круті вали Кінбурна, де в сутичці з трьома яничарами не зміг ухилитися від гострого ятагана, хоча й звалив бусурманів.
У ту кампанію медаллю срібною був нагороджений «За оказанные отлично храбрые противу неприятеля поступки». Бондаренко сам тримав її у руках, хоч боцман і не хизувався тією нагородою. «Відійшло, відшуміло, як і молоді роки», — говорив, пригадуючи походи під Очаків і Хаджибей з військовим старшиною Третяком. Та побачив сьогодні Петро, що не відшуміло. Бродить ще у жилах старого боцмана його молодість. Можливо, саме вона й покликала його в цю нелегку для літнього віку подорож...
Скоряючись дружному натиску весел, галера поволі розверталася проти вітру за течією. Бортова хитавиця змінилася кільовою, та й вона поступово слабшала. Розсікаючи, мов ножем, білясті гребені хвиль, що перепліскувалися іноді й на гребну палубу, судно йшло уперед. Інші галери теж справлялися з бурею, змагаючи шквалистий вітер, знову шикувалися в кільватер. Тільки найдовша — «Днепр», яку притиснуло до берега, не могла зійти з піщаної обмілини.
Двадцять пар весел енергійно злітали над хвилями і опускалися в воду, а важке судно лише погойдувалося, тьмяно зблискуючи склом і позолотою вишуканих павільйонів на верхній палубі.
— Не позаздриш цариці,— шепнув Іван, табанячи разом з усіма, щоб притримать галеру, не вискочити поперед флагмана.
— А чим їй погано? — скосив у той бік сумні очі Петро. — Сидить собі в кріслі чи на дивані м'якому — і горя їй мало. А матроси он жили витягують.
Нарешті царська галера здригнулася і різко подалась уперед, ніби її підштовхнула якась невидима сила. Веслярі додали руху, виводячи важке судно на середину річки, подалі від підступних мілин, і флотилія рушила у повному складі.

VI

Катерина простягла Храповицькому журнал подорожі, який вона переглядала кожного вечора. По рожевих плямах на жовтуватому обличчі статс-секретар здогадався, що імператриця чимось незадоволена. Її настрій виказувало й перо, кинуте недбало на срібний столик.
— Олександре Васильовичу, — почала цариця вкрадливим голосом, який не передвіщав приємної бесіди, — скажіть мені, голубчику, винних уже знайшли, покарали?
— Винних? — запнувся від несподіваного запитання Храповицький. — В чому, ваша величність?
Катерина зміряла його знущальним поглядом.
— І ви ще запитуєте, граф?! З якого часу це мій секретар забуває, про що власноручно пише? Зробіть милість, — продовжувала уїдливо, — нагадайте мені, що відбулося сьогодні?
Храповицький відкрив журнал, відчуваючи, як тисне йому туго пов'язана шийна хустка. В докладному запису про несподівану бурю, яка пошарпала зранку їхню флотилію, рукою цариці були закреслені останні рядки. Жирні, з чорнильними бризками на кінцях лінії відбивали знервованість Катерини. Тертий царедворець, статс-секретар миттю зрозумів причину гніву. «А я, дурень, хотів уже бовкнути, — докоряв собі, — що передам височайше повеління поліцмейстеру».
— Читайте, граф, — продовжувала знущатися імператриця, — виставляйте на посміховище мій кабінет, розповідайте всім, як він ледве не пішов на дно. І де?! На Борисфені! Куди ж нам після цього на моря потикатися? Засміють. Хіба ви не знаєте, за нашою подорожжю стежать при всіх дворах.
— Я, з вашої волі, государине, — виправдувався Храповицький, — намагався нічого не пропускати. Журнал ведеться таємно, і згадка у ньому про вимушену зупинку галери «Днепр» під час бурі — не для стороннього ока.
— Те, що записується, не сьогодні, так колись може стати відоме іншим, — з жаром заперечила Катерина. — А я й нащадкам не хочу давати полошу для пересудів, — випнувши підборіддя, вона з погордою подивилася на секретаря: — Усе, що кидає тінь на мою імперію, не повинно лишатись ні на папері, ні в пам'яті. Сьогоднішньою ганьбою хай поліцмейстер займеться, — неначе вгадала йо'го думки і додала заклопотано: — Жаль, Степана Івановича Шешковського залишила в Петербурзі. Не сидів би тут без роботи.
Почувши ім'я начальника Таємної канцелярії, Олександр Васильович потупив зір. Й року не минуло, як особисто говорив з ним про автора трагедії, що викликала невдоволення государині. Весь випуск «Российского феатра» з тією крамольною п'єсою спалили прилюдно на площі перед Адміралтейством. Запам'ятав, як кружляли над головами людей чорні шкурлатки сажі, як відбивалося червонясте полум'я в широко розкритих, задоволених очах генерал-прокурора Сенату. А що сталося з автором, так і не поцікавився.
Повертаючись до своєї каюти, Храповицький подумав, що поліцмейстеру, мабуть, ще не раз доведеться шукати «винних». Він так і не зважився сказати імператриці, чому її галеру притиснуло до берега. Після бурі засмучений шкіпер, який досі командував галерною флотилією у адмірала Грейга і був знайомий ще з Петербурга, розкрив йому причини тієї прикрої затримки. Палубу «Днепра» перевантажували високі павільйони-каюти. Побудовані з надмірною пишнотою, немов багаті палаци, вони таїли в собі небезпеку для судна, особливо за вітряної погоди. Тільки хто ж стане доводити це Катерині, яка й у дорозі не відмовляла собі в розкошах...
Вранці статс-секретаря імператриці розбудив приглушений гуркіт над головою. У стінній шафці його спальної каюти подзвонювали пляшки з улюбленою ганусівкою, чарку-другу якої він любив пропускати на ніч. Якщо ж цариця кликала раптово до себе — обливав голову холодною зодою з порцелянової баньки, яку завжди тримав напоготові, одягав перуку, гасив на щоках французькою пудрою горілчані рум'янці і, як ні в чому не бувало, вступав до її кабінету.
Після вчорашньої ж нагінки Катерина до ранку не турбувала його. Ще б повалявся на м'якій перині, та безперервне гупання угорі змушувало вставати. Вдягнувшись, Олександр Васильович піднявся на палубу. В обличчя повіяло ранковою свіжістю, хоча вологий вітер ледь-ледь надував вітрила галери. Небо ще було затягнуте сіруватими хмарами, та на сході вже крізь їхні розірвані пасма проростали, видовжуючись, рожеві сонячні промені, обіцяючи теплий, погожий день.
На верхній площадці, що увінчувала житлові павільйони судна, шикувався у довгі шереги конвой імператриці. В перших променях сонця поблискували кіраси, широкі бляхи з царським вензелем на гренадерських касках, розвівалися плюмажі, брязкали вороновані шпори на генеральських чоботях. Молоді ад'ютанти з золотими аксельбантами на лівому плечі снували між кают-компанією і площадкою, спритно вибігаючи крутим трапом нагору. Флотилія наближалась до Канева. Попереду на обрії, оповиті легким серпанком, темніли високі лобасті пагорби. Суднові каноніри, як перед боєм, відкривали гарматні люки в бортах. Знизу потягло смоляним димком запалених ґнотів. Майже безшумно краяли хвилі довгі мальовані весла. Слідом за флагманом розсікала гострим форштевнем воду розкішна «Десна». Праворуч, майже бортом до борту, йшла галера Потьомкіна «Буг». Сам князь у блискучому фельдмаршальському мундирі, неймовірна вартість якого стала вже притчею во язицех, височів поруч із шкіпером на кормовому містку. Побачивши статс-секретаря імператриці, помахав рукою і щось гукнув. Храповицький не розібрав його слів. У цей час палуба хитнулася під ногами — галеру струснуло від гарматного залпу. З канівських гір луною докотився салют у відповідь.
До Храповицького підійшов Захар Зотов.
— А я вас розшукую, графе, — сказав, переводячи подих.
— Щось трапилося? — насторожився статс-секретар.
— Государиня звеліла вам, Олександре Васильовичу, — заспокоїв його камердинер імператриці, — виявити поштивість від її імені королю польському. Шлюпка внизу.
Коли Храповицький підійшов до забортного трапа, на відкидній площадці вже стояли, перемовляючись, Безбородько і гофмаршал князь Барятинський. Втрьох вони спустилися у довгу, схожу на старовинну лодію, шлюпку з шкіряними диванами замість дощаних банок-сидінь, і четверо молодих матросів, не гаючись, повеслували до берега.
На канівських кручах стояли королівські війська — драгуни у синіх, з срібним позументом каптанах, гусари в гаптованих хутром і сухозліткою ментиках. Яріли червоним валтрапи на конях під високими сідлами, сяяли проти сонця начищені до блиску рушниці, палаші й карабелі. З берега линули звуки музики. На широких містках, устелених перськими килимами, посланців імператриці дожидалася багаточисельна королівська свита. Знову прогримів артилерійський салют. Ще кілька човнів з прибулими попрямували до берега.
— Король, мабуть, сподівається, що до нього прибуде сама государиня, — сказав Барятинський. — І ми його розчаруємо.
— Не думаю, князь, — з усмішкою відповів Безбородько. — Цей пан добре знає нашу імператрицю, щоб сподіватися на її візит.
— Як же тоді відбудеться їхня зустріч? — з сумнівом запитав Барятинський. — Без дозволу сейму король не може й на годину залишати польських володінь, а судна флотилії — то вже територія Росії.
— Доведеться ослухатися, знехтувати «ліберум вето» власного сейму, — кинувши лукавий погляд у бік Храповицького, сказав Олександр Андрійович. — Треба ж якось пиправдувати йому три мільйони злотих, витрачених за два місяці проживання у Каневі.
Матроси вміло підвели шлюпку до містків. Посланці Катерини зійшли на берег. До них наблизився високий, довгобразий пан у темно-коричневому сюртуку й зі складеною парасолькою у руці. Храповицький впізнав у ньому Станіслава-Августа, парсуну якого (написану, правда, ще в молоді роки) бачив колись у кабінеті цариці. Чорні, як і на тому портреті, очі дивилися тепер з-під припухлих повік з глибоко затамованим смутком. Апатичне обличчя п'ятдесятип'ятирічного суверена виглядало втомленим.
— Панове, — сказав він, ледь-ледь грасируючи, — король польський доручив мені представити вам графа Понятовського.
Посланці здивовано перезирнулися.
— Імператриця просить вашу велич... вашу ясновельможність, — виправився Безбородько, — бути її гостем на віце-адміральському судні.
Король подякував і запросив до царської шлюпки двох принців — де Ліня і Нассау-Зігена, які прибули своїм човном, а також графа Вітворта і коронного гетьмана Тишкевича.
Катерина зустріла Понятовського в просторій кают-компанії своєї галери в оточенні найближчих придворних.
— Я ще ніколи так довго не тримав біля своїх очей підзорної труби, — сказав король, як тільки імператриця завела його до свого кабінету.
— Старієш, Станіславе, — з неприхованою іронією відповіла Катерина. — Не побачити моїх суден, що пливуть на очах у всієї Європи! Колись у тебе був кращий зір.
— Колись... Минуло двадцять три роки, — уточнив Понятовський. — Не так уже й мало.
— Подумати тільки! А я чомусь і досі зустрічаю графа, — вколола його Катерина і враз погасила усмішку на своєму обличчі. — Не розумію, Станіславе, навіщо цей маскарад? Ти все ж таки король.
— З твоєї легкої руки, Катажина, — проникливо сказав гість, нагадавши старіючій монархині про їхні близькі стосунки в молодості. — Але ж у мене багато недругів, і без підтримки...
— В чому? — скинула бровами цариця. — Хіба ми не захищаємо інтереси твого кабінету?
— Мені потрібна значно сильніша армія, — відверто сказав Понятовський.
— А ті полки, що зустрічали мою флотилію?..
— Тільки й годяться, що для парадів. Я не можу сьогодні утримувати й двадцяти тисяч з дозволених тридцяти, — поскаржився король. — Сейм постійно урізує кошти. А опозиція розв'язує собі руки. Северин Ржевуський вже відкрито інтригує проти мого кабінету.
— З опозицією треба боротися власними силами, — сухо відповіла Катерина. — Ти гадаєш, Станіславе, що моє «маленьке господарство» завдає менше клопотів? Он Порта ніяк не вгамується, змушує нас тримати війська на південних кордонах.
— Ми могли б діяти разом, Катажина, — сказав Понятовський. — Польща готова виставити тритисячний корпус. Якщо... — зробив він багатозначну паузу — ...якщо, звичайно, матимем його.
— Росія не збирається порушувати Кайнарджійський мирний трактат, — ухилилася від прямої відповіді цариця. — Не будемо підштовхувати й Константинополь.
— Підтримка Речі Посполитої не погіршить стосунки Російської імперії з Портою, — намагався запевнити її Понятовський.
Та чим більше він говорив про своє прагнення змінити існуюче становище в Польщі з допомогою петербурзького двору, тим стриманіше поводила себе імператриця. В її очах, здавилося, пригасли й ті слабенькі іскринки, які світилися на початку зустрічі.
— А чи не піддається, дорогий Станіславе, твоя партія самообману? — нарешті запитала цариця. — Армія армією, та є й інші сили, — вона пильно дивилася на свого гостя з висоти крісла, схожого на трон у Зимовому, і в тому погляді король, як не дивно, прочитував відповідь. Як мало спільного було у цієї гордовитої дами з жвавою, палкою Катажиною, яку він знав ще великою княгинею, сподіваючись навіть стати її чоловіком.
— Мені важко боротися, — відповів з сумними нотками в голосі, — опозиція має впливових покровителів у Росії. Потоцьких, великого коронного гетьмана Яна Браницького підтримує князь Потьомкін.
Вилиці Катерини спахнули червоним.
— Не треба, Станіславе. Для чого кидати тінь на князя? — відповіла різкувато. — Не було б у мене Потьомкіна, скільки слимаків повисовувало б голови зі своїх шкаралуп! А, облишмо ці розмови, — підвелась вона. — Пора обідати.
Вони вийшли з кают-компанії з привітними усмішками на обличчях, і придворним могло здатися, що в кабінеті монархи тільки й обмінювались люб'язностями.
Коли сідали в човен, щоб відпливти на «Десну», де гостей чекала пишна учта, налетіла хмаринка, по тихій воді задріботіли горошинки дощу. Понятовський розкрив над головою в Катерини шовкову парасольку.
— А ви передбачливий, — оцінила вона той жест.
— Доводиться, ваша величність.
Обід був на сорок кувертів. Король сидів праворуч від імператриці, ліворуч — повноважний міністр віденського двору Людовік Кобенцль. Англійський і французький посли займали місця навпроти, поруч з Потьомкіним. Дзвеніли золоті й срібні келихи, бухали гармати за тонкими стінами корабельної зали. Після кожного залпу підпилі гості із свити короля схоплювалися з місць і кричали «віват!» на честь монархів.
Учта тривала до пізнього вечора. Коли стихла урочисто-бадьора аллеманда, Станіслав побачив за бильцем крісла імператриці темношкірого пажа з її віялом і рукавичками. Він підвівся й теж почав шукати очима свого капелюха. Катерина звеліла пажеві знайти і подати його королю.
— Колись, ваша величність, вручили мені значно кращого, — сказав він, подякувавши.
— А хіба цей не відповідає графському титулу? — зрозумівши його натяк на корону, ущипливо запитала цариця.
— У ваших руках, государине, і скло стає діамантом, — підлестив їй Понятовський.
Він благав гостю лишитися хоч на день, удостоїти його своєю присутністю на балу в канівському палаці. Катерина відмовилася.
— Я нікого не затримую, — сказала Безбородьку, попрощавшись з Станіславом біля трапа, — тільки хай знають, що ми відпливаємо вдосвіта. Погана б я була хазяйка, якби змусила римського імператора чекати себе в чужому місті.
Провівши збайдужілим поглядом королівський човен, цариця заспішила до свого кабінету.

Петру не хотілося йти у тісну, задушливу прову, де спали вже покотом натомлені веслярі. Річкова прохолода, освіжаючи обличчя, відігнала сон. Дивився крізь весловий порт на круту гору, що громадилася навпроти, і не вірив своїм очам: гора ворушилася, неначе величезна жива істота, яку несподівано розбудили. Хотів покликати Івана, щоб і йому показати побачене диво, як зашипіло, заклекотіло на березі. Сотні вогненних потоків ринули по схилах гори донизу. З її верхівки шугонули у зблідле небо густі пучки яскравих ракет, осяваючи весь простір навколо мерехтливим світлом. Наполохані качки, позлітавши зі своїх гнізд, билися крильми об високі щогли суден, темними грудками плюхалися у воду, що криваво поблискувала внизу. З берега тягло сіркою і пороховим димом. На крутому виступі гори ятрився червонястим вогнем царський вензель.
Бондаренко спостерігав цей дивовижний фейєрверк, влаштований польським королем на честь російської імператриці, і не міг осягнути розумом, навіщо було вивергати в небо стільки вогню й диму, пробуджувати несподіваним гуркотом веслярів, засліплювати нещасних качок, які тепер уже ніколи не повернуться на свої гнізда.
Смутна тривога поймала вразливу душу парубка. Вперше після того, як вони з Іваном опинилися на галері, відчув незбориму відразу до свого теперішнього становища. Як і тоді, в монастирі. Хоча й по добрій волі став веслярем, а тримають на гребній палубі ніби в'язня. Навіть нагору зась, хоч і зомлій тут. Найдужче пригнічувало, що змушений натирати криваві мозолі тяжкими веслами на догоду бундючним панам і паніям (надивився вже на їхні обличчя крізь бортовий отвір), які подорожували Дніпром у пишноті й розкошах. Втішався лише тим, що пливе у рідні краї, до свого степу, запах якого ніколи не вивітрювався з його пам'яті. Замість цього мусив гамувати душевні болі.
— Прокидайся, братку, знімаємося, — почув несподівано хриплуватий голос Івана.
— Як знімаємося? — з недовірою подивився Петро на свого товариша, що сидів поруч. — Хіба вже ранок?
— Тільки зоріє, а чуєш, якорі беруть. Поспішає, мабуть, цариця, — тихо відповів Сошенко.
Аж тепер дійшло до Петра, що він таки задрімав і незчувся, як пролетіла коротка ніч. Небо вже просвітліло, а крутосхила гора, яка звечора бурхала полум'ям і стріляла снопами іскор, темніла, як величезна обвуглена головешка. До їхньої галери підійшов човен. Матроси допомогли піднятися на борт французу і панові в темно-зеленому сюртуку.
— Гостювали у короля, — кивнув Сошенко. — Теж, мабуть, ухоркалися, бідолашні. Помітив? — стрельнув насмішкуватим оком. — Ледве на ногах тримаються.
До Кременчука майже не зупинялися — надолужували згаяне під час бурі. Хоч віяв іноді попутний вітер і йшли під вітрилами — весла все одно не дозволяли сушити. Хтось пустив поголоску серед гребців, що пливтимуть отак, без зупинок, аж до Херсона, бо Катерину там чекає нібито якийсь король чи й сам імператор австрійський.
— А як же через пороги пройдемо? — запитував кучматий парубок, що веслував навпроти Бондаренка, у свого сусіда, чоловіка з гострим, маслакуватим обличчям.
— Не знаю, — сердито відповідав той, — у мене голова не болить, хай шкіпери думають, їм видніше, а тут хоча б до Кременчука дотягти. Руки відвалюються.
Петро теж відчував, як поступово наливається свинцевою вагою їхнє весло. У вухах від цілоденної напруги ніби джмелі гули. Та він тільки міцніше стискував пальцями скобу. Кожен гребок наближав його до мети, до отих порогів, про які щойно почув краєм вуха.
Чим далі пливли судна униз по Дніпру, тим ширше розступалися його береги, і з середини річки, з відстані краще проглядалися оповиті блакитним маревом степові роздолля, які так вабили до себе. Тут менше було лісів, тільки у заплавах кучерявилися сизо-зеленим листям верболозові гаї та на хвилястому прузі обрію де-не-де виднілися, підпираючи блакитне небо, гостроверхі тополі — незмінні супутники людського житла.
В надвечір'ї попереду відкрилися гостроверхі дахи будинків, бані кількох дзвіниць. Підходили до Кременчука — головного поки що міста цього величезного степового краю.


РОЗДІЛ IV
Вир

Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова.

Тарас Шевченко. «І мертвим, і живим...»
І

Чигрин не думав, що так прив'яжеться до Тараса, знайде у собі стільки тепла для нього. Після смерті Прищепи вважав своїм обов'язком турбуватися про хлопчака, хоч якось замінити батька. А виявилося, що ті клопоти й самому лягли на душу добром, поміччю. Бачив, як горнеться до нього хлопчина, якою довірою світяться його очі, і впевненіше почував себе в кам'янищі, легшим здавався пудовий молот-кулак.
Щойно зійшли бурхливими ручаями останні сніги у вибалках і пригріло весняне сонце, як зачастили згори громіздкі хури, встигай тільки завантажувати. Булижник, жорства, бут як у прірву йшли. Поповзли чутки, що у Нових Кайдаках згорів дотла новісінький дерев'яний палац, будований буцімто для самої цариці, і що управитель намісництва звелів тепер зводити на тому ж місці кам'яні хороми. Гомоніли, що палац ненароком спопелив п'яний кайдацький піп Євстрат, обкурюючи кадилом царські покої. Виганяв нечистого, а впустив червоного півня.
— Який там піп, — єхидно посміювався над тими балачками Сава. — Підпалили чиновники із присутствених місць, щоб у цариці грошиків для города більше виканючити, а в самих уже капшуки розв'язані, тільки й ждуть золотця, хе-хе-хе, — вдоволено потирав долоньками.
Андрій хотів запитати, яка сорока нащебетала йому про те, але грюкнули двері і на порозі виросла неоковирна постать маркшейдера. З-за його спини виглядало рудобороде обличчя знайомого хурмана. Блідий язичок лоєвого каганця сколихнувся, і в Савиних масних очицях затанцювали жовтаві скалки. Каменярі, що уже вмощувалися по своїх кутках, попідводили голови. Стихли розмови. Маркшейдер, помітивши у напівтемряві казарми Чигрина, що сидів з Савою біля столу, ступив до нього.
— Вдосвіта поїдеш з ним, — кивнув на хурмана, — у Кайдаки. Городничий велить.
— І мені збирати манаття? — улесливо запитав Сава.
Маркшейдер навіть не глянув у його бік. Сказавши п'ятьом наймолодшим каменярам, що теж поїдуть вранці нагору, сутулячись вийшов геть.
— Гребують, — образився Сава, — Нічо, я не напрошуюся. Було б куди, а то ж до чорта в пельку. Ото б пошився в дурні, якби поїхав, — він із затаєною зловтіхою подивився на Чигрина: — Думаєш, городничий вас на сальце кличе? Оближетеся.
— Нічого я не думаю! — різко обірваз його Андрій. — І твого співчуття не потребую.
Опустившись горілиць на сіннкк, ще довго бачив розгублено-плаксиве обличчя Сави і не знав, гніватися на нього чи співчувати нещасному. Дорікав собі, що не стримався, скривдив людину, і не міг погамувати відрази, що накопичувалася в душі, збурювала усе єство.
На світанку розбудив Тараса, що, згорнувшись калачиком, сопів під боком, кинув на плече легенького вузлика з пожитками і вийшов з хлопцем надвір. Тут уже перемовлялися каменярі, котрі теж мали їхати з ним. Хурман, брязкаючи збруєю, запрягав коней. Біля нього з удавано безтурботним виглядом, як завжди, топтався Сава.
— І його береш? — підскочив до Чигрина, що саме підсаджував Тараса на воза.
— А на кого ж я його тут залишу? — подивувався Андрій.
— Мені байдуже. Сам подумай, — забігав очима Сава. — Тільки я б не зв'язував собі руки чужим хлопцем. Намучишся ти з ним.
Чигринові увірвався терпець.
— А не пішов би ти під три чорти! — кинув роздратовано. — Уболівальник знайшовся. Та я за Тараса голову покладу. І не гніви мене, Саво, не доводь до гріха.
Похмурий маркшейдер зоддаля спостерігав за їхньою сутичкою. Втручатися не хотів.
Заспокоївся Андрій аж на горі, з якої відкрилися степова далина, Дніпро і вцілілі ще дубові переліски праворуч від Половиці. Ранкове повітря було напоєне терпким запахом молодих трав і польових квітів. На схилах балок цвіли дикі груші і яблуні, у лощинах яріли великі, темно-червоні квіти веронця, чистими перлинками біліли конвалії. Біля невеликого озерця розпустили свої жовті й бузкові гребінці гостролисті півники. Навіть не вірилося, що за кілька верст од усієї цієї розкоші існують кам'яні ями-виробки, у яких щодня, з ранку й до пізнього вечора гупають молоти, кайла, шоркають заступи і стомлені люди зовсім не помічають, як буйно, по-весняному квітує земля навкруги.
У самому центрі Нових Кайдаків височів на кам'яному підмурку дерев'яний палац з різьбленими віконницями і критим, на зразок ківорію, гостроверхим ґанком. Теслярі ще фугували стіни, всіюючи землю навколо жовтуватими стружками. На височенному коньку двоє чоловіків ладнали мідного прапорця-флюгера з якимись літерами. З півсотні солдат, поскидавши каптани, садили біля палацу високі дерева, викопані з землею, утрамбовували доріжки, посипали їх річковим піском. Кілька чоловік стягували докупи обвуглені дрючки, що валялися там і сям, вантажили їх на підводи, прикопували золу, що нагадувала про недавню пожежу.
— Для цариці лаштують, — сказав хурман, не обертаючись. — За місяць склали на попелищі. Н-но! — махнув батіжком над головами в коней, що, відчувши гар, затупцювали на місці, широко роздуваючи тремтливі ніздрі.
— А говорили, кам'яний буде,— чи то запитував, чи то роздумував Чигрин.
— Кам'яний Потьомкін собі мурує. У Половиці, навпроти Монастирського острова. А сюди готовий з Царичанки перевезли. Розібрали там і по Орелі вниз на байдаках спустили, — розповідав хурман. — Сюди ж, нагору, каторжники з острогу колоди на собі пиряли, аж курява вставала. Одного на цвинтар відправили. Підірвався, бідолашний, і кров'ю зійшов.
— Не могли колоди волами вивезти? — з обуренням, ніби хурман був винний у смерті каторжника, запитав Андрій.
— Берег тут грузький, вози застрявали, — помовчавши, кідповів хурман. — А люди, хоч і грузли по коліна в намулі, та все одно йшли, бо куди ж дінешся. У каторжників іншої дороги немає.
Чигрин дивився на царський палац, що здіймався восковою брилою над кронами дерев молодого саду, як неприступний острів серед хвиль, і душу його обгортав смуток. «Невже, — билася думка, — не можна жити на цьому світі без зла? Який простір, скільки землі навколо, а багатьом на ній немає притулку. Як і Тарасові ось», — пригорнув дужою рукою до себе хлопчину, що сидів поруч, уткнувшись підборіддям в гострі коліна. Піклувався ним, як власним сином, оберігав сироту від найменшої кривди. І все ж таки помічав, як сумує він за домівкою, матір'ю, сестрою й братиком малолітніми, що лишилися на степовому хуторі, так і не взнавши, мабуть, яка ж доля спіткала їхніх заступників і годувальників. «Що б там не сталося, — подумав Андрій, — а цієї весни Тарас мусить повернутися до матері. Інакше й бути не може».
А дорога вже спускалася вниз, до Дніпра, петляючи між крутими пагорбами. Хурман зіп'явсь на ноги і, натягуючи віжки, щось видивлявся на березі, вздовж якого уже стояло десятка півтора возів. Вони зупинилися біля полотняного намету під кручею. Навпроти, неподалік берега, з іншої хури вивантажували цеглу. Засмаглі на весняному сонці мулярі зводили поруч схожу на дзвіницю споруду з широкими арковими прорізами замість дверей. Від неї до самої води тягся дощаний поміст. Теслярі, здіймаючи й опускаючи важкі «баби», забивали у крем'янисте дно загострені палі, «Г-г-ах! Г-г-ах!» — виривалося з їхніх грудей після кожного удару.
З намету, енергійно відкинувши запону, вийшов підтягнутий, вузькоплечий чоловік у темному сюртуку і довгих панталонах з металевими пряжками на манжетах. Вік, мабуть, уже знав, що прибули каменярі, бо відразу ж рушив до хури, грузнучи у вологому піску запиленими штиблетами. Його ледь видовжене, з пишними русявими бакенбардами обличчя, живі очі світилися привітністю і непідробною добротою.
Назвавшись Кирилом Івановичем, чоловік, на превеликий подив, потиснув усім каменярам руки і, звертаючись до Андрія, якого, мабуть, прийняв за старшого, сказав, що їм належить розчищати берег для корабельної пристані. Не приховував: робота важка, часу на спорудження пристані лишилося мало. Доведеться й ночі прихоплювати. Але він, як розпорядник, особисто піклуватиметься про кожного, не дозволить будь-кому попихати ними.
Кирило Іванович не перебільшував. Робота була не те що тяжкою — каторжною. Доводилося сколупувати, трощити у воді вкриті слизькими водоростями валуни, витягувати кам'яні уламки на берег.
Земля хиталася під ногами щовечора. Та Андрій не поспішав до гуртового намету, а, скинувши одяг, пірнав у воду. Випливав на середину Дніпра, лягав на спину і віддававсь могутній течії ріки. Прохолодна вода заспокоювала, знімала втому, її пружне струмування мовби додавало розслабленим м'язам нових сил. Андрієві було хороше самому на воді, під чистим, зоряним небом. Усі турботи, клопоти, душевні болі відлітали кудись у безвість, розсіювались, мов легкий димок, у цьому неосяжному просторі. Він плив би отак, горілиць, і до самого ранку, вдихаючи на повні груди знайомі запахи рідних степів, що стелилися обабіч Дніпра, до самого моря... Якби течія не відносила так далеко. Мусив повертатися до їхнього табору берегом. Йшов, не поспішаючи, дві, а то й три версти. І хоч на сон лишались лічені години, вранці почувався бадьоро, знову міг підважувати у воді, розколювати чавунним «кулаком» тверді камені.
Кирило Іванович вставав раніше від усіх. Зустрічав на світанку каменярів — як завжди, привітний, у своєму незмінному сюртуку, з шовковою хусткою на шиї. Біля цегляної мечеті вже поралися кашовари. Тарас розставляв на широкій сосновій дошці, що правила за стіл, череп'яні миски. Кирило Іванович пильно стежив, щоб снідання для його людей готувалося своєчасно. Ніколи не ставив їх до роботи натщесерце. І в обідню пору теж особисто скликав усіх на берег. Гаряча їжа, відпочинок поповнювали сили, і робота посувалась швидше.
За два тижні прибережна смуга затону, в якому ладнали пристань для суден, була майже повністю очищена. Кирило Іванович дотримав слоза: домігся підвищення місячної оплати каменярам. Якщо ж хто ушкоджував собі руку чи захворював — звільняв до одужання від тяжкої роботи.
Андрієві мовби розвиднілося перед очима. Почувався вільніше, розкутіше. Після виснажливої роботи в ямі-каменоломні, тут, біля річки, здавалося, не знав утоми. Кирило Іванович не раз, милуючись, спостерігав, з якою легкістю перевертає цей богатир у воді громіздкі брили, як виграють, перекочуються тугі м'язи під його смаглявою шкірою.
— Геркулес! — захоплено прицмокував язиком. — Скільки сили!
Чигрин не знав, що означає те слово, — чув його вперше, але, судячи з привітної усмішки Кирила Івановича, припускав, що, мабуть, він нагадує йому якогось чоловіка з таким чудернацьким ім'ям.
Одного разу, підійшовши до Андрія, розпорядник висловив своє вдоволення сумлінною роботою і сказав, що попросить князя, коли той прибуде, відзначити його.
— Такий Геркулес, — додав, мружачи усміхом добрі очі, — заслуговує винагороди.
Чигрин випростався, опустив до ніг важкого молота. Відчув: настала давно сподівана мить.
— Можна й вас попросити, Кириле Івановичу? — запитав, помітно хвилюючись.
— Звичайно.— Розпорядник з цікавістю подивився на парубка, у присмученому голосі якого прохоплювалася надія. — Кажи, чим можу я прислужитись тобі?
Андрій труснув рішуче смоляним чубом.
— Дозвольте замість винагороди хлопця мого, Тараса Прищепу, матері повернути. Бідує, мабуть, з меншими на хуторі. А Тарас може й за плугом ходити, і кісся тримати в руках. Все ж таки допомога буде.
— А я думав, він сирота, — знітився Кирило Іванович. — Чому ж не сказав раніше?
— Зневірився в доброті людській, — помовчавши, відповів Чигрин. — А у вас давно хотів попросити дозволу, та все не випадало, думав, виволочу на берег останній камінь і тоді вже...
— Останнього й без тебе витягнуть, — не дав йому докінчити розпорядник. — Тут роботи лишилося на день-другий. Сьогодні ж і відправляйтеся. Я розпоряджусь, щоб коня дали. Хутір далеко?
— Верст за двадцять буде. В економії поміщика Мовшина.
— Мовшина? — перепитав Кирило Іванович, і брови його зійшлися на переніссі. — Зачекай мене тут.
Сягнисто викидаючи довгі ноги, заспішив до свого намету під кручею і за кілька хвилин вийшов з цупким папірцем, списаним до половини рівним, акуратним почерком.
— Це вам ніби як охоронна грамота, — простягнув з гіркуватою усмішкою і, побажавши Андрієві успіху, пішов берегом до цегляної башти, яку щойно закінчили мурувати.
Вони рушили в дорогу по обіді. Чигрин вивів коня нагору, загнуздав його, підтягнув попругу і, скочивши у сідло, посадив Тараса попереду. Відчувши на своїй спині двох вершників, кінь пішов ступою.
За Новими Кайдаками дорога повернула ліворуч від Дніпра, на захід. Андрій пригадав, як везли їх сюди восени у скрипицях і путах. Згодом попереду відкрився й перелісок, у якому ховалися тоді панські челядники, що вискочили на дорогу несподівано, мов хорти із засідки. Чигрин міцніше притиснув до себе худенького Тараса, ніби хлопцеві загрожувала небезпека, і пустив коня клусом. Так проскакали вони версти дві-три, аж поки вдалині на узвишші не замаячили знайомі будівлі, торішні, приплюснуті ожереди соломи економії Мовшина. Андрій аж заціпенів у сідлі. Щось гостре й болюче шпигнуло в серце. Він зупинив коня, відчуваючи, як шумить у вухах кров.
— Є інша дорога до вашого хутора? — запитав у хлопця.
— А поза тією лощиною, — показав рукою Тарас. — Там і копанка є, вода холо-о-дна.
— Не забув?
— Так ми ж удвох з батьком біля тієї кринички все літо волів напували.
Згадавши про батька, Тарас насупився, потупив очі, ховаючи, мабуть, від Андрія щемливі сльози, що навернулися несподівано. Та сум дитячий скороминущий. Як хмаринка, що літнього дня на мить-другу затуляє сонце. Набілять, кине згори прохолодну тінь — і вже немає її, мовби розтанула від сонячного тепла.
— Он вона, під дубиною, наша копанка, — зрадів Тарас, побачивши на краю лощини, між стовбурами низькорослих дерев, низенький зруб. — Звідси вже недалечко. Об'їдемо Лисий яр, піднімемося на Молочаївку, а з могили й нашу хату видно.
Чигрин слухав його збуджений голос, повторював подумки назви ярів, могил, байраків, які міцно трималися у хлопчачій голівці, і мовби власне дитинство поверталося з минувшини, воскрешаючи в пам'яті кожну стежинку рідного степу. Тепер він знав напевне, що й самого постійно притягувало до цієї землі. Спогади... Чи можна було забути, стерти, як нетривкий слід на піску, перші дитячі враження, терпкий дух літнього різнотрав'я над Бугом, зелені дніпровські саги, вовняно-густі тумани у широких балках, пронизані сонцем степові переліски, які захищали не тільки від спеки, а й від злого ока? І хоч зазнав він на своїй землі доволі прикрощів, думав Андрій, навряд чи зміг би залишити її з легким серцем. Приріс до неї назавжди.
Біля кринички спішилися. Чигрин розгнуздав коня, пустив його на траву, що густо зеленіла в лощині, а сам, перехилившись через замшілу цямрину, зачерпнув пригорщу прозорої — просвічувалась на аршин до дна — студеної води. Губи аж зсудомило від її холоду. «Правду казав Тарас», — подумав, шукаючи поглядом хлопця. Та його ніде не було. Стояв тільки що ж поруч, роздивлявся широко відкритими очима знайому місцину і раптом зник. Як у воду впав. Чигрин випростався.
— Тарасе, де ти? — покликав неголосно, переконаний, що він десь тут, поруч, за деревами, чи, може, за бугорком сховався, потішаючись над ним, радий, що повернувся. Захотілось побавитися хлопцеві.
В дубині задьористо пересвистувались циганкуваті шпаки, дзеленькаючи вудилами, поскубував траву нерозсідланий кінь. Тарас не обзивався. «Де ж він завіявся? — губився в догадках Андрій, відчуваючи тривожний холодок у грудях. — Степ мовби й безлюдний, та хто знає, де чатує біда, може, й за тими он чагарями», — помітив сажнів за двадцять від дороги гривку низькорослих кущів. Ноги самі понесли в той бік.
Колючі кущики глоду росли на краю сухого яру з голими вапняковими схилами. Андрій зупинився. На тому боці яру серед ріденьких заростей мелькала білява голівка Тараса. Хлопчина прямував до зеленого пагорба, що височів серед поля. «Чого він туди подався? — не міг збагнути Чигрин, шурхаючи підошвами чобіт по вапняковій жорстві. — Конем би швидше по рівному доскакали. Навіщо було дертися по оцих схилах?» Та незчувся, як і сам спустився на дно яру. Перетнувши його упоперек, бігцем піднявся на протилежний бік. І коли знову побачив худорляву постать Тараса, аж на душі відлягло. Наздогнав його біля тієї могили. Почувши за своєю спиною кроки, хлопчина оглянувся. На його обличчі відбився подив, аж очі ніби побільшали.
— А я думав устигнути, поки ви нап'єтесь води й відпочинете, — сказав, винувато скліпуючи.
— Куди... устигнути?.. — переводячи подих після швидкої ходи, запитав Чигрин.
— До Молочаївки, — відповів Тарас, наче й не було нічого, — я ж вам казав, що з неї хату нашу побачить можна.
І таким нетерпінням горіли його очі, що Андрій умить розгубив слова докору.
— Налякав ти мене, хлопче, — зітхнув полегшено. — Та вже раз прийшли — показуй.
Вони піднялися на порослу до самої верхівки молочаєм і сивою нехворощю могилу і в широкій улоговині попереду побачили невеликий хутірець, що більше скидався зоддалік на старі, почорнілі від негоди стіжки сіна, які звезли колись докупи та й забули прибрати.
Тарас, витягнувши тонку шию, прикипів поглядом до тих хатин. Його бліді щоки зарум'янилися.
— Знайшов? — тихо, щоб не сполохати хлопчачих думок, запитав Андрій.
— Угу, — кивнув він головою. — Ото крайня, верба на причілку росте он, бачите?
Чигрин уважно подивився в той бік. Сіра, приземкувата хата, на яку показував Тарас, тулилася до пологого косогору і мала всього одне віконце спереду, що темною цяткою виднілося у стіні. Жодної живої душі не видно було на хуторі. Мовби й не мешкали в ньому люди. Тільки двоє лелек плавно кружляли над стріхами, шукаючи, мабуть, затишного місця для сімейного гнізда.
Біля хутірця Тарас попросив зсадити його і зразу ж побіг до своєї хати. Поторгавши зачинені двері, заглянув у віконце, та крізь волячий міхур навряд чи, міг щось побачити усередині. Знову кинувся до дверей, силкуючись відчинити їх. Андрій теж зіскочив на землю і, ведучи коня за повід, підійшов ближче. Хлопець з розпачем подивився на нього. «Хоча б з матір'ю лиха не скоїлося», — подумав Чигрин, як у хаті зашаруділо, скреготнув засув і у прочинених дверях з'явилася дитяча голівка з двома кісками, що стриміли у різні боки.
— Тараску?! — Дівчинка несміливо переступила поріг і провела долонею по щоці старшого брата, який сяяв від радості і тільки кивнув головою у відповідь.
— Олесю! — обернулась вона до лобастого, замурзаного хлопчика, що вовчкувато визирав з-за спини. — Це ж братик наш! Хіба забув? — І знову до Тараса: — Чого так довго не повертався? Ми з мамою плакали, як вас із татком не стало. Виглядали втрьох аж з Молочаївки. Олеся мама на руках носили туди. Ой, які у тебе пальці шкарубкі, — узяла вона його руку в свою.
— Лукійко, а де мама, у хаті? — ніби прийшов до тями Тарас.
— В економії. Скоро прийдуть, бо вже сонце заходить, а Олесь боїться, як стемніє. Мама засвітять каганець, посадять його на коліна, тоді й перестає рюмати.
— Йди до мене, Олесику, — нахилившись, простягнув до нього руки Тарас. — Не бійся.
Та хлопчик ще дужче набурмосився, міцно тримаючись за благеньку сорочку сестри.
— Малий іще, — ніяково всміхаючись, обернувся Тарас до Чигрина, — забув, як я катав його на спині коська.
— Згада-а-є, — заспокоїв його Андрій, розсідлуючи коня, що тягнувся губами до соковитого споришу. — Тепер уже будете всі разом, — він пустив коня попасом і підійшов до верби, щоб почепити збрую, як почув схоже на стогін:
— Си-и-нку!!!
Вузенькою стежкою, що в'юнилася з-за косогору, до Тараса бігла пов'язана чорною хусткою жінка, на змарнілому обличчі якої відбивалися і пережиті страждання, і радість зустрічі. Вона поривчасто притиснула вихрясту голівку хлопця до своїх грудей і застигла в невимовному щасті й скорботі.
— Як же тобі вдалося, синочку мій, вирватися з тієї неволі клятої? — нарешті запитала вона, погладжуючи рукою його білявий непокірний чуб.
— А мене дядько Андрій привіз на коні, — вказав Тарас очима на Чигрина, що мовчки стояв під вербою з сідлом та іншою збруєю в руках.
Жінка ніби вперше побачила і незнайомого чоловіка, і коня, що, опустивши голову, потряхував гривою поруч, на моріжку, і менших дітей своїх, які принишкли біля порога, тримаючись за руки.
— Так це вас доля послала моєму сину по наглій смерті мужа? — сказала вона, підходячи до Андрія. — Як же я бога молила, щоб бодай краєм ока побачити Тарасового заступника!
— Ви знаєте про свого чоловіка? — розгублено, хоча й з полегшенням, бо найбільше боявся повідомляти цій жінці сумну звістку, запитав Чигрин.
— Знаю, чоловіче добрий, — з тугою подивилася вона великими, мовби затіненими очима. — Візник один з економії навідувався до каменоломень. Там йому й розповіли про мого мужа. І як він покалічився, сердешний, і як хорів, і як ви поховали його на мерзлому цвинтарі. Я й сама ледве зі світу не пішла, ночей не спала, думаючи про нього, — знову пригорнула до себе Тараса. — Гірко побивалася, що ж воно, мале й немічне, робитиме там без батька? Нагорювалася. Не потурайте, що очі сухі. Немає уже в них сліз. Виплакала усі до краплі. Пішки пішла б до тієї вашої каторги, так двійко ж дітей на руках і в економії щодня відроблять треба. Заспокоїлася, коли почула, що ви до Тараса, як батько рідний. І піклуєтеся про нього, і в обиду не даєте. Чим же віддячу вам за добро велике? Ой, що ж це ми стоїмо надворі? — спохопилась вона. — Ходімо в хату, повечеряємо, голодні ж, мабуть, обоє, простіть, не знаю вашого імені, — вибачливо подивилась на Чигрина.
— Це ж дядько Андрій, — відповів за нього Тарас. — Його, мамо, всі знають.
— Спасибі, друже, — з поблажливою усмішкою сказав Чигрин. — А про вас я теж багато наслухався від Федора...
Та, побачивши, як нараз опечалилося просвітліле обличчя жінки, пожалкував, що торкнувся болючої рани в її душі. І щоб приховати ніяковість, поквапливо схилився над сідлом, яке поклав на траву, відв'язав приторочені до нього сакви з харчами й слідом за жінкою увійшов до хати.
Майже половину єдиної світлиці у ній займала білена глиною піч. Долівка була встелена тонким шаром соломи. У лівому кутку під образом виднілися низенький стіл і два ослони. На вбитому у грубезний сволок цупкому кілочку висіла плетена з лози, схожа на козуб, дитяча колиска.
А Уляна метнулась до печі, відкрила заслінку.
— Як учувало моє серце, — заговорила, дістаючи з печі пощербленого горщика. — Лукійко, неси полумисок, поки куліш не вичах. Вчора, спасибі ключниці, розжилася в неї жменькою яшної крупи.
Андрій тим часом виклав на стіл із саквів дві четвертини сала, буханець житнього хліба, з десяток сушеної тарані, яку з дозволу Кирила Івановича наловив ранніми ранками у Дніпрі.
— Боже мій, сало! — здивувалась Уляна, ставлячи горщика. — Ми вже й запаху його не пам'ятаємо. І риба...
Вона опустилася на ослін. Вперше за весь вечір на схудлій щоці жінки заблищала крапелька сльози.
— Як тяжко на світі жити, Андрію, — витерла Уляна її ріжком хустини, — та ще й удові з дітьми малими. Добре, що помічник, заступник наш повернувся, — приголубила вона поглядом Тараса, який уже гуцикав Олеся коська, ганяючи з кутка в куток. — А то все ж на одні руки, нікому й води з криниці витягнути.
— Де сусіди ваші? — запитав Чигрин. — Щось я нікого не бачив на хуторі.
— А їх і немає, — відповіла жінка. — Вже тижнів два, як повели всіх до одного царицю ніби стрічать. Хто мав корівчину яку чи вола, то мусив з собою гнати. Не чули, Андрію, доки ж вони стрічатимуть? Вже й хати он бур'янами пообростали, а їх усе нема. Живу з дітьми, як на пустці. Тільки що вовки не виють.
Розповіла Чигрину, що і їй повеліли тоді збиратися в дорогу, та Лукійка занедужала, танула на очах, як віск. Управитель змилостився якось. Залишив на хуторі, наказавши щодня з'являтися в економію. А вона й не перечила, бо треба ж було дітей годувати. Власну нивку обробляти нікому, то й доводиться поміщикові носити руки свої за такий-сякий харч і поношене шмаття.
Андрієві тупим болем відзивалося у грудях кожне слово цієї передчасно посивілої жінки, яка втратила годувальника своїх дітей, змушена була коритися панському управителю і навіть плакати вже не могла від горя. І мовби здрібніли, поменшали власні поневіряння, кривди. Була сила в руках, міг постояти за себе. А цим людям доводилося тільки на чиюсь милість та ласку і покладатися.
Після вечері почав збиратись в дорогу. Висипав на стіл усі гроші, які мав з собою, обняв Тараса.
— Куди ж це ви, Андрію, проти ночі? — сплеснула руками Уляна.
— А ніч вовку й степовику — мати рідна, — спробував віджартуватися Чигрин.
— Шлях же неблизький, темно, чи й утрапите, — стурбовано подивилася на нього жінка.
— Кінь з дороги ніколи не зіб'ється, якщо хоч раз проскакав нею, — запевнив Андрій. — Довірюсь йому, бо до ранку мушу бути на місці. Така умова.
— Розумію, — з жалем промовила Уляна. — Що ж, їдьте з богом. До кінця віку свого пам'ятатиму вашу поміч і ласку до сина, — вона перехрестила Андрія, нахилила обома руками його голову і поцілувала в лоба.
— Прощавайте, — вклонився він жінці, — буде змога — навідаюсь.
— Прощавайте, чекатимем завжди.
Коли Чигрин вийшов надвір, на темному небі вже мерехтіли зорі. Він осідлав коня і, не гаючись, поскакав стежкою, що вела на знайому дорогу. Та біля кринички не став повертати вліво, до Дніпра, а подався через лощину прямо, до поміщицької економії. Андрій не сказав Уляні про страшну помсту, яку замислив, слухаючи її гірку сповідь.
Той намір почав визрівати у ньому ще відтоді, як побачив з пагорба темні будівлі і ожереди на обрії. Мав за що поквитатися з Мовшиним. Слова жінки тільки підстьобнули його рішучість. Нарешті він зможе сповна відплатити підступному панові і за смерть Прищепи, і за вдовине життя Уляни, і за власне приниження. Кресало і трут завжди мав при собі. А свіжий нічний вітерець тільки допоможе розгорітися жаркому полум'ю.
Чигрин підганяв коня, стискуючи підборами чобіт його пружні боки, ніби боявся, що ніч мине, а він не встигне зробити задумане. Нарешті попереду затемніли присадкуваті покрівлі амбарів і повіток. Андрій підібрав вуздечку, прислухався. Голосисто сюрчали коники у траві. Цявкнула і вмовкла дворняга, ніби теж прислухалася, що діється у степу. Поруч у видолинку, над пересохлим рівчаком, росло кілька верб. До однієї з них Чигрин і прив'язав коня. Сам, намацавши в кишені кресало, піднявся пологим схилом до крайнього сарая, за яким виднілася злежала торішня скирта сна. Далі тяглися низенькі клуні під стріхою, а за ними (пам'ятав ще з минулої осені) під рудою черепицею — будинок економа. Варто було йому роздмухати тліючий гніт під стріхою, як за півгодини розвиднілося б у степу.
Андрій притиснувся до саманної стінки сарая і дістав кремінь. Потерпав тільки, щоб собаки не зчинили ґвалту, не розбудили передчасно сторожів і челядь. Квапився викресати вогонь, піднести його до сухої соломи — і хай горить, нищить панське добро. Поки оговтаються, вдарять на сполох — його і слід загуде. Хай тоді шукають вітра в полі.
Червоно-сліпучі іскорки бризнули з-під руки. Ще мить — і він розпалить таке багаття, якого не бачив степ. Уявив собі, як скаженітиме Мовшин, шукаючи винних. Гасатимуть по всіх хуторах його нишпорки, допитуватимуться, винюхуватимуть... І рука з ґнотом так і завмерла в повітрі. «Що ж це я роблю! — обпекла Андрія моторошна думка. — Та вони ж умить догадаються, звідки лихо взялося». Не за себе боявся — знав, на що йде. Вдова могла постраждати, діти її. Звинуватять Тараса в помсті за свого батька, і ніхто не врятує хлопця.
Чигрин загасив пучками гніт і ніби в душі своїй затоптав той палючий жар. Аж потемніло перед очима. Він обвів збайдужілим поглядом невиразні у темряві будівлі економії і, постоявши кілька хвилин у задумі, почав спускатися до коня. Обережна лисиця, яка ховалася у траві, тихо підкрадаючись до низенького курника в економії, шарахнулася убік від вершника, що стрімко пронісся мимо, заглушаючи тупотом кінських копит безладний рейвах нічних цвіркунів.

II

— Уявіть собі, графе, мій стан, — Катерина, не відриваючись, дивилася крізь відчинені вікна верхнього салону галери на зелений берег Дніпра, де час від часу з'являлися чепурні будиночки, натовпи людей, легкі кавалерійські ескадрони, — від Петербурга й до Києва я думала, що пружини моєї імперії ослабли. А тепер переконалася, що помилилася. Діють. Навіть дихати стало легше. Я сплю по вісім-десять годин, їм з рідкісним апетитом.
— У Новоросії, ваша величність, клімат м'якший, — пояснив Безбородько.
— О, так, — погодилася цариця. — Я дуже жалкую, що не тут збудовано Петербург. Хоча й у цих краях буває по-вся-кому... — згадала вона недавню бурю, яка добряче пошарпала їхню флотилію.
Олександр Андрійович Безбородько зайшов до кабінету імператриці з ранковими повідомленнями, депешами послів, що надійшли останнім часом, та Катерина, всупереч звичаєві, навіть не поглянула у його бік.
— Мене запевняли, — продовжувала, не звертаючи ніякої уваги на папери в руках гофмейстера, — що береги Борисфену зовсім дикі, безлюдні, що тут живої душі не знайдеш, а нас зустрічають сотні поселян. Я бачу, графе, їхні житла, худобу...
— Край заселяється, — стримано відповів Безбородько.
Не міг же він сказати імператриці, що череди худоби, отари овець переганяють вночі на нові місця, а оті гарні хатки теж перевозять на волах слідом за ними. Чимало дивовижних рис мав енергійний генерал-губернатор Новоросії Григорій Олександрович Потьомкін. Та володів ясновельможний і неперевершеним хистом напускати туману. Граф міг лише здогадуватися, що то за люди товпилися на берегах... Катерина відкрила табакерку з портретом Петра Першого, піднесла її до обличчя.
— Я вас слухаю, графе, — сказала, вдихаючи тютюн і мружачись від насолоди. — Чим порадуєте?
— Сьогодні вранці, государине, — сказав Безбородько, — від генерал-майора Синельникова прибув кур'єр. Імператор австрійський Йосиф Другий не діждався нашої флотилії в Херсоні й виїхав назустріч в екіпажі під іменем графа Фалькенштейна.
— Вони що, змовилися? — клацнула табакеркою цариця. — Кому потрібна дитяча гра в піжмурки?
— Очевидно, імператор не хотів привертати увагу сторонніх до своєї особи, — висловив припущення Олександр Андрійович.
— Я ж не прикриваюсь дворянським титулом, — погордливо глянула на гофмейстера Катерина. — Навіщо маскуватися?
— Відень побоюється воєнного зіткнення з Туреччиною, можливо, тому імператор і прибув до нас інкогніто, — розвивав свою думку Безбородько.
— А що, Порта справді погрожує Австрії? — поцікавилася Катерина.
— У Стамбулі, — розвів руками Олександр Андрійович, — знають про «таємний артикул» російсько-австрійського договору. Тому й тримають війська на Дунаї. Але там усього один корпус. Так, для остраху. Порта сьогодні посилено розбудовує свій флот. Капудан-паша Гази-Гасан навіть школу відкрив у Стамбулі для підготовки навігаторів. Такого ще не було. На турецькі верфі запрошено англійських і голландських майстрів. — Безбородько погортав папери. — Турецький флот на Чорному морі вже має дві тисячі триста гармат.
— Хочуть-таки захопити Тавріду, — прохопилося в Катерини.
— Прусський міністр підбурює диван, — сказав Безбородько, — схиляє Порту до війни з Росією, обіцяє навіть заручитися допомогою шведського двору.
— Приймай великодушно, що дурень робить, — недбало кинула імператриця. — Фрідріху-Вільгельму давно пора б зрозуміти, що його міністр Герцберг завдає більшої шкоди власному монархові, ніж мені. Мій навіжений кузен Густав швидше зламає свою вперту шведську шию, ніж ступить на землю Кронштадта чи Петербурга.
— Але турки вірять запевненням, — продовжував Безбородько. — І останнім часом поводять себе досить зухвало. В Кандії зірвали прапор з будинку нашого консула, у Кінбурнських озерах вибирають втричі більше солі, ніж дозволено угодою. Якби не наша фортеця на косі...
— Знаю, Кінбурн для них — як більмо на оці, — не дала йому докінчити Катерина. — Та й нам, графе, не завадило б звільнитися від очаківських гармат, бо якщо дійде до бійки, то краще самим побити, ніж дозволити, щоб тобі нам'яли боки.
— Наші сухопутні війська, ваша величність, краще підготовлені від турецьких, — похвалився граф.
— Якщо усі так навчені, як солдати генерала Суворова, я спокійна, — відповіла цариця.
Безбородько й сам ще перебував під враженням маневрів піших і кінних військ, які влаштував їм біля Кременчука Суворов. Приваблював уже зовнішній вигляд його солдатів. Замість довгополих каптанів, які сковували рухи, — короткі куртки й камзольчики без рукавів. Зникли буклі і коси, громіздкі капелюхи. На коротко обстрижених головах мушкетерів — легкі каски з плюмажем. Обшиті унизу шкірою суконні шаровари заправлені в чоботи з короткими халявами. Коли ж після вогневої підготовки полкові і батальйонні каре та сорок п'ять кавалерійських ескадронів прийшли в рух, вражаючи сміливістю маневру, раптовими ударами в штики, навіть недруги дивакуватого генерал-аншефа не могли приховати свого захоплення.
Потішила тоді Олександра Андрійовича й незвичайна бесіда Суворова з імператрицею. Похваливши генерала за виучку солдатів, Катерина запитала, чим нагородити його.
— Нічого не треба, матінко, — відповів Суворов, — наділяй уже тих, хто просить. Тут, я бачу, й без мене, — скинув гострими очима на придворних, — жебраків вистачає.
— І все ж таки, — наполягала цариця, — я б хотіла віддячити.
— Якщо так, матінко, — погодився генерал, — спаси й помилуй, накажи віддати за квартиру моєму хазяїну. Замучив, спокою не дає, а заплатити нічим.
— І багато ти заборгував? — спохмурніла Катерина.
— Багато, матінко, три карбованці з полтиною.
— Тепер бачу, правий був Румянцев, — сказала Катерина, коли Суворов, скочивши на свого нетерплячого дончака, поскакав слідом за козацькими ескадронами. — Генерал намагається всіх запевнити, що він простачок, та хто ж цьому повірить...
Вона, мабуть, теж пригадала той епізод. Примруживши за звичаєм очі, допитливо подивилася на Олександра Андрійовича.
— Барон Грімм написав мені, що один його знайомий, повернувшись з Петербурга до Франції, назвав Росію колосом на глиняних ногах. Що ви скажете на це, граф?
— Він правий, ваша величність, колос, — відповів Безбородько. — Тільки я б хотів уточнити: глина давно вже окріпла і перетворилася на бронзу. На жаль, не всі здогадуються про це.
— Може, воно й краще, — заперечила Катерина. — Не будемо розвіювати туману, повчимося у генерала Суворова. — Вона підвелась: — Завтра вранці зійдемо на берег. Пора вже зустрічати нашого гостя — римського імператора. Поїдете зі мною, графе.

III

На березі імператрицю вже чекав запряжений восьмериком ридван. Ранковий вітерець гнав по воді легкі брижі, розвівав зелені гарусні стрічки на чорних капелюхах ямщиків, що сиділи на козлах. Чисте високе небо обіцяло погожий день, і Безбородько, який не зовсім добре почувався на воді, страждаючи в негоду морською хворобою, з полегкістю ступив на тверду землю. Крім нього, Катерина взяла з собою у цю степову подорож графиню Браницьку, Дмитрієва-Мамонова, який від нудьги на галері знову приохотився до бургундського, принца де Ліня й Людовіка Кобенцля.
— Ми поїдемо без конвою, ваша величність? — запитав Безбородько, не побачивши біля карети жодного лейб-гвардійця.
— Інкогніто так інкогніто, — відповіла цариця і, кинувши миттєвий погляд на австрійського посла, додала тихіше: — Графу Фалькенштейну ні до чого імператорські почесті.
Молоді коні швидкою риссю винесли карету нагору і покотили путівцем, що вів у глиб степу. Спочатку їхали рівниною, на якій лише де-не-де виднілися пологі могили, та за кілька верст почали спускатися в балку, огинаючи крутосхилий байрак, що їжачився колючими, непролазними терниками. Форейтори і ямщики нахльостували коней, високі колеса застрибали на коренях, які тугими, крученими жилами випиналися з землі.
— Згубне місце, — сказав, поглядаючи у віконце, де Лінь, — глухе розбійницьке пристанище.
— Ви мене лякаєте, Шарлю, — стурбовано подивилася на нього Браницька. — Невже нас можуть пограбувати у цьому степу?
— Якби ж тільки, — розпалював її страх де Лінь. — Тут можна й життя згубити.
Графиня пополотніла.
— Маркіз жартує, — заспокоїв її Безбородько. — Якщо тут і є розбійники, то вони он сидять на козлах. Скоро і душу витрясуть, — він просунув у віконце голову, щоб гримнути на візників, які щодуху гнали розпашілих коней покрученою дорогою, та Катерина спинила його:
— Облиште, графе, мені подобається така їзда — не задрімаєш. Як ви думаєте, ким би я стала, народившись чоловіком? — звернулася до Шарля де Ліня.
— Законодавцем, ваша величність, — випалив маркіз.
— А ви що скажете, графе? — запитала у Кобенцля.
— Міністром або генералом.
— Обидва помиляєтесь, бо не знаєте моєї гарячої вдачі, — запречила Катерина. Я на все зважилася б заради слави — і в чині поручика в першу ж кампанію загинула б у бою від ворожого багнета.
У кареті запала ніякова тиша. Навіть дотепний, гострий на слово де Лінь не знайшов у ту хвилину що відповісти. Цариця переможно подивилася на присутніх, та від очей Безбородька не сховалася й зверхність у її погляді. Як добре знав він цю вольову, хитру, підступну й честолюбиву жінку! Вона не злукавила: заради слави справді не гребувала нічим. Але не кидалася за нею стрімголов, зовсім ні. Уміла, домагаючись мети, терпляче вичікувати, розраховувати усе до дрібниць. Добре запам'ятав, будучи іще секретарем імператриці, з якою втіхою підписала вона смертний вирок бунтівникові Пугачову, хоча й намагалася не виказувахи своїх почуттів... Так було завжди. І тільки вогники у нібито байдужих, скляних очах іноді відбивали її справжні пристрасті. То правда, цариця вміла триматися у найскладніших ситуаціях. І все ж таки у її запальних словах про красиву смерть на полі бою не було й грана щирості. Кидатися під вогонь рушниць, щоб прославитися на мить, на годину в очах жалюгідної купки людей?.. Ні, це не для Катерини. Її вабила слава гучна й тривала. На гранітному постаменті під скульптурою Петра вона звеліла викарбувати поруч з його ім'ям і своє. Не лише для сучасників, а й для нащадків. Прагнула вічності. Аби зажити слави освіченої монархині, наблизила до себе французьких поетів, філософів. Жадала безсмертя у їхньому висохому слові. І тут її щедрість, вигадливість вражала навіть досвідчених царедворців. Безбородько добре пам'ятав, який поголос пішов у Європі після того, як Катерина купила у Дідро, що ледве зводив кінці з кінцями, бібліотеку за п'ятдесят тисяч франків, дозволивши філософу користуватися нею до кінця життя. Тоді всі газети зарясніли її ім'ям. Називали російську монархиню покровителькою мистецтв, «північною Мінервою», «Семірамідою». Славослів'я лестило цариці, тішило до розчулення. Вона з захопленням читала і перечитувала коресподенції про себе. Та закарбувався в пам'яті гофмейстера і нестримний гнів імператриці, коли граф Воронцов надіслав з Англії кілька газет з дошкульними дотепами на її адресу. Катерина того ж вечора знервованим тоном продиктувала термінову депешу послу. У ній були такі рядки: «Є три способи приборкання пасквілянтів: перший — запросити автора куди слід і добре намилити йому шию, другий — підкупити, третій, — у нього тоді навіть рука здригнулася, виводячи пером останнє слово, — знищити!» Катерина милостиво дозволяла Воронцову вдаватися до будь-якого способу «на власний розсуд і більше не хвилювати її вразливе серце». Вона, по всьому, щиро вірила у власну чуйність і доброту.
Олександр Андрійович знав-таки дещо про імператрицю. Але навіть сам Шешковський не зміг би вивідати й розжареним залізом його потаємних думок про неї. Ревно служив монархині, у підмурках слави, а може, марнославства якої лежали і його камені. Як належне, приймав з рук цариці орденські стрічки, високі титули, помістя, кріпаків, яким уже не знав ліку. Володів землями й тут, у Новоросії. Мав намір запросити австрійського імператора до власного маєтку у Білозерці, віддячивши йому у такий спосіб за титул графа священної Римської імперії. Але до тієї учти на березі Дніпра ще був час. Олександра Андрійовича більше хвилювала теперішня зустріч. Де вона відбудеться? Усі степові дороги однакові. Якою з них поїде загадковий граф Фалькенштейн? Чи не розминуться вони з його екіпажем? Щоправда, в останню мить він довідався від Храповицького (статс-секретар шепнув уранці під великим секретом), що князь перепровадив від себе для цієї поїздки чотирьох місцевих візників, котрі знали не те що усі дороги і путівці, а кожну стежинку, протоптану, можливо, ще татарськими кіньми. Катерина ж нікому й словом не обмовилася. Байдуже поглядала у віконце. Удавала з себе відчайдушну мандрівницю, яка наосліп, без страху і сумніву виїхала в безлюдний степ на пошуки свого гостя.
Карета знову котилася рівниною. Виднокіл поширшав. Коні вибивали дріб на сухій землі. Вузькі колеса приминали сріблясту ковилу і сиві кущики зіноваті, розсікали свіжонариті кротячі горбики.
— А ми не заблукаємо? — порушила мовчанку Браницька.
— У степу? — скинув догори бровами де Лінь. — Тут же на десять миль усе навкруги видне.
— Горизонт, і більше нічого, — відповіла графиня, якій чомусь навівало страх степове безмежжя.
— А я бачу хутірець, — сказав Безбородько.
— Де? — припав обличчям до віконця Кобенцль.
— Он, ліворуч від дороги.
Навіть Дмитрієв-Мамонов, який сидів на дивані з пісним обличчям, пожвавішав.
— Може, заїдемо? — звів благальні очі на Катерину. — Нудить.
— Доведеться, — стенула вона плечима.
Та щойно їхній ридван наблизився до саманної мазанки під очеретом, з повіткою для одного коня і глиняною кабицею серед двору, як з-за ріденького переліска, що виднівся попереду, вихопивсь їм назустріч чотирикінний повіз. З'іхавшись, обидва екіпажі зупинилися. Боки і крупи змилених коней бралися парою.
Дверці карети відчинилися, і на землю скочив середнього зросту пан років сорока п'яти в сірому дорожньому сюртуку і вузьких панталонах, заправлених у високі шеврові чоботи. Коли імператриця ступила на відкинуту підніжку ридвана, він уже стояв поруч.
— Дозвольте, ваша величність, — простягнув руку, допомагаючи Катерині зійти униз. — Граф Фалькенштейн просить виявити поблажливість до його нетерпеливості.
— Сім років тому, коли ми зустрічалися вперше, ви, здається, були імператором? — підколола його Катерина.
— Для вас, государине, лишаюся ним і досі. Але в цій подорожі, — наголосив, — тільки для вас.
— У такому разі даруйте, — лукаво примружилася цариця, — що зустрічаю монарха без належного ритуалу.
— Не біда, — відповів Йосиф, — зате усі європейські політики збиті тепер з пантелику. Ніхто не знає про наше рандеву.
— У Херсоні ж, мабуть, помітили ваш від'їзд? — висловила сумнів Катерина.
— Як австрійського графа.
— Тепер ви побачили Новоросію. І як вам моє нове господарство? — кокетуючи, торкнулася своєї улюбленої теми цариця.
— Скажу відверто, — признався Йосиф, — не думав, що ви так швидко почнете освоювати ці донедавна пустельні землі. Тепер я розумію, чому занепокоєні на Босфорі.
— А чого Константинополю хвилюватися! — з жаром відповіла Катерина. — Ми будуємо порти для торгових суден.
— Очевидно, турків дратують кораблі, закладені на херсонських верфях, — натякнув імператор.
— Чим же нам захищатися від очаківських бастіонів і кораблів Гасана-паші? — подивилася на нього Катерина.
Йосиф промовчав. Наближався Людовік Кобенцль, щоб привітати свого суверена.
До Безбородька, розминаючи затерплі ноги, підійшов Потьомкін, котрий прибув з австрійським імператором.
— А де похідна кухня імператриці? — запитав пошепки.
— Лишилась на березі, — зітхнув Олександр Андрійович. — Хто ж знав, що так далеко заїдемо? І ви нічого не прихопили?
— На жаль, — розвів руками князь. — Імператор спішив, навіть лакея свого не взяв. — Він засмучено глянув на випряжену колясу. — Може, знайдеться шматок селянського хліба, якщо коням не згодував. Має таку звичку.
Безбородько дістав з кишені годинника, відкинув карбовану кришку.
— О-о-о, — протягнув стурбовано, — пора б уже й пообідати. Скільки верст до Бородаївки, де стоять наші галери? — запитливо подивився на Потьомкіна.
— Не менше тридцяти, — насупившись, відповів князь. — Повертатися ніколи. Може, в хаті щось знайдемо?
Він кинув миттєвий погляд на Катерину, що, розмовляючи, проходжувалася осторонь зі своїм гостем, і штовхнув низенькі щілясті двері. Зігнувшись, щоб не вдаритися головою об одвірок, рішуче переступив поріг. Безбородько увійшов до мазанки слідом за ним.
— А де ж господарі? — шаснув князь метким оком по задимленій печі і голих лавках, що стояли під глиняною стіною.
— У полі, мабуть, — сказав Олександр Андрійович, побачивши на кілочку біля дверей дубового ціпа з вичовганим до блиску руками держаком. Внизу на долівці виднілася вистругана з колоди громіздка ступа для проса, а між нею і лавкою — стара, потріскана мірка.
Безбородько підійшов до тієї неодмінної селянської посудини й заглянув усередину. Його кирпате, з рожевими щоками-подушечками обличчя повеселішало.
— Знайшов, Григорію Олександровичу, — обернувся через плече до Потьомкіна, що стовбичив посеред хати, ледве не впираючись тім'ям у грубезний сволок. — Подумав, де ж іще їм бути, і, бачте, не помилився, — він запустив руку по самий лікоть у мірку, пошарудів там і вийняв трійко курячих яєць, з яких обсипалися продовгуваті зернинки жита.
— Що ми з ними робитимемо? — розгублено запитав князь, ніби побачив на долоні гофмейстера якусь незнайому, дивовижну річ.
— Як що? Підсмажимо. На салі. Таку яєчню впораємо для государині й гостя...
— Сала ж нема, — не дослухав його Потьомкін.
— А під бантинами дивилися? — вказав Безбородько очима на відкриту ляду горища, у край якої впиралася драбина з нерівних акаційових жердин.
Григорій Олександрович мовчки ступив на нижній щабель і, тримаючись обома руками за хисткі жердини, заніс ногу вище, як драбина, прогнувшись під його надмірною нагою, погрозливо затріщала.
— Обережно, князю! — застеріг його Безбородько. — А то і драбину зламаєте, і самі покалічитесь. Дозвольте краще мені.
Він легко піднявсь до ляди, просунув у неї голову, плечі і постояв так нерухомо, поки очі звикли до напівтемряви горища. Потім дістав з-під бантини полотняну торбинку. У ній виявилося півчверті старого, жовтого, мов віск, сала.
— Дивина! — розвів руками Потьомкін, кинувши на лаву цілкового, аби господар не подумав, що його пограбовано. — Ви, графе, тут, ніби у себе вдома, знаєте усі схованки.
— Нічого особливого, — лукаво усміхнувшись, відповів Безбородько. — Я хлопчаком у Глухові з селянськими дітьми всі горища облазив, хоча й перепадало від матері. Боялася, що нахапаюся мужицьких звичок. А воно, — повертів у руках торбинку, — ще й пригодилося.
Імператор, тобто граф Фалькенштейн, не встиг, на щастя, згодувати усю хлібину коням. Чверть житнього буханця лишилася. Знайшлася в каретній сумці і пляшка старого токайського. Залишалося підсмажити обіцяну яєчню. Але ніхто не знав, як те робиться. Навіть Безбородько виявився безпорадний.
— Не взяти харчів, кухаря... Хто ж так рушає в дорогу? — дорікав йому Потьомкін.
— Та й ви ж, князю, правду кажучи, виїхали порожнем, — парирував гофмейстер.
Проте як би не підколювали вони один одного, ніщо вже не могло змінитися. Сонце світило з зеніту, і час був обідати або, у найгіршому разі, хоч чимось підкріпити сили. Катерина частіше кидала нетерплячі погляди на двох своїх вельмож, котрі метушилися біля кабиці, не знаючи, як розвести у ній вогонь. Намагалися підпалити хмиз, завбачливо напханий господарем усередину, але він чомусь не займався. Слабенький язичок полум'я щоразу згасав, не встигаючи як слід розгорітися. Потьомкін гукнув молодого кучера, що порався біля карети, і звелів йому негайно розтопити кабицю. Хлопчина кивнув на знак згоди чубатою головою, вийняв із печі хмиз, вигріб золу, поклав на спід жмут сухого старника, якого назбирав поруч, на галявині, й за хвилину кабиця аж гула, викручуючи догори з широкого димаря густе пасмо сивого диму. Цей завзятий парубок і яєчню, мабуть, засмажив би для цариці в один момент. Але Потьомкін відіслав його, бо що скаже государиня: візник, який тільки-но змащував дьогтем колісні вісі, готує обід для двох монархів!
Заходились самі. На полиці в хаті знайшли дві череп'яні миски. Накришили у них сала, набили яєць, поставили на вогонь.
— Діло нехитре, — заспокоював самого себе і Потьомкіна Безбородько, втираючи хусткою сльози, які витискував з очей їдкий дим. — Впораємося й удвох, князю.
Та поки вони мудрували, хмиз прогорів. Недосмажена яєчня почала стигнути, затягуватися сизувато-білою плівкою. Вдруге гукнули кучера, наказавши йому шукати паливо. Парубок метнувсь під повітку, виніс звідти стару, зламану і оглоблю, розрубав її на коротенькі полінця сокирою, що стриміла тут же, у вільховій дровітні, і знову в кабиці ожив вогонь. Потьомкін схилився над широкими полумисками, що правили їм за сковорідки, і потягнув носом.
— Здається, пригоріла, диявол би її побрав, — лайнувся неголосно і, обпікаючи пальці, схопив гарячу посудину й кинув на глиняний припічок.
Безбородько похапливо дістав з кишені сюртука свою батистову хустку і з її допомогою зняв другу миску. Над нею вився гіркуватий димок.
— Нагодували матінку! — вдруге чортихнувся Потьомкін, намагаючись з силою проштрикнути ножем те, що мало зватись яєчнею. — Добре, що я кавалок голландського сиру додумався прихопити з собою, а то хоч траву їж.
Безбородько змовчав. Не хотів приском сипати на рани ясновельможного. Розумів його стан. Скільки розкішних палаців, храмів, пишних садів показав князь імператриці в Новоросії, з якою винахідливістю й енергією «оживляв» дикі дніпровські кручі! Здавалося, усе передбачив. І раптом так осоромитися. При високому гостеві.
Та Олександр Андрійович перебільшував сконфуженість намісника. За хвилину його стурбованості як не було. Весело, сяючи добродушним обличчям, князь повелівав своєю племінницею Олександрою Браницькою, принцем де Лінем, графом Кобенцлем, які з удаваною запопадливістю виконували розпорядження «грізного пана» — різали па похідному столику черствий селянський хліб, янтарно-жовтий сир, відкорковували й розливали у срібні келихи токайське. Князю можна було тількі позаздрити. Умів відвертати гострі ріжки, залагоджувати будь-яке непорозумміня. «Матінка» йому все прощала.
Поки частувалися скромною їжею, ямщики запрягали коней.
Катерина запросила Йосифа й Потьомкіна до своєї карети, і екіпажі, залишаючи позаду легкі хмарки рудого пилу, помчали наїждженим шляхом до Нових Кайдаків, де сановних подорожніх чекав справжній царський обід.
Підвечір у Нові Кайдаки прибув майже весь почет імператриці. Тихе передмістя Катеринослава, непоказні будиночки якого ховалися серед квітучих вишняків, розлогих верб і негустих акацій, наповнилось гамором людських голосів, шумом і брязкотом екіпажів. Курною вулицею, що тяглася вздовж Дніпра, немов по Нєвському, роз'їжджали запряжені цугом карети з незворушними лакеями на зап'ятках, гойдалися на пружних ресорах відкриті ландо, гримкотіли на вибоїнах важкі, багатомісні ридвани. З погордою дефілювали на конях озброєні палашами гвардійці. До нового палацу марширувала караульна рота. Десятки гострих, підсліпуватих, здивованих, захоплених, переляканих, осудливих, заздрісних, вичікувальних, замріяних, ошелешених, заклопотаних очей поглядали з-за воріт, плотів, ліс, тинів на силу-силену розрядженого панства, військових, коней, небачених досі карет, що виблискували чорним лаком, сяяли на сонці вишуканою позолотою. Дівчата, причепурившись перед люстерком чи над устояною водою в дерев'яному відрі, пасли зором приїжджих, крадькома проводжаючи поглядом молодих, підтягнутих вершників. Матері притримували за руки пустотливих дітлахів, щоб, бува, не потрапили під колеса.
Після заходу сонця зметнулися в бузкове небо сліпучі волоті ракет. Біля царського палацу спалахнули вогні ілюмінації. Розпочинався бал на честь австрійського монарха. Катерина представляла гостеві сенаторів, міністрів, статс-дам. Гофмаршал повідомив про прибуття де Сегюра. Почувши його прізвище, Йосиф перевів погляд на імператрицю.
— Тут я тільки граф Фалькенштейн, — сказав, усміхаючись самими очима, — а тому дозвольте мені, ваша величність, представитися посланникові Франції.
— Ваша воля, графе, — відповіла Катерина з властивою їй іронічністю. — На балу маска ні в кого не викличе подиву.
Йосиф злегка кивнув головою на знак подяки, хоча й відчув дотик гостренької шпильки. «З імператрицею треба бути обережним, вона любить лестощі, вміє заворожувати своїм поводженням, але здатна й дошкульно вжалити, якщо зазіваєшся», — згадав мимоволі власні слова, сказані князю Кауніцу ще після першої зустрічі з Катериною в Білорусії. «Звичайно ж, — міркував Йосиф, — за ці шість років у російської цариці аж ніяк не поменшало витонченого лукавства». Та його засмучувала не боязнь сплохувати бодай у якійсь дрібничці перед Катериною. Мав за спиною велику імперію, повелівав, як і цариця, мільйонами підданих. Смуток невидимим черв'ячком заповз у душу, як тільки він прибув у Новоросію. Хоч їхав на зустріч з імператрицею як давній союзник, з добрими намірами, таємно сподівався (чого лукавити перед самим собою) побачити повну занедбаність, безлюддя й дикість на землях, які ще зовсім недавно спустошувалися татарськими набігами. Можливо, тому й вирушив у цю несподівану подорож під титулом графа, щоб не принижувати в пустельних степах високої імператорської честі.
Та чим уважніше придивлявся до змін, які відбувалися в Новоросії, тим більше розчаровувався. Бачив: Росія міцно, назавжди утверджується на північних берегах Чорного моря. Щоправда, у гирлі лиману нарощував фортечні мури і турецький Очаків, тримаючи під прицілом своїх гармат вихід у море. Але поруч виростав, розбудовувався Херсон, і купецькі судна, тримаючись ближче до кінбурнського берега, все ж заходили у його гавань.
Нове місто особливо вразило імператора. Він бачив кам'яні будинки, адміралтейство, верфі, казарми на кілька десятків тисяч солдатів, арсенал, у якому зберігалося шістсот гармат, собори чудової архітектури, торгові ряди і не міг приховати подиву: коли, як устигли все це набудувати? І хоч принц де Лінь під час зустрічі встиг шепнути йому, що Потьомкін показує міста без вулиць, вулиці без будинків, будинки без дахів, дверей і вікон, Йосиф сприйняв це не більш як жарт. Особисто мав нагоду пересвідчитися, чекаючи Катерину в Херсоні, як вправно і надійно зводять будівлі українські майстрові. Кращий вигляд, порівняно з австрійськими, мали й солдати, що марширували на широкому плацу в форштадті. Було, було над чим замислитися...
Катерина прийняла гру — не надокучала гостеві надмірною увагою. Сідала за ломбер з Шуваловим, Сегюром, Фітцгербертом, а він міг танцювати контрданси з графинею Браницькою чи з камер-фрейліною Протасовою, перемовлятися з молодими офіцерами лейб-гвардії, котрі теж удавали, що не знають справжнього сану співрозмовника. Та й імператора менше цікавили двірські джиґуни в блискучих мундирах. Пильним оком стежив за сухорлявим генералом, який жваво увійшов до бальної зали, викликаючи на обличчях придворних то перебільшено улесливу усмішку, то відверту зневагу, то непідробний подив, рідше — захоплення, приязні погляди. Йосиф уже чимало наслухався від де Ліня і від свого посла в Росії Кобенцля про цього не схожого на інших генерала. Чув про його блискучі перемоги над османцями під час минулої російсько-турецької війни. Знав, що саме він, Суворов, виграв останню битву, розгромивши із значно меншими силами турецький корпус під Козлуджі. Росія уклала тоді вигідний для неї Кючюк-Кайнарджійський мирний трактат, змусивши Туреччину поступитися панівним становищем на Чорному морі і погодитися на автономію Криму. Не міг не знати «граф Фалькенштейн» і того, яку роль відіграв цей малопримітний зовні генерал в остаточному приєднанні півострова до імперії.
Після якогось танцю вони опинилися поруч. Суворов, байдуже подивившись на офіцера в австрійському мундирі, привітався з ним легким кивком голови.
— Невже і ви мене не знаєте? — пошепки запитав Йосиф.
— Не смію так сказати, — миттю обернувся до нього генерал і додав змовницьким шепотом: — Я чув, ніби ви імператор римський.
— Різні ходять чутки, — невизначено відповів Йосиф. — Я ж вірю, що розмовляю з російським фельдмаршалом.
— Цілком можливо, — не став заперечувати генерал, — солдати мене люблять, вороги лають, міністри остерігаються, бо кажу правду й розбуджую сонних, друзі дивуються, придворні з мене сміються, помилуй бог, чим не годжуся в фельдмаршали.
Ніби й не сказав йому генерал чогось прикрого, а настрій підупав. Йосиф уже й не радий був, що зачепив Суворова. «Яка впевненість у собі! — думав із заздрістю, пригадавши вранці ту коротку розмову. — Навряд чи зміг би хтось із його генералів так відповісти — сміливо, дотепно й з гідністю. Ні-і, австрієць у мундирі, навіть з генеральськими еполетами, не дозволить собі жодного вільного слова. Там дисципліна й вимуштруваність. І ніяких відступів. Це тільки в Росії здатні на незбагненні вчинки».
Катерина запросила його закласти над Дніпром разом з нею величезний собор — на аршин довший від римської базиліки святого Петра. Власне, цим освячувалось будівництво міста — столиці Новоросії. З відчиненого вікна карети імператор бачив уже деякі його обриси — розмічені вулиці шириною до двохсот футів, муровані з дикого каменю підвалини просторих будівель, що зводилися вже нагорі, цегляні стіни палацу, за якими квітував сад, виднілися двосхилі дахи оранжерей.
Кортеж зупинився біля шовкового намету, що височів, увінчаний двоглавим орлом, неподалік будованого палацу. Крізь тонку тканину, підфарбовуючи її в рожевий колір, просвічувалися вогні канделябрів. Намет правив за похідну церкву, біля якої монархів зустрічали князь Потьомкін, генерал-майор Синельников, єпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський Амвросій. Після літургії імператриця разом з Йосифом спустилася устеленими перським килимом східцями в заглиблення, викопане на місці майбутнього соборного престолу, і вклала у вузеньку нішу золоту дощечку з царською грамотою. Йосиф торкнувся пальцями цеглини, якою нішу замурували майстрові. На імператорській рукавичці лишилися рудуваті цегляні порошинки. І Іосиф поморщився й, скориставшись гарматним залпом, що на мить відволік Катерину, негайно скинув і віддав забруднену рукавичку своєму генералу, який ішов слідом. Його чомусь дратували і сама церемонія, і тисячі людей за щільними шерегами караульних солдат, і незвичний для європейця розмах майбутніх вулиць, вздовж яких виростали кам'яні будинки, і широченний Дніпро, що зухвало виблискував унизу, омиваючи високий, схожий на гігантський корабель, острів, і навіть погожий день, голубе, без жодної хмаринки, небо. Усе навколо тут ніби кидало йому виклик, сміялося з потаємних сподівань імператора. «Краще б у Херсоні дочекався цариці», — дорікнув він собі за необачну поїздку степом. І хоча в душі хмарилося, на обличчі світилася радість захоплення побаченим.
І тільки під час вечірнього рауту в імператриці, відійшовши вбік з де Лінем і Сегюром, Йосиф повівся відвертіше.
— Сьогодні ми з імператрицею, панове, зробили велике діло, — сказав з саркастичною усмішкою. — Вона заклала перший камінь нового міста, я — другий і... останній.
— А оті будинки, палаци, які вже зводять... — нерішуче почав Сегюр.
— Тут більше видимості, ніж діла, — похмуро відповів Йосиф. — Я вельми сумніваюся, графе, що на цих диких кручах, біля непрохідних порогів коли-небудь збудують місто.
Сегюр не став заперечувати. Уклавши торговий трактат з Росією, Франція тільки б виграла, маючи слабшого партнера.
Роз'їжджалися з палацу пізнього вечора. Імператор запросив Сегюра до своєї карети. Коли коні зупинилися біля будинку священика і сажневого зросту лакеї послужливо відчинили дверці, Йосиф запропонував Луї-Філіппу прогулятися перед сном.
Над форштадтом висів круглий, як золота таріль, місяць. Впоперек Дніпра до лівого піщаного берега тяглася ясна мерехтлива доріжка. Примарно біліли між хатами і в саду на схилах неначе облиті молоком дерева. Час від часу спалахували місячні скалки на багнетах варти.
— Яка незвичайна ніч, — не втримався Сегюр. — Тільки у Боплана, здається, є щось подібне в «Описі України».
— Нічого дивного, — сухо відповів Йосиф. — За сто тридцять років тут мало що змінилося. Ви думаєте, графе, — продовжував він після короткої паузи, — я заздрю росіянам? Ніскільки. Жодній державі не під силу утримувати такі володіння в безпеці.
— Росія ж утримує, — спробував засумніватись Сегюр. — У Кременчуці я бачив блискуче навчене військо.
— Корпус Суворова? Знаю. Той генерал може наробити шереху. Його ще не оцінили як слід. — Імператор узяв Сегюра під лікоть. — Відкрию вам невеликий секрет, графе: я сам заохочував росіян до виходу на Чорне море. Скажу більше, нас не стурбувало навіть приєднання до Росії Криму. Навпаки, у Порти поменшало шансів воювати з Австрією, бо виникла загроза з тилу: російський флот, що стоїть у Севастополі, швидко може дістатись Босфору. Але, — Йосиф зупинився й уважно подивився в очі Луї-Філіппа, — буду до кінця відвертий: всьому є межа. Можете запевнити, графе, короля, ваших союзників у Стамбулі, що я не допущу дальшого посилення росіян. Для Відня краще мати сусідів у чалмах, ніж у капелюхах.
Вони сердечно попрощалися один з одним, коли місяць викотився майже на середину неба. Над кайдацькими дахами залягла нічна тиша. Навіть голосистий соловей утихомирився в гущавині крушини. Тільки могутній Дніпро невпинно шумів, обмиваючи високою водою зелені острови, та перегукувалися вартові.

IV

Петро рідко дивувався останнім часом, звик за своє життя до багатьох несподіванок. Але таке раптове й метушливе розвантажування галер навіть його спантеличило. Вранці вони бачили з Іваном, як зійшла на берег цариця з кількома придворними, як підхопили й понесли у степ її карету восьмеро баских коней. Думали, що Катерина невдовзі повернеться, й вони попливуть далі. Саме ж віяв попутний вітер і можна було напнути вітрила, давши натрудженим рукам гребців відпочинок. Та по обіді судна почали залишати й інші придворні. Спустився в шлюпку і їхній француз зі своїм приятелем. Відчалили у трьох човнах музиканти, потім чисельна обслуга з «Десни». І коли всі, хто зійшов на берег, теж піднялись нагору в кінних екіпажах, веслярам, матросам, слугам звеліли розвантажувати галери. Пішов поголос, що імператриця далі подорожуватиме з усією свитою по суші, а галери залишать тут, бо жодна з них не пройде через пороги.
— Ось і прибули до місця, братку, — сказав Сошенко, оглядаючи пологий берег. — Скінчилася наша мандрівка.
— А мені якось і жаль кидати все, — зізнався Петро.
— Жаль отієї каторги? — кивнув Іван на довжелезне весло. — Так цього добра й на березі до біса, аби горб та руки.
— Не весла мені жаль, — відповів Бондаренко, — долоні й досі печуть від нього, — судна. Залишимо його напризволяще, то й зогниє на якорі, якщо в бурю не розіб'ється об прибережне каміння; бачиш, скільки його он з води стримить.
— А то вже не наша турбота, братку, — заперечив Сошенко. — Хай цариця клопочеться. Укупі з князем.
— Вони вже поклопоталися. Бачив, як чкурнули нагору, аж курява встала. Навіщо тепер їм галери, якщо тут степ рівний, хоч котись по ньому. І коні як звірі — посторонки рвуть.
— То так, — погодився й Іван, — галери їм ні до чого. Покаталися по Дніпру, й квит. Хто ж на пороги поткнеться.
— А стругали ж оці судна, мабуть, не один місяць. Сам майстровий, знаєш.
— Догадуюсь...
— Голуби мої, — втрутився у їхню розмову сивий боцман, — шлюпки вже подали, пора вантажити.
Петро і в думці припустити не міг, скільки різної поклажі містилося на галері. Не встигав відчалити перевантажений, що ледве тримався на воді, човен, як до трапу підносили нові й нові скрині, скриньки, тюки, плетені козуби з провізією. Купи поклажі росли й на березі. Не вистачало возів, коней, щоб відправити її в Нові Кайдаки, де, як стало відомо, зупинився на кілька днів двір імператриці. Деяка провізія, котру везли аж з Києва, почала псуватися. У воду, щоб не завантажувати човни (матроси й так криком кричали), летіли підгнилі помаранчі, цвілий хліб, протухлі яйця, які тут же, падаючи згори живими грудками, розкльовували проворні річкові мартини. Останніми вивозили м'які дивани і крісла, письмові, ломберні, туалетні столи, бюро червоного и палісандрового дерева, різьблені комоди, згорнуті у сувої килими, посуд у подвійних важелезних коробах.
Один з таких коробів вислизнув з рук і, здійнявши фонтани бризок, пішов на дно. Біля «Самари», ледве відчаливши, перекинулась шлюпка з усією поклажею. Скупані раптово у прохолодній ще воді веслярі розгублено вертіли головами, ковзаючи пальцями по слизькому днищу. Зопалу вони, мабуть, не відчували, що дістають уже ногами дна, і силкувалися будь-що видряпатися на перевернутий човен.
Та несподівана пригода розвеселила човнярів. Вибухнув регіт. На голови бідолах з усіх боків посипались кпини, жарти, під'юджування. Хоч якась забавка у важкій, одноманітній роботі.
Нарешті потерпілі зметикували, чого з них потішаються, і, вибрівши на берег, потрюхикали подалі від очей, знімаючи й викручуючи на ходу мокрий одяг.
Розвантажили судна аж під вечір. А вранці надійшла команда зніматися з якорів і йти у кільватер до Половиці, поблизу якої нібито вже збудували пристань.
— А плескали, що кинуть галери тут, — зронив Сошенко, протягуючи товаришеві руків'я весла. — Ще, братку, поколотимо воду оцією кописткою. — І важко було зрозуміти, жалкує він чи радіє з того.
Порожнє судно йшло за течією легко. Весла тільки торкалися поверхні води, а пагорби, дерева, хати, чагарники на березі проносилися мимо з такою швидкістю, ніби їх везли найпрудкіші коні.
Від Нових Кайдаків, що підступали до самого берега плотами й очеретяними лісами селянських садиб, попливли тихіше. На передніх галерах «сушили» весла. Матроси з довгими тичками у руках пильно вдивлялися з прови кожного судна у темну дніпровську воду.
— Що вони там шукають? — виглянувши крізь весловий порт назовні, запитав Іван у боцмана, що саме спускався по трапу на гребну палубу.
— Забору, голубе, щоб самим не скупатися, як учорашні небораки, — відповів старий. — Тут, в Архієрейській протоці, гостре каміння ховається під водою. — Влітку його видно і обійти можна, а у повідь, навесні, напоротися — як раз плюнути, хіба ж побачиш здалеку у каламутній воді ту бісову перепону?
Аж тепер дізналися веслярі, що їхній боцман, Гнат Перейма, зріс у тутешніх місцях, на Самарі, рибалив біля острова Кінського, що тягнеться більш ніж на версту супроти гирла річки, і тут, в Архієрейській затоці. Розповів, поки «сушили» весла, яких осетрів доводилося наштрикувати їм сандолею — зубчастою козацькою острогою, як, не маючи солі, зберігали по кілька діб рибу у попелі, а затим прокурювали півдня густим димом з сирої ліщини. Рибу міняли на різний крам у Кодаку й Половиці, аж поки не розпочалась війна з османцями. Навесні року сімдесятого пройшли вони на своїх байдаках через усі пороги аж до кріпості Олександрівської, а звідти вже вільною водою — в лиман під Кінбурн і Очаків.
— Значить, можна через пороги? — з надією глянув Петро на старого боцмана.
Чомусь був упевнений, що Андрій Чигрин десь там, біля моря чи на Ягорлику, і його не лякали ні «ненаситецьке пекло», ні «вовче горло», ні інші вири, про які наслухався від старих матросів. Готовий був пливти далі, якщо вже зважився на цей крок і прогріб веслом сотні верст.
— А чому ж не можна, — відповів Перейма, — хоч наші галери й не байдаки. Тільки у цім ділі, голубе, не тюхтіїв, а спритних, сміливих і зірких людей треба мати. Ризик великий. Хто зважиться? Судна громіздкі, проґавиш мить — і тільки тріски полетять від них у тому чортовинні скаженому. Я вже надивився. Сам по волосинці ходив не раз.
— Як же тоді проходять купецькі судна до моря аж з Києва? — поцікавився Бондаренко. — Скільки їх обганяли ми на Дніпрі!
— Е-е, голубе, — покрутив головою Перейма, — ті не ризикують. Скидають поблизу Кодацького порога увесь свій крам на берег, як оце ми вчора, і везуть його хурами й мажами за сімдесят верст униз, аж до гирла Сухої Московки, а там вантажать його на нові судна. Хоча, — глянув задьористо на Петра, — і серед купців траплялися одчаюги, знаходили тутешніх рибалок-провідників і — навпростець через усі лави і чорториї!
— І не розбивалися? — скинув бровами Іван.
— Усяко бувало. Є поблизу Ненаситця невеликий острівець. Майстрів називається. Не догадуєшся чому? — хитрувато примружився старий. — Не суши голови, скажу. Там, голуби мої, колись покмітливі теслі притулок собі знайшли. З потрощених суден гарні рибальські човни майстрували. Та, мабуть, поменшало для них того лісу, бо спустів, казали, острівець. Назва тільки й лишилася.
Він говорив, а сам пильно стежив крізь весловий порт за «Десною», що йшла попереду. Помітивши, як швидше почала віддалятися її висока корма і зашумувала піна вздовж бортів, підійшов до стернового.
— Здається, поминули забору. — І, обернувшись до гребців, подав команду: — Весла на воду, голуби!
Їм цього разу не салютували з круч гарматними залпами. Не було гучної музики, шикованих ескадронів у парадному вбранні, не гули за солдатськими кордонами багатолюдні натовпи. Дві-три купки зівак, що з цікавістю роздивлялися судна з чудернацькими надбудовами, десятеро поліцейських, майстрові, які будували пристань, — ото й усі, хто зустрічав спустілу флотилію. «Днепр», «Буг», «Десна», «Сейм» стали біля дощаного причалу, що тягнувся від цегляної чотирикутної башти сажнів на двадцять у воду. Інші галери, дуби кинули якорі вздовж берега, утворивши кількаверстовий частокіл із суднових щогол. Спустили віце-адміральський вимпел на флагмані. Катерина, по всьому, не збиралася вже повертатися на галеру. Ніхто не знав, що його чекає попереду, скільки ще стоятимуть вони під оцими кручами.
Поширювалися різні чутки. Одні запевняли, що галери тут не залишать, а через день-два накажуть вести їх назад, до Києва. Інші божилися, ніби на власні вуха чули, що найбільші судна витягнуть коловоротами на лівий, піщаний, берег нижче гирла Самари і повезуть на волах униз, за пороги, а там знову спустять на воду.
— Скільки ж то волів треба?
— А де тії вози роблять — на тищу пудів? — сміючись, запитували у них маловіри.
Були й такі, що нікуди не прагнули. Не проти б і до зими стояти. Сяк-так годують, тепло, затишно. «Куди пориватися і навіщо? — міркували вони. — Нижче — небезпечні пороги. Йти вгору, проти течії — боронь боже! Руки ж повідбирає». Не квапили час, хай тягнеться — чим довше, тим краще.
Петро ж місця собі не знаходив. Гнітили невідомість, непевність теперішнього становища. Твердо знав, що назад не повернеться, навіть якщо силою примушуватимуть. Зважиться на будь-який вчинок, аби продовжувати свою путь.
Іванові було легше. Швидко заприятелював на березі з майстровими, розпитував їх про будівництво Катеринослава, цікавився, для чого вимурували на пристані високу кам'яну вежу, яку вподобали річкові чайки. Мулярі пояснювали, що нібито цариця збиралася оглядати з неї зі своїми наближеними Дніпро, острови, лівий берег навпроти будованого міста. Та, мабуть, передумала. А вони й раді — менше шарварку, можна з людьми побалакати, люльками подиміти. А то ж проженуть усіх, караульних наставлять з рушницями — не підступиш до пристані.
Суботнього вечора усім матросам і веслярам-волонтерам оголосили монаршу милість: вони можуть бути присутніми у неділю, тобто завтра, вранці на закладинах Преображенського собору в Катеринославі.
— Підемо, голуби, — сказав Гнат Перейма, — подивимося, як козацька наша Половиця городом великим стає. Чули, тепер уже в ній кам'яниці мурують, а ще за моєї пам'яті найбільшою на горі була торчова хата на дві половини колишнього осавула Лазара Глоби. Так він же зажитий чоловік був: мав цілий гай родючого дерева, два млини водяні під скелею і валюшу на байдаках — вовну збивав овечу.
— Кажуть, спродав усе Потьомкіну за п'ятсот цілкових. Князь найняв якогось Гульбана чи Гульдана, біс його второпає, і звелів посадити на кишлі Глоби агліцький сад. А там, де хата стояла, дворець собі почав будувати, — переповів Сошенко почуте на пристані від майстрових. — Хотів глянути, як мурують, так не пустили. Царицю ждуть.
— Не бідкайся, голубе, — заспокоїв його Перейма. — Побачиш. Церкву теж нагорі поставлять, щоб князю зручно було. Ступив два кроки — і молись.
— Він що, всю слободу купив? — запитав Петро, пригадавши давню ночівлю з Андрієм Чигрином у затишному сіннику Остапа Мандрики. І досі пам'ятав білену вапном хату гостинного слобожанина, необгороджені левади, порослі кущами дрібнолісся широкі балки, де серед густої трави ховалася сила-силенна ягід. Ніби війнуло йому терпким запахом луків, які краяли покосами чорні від літньої смаги половичани.
— А навіщо йому купляти? — підвів угору добре віспувате обличчя Перейма. — Звеліла цариця будувать город — ото й будують. Хіба що за стару хату дадуть якийсь гріш господарю, а землю князь і так своєю вважає, чули ж, як зветься, — намісник, тобто саму імператрицю Катерину заміщає отут, — тицьнув донизу коротким, вузлуватим пальцем.
Петро слухав тихий, воркітливий голос сивого боцмана, а в самого не виходило з голови, як вони з Чигрином, залишивши тоді Половицю, ледве не вскочили у нову халепу.
...Сподобалося їм тут, біля Дніпра, — не так пражить сонце, як у степу, солодких полуниць од пуза, воля, якої так прагнули. Може, тому й не поспішали, як радив Остап Мандрика, до Новоселиці, у наймитську упряж. Подалися берегом вниз, вимінюючи у селян і рибалок харч на плетені кошики. Аж поки не опинилися навпроти великого, вкритого лісом острова, що тягнувся версти на чотири вздовж берега. Він одразу ж привернув їхню увагу. Сизі, мовби задимлені, верболози, крислаті дуби і вільхи, зарості ожини, дикого винограду й хмелю вабили затишком, прохолодою, тією дикою таємничістю, яка завжди розпалює хлопчачу уяву.
До піщаної коси острова було сажнів тридцять, не більше. Пропливти з одягом на голові таку відстань не складало великих зусиль. Та коли опинились на острові, то побачили, що він не безлюдний, як їм здалося. На галявині між дубами й осиками виднілася хата під ґонтом з оборою для худоби й дерев'яною клунею на стовпцях — мабуть, у повінь невисокий острів підтоплювало.
Вони навіть зраділи тій хаті. Значить, можна буде й пожити на острові, міркували удвох, якщо господар дасть їм притулок. А вони відроблять йому. За тим діло не стане, бо все уміють.
Господар — короткошиїй, горбатий чоловік (одне око у нього було широко відкрите, аж вирячене, а друге весь час прискалене) одразу ж погодився взяти їх до себе в «помічники» — так і сказав. Нагодував їх, відвів до клуні, відчинив двері, і хоча сонце ще висіло над кручами, сказав, щоб лягали («там на полу рядна, лахмани») й добре виспалися, бо вночі розбудить їх до роботи.
Вони плуталися в догадках, що ж то за нічні справи в господаря, в чому вони йому допомагатимуть тут, на острові? Андрій запевняв, що ловитимуть рибу, яка нібито вночі зринає на поверхню і тоді її легко волоком тягти на берег. Він же сумнівався, бо не бачив на подвір'ї цього чоловіка жодного рибальського причандалля, та й сам хазяїн чомусь не уявлявся йому рибалкою.
Хоча й не звикли вони лягати засвітла, втомлені дорогою, незчулися, як і поснули. Коли ж хазяїн розбуркав їх, було вже поночі. Над островом стояла тиша. Навіть цвіркуни умовкли в траві. Тільки плескалися хвилі на піщаних кісках та іноді глухувато пугукав сич на якомусь дереві. Горбань дав кожному в руки по шматку товстої конопляної мотузки, вивів їх ледь помітною у густих заростях стежкою до річки і, шаснувши в прибережні кущі, витяг звідти міцно збитого плота. Втрьох вони зіпхнули його на воду й погнали, відштовхуючись довгими жердинами, до берега.
Далі відбувалося щось дивне й незрозуміле. Наказавши мовчати і не здіймати шелесту, хазяїн повів їх у балку, де за воринами паслися телята й бузимки. Здоровенний пес, що охороняв загін, скуйовдженим клубком метнувсь під ноги, та, доскочивши горбаня, заскавучав, упав на передні лапи і почав лащитися, хоча в їхній бік позиркував насторожено.
М'якою, кошачою ходою чоловік підкрався до одного бузимка, оглянув його з усіх боків, провів долонею по спині і, звелівши спутати мотузками йому задні й передні ноги, спритно повалив на землю. Петро встиг помітити, як зблиснув у руці згорбленого хазяїна ніж, відчув, як сіпнувся притиснутий колінами до землі бузимок. У грудях похололо. З острахом чекав, що ось-ось бризне з перерізаного горла молодого бичка кров і обм'якнуть його пружні боки. Та крові не було, боки здіймалися. І коли горбань, почаклувавши над поваленим бузимком, випростався й шепнув, щоб зняли пута, він теж звівся на ноги й, збрикнувши, подався геть.
Вони спутали для хазяїна ще кількох бузимків і повернулися на острів аж перед ранком. Довго не могли заснути, обмірковуючи незвичайну нічну роботу. Не сумнівалися, що брали участь у якомусь шахрайстві, тому домовилися, що вранці спробують непомітно зникнути. Але до самого вечора їм так і не вдалося здійснити свого плану. Мовчазний хазяїн не спускав з них прискаленого чіпкого ока, а коли лягли спати — защіпнув двері клуні іззовні. Погано знав він своїх несподіваних «помічників». Що для них — худющих, спритних, жилавих — був той залізний гачок на дверях! Відірвали одну шалівку в піддашші, аби пролізли голова й плечі, і вибралися по одному з зачиненої пастки-клуні.
Аж згодом, коли острів'янина спіймано було на гарячому, дізналися, уже в Новоселиці, чим він займався. І не могли надивуватися вигадливості мовчазного горбаня. А виявилося, що він крав худобу в поміщицьких економіях, та й селянські обори не обминав. І робив це не так, як усі крадії, а по-своєму. Вибирав уночі найкращих телят чи бузимків, надрізав у них на шиї шкіру, вкладав за неї мідного гроша, намащував надріз севрюжим клеєм, який завжди мав при собі, і випускав помічену худобину. Коли ж вона виростала — навідувався до господаря чи економа і вимагав повернути йому «пропажу». Якщо ж господар обурювався (що завжди і траплялося), вимагав доказів, горбун показував мітку — давній надріз на шиї, що встиг зарубцюватися і надійно беріг мідного гроша. Сторопілому господарю нічого не лишалося, як віддати шахраю власного бичка чи телицю, ще й вибачитися перед ним...

Чим вище піднімалися вони згористим берегом, тим густішало люду. Поблизу оточеного солдатами майдану, де мали складати собор, товпилися мулярі, пильщики, землекопи, гомоніли засмаглі вже на травневому сонці плотарі, що сплавляли по Дніпру ліс до Монастирського острова. Один з них, побачивши Гната Перейму, привітався.
— Ваші каторги ще не попиляли на дрова? А то, — кинув насмішкуватим оком на веслярів, — приставайте до нашої ватаги, веселіше буде.
— Тобі, Яремо, аби жартувати, — назвав його на ім'я Перейма, — а нам ще до Кінбурна треба йти, в лиман.
— Хто жартує? — ніби аж образився плотар. — Сам чув позавчора від Шостака, новокайдацького городничого, що ваші байдаки, чи як там їх — галери, нікуди уже не підуть, бо на порогах їм і жаба цицьки дасть.
— А він сам, голубе, ходив коли-небудь через пороги? — лагідно запитав Перейма.
— Не знаю, — відповів Ярема.
— Ось бачиш, а я ходив. І не раз.
— Ну й що з того, а цариця звелить, і стоятимете. Хіба не чув? Звідси вона до моря степом поїде.
— Хай собі їде, а ми попливем, — правив своєї Гнат. — Бо судна маємо. Хто ж їх кине, голубе мій?
І його спокійний тон, впевненість, хоч Петро вже й наслухався багатьох невтішних розмов про долю флотилії, заронили в душу іскру надії.
Дивитися було ні на що. Попереду за людським юрмищем виднівся тільки білий гостроверхий намет й зблискували на сонці попівські ризи. Та ось із намету вийшла низенька розповніла жінка у довгому сіро-блакитному вбранні обіруч з якимось цибатим паном. Усі, хто стояв поблизу, позадкували й ніби зламалися в попереку. А ті двоє, ступивши кілька кроків, почали спускатися, мовби провалюватися крізь землю. Першою зникла жінка, потім сховалася й голова цибатого пана.
— Ну що, Гнате, не я казав, куди їй на ті скажені водокрути! — стрельнувши з-під лоба жвавими очима, прошепотів Ярема. — Попиляють ваші дуби на дрова, ще й погріються.
Петро не став прислухатися, що відповість плотарю їхній розважливий боцман. Розумів, що той бере старого на кпини, але ж і самого поймав сумнів: хто зважиться здолати на таких суднах хоча б Ненаситець?
Коли ж повернулися на галеру, почув від Сошенка, який устиг нагорі і палац новобудований роздивитися, і з людьми перемовитися, ніби знайшлися таки сміливці, які погодилися провести їхні галери до Олександрівської кріпості через усі перепони й вири. Хоча сам князь Потьомкін уже розпорядився залишити флотилію тут. Послухався Катерини. — Що ж, хай проводять, — сказав Іван, — а ми з тобою, братку, вже прибились до свого берега. Лишаємося. Я розпитував тут багатьох і довідався, що нагорі велику кам'яницю мурувати збираються, де всім наукам навчати будуть і музиці теж. Називатиметься якось так чудно, що я й не спам'ятав до пуття. Ніби як вертеп чи універтеп. Одним словом, бурса. Так ось, муляри тут гарні. І по камінню, і по цеглі. А майстрів, які б петрали в лункості тих кам'яниць, нема. Шукають десь серед німців. А нащо шукати? Я ж церкви у Києві мурував. Кумекаю в цьому ділі. І тебе навчу, братку, — поклав свою шорстку долоню на плече Бондаренкові. — Лишаймося.
Петро з вдячністю подивився у вічі товаришеві.
— Важко тобі перечити, Іване, — сказав, тамуючи хвилювання, бо хоча й чекав цієї розмови, але не був готовий до неї. — І все ж таки мушу я пливти далі, до Кінбурна. Тут уже недалеко, палкою кинути. А розшукаю Андрія Чигрина — повернемося вдвох.
— А може, він десь тут, у Катеринославі? — висловив припущення Сошенко. — Бачив же он, як розмахнувсь Катеринич одноокий, город затіяв на двадцять верст. Легко сказати, а скільки рук треба!
— Усе може бути, — погодився з ним Петро. — Але знаю, що він поривався до моря, на свій півострів, а ще хотів побувати на Гарді, де жив у дитинстві з дядьком. Думав навіть розшукати його, хоча я в те мало вірю — навряд чи повернувся дядько Ілько Суперека з турецької війни.
Вони до ранку так і не зімкнули очей. Пригадували Київ, довгі зимові вечори на Куренівці, Глицю, старого лірника, нелегкий перехід на веслах аж до цієї катеринославської пристані. Не минуло й півроку, як уперше побачилися, а здавалося кожному, ніби знають уже одне одного багато років. Може, тому й не торкалися в розмові дальшої мандрівки Петра. Були впевнені, що розлучаються ненадовго.

V

Чигрин уже не повернувся до каменоломень. Як тільки витягли на берег останнього валуна, Кирило Іванович спорядив його човном до Старого Кодака в розпорядження полковника Фалієва. Пояснив, що там нібито розчищають пороги, лаштують у них проходи для суден, царської флотилії і що Фалієву саме й потрібні люди, які вільно почуваються на воді.
«Виходить, бачив цей чоловік не тільки мою роботу, а й нічні запливи на бистрину Дніпра», — думав Андрій, веслуючи вздовж залитого весняною повінню острова, де його з Петром ще в дитинстві ледве не ошукав підступний горбань-волокрад. На острові з поріділими деревами (найтовщі дуби звезли, мабуть, до катеринославської пильні) й сліду не лишилося від тієї хатини, клуні, схованої в гущавині повітки. Мовби й не існувало там людського житла. А ось праворуч, на положистому березі, де колись тільки сивів чорнобиль, з'явилося село, зіп'явся над очеретяними лісами колодязний журавель.
Усе помічав Андрій своїм зірким поглядом, хоча зміни, які відбувалися тут, на берегах Дніпра, вже не дивували його. Сам трощив дикий камінь для міських будівель, що виростали на місці приземкуватих мазанок, хлівів, сінників, стаєнь невеличкої слободи, до якої ще зовсім недавно рідко хто завертав з битого Чумацького шляху.
Допомагав зводити місто і відчував, що й у власній душі багато що змінилося. По-іншому сприймав навколишнє. Він ще не знав, як житиме далі, але й про втечу на морські піщані коси до рибальських ватаг перестав думати. Не вабила вже його така воля, хоча й не був упевнений, чи знайшов би її тепер у рідних краях.
Андрій уже підпливав човном до крутої скелі, що нагадувала голову якогось фантастичного звіра, як побачив на березі хлопця, який щось вигукував, розмахуючи руками й показуючи кудись уперед. Табанячи обома веслами, Чигрин обернувся. Нижче, по той бік чудернацької скелі, від берега й до берега ріки нуртувала, бурхала, випліскувалася білими гривами на круті пороги спінена вода. І серед того шумовиння на стрімких, ревучих потоках бовваніли — Андрій не міг повірити власним очам — людські постаті. Невідомо, як і на чому трималися ті сміливці. Хотів підпливти ближче, щоб роздивитися, та в цей час з берега долинув стривожений голос хлопця:
— Завертайте сюди-и, бо там... пороги рватиму-гуть... Поро-го-хо-ом!
Почувши несподіване застереження, Андрій знову оглянувся. Люди, які щойно сиділи на порогах, квапливо наближалися до берега, впираючись у кам'янисте дно довгими тичками. Їх невеликі плотики то занурювались, то зринали на поверхню розбурханої води. Енергійно загрібаючи правим веслом, Чигрин теж розвернув човна впоперек течії і погнав його до скелі, що крутолобо звисала над водою. Ткнувшись у прибережний пісок і виймаючи весла з кочетів, побачив, як у чотирьох чи п'яти місцях зметнулися над річкою розкошлані вибухами піняві куделі. Не встиг розвіятися в повітрі сірий пороховий дим, як на середину Дніпра, до каменів, що перепиняли й збурювали його стрімку течію, знову поштовхалися відважні підривачі. Андрій і собі, не боючись, повернув у той бік. Кортіло на власні очі побачити, як серед такого скаженого нурту людям вдається підривати камені. «Подивлюся, а потім уже шукатиму того полковника», — вирішив, накладаючи весла. Та чим ближче підпливав до порога, тим швидше несло його човна вперед. Вже й табанення не рятувало. Не виймаючи весла з води, пересів обличчям до прови човна, щоб не тільки бачити людей, які длубалися на каменях, а й самому уникнути небезпеки, утриматися в несамовитому водокруті.
Човна кидало то в один, то в інший бік, спінена вода ревла й клекотала, ховаючи у собі підступне каміння. І тільки молода сила й спритність Чигрина, набуте ще у дитинстві вміння веслувати допомагали йому зборювати вируючу бистрінь. Подаючи легкого човна то вперед, то назад, Андрій обережно підійшов бортом до видовженого валуна, що виступав з води на піваршина. Над ним, вчепившись залізними гачками в розколини, згорбилися двоє чоловіків. Не звертаючи жодної уваги на Чигрина, довбали долотом міцний камінь. Хисткий плотик розгойдувало у них під ногами, долото, хоч як по ньому не били важким молотком, вирубувало з валуна лише дрібні скалки. Розпашілі від напруги обличчя обох підривачів всіялися крапельками поту.
Чигрин, упершись веслом у найближчий камінь, верхівка якого ледве виднілася над водою, і тримаючи у такий спосіб човна, спостерігав за їхньою роботою. Продовбавши, нарешті, глибоченьку виямку, чоловіки вставили туди бляшану трубку з порохом, прилаштували угорі гніт і підняли над головами тичку, подаючи у такий спосіб знак іншим.
— А тебе як сюди занесло? — здивовано глипнув на Чпгрина вилицюватий, з цупкою щетиною на обвітреному оЬмпччі підривач, виймаючи з-за пазухи трут і кресало.
Андрій зрозумів, що вони його побачили аж тепер, коли змогли розігнути спини й підвести голови, хоч давно вже погойдувався на човні поруч.
— Як занесло? — перепитав він. — Водою. Он яка вона швидка. Якби не пороги, аж до моря доплив би. Та доведеться, мабуть, чекати, поки розтрощите їх своїми бомбами.
— Гляди, хлопче, щоб самому ребра не розтрощило, — не сприйняв його жартівливого тону вилицюватий.
Побачивши підняті догори тички біля інших каменів, швидко викресав вогню і припалив гніт. Його молодший напарник миттю висмикнув з вузької розколини в порозі гачки-якорі і відштовхнув плотика.
— Тікай! Уб'є! Там же порох! — злякано загукали вони у два голоси, відпливаючи.
Андрій і без того розумів, що затримуватися біля каменя небезпечно. Над ґнотом тоненькою цівкою звивався сивий димок. Але і тієї миті, й пізніше, пригадуючи усе до подробиць, він так і не міг збагнути, яка внутрішня сила штовхнула його на ризик. Замість того, щоб спрямувати човна до берега, в тиху заводь, Чигрин несподівано для підривачів і навіть для самого себе, різко відштовхнувшись, погнав його униз через усі лави й бурхливі чорториї порога.
Як і тоді, коли вперше опинився на спині молодого, необ'їждженого жеребчика, не відчував страху. Підібравшись і нагостривши зір, повів човна крутими звивинами потоку з такою упевненістю, ніби не раз уже проходив цей небезпечний, заплутаний лабіринт. Навіть вибухи, які пролунали десь за спиною, не відволікли його. Більше здивував Чигрина смолений байдак, що, розгойдуючись, кривуляв слідом шумливою бистриною між запінених валунів порога. Побачив його, коли проскочив останню лаву і розвернув човна, щоб не зносило.
У кормі байдака сидів простоволосий оцупкуватий чоловік, вправно скеровуючи свого тупоносого човна бурхливим потоком. Пройшовши поріг, підплив до Чигрина, притулився бортом до борту. На широкому, з грубуватими рисами обличчі — неприховане здивування. «Хто, звідки приплив сюди, як зважився на такий ризик?» — питали його строгі, хоча й трохи розгублені очі.
Якийсь час вони мовчки роздивлялися один одного.
— А ти, лихо в кут, відчайдушний, — сказав чоловік, притримуючи веслом байдака. — Хто ж кидається сліпма в таке нуртовиння?
— Чому сліпма? Очі маю, — відповів Чигрин.
— Очі! — хмикнув байдачник. — Тут мало очей, лихо в кут. Знаєш, скільки банькатих на Кодачку сторчма головою пірнали у воду! Добре, хто плавать умів, а то шукай сердешного в кам'яних вирвах.
Було чоловікові років під сорок. У його коротку густу чуприну зрідка впліталися сріблясті ниточки сивини. У відкритому погляді карих очей проглядала мудрість бувалої людини.
— Я тебе раніше не зустрічав тут, — продовжував він. — Невже, лихо в кут, уперше на поріг вигріб?
— Що ж там було вигрібати? — усміхнувся Чигрин. — Тільки пустив човна — само понесло до виру.
— Бачив, як крутонуло на першій лаві, — хитнув головою байдачник. — Думав, каюк тобі, зламаєш карк. Кинувся слідом, щоб порятувати, як шваркнули за спиною оті бляшанки з порохом. Я й забув про них, лихо в кут! За тобою стежив. Удатно правиш човном,— похвалив Андрія і почав розпитувати, яким побитом він опинився тут, біля Кодацького порога.
Чигрин розповів йому, що прибув сюди від Кирила Івановича підривати пороги для вільного проходу суден по Дніпру і розшукує полковника Фалієва.
— Михайла Леонтійовича? — перепитав чоловік, повертаючи байдака до правого берега, на кручі якого виднілися хати й дерев'яна церква з трьома банями. — А його, лихо в кут, у Старому Кодаку немає. З тиждень уже як виїхав і людей багатьох забрав. Ходять балачки, що Потьомкін город звелів йому закладати новий. Десь аж біля гирла Інгулу. Не знаю, правда чи ні. А ти не сумуй, — глянув на мовчазного Чигрина. — Дякуй Кодачку, що зустрівся тут з Мусієм Півтораком. Ми й без тих бляшанок судна проведем з тобою. З порохом, лихо в кут, все одно нічого не виходить. Тільки спини порогам шкрябає. Ото і все.
На березі їх чекав той вихрястий підпарубчак, який застерігав Чигрина від вибухів.
— Синок мій, Левко, — кивнув у його бік Півторак. — Теж привчаю його через пороги ходити. Він перший і угледів твого човна.
— А я спочатку не міг уторопати, чого він гукає, — сказав Андрій. — Догадався, аж коли побачив, як ті люди поспіхом женуть до берега свої плотики, утікають.
— Дурне діло, — махнув рукою Мусій Іванович. — Гибіють на воді з весни й до пізньої осені, по п'ятаку заробляють на день. А камені, лихо в кут, як стриміли, так і стримлять. Xто має кебету, той пройде, а хто не має, хай краще волами їздить.
Жив Півторак у Кам'янці, та вдома, як зізнався Андрієві, рідко бував. Частіше тепер проводив купецькі судна, що йшли з крамом униз, до Херсона, через пороги. Знав усі безпечні проходи серед підводних валунів, умів, як ніхто, управляти судном на розбурханій бистрині Дніпра. Сам не з полохливих, Чигрин був захоплений спокоєм і незворушністю Півторака, який пізнього вечора, коли уже стемніло, вийшов з ним на байдаку рятувати людей з дуба, що вискочив на камінь серед порога.
Щоб дістатися потерпілих, мусили пройти згори усі водокрути й вирви, обминути каміння, що ховалося під водою. Та Мусій Іванович з такою впевненістю вів громіздкого човна, неначе йшли вони удень, вільним, спокійним плесом. Коли зняли з потрощеного суденця чотирьох перестраханих людей, Андрій подумки подякував долі, що звела його з Півтораком. Давно вже не зазнавав такої душевної гордості й самоповаги.
Мусій Іванович теж з цікавістю придивлявся до Чигрина, якому нічого не треба було говорити й показувати двічі. Усе схоплював на льоту. За тиждень знав уже поріг не гірше будь-якого з місцевих лоцманів. Поривався до Ненаситця. Кортіло й з ним помірятися силою. Сказав про свій намір Півтораку.
— А що, лихо в кут, з неділі й підемо, — погодився Мусій Іванович. — Треба ж буде судна проводити, ото й пошепчемося з Дідом, щоб не заплутував їх у своїй бороді.
Лоцман не кидав слів на вітер. Вирушили, як тільки замрів світанок. Сім верст до Сурського порога пройшли без перепочинку. Левко стернував, а у них аж вода скипала під веслами.
Ще виднілися й шуміли позаду обидві спінені лави порога, як уже наростав, посилювався новий клекіт збунтованої води. Мусій Іванович пересів до стерна.
— Чуєш, як хлюпочеться, лихо в кут, ніби там шмаття перуть у ночвах? — кинув Андрієві, спрямовуючи байдака у неширокий прохід між двома гостроверхими каменями. — Згубний поріг. Лоханський. Бурчить, попліскується водичка в ньому, а потім як крутоне, що й світ замакітриться, лихо в кут... Падайте на дно, хлопці! — перебив самого себе. — Зараз почнеться.
Човна шарпонуло, підкинуло. Андрій навіть подумав, що вони вдарилися об камінь. Глянув уперед — і в очах аж зарябіло від чорних, зеленкуватих, крутобоких і ледве помітних з-під води валунів. Найбільший з них ревів, погрозливо тряс кошлатою пінною бородою вже зовсім близько від байдака. Поруч стриміли, кучерявилися білими кудельками інші. Андрій підібрався, напружився, чекаючи страшного, невідворотного удару, та коли зіткнення вже здавалося неминучим, байдака несподівано розвернуло майже впоперек річки і понесло звихреним потоком вздовж високої розбурханої лави.
Коли поминули і цей поріг, Мусій Іванович знову передав стерно Левкові і подивився на Чигрина.
— Признайся, Андрію, — примружив усміхнені очі, — то ж, думав, що тут нам і жаба цицьки дасть?
— Правду сказати, думав, — не став заперечувати Чигрин. — Як вам удалося розвернути човна?
Півторак зачерпнув долонею річкової води, хлюпнув у розпашіле обличчя, крякнув від задоволення.
— А поріг, Андрію, — обернувся до парубка, — все одно, що кінь норовистий. Силою не приборкаєш. Слабину його треба знати. Тоді й не полетиш сторчака. А вже як осідлав, не смикай. Хай несе, тільки підправляй легенько. Ухоркається і піде, як шовковий, лихо в кут.
— Коней мені об'їжджати доводилося, — сказав Чигрин.
— Значить, і тут управишся, лихо в кут, — поклав руку на його круте плече Мусій Іванович. — Запам'ятай, перед отим здоровенним каменем є ще один, під водою, невидимий. Ото він і збиває течію. Треба тільки не проґавити й стерном допомогти човну. Уторопав? — Він утерся рукавом і взявся за весло. — Якщо вже на Лоханському порозі спотикатися, то про Ненаситецький і думати нічого.
І знову, розкинувшись майже на версту вшир, вільно плинув Дніпро до моря. Сонце уже піднялось над обрієм, і вода вигравала, мінилася у його променях різними барвами. Веслуючи, Андрій з цікавістю оглядав дикуваті кручі, голі й порослі деревами острови, що пропливали мимо. Поблизу високого правого берега з води виступала прямовисна скеля. А майже навпроти, серед лугу, височіла інша, така ж стрімка й гостроверха. У грудях Чигрина ніби щось стрепенулося. Пригадав сліпого кобзаря, який співав колись на ярмарку в Новоселиці про два кам'яні стовпи на Дніпрі.
Йшлося у тій його довгій пісні про часи далекі, сиві, коли над безлюдними степами тільки орли шугали, а у височенних травах дикі звірі ховалися. Підійшли до Дніпра тоді, співав кобзар, дві дружини. Одна з них руська, друга — турецька. Стали на берегах річки і почали перегукуватися, погрожувати одна одній. Ніхто не хотів поступатись землею. І тоді вийшов з однієї печери на середину Дніпра у човнику сивобородий дід і гукнув обом дружинам, щоб не сварилися, а помірялись силою: чий воїн далі кине важкого каменя, того дружина й лишається в цьому степу. І ось вийшли на прю, сплив у пам'яті Чигрина високий голос старого, два могутні богатирі. Першим кинув величезний уламок скелі турецький воїн. Летів той камінь, летів та й бовтнув у воду поблизу берега. Тоді розмахнувся руський богатир. Загуло й застугоніло вгорі. Кинулися врозтіч турецькі воїни, бо той камінь, перелетівши Дніпро, прямо на їхні голови падав. Так і лишились руські на цій землі. А камені стримлять і досі. Коли пропливали мимо скель, Чигрин переповів Мусію Івановичу давню кобзареву пісню. Поцікавився, чи знає ту легенду про кам'яні стовпи лоцманський отаман.
— Чув колись, — відповів Півторак, — гарна казочка, лихо в кут. А я тобі іншу розповім. Тільки не казочку, а бувальщину. Хоч і давненько уже те скоїлося, а пам'ятають люди.
— Що пам'ятають? — не втримався Андрій.
— Усе, лихо в кут. І добро, і зло. Нічого не забувається на цьому світі. Бачиш он руду скелю, — вказав очима Мусій Іванович на високий острів, що тулився до правого берега. — На ній колись військовий осавул Короп молодика свого замордував. Кажуть, скеля після того рудою стала.
— Він жив на острові? — поцікавився Чигрин. — Ні, там тільки мартини гніздилися. Сам бачиш, яка крутизна з усіх боків. Отож осавул і задумав перед турецькою війною гроші сховать на ньому. Переплив уночі довбанкою, видряпався нагору і закопав золото й срібло в череп'яному горщику під старою дичкою. Впевнений був, лихо в кут, що ніхто не знає про його схованку. І, можливо, нічого не трапилося б, та вранці наймит-підпарубчак став благати скупара осавула хоч на гривеник збільшити платню. Зовсім обносився, лихо в кут, навіть постоли поморщити ні за що було в хлопця. За харчі тільки й гнув свого хребта на хазяїна. Той і запідозпив молодика. Як тільки стемніло, заманив його на острів, прив'язав до тієї дички і став періщити гарапником. «Ти хотів грошей? — присікувався до нього. — Так бери, ось вони, під тобою, у горщику лежать. Діставай!» І знову полосував безневинного наймита, що той кров'ю землю зросив.
Мусій Іванович аж потемнів лицем, переповідаючи ту бувальщину.
— Невже до смерті закатував? — хриплим від палючого обурення голосом запитав Андрій.
— Не вдалося. Чи завадило йому щось, чи гріха не хотів брать на душу, а тільки лишив розп'ятого на тій деревині. Сподівався, нелюд, що хлопець і сам сконає. А його, лихо в кут, порятували. На третій день. Рибалки, що пристали до острова на ночівлю, — пояснив Чигрину. — Ще дихав, бідолашний, тільки розумом схитнувся, про закопане золото весь чаг белькотів, та його, лихо в кут, скільки не шукали в землі рибалки, ніде не було. Забрав осавул свій скарб.
— І йому так минулося? — гнівно зблиснув очима Андрій.
— Е-е, лихо в кут, на шматки б розірвали катюгу люди, коли взнали про його знущання з наймита, — відповів Півторак. — Утік, як тхір з курятника. Ніби аж до Кременчука, під захист губернатора. І золотце своє прихопив, конєшно ж. А потім, — повернув до Андрія вилицювате обличчя, — війна почалась, не до тієї біди людям стало...
На яких тільки жорнах не терло Андрія Чигрина. Скільки лихого доводилось бачити йому у своєму житті. І все одно не міг звикнути до людської жорстокості. Збурювалася, повставала душа його проти зла, кривди, глуму. Мовби рану болючу роз'ятрив своєю розповіддю про малолітнього наймита Мусій Іванович. Довго ще, поки пливли спокійною водою, не виходила вона з голови в Андрія. Аж на Дзвонецькому порозі, коли байдак, занурюючись у шумовиння й злітаючи догори провою, переносився з однієї падаючої лави на іншу, усі сторонні думки й переживання відлетіли геть. Як і на перших порогах, захопив його шалений герць з водокруттям, небезпечна гра з підступними валунами, що несподівано висовували з води свої зеленкуваті голови перед самісіньким носом у байдака. Дивувався потім: як вони пройшли неушкоджені мимо всіх каменів?
— А пороги, лихо в кут, смільчаків люблять, розступаються перед ними, — сміявся Півторак, показуючи крупні, як гарбузове насіння, зуби. — То вони слабкодухих топлять. Як тільки зашамотався, запанікував, так цурпалки і полетять.
Хоч до Ненаситця вже лишалося рукою подати — якихось п'ять чи шість верст, Мусій Іванович звернув байдака до густого урочища, яке виднілося на правому березі річки. — Зайдемо до Чуприни-мірошника, — пояснив, правуючи стерном, — спочинемо перед Ревучим, бо на тому порозі, лихо в кут, згадаєш і гребочку, і дригалочку, і батька рідного.
За скелястим виступом, що утворював невелику заводь, шуміло, розбризкуючи з лопаток воду, широке млинове колесо. Вони підпливли до замшілого унизу зрубу.
— Пугу-пугу, козак з Лугу, — змовницьки глянувши на Андрія, гукнув Півторак.
Перехняблені двері заскрипіли й почали відчинятися.
— Хто се там фугукає? — з'явилося у їхньому отворі припорошене борошном обличчя з пишними вусами, які майже зовсім затуляли рота. — О, се ти, Фусію. А я почув холос і думаю: що воно за хозак? — слова шелестіли, ворушилися в його кошлатих вусах, як миші в сіні.
— Старієш, Гараську, — усміхнувся Мусій Іванович. — Недочувати став.
— Так хуркотить же всередині.
— Чую, що гуркотить, лихо в кут, — сказав Півторак, простягуючи руку мірошнику. — Своє мелеш чи люди збіжжя везуть?
— Отож-бо й біда, Фусію, — похитав лисуватою головою мірошник, — що ти ханяєш своїм байдаком по річці і не знаєш, що у степу робиться. Де вже те збіжжя в людей? Висівкам раді були б, та й їх катма. На козельцях перебиваються, кору з дубини перетирають на борошно, аби лишень вижити, з голоду не померти. От що.
— Знаю, — посуворішав Мусій Іванович. — Тому й дивуюся, лихо в кут, що жорна крутяться.
— Теж старієш, Фусію, — не лишився в боргу Чуприна, — забув, хто хазяїн сього млина? В полковника Турчанинова амбари тріщать від збіжжя.
— Чого ж він раніше не помолов?
— Ждав, мабуть, щоб грошей сагребти побільше. Весною й душу продадуть са хліб. Та коли узнав, що цариця проїжджатиме берегом мимо Звонця, саметушився, свелів питльованки наробити. Книші пектимуть для неї. А вас житньою затіркою почастувати можу. Небога сварила.
— Не відмовимося, — сказав Півторак, — бо ще, лихо в кут, до Ненаситця пливти збираємося. Хочу показати йому, — кивнув на Андрія, що роздивлявся з Левком млинове колесо, — як перейти поріг. Галери ж доведеться спускати вниз.
— А навіщо спускати їх? — витріщився на нього мірошник. — Цариця ж не попливе далі. Всіх коней у людей он позабирали, щоб везти її з панами до моря. Землю скородити нічим. Самі в борони запрягаються. От що.
Півторак опустився на плаского каменя, що правив за ґанок. Мовчки обвів поглядом заводь, скелю, урочище з дуплистими вербами над водою.
— Скажи, Гараську, — запитав нарешті в мірошника, — ти пам'ятаєш, лихо в кут, як кримчаки отут шастали вовчими зграями, попелища за собою лишали?
— Ще б я не пам'ятав, — нахмурився Чуприна. — Дядька мого посікли, хату спалили. Ми з матір'ю ледве порятувалися. Тиждень у яру переховувалися. А чого се ти питаєш?
— Так, згадалося, — ухильно відповів Півторак. — Ну що ж, пригощай затіркою, бо день біжить — не вженешся.
Підвівшись з-за низенького столика, вкопаного у землю біля млина, Мусій Іванович знову уважно подивився мірошника, що мив над лотком порожнього горщика.
— Чув, лихо в кут, ніби знову османці воювати збираються. Крим одібрати хочуть та й на степ косяться.
— Балачки, мабуть, — ворухнув густим вусом Чуприна. — Прогнали ж їх за море.
— Прогнали по суші, а вони тепер, лихо в кут, водою збираються повернутись. Кораблями своїми потайки аж в лиман заходять. А наші у Херсоні тільки будуються. — Мусій Іванович підійшов до Андрія. — Заморили черв'яка, пора й відчалювати. А галери, — знову обернувсь до мірошника, — ми таки проведемо через пороги, хай собі як хоче цариця. Такі судна, Гараську, в лимані ще й як згодяться, а тут тільки очі мулятимуть, аж поки не зогниють, лихо в кут.
Перед тим як відчалювати, Півторак поклав на прову байдака довге, схоже на бабайку, весло.
— На порозі удвох вестимемо човна, — пояснив Чигрину. — Там одному не впоратися. Ти сядеш до стерна, а я візьму дригалку, — кивнув на переднє весло.
Попрощавшись з мірошником, вони вивели байдака на бистрину і попливли униз до найстрашнішого дніпровського порога. Вже за версту Андрієвого слуху торкнулися якісь звуки, схожі на віддалені грозові перекати.
— Уже забурчав Дід, — кинув через плече Мусій Іванович, прив'язуючи «дригалку» товстим канатом до прови. — Приготуйся, Андрію, і стеж за моїм веслом.
Шум і гуркіт збуреної води посилювалися. Близькість порога Андрій почув і по тугих, струменях за кормою, які розсікало його стерно. Човен стрімко нісся вперед без весел, і вже ніяка сила не змогла б зупинити його перед тією клекітливою стихією, що з ревінням насувалася ближче и ближче.
Ось уже збурунились на крутих валунах нестримні водяні потоки. Зашумувало кучерявою піною обіруч, ніби отара наполоханих овець кинулася назустріч їхньому тупоносому байдаку. І відразу ж здибило його на якійсь норовливій хвилі, хитнуло з боку на бік і понесло в ревучу круговерть з масивним, пощербленим каменем посередині.
— Тримай ліворуч, лихо в кут! — пересилюючи шум і клекіт води, гукнув Півторак. — Ідемо Рваною лавою.
Чигрин на льоту підхоплював уривчасті команди лоцмана — то пускав байдака по бистрині, то спрямовував його в неширокі прогалини між валунами, то розвертав майже впоперек річки. Орудуючи стерном, намагався запам'ятати, як проходити кожен вир, кожну лаву. На Гостренькій човен круто занурювався у шумовиння провою, і скупаний з голови до ніг лоцман піднімав догори «дригалку» неначе щоглу. Лаву Буравлену, біля якої вода кипіла, мов на вогні, обминали звивистим, але безпечнішим проходом. Біля Булгарської Мусій Іванович звелів Чигрнну сушити стерно, щоб не зламати його об кам'яне ложе. Довгополу, Казанцеву, Мокрі Кладі подолали, тримаючись середини шаленого потоку, що промив собі глибокий прохід між округлими валунами. А на Рогатій, яка шипіла й гарчала розлютованим звіром, довелось повертіти і «дригалкою», і стерном, уникаючи зіткнення з небезпечними каменями, які ледь-ледь виднілися з-під води.
Коли підпливли до стрімкої скелі, схожої прямими, широкими уступами на височенний стілець, Мусій Іванович кинув через плече Андрієві з азартним блиском в очах:
— А тепер тримайся, лихо в кут! Скеля Монастирка. За нею почнеться Пекло.
Збуджений лоцман гукнув Чигринові, мабуть, щось підбадьорливе, та його слова потонули у шумі й гуркоті. Човна, мов тріску, крутонуло в шаленому вирі. Якась мить — і його б викинуло на ребристий, неначе вигнутий коромислом рубель, продовгуватий камінь, навколо якого ревла, скручувалась баранцями швидка вода. Андрій наліг на стерно, розсікаючи ним тугі, мов натягнуті канати, струмені, підбив до валуна корму, і байдака знову підхопило нестримним плином. Півторак, не обертаючись, підняв догори великого пальця і знову прикипів до весла обома руками.
Бурхливий, гримучий вир не випускав їх зі свого пекельного коловороту. Та біля його нижньої горловини Мусій Іванович глибоко занурив переднє весло у спінену воду, і байдака (Андрій теж допоміг заглибленим стерном) стрімко винесло на вільний простір Дніпра.
Уже на березі, розтягнувшись горілиць на молодій траві, Чигрин відчув, як струменить у розслаблених м'язах збунтована кров. Давно вже не зазнавав такої втоми, та не гнітила вона його, не лежала на всьому тілі важким тягарем, як вечорами у каменоломні. Був збентежений, гордий, що перейшов головний дніпровський поріг, не спасував і не схибив на його шалених, застрашливих вирах і водоспадах.
Повернулися до Кам'янки наступного дня кіньми. Найняли їх за два гривеники у Миколаївці, глиняні хати якої купчилися на правому березі поблизу Ненаситця. Байдака Мусій Іванович припоручив знайомому рибалці.
— Проведемо судна — заберу, — пообіцяв, сідаючи на! підводу. — А тепер, лихо в кут, ніколи гнати його знову через пороги. В Кам'янці, мабуть, уже виглядають нас.
Їх справді чекали. Тільки не лоцмани, як думав Мусій Іванович, а двоє рослих гвардійців, що прибули парокінним візком з Катеринослава. Запитавши, хто з них лоцманський отаман, звеліли Півтораку негайно ж їхати з ними.
— Під конвоєм, чи як? — запитав він насторожено, оглядаючи високі постаті військових з короткими палашами на поясах.
— Князь велів доставити, — сухо відповів старший.
— Якщо сам князь запрошує, чого ж не поїхати, лихо в кут, — чи то всерйоз, чи то жартома сказав Мусій Іванович. — Везіть.
Його не було два дні. Кам'янські лоцмани, човнярі, з якими Андрій уже встиг перезнайомитися, гадали, навіщо Потьомкін витребував до себе їхнього отамана. Пустили навіть чутку, що його повезли в острог за якусь провину.
Та другого дня під вечір Півторак з'явився в селі.
— А що, могли й зачинить, лихо в кут, — усміхнувся, вислухавши плітку про острог. — Як почули, що не тільки дрібні, а всі судна пройдуть через пороги, — ушнипилися в мене, як у божевільного. Не могли повірити. Один сердитий червонощокий пан навіть підбивав князя усипати мені з півсотні різок і витурити в потилицю, щоб не морочив їм голови.
— А Потьомкін? — запитав Чигрин.
— Буравив мене своїм єдиним оком, супився і мовчав. Теж, мабуть, сумнівався в моїх словах. Але пана того сердитого не послухався, а то, лихо в кут, — крутнув головою Мусій Іванович, — чи й зміг би я тепер сидіти оце на лаві. А коли я сказав, що з усіх галер треба зняти демена, тобто довгі рулі, бо вони тільки чіплятимуться за каміння, й приладнати замість них весла-опачини, які б легко піднімалися й опускалися до води, князь ніби аж подобрішав до мене. Звелів особисто наглядати за роботою. А що мені наглядати, лихо в кут,— сам ставитиму опачини і «дригалки», як на байдаку нашому.
Він подивився на Дніпро, що котив мимо темну, високу воду, і додав з відчутним хвилюванням:
— Такі судна, Андрію, ще не ходили через пороги.
Хоч і кортіло Чигрину попрацювати з лоцманами на галерах, Мусій Іванович не радив йому з'являтися в Катеринославі.
— Краще від гріха подалі, — сказав він, — бо дурні ж, лихо в кут, ще не перевелися. Зачекаєш нас у Кодаку. Поведем з тобою головне судно.

VI

Сегюр чимало незвичайного побачив за час тривалої подорожі на південь. Ще й досі стояли перед очима гігантські вогнища вздовж засніженої дороги, палаючі гори на берегах Дніпра, велетенські натовпи у містах. Та хіба менше пороху і селітри спалювалося на грандіозних феиєрверках у Версалі? Хіба не вражали його безкінечні каре муштрованих прусських солдат, що, мов заведені однією пружиною, карбували крок мимо Фрідріха Другого на широченному берлінському плацу? Не розкіш чисельних балів і навіть не марнотратство російських вельмож у цій мандрівці дивували французького посланника. Добре пам'ятав, з якою пишнотою влаштовувалися на його батьківщині багатоденні лови, у яких брала участь королівська родина. Інакше й не уявляв собі двірського життя, розваг вищого світу, як у Франції, так і в Росії. Дивували, навіть спантеличували Луї-Філіппа загадкові сили, що діяли незалежно від двору, від верховної влади, іноді їм наперекір, змінюючи, рухаючи величезну державу, як оті сотні весел, котрі гнали нещодавно важкі галери повноводним Дніпром уперед.
Царський кортеж рушив з Катеринослава, як і завжди, після сніданку. Сегюр їхав у відкритому ландо удвох з де Лінем слідом за екіпажем Потьомкіна. Четверо вороних прудко бігли накатаною дорогою, праворуч від якої зеленим сувоєм розгортався, туманився вдалині степ.
— Яка рівнина! — висловив захоплення де Лінь, оглядаючи степовий обшир. — Навіть угорський Алфелд не дає такої волі очам. Правильно учинив князь, що знову пересадив нас на коней.
— Але ж в екіпажі ми позбавлені тих зручностей, які мали на судні, — заперечив Сегюр. — Погодьтеся, Шарлю, чотириста миль на колесах — втомливо.
— Ми ж відпочиватимемо, — сказав принц. — Потьомкін хвалився мені, що до Херсона влаштував двадцять п'ять станцій, де нас чекають затишні квартири і десять тисяч свіжих коней. А галери, — пильно подивився на свого супутника, — все одно б не пройшли через дніпровські рифи. Так що не жалкуйте, графе.
— А чого мені жалкувати, — байдуже стенув плечима Сегюр. — Я тільки думаю, що вони робитимуть з тими розкішними суднами? Вісімдесят же галер — цілий флот.
— Що робитимуть? — перепитав де Лінь з саркастичною усмішкою. — Кинуть, розламають або спалять на вогнищах. Хіба не знаєте, в Росії тільки монарх цивілізований, а народ темний і напівдикий.
Сегюр дипломатично змовчав, хоча й не у всьому погоджувався з принцом.
Обідали й відпочивали в маєтку катеринославського губернатора Синельникова. Його двоповерховий дерев'яний палац височів на крутому березі Дніпра, що гуркотів, шумував унизу десятками водоспадів, проривався шалено розвихреними струменями між кам'яних виступів, бився гривастими хвилями об гранітну скелю, яка громадилася над водою. З широкого, обвитого диким виноградом балкона, де пили каву, Сегюр з подивом побачив галеру «Днепр». Судно стояло вище порога, а вдалині мріли інші галери, які йшли в кільватер під вітрилами. Сегюр перевів погляд на Катерину, що сиділа у кріслі перед фігурною балюстрадою і, як здалося йому, із затамованим острахом спостерігала несамовитий шал перепиненої крутими валунами течії. «Невже ця самовпевнена владичиця, — подумав Луї-Філіпп, — має намір вразити нас для власної втіхи ще якимось видовищем?» Граф не знав, що затівається тут, біля гранітних скель на Дніпрі, але був упевнений, що жоден шкіпер ніколи не зважиться повести судно через отой страхітливий кам'яний частокіл.
— Як називається поріг? — не обертаючись, запитала цариця в Синельникова, що стояв поруч з Потьомкіним за вигнутим бильцем її крісла.
— Ненаситець, ваша величність, — почув Сегюр відповідь губернатора. — А ще місцеві лоцмани називають його між собою Дідом або Ревучим.
— Лоцмани, — іронічним тоном повторила Катерина. — Невже й ви хочете запевнити мене, що поріг судохідний?
— На Дніпрі, государине, — втрутився Потьомкін, — і вправні човнярі. Вони...
— Облиште, князю, — перебила його цариця, — ваші лоцмани, човнярі і в очі галер не бачили. Не розумію, як можна серйозно говорити про їхню вправність?
— Але ж вони, государине, провели уже судна через чотири пороги, — нагадав Потьомкін.
Катерина мовчала. Відчужено дивилася на сіру, уступчасту скелю.
— Робіть як знаєте, — нарешті втомлено сказала вона. — Я ж галери не заберу з собою в Тавріду, а тим більше у Петерург. І тут вони без потреби.
— Воля ваша, — схилив голову Потьомкін, і вперше за час знайомства з князем Луї-Філіпп побачив на його обличчі розгубленість. Очевидно, припускав граф, «ясновельможного» теж брали сумніви.
Золоті стрілки кишенькового годинника Сегюра показували на четверту, коли флагманська галера «Днепр» знялася з якорів і тихо, з зарифленими вітрилами, підійшла до порога. На ній було всього два чоловіка. Один стояв у прові, тримаючи за руків'я довге, націлене уперед, мов таран, весло, постать другого виднілася біля стерна, що ніби гострим ножем розсікало за кормою галери темну воду.
На балконі губернаторського палацу запала тиша. Імператриця, придворні, іноземні посли уп'ялися очима в судно, що стрімко мчало на гримучу, спінену гряду підводних каменів. Згори Сегюру добре видно було, як його підхопило пришвидшеною, збуреною течією і понесло, розгойдуючи, заплутаним водяним лабіринтом. У якісь моменти здавалося, що довгій галері не вивернутися, не обминути тупореброго каменя, що перегороджував бистрінь. Затамувавши подих, Луї-Філіпп, здавалося, навіть чув, як тріщать, ламаються від страшного удару суднові шпангоути, як лопаються товсті просмолені дошки, дзвенить розбите скло павільйонних вікон. Та збігала секунда, друга, а галера неслась уперед, невідомо як поминувши небезпечний риф. На крутому водоспаді судно різко пішло униз, пірнувши гострим носом у розбурханий вир. Тільки фонтани спіненої води здіймались на тому місці, де щойно виднілась піднесена догори корма галери.
— Ну що, Григорію Олександровичу, фініта ля комедія? — із зловтішно-торжествуючим виглядом обернулася до Потьомкіна Катерина.
Сегюр бачив, як зблідло й витягнулося обличчя «ясновельможного», як знітився губернатор, не чекаючи, мабуть, такої раптової загибелі головного судна.
— Мене... Запевняли... Тутешні провідники самі взялися... Наполягали навіть... Казали, що ходили уже, і не раз, через поріг, — краєм вуха чув Луї-Філіпп виправдовування Потьомкіна, пригадуючи недавню розмову з де Лінем. «Невже правий був Шарль?» — тільки і встиг подумати граф, бо здивовані вигуки, несподіване пожвавлення на балконі знову привернули його увагу до страшного, вируючого порога.
Підійшовши до парапету, Сегюр настільки був уражений побаченим, що прийняв навіть його за міраж. З-за гранітної скелі на спокійне річище Дніпра випливала неушкоджена галера. З її гребної палуби за борт ще стікала вода, але загрозливі камені, клекітливі вирви і гримучі водоспади уже лишилися за кормою.
Сегюр дивився на судно, що мовби виринуло з безодні, на двох провідників-лоцманів у мокрому після тієї купелі одязі, і не міг зарадити власним почуттям. Як і тоді, коли побував на гребній палубі «Сейму». Розумів, що це був не просто зухвалий виклик сліпій стихії двох відчайдушних людей. Луї-Філіпп не міг не помітити, як уміло і впевнено управляли вони громіздкою галерою. І все ж таки не відчував у своїй душі полегшення від того, що судно вціліло, не потонуло, розтрощене, у глибокому вирі.
Коли ж уранці за кавою Храповицький сказав, що всі вісімдесят галер благополучно пройшли найнебезпечніший поріг, не стачило духу вислуховувати подробиці. Пославшись на нічне безсоння і легку недугу, граф повернувся до своєї кімнати в губернаторському палаці і пробув у ній до самого від'їзду.
Чотириста верст промайнули для Сегюра майже непомітно. Генерал-губернатор Новоросії не втомлював імператрицю довгими переїздами. Як тільки сонце підбивалося до зеніту і степові тюльпани стулювали від жари свої пелюстки, царський кортеж зупинявся у гарному, схожому на оазис місці, з просторими, багато вмебльованими будинками, тінистим садом, озером чи ставком, де охочі могли навіть розважитися рибною ловлею. Після відпочинку в їхні екіпажі впрягалися свіжі, гарячі коні, і південний степ знову розгортав перед очима свої безкінечні полотнища.
Херсон перевершив будь-яке уявлення Сегюра. Він чомусь гадав, що й тут побачить лише купи цегли, піску, вапна, канави під фундаменти, у кращому разі — палац для імператриці та кілька приміщень для її почту. А екіпажі, поминувши масивну фортечну браму, в'їхали у добре забудоване місто європейського зразка. У гавані на суднових щоглах розвівалися грецькі, французькі, неаполітанські прапори. У купецьких лавках чулася різноомовна говірка.
Одягнувшись простіше, аби не привертати до себе увагу, Луї-Філіпп з цікавістю оглядав місто. Воно займало невелику територію, і граф устиг засвітла обійти майже всі вулиці, площу, роздивитися величезну будівлю арсеналу з масивною колонадою, елінги, на яких громадилися вже готові до спуску на воду військові кораблі, і навіть прослухати проповідь у багато оздобленому соборі.
Луї-Філіпп уже збирався покидати його пишний, осяяний нитями чертог, як відчув на собі чийсь пильний погляд. Не в змозі побороти його притягальної сили, граф скосив очі в той бік. Біля решітчатого вікна серед молільників стояв (Сегюр ніяк не міг помилитися) барон Сен-Жозеф, невеликий маєток якого розташувався поруч з його родовим замком на Сені. Останній раз вони бачилися років три тому в Парижі, незадовго до від'їзду Сегюра в Росію, і хто б міг подумати, що наступна зустріч відбудеться за тисячі миль від Франції, у місті, про яке мало хто й знав на їхній батьківщині.
— Як я вчасно зустрів вас, графе! — замість привітання вигукнув барон, опинившись поряд з Сегюром на церковній паперті. — А міг би ж і не зайти в собор.
— Чи не прийняв пан Антуан православну віру? — тиснучи міцну руку барона, запитав Сегюр.
— А навіщо? — не вловив той іронії. — Півчих можна слухати і католику. Знаєте, графе, які тут є голоси! Могли б прикрасити навіть Гранд-Опера.
— Ви приїхали в Росію, щоб відбирати співаків? — усміхнувся Луї-Філіпп.
— Що ви! — з жаром заперечив барон. — Спів — моя давня слабість. Не більше. А займаюсь я тут негоцією. Заснував свій торговий дім. За згодою самого генерал-губернатора, — наголосив він. — І не буду хвалитися, графе, торгівлю ми повели краще від англійських негоціантів. Щотижня сюди прибували купецькі судна з Марселя. А скільки російських, українських товарів відправлено вже до Франції!
— Ваші дії заслуговують похвали, — стримано сказав Сегюр, силкуючись узяти до тями, чому, щойно зустрівшись, енергійний барон так докладно почав розповідати йому про свої торговельні успіхи?
— Звичайно, графе, — підхопив Сен-Жозеф. — А мені тим часом усе важче й важче стає домовлятися з тутешніми властями.
— Чому? — здивувався Луї-Філіпп.
— Дорікають нам, що деякі торгові судна з Марселя нібито заходять в Очаків. Але можу запевнити, мої купці ніколи не порушували угоди.
— Скажіть про це генерал-губернатору, — порадив Сегюр, пам'ятаючи неприємну розмову з ним про французьких інженерів-фортифікаторів, перевдягнених у купецьку одежу.
— До нього тепер не доступишся, — зітхнув барон. — Я письмово виклав свої претензії, тільки ж хіба князю є коли їх читати? — На його обличчі з'явилася вибачлива усмішка. — Зважуся попросити вас, графе, замовте Потьомкіну добре слово за мій торговий дім.
Сегюр пообіцяв поговорити з князем, та в Херсоні його важко було спіймати. Побачився а ним аж на третій день на мальовничій дачі графа Безбородька у слободі Білозерці. Потьомкін перший підійшов до французького посланника.
— Сегюр-ефенді! Чому такий заклопотаний? — запитав.
— Хочу звернутися до вас, князю, — почав Луї-Філіпп.
— Ніяких ділових розмов, любий графе! — категорично попередив Потьомкін, беручи Сегюра під лікоть.— Пора ж і відпочити після трудів праведних. Погляньте, яке гарне місце вибрав для своєї дачі Олександр Андрійович, — зупинив він погляд на молочно-білому озері, що півколом оминало тінистий сад з літнім палацом і високими ажурними альтанками.
— Затишний куточок, — погодився Сегюр.
— А що ви скажете про Херсон? — несподівано запитав князь. — Сподіваюсь, устигли побачити місто?
— Устиг, — кивнув головою Луї-Філіпп.
Швидка забудова Херсона, добротність і архітектурна досконалість багатьох громадських будівель, адміралтейство, верф не могли не викликати подиву і навіть захоплення. Та в душі Сегюра брали гору інші почуття. Французький посланник ніяк не міг змиритися з побаченим, повірити в нього.
— Фортеця справляє враження, — сказав він, — але ж у гавані немає набережної. Не збудовано жодного пакгауза для товарів. Їх вивантажують з суден прямо на берег.
— Не біда, — енергійно заперечив Потьомкін. — Херсону ще ж немає й дев'яти років. Приїдемо з вами, графе, сюди наступного разу — побачите і набережну, і пакгаузи, і магазини.
— А чи варто старатися? — правив своєї граф. Ядуча заздрість не давала спокою. — Місце ж не зовсім вдале. Болота поруч.
— Тільки й усього? Висушимо, — парирував князь.
— І вас не турбує, що пропаде очерет, з якого тут роблять дахи у селах? — знайшов нову зачіпку Луї-Філіпп.
— Очерет? Ви сказали, пропаде очерет?! Ха-ха-ха! — привертаючи увагу придворних, котрі прогулювалися садом, голосно розреготався Потьомкін. — Жаль, що мені не вдалося умовити государиню провезти усіх вас галерами до Херсона. Тоді б ви, любий графе, побачили очерет, а не жалюгідні кущики на болоті. На Дніпрі такі плавні, що заблукаєте.
Він продовжував сміятися, і Сегюр, прагнучи з досади хоч чимось дозолити незворушному генерал-губернатору, гарячково видобував з пам'яті бодай незначні вади нового міста, помічені ним під час тієї прогулянки. Згадав! Камелі — дві плоскодонні барки, з'єднані між собою товстими канатами, які заводили у гавані під днище великого судна, щоб провести його у лиман. То був серйозний козир. Нарешті, тішив себе надією граф, він зможе загнати самовпевненого князя у глухий кут. Хай спробує вивернутися.
— Будувати порт у мілководному гирлі, — надав своєму тону якомога більшої ущипливості, — все одно, що кидати, як кажуть у вас, в Росії, гроші на вітер.
— Чому ж на вітер? — без найменших ознак розгубленості чи зніяковіння відповів Потьомкін. — Херсон — насамперед фортеця, місто, ну і перша верф, звичайно. А порт для великих суден ми збудуємо за тридцять верст нижче, у бухті Глибокій. Вже й асигнування маємо, — ляснув долонею по кишені фельдмаршальського мундира, ніби там справді лежали гроші на будівництво нового порту. — І це ще не все, графе, — подивився з гордим виглядом на Луї-Філіппа. — Тут недалеко є гирло ще двох річок. Будь-які судна можуть вільно заходити в нього. Там і закладемо справжню верф. Для флоту Чорноморського. Вашим друзям на радість, дорогий Сегюр-ефенді. Усе! Винюсь, графе! Ні слова більше про діло! — обірвав сам себе, побачивши засмучене обличчя французького посланника. — Нас, мабуть, уже розшукують.
Затівати розмову з князем про комерційні негаразди свого співвітчизника у Сегюра не було вже ні настрою, ні бажання. Розумів, що поводив себе не зовсім чемно. Та ніяк не міг приборкати, заглушити у собі живуче почуття вищості над усім, з чим зустрічався тут, у незбагненній Росії.
Наступного дня, відчуваючи докори совісті за власну нетактовність, сам завітав до Потьомкіна, з яким не хотів псувати добрих стосунків. Князь зустрів його у невеликому, але зі смаком упорядженому херсонському палаці радо, усадив на м'який шкіряний диван і навіть запропонував кальян — подарунок знатних кримських татар.
Сегюр відмовився. Не терпів тютюнового диму, навіть пропущеного крізь воду. Коротко сказав про мету візиту.
— Сен-Жозеф... Сен-Жозеф... — наморщив лоба Потьомкін. — Щось пам'ятаю.
— Повинні б, — усміхнувся Луї-Філіпп, — заснував торговий дім під вашим покровительством.
— Згадав! — вигукнув князь. — Любить слухати кліросні хори. У соборі й зустрівся з ним. Гарний комерсант.
«Он, виявляється, звідки в барона «давня слабість» до співу, — догадався Сегюр. — Спритна бестія цей пан Антуан. Вивідав про небайдужість генерал-губернатора до церковних відправ і скористався тим у власних цілях».
— Він, здається, щось написав на моє ім'я, — продовжував Потьомкін, — та самі ж бачили, скільки у мене клопотів.
Князь звелів денщику гукнути Попова, і за кілька хвилин управитель канцелярії вже був у його кабінеті з товстим зошитом у руці. Потьомкін погортав його, ковзнув оком по густо списаних сторінках і простягнув Сегюру.
— Зробіть ласку, батечку, прочитайте, на що скаржиться барон Сен-Жозеф, — попросив з підкресленою ввічливістю. — Я краще на слух сприймаю французьку мову.
Луї-Філіпп узяв зошита й почав читати. Барон не тільки висловлював невдоволення раптовим згортанням торгівлі, а й радив, як усунути перешкоди, пожвавити комерційні справи. Сторінки його зошита рясніли багатьма цифрами, розрахунками. Сегюр був переконаний, що князь уважно слухає, вникає у їхній смисл. Та, відірвавши якоїсь миті очі під написаного, на превеликий подив побачив, що той заклопотано переглядає папери, розкладеш на письмовому столі Поповим. Стримуючи обурення, граф перервав читання.
— Дуже прошу вас, батечку, — підвів голову Потьомкін, — продовжуйте, я усе чую.
Але не встиг Луї-Філіпп закінчити й сторінку, як до кабінету ввалився огрядний піп, і князь повів з ним жваву рочмову. Зачеплений за живе, граф умовк на півслові.
— Уже закінчили? Так швидко? — повернув до нього здивоване обличчя Потьомкін.
— Ви ж не слухаєте, князю, — намагаючись бути спокійним, холодно відповів Сегюр.
— Даруйте великодушно, — приклав господар руку до грудей, — що дав вам привід так подумати, — він швидко випроводив попа і опустився поруч на диван.
Ти й цього разу не всидів довго. Слуга сказав, що прийшов кравець. Луї-Філіпп сподівався, що Потьомкін не стане відволікатися у такій дрібниці — як-не-як приймав посланника Версальського двору. Але князь негайно ж підхопився назустріч високому, мов жердина, кравцю.
— Зовсім обносився, — винувато розвів руками. — Надіти нічого. Та ви не зважайте, — благально подивився на спантеличеного графа, — у мене добрий слух.
За інших обставин Сегюр ніколи б не дозволив так принижувати свою честь. Але інтереси французького торгового дому і відчуття власної провини за не зовсім тактовне поводження з князем напередодні змусили його дочитати записку барона до кінця.
Повертаючись до своєї квартири, граф був переконаний, що змарнував час, що Потьомкін свідомо позбиткувався з нього, відплативши у такий спосіб за вчорашню відвертість. Щоб не принизити реноме королівського посланника, Сегюр твердо вирішив звернутися при нагоді у справі барона до самої імператриці. І дякував долі потім, що такої нагоди не випало.
' Перед від'їздом з Херсона Єврар доповів, що його хоче бачити барон Сен-Жозеф. Сегюр посмутнів. Нічим було йому порадувати ображеного негоціанта. Чекав, що той повторить своє прохання, можливо, висловить нові претензії, а барон увійшов з сяючим обличчям і словами вдячності за сприяння в роботі його торгового дому. Збиваючись від радісної схвильованності, розповів графу, що Потьомкін власноручно відповів на його записку, погодившись з усіма доводами.
— Більше того, — збуджено продовжував барон, — врахував усі мої прохання, і торгові діла уже пішли вгору!
Розгублений, ошелешений, граф ніби крізь сон чув, що росіяни замовили великі партії французьких товарів, а судна з Марселя, які довгий час простоювали в гавані, завантажуються місцевим крамом.
— Дуже радий, що застав вас у Херсоні! — тряс, прощаючись, руку Сегюра щасливий негоціант. — Тепер щодня молитимуся пречистій мадонні, а в тутешньому соборі поставлю свічки усім православним святим за ваші успіхи.
«Як добре, що я не спалахнув тоді, стримався, — подумав Луї-Філіпп, провівши несподіваного гостя, — а то недовго було й осоромитися в очах хитрющого «ясновельможного».
Та зустріч із Сен-Жозефом сталась пізніше. А відразу ж після свого «невдалого» візиту до Потьомкіна Сегюр, звичайно ж, не міг знати справжніх його намірів. Тому на урочистій церемонії спуску новозбудованих кораблів тримався з ним підкреслено прохолодно.
Спуск було обставлено з усією пишнотою і блиском.
— Хочу вам, графе, — з притиском сказала Катерина своєму віденському гостю, йдучи з ним широким хідником зеленого сукна, що тягнувся від палацу до верфі, — eine Uberraschung bereitung*.
Імператор ввічливо промовчав. Від цариці можна було чекати будь-яких Uberraschungen.
Вони йшли в супроводі численної свити: Катерина — у просторому сірому халаті, що маскував її крихкотілу постать, Йосиф — у чорному фраці, з жовтим хворобливим обличчям, а навкруги буяла весна, яскраво світило сонце, квітували молоді херсонські сади, грайливо поблискував Дніпро, туманилися вербові зарості на його лівому березі. А попереду, піднесені над стапелями, мовби зависли в повітрі могутні вітрильники.
Першим, горнучи широкою кормою шумливий вал, зійшов на воду лінійний тридечний корабель на сто двадцять гармат. Коли вляглося вирування піднятих хвиль і корабель розвернуло бортом до берега, над його вигнутим, мов тугий лук, форштевнем-хвилерізом золотом зблискували слова «Йосиф Другий».
Імператор подякував Катерині за такий приємний сюрприз.
— А ви знаєте, графе, — лукаво примружилася вона, — я повеліла назвати корабель вашим ім'ям не без таємного наміру. Якщо турки нападуть, ви хоч-не-хоч воюватимете на нашому боці.
— Государине, — з погордою відповів Йосиф, — як союзник і вірний слуга, я завжди до ваших послуг. Тільки, думаю, Османська імперія не осмілиться тепер воювати з Росією.
— О-о-о, погано ви знаєте султана і великого візира, — заперечила Катерина. — Осмілилися ж учора зухвало увійти своїми кораблями й фрегатами у лиман, позбавивши нас можливості побувати в Кінбурні.
— Півострів — територія Росії,— скинув бровами імператор,— і відвідання фортеці...
— Я не можу запрошувати такого високого гостя, — не дала йому закінчити цариця, — лицезріти військові парусники Гасана-паші. Післязавтра відправляємося в Тавріду. Хай Григорій Олександрович, — обернулася до Потьомкіна, що йшов слідом, — краще покаже нам в Севастополі російський флот.
А під гуркіт артилерійського салюту і дружний стукіт сокир майстрових, які обрубували дубові затримники, на воду вже сходили лінійний корабель «Владимир» і фрегат «Александр».

*Зробити сюрприз (нім.)

VII

Він ждав цього моменту з самого ранку, коли їхні судна знялися з останньої якірної стоянки перед Херсоном.Після Кичкасу й Хортиці Дніпро тік привільніше. Його правий берег понижчав, і розлогий степ проглядався на добрий десяток верст. А зліва колихалися, шелестіли безкінечні плавні, і в їхній монотонний шум уплітався плескіт води під галерними веслами.
Бондаренко гріб тепер удвох з Лукою — суворим мовчуном, слабосилий напарник якого лишився на «Сеймі». Їх та ще кількох найміцніших перевели на «Десну», де бракувало веслярів. Ще в Кодаку, перед порогами, з верхньої палуби галери зняли громіздкі павільйони, вигадливі башточки, і довге, обтічне судно мовби вилущилося з важкої, неоковирної шкаралупи, набрало швидкості, легко скорялося керму і веслам.
До Херсона підходили опівдні. Вже добре виднілися спущені на воду кораблі, гострий шпиль Адміралтейства, якась білокам'яна будівля, і Петро, роздивляючись з палуби місто (йшли під парусами), відчував у грудях незвідане хвилювання. Закінчувалися його довгі й нелегкі мандри. Лишалося відшукати Андрія, а вдвох вони здолають будь-яке лихо. Петро був упевнений, що тут, у Херсоні, обов'язково дізнається про товариша, якщо, звичайно, він обертається у цих краях. В усякому разі, не хотів утрачати віри. Тому й ждав з хвилюванням берега, твердої землі під ногами.
Місто справило найбільше враження своєю багатолюдністю, діловою руханиною. У гавані спритні матроси пиряли по довгих трапах на купецькі судна важелезні тюки і тугі мішки з зерном. Біля верфі на змащеній глеєм і щільно утрамбованій землі голі по пояс майстрові обтесували гострими сокирами, підправляли рубанками, фугували довгі, бурштиново-жовті соснини. Три готових уже щогли зводили талями на фрегаті, що стояв на якорях поблизу берега. Над тихою водою лунали гуртові команди: «Пі-і-і-шла! І-і-ще! І-і-ще раз!» З гуркором котилися бруківкою чотириволові хури. На кожній випиналися вороновані туші чавунних гарматних стволів. У гавані хури зупинялися, і гармати перекочували похилими дошками на шаланди, які зразу ж відпливали до новозбудованих кораблів.
Чимало люду вешталося біля торгових рядів. У проходах між крамничками снували рознощики гарячих плачинд, в'яленої дніпровської тарані. Смагляві греки навперебій закликали до своїх рундучків, біля яких ніс лоскотали гострі запахи прянощів.
— Ну, цого прохос мимо? Цого товар не мацай? — вигулькнувши з-за прилавка, торкнув Петра за плече жвавий крамар з акуратно підстриженою смоляною борідкою. Він оббіг меткими очима постать парубка і поцокав язиком. — Ай-ай! Такі богатір, а цоботі страм. Як мозна? — Він знову шаснув до прилавка — і вже в руках лиснів, звивався, немов живий, шматок м'якої, добре вичиненої шкіри. Петро глянув на товар. «З такого хрому славні б чоботи вийшли, — подумав, милуючись дубленою шкірою, — та тільки не для мене».
— Бері, поки є, — не відставав крамар. — Тепер Сурміліді не скоро попливе в Греція, турка Гасан у лимані. Ай-ай, як ніхолосо, — поцокав язиком, — турка грабувать товар буде.
— Ну чого ви так перелякалися того Гасана? — втрутився у розмову літній сивовусий чоловік у короткому поношеному камзолі військового крою, що роздивлявся на прилавку блискучі скляні коралі. — Хіба страшний вовк, коли його застукають у кошарі? Якщо і втече, то з обідраним боком.
— Холосо говоліс, — покивав головою грек, продовжуючи розминати у руках шкіру, — а як нам пройті мімо турка у море, як провезті товар?
— Як, як! — ніби аж розсердився чоловік. — Судном. Кіибурнські гармати для чого? Хай османці краще на них оглядаються, щоб самих не поскубли. Почому? — підняв на розчепірених пальцях разок коралів.
Поки вони торгувалися, Петро, не гаючись, одійшов подалі, бо не мав ні грошей на такий товар, ні шевця знайомого, щоб узяв за роботу по-божому. Та й старі чоботи ще сяк-так трималися. Зносить, подумав собі, тоді й клопотатиметься про нові. А поки що роздивлявся місто, гострив зір, чи не промайне де знайома постать.
Вже повертаючись на галеру, почув за спиною глухий, монотонний тупіт і брязкіт заліза. Обернувся і закляк вражений. Мимо вели скутих попарно ланцюгами колодників. Було їх у розтягнутій, нескладній колоні чоловік триста. Одні йшли прямо, ступали твердо, інші ледве волочили ноги. На багатьох виснажених обличчях відбивались страждання, та жодного слова чи глухого стогону не зірвалося з перекошених вуст.
Бондаренко дивився услід мовчазній колоні, що, збиваючи рудий пил, посувалася до форштадта, і думав, як складеться його власна доля у цьому білому, осяяному південним сонцем місті. Далі вже нікуди було йти. Хіба що до Кінбурна, на саму косу. Але перед тим мусив, як радив йому старий боцман Гнат Перейма, кинути якір, зачепитися за твердий грунт.
Не знав Петро, що доля його уже визначилася і якір ще не скоро опуститься на дно...

Наступного ранку їх вишикували на верхній палубі, і молодий офіцер, якось дивно, незвично для слуху вимовляючи слова і енергійно змахуючи після кожного трикутним капелюхом, якого тримав у руці, повідомив, що він, мічман Ломбардо, призначений командиром «Десни», і вони тепер уже не волонтери, а матроси російського флоту. Ця новина була настільки раптовою, несподіваною, що не всі веслярі збагнули у першу мить своє становище. Та коли запальний мічман сказав, що галеру буде озброєно і вони вчитимуться відбивати можливі напади турецьких кораблів, які почали хазяйнувати в лимані, обличчя багатьох посуворішали. Бондаренко теж розумів, що з цього дня настає крутий поворот у його житті, та власне, рекрутування в матроси сприйняв спокійно. і почуте у місті про турецькі шебеки, що розбійницьки нападали на торгові судна у морі, і сказане мічманом сповнювало його душу обуренням. Був переконаний, що і Чигрин, якщо випаде воювати з османцями, неодмінно з'явиться тут. Не могла змінитися його вдача.
Галеру завели у широкий затон біля верфі, і почалися аврали. Днище і борти судна зміцнювали кільсонами — подовжніми брусами, лагодили рангоут — щогли, реї, гафелі, з допомогою яких ставились паруси; такелаж, весла. Каноніри підважували на борт чавунні гармати. Час летів швидко, хоча боцманська дудка й піднімала матросів удосвіта, а грала відбій, коли жовто-рожеве, як грецька помаранча, сонце пірнало кудись за лиманські плавні.
Рвучкий, жвавий мічман (матроси вже знали, що родом Джуліо Ломбардо з далекого острова Мальта) прискіпливо стежив за всією роботою, нерідко й сам, скинувши мундир, брався за сокиру чи молоток, натягував разом з усіма міцні конопляні ванти.
Коли оновлене судно набрало строгих обрисів корабля, вийшли у гирло Дніпра, до лиману. Бондаренко вперше у своєму житті побачив такий водяний простір. Правий берег виднівся за кілька верст червоно-бурою смугою глиняних круч, а лівий, піщаний, зовсім губився в тумані. Та милувався зелено-блакитною широчінню лиману недовго. Невгамовний Ломбардо звелів якомога швидше гребти до невеличкого, порослого зеленим очеретом острівця, що виднівся попереду. Вода аж кипіла під веслами, галера неслася вперед, мов пущена з тугого лука стріла. Та коли до острівка лишалося якихось сажнів п'ятдесят і, здавалося, вже ніяка сила не могла відвернути вбік стрімкий корабель, стерновий, перехопивши рішучий жест Ломбардо, різко поклав руля на правий борт. Здригнувшись усім корпусом, як раптово осаджений норовистий кінь, галера описала широку піняву дугу і лягла на зворотний курс.
Хоча й лоскотав іноді скроні гарячий піт, Петро не відчував тієї давкої втоми, коли вимахував безперестану довгим веслом на Дніпрі. Не громіздке, перевантажене судно, а легкий, маневрений корабель вели тепер вони по воді.
Джуліо Ломбардо не міг приховати щирого захоплення проворністю й кмітливістю матросів. Коли через тиждень повернулися в Херсон, на весь день відпустив у місто.
Бондаренко цього разу не затримувався ні в гавані, ні біля торгових рядів. Ноги самі вели його до форштадта. Заглиблений у власні думки, спочатку навіть не збагнув, що кличуть саме його. Та коли жіночий голос удруге з розпачем повторив: «Петро?!» — мовби наштовхнувся на якусь невидиму перепону. З сумнівом (чи не примарилось?) звернув погляд на той голос. За кілька кроків, під земляним палом — мовби гаряча хвиля пахнула йому в лице — стояла... Ярина. Петро впізнавав і не впізнавав дівчину. Була така ж юна, струнка, з пишною косою на спині. І все ж таки якісь невловимі зміни сталися у її зовнішності. Не міг не помітити смутку в очах Ярини, строгішого, дорослішого виразу її обличчя.
— Петре! Петрику! Це ж ти! Значить, я не помилилася! — подалась вона до Бондаренка, що так і не міг зрушити і місця.
Якийсь час вони дивилися один на одного.
— А де ж Андрій? — нарешті запитала вона.
— Андрій? — ніби прийшов до пам'яті Бондаренко. — Я сам його розшукую.
— Чому... розшукуєш? — здивовано подивилася на нього дівчина. — Хіба ви не разом?
— Як бачиш, — розвів руками Петро.
— Нічого не розумію. Ти щось від мене приховуєш? — у голосі Ярини забриніла тривога.
Бондаренко узяв дівчину за руку.
— Заспокойся, Ярино. Андрій себе в обиду не дасть, навіть якщо потрапить у скруту. Ти ж його знаєш.
Та його слова ще дужче розхвилювали Ярину.
— У яку скруту, Петрику? Чого мовчиш? — насторожено дивилася йому у вічі.
— Я... просто так сказав, — зрозумів Бондаренко свою помилку. — Ми давно не бачилися, — ніби виправдувався він, — і тепер, опинившись в Херсоні, я приглядаюся до кожного майстрового. Навіть хотів навідатись до колодників. Хоча...
— Андрія серед них немає, — твердо сказала Ярина.
— Ну от і добре, — зрадів Петро. І враз осікся. — А ти звідки знаєш?
— Знаю, Петрику, — потупила сумний погляд дівчина. — Батько мій тут... на каторжних роботах.
Бондаренко аж сторопів. Її батько, небалакучий, добрий стайничий — і раптом тут, серед колодників, скутий ланцюгом? Важко було повірити. Може, він щось не второпав?
— Батько твій? — перепитав, упевнений, що не так зрозумів дівчину. — А за віщо його?
І Ярина розповіла, хвилюючись, про його і свою біду. Її батьки служили ще у старого пана — Максіана Шидловського. Ярина, хоч була маленька, запам'ятала його важкий погляд і крихке, з обвислими щоками обличчя. Батько працював тоді простим конюхом і катав її іноді, коли не бачив пан, на ресорних дрожках. Найщасливіший спогад: літо, скошений луг, надвечір'я — і вона аж на самій маківці вивершеної запашним сіном гарби. Десь унизу тупотять коні, поскрипують колеса, і батько, закинувши догори засмагле, чорновусе обличчя, гукає весело: «Ну, як там на небі, Яринко?» Мати сплескувала руками, побачивши її на тій горі. «Занапастиш доньку, — дорікала батькові. — Не доведи господи, упаде ». А він тільки сміявся, підставляючи драбину й чекаючи унизу, щоб підхопити її на свої дужі руки. Вона не пам'ятає, щоб батьки коли-небудь сварилися. Хоч їй уже минав восьмий рік, а вони все ще поводилися, як наречеш. Найменша розлука засмучувала обох. Мати знала силу-силенну пісень і вечорами наспівувала їх стиха. І хоч як, бувало, втомлювався батько за день у роботі, а все одно просив її ще й ще співати.
Чи думали вони тоді про біду? Хто ж у молоді роки забиває собі таким голову... А вона звалилася неждано-негадано. Петро відчував, як важко говорити про те Ярині. Та дівчина оволоділа собою. Розповіла, як узимку, після хрещення, коли тріщали люті морози, набивали в економії новий льодовник. Чоловіки возили підводами кригу з озер, а жінок старий Шидловський змусив укладати її в глибокій, холодній ямі. Матері, хоч вона й слабувала, теж звелів працювати в льодовнику. Мусила йти, носити в ямі холодні важкі крижини. І того ж вечора злягла. Хворіла тяжко. А весною її не стало.
Смерть молодої дружини приголомшила Корнія Сову. Ходив сам не свій, забував про їжу, вночі підхоплювався і біг кудись. Ярина потерпала, аби не скоїв якоїсь біди. Чула, як, скрегочучи зубами уві сні, повторював прізвище старого пана. Може б, і поквитався з ним за дружину, та Максіан Шидловський завчасно виїхав з економії, лишивши за себе прикажчика. А згодом дійшла чутка, що й сам сконав у старому маєтку під Полтавою.
Молодий пан повівся з Корнієм Совою так, мовби нічого й не трапилося. Чи хотів загладити провину батька, чи мав якийсь інший намір, але відразу ж поставив його стайничим. Хоч тому, здавалося, все одно було, чим займатися в економії. Ніби згас недавній вогонь у його душі. Ходив мовчазний, суворий. І тільки наодинці з донькою оживали його посмутнілі очі. Усю ласку, усе тепло, яке не вичахло в ньому, віддавав Ярині. Заради неї й жив, Гамуючи у собі палючий гнів помсти.
Вона ж розуміла все і по-своєму оберігала батька, намагалася розвіяти його невеселі думки. Та хіба угадаєш, звідки може нагрянути нова біда? А вона й не забарилася. Після їхньої втечі з економії Ярина частіше й частіше стала помічати на собі липкі погляди Рафаїла Шидловського. Одного разу поміщик закликав її до своїх покоїв і, причинивши двері, спробував обняти дівчину. Вона різко відштовхнула його пещені руки і прожогом вискочила надвір. Батькові нічого не сказала. Боялась за нього. Думала, Шидловський після того відчепиться, облишить її. Де тамі Ще дужче нахабнів. Спокою вже не давав дівчині. Якось увечері, коли Ярина, знявши суху білизну, проходила мимо панського будинку, заступив їй дорогу. Дівчина скрикнула від несподіванки. І тієї ж миті нагодився батько. Чи й справді був десь поблизу, чи, може, й сам уже помічав недобре і не спускав з Ярини очей, а тільки налетів на молодого пана чорним круком, і покотилися вони удвох по траві.
Велігура з молодиками порятував свого поміщика від смерті. Корнія Сову вкинули до льоху, а вранці начепили «заліза» й, побитого, закривавленого, повели аж сюди, на каторжні роботи.
— Як же після такого я могла залишатися в економії? — сказала Ярина, закінчуючи свою сумну розповідь. — Пішла по етапу з батьком. І не шкодую. Тут, у форштадті, знайшла собі діло — перу, лагоджу одяг майстровим, маю притулок у добрих людей, та й з батьком, хоч рідко, а бачуся. А ти ж як, Петрику? — знову подивилася йому в очі. — Давно розшукуєш Андрія?
— Давно, — тихо відповів Бондаренко. — Тепер будемо шукати удвох.


РОЗДІЛ V
Перо морського орла

Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля...

Тарас Шевченко. Тарасова ніч.
І

Він запитав, чи можна скористатися власним екіпажем, чи його поведуть з Буюк-Дере пішки. Начальник конвою, схиливши набік голову в червоній, як дозріла перчина, фесці, унажно вислухав драгомана і повернув до Булгакова оливкове обличчя.
— Пан російський посол може не хвилюватися, — сказав ввічливо, — йому подано кращого верхового коня із стайні великого візира. Така воля султана, хай безкінечно тривають його літа.
— Коня так коня, — не став перечити Яків Іванович.
У супроводі секретаря, двох слуг, драгоманів, яких дозволили йому взяти з собою в Еді-Куль, начальника конвою і чауш-баша, що наглядав за виконанням наказів дивану, вийшов через завбачливо відчинені двері і затінений смоковницями дворик. Він майже весь був запруджений яничарами. Двоє з них тримали за вуздечку стрункого арабця, що нетерпляче переступав тонкими ногами, вигинаючи дугою короткогриву шию.
Блискуча збруя, шовкова попона з золотим гаптуванням — таке могло привидітися хіба що вві сні.
Булгаков зупинився. Обвів засмученим поглядом затишний дворик посольської резиденції, де вечорами любив відпочивати у лозовому кріслі під старою смоковницею, гортаючи улюблені книги з історії Візантії.
— Я хотів би користуватися в замку власною бібліотекою, — сказав драгоману, волоокому юнаку Ісмету, з яким підтримував давні дружні стосунки.
— Олсун — гаразд, — кивнув начальник конвою і подав знак яничарам, щоб допомогли послу сісти на коня.
Яків Іванович зупинив їх жестом руки. Поставивши ногу в стремено і виважившись, легко скочив у високе, обтягнуте зеленим оксамитом сідло. У свої сорок чотири роки не полишав щотижневої верхової їзди за містом, де останнім часом постійно здибував і французького посла графа Шуазеля-Гоф'є. Здогадувався, що ті зустрічі з повноважним міністром Версальського двору аж ніяк не випадкові, хоч граф і удавав щоразу на обличчі приємний подив. Шуазель був би нікудишнім дипломатом, якби не підтримував тепер дружніх стосунків з російським послом. Союзниця Франції Порта відкрито готувалася до війни. Старий адмірал Гасан-паша, який випадково вцілів під час Чесменської битви, не приховував свого прагнення «кров'ю невірних змити ганьбу» за ту поразку. Його кораблі вже зупиняли купецькі судна у Чорному морі, і граф побоювався за ратифікацію торгового договору, підписаного імператрицею і королем. І хоча в розмові з Булгаковим запевняв, що старий Гасан тільки козириться, корчить із себе запеклого вояку, в дивані, як стало відомо, міркували по-іншому.
— Хашим, Хашим! Поглянь, який вершник!
— О-о, важна персона.
— А кінь! Ти на коня подивись. Аж тремтить увесь. Пустити б його вскач!
— Хто це?
— Не знаю. Кінь, як у великого візира...
— Мелеш дурощі. Лице ж гяура, хіба не бачиш?
До слуху Булгакова долітали окремі слова, репліки перехожих, вуличних торгівців, зівак, міських хлопчаків-обірванців, які тинялися ватагами на велелюдних базарах. За шість років Яків Іванович непогано вивчив турецьку мову і розумів майже все, що говорили про нього. Бачив десятки цікавих очей, які стежили за процесією. Навіть для Стамбула це було незвичайне видовище. Його сприймали за якогось високого гостя, знатного сановника, і, мабуть, ніхто з перехожих не догадувався, що на пишно вбраному коні везуть у Семибаштовий замок в'язня султана і що тридцять похмурих вершників, які скачуть позаду, не почет його, а недремний конвой. І хай би він спробував хоч на мить відпустити повід і приострожити свого арабського скакуна, як кинулися б слідом із занесеними догори ятаганами. І невідомо, чи й довелося б йому дивитися на Стамбул з вікон в'язниці Еді-Куль...
Булгаков знав, що з послами іноземних держав у Блискучій Порті особливо не церемонилися. Повноважного міністра Людовіка Чотирнадцятого в Стамбулі графа Сансі було ув'язнено на чотири роки лише через підозру, що він нібито сприяв утечі з тюрми свого співвітчизника. Французький посланник у Саїді Дільйон за непоступливість одержав п'ятсот ударів палицями по п'ятах. А одного з послів було навіть таємно задушено, хоч реїс-ефенді й оголосив, що він покінчив життя самогубством.
Яків Іванович був готовий до всього. Його не дуже здивувало повеління Абдул-Гаміда змінити посольські покої на темницю у горезвісному замку. Більш несподіваною була для нього різка зміна в поводженні великого візира Юсуфа-Коджі, який мовби забув про часті зустрічі й бесіди з російським послом у своїй заміській резиденції Чираган на Босфорі. Під час передостанньої аудієнції Юсуф-Коджа поводився з ним бундючно й зверхньо, як суворий пан з підлеглим. Булгаков зажадав пояснень, але наштовхнувся на холодний, відчужений погляд великого візира.
— Ви їх отримаєте, — сухо кинув услід збентеженому послу.
Тієї ночі Булгаков так і не міг зімкнути очей. Думки відганяли сон, ще й ще раз повертали його до розмови з великим візиром. Щоб відігнати їх геть, Яків Іванович спустився в дворик. У темному небі майже над головою висів круглий, як турецький плескач, жовтий місяць. На вичовганих кам'яних плитах, які ще пашіли денним теплом, лежали довгі тіні. Булгаков згадав, як саме такої ночі повертався в кареті від великого візира і зустрівся на півдорозі з екіпажем пруського посла Діца. Він не надав ніякого значення тій випадковій зустрічі. Можливо, й забув би про неї, якби не дивні переміни в Сералі і почуте наступного дня від Ісмета.
Його драгоман переписував черговий фірман великого візира для тлумачення по-російськії, як побачив у передпокої прусського посла. Діц бум чимось схвильований, і хоча такої пізньої пори Юсуф Коджа не влаштовував аудієнцій, посла чемно запросили до його кабінету.
Спочатку Ісмет не прислухався до розмови, яка велася по той бік шовкового запинала па дверях. Та вимовлені повагом слона Діца: «Хто володітиме Кінбурном, той володітиме Кримом, а значить, і Чорним морем» — змусили його насторожитися. Кінбурн належав Росії, і виходило, що прусський посол натякав господарю на його захоплення. Ісмет відклав перо. Він розумів, про що йдеться, але не думав, щоб Діц так відверто говорив з великим візиром. Спілкуючись з оточенням реїс-ефенді, який займався зовнішніми стосунками, юнак добре розумів: Порта не готова до війни з Росією. Баш-дефтердар, тобто головний скарбник імперії, з розпачем говорив, що казна порожня. Виплата грошей яничарам затримувалася, і вони частіше й частіше шукали собі сторонніх заробітків, займалися дрібною торгівлею, ремеслом, а то й вдавалися до грабежів. Ісмет не хотів війни. У нього лишилися старенька мати й сестра, а батько і два старші брати не повернулися з-під Рябої могили. Загинули. Кому потрібна була їхня смерть? Юнак намагався тепер не пропускати жодного слова, що долітали з кабінету. Мав намір переповісти їх російському послу, аби той застеріг великого візира від необачного кроку. Бо хоч Діц і просив запевнити султана, що на боці Османської імперії негайно ж виступить Швеція, Ісмет не вірив у щасливий кінець війни.
За мінаретами старої мечеті зблиснула на сонці блакитна смужка Золотого Рогу. Булгаков простежив поглядом за вітрильником, що йшов правим галсом з Босфору. Ще й трьох місяців не минуло, як сам повернувся на такому ж судні з Херсона, де брав участь у переговорах з французьким посланником де Сегюром і австрійським інтернунцієм Гербертом. Тоді був упевнений, що вдалося відвернути війну з Туреччиною. Помилився. Кінбурн — Кілі-Бурну — Гострий Ніс не давав спокою гарячим головам у Сералі. Ця невеличка фортеця на вузькій і гострій піщаній косі, що, мов кинджал, врізалася у море навпроти Очакова, заважала турецьким вітрильникам. Поріг Щастя не міг вважатися до кінця щасливим, доки в Кінбурні хазяйнували росіяни. Треба було відібрати його будь-якою ціною. «Хто володітиме Кінбурном, той володітиме Кримом, а значить, і Чорним морем», — повторив Яків Іванович подумки слова Діца, переказані йому вірним Ісметом. «Хто володітиме Кінбурном...» Знав повноважний міністр Фрідріха-Вільгельма, як найдошкульніше вразити честолюбство великого візира. Фортеця ж доброго слова не заслуговувала — ні кам'яних мурів, як в Очакові чи Ізмаїлі, ні грізних бастіонів. Земляні вали, рів, який можна перейти вбрід, і гарнізон — півтора батальйона. Добре постукати у ворота — самі впадуть. Такі фортеці не чинять опору. Їх беруть без бою.
Після останнього візиту до Юсуфа-Коджі Булгаков чекав цього запрошення. Не хотілося лише виходити з дому у таку спеку. В середині липня Стамбул завжди нагадує розжарену піч, а того дня його камені мовби аж плавилися від сонячного вогню. «Не міг зачекати до вечора», — невдоволено думав Яків Іванович, одягаючи з допомогою лакея чорний візитний фрак. Але посланець реїс-ефенді терпляче чекав у передпокої, і він змушений був іти, сідати в екіпаж, підставляючи обличчя пекельній спеці.
Реїс-ефенді сидів, відкинувшись на червоні оксамитові подушки, з блискучим кальяном біля ніг. Два арапчуки внесли чашечки з кавою, поставили їх біля гостя й господаря. Тут, за товстими кам'яними стінами палацу, було прохолодніше, якби лиш не тютюновий дим від кальяна, що сизими пасмами висів у повітрі.
— Скажіть, пане Булгаков, — бігаючи очима, запитав реїс-ефенді, — чому Росія виявляє такий інтерес до Картлійсько-Кахетинського царства? Вам мало своїх степів? — Він зупинив нарешті погляд на банті шийної хустки посла. — Порта незадоволена вашим втручанням у справи картлійські.
Будь-якого запитання чекав Яків Іванович, тільки не цього. Турецький флот стягується під Очаків, військові кораблі султана перешкоджають російській імператриці відвідати зі своїм австрійським гостем фортецю Кінбурн. В Сералі роздратовані флотом у Севастополі, спуском на воду лінійних кораблів у Херсоні, поширюється чутка про «грецький проект» Потьомкіна, а реїс-ефенді заклопотаний подіями на Кавказі. Ніби тут, під боком, нічого не відбувається.
— Цар Іраклій сам шукає нашого покровительства, — спокійно, не виявляючи свого подиву, відповів Булгаков. — Це на його прохання чотири роки тому було укладено між нами дружній трактат в Георгієвську.
— Але ж російські війська...
— Заважають декому розорити Кахетію? — не стримався Яків Іванович.
Рейс-ефенді насупився, підібрав губи.
— Гаразд, — сказав, помовчавши. — Чому в такому разі ви даєте притулок нашим кривдникам?
— Притулок? Кому? — відкинув голову Булгаков.
— Молдавському господарю Маврокордато, який утік до Росії, — знову забігав очима рейс-ефенді, ніби хотів знайти втікача. — Порта вимагає, — підвищив він голос, — негайно повернути господаря і висловлює недовір'я вашому консулу в Яссах пану Сетунському, який сприяв утечі.
Булгаков засміявся.
— Ви переоцінюєте скромні можливості консула. Костянтин Маврокордато не потребував чиєїсь допомоги, щоб перебратися до Росії. Наскільки мені відомо, — Яків Іванович навмисне ротягував слова, — ваш «кривдник» теж шукає захисту від пограбувань молдавських земель.
— Усі шукають,— скривився реїс-ефенді,— а велика Османська імперія не може користуватися землями, котрі належать їй.
— Якими землями? — поцікавився Булгаков.
— Кінбурнським півостровом хоча б! — випалив реїс-ефенді. Він провів долонею по бороді зверху вниз. — Я уповноважений великим візиром повідомити вас, пане посол, що Порта вимагає у своє довічне користування тридцять дев'ять соляних озер на півострові.
— Ви ж і так вибираєте кінбурнської солі утричі більше, ніж обумовлено Кючюк-Кайнарджійським трактатом, — заперечив Булгаков.
Тепер розсміявся реїіИефенді. Голосно, визивно.
— Кайнарджійський трактат — нічого не вартий, бляклий папір.
— Ви, мабуть, обмовилися, — сказав Булгаков, не втрачаючи самовладання, — йдеться про трактат, ухвалений імператрицею і султаном. — Йому не хотілось нагадувати співбесіднику умови мирного договору і дорікати за їх порушення з боку Туреччини.
— Росія скористалася нашими невдачами («Хто ж у тому винен?» — хотів запитати Яків Іванович, але змовчав) і тепер вона зобов'язана, — не знижуючи тону, відповів реїс-ефенді, — допустити консулів великого падишаха в Крим. Ми вимагаємо права оглядати російські торгові судна, які плавають у морях Порти, забороняємо вашим шкіперам наймати турецьких матросів, вивозити коров'яче масло, гречку і сорочинсь'ке пшоно. Мито ж на турецькі товари, що ввозяться до Росії, не повинно перевищувати трьох відсотків їх вартості...
— Мушу нагадати, — рвучко підвівся Булгаков, — що ви говорите з представником незалежної держави. Вимагати можна від своїх васалів. — Аж тепер він збагнув, що і стосунки з царем Іраклієм, і втеча Маврокордато, і кінбурнська сіль, і мито на турецький крам були всього лише зачіпками, прикриттям воєнних приготувань Порти.
Реїс-ефенді помітно знітився, відвів очі вбік.
— В Сералі, — сказав стриманіше, — чекатимуть відповіді петербурзького двору п'ятнадцятого... не пізніше двадцятого серпня.
— Петербург — не Афіни, — кинув Булгаков. — Посольська пошта не встигне обернутися до того часу.
— Я переказую повеління великого візира, — розвів руками реїс-ефенді, — тільки він може змінити своє бажання.
Аудієнцію було закінчено.
Хоча Булгаков і розумів усю безглуздість вимог дивану, все ж таки відправив пакетбот з таємною кореспонденцією до Севастополя. Звідти кур'єри повинні були щодуху скакати до Петербурга. Яків Іванович не міг зволікати, коли над Сералем з'явилася тінь кохантуя — чорного конячого хвоста на палиці, лиховісного знаку війни. Чекаючи відповіді, сподівався, що вляжуться пристрасті, вистачить у султана здорового глузду відмовитися від своїх домагань. Та кур'єри, мабуть, ще й до Києва не дісталися, як за ним прибув гонець великого візира. Російського посла кликали в диван.
— Ми не маємо наміру так довго чекати вашої відповіді, — заявив Юсуф-Коджа.
— Але ж минуло усього двадцять днів, — нагадав Булгаков. — Відстань до Петербурга...
— Нас не цікавлять відстані. Султану ніколи обтяжувати голову такими дрібницями, — перебив його великий візир. — Росія мусить негайно вдовольнити наші справедливі вимоги — і насамперед повернути Блискучій Порті Крим і фортецю Кінбурн.
— Ви хочете, щоб ми порушили Кючюк-Кайнарджійський мирний трактат? — запитав Булгаков.
— Наш двір пориває всі договори з Росією, починаючи з Кючюк-Кайнарджійського, — роздратовано сказав Юсуф-Коджа. — Ми не можемо ждати, поки ваші кораблі почнуть обстрілювати Стамбул. Війська падишаха і його флот готові коч сьогодні виступити в похід.
— Росія не давала приводу до війни, — стримуючись, сказав Булгаков. — Навпаки, ми уклали торговий договір з вашею союзницею Францією і зацікавлені в мирі.
— Або ви, пане посол, сьогодні ж погодитеся на повернення Криму, — знехтувавши його відповіддю, наполягав великий візир, — або ми змушені будемо підняти над Сералем кохан-туй.
— Я не уповноважений роздавати російські землі, — різко відповів Булгаков.
— Не гарячкуйте, — Юсуф-Коджа примружив зеленкувато-жовті очі. — Вас проведуть у сусідню кімнату, де є стіл, добре загострені гусячі пера і чистий папір. Напишіть, що відмовляєтеся від Криму, і кораблі Гасана-паші не вийдуть з Варненьської бухти, а солдати розійдуться по своїх домівках.
— Ви для цього мене покликали? — запитав Булгаков. — Даремно тратили час. — Він обернувся, щоб іти геть.
— Не в ті двері, пане посол, — почув за спиною уїдливе. — Доведеться вам перебратися в Семибаштовий замок. Блискуча Порта оголошує Росії війну.
Булгаков зупинився. Він чекав на це.
— Я можу перед ув'язненням відвідати посольський будинок? — запитав, не обертаючись.
— Аллах милостивий, — звів догори очі великий візир. — У супроводі начальника конвою.
Парадні двері Сералю зачинилися. Шлях вів до тюремної брами.

II

Такої посухи не пам'ятали навіть сивовусі лоцмани, які все життя провели в Кам'янці. Вже й серпень підходив до своєї межі, а ще жодна хмаринка не пролилася бодай скупим дощем на спраглу землю. Вона спеклася й порепалася, як житня хлібина в жарко напаленій печі. Іноді над степом чорними привидами здіймалися пилові стовпи, жахаючи своїм виглядом кам'янських жінок, які хрестилися й заганяли дітей до хат, щоб не бачили тієї бісівської мари. Переповідали, ніби на вигоні в Миколаївці підняло догори тим скаженим вихором півчереди корів, і таке в небі зчинилось ревіння, що забобонні люди падали ниць, чекаючи страшного суду.
Від тривалої спеки обмілів Дніпро, оголились його пороги. Вже не ревла, не пінилася між крутими валунами збурена швидкою течією вода. Навіть легкі довбанки черкали днищами об камені в найглибших місцях. Купецькі судна, що йшли згори, зупинялися перед Кодацьким порогом, і знову, як колись, у давніші часи, тяглися берегом аж до Кичкасу кінні й волові хури з товаром, здіймаючи руду куряву на багатоверстному шляху. Кам'янські лоцмани, витягнувши на берег свої човни, наймалися в хурмани, перевантажували на вози купецький крам. На перевалці завжди товпилося кілька десятків нужденних людей, які прагнули заробити хоч якийсь гріш, бо примарна тінь голоду вже висіла над подніпровськими селами й хуторами. На дорогах і сільських вуличках побільшало жебраків, які ледь волочили ноги від недоїдання і довгих мандрів.
Одного з таких старців Чигрин здибав на березі, де конопатив пересохлого байдака. Він сидів на піску в тіні перекинутого човна і, схиливши лису, продовгувату, мов диня, голову, порпався у старій полотняній торбі. Почувши шурхіт кроків, жебрак звів догори обличчя, і на Андрія глянули кругленькі, масні очі.
— Сава?! — здивувався Чигрин. — А ти як сюди забрів?
— Ногами, як же іще, хоч вони в мене покручені та понівечені, хе-хе-хе, — вишкірив той щербаті пеньки рідких зубів.
— Відпустили з каменоломні?
— Сам кинув. Покалічив ногу, попав у притулок, як твій дружок колись, і назад уже не вернувся. Який з мене лямщик тепер?
Впершись обома руками в пісок, Сава поволі випростався і, накульгуючи, підійшов до Андрія.
— Ось і побачились, хе-хе-хе. А я думав, тебе на царицині галери тоді запроторили.
— Був і на галерах, — сказав Чигрин. — Лоцманом. Через пороги проводив.
— Чув і я, що спустили усі судна, — кивнув довгастою головою Сава. — Тільки дарма старалися. Все одно спалять їх у лимані.
— Хто спалить? Навіщо? — втупився у нього Андрій.
— А то він не знає, хе-хе-хе, — розтягував усмішкою обвислі щоки Сава. — Османці. Хіба ж у них такі вагани, як у нашої цариці?
— А ти їх бачив?! — відчув роздратування Андрій.
— Кого, османців?
— Та ні, галери наші?
— Де ж би я міг побачити? — здвигнув плечима Сава.— Кажу ж тобі, у притулку нужу годував.
— А балакаєш!
— Так воювати з османцем, хе-хе-хе, не кулаками розмахувати, — лагідно дивився на нього Сава.
І знову, як колись, Андрій відчув свою безпорадність перед цим постійно усміхненим чоловіком, якого, здавалось, нічого не могло вивести з рівноваги. Щоб не продовжувати тієї розмови й недратуватися, спитав у Сави, де він ночує.
— А де прийдеться, — байдуже відповів той. Під повіткою, в сіннику, якщо хазяїн не прожене, у човні на березі, в курені, а то й під лісою в затишку. Літечко ж надворі, хе-хе-хе, благодать для кожної тварі божої. — Сава скліпнув винувато мишачими очима. — От після спасівки доведеться шукати собі якесь тепліше кубельце, бо на зиму й раки у нори ховаються.
Чигрин сказав, що він може ночувати у мазанці, де зберігаються весла, палі, багри й якорі кам'янських човнярів і де мешкає сам. Сава погодився. Але ні того, ні наступного вечора ночувать не прийшов. І на березі не з'являвся. Андрій навіть розшукувати його почав — як-не-як разом гнули спини колись у каменоломні, мерзли під одним дахом, удвох доглядали за хворим Прищепою. І хоч не мав до нього особливої приязні, не міг залишити напризволяще покаліченого, скривдженого долею і людьми.
Побачив Саву через кілька днів у людському натовпі — зіщуленого, перехнябленого, з порожньою торбиною на вузенькому, кістлявому плечі.
...З самого ранку селом гасали вершники. Вигукували з хат переполошених людей, веліли їм збиратися на церковному майдані і, приостроживши змилених коней, гнали у степ, до іншого села чи хутора. Стривожені гінцями, кам'янці збиралися купками, випитували один у одного, що скоїлося, яка біда упаде ще на їхні голови? Та, крім пліток, які поширювалися швидше, ніж чорні вихори у степу, нічого до пуття не могли взнати.
Та ось на вузеньку паперть дерев'яної церквиці зійшов височенний військовий. Глянувши спідлоба на чоловіків, що товпилися на майдані, вийняв з-за обшлага аркуш паперу, голосно кашлянув і почав високим, дзвінким, що аж ніяк не пасував до його огрядної постаті, голосом:
— Її імператорської величності самодержиці всеросійської, наймилостивішої государині моєї генерал-фельдмаршал, головнокомандуючий всією легкою кіннотою, регулярною і нерегулярною, флотом Чорноморським і багатьма іншими сухопутними і морськими військовими силами, державної військової колегії президент, Катеринославський, Таврійський і Харківський генерал-губернатор, її величності генерал-ад'ютант, дійсний камергер, військ генерал-інспектор, лейб-гвардії Преображенського полку підполковник, корпусу кавалергардів, Катеринославського кірасирського, Смоленського драгунського і Катеринославського гренадерського полків шеф, майстерні Оружейної палати верховний начальник і орденів російських: святого апостола великомученика і Побідоносця Георгія і святого рівноапостольного князя Володимира, великих хрестів королівських: прусського Чорного Орла, шведського Серафимів, польського Білого Орла, святого Станіслава і великокнязівського голштинського святої Анни кавалер князь Потьомкін-Таврійський... — Військовий перевів подих, знову ковзнув очима по натовпу, що притих, слухаючи довжелезний перелік чинів, титулів і нагород ясновельможного. — Оголошую через це всім і кожному, кому про те відати належить, — продовжив він, — що у зв'язку з учиненим турками з імперією Всеросійською і початком воєнних дій...
— Виходить, правда, — звів на Півторака, що стояв поруч з Андрієм, вицвілі очі сухенький сивоголовий дідок, — пішли таки нехристи проти нас війною.
— Ну то й що? Як пішли, так і повернуться, — пробурчав лоцман.
— А кажуть, що вже й Крим одібрали. З моря нібито...
— Ви б, діду, менше слухали теревені, — перебив його Півторак. — Хто б їх пустив туди?
— Хотілося б вірити, — покивав головою старий.
— Користуючись нагодою виявити проти ворогів християнства мужність і стійкість нашу, — лунав над головами людей голос військового, — капітан Захарій Чепіга збирає волонтерів, щоб з ними увійти до армії, мені ввіреної. А тому дозволяю йому набрати охочих із вільних людей з казенним, доки на цій службі перебуватимуть, харчуванням, і повеліваю з набраними людьми з'явитися до генерал-аншефа Суворова у Збур'євськ і мені про те рапортувати. Підтверджую це рукою і печаткою герба мого.
Підписав Потьомкін-Таврііїський.
Дочитавши, гонець згорнув і сховав папір.
— Бажаючі вступити до війська, — гукнув, пересилюючи людський гомін, — мусять прибути в Катеринослав, у рекрутське депо зі своїм харчем.
Молодий жвавий солдат з темними плямами від поту на суконній куртці, тримаючи в руці каску з начищеною мідною бляхою, підвів до паперті такого ж довгоногого, як і його господар, коня. Військовий скочив у сідло, розпрямив спину, І, попустивши повід, гукнув ще раз:
— Так чули? Хто хоче записатися в легкокінні з казенним провіантом і фуражем, повинні негайно ж з'явитися У депо.
Солдат одягнув каску з високою тулією, від чого ніби підріс на кілька вершків, сів на свого коня і поскакав слідом за начальником.
Вже й постаті гінців зникли за околицею села, і сонце почало припікати дужче, а люди не розходилися з майдану. Усіх схвилювала і засмутила звістка про війну з Туреччиною. Старі кам'янці пам'ятали ще попередню. Деякі мали на своєму тілі її сліди — рубці від шабельних, кульових чи картечних ран. А були ж такі, що й не повернулися до своїх домівок. І ось знову кличуть у похід.
— Доки ж уже воювати можна, скільки крові пролито на цій грішній землі, — бідкалися чоловіки.
— Ну ніяк не вгамуються, кляті бусурмани, — сердито сплюнув на прижухлий спориш сухорлявий дід, що так і стояв, зіпершись обома долонями на ціпок. — Ми своє віджили, а отаких молодих парубків, — подивився на Чигрина, — жаль. Скільки вже їх посічено!
— А на османця не треба йти з шаблею, він її не боїться, — несподівано встряв у розмову Сава. — Османець від списа й штика тікає, бо не хоче, щоб його закололи, неначе, хе-хе-хе, свиню, на яку він гидує навіть дивитися. Отож як побачить списа, так п'яти й показує, хе-хе-хе.
— А ти звідки знаєш? — схилився над ним човняр Михайло Сердюк на прізвисько Жила, бо мав у своїх худих, аж кістлявих, руках надзвичайну силу. — Чи, може, сам скородив ребра турецькі?
— Скородив чи не скородив — то моє діло, — насупився Сава, — тільки хто ж того не знає, що османець найбільше жахається колячої зброї?
— Брехня! — не стримався Сердюк. — Один плескав, а десятеро дурнів слухало. Турок у бою лютий, не боїться ні вогню, ні заліза. Я на нього зі списом, а він по мені з рушниці. Добре, що куля застряла в кістці, а то б тільки душа крильцями помахала. Не списів турок боїться, а рішучості нашої, бо ми на своїй землі, а він — як вовк у кошарі: і м'ясця кортить, і власної шкури жаль. Тут не те що на спис — на чорта рогатого кинеться. А то сказав: «п'яти показує»! Ти його сили не применшуй, ворог лютий, та нам його бити не вперше, бо дух кріпший маємо, а зброя що у нас, що у них — однакова.
Сава нічого не відповів, тільки втягнув голову в плечі та прикрив повіками каламутні очі. «Доводь, заперечуй, гнівайся, а я не чую й не бачу, мене нема», — мовби промовляв своїм виглядом.
Поступово майдан пустів. Наговорившись, люди розходилися по домівках. Спечно пражило сонце. Поблискував унизу обмілілий Дніпро. Як і завжди о цій порі, тягнувся на південь журавлиний ключ. Доцвітали припорошені мальви на причілках селянських хат. Поскрипував криничний журавель на вигоні, десятка півтора охлялих корівок, роздуваючи запалі боки, з шумом втягували воду, яку наливав у дерев'яне коритце голий до пояса, засмаглий, ніби скупаний у дьогті, пастушок-підліток. Все йшло по второваному колу, та кожен, хто побував на майдані, розумів, що між учорашнім і теперішнім днем пролягла глибока межа, що життя тепер піде зовсім по-іншому. І хоч війну султан турецький тільки оголосив, її примарна тінь уже впала на степові подніпровські села, лягла смутком на душі й обличчя людей. Перед загальною бідою, перед загрозою вторгнення захланних до чужого військ здрібніли власні турботи й болі. Кожен тепер лягав і вставав уранці з тривожною думою про землю, на якій жив, поневірявся, зазнавав більше наруги й прикрощів, ніж радості і щастя. Та іншої землі, іншого степу, Дніпра, інших порогів, балок, озер, байраків, перелісків, луків, джерел, круч, стародавніх могил із зітлілими кістками предків і нових, окроплених сльозами поховань у цих людей не було, і ніхто, крім них, не міг того захистити. Так думав і Чигрин, прошкуючи з майдану до своїх човнів, які конопатив, смолив на березі в чеканні осінніх дощів, які, сподівався, не тільки зросять нарешті суху, скам'янілу землю, а й поповнять Дніпро, відновлять його могутній плин. Відтоді, як провели вони через останній, Вільний поріг царські галери, Андрій днював і ночував на човнах. Його захопила хоча й тяжка, ризикована, але все ж таки вільна лоцманська праця. Тут ні перед ким не гнув шию, нікому не корився, хоча і проводив судна з дозволу отамана Півторака. Але та залежність аж ніяк не принижувала. Працювали артільно, і Мусій Іванович добре знав, хто на що здатний, хто проведе судно через Ненаситець, а хто і спасує, розгубиться, накоїть біди. Андрію ж довіряв беззастережно — не раз пересвідчився у його силі, вправності й витримці на порогах. Поки не убула вода, Чигрин ходив аж до Хортиці. Проводив купецькі дуби з корабельною парусиною, товстими канатами, сукном, дубленими воловими шкурами. Слухав розповіді про Чорноморський флот, який споряджається у Херсоні, про озброєні турецькі шебеки й тумбаси, які іноді розбійницьки нападають у морі на торговельні судна. Хто ж міг подумати, що ті, хай рідкісні, пограбування на воді вже були початком неоголошеної війни проти Росії? І ось уже суворе, скорботне слово «війна» пролунало відкрито. Вже б'ють на сполох гінці І сумом наповнюються очі жінок, у яких так несподівано швидко повиростали сини.
Повернувшись до своєї комірчини, куди останнім часом рідко навідувався (здебільшого спав у човні), Чигрин почав збиратися в дорогу. Ще на майдані, слухаючи гінця, твердо вирішив вступити у легкокінні. Хоч і жаль йому було залишати Дніпро, скелясті острови, пороги, прощатися (можливо, й назавжди) з лоцманами, мусив бути там, серед захисників свого краю.
Вранці сивочолі кам'янські лоцмани провели свого молодого товариша за село. Суховій здіймав над випаленим степом пилові вихори, та вони вже нікого не лякали. Дублені вітрами й палючим сонцем обличчя річковиків були суворі й зосереджені. Андрій ще довго відчував на собі їхні погляди.

III

Суворов підхопився з похідного стільчика і, тримаючи в руці аркуш паперу й міряючи швидкими кроками долівку селянської хати, перечитав щойно написане: «Ваше превосходительство, сьогодні отримав донесення про першу морську баталію з турками. Фрегат «Скорый» і бот «Битюг» вистояли майже проти всієї очаківської флотилії. Ура богатирям! Ось що значать хоробрість, швидкість, натиск! Ворог розгубився. Так дійте і на косі. Юсуф-паша неодмінно пошле туди найхоробріших яничарів. Та він ніколи не зможе підвезти своїми кораблями до Кінбурна більше п'яти тисяч морських солдатів, яких ви, маючи тисячу п'ятсот багнетів і шабель, завжди зумієте знищити. Ви ж знаєте, генерале, що ми билися з варварами один проти десяти, і ваша хоробрість під Козлуджі прискорила вікторію в битві з сорокатисячною армією Абдул-Резака. Привчіть вашу піхоту до швидкості, сміливого натиску й прицільного вогню. Де менше війська, там більше хоробрих».
Дочитавши листа, Олександр Васильович постояв у задумі, потім знову підійшов до столу і, не сідаючи, дописав: «Незабаром прибуду сам; якщо варвари учинять напад раніше, раджу вам, генерале, таку диспозицію: два кареї попереду і один позаду для прикриття інтервалу. Всередині кареїв поставте резерв — до восьмої частки головних сил. Добре б мати стрільців — по чотири в капральстві, яким стріляти без наказу».
Перо в його маленькій жилавій руці зупинилося на якусь мить і вивело останній рядок: «Знайте пастушу пору!»
Кур'єр, що тримав за повід коня, побачивши на порозі генерал-аншефа, виструнчився.
— Готовий у дорогу? Молодець! — похвалив Суворов. — Скачи, голубчику, в Кінбурн і віддай цього листа,— простягнув кур'єру пакет з товстою сургучною печаткою, на якій чітко виділялись три слова: Virtute et veriatate*, — генерал-майору Реку. — І коли той пустив уже коня учвал, гукнув навздогінці: — Тільки ж особисто в руки, голубчику, не забудь!
Відіславши кур'єра, Суворов підійшов до лиману, протилежний берег якого ледве виднівся. Позаду на піску зашурхали підошви чобіт підпоручика Красикова, який нещодавно прибув від Потьомкіна з невизначеними обов'язками. Суворов завжди впізнавав його човгаючі кроки.
— Скажіть, графе, який вітер? — запитав, не обертаючись.
— Північний, Олександре Васильовичу, — відповів підпоручик.
— Авжеж, не південний, — кивнув генерал на дрібні хвильки, які котились до берега. — А як називається, знаєте?
Красиков мовчав.
— Ми скільки вже на півострові? — рвучко обернувся до нього Суворов.
— Тиждень, ваше високопревосходительство, — знітився той під осудливим поглядом генерала.
— Ось-ось, а вітри кінбурнські не засвоїли, хоч їх і не так багато: гарбій, острій, маїстро, левант, грего, сироко, пунент, трамонтан. Хоч у вірші вставляй. Якби я не присвятив себе військовій службі, то обов'язково став би поетом. Навіть Гаврило Романович Державін такої думки, — сказав з гордістю і сам же собі заперечив: — Ні, моя доля — бути солдатом, на полі битви служити Росії. — Він ласкавіше подивився на підпоручика: — А цей вітер, графе, називається трамонтан. Сьогодні тільки брижі по воді жене, а завтра може таку хвилю збурити на лимані, що адмірал Мордвинов і носа не висуне з пристані Глибокої. Жаль, не взяв трубу, — ляснув себе долонею по кишені сюртука, та передбачливий ординарець Тищенко, котрий стояв збоку, вже простягав її генералу.
У підзорну трубу добре було видно пристань Глибоку, яку прикривали дві плавучі батареї і кілька гармат, замаскованих на порослому очеретом острівку. Плавучі батареї поставили за його розпорядженням. Мордвинов заперечував, доводив, що кораблі самі здатні успішно оборонятися. Але він, користуючись владою (флот мав у своєму підпорядкуванні), наполіг. Можливо, й різко, але відверто сказав контр-адміралу, що військові кораблі повинні плавати, прикривати з лиману фортецю на півострові, самим атакувати турецький флот, а не оборонятися біля пристані. Знаючи нестримне бажання очаківського коменданта Юсуф-паші оволодіти Кінбурном і укріпитися на обох берегах лиману, Суворов доручив оборону фортеці своєму давньому бойовому товаришу, генерал майору Івану Реку, в хоробрості якого пересвідчився під час минулої війни з Портою.
В окулярі підзорної труби з'явилися тонкі, зменшені відстанню щогли лінійного корабля, двох фрегатів, кількох галер, канонерських човнів, ботів.
— Стоять. Яка ганьба! — В голосі генерал-аншефа прорвався ледь стримуваний гнів. — Варвари хазяйнують на морі, в лимані, обстрілюють наші кораблі, а ескадра заховалася в бухті, мовби її й нема! Сьогодні ж пошліть кур'єра до контр-адмірала, — крутнувся до ординарця, — з моїм розпорядженням негайно ж вивести фрегати і бойові галери під стіни Кінбурна. Там скоро жа-а-рко буде.
Раптом уся його худорлява постать подалась уперед, руки міцніше обхопили підзорну трубу. Красиков теж нагострив зір у тому напрямі. Милі за три від берега виднілося ледь помітне над водою судно, що йшло правим галсом під двома косими вітрилами.
— Ай, молодці! — вихопилося в Суворова. — Йдуть майже проти вітру й без жодного весла! Подивіться, ваше благородіє, — протягнув підзорну трубу Красикову, — здається, «Десна».
Підпоручик подивився в окуляр. Лиманські хвилі розсікало низьке, гостроносе судно.
— Вона, я й так бачу, що вона, — відвів Суворов убік руку Красикова, що хотів повернути йому трубу. — Поскидали позолочені курятники — і який корабель вийшов!
Не дійшовши півмилі до гирла Бузького лиману, галера зробила лівий поворот і понеслась до півострова. Тільки два сивих вуси-буруни звивались під гострим форштевнем. Поблизу берега стрімкий корабель несподівано уповільнив хід, і тієї ж миті, ніби помахом чарівного жезла, десятки весел дружно ударили по воді, розвертаючи його вздовж лиману. Спритні матроси видряпались на щогли і реї, зарифили вітрила, і галера, не збавляючи ходу, взяла курс на Глибоку пристань.
— Оце маневр! — сяйнув Суворов захопленими очима. — Знайшовся-таки у адмірала Мордвинова хоч один розумний офіцер. Не сліпа ж хоробрість приносить вікторію, а й виучка, військове мистецтво разом з нею.
Заклавши руки за спину, він швидко заходив берегом, залишаючи на вологому піску чіткі сліди від чобіт.
— Згадав. Я ж його знаю! — вигукнув, зупинившись навпроти Красикова. — Це ж мальтієць Ломбардо. Мічман Джуліо Ломбардо! Зовсім ще молодий — років двадцять п'ять, не більше, а діло он як розуміє! Кращого командира галери і не знайти. Кажуть, за одного вченого трьох невчених дають. Цей вартий десяти. Молодець мічман!
Суворов підійшов майже впритул до підпоручика. Стрельнув у нього лукавим поглядом.
— Як ви думаєте, графе, важко йому служити?
— Мабуть, нелегко, ваше високопревосходительство, — усміхнувся Красиков.
— Ага, і я так думаю, — кивнув головою Суворов. — Самого не раз шпиняли. А виграю баталію — і всім недругам як заціпить. Свою правоту, підпоручику, треба ділом, вікторією доводити! — Він спритно підчепив носком чобота відшліфованого прибоєм камінця, і той застрибав над водою, збиваючи на льоту вершечки низеньких хвиль.

Роздмухавши в самоварі вугілля, Прохор солодко позіхнув.
— І не спиться йому, — пробурчав невдоволено. — То вставав з першими півнями, а сьогодні підхопився ні світ ні зоря. І мене розколошкав — без чаю не руша в дорогу. А чого їхати у таку рань? Хай би хоч розвиднілося.
За хвилину з хати вийшов генерал-аншеф.
— Ану дістань криничної водички, — наказав денщику.
— Та холодна ж, Олександре Васильовичу. Хіба забули, вересень же надворі, ще, не доведи господи, простудитеся.
Відмовляв за звичкою. Знав же, що генерал і взимку, в люті морози, обливається щоранку крижаною водою, та не міг утриматися від застереження.
— Любиш ти бурчати, Прохоре, — крутнув головою Суворов. — Роби те, що кажу. Кринична вода хоч тіло й холодить, зате кров зігріває. Діставай.
Виливши на себе відро води, зачерпнутої Прохором з неглибокої копанки, закутався в простирадло і підійшов до низенького столика, на якому шумів самовар. Під очеретяною повіткою забряжчала збруя. Ординарець Суворова Тищенко вивів на подвір'я двох осідланих коней.
— Мені тут лишитися, чи як? — запитав Прохор, вносячи слідом за генералом гарячий самовар до його світлиці.
— На кого ж тут бурчатимеш? — кинув насмішкувато Суворов. — Після сніданку рушай з полковим обозом до Кінбурна. Там буде головна квартира.
— А ви, Олександре Васильовичу?
— У мене свій маневр.
Вони вже виїжджали за околицю села, коли, провіщаючи зорю, заспівали перші півні.
— Пастуша пора, — обернувся генерал-аншеф до ординарця. — Хто не спить, той багато встигне.
Спочатку стежка вела берегом лиману, хвилі якого ніби шепталися між собою в очеретяних заростях, шурхотіли черепашками на мілководдях. Та біля озера, з'єднаного з лиманом вузенькою протокою, звернули ліворуч, у глиб півострова. Вздовж дороги потяглись густі вільшняки, перестиглі трави, які сягали майже до колін вершникам. Дикі качки, чаплі, кулики, яких нещодавно тут була сила-силенна, уже відлетіли у вирій, і ніщо не порушувало передранкової тиші у цій глушині. Тільки чвакала болотяна вода під копи¬тами в коней та іноді пофоркував ззаду жеребець ординарця Тищенка.
Суворов уперше їхав цією дорогою в Кінбурн, хоч, здавалося, міг би з заплющеними очима дістатись фортеці, до якої було понад п'ятдесят верст. Розпитав небагатьох місцевих жителів про кожну сагу, кучугуру, лощину, прісне і соляне озеро, кожен перелісок на півострові. Передчував, що не уникнути йому тут кривавої сутички з турками. Дуже вже заздрилися вони на Кінбурн, до якого з Очакова ціпком можна було докинути. Суворов знав, що Юсуф-паша з дня на день чекає Варненську ескадру Гасана Джезанрли й посилено муштрує загони яничарів для висадки на косі. Слабо укріплений Кінбурн, рови якого могла й жаба перескочити, відкривав сухопутну дорогу в Крим через таврійські ковилові степи, де було роздолля для нестримної турецької кінноти.
«Не можна того допустити», — думав Суворов, пригадуючи, скільки зусиль коштувало йому, щоб султан чотири роки тому визнав нарешті Кримський півострів у складі Російської імперії. Олександр Васильович, звичайно, розумів, що визнав тоді, згнітивши серце, до пори, до часу, поки не підготується до нової війни. Але як цього не розуміє князь Потьомкін, Суворов не міг збагнути. Його й досі дивував останній лист ясновельможного, у якому наводилися слова імператриці: «Добре б для Криму й Херсона, якби можна було врятувати Кінбурн. Але імперія залишиться імперією й без Кінбурна. Чи те ми брали, чи те втрачали...»
Він ледве не пожбурив того листа у вогонь, який саме розпалював у печі Прохор. Але своєчасно стримався. Не хотів ускладнювати й без того напружені стосунки з князем. «Перекажіть фельдмаршалу, — сухо відповів гвардійському капітану, котрий чекав відповіді, — що Кінбурн вистоїть. За ним у нас тилу нема».
Він довго не міг заспокоїтися після від'їзду кур'єра. «Легко їм віддавати російські землі, — обурювався, міряючи нервовими кроками долівку хати. — Вже й на фортецю, яка протистоїть Очакову, махнули рукою. Ніщо вона для них, імперія, бачте, залишиться імперією і без Кінбурна. Яка короткозорість! Звичайно, залишиться. Росія стояла й стоятиме. Він у цьому ніколи не сумнівався. Та хто знає, — подумки сперечався з царицею і Потьомкіним, — куди дійдуть турецькі війська, якщо вдасться їм оволодіти маленьким, непоказним Кінбурном? Скільки крові солдатської доведеться пролити?»
Уже зовсім розвиднілося, коли поминули вільхово-трав'яні нетрі. Невтомний, підтягнутий дончак легко виніс свого худорлявого сідока на піщану кучугуру. Тищенко ледве встигав за генералом. Нагорі Суворов осадив коня. Діждався ординарця.
— Звідси уже і Ягорлик видно, — кивнув уліво, де на видноколі, відбиваючи ранкову зорю, світилась рожево морська затока. — Треба буде на косі перед островом Круглим козачий кордон поставити, щоб варвари з моря потайки не могли прослизнуть у затоку.
Тищенко уже кілька років служив ординарцем у генерала, а й досі не переставав дивуватися його обізнаності. Ніколи раніше не бував на півострові, а знає його, ніби тут народився і виріс. Усі назви запам'ятав.
Кінь під Суворовим поставив гостряком вуха, нетерпляче переступив ногами. З-за густого переліска, що продовгуватим острівком темнів поблизу, з'явилися кінні драгуни. Неяскраві ще промені сонця, розжарена куля якого мовби виринула з лиману, освітили волошкові каптани й високі, із залізними туліями капелюхи. На патронних ладунках вершників поблискували мідні бляхи з карбованим гербом полка.
— Ось вони, мої богатирі! — по-юнацьки запально вигукнув Суворов, пришпорюючи коня.
Командир ескадрону, високий красень з піваршинними вусами, впізнавши генерал-аншефа, виструнчився в сідлі й підняв руку, щоб спинити вершників.
— Не треба, — під'їхав до нього Суворов. — Хай проходять, час дорожчий: одна хвилина вирішує результати баталії, година — усієї кампанії. Я дію не годинами, а хвилинами.
Не спускаючи жвавих очей з драгунів, які скакали мимо, побрязкуючи піхвами шабель, які він звелів нещодавно видати кінноті замість важких, коротких палашів, запитав, коли переправилися на півострів.
— Цієї ночі, ваше високопревосходительство, — відповів офіцер.
— Бівак влаштовували?
— Ще рано. Кашоварні візки чекають в урочищі Васильківському.
Суворов усміхнувся. Його наука — солдату в поході не потурати, та до привалу каша повинна встигнути. Похваливши офіцера, махнув рукою.
— З богом. Голова хвоста не жде.
Вони від'їхали вбік, пропускаючи мимо інші ескадрони, продовольчі й ковальські хури, патронні ящики на кінній тязі. Тищенко знав, що донські козаки й чотири ескадрони Павлоградського та Маріупольського легкокінних полків повинні були обігнути Ягорлицьку затоку і вийти на берег моря. Тому був упевнений, що Суворов і поскаче з ним саме туди. Але генеральський кінь, вдавлюючи копитами в пісок цупкі кущики типчаку, круто повернув у протилежний бік. Дорога пішла рівниною, на якій траплялися круглі озерця-саги, що поблискували з-за рогози й очерету. У траві де-не-де жовтіли запізнілі квітки звіробою, цілилися вгору стріли суцвіть подорожника, біліли пласкі голівки деревію.
— Якби не лиман та оті кучугури збоку, — повернув Суворов до ординарця збуджене обличчя, — подумав би, що скачемо лугом десь під Москвою. — Він подивився на купи дерев, що мріли далеко попереду, і додав: — Тисячі верст, а земля одна.
Через півгодини біля дубового гаю наздогнали Муромський піхотний батальйон. Відпочивши після довгого переходу на біваку, мушкетери гасили вогнища, розбирали з козел рушниці, надівали ранці, водоносні фляги і шикувалися в похідні колони.
Командир батальйону, молодий, енергійний капітан Колонтаєв, з яким Тищенко познайомився ще в Кременчуці, віддав рапорт генерал-аншефу. Вислухавши його, Суворов спішився і підійшов до правофлангового першої колони.
— Вакуленко?! Старий знайомий! Пам'ятаєш ліс Деліорман під Козлуджі?
— Як не пам'ятати, ваше високопревосходительство, — спалахнувши рум'янцем від того, що його впізнав сам Суворов, відповів старий мушкетер. — Турецьку ж армію вщент розбили.
— А тепер здолаємо варварів?
— Здолаємо, ваше високопревосходительство! — пролунали десятки голосів. — Обов'язково здолаємо! Не вперше з бусурманами в рефектуарі.
— Скільки верст до Кінбурна? — несподівано запитав генерал-аншеф.
— Один перехід.
— А до ворога?
— Два аршини, сім вершків, — не моргнувши оком, відрубав Вакуленко. — Не далі мого багнета.
— Правильно говориш! — просяяв Суворов. — Страшний для ворога російський багнет, та не менш страшні швидкість, несподіваність, натиск.
І раптом над гаєм, над широкою поляною, де шикувався батальйон, без команди зринуло могутнє, багатоголосе: «Ура! Ур-ра Суворову!»
— Виступайте, — звелів Олександр Васильович Колонтаєву, — не затримуйтесь. — І, скочивши в сідло, сказав розчулено: — Богатирі. З такими й пекло не страшне.
Поки розгнуздані коні хрумкотіли вівсом у начеплених Тищенком на їхні храпи полотняних торбах, Суворов, як і завжди, не гайнував часу. Обійшов урочище з боку лиману, оглянув найвищі дерева, галявини, всіяні, немов картеччю, фіолетовими ягодами густі терники, непролазні хащі яких тяїлися вздовж дороги піщаними пагорбами.
— Помилуй бог, кращого місця для резерву і не знайти, — сказав, задоволений своїми спостереженнями. — Муромці стануть табором біля Покровського редуту за чотирнадцять верст від Кінбурна, а тут, в урочищі, сховаємо від варварів ескадрони Санкт-Петербурзького драгунського полку. Ось і спостережний пункт, — поплескав долонею по стовбуру високого крислатого дуба. — Коней тільки доведеться в лимані напувати, хоч там вода й солонувата, — примружившись, глянув на ординарця.
— Не доведеться, Олександре Васильовичу.
Тищенко висмикнув з шкіряних піхов широкого тесака і, опустившись навколішки, чверті на дві розкопав землю. Через кілька секунд нешироке дно ямки почало вкриватися прозорою водою, що просочувалася знизу крізь пісок. Ординарець енергійніше запрацював тесаком, аж поки з-під леза не забило джерельце.
Суворов зачерпнув пригорщу чистої, прохолодної води і приклався до неї губами.
— Прісна. Помилуй бог, прісна! — скинув догори брови. — Порадував же ти мене, голубчику, порадував, а то довелось би розсекркчувати ескадрони.
Тищенко удавав, що вірить у щирий подив генерал-аншефа, як належне сприймав його похвалу, хоча добре розумів, що від гострих очей Суворова навряд чи могли сховатися свіжовикопані ямки у лощині біля гаю, звідки мушкетери наповнювали дерев'яні водоносні фляги. Та чи він, бувалий ординарець, не знав Олександра Васильовича, його хитрощів?
Тищенко перекинув через сідло суконний валтрап і притримав за вуздечку коня, поки підійде Суворов. Та генерал уповільнив кроки, з цікакістю поглядаючи вгору. Ординарець теж закинув голову. Високо в небі ширяв схожий на степового коршака птах. «Не така вже й дивина в цих місцях», — подумав Тищенко. Але, спускаючись широкими колами усе нижче й нижче, птах мовби зростав на очах, і вже його півторасажневі крила кидали на поляну тінь, у якій міг би сховатися й вершник разом з конем. Вже добре видно було могутній гачкуватий дзьоб велетенського птаха, його рудувате оперення, короткий білий хвіст.
— Так це ж морський орел! — радісно сказав Тищенко, згадавши розповіді місцевих рибалок про великого білохвостого орла, який, падаючи каменем згори, спритно вихоплює з морської води кефаль, скумбрію, а то й судаків, щук у лимані.
— Морський? — перепитав Суворов, стежачи за птахом. — Га-а-р-ний! Очі які пронизливі — усе побачать, ніяка щука від них не сховається.
А орел ширяв і ширяв над гаєм, то майже чіпляючись масивними кігтями за верхівки дерев, то знову піднімаючись в небо на розправлених крилах.
«Мабуть, у нього десь тут гніздо», — подумав Тищенко, коли, торкнувшись крилом густої крони дуба, під яким стояли осідлані вже коні, орел плавно розвернувся і полетів до лиману. Згори, обертаючись млинком у повітрі, спускалася на галявину довга біла пір'їна. Суворов миттю виставив уперед обидві руки і, пробігши кілька кроків, упіймав її на льоту.
— Упізнав-таки своїх! — заговорив, з щасливим виглядом розглядаючи загублену морським орлом пір'їну. — Гордий, не захотів спускатися нижче, а перо мені для реляцій кинув. Гарна прикмета.
Він сховав пір'їну за борт полотняного дорожного каптана і поставив ногу у стремено.
— А тепер рушаймо до моря.
Чим ближче під'їжджали вони до морського берега півострова, тим рідше траплялися на шляху переліски, густі очерети, вільшняки. Піщана рівнина була вкрита ріденькою травою. Тільки навколо соляних озер, у лошинах криваво червоніли солероси та рясно цвів кермек, ніби голубий дим стелився по землі.
Біля Ягорлицької затоки зустріли козачий роз'їзд. Бородатий осавул хотів супроводжувати генерал-аншефа до найближчого ретраншементу. Але Суворов категорично відмовився від його ескорту.
Сонце вже хилилось до вечора, коли, перебрівши через мілководне озеро з твердим піщаним дном, притомлені далекою дорогою коні вийшли до моря. Хоч вітру особливого й не було, до берега на всьому широченному просторі одна за одною мчали, біліючи пінними гривами, круті хвилі.
Праворуч під старою, корчуватою маслиною стояла змащена сизим озерним глеєм хатина, біля якої порався літній чоловік — розвішував на підтичах невеликий невід-волокушу. Побачивши вершників, рибалка почепив рештки неdода на кілок, забитий у причілкову стіну хатини, і бігцем, грузнучи босими йогами в сипучому піску, заспішив до них.
— Ваше благородіє, пане офіцер, — підбіг, важко дихаючи, — прошу вас... у мене там... зайдіть... він хоче щось сказати... аж в Кінбурн посилав мене, так це ж двадцять верст... Хіба дійду? Прошу вас, пане офіцер, — рибалка не розумівся в чинах, — не їдьте, зайдіть! — Його темне, пооране глибокими зморшками обличчя було збентежене, очі дивилися благально.
— Хто посилав? Чому в Кінбурн? — запитав Суворов, прагнучи зрозуміти, що хоче від нього старий рибалка.
— Так матрос же... якого вчора я знайшов отам... — тицьнув він вузлуватим пальцем у берег, де шумував прибій,— ...на бочонку... Думав, утопленик, тут їх іноді вибиває. А він живий, ваше благородіє, то я й приволік його в хату... Оклигав уже, тільки слабий ще, з сил геть вибився в морі.
Суворов зіскочив на пісок, підійшов до рибалки.
— Показуй свого матроса.
— Вас ніби сам бог послав, пане офіцер, — бубонів той, чалапаючи попереду,— а то — біжи в кріпость, і ні в яку. Близький світ з моїми ногами. Вранці тут козаки проїжджали, так я взівав. З неводом морочився, будь він неладний. Заходьте, ваше благородіє, — штовхнув низенькі, з просмолених дощок (мабуть, під старого човна) двері.
Притримуючи рукою шпагу, щоб не зачепилася об одвірок, Суворов переступив поріг. Ординарець увійшов слідом. Сонце, яке наближалося вже до своєї вечірньої межі, світило прямо в затягнуті риб'ячим міхуром віконця, і крізь усю хату тяглис два світло-золотих промені. У хаті було майже порожньо. Біля дверей під передньою стінкою темніло звалене в купу рибальське причандалля, упиралася гострими зубцями в стелю схожа на вила-трійчатки острога-сандола, а в протилежному кутку на вкритій дірявим шматком старого паруса постелі з морської трави камки нерухомо лежав юнак. На його худому, з загостреними вилицями обличчі не було й кровинки. Руки в саднах, темних плямах синців лежали на грудях, на місцях зірваних нігтів запеклася кров.
Почувши кроки, юнак розплющив очі і деякий час незмигливо дивився в стелю. Суворов підійшов ближче і сів на приплюснутий, з двома мідними дужками бочонок, що стояв поруч. Юнак ворухнувся, перевів погляд на прибулого і, побачивши генеральський капелюх, якого Суворов тримав у руці, гаптований шовком камзол під каптаном, позолочений ефес шпаги, здавалось, ще дужче пополотнів.
— Ваше високопревосходительство, — сіпнувся він, щоб підвестися, та голова безвільно впала на постіль.
— Лежи, голубчику, — поклав йому на груди руку Суворов. — Тебе як звати?
— Григорієм, ваше високопревосходительство, — хриплим шепотом відповів матрос. У його великих, синіх, як квіти кермеку, очах застигли страх і туга. — Я не винен, ваше високопревосходительство, — знову почав, ніби в маренні, — що лишився живий, а вони, мої товариші, усі там, — мляво махнув рукою, — в морі.
— А тебе ніхто й не звинувачує, — заспокоїв його Суворов.
— Я пустий анкерок для води побачив... На хвилях, як фрегат уже затонув, — мовби й не чув його матрос, — з півмилі, не менше, плив за ним... Думав, що вже й не дожену. Вал підсобив, кинув прямо на анкерок. А як учепився за дужки — уже й не знаю.
— Ага, — подав голос рибалка, що стояв ззаду, підпираючи спиною одвірок, — учепився, як мертвий. Я так з бочонком і приволік його в хату. Аж тут розтулив пальці.
— Так що ж сталось, Григорію, розкажи? — посуворішав генерал-аншеф.
Матрос знову утупився поглядом в стелю.
— Ескадру, ваше високопревосходительство, буря в морі понищила, — сказав слабким голосом. — Наш фрегат «Крим»... перекинуло й потопило з усім екіпажем. Шквал такий налетів, що світу білого не видно було... На «Марії Магдалині» всі щогли поламало, гармати зривались у воду, трощили борти...
Збиваючись, повторюючись, він розповів, що встиг побачити до катастрофи фрегата і тоді, коли наздоганяв анкерок. Сказав, що коли отямився і взнав, де він, то хотів переказати в Кінбурн, щоб стереглися турецьких кораблів з моря, бо тепер їх нікому зупинити.
Суворов підвівся.
— Спасибі, Григорію, що переміг бурю, що діставсь берега. Помилуй бог, — обернувся до ординарця, — які матроси у нас на флоті! Морські орли! Одужуй, голубчику, — знову схилився над юнаком. — Неодмінно потурбуюся, щоб підвищили тебе в чині.
Матрос з подивом і захопленням дивився на невисокого, сухорлявого генерал-аншефа, що з'явився мовби вві сні і так сердечно повівся з ним.
— Не турбуйтесь, ваше... — зам'явся рибалка, не знаючи иже, як величать йому цього дивного військового, — пістрюжим жиром відпою матросика, ще дужчий буде.
— От і добре, — кинув Олександр Васильович. — А нам з ординарцем настели під маслиною сухої камки. Давно не спав біля моря.
Ніч була тепла, монотонно шумів прибій. Рибалка постарався — назбирав під берегом і намостив камки для своїх гостей. А сон не брав. Суворов дивився на зорі, які мерехтіли високо в темному небі, а з голови не виходила розповідь матроса з фрегату «Крим». Олександр Васильович уже знав з останнього листа Попова про вихід Севастопольської ескадри в море. Управитель канцелярії Потьомкіна писав, що князь звелів контр-адміралу Войновичу хоча б і всім загинути, а напасти на турецький флот і знищити його. «Ось тобі й знищили, — з болем у душі думав Суворов. — Свої кораблі втратили. Як можна командувати ескадрою, не знаючи до пуття ні моря, ні його штормових вітрів, сліпо виконуючи накази вищих начальників? Кожен командир, а тим більше генерал, адмірал, — мовби доводив комусь невидимому, — мусить постійно освічувати себе науками, все знати, все передбачати. Інакше — поразка, ганьба! Скільки разів говорив він Потьомкіну, що Войнович нездатний командувати ескадрою, що його треба замінити енергійним, знаючим командиром. Як об стіну горохом. І ось діждалися. Без бою згубив кораблі. Тепер, розумів Олександр Васильович, уся надія на солдатські штики. І найперше тут, на Кінбурні. Був упевнений, що як тільки узнає Юсуф-паша про катастрофу Севастопольської ескадри, так і кине свої війська на півострів. І їм доведеться стояти насмерть, тому що... тому що Росія, — подумав він, засинаючи, — не може бути без Кінбурна».
Розбудили генерал-аншефа тупіт копит, іржання коней, гомін багатьох людських голосів. Він вийняв з кишені годинника. Стрілки на білій емалі циферблату показували першу годину ночі. На березі сажнів за півтораста до рибальської хати роташувалися біваком легкокінні ескадрони, які щойно проскакали мимо. У світлі вогнищ, які запалювалися в різних місцях, мелькали постаті козаків, голови і крупи коней. Звідти чулися брязкіт збруї, сміх, лайка — осавул чи урядник розпікав козака за якусь провину.
Поступово бівачний гомін стихав. Козаки, стриноживши коней, всідалися навколо вогнищ. Дехто з них, простеливши чапрак і поклавши під голову сідло, тут же засинав. Інші перемовлялися, диміли тютюном. Загорнувшись у плащ, Суворов непомітно підійшов до одного вогнища, де постійно лунав стримуваний сміх, і присів збоку. На нього в темряві навіть не звернули уваги.
— Так ото ж я й кажу, — говорив опецькуватий, кругловидий козак, шахраювато позиркуючи щілинками-очима в різні боки, — попливли, значить, вони човном у лиман ловити рибу на волосінь. А воно ж ноябрь, холодно. Поки ловили, вода й зашерхла. Човен ні туди, ні сюди. Поки не пізно, треба вискакувати і бродяка до берега.
— А там що, не глибоко? — запитав хтось.
— Та ось так, — показав опецькуватий, — трохи вище пояса. Один стрибнув і чалап-чалап, чалап-чалап — вже й на березі. Назбирав комишу, кізяку сухого, розпалив, як оце ми, вогонь, роззувся, онучі сушить і сам гріється.
— А той же, другий, як його там? — прохопилося кілька голосів.
— Злякався. Чоботи, бідкається, діряві, боюся ноги промочить.
— Ха-ха-ха, так ти ж кажеш, там вище пояса, — зареготали козаки, — що ж йому вже ті чоботи?
— А спитай? Закляк уже, зуб на зуб не попадає, а все одно боїться стрибати в воду. Бачить його товариш: пропаде чоловік ні за цапову душу. Треба визволять, щось таке придумати, щоб страх його відлетів геть. — Оповідач знову ковзнув хитруватими очима по напружених обличчях козаків. — Ось він і гукає з берега своєму товаришу: «А ти прогорни шугу, зачерпни з лиману корець води і випий її одним духом — відразу зігрієшся». Той і послухався, випив. А його ще більше дрижаки взяли. «Не до-по-могло-о», — ледве спромігся відповісти. — Козак дуже переконливо, з жалібними нотками в голосі передав, як той невдаха-рибалка вимовив слова «не допомогло». — «А ти зачерпни й випий ще один корець», — порадив товариш. Той не встиг і допити, як уже був у воді. Сам, мабуть, незчувся, як вистрибнув з човна. Пожбурив корець — і мерщій до берега. Вискочив з води, як ошпарений, підбіг до вогню і давай підставлять до нього то один, то інший бік, аж поки не обігрівся. А як просушив онучі, чоботи, взувся у сухе, товариш і питає: «Ну як, допомогла холодна вода з лиману?» — «Та вже ж, допомогла».
— Молодець солдат, — вигукнув Суворов, підхоплюючись, — що врятував товариша, допоміг йому здолати страх!
Козаки вмовкли, повернули голови до невисокого сивуватого незнайомця.
— А ви... як взнали... ваше благородіє, — в темряві по сірому плащу важко було визначити чин військового, — що то був солдат? — розгублено запитав оповідач.
— По кмітливості, — жваво відповів Суворов. — Справжній солдат не побоїться ні вогню, ні води. Злякався — голова в кущах. Сміливо кинувся уперед, зім'яв ворога, переміг — слава тобі!
Збагнувши, що перед ними не рядовий військовий, козаки стали підводитися.
— Не треба, сидіть, — зупинив їх Суворов. — Солдату після походу належить відпочити. Скільки верст проскакав за добу? — звернувся до високого, міцної статури чорновусого козака, що стояв поруч.
— Дев'яносто, ваше благородіє.
— Піщаними дорогами! Помилуй бог, сам Суворов позаздрив би такому переходу, — він зміряв проникливими очима ставну постать молодого козака. — Твоє ім'я?
— Андрій, ваше благородіє. — І додав: — Чигрин.
— 3 волонтерів?
— Так точно.
— Що ж, послужимо разом вітчизні. Не віддамо Кінбурн варварам? — звернувся уже до всіх.
— Не віддамо! Як можна? — дружно відповіли козаки.
— Правильно. Били ми турка в полі, поб'ємо й на морі. А тепер спочивайте. На зорі — в сідло.
— Хто він? З ким ми говорили? — загомоніли козаки, як тільки маленька постать незнайомця розтанула в темряві.
— Офіцер, хто ж іще?
— Ніколи не бачив його в нашому полку.
— А кого ти взагалі бачив, крім свого жеребця?
— Нічого ви не второпали, — підвів голову з саквів, на яких, здавалося, міцно спав, старий, сивобровий козак. — То ж був Суворов, шеф-аншеф наш.
— І таке скажете, дядьку, — поблажливо всміхнувся опецькуватий, — Звідки б він тут узявся?
— А Суворов усюди встигає, з'являється там, де його й не чекають. Я його ще з тієї кампанії пам'ятаю.
— Коли те було?
— Е-е, сину, час, як сон для нас, біжить — конем не доженеш, а ніби вчора Туртукай брали. Олександр Васильович тоді кожному з нас особисто дякував за удар з флангу по спагах. Я його одразу впізнав. Такий же поривчастий, як і був.
— Невже сам генерал? — ніяк не могли повірити козаки. — А ми — «ваше благородіє».
— Не переживайте, — заспокоїв їх старий воїн, — хоч Олександр Васильович по чину й генерал-аншеф, та в душі — солдат.

Повернувшись до рибальської хати, Суворов ліг на простелену ординарцем попону й одразу ж міцно заснув. А через три години, ще тільки світало, два вершники вже скакали берегом моря до Кінбурна.
Зустрівши Суворова, генерал-майор Рек підвів його до невисокого цегляного будинку з товстими стінами.
— Ваша квартира, Олександре Васильовичу. Зайдете?
— Помилуй бог, там же як у склепі, — категорично відмовився Суворов. — Звеліть, щоб поставили мені намет. Отам, біля плацу, — вказав рукою.
— В наметі небезпечно, ваше сіятельство, — спробував заперечити Рек. — Тут пострілюють.
— А де ви бачили, щоб на війні не стріляли? Зате чутиму, що про мене говоритиме очаківський паша, — відповів Суворов.
Вони оглянули цитадель з кріпосними гарматами, що прикривали фортецю з боку лиману, побували на двох бастіонах в східній частині Кінбурна і по земляному валу, який тягнувся вздовж морського берега, вийшли на протилежний бік, звідки виднілася гостра стрілка піщаної коси.
— Ця, західна, частина фортеці найгірше укріплена, — пояснив Рек. — Тут тільки вал, рів і три ложементи впоперек коси.
— Значить, звідси й будемо чекати нападу, — сказав Суворов. — Юсуф-паша не гірше від нас з вами бачить ахіллесову п'яту Кінбурна.
Він дістав з кишені мундира підзорну трубу й почав розглядати в неї протилежний берег лиману. Зліва, у морі, немов величезний корабель без щогл, здіймався острів Березань. За ним біліла довга й вузька піщана коса. Праворуч круто обривалися до води глиняні кручі, на яких грізно шкірились бастіонами високі кам'яні мури Очакова. Внизу, з морського боку фортеці і в лимані, стояла флотилія. Суворов нарахував три лінійних кораблі, фрегат, бомбардирський бот і близько тридцяти менших суден — шебек, галер, озброєних гарматами фелюг. І цих кораблів було досить, щоб зважитися на штурм Кінбурна. Але Суворов був упевнений, що турецький адмірал Гасан Джезанрли, взнавши про наслідки бурі на Чорному морі, обов'язково приведе з Варни свою головну ескадру під Очаків. Тоді сили Юсуф-паші потрояться. Та чи йому звикати до втричі, а то й уп'ятеро більших ворожих сил?
Кілька шебек під повними парусами курсували серединою лиману, але жодна з них не підходила близько до Кінбурна.
— Вночі підкрадаються, — сказав Рек, — караульню біля східних воріт ядром зруйнували, на пекарні півдаху знесли. Є поранені.
— Треба провчити нахаб, відбити у них бажання гратися з нами, як кіт з мишею, — різко відповів Суворов.
Генерал-аншеф відмінив огляд на плацу гарнізону фортеці. Й без того знав: набереться не більше тисячі семисот штиків. Сам відвідав казарми, заглянув у солдатські намети. Наставляв мушкетерів: заряджати рушниці швидко, стріляти влучно, берегти кулю в дулі.
— Троє нападуть, — говорив жваво, — першого заколи, другого дістань кулею, третього багнетом прикінчи. Коли один раз. Кидай бусурмана з багнета. Коли другого! Коли третього! Богатир заколе й півдюжини, а я бачив і більше. Варвари бояться наших атак, а злякав ворога — вважай, що переміг його.
Увечері прибув з обозом Прошка. Як завжди, почав бурчати:
— Не могли, ваше сіятельство, в домі поселитися. Тремти тепер за вас. Не доведи господи, куля чи бомба якась турецька. Наскрізь прошиє ж.
— Ти менше говори, — обірвав його Суворов, — а занеси швидко у мій намет скриньку з паперами, стіл і похідний стілець. Працювати буду. Та сіна приготуй кінбурнського, — кинув услід. — Не спати ж мені на голій землі.
Він відчинив оббиту мідними смугами скриньку, яку вніс до намету Прошка. Зверху лежало кілька листів від Попова і останній — від його Суворочки, доньки Наташі з Смольного інституту благородних дівиць. Отримав його ще на початку серпня і все не випадало сасу відповісти. Після того, як призначили командувати тридцятитисячним корпусом, який мав обороняти Херсон, Кінбурн і підтримувати війська в Криму, по кілька діб не залишав сідла. Сам перевіряв, як будуються земляні батареї на островах у гирлі Дніпра, редути й ретраншементи біля лиману, віддавав розпорядження, які ескадрони, козачі сотні й піхотні полки переправити на півострів. Вів листування з Поповим, Потьомкіним і контр-адміралом Мордвиновим. І ось тепер, прибувши в Кінбурн, міг нарешті відвести душу, спокійно поговорити на папері з донькою.
Діставши зі скрині бронзову дорожну чорнильницю і чистий аркуш, Олександр Васильович згадав про пір'їну морського орла, яка так несподівано потрапила до його рук в урочищі Кезлагач. Суворов дістав її з кишені каптана і, застругавши, почав писати:
«Люба Наташо! Ти мене так потішила листом, що я плакав. Хто тебе такому красному складу вчить? Боюсь — мене перевершиш!» Генерал пригадав, як донька ще п'ятирічною, приїжджаючи з матір'ю до нього в дивізію, любила гасати босоніж з сільськими дітьми по луках, збирати польові квіти.
«Ой! Суворочка! — продовжив він. — Скільки у нас салату, жайворонків, стерлядів, горобців, квітів! Хвилі б'ють у береги, як з гармат, і чути, як в Очакові собаки гавкають і півні співають. Подивився б я на тебе в білій сукенці! Як побачимося, не забудь розповісти мені історію про великих мужів древності! Голубочко Суворочко! Цілую тебе! Радий говорити з тобою про героїв. Навчи їм наслідувати».
Уявив, як Наташа читатиме цього листа, її швидкі, іскристі очі, і вже веселіші, напівжартівливі рядки лягли на папір:
«А яке уночі в Очакові виття: собаки співають вовками, корови охають, вовки мекають, кози ревуть! Я сплю на косі — вона далеко в море увійшла. Гуляю по ній і слухаю, як турки говорять на своїх човнах, і бачу, як вони курять люльки. А човни у них величезні — деякі, як ваш Смольний; вітрила з версту, і на такому човні їх більше, ніж у вас у Смольному мух — і жовтенькі, і синенькі, і червоненькі, і сіренькі, і зелененькі, та й рушниці у них завбільшки з ту кімнату, в якій ти спиш із сестрами».
Суворов подумав і хотів додати, що пише листа орлиним пером і що вислав би їй польових квітів, якби вони не засохли в дорозі, та почув, як з наростаючим виттям пронеслось угорі ядро, глухо бухнувшись у протилежному кінці плацу. І тієї ж миті, відкинувши запону, до намету увійшов секунд-майор Булгаков.
— Ваше сіятельство, — сказав схвильовано, — турецькі шебеки підійшли до півострова і почали обстрілювати фортецю.
— А де комендант? — спокійно запитав Суворов.
— На північному фасі, біля гармат.
— Тищенко! — гукнув генерал-аншеф.
По той бік намету почулися швидкі кроки.
— Знайди підполковника Саєва, — звелів ординарцеві, — і скажи, щоб піднімав сотню.
— Шебеки, ваше сіятельство, — зніяковіло сказав секунд-майор, — бояться наближатись до берега, стріляють по Кінбурну з чималої відстані.
— Дарма, хоч варвари й кидають свої чавунні кеглі з води, ми їх все одно дістанемо шабелькою, — змовницьки підморгнув йому Суворов, виходячи з намету.
В лимані знову прогриміли гарматні постріли. Біля вагенбурга спалахнув стіжок сіна. Одне ядро з шипінням плюхнулося у рів.
— Як думаєш, чому Юсуф-паша затіяв цей нічний фейєрверк? — запитав Олександр Васильович у Река, якого застав на батареї, що вела вогонь по майже невидимих у темряві турецьких кораблях.
— Хитрує, ваше сіятельство, — відповів генерал-майор. — Я ще не розгадав його наміру, але дві мушкетерські роти тримаю напоготові.
— Помилуй бог, як же не розгадав! — зрадів Суворов. — Розгадав, друже! Е-е, не до тих збираються в гості варвари.
Він наморщив високого лоба, замислився.
— Зі сходу вони побояться влаштувати амбаркацію, тобто висадити десант, — розмірковував уголос. — Там у нас Покровський, Маріїнський та й інші редути. А зі стрілки дорога відкрита. Негайно пошліть туди, генерале, кінну сотню, — обернувся до Река. — Козаки уже в сідлах, я розпорядився. І якщоварвари спробують вчепитися за косу, хай добре вдарять їх по руках. Не допоможуть шаблі — пошлем мушкетерів.
Вогонь фортечної артилерії змусив шебеки відійти далі.
І хоч вони час від часу пострілювали в бік Кінбурна, ядра падали у воду, здіймаючи фонтан бризок.
З коси морським берегом на запаленому коні прискакав козак. Від Саєва. Там уже спалахнув бій. Турки, які висаджувались на берег, побачивши кінноту, зопалу почали кидатися назад, у воду. Але з човнів, які підпливали і підпливали, повели вогонь з рушниць. Вузька коса не дозволяла розвернутися козачій сотні. Оговтавшись, турки знову побігли вперед. Тепер їх на беречі вже було кількасот, хоч козаки й рубилися відчайдушно.
Вислухавши гінця, генерал-майор Рек сам повів мушкетерські роти.
Суворов не сумнівався в поразці турецького десанту. Був упевнений: Юсуф-паша не ризикне вивести вночі на косу великі сили. І не помилився. Яничарів було не більше двох батальйонів. Козаки, а потім мушкетери, які підійшли швидким маршем, зім'яли й рішучим ударом скинули їх у лиман. Відпливти назад, в Очаків, не вдалося і половині.
Збуджені першим нічним боєм, солдати поверталися в фортецю. Несли поранених. Штаб-лікар Юхим Білопольський особисто направляв їх у лазаретні намети. Артільні старости метушилися біля кашоварних візків. Світало. І як тільки розвиднілося, в лимані забіліли вітрила очаківської флотилії. До фортеці наближалися два лінійних кораблі, фрегат і п'ять канонерських човнів.
Суворов примчав на батарею, коли головний дводечний корабель, розвернувшись правим бортом до берега, спрямував на Кінбурн жерла сорока двох гармат. Інші судна витягувалися в лінію слідом за ним. — Розгнівався паша, заніс над нами караючу десницю, — саркастично усміхнувся Суворов. — А Мордвинов усе вичікує, тримає своїх на прив'язі.
Обличчя генерал-майора Река, що стояв поруч, напружилося, крила широких брів зійшлися на переніссі.
— Почалось, ваше сіятельство, — сказав упівголоса.
З бортів переднього лінійного корабля і фрегата вихопились клуби сивого диму, ніби десятки заядлих курців одночасно пихнули люльками. Повітря наповнилося свистом, і відразу ж на валу злетіли вгору чорні грудки розритої ядрами землі. Упав навзнак вістовий козак підполковника Маркова. Його кінь схарапуджено здибився й, заточившись на пораненій нозі, ледве не перекинувся на спину. Земля здригнулася від залпу фортечних гармат. Перед турецькими кораблями вмить виросли піняві султани води. На одній канонерці упала перебита ядром щогла і спалахнуло вітрило.
— Молодці, каноніри! — вигукнув Суворов. — Трощіть їх!
Поблизу глухо вдарилося об землю невелике ядро.
— Тут небезпечно, Олександре Васильовичу, — з тривогою в голосі сказав Рек. — Побереглися б.
— Хай варвари бережуться, бо ми їх бити будем, — кинув Суворов не обертаючись і знову до канонірів: — Цільтесь по головному, братці! Дерево зрубаєш — сучки самі впадуть.
Гармати знову ревнули залпом, вивергаючи вогонь і пороховий дим. Коли він розвіявся, захисники фортеці побачили, що два канонерські човни — один (з перебитою щоглою) на веслах, інший під вітрилом — повернули до Очакова. Бомбардування ж Кінбурна продовжувалося. Ядром пошкодило лафет четвертої гармати, був тяжко поранений у груди молодий фузельор.
— Цільтеся в корму лінійного корабля, під ватерлінію, — звелів Суворов сержанту артилерійської команди, — влучте йому у крюйт-камеру — пороховий трюм.
Каноніри зарядили гармати, піднесли запалені ґноти до порохових трубок. Здригнувшись, відкотилися чавунні стволи на важких лафетах. І раптом — страшенний гуркіт струсонув повітря. Над лиманом, здіймаючись усе вище й вище, клубочився упереміжку з червоним полум'ям сизо-рожевий дим. У воду падали згори потрощені вибухом уламки реїв, щогл, палубних і бортових дощок, шпангоутів грізного ще кілька секунд тому турецького лінійного корабля. Вцілілі матроси з півтисячного екіпажу чіплялися за них у воді І, нехтуючи полоном, намагалися дістатись ближчого, кінбурнського берега, та свіжий низовий вітер пунент відносив їх усе далі й далі в лиман. І вже навіть у підзорну трубу важко було помітити серед зеленкуватих хвиль темні цятки їхніх голів.
Каноніри підносили до гармат нові каркаси — артилерійські заряди, але турецька флотилія, втративши один з наймогутніших кораблів, втікала уже під усіма вітрилами до Очаківських бастіонів.
Сонце вже викотилося з-за Волижиного лісу, коли генерал-аншеф повернувся до свого намету.На столі так і лежали орлине перо, написаний з вечора лист Наташі. Суворов перечитав його і, склавши вчетверо, сховав у нагрудну кишеню. Напише зараз Попову про нічні баталії (вони того заслуговували), подумав, виймаючи зі скриньки чистий аркуш паперу, і відправив обидва листи разом.
— Прошка, обід готовий? — гукнув денщику.
— Хіба вже є вісім годин? — здивовано перепитав той.
— А ти що, сонця не бачиш? Поквапся, голубчику, я страшенно проголодався.
Коли Прошка приніс генерал-аншефу обід, він уже дописував останні рядки листа Попову: «Як висадило в повітря турецький корабель, раптом з нього вилетів аж під хмари прегордий паша, вклонився Кінбурну і впав стрімголов назад».
— Що ж, фейєрверк так фейєрверк, — сказав заклопотанному денщику. Ми в боргу не лишаємося.

*Доброзичливістю і справедливістю (лат.)

IV

На галері «Десна» ніхто не спав. Нічна канонада під Кінбурном тримала весь екіпаж у напруженні. В темряві не видно було турецьких кораблів, тільки короткі спалахи гарматних пострілів давали приблизне уявлення, скільки їх підійшло до фортеці. Під ранок стрілянина припинилася, але затишшя тривало недовго. Ще не встиг остаточно розвіятися над лиманом змішаний з пороховим димом туман, як навпроти кіибурнських валів знову прогриміли залпи корабельної артилерії.
Петро бачив, як здіймаються водяні стовпи під бортами турецьких вітрильників, як на одному з них відлетіла передня щогла. Виходило, що й фортечні ядра завдавали шкоди флотилії. Та вона ще більше посилила вогонь. Гарматні порти лінійних кораблів (навіть з чималої відстані було видно) весь час обгорталися димом від пострілів, і слух Петра, здавалося, вловлював навіть посвист турецьких ядер.
На гребну палубу збіг по крутому трапу командир галери мічман Ломбардо. Його схудле, з темними від недосипання колами під очима обличчя було схвильоване.
— Бачили, що там коїться? — показав рукою в бік Кінбурна. — А ми вчепилися якорями за грунт... Який сором!
— Може, ризикнемо?
— Ми готові!
— Давно пора вже йти до фортеці, — загули матроси, яким набридло спостерігати за розбійницькими вилазками очаківської флотилії під кінбурнський берег.
— Підемо! Неодмінно підемо! — запально відповів мічман. — Будьте на своїх місцях.
Він пройшов у носову частину галери — прову, поговорив з гренадерами, які теж поривались до бою, оглянув носові й бортові гармати, піднявся нагору. Бондаренко чув, як гупають на верхній палубі його швидкі кроки. Він розумів командира. На «Десні» не було таємницею, що командуючий другою Херсонською ескадрою контр-адмірал Мордвинов заборонив мічману будь-які сутички з турецькими кораблями. В лимані стояли без дії ще два фрегати і три бойові галери. Жоден командир не наважувався порушити суворого наказу контр-адмірала.
А на Кінбурн летіли ядра. І серед захисників фортеці, мабуть, уже були вбиті й поранені. Ломбардо не витримав.
— Поставити вітрила! Весла на воду! — звелів боцману, енергійно збігаючи на кормовий місток. — Курс — вест.
Вже лягли на палубні дошки дві бухти товстих якірних канатів, вже наповнилися вітром носові клівери, як над турецькими кораблями, що бомбардували фортецю, несподівано звився величезний вогненно-димний клубок. Через кілька секунд звідти докотився грім могутнього вибуху. Вражені матроси побачили, що з турецької флотилії зник, мовби випарувався в одну мить, найбільший корабель, який ішов попереду в кільватерній лінії. Тільки густу, розкуйовджену хмару повільно відносило вітром до Березані. Решта вітрильників поспішно залишала небезпечну акваторію лиману біля фортеці. Стрілянина з обох боків припинилася. На «Десні» теж зіграли відбій. День і наступна ніч минули спокійно.
— Тепер уже не підійдуть турки до коси, побояться, — говорили між собою матроси.
— Куди вже! Як бабахнуло на тому вітрильнику, то, мабуть, в очаківського паші, ха-ха-ха, аж очкур лопнув!
— Так на одному ж кораблі більше гармат, ніж у фортеці.
— І всі на дно булькнули.
— Хоч перепочинуть у Кінбурні.
— Надійся, встряв у розмову стерновий, що вже другу війну починав у лимані. — Хто бачив пораненого вепра — кабана дикого? Страшнішого звіра нема. Кров цебенить з простреленого боку, а він пре на тебе, як навіжений. Так і остерігайся, щоб гострим іклом не підчепив за ребро. Боюсь, не заспокояться бусурмани, — крутнув кін сивою, коротко обстриженою головою.
Чи й зважили тоді на його слова Та наступного ранку весь екіпаж галери було піднято на ноги сигналом бойового походу. Навпроти Кінбурнської фортеці знову витягувався в лінію довгий строй турецьких кораблів.
Піднявшись на місток, Ломбардо сам віддавав команди. Галера швидко знялась з якорів і під вітрилами й на веслах стрімко понеслася в гирло лиману.
Усе було, як і десятки разів під час навчальних походів: надавали кораблю найбільшої швидкості, робили круті повороти на лівий, на правий борт, лавірували проти вітру... І все ж таки цього разу Бондаренко відчував незвичайне хвилювання в грудях. Усе ближче й ближче гриміли гарматні залпи, і Петро розумів, що кожен з них міг на цурки розтрощити й спопелити їхню невелику, хоча й швидкохідну галеру. Якщо раніше він не думав про смерть, — «ворожий вітрильник» (острівок, порожній бочонок на якорі) «стріляв» умовно, то тепер вона була зовсім близько, дихала на нього спаленим порохом, проймала душу свистінням ядер і бомб. Як би не втомлювали його навчальні виходи в лиман, Бондаренко завжди був упевнений, що рано чи пізно вони повернуться до своєї пристані. Нинішній же ранок міг бути останнім у його такому ще короткому житті.
До турецьких кораблів лишалося не більше милі. Добре видно було, як жерла їхніх гармат вивергають вогонь і дим, а від залпових пострілів здригаються високі корпуси. Що вони з одним єдинорогом і шістнадцятьма трифунтовими гарматами могли вчинити проти лінійних кораблів чи навіть фрегатів? Петро аж здригнувся від живої уяви про швидку й неминучу загибель їхньої галери — прямували ж у саму середину ворожої флотилії. Він поки що не міг збагнути, що затіяв Ломбардо, адже інші галери й фрегати так і лишились на якорях. Вони одні знехтували категоричною забороною контр-адмірала і йшли на вірну смерть, у саме пекло, під дула доброї сотні гармат.
І раптом, коли до турецьких вітрильників можна було дійти одним галсом, пролунала команда: втягнути весла, прибрати з прови й бортів галери усі гармати, гренадерам і екіпажу спуститися вниз і зарядити рушниці.
Свіжий вітер напинав вітрила, і галера, наближаючись до ворожих кораблів, майже не збавила швидкості. Тримаючи напоготові заряджену рушницю, Петро вже бачив турецьких матросів на палубах кораблів і ніяк не міг зрозуміти, чому звідти не стріляють, чому деякі шебеки й канонерські човни, навпаки, втікають від галери? Пізніше, коли закінчиться вже цей дивовижний поєдинок між їхнім невеликим судном і ворожою флотилією, він узнає, що турки, не побачивши на галері жодного чоловіка й гармат, прийняли її за брандер, тобто начинений вибухівкою вітрильник, зіткнення з яким привело б до неминучої загибелі будь-якого корабля. Налякані вчорашньою катастрофою, їхні капітани віддавали негайні команди відходити від фортеці, тримаючись подалі від страшної галери-«брандера».
Але тоді, коли «Десна» стрімко наближалася до ворожого фрегата, Бондаренко про те й гадки не мав. Він тільки бачив перед собою високий борт корабля, темні отвори гарматних портів і намагався відігнати від себе моторошну думку, що зараз звідти вихопиться нищівний вогонь і його не стане, як не стане гренадерів, матросів, що стоять, як і він, напоготові з рушницями, чекаючи команди до стрільби. Коли ж вона пролунала — прицілився в огрядного турка, який, пригнувшись, похапливо заряджав рушницю. Обрав його, щоб не промахнутися, влучити, але в останню мить, коли натискував уже на спусковий гачок, турок ніби спритно сховався за товстою бізань-щоглою. Чи, може, йому так здалося. У гуркоті рушничного залпу Петро не почув власного пострілу. Тільки штовхнуло широким прикладом у плече та обпалило обличчя гарячою хвилею.
Рушничний залп з галери був такий несподіваний, що турецькі матроси, бомбардири, яких обминули кулі, в паніці замерушились по кораблю. На закривавленій палубі лежали десятки вбитих, поранених. Втративши вітер, обвисли вітрила фрегата, горів трикутний стаксель перед фок-щоглою.
Побачене вразило й приголомшило Бондаренка. Він стояв, немов скам'янілий, і тільки коли над головою зашипіли й забахкали, сяючи іскрами, брандскугелі з турецьких лінійних кораблів, став доходити до тями. На турецькому фрегаті теж оговталися, загасили пожежу й почали стріляти запалювальними ядрами по «Десні», яка, відбиваючись, ішла до Кінбурна. Однак розладнаний зухвалою атакою галери стрій ворожих кораблів уже не в силі був завдати їй шкоди.
Збуджений, задоволений своєю перемогою, мічман стояв у прові. Бондаренко бачив збоку його смагляве обличчя, тонкий, з горбинкою ніс. Ломбардо жваво говорив про щось з сержантом-артилеристом, як раптом похитнувся і рвучко приклав долоню до вуха. Крізь розчепірені пальці побігли струмочки крові. Сержант миттю підхопив командира, але той відсторонив його вільною рукою. Тримаючи долоню біля пораненого вуха, шиидно пішов у корму до своєі невеличкої каюти.
Через півгодини галера вже стояла під стінами Кінбурна. З фортечної батареї їй салютувалиартилерійськими залпами.
На березі шлюпки з екіпажем «Десни» зустрічав сам генерал-аншеф. Він обняв і тричі, за російським звичаєм, розцілував відважного мічмана.
— Ось приклад, гідний наслідування! — обернувся до офіцерів фортечного гарнізону, що стояли позаду. — Сміливість, несподіваність, натиск — і варвари ретируються. Спасибі вам, богатирі! — звернувся до матросів і гренадерів «Десни». — Сьогодгі ви довели, що можна бити османців не тільки на суші, а й на воді. Ворог затремтів перед вами.
Він знову глянув гострими очима на Ломбардо, що стояв з перев'язаною білим шарфом головою.
— А вам, мічмане, треба негайно звернутися до штаб-лікаря. Пошептав-таки вам на вухо Юсуф-паша.
— Пошептав, ваше сіятельство, — усміхнувся Ломбардо, — тільки мені одному, а нас чули всі.
Після обіду Тищенко сповістив Суворова, що прибув офіцер від Мордвинова.
— Що ж, хай заходить, — сказав Олександр Васильович.
До намету, нахиливши голову, увійшов високий, стрункий штабс-капітан.
— Контр-адмірал звелів мені, — сказав, привітавшись, — заарештувати командира галери «Десна» за порушення його наказу, непослух і самовільний рейд у гирло лиману для бойових дій.
Обличчя Суворова вкрилося рожевими плямами. — Перекажіть його превосходительству, — сказав з гнівним блиском в очах,— що я відміняю арешт. Шевальє Ломбардо заслуговує не покарання, а чину лейтенанта. Він сміливо атакував турецьку флотилію до лінійних кораблів включно, бився з ними, як справжній герой, і завдав варварам великої шкоди. — Олександр Васильович помовчав і, дивлячись прямо в обличчя зніяковілому штабс-капітану, додав: — Нагадайте контр-адміралу, що я жду активних дій ввіреної йому ескадри під Кінбурном. Як стоянням фортеці не візьмеш, так і на якорі далеко не попливеш. Пора б уже засвоїти цю просту істину. Я вас більше не затримую, — кивнув посланцю Мордвинова головою.
За фортечними ворітьми штабс-капітан наздогнав групу мушкетерів, що прямували до вагенбурга. Солдати перемовлялися на ходу. І знову він почув захоплені слова про поєдинок стрімкої «Десни» з турецькими кораблями. Тут усі говорили про це. Але що він скаже контр-адміралу? — подумав з сумом, пришпорюючи коня.
Петро теж бачив офіцера, що скакав з вістовим. Але він не звернув на нього уваги. У думках був ще там, на лимані, у першому своєму бою. Й досі перед очима стояли націлені прямо на нього тупі жерла гармат, здоровенний турок, що з переляку, мабуть, ніяк не міг зарядити рушницю; кров, трупи... Ще й тепер вони жахали його своєю неприродністю. Вперше так близько побачив смерть, і душа не мирилася з нею, стискувалася, холола. Та краєм ока Петро помічав на собі цікаві і навіть заздрісні погляди мушкетерів, козаків, що проїжджали на конях мимо. Деякі з них голосно вітали матроса з «Десни». І та несподівана увага до нього як до героя бентежила Бондаренка, якимось незвичним теплом зігрівала груди. Він теж мовби збоку, з відстані подивився на себе і, можливо вперше за багато років, лишився вдоволений.
Життя його набувало сенсу. Тепер він напевне знав, заради чого поневірявся, пройшов такий довгий, тяжкий, іноді нестерпний шлях на галері. Усе, що було до цього в його житті, після сьогоднішнього бою здавалося несуттєвим, мовби несправжнім. Вагання, сумніви поступилися місцем упевненості. Він мовби вийшов з темряви на денне світло, де всі предмети сприймалися чіткіше, виразніше, легше, вільніше дихалося й думалося. Петро розумів, звичайно, що в бою не відзначився особливою мужністю. Хоч виду й не подавав, а боявся-таки наглої смерті. Він не згинавсь перед ворогом, не втягував голову в плечі від страху, твердими руками тримав рушницю біля плеча, хоч мурашки і бігали по сипні. Та про них знав тільки він. Тут же, в Кінбурні, бачили в ньому хороброго матроса, одного з небагатьох сміливців, які здійснили на воді справжній подвиг. І, перехоплюючи на собі жваві погляди захисників фортеці, Бондаренко мовби й сам виростав у власних очах, адже це ж і від нього втікали турецькі кораблі, значить, він тут потрібен.
Мимо них на конях ступою проїхали козаки. Над головами погойдувалися тонкі, довгі списи, з шкіряних поясів звисали криві, схожі на турецькі ятагани, ножі. Бондаренко ковзнув очмма по вершниках, і його неначе прострелило навскрізь. Подих перехопило. Він зупинився.
— Андрій?! — думав гукнути на повні груди, а губи тільки прошепотіли ім'я друга.
— Чигрин?! Ти?! — пересиливши хвилювання, крикнув дужче.
Високий, сажневоплечий козак у синій куртці і з карабіном біля седла різко осадив коня йкрутнув його на місці, що аж грудки землі полетіли з-під задніх копит.
Їхні погляди тієї ж миті схрестилися.
— Бондаренко?! Петро!!!
Андрій миттю зіскочив на землю і підбіг до товариша.
— Я не вірю своїм очам, — схопив його обома руками за плечі. — Невже й ти у Кінбурні?!
— А де ж мені бути, Андрію? — не спускаючи щасливого погляду з друга, відповів Бондаренко.
— Ти ж подався до Києва, в монастир?!
— Ченця з мене не вийшло, — розвів руками Петро.
— Та бачу вже, — оглядаючи міцну, жилаву постать Бондаренка, сказав Чигрин. І раптом ніби прозрів: — Стривай, ти на «Десні» прийшов?!
Петро мовчки кивнув головою.
— А я сушу голову. Переді мною ж герой, богатир! — Чигрин з захопленням дивився на свого товариша. — Давай обнімемося, друже. Як я сумував без тебе!
Вони не встигли й поговорити. Петро розповів тільки про свою зустріч з Яриною у Херсоні (не був упевнений, чи випаде знову побачитися з товаришем), як на галері зіграли збір. Вільний матроський час вичерпався.
Тримаючи за повід коня, Чигрин провів Петра до берега, де па матросів уже чекали шлюпки. — До зустрічі, друже, — потиснув йому на прощання міцну, треновану веслами руку.
— До зустрічі, Андрію, тут, у Кінбурні.
Шлюпка відчалила. Вершник поскакав берегом до свого табору, що білів наметами за вагенбургом.

V

До глибокої ночі на Кінбурн падали ядра. Вже зяяли темні проломи у вапнякових стінах комендантського будинку, тліли обвуглені головешки на місці фортечного магазея, земляні вали мовби поорано важкими плугами, а в повітрі примарними птахами кружляють, безпомічно змахуючи обсмаленими «крилами», шматки висаджених наметів. Кілька турецьких шебек, користуючись темрявою, підійшли майже до берега й стріляли по фортеці запалювальними бомбами.
Прохор бачив, як двоє солдатів понесли до лазаретного намету пораненого мушкетера. Слідом, підтримуваний това¬ришем, скакав на одній нозі простоволосий драгун, друга його нога волочилася по траві. Фортечні гармати теж били по кораблях, осяваючи північні фаси яскравими спалахами вогню. І та перестрілка дратувала Прохора, проганяла сон. Він перекидався з боку на бік, аж поки не побачив, що в наметі генерал-аншефа засвітилося. «Значить, уже друга година, раз Олександр Васильович встав, — подумав денщик. — І як він може спати при такій гуркотнечі? Тут лежиш і душа холоне — смерть же кругом, а йому байдуже, ніби то не бомби смертоубийствені, а чмелі якісь чи жуки гудуть». Позіхаючи, він підійшов до намету й заглянув крізь відкинуте запинало досередини. Суворов у мундирі з однією орденською стрічкою сидів біля столу і читав товсту, у темних шкіряних палітурках книжку, яку з десятком інших постійно возив з собою.
Почувши шарудіння, Олександр Васильович підвів голову. Полум'я свічки освітило високий зморщений лоб.
— І ти не спиш? Дивно, — сказав, не приховуючи глуму.
— Тут заснеш, — обізвався Прохор, — як виють і гепаються оті скажені бомби.
— А що ж ти хотів, голубчику, війна! Скажи краще вістовому, хай сідлає коня.
Віддавши розпорядження, Суворов знову схилився над книгою.
«Бажаючи спитати у бога про наступний похід, — читав він, — Олександр прибув у Дельфи. Сталося так, що його приїзд співпав з одним з нещасливих днів, коли закон не дозволяє прорікувань. Спочатку Олександр послав за віщункою, але так як вона, посилаючись на закон, відмовилася прийти, Олександр пішов за нею сам, щоб силоміць притягти її в храм. Тоді жриця, поступаючись наполегливості царя, вигукнула: «Ти непереможний, сину мій!» Почувши це, Олександр сказав, що більше не має потреби в пророкуванні, так як уже одержав оракул, який і хотів мати...»
Суворов закрив книгу, на корінці якої ледве виднілася напівстертапозолота літер «Плутарх», і кілька секунд сидів нерухомо з заплющеними очима. Потім енергійно підвівся і вийшов з намету, біля якого вістовий козак уже тримав за вуздечку його сірого дончака. На темно-бузковому небі ще мерехтіли зорі, та на сході, аж ген за Волижиним лісом, ярів червонястий плуг близького світанку. Позаду невгамовно шуміло море, а на лимані стояв повний штиль. Канонада з обох боків припинилася, і у вухах аж дзвеніло від тиші.
У супроводі ординарця і коменданта фортеці полковника Тунцелмана Суворов об'їхав усі батареї, оглянув пошкоджені бомбардуванням вали і стіни, побував у козачих сотнях. Довго вдивлявся з західного валу у даленіючий ріг коси, у єдине маслинове деревце, що виднілося за версту. Морщив якимись думками свого опуклого лоба. Кілька турецьких суден маячили з зарифленими парусами десь аж на середині лиману, та Олександр Васильович уже знав, що Гасан-паша привів сюди з Варни головну ескадру, і тепер Очаківський флот міг серйозно загрожувати фортеці.
Але ні передранкова тиша, ні високе, підсвічене близьким сонцесходом небо, ні спокійна гладінь лиману, над яким ледь ледь виднілися тонкі щогли вітрильників, не передвіщали грози. Мовби й не трощили годину тому чавунні ядра фортечних кам'яниць, не шарахалися козацькі коні від вогненних смертельних клубків, що падали на їхні спини згори. Тільки море, ніби могутній богатир, що приліг спочити, розмірено дихало поруч за південним валом.
Суворов під'їхав до свого намету. Неподалік у похідній церкві вже горіли свічки. Біля входу розмовляли штаб-і обер-офіцери, генерал-майор Рек. Чекали початку літургії з нагоди свята Покрови. Генерал-аншеф тільки встиг зіскочити на землю, як несподівано гаркнуло на лимані і, буравлячи тишу, над головами завили ядра.
— Хош гельдін! — сказав Олександр Васильович по-турецьки, звівши догори очі. — Здрастуй!
— Обережно, ваше сіятельство!!! — вигукнув Тищенко, заслоняючи своїм конем генерала.
І тієї ж миті трусонуло землю за кілька кроків від нього, звився в повітрі палаючий шматок намету — його лівий ріг ніби зрізало величезним тупим ножем. Ординарець, спішившись, затоптав тліючі закрайки і побачив Прохора, який, чортихаючись, ніс з-за намету знайдену аж там погнуту самоварну трубу.
— Казав же Олександру Васильовичу, щоб у цегляний дім перейшов, — бурчав денщик. — Так хіба ж вони послухаються! Чути їм треба все. А як голову одірве, тоді як?
Та ні генерал, ні ординарець не слухали його бурчання. Привітавшись з Реком і офіцерами, Суворов перший увійшов до церковного намету.
Святкова літургія тільки почалася, як з хутора Бієнки прискакав вістовий. П'ять суден з яничарами підійшли до самого берега і вже почали висаджувати десант.
— Не дадуть і помолитися, — зітхнув Суворов. — Іване Григоровичу, — шепнув Реку, що стояв поруч, — напоумте османців, щоб не заважали. Совість же треба мати.
Генерал-майор мовчки кивнув головою і вийшов. Через кілька хвилин за полотняними стінами церкви почувся гул сотень кінських копит. Обідня тривала, хоч ядра густіше й густіше падали на фортецю. Ранок видався ясний, і Тищенко, зіп'явшись на похилий дах порохового погреба, який здіймався поблизу церкви глиняним пагорбом, побачив, що до стрілки коси підходить усе більше й більше турецьких суден. По Кінбурну вели вогонь три лінійних кораблі, чотири фрегати і ціла флотилія шебек та канонерських човнів, які наблизились до фортеці. А ті судна мовби підкрадались до стрілки, охоплюючи її з лиману й моря підковою. Тищенко усе зрозумів. Швидко спустившись униз, навшпиньках увійшов до тісної церквиці.
— Ваше високопревосходительство, — сказав пошепки, проштовхавшись до генерал-аншефа, — турки підвозять свої війська до коси.
Суворов мовчав. «Невже не почув?» — подумав ординарець і вже хотів повторити.
— Кожен вільний у своїх діях, — випередив його генерал.
Та за кілька хвилин в церковному наметі з'явився збентежений комендант фортеці полковник Тунцельман.
— Турецька піхота висаджується на стрілці з човнів, — доповів Суворову. — Дозвольте, ваше сіятельство, відкрити по ній вогонь з гармат.
— Забороняю! — голосно, що всі почули, відповів Суворов. — Не заважайте, хай усі вилізуть.
Тищенко, який стояв біля входу, бачив, як украй здивовані спокоєм і байдужістю генерала знизували плечима штаб- і обер-офіцери.
— Що він собі думає? — чув осудливий шепіт. — Тієї ж орди не зупиниш потім!
— Як можна дозволять яничарам висаджуватись на берег серед білого дня? — крушилися інші.
— Чи не потьмарився розум у його сіятельства? — висловилися найсміливіші.
Біля намету осадив запаленого коня молодий ротмістр. Побачивши коменданта фортеці, спритно зіскочив на землю й підбіг до нього.
— Скажіть його високопревосходительству, — заговорив, віддихуючись, ніби не конем, а власними ногами примчав сюди, — що турецька піхота швидко просувається вглиб коси. Вже викопано десять ложементів на всю її ширину, яничари ставлять рогатки, підносять мішки з піском...
— Скільки їх? — запитав полковник.
— Чого? — не зрозумів ротмістр.
— Турків.
— Не менше трьох тисяч, і ще висаджуються з човнів.
Кінь шарахнувся вбік і, різко смикнувши повід, кінець якого ротмістр затискував у руці, ледве не звалив його з ніг. Майже над самими головами, звиваючись димним хвостом, шугонула граната, зі свистом пронеслось ядро. Увінчаний невеликим хрестом полотняний гребінь намету здригнувся від його удару в землю. Гриміли постріли фортечних гармат. Вздовж західного валу їжачились багнетами мушкетерські роти, готові негайно ж кинутися на ворога, який усе ближче підступав до Кінбурна.
— Ну чого тягти, зволікати? — нервувалися молоді офіцери. — Й так уже турків удвічі більше, ніж нас.
— А може, генерал-аншеф задумав якийсь маневр, — урезонювали їх старші, які вже колись воювали під начальством Суворова.
— Як же тут маневрувати на вузькій косі між лиманом і морем? — дивувалися перші. — Пора вже зустріти турків.
— Зустрі-і-немо.
Від хутора Бієнки повертались козачі сотні. Поруч з кіньми пленталося кілька десятків полонених яничарів. Одні йшли похнюплено, з приреченим виглядом, інші вовчкувато позиркували з-під баранячих шапок.
— І ти, стерво, ще називаєш себе запорожцем? — підштовхував з коня ратищем свого голомозого бранця вершник. — Запорожці тут землю свою захищають від нехристів, а ти припливло паскудити на ній!
— Так підманули ж, — белькотів голомозий. — Каюся. Ну, хочете, землю їстиму, тільки простіть, — падав він навколішки, забиваючи перекошеного рота рудою сумішшю піску, глини й кінського гною. По його неголених щоках теклі брудні патьоки сліз.
— Вставай! Нічого розквашуватись! — гримав на нього козак. — Підманули його! Кається тепер, погань. А в самого замість довбешки що — кендюх?
На західний вал, де в оточенні офіцерів стояв Суворов, піднявся генерал-майор Рек.
— Ваше сіятельство, яничари розбиті, — доповів коротко. — Їхні судна ретирувались.
— Вчасно прибув, Іване Григоровичу, помилуй бог, дуже вчасно, — зрадів генерал-аншеф. — Ось їхній головний десант, — простягнув уперед руку з підзорною трубою. — Тисяч п'ять буде.
— П'ять з половиною, — уточнив Рек. — Полонені твердять, що Юсуф-паша послав сюди краще своє корабельне військо, яке поведе на штурм Кінбурна хоробрий Аюб-ага. Кажуть також, що він узяв з собою п'ятдесят дервішів і французького фортифікатора Лаватті.
— О-о-н воно що! — протягнув Суворов. — Я ж бачу: палі варвари забивають у воді напроти коси, рогатки ставлять. А то їх карманьйолець навчив. Думає, човни їхні сховаються за тим частоколом. Не схова-а-ються, побачимо все одно! Іване Григоровичу, — глянув знизу в обличчя Река, — доведеться тобі, мій давній друже, як кажуть, з вогню та в полум'я. Удвох поведем солдат. Батальйони готові? — обернувся до коменданта фортеці, що стояв позаду.
— Готові, ваше сіятельство. Рвуться в бій.
— Що ж, настав час, — сказав Суворов.
Тищенко не впізнавав генерал-аншефа. Його виразне, рухливе обличчя змінювалося щосекунди, щомиті, а проникливі, жваві очі, здавалося, бачили одночасно усе, що діялося навколо, — і скупчення турецьких військ на косі, які вже за версту від фортеці поквапливо укріплювали бруствером чотирнадцятий чи п'ятнадцятий ложемент, і лінію ворожих кораблів, що бомбардували Кінбурн, і десятки дрібних суден з яничарами, котрі підходили до самої стрілки, і падіння турецьких ядер, і маневри вздовж берега стрімкої «Десни»... Після того, як він залишив похідну церкву, все у Кінбурні мовби саме по собі прийшло в рух: скакали вістові у Волижин ліс і Васильківське урочище, де стояли в резерві муромці, ескадрони Павлоградського, Маріупольського та Санкт-Петербурзького полків, зі східного й південного фасів переміщалися на західний вал гармати, вздовж морського берега шикувалися легкокінні й козачі сотні, ближче до воріт підтягувались мушкетерські роти. Усе підкорялося єдиній волі, якійсь могутній, хоча й невидимій силі.
Офіцери, солдати очікувально поглядали на Суворова, сухорлява постать якого виднілася на валу. Ось він підійшов до начальника фортечної артилерії капітана Крупенникова, щось коротко сказав йому і разом з ординарцем спустився вниз, до свого коня. На батареях пролунали команди. І раптом — здвигнувся, обгортаючись густим пороховим димом, широкий земляний вал, зблиснули на ньому десятки вогнів.
Луна гарматного залпу ще котилася берегами, а вже широко розчинились фортечні ворота, і крізь них швидким маршем рушили батальйони Орловського і Шліссельбурзького піхотних полків. Тищенко бачив, як, миттю розгорнувшись фронтом, орловці з багнетами напереваги й криками «ура!» кинулися до передніх турецьких ложементів. Правим флангом, вздовж берега лиману, пригнувшись до крутої шиї коня, скакав генерал-майор Рек.
— Вперед, богатирі! — гукнув Суворов, під'їжджаючи до шліссельбуржців, що теж розгортались поротно в лінії. — Відтиснений ворог — невдача, відрізаний, оточений, знищений — удача, вікторія!
Він пришпорив коня і помчав до маслини, біля якої вже кипів бій, Підбадьорені, запалені словами любимого генерала, його присутністю, мушкетери щільними рядами рушили слідом, Тищенко, який поспішав на коні за Суворовим, чув позаду їхнє прискорене дихання, гулкий тупіт сотень солдатських ніг, що котився майже всією шириною коси, наростаючи, як морська хвиля, що ось-ось має з шумом і гуркотом вихлюпнутись на берег. У захваті стрімкої атаки, у безперервному гулі рушничних пострілів, криків «ура!», «алла!», брязкоті шабель, палашів, багнетів не помічав ні ядер, що, завиваючи, летіли з турецьких кораблів на атакуючі батальйони, ні вбивчої картечі, яка кидала, неначе снопи, на землю могутніх гренадерів, розріджуючи їхні ряди. Бачив тільки, як затято, жорстоко рубаються турки, падаючи мертвими під багнетами мушкетерів, але не відступаючи ні на крок зі своїх ложементів.
— Оце так воїни! — пересилюючи гамір бойовища, захоплено вигукнув Суворов, з яким Тищенко порівнявся на якусь мить. — Помилуй бог, з такими я ще не бився.
І вже його кінь вихопився вперед, завертівся в гущі атакуючих. Коли сили на правому фланзі зрівнялися й від корабельного вогню почали рідіти мушкетерські роти, приспів Козловський піхотний полк. Його штиковий удар був настільки раптовий і сильний, що турки схитнулися. Охоплюючи відступаючих яничарів з лівого флангу, берегом моря понеслися козачі сотні й легкокінні ескадрони.
Перемога, здавалося, вже ясніла попереду, була близькою, невідворотною. Полонені дервіші, яких два козаки повели в фортецю, рвучи на собі бороди, оплакували доблесного Аюб-агу, благаючи аллаха прийняти його у сонм пророків. Вже десять заповнених трупами ложементів були відбиті у яничарів. Орловці, шліссельбуржці, мушкетери Козловського полку, кінні ескадрони поривались вперед, щоб спільним натиском скинути у воду рештки десанту, знищити його, потопити. Але передні ряди атакуючих мовби наштовхнулися на якусь невидиму стіну. Мілководні шебеки підійшли майже під самий берег і впритул, залпами стріляли по піхоті. Смертельні рої турецької картечі викошували цілі капральства. Оговтавшись, підкріплювані свіжими силами, що прибували на суднах, турки почали тіснити поріділі російські батальйони.
Чотири мушкетери, пригинаючись під кулями й картеччю, несли перебіжками на широкому плащі пораненого. Суворов глянув з сідла на нього.
— Іван Григорович?! — вигукнув, вражений. І, скочивши на землю, схилився над блідим, безкровним обличчям Река. — Куди тебе?
— Ногу потрощило ядром, — відповів ледь чутно, повівши очима на пошматований і закривавлений штибель-манжет правого чобота.
— Негайно ж несіть до хірурга Самойловича! — звелів Суворов мушкетерам.
Ті миттю підхопили плащ з пораненим генералом, але він зупинив їх кволим жестом руки.
— Олександре Васильовичу, — сказав, перемагаючи біль, — там, на передній лінії, тяжко. Вбито командира батальйону орловців секунд-майора Булгакова. Поранено майже всіх офіцерів... Хто може триматися на ногах — не залишає бою... — Його смагляво-блідий лоб зросився дрібними крапельками поту. — Турки б'ються запекло... — останні слова вимовив зовсім тихо, з заплющеними очима.
— В лазарет! — повторив Суворов свій наказ мушкетерам. І вже був на коні. Не звертаючи уваги на ядра, брандскугелі, що, вибухаючи в повітрі, обпалювали вогнем, поскакав уперед, до розладнаних шеренг Орловського батальйону. Вже чулося гортанне багатоголосе «алла!». Назустріч, притискаючи до грудей культю руки, з якої струменіла кров, біг з переляканими очима молодий фузельор. Кілька гренадерів відкочували назад гармату, до якої скінчились зарядні каркаси. Поруч, відстрілюючись, задкували мушкетери Шліссельбурзького полку. Розпалені, підбадьорені першим успіхом, турки насідали, тіснили російську піхоту, повертаючи втрачені ложементи.
Суворов підвівся в сідлі, щоб привернути до себе увагу, затримати відступаючих, як кінь, мовби спіткнувшись на швидкому скаку, різко упав на передні ноги. На місці його голови кривавилося безформне місиво.
Генерал миттю вивільнив носки чобіт зі стремен і, вихопивши шпагу, кинувся уперед.
— Подай повід! — звелів незнайомому, що стояв до нього спиною, тримаючи коня з козацьким сідлом.
Той обернувся і, вигукнувши щось по-турецьки, заніс над генералом криву, розширену на кінці шаблю. Суворов спритно ухилився від удару і виставив уперед шпагу. На голос турка підбігло ще два яничари з шаблями. І раптом той, що тримав захопленого коня, коротко зойкнув і, вхопившись обома руками за груди, упав навзнак. Суворов і оком не встиг змигнути, як другий турок уже корчився на воронованому багнеті кремезного, рудовусого шліссельбуржця. Різко смикнувши до себе рушницю, він крутнувся до третього яничара, але його зігнута постать вже маячила в пороховому диму аж біля зайнятих турками ложементів.
Схвильований, розчулений Суворов рвучко обняв свого рятівника.
— Тебе як звати, чудо-богатир? — запитав, оглядаючи могутню постать гренадера.
— Степан Новиков, ваше високопревосходительство, — виструнчився той і, обернувшись до відступаючих, крикнув щодуху: — Братці! Куди ж ви?! Генерал тут! З нами, попереду!
Мушкетери почали зупинятися. Побачивши Суворова, сержант Риловников знову повів їх у штикову атаку, вибиваючи турків із захоплених ложементів.
Суворов весь час був попереду. Тищенко, що ні на крок не відставав від генерал-аншефа, помічав спрямовані на нього захоплені погляди гренадерів, які кидалися з багнетами на двох, а то й на трьох яничарів. Коли між ложементами зчинялися запеклі рукопашні сутички і штик російський затято схрещувався з турецькою шаблею, коли у смертельній коловерті мелькали чорні гренадерські каски, червоні фески і білі чалми, коли кров християнська змішувалася в піску з кров'ю мусульманською, — гармати на турецьких кораблях умовкали. Та ось, не витримавши навального натиску, яничари задкували, відкочувалися, як бурхлива хвиля, що наштовхнулася на перешкоду. І знову оводами дзижчала убивча турецька картеч, смертельно вражаючи мушкетерів. Ядром розтрощило лафет трифунтової гармати, і каноніри, щоб не дісталась ворогу, змушені були кинути її у лиман.
І все ж рідіючі лави мушкетерів крок за кроком посувалися уперед. Суворов підбадьорював солдат, у числі перших штурмував бруствери ворожих ложементів. Побачивши, як два козаки, зчепившись врукопашну з п'ятьма яничарами, що відкочували захоплену гармату, скололи усіх списами, вигукнув радісно:
— Оце молодці! Русаки не...
І раптом, хапнувши відкритим ротом повітря, заточився й почав хилитись вперед. Оголена шпага, яку тримав у руці, вперлася гостряком в землю. Тищенко миттю підхопив непритомного генерала й, тримаючи на руках, оглянув рану. Картеч влучила у лівий бік трохи нижче серця, та глибоко не увійшла в тіло — порятував бронзовий ґудзик від мундира. Ординарець промив рану водою з фляги, котру мав при собі, і туго обв'язав її шийною хусткою.
Не встигли вони удвох з вістовим винести пораненого Суворова з небезпечного, прострілюваного ворожою картеччю місця, як він опритомнів і, кинувши насуплений погляд на розладнані солдатські шеренги, почав підводитися.
— Вам треба в лазарет, Олександре Васильовичу, — заїкнувся Тищенко, допомагаючи йому звестись на ноги.
— Чому відходимо?! — різко відсторонив його Суворов. — Османців злякалися? Скачи в фортецю... — звелів вістовому. — Хай негайно вступають у бій обидві резервні роти Шліссельбурзького полку і козаки з вагенбурга. Пора вже кінчать баталію. Сонце заходить.
Похитуючись, він підійшов до осідланого коня. З-за крутих валів Кінбурна з'явився авангард піхотного батальйону муромців, що маршем прибув на місце бою з Волижиного лісу.
— Аж тепер я зовсім одужав, — просяявши обличчям, сказав Суворов. — Молодець, Колонтаєв, вчасно приспів!
Він сів на коня і поскакав на правий фланг, де передні шеренги муромців уже штурмували з ходу турецькі ложементи. Морським берегом коси, зблискуючи шаблями в ро¬жевих променях призахідного сонця, мчали на стрілку резервні ескадрони.

Коли «Десна» наближалася до коси, Петро нагострював зір, чи не промелькне у даленіючих лавах вершників знайома постать Андрія Чигрина. Де там! Що можна було побачити в страшному, задимленому бойовищі?
Спочатку захисники фортеці швидко наступали вперед. Крізь гуркіт гарматних і рушничних пострілів, завивання ядер з берега іноді долітало стишене відстанню «ур-р-ра!» На галері теж підхоплювали його, радіючи успіху мушкетерів. Та потім усе змішалося на косі, завертілося у якомусь несамовитому вихорі. Бондаренко помічав тільки, як підпливають до стрілки турецькі човни і на берег вискакують нові й нові купи яничарів. «Ударити б по них з лиману, — подумав з досадою, — та хіба пройдеш мимо лінійних кораблів і фрегатів». Самі рятувалися маневруванням та швидкістю. Скільки ядер не шугало над ними чорними воронами, а поки що жодне не влучило у галеру. Петро вже звик до їхнього нудотного виття, до водяних стовпів, що раз по раз здіймалися то біля корми, то перед провою. Дратувало його безсилля перед ворожою флотилією.
А захисники Кінбурна, тепер уже видно було, не витримували шаленого натиску яничарів, повільно, але відходили до фортеці. Чотири турецькі шебеки пустились до самого берега. Ударили по відступаючих картеччю. Ломбардо оббіг очима гренадерів, що застигли у прові біля гармат, матросів на палубі.
— Усім по своїх місцях! Весла на воду, атакуємо передню шебеку! — голосно подав команду.
Бондаренко кинувся на гребну палубу (досі лавірували під вітрилами) і, поставивши поруч рушницю, разом з матросом-напарником миттю наклав весло. Підхоплена новою дужою силою, галера стерепенулася й мовби ожила. У її туго натягнутих снастях забринів свіжий вітер.
Петро разом з усіма матросами налягав на весла, стежачи крізь бортовий отвір за головною шебекою, яка повільно пропливала вздовж берега, лишаючи за собою в повітрі розсіяний пороховий дим. Після кожного залпу від її чорних бортів розбігалися по воді навсібіч дрібні хвильки. Бондаренко й тепер бачив на палубі турецького корабля метушливих матросів. Але вони, по всьому, не звертали уваги на одиноку галеру. Можливо, навіть, не помічали її. Стріляли по військах на косі, в шаленому захваті видивлялися найщільніші ряди мушкетерів чи козаків, щоб сіконути їх картечним градом, знищити до ноги.
І ті похапливі постріли майже впритул, з води, і хижа віроломність мілкодонних шебек обурювали Петра, розпалювали у ньому ненависть до підступного ворога. Тепер він уже не думав про смерть, не боявся, що галеру можуть разом з ним висадити в повітря, розтрощити турецькі ядра. Прагнув бою. Відкритого і нещадного.
За кабельтов від шебеки галера круто розвернулася, і вісім трифунтових гармат струснули її оглушливим залпом. Гримнув з прови єдиноріг. Петро побачив, як злетіли вгору уламки потрощеного бушприта застигнутої зненацька шебеки, вогонь на її кормі і, скоряючись загальній команді, прикипів до борту з рушницею.
Він уже нічого не помічав навколо. Стріляв, відразу ж заряджав рушницю і знову прикладав її до плеча, відчуваючи, як різко смикається, ніби хоче вирватися з рук її довгий ствол. Поруч теж гриміли постріли, судно розгойдувало, як у бурю, після кожного гарматного залпу. Та Бондаренко тільки міцніше впирався ногами в просмолені дошки палуби. З охопленої вже полум'ям корми шебеки турки заполошно стрибали у воду, борсаючись і тонучи в ній, а з понівеченого ядрами носа ще намагались відстрілюватися. Одна куля, дзизнувши чмелем, відколупнула тріску з дубового стояка біля самої щоки в Петра, інша ударила в борт нижче веслового отвору. Незбагненна затятість матросів пошкодженої турецької шебеки ще дужче розізлила Бондаренка. «Огризаєтеся тепер! — прошепотів з люттю, до болю в пальцях стискуючи цівку рушниці. — Недовго вже...» Перед очима несподівано зблиснуло, засліпило, в обличчя, в груди ударила туга, жарка хвиля. Останнє, що вберегла свідомість, — це мовби провалюється він у якусь чорну, задушливу прірву.
Опритомнів, коли «Десна» підходила вже до Кінбурна. Фортечна артилерія вела вогонь по турецькій флотилії, що витягнулася вздовж коси, і над галерою час від часу пролітали ядра. Лежав на палубі. Матрос-напарник у веслуванні прикладав до його лоба мокру льняну шматину.
— Де ми? Що зі мною? — спитав, намагаючись підвести важку, мовби не свою голову.
— Бачиш?! — не відповідаючи, рвучко схилився над ним матрос.
— Бачу, а що? — здивовано подивився на нього Петро.
— Ну й слава богу, — випростався напарник. — А то я уже потерпав. Брандскугель вибухнув ось тут, на палубі, — показав на обвуглені дошки. — Тобі прямо в лице вогнем пахнуло. Боявся, що очі випалило. Та, як бачиш, усе обійшлося, — він допоміг Петру звестись на ноги і, підтримуючи його, бо в голові ще паморочилося, підвів до веслярської лави.
Але Бондаренко не сів. Пересилюючи кволість у ногах, сам підійшов до бортового отвору і, піднявши рушницю, яку випустив тоді на палубу, виглянув у лиман. Віддалік догоряла, занурившись до половини у воду, підбита ними шебека. Ще одна, із зяючими пробоїнами в бортах, тонула ближче до Кінбурна.
— Це та, що в нас брандскугелями кидала, — сказав напарник. — 3 фортеці продірявили. Трьома ядрами підряд. Лягли одне в одне. Сам бачив.
— Що ж, вони шукали свого, — докинув Петро, пильно вдивляючись у близький берег.
Бій кипів уже поблизу фортеці. І хоч турецька флотилія далі й далі витягувала свій лівий фланг, її артилерія мовчала, бо війська, зійшовшись у рукопашну, змішалися. Лунали тільки рушничні постріли, моторошний брязкіт заліза, надривне, проймаюче душу іржання поранених коней, густий і нестихаючий, як шум розбурханого моря, гул тисяч людських голосів.
Бондаренко, не відриваючись, стежив за битвою, з холодком у душі помічаючи, як коротшає відстань між тією кривавою толокою, що захопила усю ширину коси — від моря й до лиману, і невисоким земляним валом фортеці. Та його бічний зір ухопив на березі ще якийсь рух. Перевів погляд уліво. З глибини півострова, наїжачившись багнетами, до Кінбурна прискореним маршем підходили військові колони. Ось уже вони порівнялися з вагенбургом... Видно було, як мушкетери кидають рушниці напереваги, щоб з ходу атаку¬вати ворога. Одночасно з-за південного валу вихопилися кінні ескадрони.
З кораблів турецької флотилії, мабуть, теж помітили підхід свіжих російських військ. Два фрегати і зграя шебек, випереджаючи одна одну, понеслися під парусами до берега. Поспішали, щоб устигнути, поки мушкетерські роти не кинулися у штиковий бій, змести їх картечним смерчем. Бондаренко миттю збагнув той маневр, і коли пролунала команда: «Атакуємо ворожі кораблі!» — стояв уже з зарядженою рушницею біля веслового порту.
Проте стріляти цього разу не довелося. Турецькі шебеки сахалися «безлюдної» галери, що одна-однісінька мчала під вітрилами їм напереріз. «Невже й тепер вважають нашу «Десну» за брандер?» — думав Петро, з подивом помічаючи, як раптово змінюють галси ворожі судна. Щоправда, кілька ядер з шумом занурилося у воду поруч з галерою. Але й фрегат, з якого пролунали гарматні постріли, теж відвернув убік.
А берегом, заглушаючи інші звуки, вже котилося багатоголосе «ура!».

Чигрин не міг погамувати хвилювання. Можливо, якби відразу кинувся з ескадроном у бій, почувався б по-іншому. Але їх притримали. У резерві. За південним валом. Здіймаючи піщану куряву, на штурм турецьких ложементів стрімкою лавиною помчали донські козачі сотні. Морський берег здвигнувся під копитами. Андрій бачив, як козаки з нальоту врубалися у гущу ворожої піхоти, зім'яли її правий фланг і почали тіснити на стрілку. Як він ждав цієї бентежної миті, випробовуючи міцність руки, силу шаблевого удару, з досадою думав Чигрин, і ось тепер змушений тільки спостерігати. Донські козаки і самі впораються, примружившись, стежив за битвою, а його шабля може так і лишитись у піхвах. Пальці самі стиснули її ребристий ефес.
Та чим пильніше вдивлявся Андрій у даленіюче нуртовище битви, тим глибше поймала його тривога. Він не бачив, як, смертельно вжалені турецькою картеччю, падають, ламаючи хребти, розгарячілі коні, як люто захищаються яничари у своїх ложементах. Та вже по якихось прикметах, ознаках, по наростаючому клекоту бою здогадувався, що там, на довгій смузі коси, сталося щось непередбачене. Звідти до фортечних воріт помчав галопом простоволосий вершник, слідом проторохтіли дві підводи з пораненими. Тепер уже не було сумніву, що турки тіснять піхотні роти й козачі сотні, які швидко погнали їх спочатку майже до самої стрілки.
Чигрин не знав, що зупинило їх, змусило повертати розгромленому, здавалося б, уже ворогові очищену від нього смугу коси. І, вслухаючись у нудотне свистіння турецьких ядер, що падали все ближче й ближче, ніяк не міг збагнути, чому вони стоять тут, під земляним валом фортеці, коли майже поруч, за півтори-дві версти ллється солдатська й козацька кров?
Попереду, тримаючись рукою за луку сідла, стояв похмурий командир ескадрону ротмістр Шуханов. Він теж нервував, поглядаючи то в бік фортечних воріт, то на косу, чи не з'явиться вістовий з довгожданим дозволом генерал-аншефа вступати в бій. Та він прискакав аж на схилі дня, коли поріділі мушкетерські роти відступили майже до самого Кінбурна і в пороховому диму мелькали уже постаті яничарів.
Ротмістр вихором злетів у сідло. Його сиплувате «По конях!» потонуло в багатоголосому гулі козаків ескадрону, які вже заждались цієї миті. Чигрин пришпорив свого застоялого жеребця і, вихопивши на скаку шаблю, понісся в першій лаві на ворожі цепи. В збудженні, у нестримному пориванні до бою не почув гарматних залпів, що прогриміли з лиману. Побачив тільки, як козак, що скакав праворуч, випустив із занесеної руки шаблю і, відкинувшись навзнак, ніби його щось штовхнуло в груди, почив валитися із сідла. Поруч шарпнувся, ледве не вдаривши його копитом, чийсь поранений кінь. На чобіт Андрієві бризнула темно-червона кров. Він кинув гострий погляд у бік лиману і, пригнувшись майже до самої гриви коня, наздогнав ротмістра.
— Ваше благородіє, — гукнув з сідла, — коса прострілюється картеччю з турецьких суден... Можна обійти яничарів загребою...
Відколи їхні ескадрони стояли під Кінбурном, Чигрин щоранку купався в морі. Не міг утриматися від спокуси. Пірнав з головою у прохолодну вже о тій порі, кришталево-прозору воду і швидко плив, розігріваючи тіло енергійними змахами рук, до вузької мілини, що тяглася білою смугою сажнів за двадцять від берега вздовж усієї коси. Старослуживі солдати кінбурнського гарнізону називали її загребою, бо там часто загрібалася у пісок, виставивши назовні лише два сизувато-зелених, як недостиглі тернини, ока, плеската камбала. Солдати і козаки приохотилися до її ловлі, проштрикуючи занурену у пісок рибину гостряком списа.
Андрій кілька разів перепливав конем на загребу. Тому й згадав про неї, побачивши, як падають на землю вражені сліпою картеччю його товариші.
— Голова, Чигрин! Допетрав! — стрельнув у нього очима ротмістр і, притримавши коня, скомандував голосно: — Ескад-р-р-о-о-н! Вплав колоною на загребу — марш!
Морська вода заклекотіла від сотень прудких копит. Метнулася, випорскуючи з-під них, шипакувата камбала на загребі. Коли останні вершники дісталися мілини, на лимані загорілось турецьке судно.
В розпалі бою турки не помітили того незвичайного рейду. І коли ескадрон з моря врубався у їхній правий фланг, яничари із забобонним жахом в очах кинулися врозтіч. Але ті, що наступали далі від берега і не бачили, звідки підійшла кіннота, спробували чинити опір. На піщаний бруствер звивистого ложемента спритно, ніби з-під землі, перед конем Чигрина вихопився горбоносий турок з чорною щіточкою-борідкою на маслакуватих щелепах і злими, широко розставленими очима. В його руці блискавкою майнув кривий ятаган. Андрій рвонув повід, здиблюючи коня, й з розмаху рубонув шаблею. Йому здалося, що турок ухилився від удару, відскочив убік. Та коли побачив на бруствері його спотворене, закривавлене тіло, аж темні кола попливли перед очима. Відчув, як дрібно тремтить рука з опущеною шаблею і подзвонює від неї стремено. У вуха ніби цвіркуни позалітали. «Тримайся, Чигрине!» — зціпивши зуби, наказав собі подумки і, погамовуючи дрож у руці, понісся на коні разом з усіма на гостру, як клинок, стрілку коси, куди, відстрілюючись, безладними юрбами відступали залишки турецької піхоти.
Два гренадери вивели на берег моря невисокого чоловіка з закривавленим рукавом білої сорочки. Андрій у сутінках, що спускалися вже на півострів, не встиг роздивитися його обличчя. Побачив лише, як гренадери стали промивати йому рану морською водою, і вже перед очима мелькали зігнуті спини яничарів, посічені, закривавлені трупи, від яких шарахався його кінь, постаті вершників, що переслідували відступаючих...
Його вразило похапливе відплиття турецької флотилії. Бачив, як, рятуючись від мушкетерських штиків і їхніх, козацьких, шабель, яничари з відчаєм кидаються у воду, в сподіванні, мабуть, що їх підберуть, порятують свої ж судна. Але ті навіть близько не підходили до коси, прирікаючи на загибель рештки свого добірного корабельного війська. «Аман! Аман!» (Порятуйте!) — краяли душу нестямні крики сотень потопаючих, що доносилися з лиману й моря. Та вітрила порожніх суден Очаківської флотилії вже ледь-ледь мріли в густіючій темряві.
Чигрин спішився й, відчуваючи страшенну втому, опустивсь на пісок. Звідусіль лунали голоси мушкетерів, які шукали серед ложементів своїх убитих і поранених товаришів. Позаду диміли люльками козаки.
— І Суворова в цьому бою двічі поранило, — почув Андрій з їхнього гурту. — Один раз у груди, а вдруге — руку продірявило кулею. Можна сказать, на моїх очах. Його ординарець наполягає, значить, щоб в лазарет вести, а він упирається. Ведіть, каже, мене до моря, і квит. Ще й гримає на ординарця.
— І повели?
— Куди ж було діватися. Як промили рану морською водою, він аж засміявся. Тепер, каже, я всіх турків прожену в море.
— А що, й прогнали! Не рипатимуться на косу.
— Антона й Захарія жаль. Не порадіють з нами.
— Хіба тільки їх. Вічно лежатимуть в цій землі. Хай вона їм буде пухом.
Голоси стихли. На високому темному небі спалахували зорі. Опустивши довгі шиї, з лиману пили воду козацькі коні.












"Сказки о вашем малыше"
Код для получения скидки 10% - RG7100