Электронная библиотека Пупсика

Если Вы не можете
найти нужную Вам книгу,
пишите - постараюсь помочь
Книги Читать superpups21@mail.ru
Главная

Людмила Чижова


Легенда про безсмертник


Поема

Безсмертник, Сухоцвіт однолітній. З покоління в покоління про цю дивну квітку передаються легенди.

Стояла жінка, змучена, бліда,
Порепані до крові босі ноги.
Оббила всі пороги ханські вже,
Й нарешті допросилася до нього.

А хан сидів в парчових подушках,
І на підлозі безліч дивних квітів.
- Бери найкращу і шукай своїх,
Я повелю про це оповістити.
Лише умова буде ось така:
Шукай, поки ця квітка не зів'яне.
Коли нікого з рідних не знайдеш,
То і у тебе голови не стане.

- Та я ось вже із квіткою прийшла,
Що нині у моїх степах квітує.
Вона мені сюди вказала шлях,
То я із нею й далі помандрую.

Дивився хан на зболене чоло
І посміхнувся: що ж, нехай шукає...
Чудес у світі просто не бува,
А ханським землям - ні кінця, ні краю.
Невільників у кам'яних мішках
Та на швидких галерах вже без ліку.
А їй всього лиш хочеться знайти
Піщинки в морі: сина й чоловіка.

Служебка вирвав глечика із рук,
Розбив його об камінь розпашілий.
Він знав, що їй не бачити своїх,
Й під ноги кинув квітку збайдужіло.
Вона пішла із квіткою в руці,
Боялась загубити мить єдину.
Відкрилось їй: не знають вороги,
Що квітка та - Безсмертник з України.

Якби можливо - віддала б життя,
Щоб рідних вирвати навік з неволі.
Де тільки їх в цім пеклі віднайти?
У неї серце краялось від болю.
Згубила лік безтямним довгим дням,
Повсюди терпеливо їх шукала.
Про материнську відданість таку
З надією легенду люди склали.
Невільники молилися на неї:
Бог праведний нехай додасть снаги
І витримки, хай не зів 'яне квітка
Та милостиві будуть вороги.

Вдивлялась у невільників вона,
У кожному з них сина пізнавала...
Та раптом перед здибленим конем
Від жаху й несподіванки упала.
Над нею - рідні очі голубі!
Схопилась відчайдушно за стремено.
Від радості аж скрикнула вона:
-Синочку мій єдиний, мій Семене!

О, як сахнувся, й осадив коня,
Здивовано поглянувши на матір...
Як у дитинстві, кинувсь обіймать,
Та став додолу очі опускати...
- Нарешті, сину, я тебе знайшла,
І ти віднині вільний, мов пташина,
Ще батька треба відшукати нам
І підемо додому, на Вкраїну.

Набігла хмара на його чоло,
Звелися брови, наче ятагани.
Як те каміння, падали слова,
Смертельні серцю завдавали рани:
- А що мені дала та Україна,
Де згорища й твоя селянська хата?
Я тут в достатку, всі мене бояться,
Усе, що забажаю, буду мати.
Стою я твердо на оцій землі,
Живу так добре, то чого вертати?
Піду набігом у чужі краї
Ясир багатий сам я буду брати.
А батька можеш зачекати тут.
Я бачу, часу в тебе не бракує.
Повернуться галери із морів -
Він там, з весни прикований, веслує.
Поляскуючи хвацько батогом
(О Боже, краще б тут вона умерла),
Рабів, закутих міцно в ланцюги,
Погнав з майдану на страшні галери

Оце і все. Відтято по живому.
До днів останніх біль оцей пектиме.
З цим жити, це не вирвати із серця,
Як той безсмертник з квітами сухими.
Скажи, о Боже, як же далі жити?
Моя надіє і моя кровинко,
Хотіла голову я прихилити
Побіля тебе, хоч на старість, синку.
Що скаже батько, коли він узнає,
Що ми навіки вже осиротіли?
Волосся сиве рвала на собі
Мов за покійником, заголосила.

У кожного по-своєму болить,
Та з материнським болем не зрівняти,
Коли тебе зрікається дитя
І ти безсила перед ним, хоч мати.
О захисти невинних, світлий Боже,
І покарай запроданців-поганців.
Від сиром'ятних темних батогів
Кровавилися плечі й спини бранців.
Очима згаслими дивилася вона,
Як сонце сходило і знов сідало.
А на невільничім базарі котрий день
Людське велике горе вирувало
Не стало вже ніяких більше сил.
Сиділа на землі в тупій знемозі:
З дня в день на тім страшнім Майдані Сліз
Лились, лились людські криваві сльози.

Будь проклята оця земля поганська
Й багата Кафа разом з синім морем,
Усе, що так розкішно розквітає,
Купаючись в крові і в людськім горі!

З нового ранку торг новий іде,
Невільники в рядах стоять понуро.
Купує бранку гарну й молоду
Старезний і горбатий турок.
Із рук дитя безжально виривав,
Яке вона ніяк не відпускала.
Мов собача, пожбурив у юрбу:
Від нього зиску дуже мало.

У пеклі тім до тями ледь прийшла:
Так рвали душу зойки ті дитячі.
Бодай почути вам не довелось,
Як сиротина безневинна плаче.
На мить зустрілись очі матерів,
Біда одна навік їх поріднила,
Як у ві сні жахливім підвелась,
Мале хлоп 'я до себе притулила.
- Сестрице, пожалій мойого сина,
Візьми до себе, я тебе благаю!
У чужині цій, чую, я загину,
Нехай зростає він у ріднім краї.

Чекала, що ось-ось уже прийдуть
Страшні оті галери із Стамбула.
На пристані, в скорботі та жалях,
Нічого вже не бачила й не чула.

Ніхто не віда, де ота межа
Між горем і між щастям пролягає,
Коли тебе збиває з ніг життя,
Але таки надії не лишає.
Ходила по галерах і шукала,
Надіялась знайти його живого.
Не в'яла квітка, а таки світила
І все вела й вела її до нього.

Впізнала серцем, бо очима ні:
Обпечений на сонці, постарілий,
З останніх сил тримав тяжке весло,
Наглядач лютував осатаніло.
Хан наказав і скинули кайдани,
Що ноги до самих кісток роз 'їли.
Із вільною козацькою душею
Звільнили і його страждальне тіло.
Свою дружину тяжко пізнавав
Й ніяк не міг на неї надивиться:
У сиву жінку, змучену життям,
Перетворилась пишна молодиця.

- Моя дружино, доленько моя,
Тобі я не віддячу й до загину!
І гірко плакав сивий чоловік,
Упавши перед нею на коліна.
- Ось тільки сина поховала я,
Та сироту оце взяла до себе.
Зігріє старість нам з тобою він,
Нехай зросте під нашим вільним небом

Із вірою, що все-таки дійдуть,
Додому подались, на Україну,
Де у степах безсмертники ростуть,
В своє село, з своїм маленьким сином.
Стеливсь під ноги килимом ковил,
І обіймав та гоїв їхні рани
Цілюший вітер з рідної землі.
І загорався перед ними ранок.

Окраса степу нашого, Безсмертник,
Рожева квітка із сріблистим листом,
Нагадує оцю легенду давню,
Всміхаючись нам тихо й променисто.